Національна економіка

Wall Street Journal і Heritage Foundation щорічно розраховують індекс економічної свободи для більшості країн світу. Цей показник дозволяє оцінити економічну свободу країни, на основі розрахунку 10-ти показників свободи економіки. Україна знаходиться на 161-му місці в щорічному рейтингу Index of Economic Freedom. (станом на 2013 рік)

38. Економічний порядок

Важливого значення при функціонуванні фінансового механізму набуває система фінансових норм і нормативів. Її розробка й використання пов'язані з низкою організаційних і методологічних труднощів, пов'язаних насамперед із тим, що фінансові норми є синтетичним показником, а значить на їхню абсолютну величину впливає безліч факторів, які треба врахувати. Необхідно також відпрацювати методи коригування норм залежно від зміни факторів у кожному певному періоді часу.

Наявні фінансові норми за методом їх формування можна розподілити на чотири групи. До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами законодавчої і виконавчої влад - ставки заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, деякі види зборів і відрахувань.

До другої групи належать норми, що уповні ґрунтуються на матеріальних потребах. Це норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров'я, норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.

Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, з огляду на загальні методологічні принципи створення й використання фінансових ресурсів. Це зокрема, норми значної частини витрат бюджетних установ тощо.

Четверту групу складають фінансові нормативи, що використовуються на загальнодержавному рівні й характеризують пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш досліджена й остаточно не сформована. З урахуванням вищесказаного, розробка сучасних фінансових норм які задовольнили б потреби ринкового господарства, потребує дослідження зв'язків, причин та умов, що впливають на їхню величину, а також оптимального вибору розрахункового показника й форми застосування його на практиці.

Всі фінансові ресурси в державі поділяються на централізовані та децентралізовані фонди грошових коштів. Централізовані фонди надходять у розпорядження держави як суб'єкта влади, тоді як децентралізовані утворюються в усіх галузях народного господарства.

В кожній країні держава використовує певний господарський механізм для впливу на процес відтворення. Склад і структура господарського механізму визначається рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями розвитку суспільства. Одним із елементів господарського механізму є фінансовий механізм.

Досвід розвитку економіки в умовах ринку в багатьох зарубіжних країнах підтверджує, що стабільність економічного зростання й підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній із його складових. Економічною наукою завжди здійснювався пошук найефективніших норм і методів удосконалення фінансового механізму, і в більшості наукових джерел він одержав назву системи макроекономічного регулювання.

39. Міжнародна економічна інтеграція: поняття та передумови, форми

Міжнародна економічна інтеграція як явище характеризується відсутністю будь яких форм дискримінації іноземних партнерів у кожній із національних економік, а як процес виявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами різних країн. А з іншого боку дані процеси проходять не прямолінійно, оскільки поряд з інтеграційними процесами в окремих регіонах світу мають місце й дезінтеграційні процеси, що викликані політичними, національними та релігійними причинами (наприклад, на євразійському просторі колишнього СРСР, у Центральній і Південно-Східній Європі, на Балканах та ін.).

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

- розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);

- створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

- сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Для розвитку міжнародних інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об'єктивних і суб'єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах світового господарства. Це впливає на характер і рівень регіональної економічної інтеграції. Найважливішими об'єктивними передумовами є :

· сучасна науково-технічна революція, що є водночас і матеріальною основою для розвитку міжнародної економічної інтеграції. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв'язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар'єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об'єднання різноманітних видів ресурсів. Сучасна науково-технічна революція об'єктивно зумовлює формування оптимального господарського простору, в межах якого забезпечується поява і постійне оновлення широкого асортименту товарів та послуг, прибуткове функціонування виробництва, максимальне задоволення зростаючих потреб суспільства в межах однієї чи кількох країн;

· соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. На сучасному етапі всесвітнього економічного розвитку існують дві основні моделі національної організації виробництва і зовнішньоекономічних стосунків: ринкова і планова. Очевидно, що формування спільного господарського простору передбачає принципову подібність основ організації національного виробництва в окремих країнах, спільність умов господарювання виробників;

· наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивності праці, кваліфікації робочої сили, конкурентоспроможності продукції та послуг країн, що інтегруються, можуть стати основою одержання односторонніх переваг, однобокої спеціалізації окремих національних економік, призвести до виникнення економічних та адміністративних бар'єрів на шляху формування спільного господарського простору;

· наявність досить тривалого періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн;

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції важливе значення мають також економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв'язки, знижує транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними, культурними та іншими умовами розвитку більше тяжіють до економічної інтеграції;

· цілеспрямована діяльність соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця передумова носить суб'єктивний характер і віддзеркалює об'єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може деякою мірою сприяти розвиткові інтеграції чи гальмувати його;

· тенденція демографічного розвитку;

· наявність і необхідність розв'язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання та зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);

· різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;

· ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Форми

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі. На макрорівні розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи

Зона преференційної торгівлі - зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (з 1932 р.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 p.), зона вільної торгівлі «США Канада» (1988 p.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Наступною сходинкою міжнародної економічної інтеграції є митний союз.

Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В Європейському союзі (з 1968 p.).

Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів - капіталу і робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

- розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);

- створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

- сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки обумовлюють необхідність проведення гармонізації та уніфікації національних законів, а тим самим потребують формування наднаціональних органів управління і контролю.

Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції - економічного союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

1) ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики;

2) вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;

3) жорстка координація (по суті - єдність) економічної, фінансової та соціальної політики.

Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 p.), Сполучені Штати Америки, Радянський Союз (до 1991 р.). На стадіях практичної реалізації плани щодо створення економічного і валютного Європейського союзу.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

40. Основні риси регіональної економічної інтеграції

Міжнародна регіональна інтеграція полягає в тісному, органічному сплетінні національних економік країн, які компактно розташовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція в своєму розвитку проходить п'ять стадій, або рівнів: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз.

Процес міжнародної економічної інтеграції має два взаємопов?язаних рівні: мікро- та макрорівень.

На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає в результаті злиття фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу та отримання при цьому додаткового продукту. Така інтеграція супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування. Вертикальна інтеграція передбачає об?єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють наступні форми вертикальної інтеграції:

- інтеграція «униз» (наприклад, приєднання заводу - виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

- виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеливарною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

- невиробнича інтеграція «вгору», що включає сфери розподілу На певному етапі розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації (ТНК) - міжнародні за складом та характером діяльності суб?єкти господарського життя, які функціонують на принципах корпоративної власності з акціонерною формою управління та розподілу прибутків на міжнародному рівні. Важливою рисою ТНК є реалізація єдиної послідовної стратегії через один або декілька центрів прийняття господарських рішень.

41. Інтеграція України у сучасну світогосподарську систему

Нині пріоритетом і, в певному сенсі, провідним чинником української зовнішньополітичної стратегії та її головним вектором національної зовнішньої політики є відносини з Європейським Союзом. Зміст їх на нинішньому етапі полягає в пошуку адекватного алгоритму подальшої співпраці. Йдеться про вибір або послідовність проходження трьох об?єктивно існуючих можливостей: повноцінне приєднання до ЄС з оформленням повноправного членства; асоціативні відносини з певними обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; встановлення договірних двосторонніх відносин певного типу (можливо, навіть у чомусь привілейованого) в рамках концепції «ширшої Європи», наприклад, у запропонованому європейцями форматі «особливого сусідства».

Щодо можливості узгодження європейського або так званого євразійського (або російського) та північноамериканського векторів української зовнішньої політики, то така можливість існує не тільки в теорії, а є нагальною щодо практичного застосування. Наразі завдання України полягає в тому, щоб врівноважити ці вектори, віднайшовши для кожного з них відповідні місце і роль узагальній системі національної зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної стратегії.

Якщо максимально схематизувати ситуацію, то співвідношення між векторами виглядатиме наступним чином: європейська інтеграція - стратегічна мета і магістральний шлях розвитку України; співпраця із Росією та іншими країнами СНД - один з найважливіших механізмів досягнення стратегічної мети, передусім в економічній та у сфері регіонального співробітництва; північноамериканський вектор - глобальний контекст процесу реалізації української стратегічної мети, поза межами якої досягнення навряд чи є можливим.

42. Міжнародні фінансові інститути

Міжнародні фінансові інститути поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.

МВФ є провідним світовим фінансовим інститутом. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн -- членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн -- членів фонду. Внесок України становить 997,3 млн 80К. Внесок кожної країни є її квотою. Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної і кредитної часток та кредитної політики. Резервна частка становить 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн -- членів Фонду. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн.

Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, яка включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародну фінансову корпорацію та Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Основною метою діяльності МБРР виступає сприяння розвитку економіки країн -- членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитівта гарантування приватних інвестицій.

Банк міжнародних розрахунків Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між краї¬нами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

ЄБРР здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор еконо¬міки і не більше 40 % у державну інфраструктуру.

Завданням Європейського інвестиційного банку є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загально-європейське значення (енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що зв'язані з охороною навколишнього природного середовища). Кредити надаються терміном від 20 до 25 років на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається боніфікація за рахунок бюджету ЄС.

Європейський банк валютного співробітництва надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.

У цілому всесвітні міжнародні фінансові інститути відіграють, як видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечуючи надійний рух міжнародних грошовий потоків.

43. Міжнародні організації

Міжнародні організації -- об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.

Загальнополітичні організації: Організація Об'єднаних Націй (ООН), Ліга Арабських Держав (ЛАД), Організація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Азіатсько-Тихоокеанська Рада (АЗПАК).

Військово-політичні організації: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Західноєвропейський союз ЗЄС), АНЗЮС тощо.

Міжнародні економічні об'єднання: Велика вісімка, Світова організація торгівлі (СОТ), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), .

Регіональні організації: Європейський Союз (ЄС), Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ (ГУАМ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).

Валютно-фінансові організації: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), сесвітня організамція охоромни здоромв'я (ВООЗ), Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнаромдна агемнція з амтомної енемргії (МАГАТЕ), Міжнародна організація праці (МОП), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи (РЄ), Організамція Об'ємднаних Намцій з питамнь освімти, наумки і культумри (ЮНЕСКО), Світова організація інтелектуальної власності, європейська асоціація вугілля та лігніту (EURACOAL)

44. СОТ як інститут регулювання міжнародної торгівлі

Світова організація торгівлі (СОТ) (англ. World Trade Organization, WTO) -- це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 157 країн, на долю яких припадає більше 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торгівельний обіг товарів та послуг.

Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ. Основними з них є:

- підвищення життєвого рівня;

- забезпечення повної зайнятості;

- постійне зростання доходів і ефективного попиту;

- розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;

- оптимальне використання світових ресурсів згідно з цілями сталого розвитку;

- захист і збереження навколишнього середовища;

- забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку.

Регулювання міжнародної торгівлі в рамках СОТ здійснюється на базі основних правил і принципів, серед яких одним з найважливіших є принцип недискримінації. Він означає, що всі контрактні сторони-члени СОТ зобов'язані надавати одна одній однаково сприятливі умови. Таким чином, жодна країна не повинна робити винятки для іншої або застосовувати щодо неї дискримінаційний підхід. Принцип недискримінації поділяється на суб-принцип режиму найбільшого сприяння, який застосовується до зовнішніх ринків, та суб-принцип національного режиму, який стосується внутрішнього ринку.

У ряді випадків для обмеження торгівлі послугами використовують ті самі методи регулювання, що й для торгівлі товарами. Це пов'язано з тим, що торгівля окремими видами послуг супроводжує торгівлю товарами і тому підпадає під обмеження, що накладаються на торгівлю цими товарами.

СОТ являє собою складний і розгалужений механізм, у якому беруть участь сотні спеціалістів, експертів у різних областях економіки і права, і який знаходиться в постійному русі і розвитку. Особливість СОТ в порівнянні з іншими міжнародними організаціями полягає в тому, що переговори у СОТ стосуються мільярдних сум, оскільки в їхньому результаті встановлюються правила експорту й імпорту товарів і послуг, що безпосередньо торкаються інтересів споживачів, виробників і конкретних компаній. СОТ - єдина організація світового рівня, що виробляє правила міжнародної торгівлі для забезпечення її максимально можливої передбачуваності і волі, а також справедливого вирішення конфліктів між країнами-учасницями з будь-яких питань, що стосуються торгівлі і торгових бар'єрів. Підводячи підсумок, варто підкреслити, що система ГАТТ/ВТО займає центральне місце в регулюванні системи міжнародних економічних відносин, а встановлювані ГАТТ/ВТО норми є, власне кажучи, міжнародним торговим законом. Знаходячись поза загальним правовим простором, не будучи членом цієї організації, будь-яка країна прирікає себе на положення аутсайдера в міжнародній торгівлі, тому що до неї не застосовуються загальні правила. Це спонукує приєднуватися до системи ГАТТ/ВТО.

45. Історичний розвиток ролі держави в економіці

В останні десятиліття в розвинених країнах під впливом інформаційно-технологічної революції та розвитку багатоукладності економіки й глобалізації економічних зв'язків відбувається розширення й ускладнення регуляторних функцій держави. Особливою проблемою залишається перехід до суто економічних відносин платників податків і держави з подоланням економічно не обґрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств та організацій.

Держава протягом усієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони та іншими функціями здійснює певні заходи в організації й управлінні економікою, плануванні та регулюванні відповідних процесів.

Необхідність виконання державою цих функцій у сфері економіки не заперечна. Саме тому питання щодо функцій і ролі держави у формуванні ринкової економіки були та залишаються актуальними.

Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А.Сміт, Д.Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець «ери» вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Починаючи від перших цивілізацій держава відігравала провідну роль у суспільно-політичному й економічному житті -- від створення розгалуженої іригаційної системи і побудови потужного бюрократичного апарату управління (у давньосхідних деспотіях) до законодавчого закріплення права приватної власності та заснування демократичних засад державного управління (в античному світі). За часів середньовіччя набуває поширення теза про "божественний" характер державної влади, відбувається зрощування верхівки державного апарату і релігійно-церковної знаті. Епоха первісного нагромадження капіталу, сколихнувши Європу від "феодального сну" і спричинивши зміну трактування суспільного та індивідуального багатства, привела до значного посилення ролі держави в економіці. Утвердження абсолютизму сприяло формуванню системи поглядів щодо державного регулювання в економічному вченні меркантилізму.

Класична школа економічної науки, прийшовши на зміну меркантилізму, запропонувала нове, обмежене трактування економічної ролі і завдань держави в ринковій економіці. Це було зумовлено успішним розвитком капіталізму вільної конкуренції, зародженням машинної індустрії на тлі переміщення сфери функціонування капіталу із зовнішньої торгівлі у промислове виробництво. Аналізуючи внесок економістів-класиків у скарбницю економічної думки, зазначимо, що більшість з них дотримувалася концепції "мінімальної держави", запропонованої А. Смітом у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів".

Класичні уявлення про механізми і межі державного втручання, що набули домінуючого впливу, спровокували появу альтернативних поглядів у стані їх ідейних противників. Наприклад, економісти-романтики, які критикували капіталізм з позицій дрібнотоварного виробництва, висловили відмінні від класичних і суперечливі між собою погляди: про повну відмову від держави як соціального інституту, організацію безгрошового обігу і безвідсоткового кредиту, наслідком такого реформування буде суспільство, де "капітал і праця стануть тотожними, суспільство зможе існувати самостійно і не матиме потреби в уряді" (П. Прудон); про нарощування державного регулювання економічних відносин, особливо у соціальній сфері, оскільки "добробут народу" -- це мета державного втручання і об'єкт вивчення політичної економії (С. Сисмонді).

Німецька історична школа інакше реагувала на економічний лібералізм класичної школи, надаючи принципово нового звучання проблемам економічної політики в концепції "виховного протекціонізму" і довівши необхідність формування "національного характеру" економічної теорії і державного регулювання. Потужна в політичному й економічному відношенні (монархічна) держава, економічний устрій якої враховував би особливості розвитку національної економіки, менталітет, традиції, звичаї, природні й географічні умови, -- ідеал німецької історичної школи.

Марксистська економічна теорія в питанні про економічну роль держави була непослідовною. З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників, з іншого -- надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату), а згодом налагодить всеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих. Марксизм протиставив розгляду окремих питань державного регулювання теоретичний аналіз розгорнутої системи централізованого державного управління економікою. Останнє, за К. Марксом, необхідне через експлуататорську сутність існуючого ладу і держави зокрема, дію закону капіталістичного нагромадження, суперечності відтворювального процесу і неможливість уникнути кризових явищ у капіталістичній економіці.

Маржиналізм і неокласична школа сприйняли основні теоретичні висновки класичного вчення: економічний лібералізм, ідею державного невтручання у виробничу та комерційну діяльність індивідів, тезу про раціональні (найвигідніші, найефективніші) дії економічних суб'єктів, особливо наголосивши на необхідності державної підтримки вільного підприємництва як основної ланки ринкової системи і на антимонопольній спрямованості державної економічної політики.

Кінець ХІХ -- початок ХХ ст. ознаменувався переходом до нової стадії розвитку економічної системи, пов'язаної з виникненням і бурхливим розвитком монопольних утворень, концентрацією і централізацією всіх видів капіталу в усіх сферах господарства. З кінця ХІХ ст. майже в усіх країнах відбувалося неухильне розширення економічних функцій держави. Це призвело до посилення економічної ролі держави і спонукало економістів до пошуків теоретичного обґрунтування цієї тенденції за двома основними напрямами:

* ідея "соціального контролю" інституціоналізму (Т. Веблен), що передбачала втручання держави в економічні процеси з метою прискорення встановлення індустріальної епохи; в межах економічної науки інституціональна теорія почала вивчати формальні і неформальні "інститути" та їх еволюції, до яких належала й держава;

* повномасштабна система державного регулювання економіки, побудована на нових макроекономічних засадах, запропонована Дж. Кейнсом.

46. Фіскальна політика в державному управлінні економіки

Фіскамльна полімтика -- це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Фіскальна політика складається з двох її напрямків - податкової (види та норми податків), а також бюджетної політики (політика видатків).

В умовах переходу до ринкової системи господaрювaння методи фіскaльної політики мають чи не найбільш вирішальний вплив на зростання економіки. Особливим чином це стосується країн, у яких чaсткa держaвного сектору в економіці є значною. Тaкa ситуaція нaявнa нa дaний чaс і в Укрaїні.

Термін «фіскальна» походить від латинського слова fiscus, що в перекладі означає «державна казна». Її ще називають бюджетно-податковою політикою держави. Назва пояснюється тим, що саме цей вид державного впливу на економіку держави здійснюється шляхом формування доходів держбюджету та здійснення витрат , державних закупівель, видатків у формах трансфертів та відсоткових виплат за борговими зобов'язаннями.

Основні показники Бюджету України, а саме доходи та видатки, зростали з 2001 по 2010 роки. Отже, ефективність впливу фіскальної політики на державне регулювання економіки країни досить важлива. Оскільки, інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи, які є невід'ємною складовою наповнення Державного бюджету. У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

47. Монетарна політика в державному управлінні економіки

Монетарна полімтика (англ. Monetary Policy) -- політика держави, через яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.

Монетарна політика може бути стимулюючою (експансивною) у разі пом'якшення монетарних умов, зазвичай, зниження відсоткових ставок (або ж збільшення темпів зміни пропозиції грошей понад усталений рівень). Експансійна політика використовується для подолання рецесії, оскільки призводить до зростання сукупного попиту, таким чином стимулюючи економічне зростання та знижуючи рівень безробіття. В звичайний час подібна політика призводить до прискорення інфляції.

Стримуюча (рестриктивна) політика зазвичай використовується задля уповільнення інфляції через протилежний стимулюючій політиці, а саме, охолоджуючий вплив на економічне зростання.

Монетарна полімтика -- комплекс заходів щодо регулювання грошової сфери задля досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, які здійснює держава через центральний банк. В вітчизняній літературі зустрічається термін "грошово-кредитна" політика.

Головна ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВВП. Цілі досягаються за допомогою таких інструментів:

- операції на відкритому ринку;

- відсоткова політика;

- норма обов'язкових резервів;

- вплив на обмінний курс національної валюти.

Види монетарної політики:

1. Інфляційне таргетування. Ціллю є рівень інфляції (зазвичай в межах 2-4%). Основний інструмент - короткострокова відсоткова ставка центрального банку (овернайт, одно-, двотижнева).

2. Таргетування рівня цін. Ціллю є досягнення певного значення рівня (наприклад, досягти рівня цін в 120% в порівнянні з базовими 100% на поточний рік). Основний інструмент - короткострокова відсоткова ставка центрального банку (овернайт, одно-, двотижнева).

3. Монетарне таргетування. Ціллю є рівень грошової маси. Основний інструмент - пропозиція грошей центральним банком.

4. Таргетування обмінного курсу. Ціллю є рівень обмінного курсу національної валюти по відношенню до певної стабільної валюти. Задля досягнення цілі по величині обмінного курсу центральний банк використовує політику інтервенцій на валютному ринку (купівлю або продаж іноземної валюти).

5. Змішаний підхід. Основна ціль чітко не визначається, використовуються як досягнення цілі по інфляції так і по рівню безробіття. Основний інструмент зазвичай процентна ставка центрального банку.

В Україні головним суб'єктом монетарної політики є Національний банк, що відповідно до законодавства України - Конституції України та Закону "Про Національний банк України" має вирішальну роль у її розробленні та реалізації. Основні орієнтири щодо монетарної політики: цілі та напрями викладаються в Основних засадах грошово-кредитної політики Радою Національного банку, що здійснює моніторинг проведення даної політики. Окрім цього, контроль за діями НБУ здійснює Верховна Рада, що регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ, зокрема, щодо стану грошово-кредитного ринку в Україні.

48. Макроекономічне прогнозування та планування

Макроекономічне прогнозування направлено на вирішення наступних основних задач:

встановлення цілей розвитку, наприклад продовольчої проблеми;

находження оптимальних шляхів і засобів досягнення цілей;

визначення потреби в ресурсах для досягнення поставлених цілей розвитку;

розробку дій різних органів по досягненню поставлених цілей розвитку;

виявлення можливих дій протидіючих сил і їх впливу на вирішення проблеми.

Прогнози макроекономічних показників використовуються галузевими міністерствами, відомствами, підприємствами і їх об'єднаннями при розробці своїх прогнозів. На рівні держави задачі економічного передбачення повинні розглядатися взаємопов'язано. В процесі розробки прогнозу макроекономічного показника аналізується взаємодія цілей, способів і засобів їх досягнення, а також визначаються необхідні ресурси для реалізації. За характером прогноз цього рівня наближається до плану. Так, при прогнозуванні принциповою є наступна схема:

* цілі -- теоретично досягнуті;

* шляхи і засоби досягнення -- можливі;

* ресурси -- імовірнісні.

При плануванні принципова схема виглядає інакше:

* цілі -- рекомендовані чи обов'язкові;

* шляхи і засоби досягнення -- детерміновані, чи однозначно визначені;

* ресурси -- обмежені.

Макропланування тісно пов'язане з макропрогнозуванням, включає бюджетне і податкове планування, розробку державних програм, замовлень тощо. Основні напрямки економічного планування і прогнозування в масштабах країни визначають:

* суспільні потреби і необхідні для їх задоволення ресурси -- матеріальні, трудові, фінансові;

* раціональні шляхи використання цих ресурсів;

* забезпечення збалансованості розвитку між сферами, галузями, видами діяльності і регіонами країни.

Прогнози макроекономічних показників, що використовуються в плануванні в якості засади для обґрунтування планів держави і регіонів, що враховуються в розрахунках:

* бюджетних планів;

* індикативних планів всієї країни і їх регіонів;

* державних програм;

* планів державних, регіональних і муніципальних підприємств, що входять в підприємницький сектор економіки країни.

Методологія прогнозування макроекономічних показників заснована на методології прогнозування:

1) загальнонаукові чи логічні методи;

2) міжнаукові;

3) приватнонаукові.

Економічний прогноз- макропоказників має комплексний характер і розробляється з врахуванням інших прогнозів -- демографічного, ресурсного, попиту, пропозиції, науково-технічного прогресу. Система прогнозування макроекономічних показників поки що не склалася, слід пройти шлях адаптації і удосконалення з врахуванням існуючого світового досвіду економічного прогнозування і особливостей суспільного розвитку в нашій країні.

49. Сутність та значення прогнозування розвитку національної економіки

Сутність національного прогнозування зв'язана з визначенням припустимого спектра можливих варіантів розвитку національної економіки для ухвалення оптимального рішення. Прогноз розвитку національної економіки (національний прогноз) являє собою комплекс аргументованих припущень, виражених у якісній і кількісній формах і майбутніх параметрах дають, що представлення про, розвитку національної економіки.

Прогноз (грец. - передбачення) - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.

Процес прогнозування передбачає наступні елементи:

а) аналіз сформованих закономірностей і тенденцій розвитку, що виявляються;

б) визначення можливих варіантів розвитку;

в) обґрунтування основних цілей і пріоритетів розвитку національної економіки;

г) вибір способів і ресурсів для досягнення поставлених цілей;

д) розробку концепції соціально-економічного розвитку як системи, що включає:

- зміст стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави;

- регламентацію найважливіших напрямків і засобів реалізації генеральних цілей.

Роль прогнозування національної економіки проявляється через його функції:

* Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів торів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розвиток.

* Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями (мінімізація витрат, максимізація результату, часовий критерій, тощо).

* Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень - формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів державного регулювання економіки для урядових структур).

* Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоновані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.

50. Поняття і види макроекономічного планування

Розв'язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування як складова механізму державного регулювання економіки (ДРЕ) широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

Залежно від сфери застосування прогнозування буває соціально-економічним і науково-технічним. Соціально-економічне прогнозування дає оцінку можливим перспективним змінам економічних і соціальних умов життєдіяльності суспільства. Науково-технічне прогнозування націлене на розробку наукових, технічних і технологічних засобів реалізації планів соціально-економічного розвитку. Залежно від рівня управління прогнозування поділяється на народногосподарське, галузеве (або регіональне) і прогнозування розвитку підприємств. Народногосподарське прогнозування враховує можливості оптимального досягнення мети виробництва, виконання завдань економічного розвитку. Галузеве прогнозування здійснюється з урахуванням пропозицій різних галузей та регіонів. Прогнозування розвитку фірм, корпорацій, підприємств виконується з урахуванням нових тенденцій економічного й соціального аспекту та найновіших досягнень техніки та технології виробництва. За ступенем обґрунтування прогнози поділяються на пошукові (дослідні) і нормативні. Пошукове прогнозування оцінює перспективні тенденції розвитку економіки, а нормативне пов'язане з визначенням шляхів і термінів досягнення бажаного стану економічного та соціального розвитку країни на основі досягнутих результатів. Нормативне прогнозування здійснюється на базі завчасно визначеної мети. Його завдання -- визначити шляхи й терміни досягнення можливого стану економіки в майбутньому на основі заданих нормативів.

51. Програмування як форма державного регулювання економіки

Вищою формою державного регулювання економіки (ДРЕ) є державне економічне програмування. Його системний підхід - комплексне використання в глобальних цілях усіх елементів ДРЕ. До основних завдань державного програмування належать:

- забезпечення максимально можливого досягнення головних цілей ДРЕ;

- здійснення ДРЕ не на шкоду, а на благо існуючої системи ринкової економіки;

- максимально наближене до дійсності прогнозування розвитку економічних і соціальних процесів у країні і на основі цього розробка ієрархії цілей державних програм з погляду важливості і терміновості;

- виявлення сумісності намічених цілей та відповідності інструментів здійснення державних програм;

- забезпечення ефективності й економії використання бюджетних коштів.

Об'єктами економічного програмування є галузі, регіони, соціальна сфера, різноманітні напрями наукових досліджень.

Суб'єкти економічного програмування - державні органи, які відповідають за складання програм, їх безпосереднє використання і контроль над ними.

Розглянемо види макроекономічних програм.

За призначенням розрізняють:

- звичайні програми - в основному середньострокові загальноекономічні програми. Складаються, як правило, на п'ять років зі щорічним коригуванням (наприклад, аграрні програми, програми НДДКР, регіональні програми, програми покращання структури економіки);

- надзвичайні програми, що розробляються у критичних ситуаціях (наприклад, при загрозі вибуху соціального незадоволення, післявоєнна розруха, в умовах кризи, масового безробіття, небезпечної інфляції). Такі програми короткострокові. В інструментарії їх здійснення переважають адміністративні заходи регулювання.

За тривалістю виокремлюють коротко- (до 1 року), середньо-(1-5 років) та довгострокові програми (більше 5 років). За характером програми класифікують на:

- активні - сукупність заходів, які уряд зобов'язується прийняти для досягнення поставлених цілей;

- пасивні - оцінення можливих наслідків поточної і планової економічної політики та тенденцій розвитку макроекономіч-них показників, необхідних для досягнення поставлених цілей.

На практиці жодна програма не може однозначно належати до тієї чи іншої категорії. Нерідко на тлі реалізації звичайної поточної програми уряд стикається з надзвичайною проблемою, яка, якщо не використати термінових стабілізуючих заходів, призведе до розбалансування економіки.

52. Зарубіжний досвід планового регулювання ринкової економіки

Зарубіжний досвід державного регулювання економіки характеризується активним використанням планування як форми управління стихійністю ринкових процесів.

Після Другої світової війни планування економіки поширилось у країнах Західної Європи - Франції, Норвегії, Голландії, а у 60-ті pp. економічні плани складалися в Бельгії, Великобританії, Швеції, Італії, Японії.

Узагальнюючи досвід зарубіжних країн, відзначимо низку характерних ознак у їхній плановій діяльності.

По-перше, спостерігаються значні відмінності в термінології: у Франції - індикативні плани, в Норвегії - п?ятирічні та річні плани і національні бюджети, в Японії - довготермінові плани, в США - бюджети і фінансові плани, в країнах ЄС - стратегічні плани.По-друге, в більшості країн створені спеціальні служби (комісії, департаменти, відділи) для здійснення функцій планування, прогнозування і програмування.

По-третє, конкретність планових розробок у різних країнах різна і залежить від частки державного сектора в національній економіці.

По-четверте, на відміну від планування в Радянському Союзі, заснованому на партійному принципі, в країнах Заходу воно - нейтральне.

У світовій практиці планування можна виділити два етапи:

-- після Другої світової війни і до 60-х pp. У цей період розроблялися в основному плани відновлення господарства;

-- від 60-х pp. - до теперішнього часу. Характерною для цього етапу є розробка планів розвитку.

53. Становлення національної системи планування

Перший етап - взаємодія планових та ринкових засад. Наукова система планування розвитку національного господарства сформувалася в роки НЕПу (1921-1923). Значним досягненням НЕПу було формування економічної системи, яка забезпечувала взаємодію планових та ринкових засад. У 1920 році було сформовано перший в світі довгостроковий план ГОЕЛРО, який охоплював 17 галузей промисловості і містив систему балансів - трудових, вартісних, матеріальних. Поряд з цим, з метою вирішення нагальних економічних проблем, Держпланом почали розроблятися поточні плани-програми. Першою була продовольча програма 1921 року, в якій основна увага була приділена проблемам заготівлі хліба, подолання дефіциту палива та відновлення транспорту. Перший п'ятирічний план 1929-1932 рр. охоплював 50 галузей і характеризував розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, освіти, охорони здоров'я, житлового будівництва, державних фінансів. Основою для розробки плану стала стратегія індустріалізації країни. Функціонування економічної системи НЕПу стало практичним підтвердженням можливості і високої ефективності функціонування ринкової економіки на планових засадах.

Другий етап - формування системи жорсткого централізму. Наприкінці 20-х років намітилася тенденція відходу від ринкової організації виробництва. Другий п'ятирічний план (1933-1937 рр.) мав вищий рівень наукового обґрунтування і охоплював вже 120 галузей, планування кредитного і грошового обігу. В рамках плану передбачалось здійснення програми технічної реконструкції народного господарства та програми комплексної перебудови системи управління. Характерною рисою третього п'ятирічного плану (1938-1942 рр.) була його орієнтація на технічний прогрес та пріоритетний розвиток галузей, що його забезпечують. Системою державного планування охоплюється все ширше коло проблем економічного розвитку. Індустріалізація, воєнний період та повоєнне відновлення народного господарства зумовили тотальне одержавлення економіки, відмову від товарно-грошових відносин, використання директивних методів управління, які й стали синонімами планової організації.

Третій етап розвитку національної системи управління започатковано проведенням реформи в промисловості (вересень 1965 р.) та сільському господарстві. Поставлено питання про необхідність запровадження економічних методів управління, активізації товарно-грошових відносин, надання широких прав підприємствам в сфері планування господарської діяльності.

Четвертий етап - крах адміністративно-командної економіки. В 1985 році проголошено нову економічну стратегію розвитку на засадах «гласності», «прискорення» і «перебудови». Основними її напрямами є: