Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

інвестиція управління правовий

Актуальність дослідження. Інвестування лежить в основі функціонування сучасної економіки, воно інтегрує інтереси і ресурси громадян, фірм та держави щодо ефективного соціально-економічного розвитку. Кожна країна (національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, що складаються із її власних (національних) та іноземних інвестицій. Ці ресурси можуть використовуватись як для внутрішнього, так і для зарубіжного інвестування. Природним середовищем для ефективної іноземної інвестиційної діяльності є ринкова економіка з притаманними їй розвиненими нормативно-правовими та економічними регуляторами і відповідною інфраструктурою.

Таке середовище в України лише починає формуватися, до того ж ринкова переорієнтація економіки відбувається в складному сплетенні політичних та соціально-економічних процесів. Зараз інвестиційні ресурси у світі - один з найвагоміших чинників економічного розвитку будь-якої країни. Інколи внутрішній потенціал держави є недостатнім для забезпечення необхідного рівня інвестиційних вкладень. Особливо потребують зовнішніх інвестицій економіки, що перебувають у стані трансформації, коли найбільш відчувається брак приватних та, звичайно, державних інвестиційних ресурсів.

Іноземні інвестиції - це не тільки фінансування капіталовкладень в економіку України, але й спосіб підвищення продуктивності та технологічного рівня українських підприємств. Розміщуючи свій капітал в Україні, іноземна компанія (інвестор) приносить із собою новітні технології, нові способи виробництва та прямий вихід на світовий ринок.

Метою даної роботи є аналіз існуючої нормативно-правової бази регулювання інвестиційної діяльності, з'ясування особливостей процесу державного управління інвестиційної діяльності в Україні, визначення напрямів його удосконалення

Завдання дослідження. Опираючись на теоретико-методологічні відомості про інвестиційну діяльність проаналізувати існуючу інвестиційну ситуацію в Україні, механізм державного регулювання та сприяння залучення іноземних інвесторів, та, опрацювавши іноземний досвід провести паралені його застосування в житті нашої держави.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою проведеного дослідження слугували фундаментальні теоретико-методологічні положення інвестиційної політики, основоположні законодавчі й нормативні акти України, а також такі періодичні видання як : "Науковий вісник НЛТУ України", "Актуальні проблеми економіки", " Формування ринкових відносин в Україні" та "Фінанси України".

Обєктом дослідження є інвестиційна діяльність в Україні та закордоном.

Предметом дослідження є передумови, тенденції, мотиваційні чинники та механізми формування й стимулювання та залучення інвестиції в Українську економіку в контексті досвіду зарубіжних країн.

Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до них, загального висновку, списку використаних джерел, додатків. Обсяг основного тексту курсової роботи становить 54 стор. комп'ютерного тексту, у тому числі таблиць і рисунків. Список використаних джерел із найменувань. Курсова робота містить 5 додатків на 3 стор.

 I. Основні поняття та теоретичні основи інвестиційної діяльності в Україні

1.1 Теоретичні основи регіональної інвестиційної політики

У сучасному світі з його складною і заплутаною системою економічних взаємозв'язків проблема вкладення заощаджень загострюється. Багатьом суб'єктам підприємницької діяльності в умовах ринкової економіки, що розвивається, усе частіше доводиться приймати серйозні і виважені рішення про накопичення та інвестування. З метою збереження і примноження заощаджень доводиться відмовлятися від старих способів накопичення і переходити до принципово відмінних від них способів вкладення коштів - інвестування.

Однак спочатку потрібно навести необхідні визначення основоположених понять, пов'язаних з інвестуванням. Так, Законом України "Про інвестиційну діяльність" визначено, що інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті яких створюється прибуток або досягається соціальний ефект. До таких цінностей належать: грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме й нерухоме майно; майнові права, пов'язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідного для організації тієї чи іншої діяльності у сфері виробництва, але не запатентованої (ноу-хау); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності. Інвестиції на відновлення основних фондів також здійснюються у формі капітальних вкладень [29].

Інвестиційна діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по реалізації інвестицій. Вона може здійснюватись у формах інвестувань, що робляться громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, об'єднаннями і компаніями, а також громадськими і релігійними організаціями та іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державного інвестування; іноземного інвестування; спільного інвестування коштів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.

Об'єктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, у тому числі основні фонди і оборотні кошти у всіх сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Суб'єктом інвестиційної діяльності (інвесторами і учасниками) можуть бути громадяни, а також держави в особі урядів. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Вони можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів, незалежно від форми власності, рівня, і розміщення інвестицій в будь-які об'єкти є їх невід'ємним правом, що охороняється законом. Учасники інвестиційної діяльності - громадяни і юридичні особи України та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на основі доручення інвестора.

Інвестор визначає цілі, напрямки і обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не мають права втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності; виняток становлять лише питання їх компетенції [30].

Інвестиційний цикл - комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, наприклад, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування і проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень. Він складається з трьох основних періодів: передінвестиційної фази; фази інвестицій - власних витрат, вкладень коштів; експлуатаційної фази - відшкодування витрачених коштів.

Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, що повторюються. Останнім часом в Україні значно збільшилася кількість активних учасників інвестиційного процесу. Проведення приватизації позначилося на різновидах і складності його, передусім на його поширенні та виявленні різних фінансових посередників.

Інвестиційним комплексом називається система підприємств і організацій, що виконують у виробництві функцію створення необхідних основних фондів, достатніх для діяльності підприємств і організацій всіх галузей народного господарства. До його складу входять: інвестори - вкладники капіталу; підрядні будівельні підприємства і фірми, незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації і будівельні кооперативи; проектні підприємства і архітектурні організації; промисловість будівельних матеріалів, конструкцій і виробів; хімічна, металургійна, лісова та деревообробна промисловість у сфері постачання предметами для інвестиційного комплексу; машинобудівні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і для будівництва виробництва; виробничі управлінські структури: інвестиційні банки; ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу; органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі[24, c. 262-268].

Законодавство України визначає також права і обов'язки нерезидентів у процесі інвестування. Визначено таке поняття, як іноземні інвестиції - усі види цінностей, які вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до чинного законодавства України.

Іноземними інвесторами можуть бути:

- юридичні особи, визначені законодавством інших країн;

- фізичні особи, що не мають постійного місця проживання на території України;

- іноземні держави, міжнародні державні і недержавні організації;

- інші іноземні суб'єкти господарської діяльності, які визнаються такими чинним законодавством України.

З теоретичної точки зору інвестиції поділяються на внутрішні і зовнішні (іноземні). У процесі перетворень форм власності і методів господарювання стає виправданим розподіл кожного з них на реальні і фінансові інвестиції. Реальні інвестиції, що спрямовані на збільшення реального капіталу, сприяють розширенню матеріального виробництва. Фінансові інвестиції - це вкладення у фіктивний капітал, тобто витрати на купівлю цінних паперів. На практиці розрізняють три типи інвесторів: портфельні, фінансові і стратегічні.

Портфельні інвестори купують на інвестиційному ринку невеликі пакети акцій (1-5% уставного фонду підприємства)[15, c. 215]. Іноді це має назву спекулятивних інвестицій, тобто таких, які пов'язані з придбанням акцій на фондовому ринку і, як правило, через фондових брокерів. Але, незважаючи на те що обсяг договорів портфельних інвесторів невеликий, їх роль у розвитку фондового ринку важко переоцінити, оскільки вони, власне, його і створюють. Угоди, які укладають портфельні інвестори, "розкручують" ринок, створюючи таким чином пропозицію на акції підприємств, які вони купують або бажають придбати. Зрозуміло, що інвестори виходять на незнайомий ринок дуже обережно, адже вони ризикують вкласти засоби і нічого не отримати взамін. Разом із тим вони покладаються на реальну можливість прибутку за умови зростання курсової вартості акції. У такій ситуації перевагою портфельних інвесторів є те, що вони працюють з малими пакетами акцій, тобто ризикують невеликим капіталом. Крім цього, у портфелі подібних інвесторів, як правило, знаходяться акції багатьох підприємств, що також страхує їх від збитків. Невдало вкладені акції не зумовлюють збитковості пакетів загалом. Саме на це й розраховують портфельні інвестори, купуючи невеликі пакети акцій маловідомих, але потенційно прибуткових підприємств. Цим пояснюється той факт, що на Українському фондовому ринку нині працюють переважно портфельні інвестори.

Фінансові інвестори, на відміну від портфельних, зорієнтовані на придбання значних пакетів акцій - від 10 до 40 відсотків статутного капіталу. З цією метою вони використовують можливості не тільки вторинного ринку, а й закупівлі акцій на інвестиційних конкурсах. Діяльність фінансових інвесторів в основному полягає в перепродажу акцій стратегічним партнерам. Фінансові інвестори докладають зусиль до того, щоб досягти максимального зростання вартості акцій протягом трьох-чотирьох років. Для цього необхідні прямі інвестиції в розвиток виробництва. Тут, очевидно, збігаються інтереси підприємств і інвесторів.

Стратегічні інвестори, як показує світовий досвід, це переважно компанії, які працюють не у фінансовій, а в промисловій сфері. Головна мета стратегічних інвесторів - отримання прибутку саме від виробничої діяльності, а не від зростання курсової вартості акцій. Стратегічні інвестори, як правило, прагнуть придбати контрольні пакети акцій тих підприємств, які цікавлять їх у виробничому плані. Це необхідно їм для ефективного оперативного керівництва підприємством. Однак зробити це досить важко. Тому часто доводиться використовувати весь комплекс засобів придбання акцій: сертифікатні і спеціалізовані аукціони, конкурси, біржові торги[5, c. 81-92].

Важливим аспектом інвестиційної діяльності є фінансування. Зараз існують такі джерела фінансування інвестицій, як власні фінансові ресурси і внутрішні господарські резерви підприємств; позикові фінансові кошти; залучені фінансові кошти, отримані від продажу акцій, пайових і інших внесків членів трудових колективів, громадян та юридичних осіб; грошові кошти, що централізуються об'єднанням підприємств; засоби позабюджетних фондів; засоби державного бюджету, надані на поворотних і безповоротних засадах, та засоби іноземних інвесторів.

У складних умовах функціонування економіки України залучення засобів позабюджетних фондів, і особливо засобів державного бюджету, для всіх форм підприємств значно обмежилось. Що стосується власних фінансових засобів підприємств, до яких належить грошова частина внесків власників підприємств, а також накопичення, що утворилися в результаті господарської діяльності, то слід зазначити, що їх частка в інвестиційній діяльності також незначна, на що впливає ряд чинників, серед яких основним є низька економічна ефективність діяльності підприємств через недостатню матеріально-технічну забезпеченість тощо. Усе більш активно починають діяти форми залучення інвестицій, отриманих у результаті продажу акцій, пайових та інших внесків[4, c. 116].

У процесі переходу до ринкових відносин слід приділяти увагу залученню позикових фінансових засобів, які широко застосовуються в міжнародній практиці. До таких засобів належать банківські кредити, облігації, позики юридичних коштів під довгострокові зобов'язання, а також лізинг.

На даному етапі розвитку ринкових відносин має відігравати певну роль лізинг - довгострокова оренда машин, обладнання, споруд виробничого призначення. При лізингових операціях орендодавці купують основні фонди і передають їх на певних умовах орендарям для використання на виробничі потреби, зберігаючи при цьому право власності на них до кінця терміну дії договору. Таким чином, лізинг дозволяє підприємствам отримувати обладнання і розпочинати його експлуатацію, не відволікаючи коштів з обороту. У розвинених країнах використання лізингу становить 25-30 відсотків загальної суми позикових коштів[24, c. 200].

Лізинг с особливою формою фінансування інвестиційних проектів і базується на орендних відносинах, а також активно підтримується державами в певні періоди розвитку економіки. Найчастіше такі періоди характеризуються зміною економічної формації, що відбувається в країнах і, як правило, супроводжується формуванням нового класу власників, глибокою і масштабною структурною перебудовою економіки, обумовленою причинами внутрішнього або зовнішнього характеру та необхідністю швидкого поновлення економіки, доведеної до занепаду війнами або іншими соціальними конфліктами.

Як бачимо з наведених характеристик, такий період є перехідним. У цей час держава, як правило, змушена максимально швидко вирішувати свої інвестиційні проблеми. Фінансова функція лізингу виражена найбільш характерно, оскільки він є формою вкладення в основні фонди додатково до традиційних каналів фінансування. Розширення масштабів лізингового кредиту в перспективі може звузити сферу використання довгострокового кредитування, а це загалом призведе до зростання джерел позикових коштів. Таким чином, на практиці лізинг дозволить підприємствам-лізингоодержувачам розширити канали залучення коштів в оборот[29].

У сучасних умовах господарювання фінансовій функції лізингу належить провідна роль. Підприємство-лізингоодержувач, звертаючись до лізингу, дістає можливість користуватися необхідним для нього майном без одноразової мобілізації на дані цілі власних коштів. Лізингоодержувач звільняється від одноразової повної плати вартості майна, що вигідно відрізняє лізинг від звичайного процесу купівлі-продажу. Крім того, лізинг може відкривати доступ до потрібного майна у випадку певних кредитних обмежень і неможливості залучення для цих цілей позикових коштів.

Перевагою лізингу є також порядок здійснення лізингових платежів. З одного боку, терміни і розмір виплат становлять предмет взаємної домовленості сторін. Так, з урахуванням особливостей фінансового стану лізингодавця і лізингоодержувача може застосовуватися відстрочка першого платежу, наростання лізингових виплат або, навпаки, авансовий платіж, зниження обсягів виплат і т.д. З іншого боку, взаємна зацікавленість може бути реалізована через характер лізингових виплат, а саме: лізингові внески можуть проводитися з виручки від продажу виготовленої на цьому обладнанні продукції. Платежі можуть мати не тільки грошову форму, але й виражатися частково або повністю у формі товарів або зустрічних послуг[30].

Виробнича функція лізингу полягає в тому, що це один із найбільш прогресивних методів матеріально-технічного забезпечення виробництва, який відкриває доступ до передової техніки в умовах її швидкого морального старіння. Лізинг надає можливість використати у виробничій діяльності не тільки будь-яке окреме обладнання, а й повністю укомплектовані виробництва. Крім того, створюються умови для отримання передової технології, її успішного освоєння на високому технічному рівні. При різних видах лізингу передання техніки і технології може супроводжуватись придбанням користувачем певного набору різних послуг.

У ряді зарубіжних країн лізинг не раз виявляв себе як один із найефективніших способів стимулювання і оздоровлення ринкової економіки. Не дивно, що ще в 1970-ті роки в США кожен п'ятий банк з активами понад 100 млн. дол. брав участь у прямому лізингові, а загальна кількість банків, які здійснювали лізингові операції, перевищувала 500. У наступні роки в розвинених капіталістичних країнах загальний обсяг інвестицій, пов'язаних з лізингом, постійно зростав і досяг позначки 100 млн. дол. за рік, а загальна вартість орендованого обладнання становила 250 млрд. дол. Середня питома вага лізингу в інвестиціях в машини і обладнання в США, Японії, Англії, Франції і Австралії зросла з 9% у 1978 р. до 15-17% у 1985 р. Зростання лізингових операцій у цих країнах триває й у наш час [4, c. 63].

Таким чином, для підприємств і підприємців в Україні лізинг може бути привабливим передусім своєю можливістю отримання додаткових інвестицій, причому не у валюті, що викликає деякі ускладнення, а в машина* і обладнанні, необхідних для виробничої діяльності. До того ж в лізингові операції залучаються значні кошти банківських установ, страхових акціонерних та інших товариств, розташованих безпосередньо в Україні, і, нарешті, приваблює можливість, яку одержують підприємства, господарські організації, які не мають достатніх коштів для купівлі необхідного обладнання, і в цьому випадку можуть отримувати його шляхом оренди, до того ж на умовах, більш вигідних, ніж по контрактах купівлі-продажу. Адже орендні платежі, що сплачує орендар, входять у собівартість продукції, яка випускається, і послуг, які надаються, а після повної виплати вартості орендованого обладнання підприємство стає його власником. (У цьому випадку кошти, що використовуються як на орендні платежі, так і на викуп орендованого обладнання, формуються з прибутку підприємства до його оподаткування.)

Лізинг є вигідним і для орендодавця, оскільки передбачає стовідсоткове покриття всіх капітальних та інших витрат з нарахованими відсотками і прибуток не менший, ніж від інших операцій. Крім того, при укладанні контрактів лізингу в міжнародному масштабі можна мати додаткову економію засобів компаній орендодавців від різниці в податкових ставках, що діють у різних країнах.

Лізинг вигідний і державі, оскільки заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не належить до загальної фінансової заборгованості країн-імпортерів, на чиїй території перебувають орендарі[29].

1.2 Методологічні підходи до залучення іноземних інвестицій

В світовій системі господарювання іноземні інвестиції виступають важливим економічним важелем і викликають необхідність зламу національних перегородок та інтенсивний перехід до конкурентоспроможної моделі національної економіки.

Фактори, що формують механізм залучення іноземних інвестицій, не є чимось постійним і незмінним. Вони формуються залежно від багатьох чинників. Важливим елементом механізму залучення іноземних інвестицій є введення системи пільгового оподаткування.

Система податкових і митних пільг містить: "податкові канікули", знижки ставок оподаткування при реінвестиціях отриманого прибутку чи інвестиціях у визначені регіони та галузі, захист від подвійного оподаткування, звільнення чи зниження митних зборів на імпорт новітніх машин та обладнання, технологій, ноу-хау, експорту продукції власного виробництва для покриття валютних витрат тощо.

Другим елементом, що сприяє залученню іноземних інвестицій, є формування і розвиток спеціальних економічних зон. Саме вони передбачають ще більшу систему податкових і митних пільг, спрощення адміністративних процедур тощо.

Третім елементом можна вважати удосконалення фінансового механізму, який охоплює: зміцнення позицій національної валюти, її конвертованість; можливість для підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, без труднощів конвертувати отримані доходи; користування банківською системою країни; надання державних кредитів для інвестиційних проектів у пріоритетні сфери [19, c. 112].

Особливу увагу необхідно приділити інформаційному забезпеченню залучення іноземних інвестицій як найбільш слабкій ланці у діючому механізмі регулювання цього процесу. Інформаційне забезпечення та центри допомоги іноземним бізнесменам мають інформувати інвесторів про різні проекти та умови їх здійснення за кордоном, систему оподаткування, адміністративно-правові процедури господарської діяльності тощо.

Створення ефективної системи залучення іноземних інвестицій потребує насамперед формування якісної законодавчої бази. Наявність протиріч та невизначеність ряду важливих питань законодавства обумовлює необхідність внесення змін до Закону України "Про власність" і "Земельного кодексу України" щодо визначення майнових прав іноземних інвесторів. Потрібні уточнення на державно-правовому рівні ряду питань про концесії. Потребує більш ретельного обгрунтування система валютного регулювання.

Суттєве значення в механізмі залучення інвестицій належить створенню єдиної цілісної системи державного управління інвестиційними процесами, яка б охоплювала відповідні структури з роботи з іноземними інвестиціями, механізми реалізації державної політики залучення капіталу, координації діяльності з міжнародними організаціями, проведення експертиз найважливіших проектів та їх конкурсний відбір [5].

Функціонування економіко-організаційного блоку механізму залучення інвестицій можливе лише в сукупності з ефективним механізмом державних гарантій та системою законодавчого, нормативного, інформаційного забезпечення організації системи страхування і перестрахування іноземних інвестицій, сприяння розвитку банківсько-кредитної системи. Доцільною є підтримка інвестиційних проектів, які направлені на розвиток приватного сектора (в першу чергу малих і середніх підприємств), які повинні одержати доступ до інвестиційних кредитів, створення контрактних бірж.

Іноземні інвестори можуть брати участь у приватизації майна державних підприємств при узгодженні з Фондом державного майна. Іноземний капітал в процесі приватизації необхідний, в першу чергу, в тих сферах економіки, активізація нарощування виробничого потенціалу в яких дозволяє вивести країну з кризи, зняти соціальну напругу в суспільстві та подолати залежність України від імпорту. Одним із важливих аспектів розробки механізму іноземного інвестування є здійснення ефективної і гнучкої регіональної інвестиційної політики. Економічна розґєднаність, загострення дезінтеграційних процесів у народному господарстві потребують врегулювання міжрегіональних відносин.

Важливою складовою механізму залучення іноземних інвестицій у регіони країни є розвинута інвестиційна інфраструктура. Крім комерційних банків та інвестиційних фондів, вона має також охоплювати недержавні пенсійні фонди, комерційні страхові товариства, консорціуми недержавних інвесторів, іпотечні банки.

Суттєва роль в механізмі залучення інвестицій відведена цільовим інвестиційним програмам. Економічне забезпечення реалізації регіональних інвестиційних програм в основному здійснюється шляхом покрашення фінансового механізму залучення інвестицій [18].

Важливим елементом поліпшення якості інвестиційного клімату України повинна стати регіональна інвестиційна політика, сутність якої можна розкрити через її двоаспектну характеристику. З одного боку, виходячи із загальнодержавних інтересів, повинна здійснюватися чітко відпрацьована в законодавчому плані практична діяльність держави в усіх регіонах України, а з іншого, -- кожний регіон має право проводити політику залучення іноземних інвестицій з урахуванням своїх внутрішніх інтересів, виходячи з потреби реалізації тих чи інших місцевих цілей і завдань, наявності відповідних регіональних ресурсів. Оптимальне поєднання цих двох складових і являє собою регіональну інвестиційну політику. В основу механізму реалізації регіональної інвестиційної політики закладено економіко-організаційний блок, який базується на обгрунтованій концептуальній основі та стратегії залучення іноземних інвестицій: системі пільг в оподаткуванні; визначенні пріоритетних напрямків використання іноземних інвестицій; розширенні можливостей участі іноземних інвесторів у процесах приватизації і створення спільних підприємств.

У широкому розумінні міжнародними є ті інвестиції, реалізація котрих передбачає взаємодію учасників, які належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни).

Міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації економіки, посилення процесів усуспільнення капіталу, удосконалення форм та методів його концентрації і експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі. Вона опосередковує інвестиційні форми бізнесу, які, перш за все, спрямовані на входження в зарубіжний ринок в процесі інтернаціоналізації господарської діяльності.

Національні і міжнародні інвестиційні ресурси у сукупності називають світовим інвестиційним багатством, яке має фінансову (57,7%) і матеріальну (42,3%) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (49,6%) і готівки (8,7%), а матеріальне -- у нерухомості (35,6%) і цінних металах (6,7%) [13, c.216-218] (рис.1)

Рис.1 Світове інвестиційне багатство і його структура

На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність багатьох взаємопов'язаних факторів, під їх впливом формуються відповідні стратегічні орієнтації країн базування та приймаючих країн, які в свою чергу впливають на мотивацію безпосередніх партнерів (рис.2)[12, c.146]



Рис.2 Мотивація міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності у системі макроекономічних факторів.

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:

- імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності та ресурси; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

- за умов імпорту інвестицій з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси;

- прямі інвестиції сприяють розвиткові національної науково-дослідної бази;

- стимулює імпорт прямих інвестицій конкуренцію і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

- такий імпорт підвищує попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;

- у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

- в умовах слабкого контролю за використанням держпозик інвестиційний ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Слід зазначити, що інвестиції за кордон використовуються не тільки для освоєння ринку приймаючої країни, а і з метою подальшого виходу на ринки сусідніх до неї країн або цілих регіонів світу. Аналітична оцінка мікромотивації інвесторів на ринках країн з перехідними економіками та з наявною фінансовою кризою представлена в табл.1[25, c.126].

Таблиця 1

Сучасна міжнародна інвестиційна діяльність має розвинуте інфраструктурне забезпечення. У широкому розумінні -- це інформаційні і транспортні мережі, валютні та фінансові ринки і ринки золота та інших цінних металів, національні, регіональні та міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації тощо. У вузькому розумінні -- це сукупність інвестиційних інституцій та мереж (рис.3)[16, c.334].



Рис.3 Інфраструктура міжнародного інвестування

Функцію акумулювання і ефективного перерозподілу інвестиційних ресурсів виконує міжнародний інвестиційний ринок, структура котрого знаходиться у постійному розвитку. Ключовим, найбільш масштабним і динамічним його сегментом є міжнародний фондовий ринок. Інтеграція національних ринків обумовлює необхідність стандартизації підходів до інвестиційного аналізу на основі міжнародної уніфікації інвестиційних моделей.

1.3 Організаційно-економічні заходи залучення іноземних інвестицій

Надходження іноземних інвестицій життєво важливе для виходу з сучасної економічної кризи, подолання спаду виробництва та для покращення якості життя українців. Але при цьому необхідно пам'ятати, що інтереси українських підприємств, з одного боку, та інтереси іноземних інвесторів, з іншого, не співпадають. Українські підприємства зацікавлені у відновленні свого виробничого потенціалу та засвоєнні західної культури управління. Та зрозуміло, що іноземні інвестори зацікавлені в отриманні прибутків за рахунок великого внутрішнього ринку України, кваліфікованої та дешевої робочої сили та інше. Тому треба вирішувати цю задачу (заохочувати інвесторів вкладати кошти в українські підприємства) за допомогою створення привабливих умов, тобто сприятливого інвестиційного клімату.

Важливою ініціативою уряду щодо стимулювання інвестиційного капіталу в українську економіку була "Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки". Програму було створено відповідно до вимог Указу Президента України "Про заходи щодо збільшення надходжень інвестицій в економіку України", де створення позитивного інвестиційного клімату було визначено як один із головних пріоритетів для національної, так і місцевої влади [20].

Основні положення державної програми мало чим відрізняються від загальних заяв уряду стосовно подальших реформ і серед головних завдань програми є: подальша дерегуляція та лібералізація економіки; завершення формування стабільної нормативно-правової бази; забезпечення прозорості процедур прийняття рішень центральним та місцевим органами виконавчої влади; удосконалення механізмів управління корпоративними правами; підвищення ефективності процедур банкрутства; реформа податкової системи; підвищення інвестиційної привабливості об'єктів приватизації; подальше проведення адміністративної реформи; зміцнення банківської системи; пожвавлення інвестиційної діяльності у спеціальних вільних економічних зонах; сприяння судовій реформі; створення додаткових стимулів для залучення інвестицій у пріоритетні галузі економіки тощо [26].

На жаль, програма не містила конкретних заходів щодо упровадження кожного із завдань та чітких рамок їх виконання. Більше того, враховуючи політичні ризики, виконання програми ускладнилося.

Також вважалося, що наявність в Україні вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку відіграватиме головну роль у надходженні іноземного капіталу в економіку. Реально ж склалась інша ситуація. Станом на 1 жовтня 2002 року в Україні створено 11 вільних економічних зон та 66 територій пріоритетного розвитку в Автономній Республіці Крим і 12 областях України. Найбільше їх було створено упродовж 2000-2001 років, незважаючи на певні сумніви в економічних колах щодо ефективності їх функціонування в Україні [18]. Ілюзією була думка, що спеціальні режими зможуть розв'язати проблеми регіонів. Бо рівень прямих іноземних інвестицій, що надходили до вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, щодо частки загального обсягу іноземних інвестицій в Україні були неймовірно малим. І це переконує, що "привілеї" спеціальних режимів не є вирішальними для іноземних інвесторів. А головною складовою інвестиційного клімату, якій приділяється основна увага потенціальних інвесторів, є рівень ризику і згідно з оцінкою спеціалістів Європейського Центру досліджень, підприємницький ризик інвестицій в Україну становить 80 % [22, с.231]. Саме він зумовлює незначний потік прямих інвестицій.

Отже, саме державі приналежна головна роль у заохоченні іноземних інвесторів до вкладання коштів в українські підприємства. Це обумовлюється тим, що державний інвестиційний клімат визначає та впливає на інвестиційний клімат підприємств всієї країни.

Але заохочення іноземних інвесторів до вкладання коштів на конкретне підприємство - це "клопіт" самого підприємства. Адже сприятливий інвестиційний клімат країни лише допоможе звернути увагу інвесторів на можливість співпраці з її контрагентами, а для залучення інвестицій на підприємстві також повинен бути сприятливий інвестиційний клімат.

Сприятливий інвестиційний клімат підприємства є продуктом його інвестиційних конкурентних переваг, що поділяються на шість груп: структурні, ресурсні, технічні, управлінські, ринкові та ефективність функціонування самого підприємства.

До структурних інвестиційних конкурентних переваг належать виробнича структура підприємства, його місія, організаційна структура, спеціалізація виробництва, регулювання виробничих процесів, наявність кваліфікованого персоналу, відповідна нормативно-методична база [1].

Найважливіші з ресурсних інвестиційних конкурентних переваг - це можливість використання якісної дешевої сировини, облік та аналіз використання всіх ресурсів та оптимізація цього процесу.

До технічних переваг належать наявність на підприємстві патентів, сучасного устаткування та якість виготовленої продукції. Для іноземних інвесторів важливість цієї групи конкурентних переваг полягає в чітко визначеній перспективі розвитку об'єкта інвестування, а значить і в отриманні достатньо великого прибутку. Управлінські інвестиційні конкурентні переваги полягають у наявності на підприємстві кваліфікованих менеджерів та у функціонуванні системи управління якістю продукції.

Ринкові інвестиційні переваги характеризуються доступністю ринків ресурсів для даного підприємства, його можливостями для завоювання або збереження лідируючого становища на ринку, ексклюзивність каналів розподілу та прогнозування політики ціноутворення, а також ринкової інфраструктури.

Не можна оминути увагою таку групу інвестиційних конкурентних переваг як ефективність функціонування самого підприємства, що виражається показниками доходу, інтенсивності використання капіталу, фінансовою стійкістю. Тому як на фінансово нестабільному підприємстві жоден з інвесторів не реалізовуватиме інвестиційні проекти.

На даний момент не існує підприємств, які б мали всі групи інвестиційних конкурентних переваг у своєму активі. Головне - це мати ті переваги, що найбільше впливають на успішну роботу підприємства у даній галузі і при пошуку інвесторів робити акцент саме на них.

Отже, наявність інвестиційних конкурентних переваг відіграє провідну роль у визначенні рівня інвестиційної привабливості підприємств, оскільки інвестування передбачає подальший розвиток підприємства та його прибутковість, що є основним мотивом інвестора.

При формуванні сприятливого інвестиційного клімату підприємства не слід оминати увагою такі слабкі моменти, як урахування необхідності різного інвестиційного клімату для різних типів інвестицій, збалансування інтересів всіх учасників інвестиційного проекту, стабільність і достатню гнучкість самого інвестиційного клімату, забезпеченість сполучення інвестицій з інноваційними факторами розвитку, сприяння підвищенню кваліфікації працівників [ 4, с.19].

Таким чином, умови інвестиційної привабливості підприємства відіграють не останню роль у залученні іноземних інвестицій, тому що для цього мало лише наявності привабливого інвестиційного клімату держави. Саме організаційно-економічні умови всередині підприємства визначають, чи буде воно обране з-поміж інших підприємств даної галузі для реалізації інвестиційного проекту.

Висновки

Отже, інвестиції є однією із фундаментальних категорій в економічній системі. Вони визначають можливість розширення виробництва, оновлення виробничого капіталу, розроблення і запровадження нових технологій, підвищення конкурентоспроможності національної економіки, перспективи економічного розвитку. Міжнародний досвід інвестування підтверджує, що країни, які залучили значні обсяги інвестицій, забезпечують стабільні темпи економічного зростання, а країни, що стали на шлях ринкового реформування національних економік, швидко досягають значних темпів. соціально-економічного розвитку.

Міжнародна інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв'язків і маючи значний потенціал впливу (як позитивного, так і негативного) на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів, та деяких інструментів стимулювання і обмеження.

Необхідними умовами політико-правового середовища в Україні для розвитку іноземної інвестиційної діяльності слід розглядати:

- політичну стабільність;

- позитивне ставлення до іноземних інвестицій;

- наявність нормативно-правових регуляторів, їх надійність та доступність, а також передбачуваність змін.

Аналіз різних систем регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:

- через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

- через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняти єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Наявність інвестиційних конкурентних переваг відіграє провідну роль у визначенні рівня інвестиційної привабливості підприємств, оскільки інвестування передбачає подальший розвиток підприємства та його прибутковість, що є основним мотивом інвестора.

При формуванні сприятливого інвестиційного клімату підприємства не слід оминати увагою такі слабкі моменти, як урахування необхідності різного інвестиційного клімату для різних типів інвестицій, збалансування інтересів всіх учасників інвестиційного проекту, стабільність і достатню гнучкість самого інвестиційного клімату, забезпеченість сполучення інвестицій з інноваційними факторами розвитку, сприяння підвищенню кваліфікації працівників.

Умови інвестиційної привабливості підприємства відіграють не останню роль у залученні іноземних інвестицій, тому що для цього мало лише наявності привабливого інвестиційного клімату держави. Саме організаційно-економічні умови всередині підприємства визначають, чи буде воно обране з-поміж інших підприємств даної галузі для реалізації інвестиційного проекту.

ІІ. Аналіз державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні

2.1 Основні положення Програми розвитку інвестиційної діяльності в Україні

Проблема управління інвестиційним процесом, зокрема, залучення іноземного капіталу для розвитку національної економіки актуальна для багатьох країн із ринками, що розвиваються.

На даний час в Україні основним законодавчим актом, що регулює інвестиційні відносини та процеси є Закон України “Про інвестиційну діяльність”. Відповідно до його положень, інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Також визначено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій [5]. В даному документі визначено основні правові, економічні, а також соціальні умови проведення інвестиційної діяльності на території України.

При провадженні інвестиційної діяльності на території України також потрібно звернути увагу на положення Закону України “Про режим іноземного інвестування” [6], в якому чітко прописано категорії, що відносяться до суб'єктів та об'єктів іноземного інвестування, види та форми іноземних інвестицій визначено на законодавчому рівні України, основні аспекти, що стосуються ведення підприємницької діяльності для установ та організацій з іноземними інвестиціями, а також гарантії державного регулювання інвестиційних процесів та вирішення спірних питаннь між суб'єктами господарювання. Загалом, в Україні прийнято вісім Законів, що регулюють інвестиційні процеси, більше двадцяти постанов Кабінету Міністрів України, а також створено Державне агентство України з інвестицій та інновацій. Загалом же за заходи щодо здійснення державного регулювання інвестиційної діяльності відповідають Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АРК, Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та органи самоврядування, а також спеціальні організації,уповноважені на це державними органами.

Окремо також слід виділити прийняття в Україні “Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002 - 2010 роки” [7]. У даній Програмі визначено основні проблеми активізації інвестиційної діяльності, для вирішення яких передбачається:

- знизити рівень державного регулювання підприємницької діяльності та забезпечити стабільність відповідного законодавства;

- усунути неоднозначність трактування нормативно-правових актів та завершити судову реформу;

- удосконалити нормативну базу з питань реалізації прав власності;

- завершити адміністративну реформу, забезпечити публічність та прозорість у прийнятті рішень органами влади і в результаті подолати бюрократизм та прояви корупції; запровадити ефективні методи корпоративного управління;

- сприяти розвиненості ринків капіталу, в першу чергу банківського сектору, фондового та страхового ринків; знизити податкове навантаження;

- забезпечити стабільність політичного середовища; активізувати діяльність із створення позитивного іміджу держави.

Реалізація процесу державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні здійснюється за допомогою різноманітних заходів, а саме: розробки та постійного удосконалення державних норм, правил та стандартів інвестування; системи оподаткування, включаючи податкові пільги та ставки; надання державної підтримки учасникам інвестиційних процесів через надання дотацій, субсидій, бюджетних позик та субвенцій; реалізації заходів антимонопольного регулювання; проведення державних експертиз інвестиційних проектів будівництва; проведення ліцензування окремих видів робіт та ін.

Після аналізу нормативно-правової бази, що регулює інвестиційну діяльність, можна виділити її переваги та недоліки. До переваг вітчизняного законодавства слід віднести:

- створення пільгового інвестиційного режиму для іноземних інвестиційних процесів, що провадяться в стратегічно важливих для України секторах економіки;

- визначення механізму регулювання взаємовідносин між учасниками інвестиційних процесів;

- відмова від визначення максимально допустимого обсягу іноземного інвестування; інші.

До основних недоліків чинної законодавчої бази потрібно віднести:

- непостійність нормативно-правової бази, що викликана політичною нестабільнсітю;

- неврегульованість питання власності на земельні ресурси; протиріччя деяких положень різних законодавчих документів;

- складність процесу отримання дозвільної документації, що викликано

- надмірним ступенем бюрократизму та корупції;

-постійні зміни ставок ввізного мита та відсутність раціонального обґрунтування даних змін;

- недостатня законодавча визначеність щодо гарантування захисту інвестицій; тощо

Так, згідно із ст. 11 Закону України "Про інвестиційну діяльність", Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності [6 ].

При цьому створюються пільгові умови для інвесторів, які здійснюють інвестиційну діяльність у найважливіших для задоволення суспільних потреб напрямках, і насамперед у напрямку технічного вдосконалення виробництва та впровадження відкриттів і винаходів.

Також згідно даного закону державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

- управління державними інвестиціями;

- регулювання умов інвестиційної діяльності;

- контроль за здійсненням інвестування усіма інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності [6].

Проте зазначені положення закону не віддзеркалюють усіх форм та засобів, що застосовує держава у сфері інвестиційної діяльності взагалі і щодо державного інвестування, зокрема. Недостатність інвестиційних ресурсів у економіці України спонукає до пошуку різноманітних шляхів стимулювання інвестиційних надходжень, які здатні забезпечити належні умови інвестиційної діяльності шляхом вибору ефективних форм державного регулювання.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність [ 10, c. 264].

Форми державного регулювання інвестиційної діяльності:

- прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність;

- надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

- встановлення державних норм та стандартів;

- встановлення антимонопольних заходів;

- регулювання участі інвестора у приватизації власності;

- визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

- забезпечення захисту інвестицій тощо.

- бюджетно-податкова політика;

- грошово-кредитна політика;

- амортизаційна політика;

- регулювання фондового ринку;

- інноваційна політика;

- політика заохочення іноземних інвестицій;

- інші непрямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності.(див. Табл.2)

Таблиця 2. Непрямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності

Форми	Інструменти
Податкове стимулювання	Зниження ставки податку Інвестиційна податкова знижка Відміна податків на реінвестування Податкові угоди з іншими країнами Податкові кредити
Фінансове стимулювання	Прискорена амортизація Пільгові кредити Інвестиційні гарантії Безвідсоткові кредити
Інфраструктурне забезпечення	Надання земельних ділянок у безоплатне користування або за пільговими цінами Надання необхідних приміщень у безоплатне користування або за пільговими цінами
Стимулювання конкретних інвестиційних проектів	Цільове фінансування ресурсо- і природозберігаючого обладнання Цільове фінансування проектів, зорієнтованих на підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці Сприяння у проведенні техніко-економічного обгрунту вання проектів.

Органами державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні є: Кабінет Міністрів України, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Національне агентство з іноземних інвестицій та розвитку, Міністерство економіки України, Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та низка галузевих міністерств і відомств [28, c.153].

На сьогодні Україною вже зроблено певні позитивні кроки на шляху до підвищення інвестиційної привабливості країни. Зокрема, створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Дана сфера регулюється Законами України: "Про інвестиційну діяльність", "Про режим іноземного інвестування", "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження", тощо, якими передбачено:

- державна гарантія захисту інвестицій, незалежно від форм власності;

- відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або не належного виконання державними органами України чи посадовими особами передбачених законодавством обов`язків щодо іноземного інвестора;

- повернення інвестиції іноземному інвестору в натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі в разі припинення інвестиційної діяльності;

- застосування національного режиму валютного регулювання та справляння податків на території України до суб`єктів підприємницької діяльності або інших юридичних осіб, створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення[17, c. 15].

Падіння обсягів капітальних вкладень, які являють собою інвестиції у відтворення основних фондів, певною мірою характеризують загальний стан інвестиційного процесу в Україні. Крім значного зниження обсягів амортизаційних відрахувань, великий вплив на інвестиційну ситуацію має те, що в структурі ціни української продукції собівартість скорочується поволі і незначно, а прибуток -- швидко і значно. Додатковою причиною є те, що у українському ВВП зростає частка продукції паливно-енергетичного, металургійного та хімічного комплексів -- з одного боку, і знижується частка продукції машинобудування та галузей, які виробляють продукцію споживчого призначення, з іншого боку. Враховуючи те, що попит на продукцію машинобудування та продукцію споживчого призначення падає, а фінансові ресурси накопичуються, як правило, саме в цих галузях з високим рівнем переробки продукції, то, як результат, Україна має неприйнятно низький обсяг капітальних вкладень.