Основи етики

Опис історичного шляху становлення етики як навчальної дисципліни із часів Древнього Світу до наших днів; розвиток науки в роботах Платона, Канта, Спінози, Шопенгауера. Ознайомлення із предметом, задачами та основними поняттями вчення про мораль.

Рубрика Этика и эстетика
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 19.06.2011
Размер файла 472,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Що стосується права в широкому розумінні, то це -- своєрідне явище, де "... правоспроможність примушувати не може бути визначена ніяким законом". "Цих істинних або хибних прав, -- писав Кант, -- є два: справедливість і право крайньої необхідності; перше допускає право без примусу, друге -- примус без права. Така двозначність залежить... від того, що бувають випадки сумнівного права, вирішити які неспроможний ніякий суддя".

Взагалі, можливі різні теоретичні системи, де право виникає як необхідний складник, як етап розвитку або частина цілого. Кожен складник виникає як момент або логічна ланка. Право виявляє себе як видове поняття стосовно до загальнішої категорії. Кантові такою категорією служила мораль. Він написав "Метафізику моралі, що складається з двох частин". Перша частина -- філософське вчення про право, розглядає легальність людської поведінки, тобто її відповідність юридичним законам. Друга частина -- філософське вчення про чесноту -- розглядає моральність людської поведінки, тобто її відповідність законам етики. Гегель описав у "Філософії права" систему, що фіксує три форми розвитку вправа: абстрактне право, етику, моральність. Підхід Гегеля був непересічним. Кант діяв радше як методолог і вживав юридичні поняття за їх узвичаєного тлумачення; Гегель як філософ-теоретик творив умоглядну систему, яку важко сприйняти юристові. Всі форми регуляції людських відносин належать, за Гегелем, до права. Те, що юристи називають правом, стало йому за "абстрактне право". Це -- початковий рівень: нерозвинене, неповне, тонке на зміст право. "Етика" -- наступна, розвинена форма.

Отже, через право Кант пов'язував свою соціально-філософську концепцію з одним із розділів критичної філософії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету -- накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

№102. Принципи етики прав людини: "Декларація прав людини і громадянина"

Декларація прав людини і громадянина (фр. Declaration des Droits de l'Homme et du Citoyen) -- історичний французький документ, прийнятий постановою Французьких Національних зборів 26 серпня 1789, визначна документальна пам'ятка Великої французької революції.

Декларація включає загальні колективні та індивідуальні права всіх громадян Франції, вона досі носить фундаментальний характер для французького конституційного права.

Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах; суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на основі загальної користі.

Метою кожного політичного об'єднання є збереження природних і невід'ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту.

Джерело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не витікає з нього.

Свобода полягає у владі робити все, що не є шкідливим для інших; таким чином, здійснення природних прав кожної людини має лише такі межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими самими правами; такі межі можуть бути визначені лише законом.

Закон може забороняти лише ті дії? які є шкідливими для суспільства. Все, що не заборонено законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачено.

Закон є виразом загальної волі; всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його створенні; повинен бути рівним для всіх, захищає він чи карає. Усі громадяни, як рівні перед ним, однаковою мірою допускаються до всіх державних посад, місць і служб, відповідно до їх здібностей і без розрізнення іншого, ніж на основі чеснот і обдарованості.

Жодна людина не може бути обвинувачена, заарештована або затримана, крім випадків, визначених законом, і відповідно до форм, передбачених ним. Той, хто домагається видання свавільних наказів, сприяє їх виданню, виконує їх, або той, на чию вимогу вони виконуються, повинен бути покараний; але кожний громадянин, викликаний чи затриманий на виконання закону, мусить негайно коритися; він є винним, якщо чинить опір.

Закон може встановлювати лише ті покарання, які безумовно і очевидно необхідні; ніхто не може бути покараний інакше, ніж на підставі закону, ухваленого і обнародуваного до вчинення злочину, і правомірно застосованого.

Оскільки кожна людина вважається невинуватою, доки її не визнано винною, то у разі необхідності застосування арешту, будь-яка надмірна суворість для забезпечення охорони особи обвинуваченого повинна суворо каратися законом.

Ніхто не може зазнавати утисків через вираження своїх поглядів, навіть релігійних, якщо їх вираження не порушує громадського порядку, встановленого законом.

Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним з найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом.

Забезпечення прав людини і громадянина передбачає необхідність застосування публічної сили; тому така сила встановлюється для блага усіх, а не в приватних інтересах тих, кому вона довірена.

Для утримання публічної сили і витрат на управління обов'язковим є загальний податок; він повинен стягуватись однаковою мірою з усіх громадян відповідно до їх статків.

Громадяни мають право встановлювати самостійно або через своїх представників необхідність державного податку, вільно погоджуватись на його стягнення, наглядати за його використанням і визначати його частку, розмір, порядок сплати і тривалість.

Суспільство має право вимагати від кожного представника влади звітування про його управлінську діяльність.

Усяке суспільство, в якому не забезпечуються гарантії прав або не проведено розподілу влад, не має конституції взагалі.

Оскільки власність є священним і непорушним правом, ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у разі законно встановленої суспільної необхідності і за умови справедливого і попереднього відшкодування.

Ці права включають право брати участь у представницькій владі, рівність перед законом, волю від несправедливого ув'язнення, свободу слова і релігії, податок у залежності від можливості його заплатити (прогресивне оподаткування), безпеку власності. Незважаючи на те, що Декларація встановлює загальні права всіх без винятку громадян Франції, у ній жодним чином не відображений статус жінок та рабства.

У 1946 були додані рівні права для жінок, право на роботу, на створення спілок, на страйки, відпочинок, соціальну забезпеченість, допомогу в літньому віці і безплатне навчання.

Відповідно до преамбули чинної Конституції П'ятої французької республіки від 4 жовтня 1958 р., принципи, викладені у Декларації, мають конституційну силу. Багато законів та інших нормативних актів були відмінені, оскільки на думку Коституційної ради Франції або Державної ради, вони не узгоджувались із принципами Декларації.

Багато з принципів Декларації 1789 р. є вкрай актуальними і сьогодні:

Визнання антиконституційними податкових норм, у яких робиться незаконна різниця між громадянами.

Відкидання пропозицій щодо позитивної дискримінації на етнічних землях через їх невідповідність принципу рівності, оскільки це означає, що певні групи громадян, за правом народження, будуть користуватися більшими правами.

Декларація мала великий загальносвітовий вплив на утвердження ліберальної демократії. Оригінал документу зберігається у Національному архіві Франції. У 2003 документ був внесений до міжнародного реєстру ЮНЕСКО "Пам'ять світу".

№103. Етична проблематика творів С. К'єркегора "Гармонійний розвиток у людини естетичних і етичних начал", "Страх і тремтіння"

В 1843 році вийшов друком найбільший добуток К'єркеґора - двотомна етико-естетична робота "Або - або" в 838 сторінок. За наступні дванадцять років (до його смерті) він опублікував більше шести тисяч друкованих сторінок (п'ятнадцять томів "Зібрання творів"), а його рукописна спадщина становить майже десять тисяч сторінок (у тому числі "Щоденник", початий ним з 1838 року й продовжений до кінця життя), що заповнили двадцять друкованих томів. Це естетичні, етичні, релігійні (88 "Повчальних мовлень"), філософські добутки.

Все життя К'єркеґор почував себе нещасною людиною. Його долали меланхолія, іпохондрія, подолані пароксизмами творчого натхнення. Яких тільки анормальностей не знайшли фахівці в датського філософа - шизофренія, епілепсія, Едипів комплекс, мазохізм, нарцисизм, несвідомий гомосексуалізм і маніакально-депресивний психоз.

Всупереч нескінченним сумнівам, що долали К'єркеґора, у нього не було сумніву в одному - у своїй геніальності. "Я відмінно знаю, - затверджував він уже на початку своєї літературної кар'єри, - що в цей момент я найобдарованыша голова серед всієї молоді...". А через п'ять років: "Те, що я є письменником, що безумовно зробить честь Данії, це твердо встановлено..." І ще рік по тому: "О, після моєї смерті одного „страху й трепету" буде досить, щоб зробити моє ім'я безсмертним". Назва однієї із кращих книг філософа - "Страх і трепет" - взято зі Старого Завіту - вона присвячена розгляду філософсько-моральних проблем на матеріалі сказання про Авраама й Ісаака. Замислюючись про зміст людського життя, К'єркеґор створює безмежно песимістичну картину, пов'язану з реальною дійсністю суспільства свого часу.

Основні твори

(1841) Про поняття іронії (Om Begrebet Ironi med stadigt Hensyn til Socrates)

(1843) Або-або (Enten-Eller)

(1843) Страх і трепет (Frygt og B?ven)

(1843) Повторення (Gjentagelsen)

(1844) Філософські крихти (Philosophiske Smuler)

(1844) Поняття страху (Begrebet Angest)

(1845) Стадії на життєвому шляху (Stadier paa Livets Vei)

(1846) Заключне ненаукове післямова (Afsluttende uvidenskabelig Efterskrift)

(1847) Повчальні мовлення в різному дусі (Opbyggelige Taler i forskjellig Aand)

(1847) Справа любові (Kjerlighedens Gjerninger)

(1848) Християнські мови (Christelige Taler)

(1849) Хвороба до смерті (Sygdommen til Doden)

(1850) Введення в християнство (Indovelse i Christendom)

104. Етика співстраждання А.Шопенгауера: "Про основу моралі"

Представниками ірраціоналізму є ряд відомих філософів, наприклад, німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Його ірраціоналізм полягає в тому, що реальний світ він ділить на дві частини явищ (феноменів) та світ речей у собі (Волі). Світ явищ (феноменів) є сукупністю чуттєво-інтуїтивних уявлень, де панує фізична, логічна і моральна необхідність та діє закон достатньої підстави (за яким всяка істина мусить мати достатню підставу для свого існування) - як закон загальної форми об'єкта. А ірраціоналізм датського мислителя і письменника Серена К'єркегора (1813-1855) проявляється в "Одиничній свідомості". На його думку, самотність - запорука успіху (або: чим більше людина є самотньою, тим більшого успіху досягає). Існує тільки одиничне. "Існування" (екзистенція) - це буття неповторної (одиничної) індивідуальності, яке виявляється в неповторних внутрішніх переживаннях (стражданні, відчаї, гніві, почутті страху чи вини і т.п.) і виступає як пристрасна спроба індивіда (самотнього, одиничного) звільнитися від влади життєвих страждань, що по суті є "судорогами" життя [16, с.167-168, 170-171].

Течія ірраціоналізму була спрямована проти позитивізму і тим самим намагалась підтримувати вчення про природне право. Адже визнання позарозумової суті буття, позасвідомих шляхів його пізнання призводить до вищого сенсу нормативно-цілісної реальності. Згідно з цим природне право міститься у нескінченності та невичерпності природи, є комплексом метафізично облікованих норм і законів, на яких побудований світ. Лише наявні підтексти цих норм і законів вступають у гру людського розуму. Позитивне право є одним із проявів права метафізичного світу. Такими підтекстами слугують закони фізики, астрології, біології та інших наук, які утворюють зв'язок реальності з трансцендентальними першоосновами буття, наштовхують на естетичне споглядання людиною світу на символічне мислення, доводять необхіднісь злиття особи зі Всесвітом.

Розум людини приводить у порядок лише ту частину знань про природне право, які отримані в результаті раціонального пізнання. Однак для більш повного пізнання природного права потрібна ще й воля (як метафізичний об'єкт). Хоча вона може призвести й до безнадійного стану, регресу, песимізму, якщо не керуватись почуттями любові, високим покликанням пізнання, не вдаватися до вільного вибору життєвих альтернатив, посилаючись на самоорганізацію та самореалізацію (тобто синергетичні принципи). Навіть виведення істини у природному праві має індивідуальний, суб'єктивний характер, оскільки мислення людини є унікальним, одиничним і в індивідуальному розумінні неповторним. Все залежить від впливу природних сил на людину, власної волі та філософських аспектів любові, які вона повинна усвідомлювати протягом життя.

Цінність ірраціоналізму як філософського напряму осмислення буття полягає в тому, що він сприяв розвиткові пізнавальних здібностей людини (незважаючи на певне пізнання своїх можливостей,розвивав її віру у природне право, яке діє і уникнути санкцій якого не можливо.

Артур Шопенгауер (1788-1860) додержавне право називав природним, або моральним правом. Розробляючи свою концепцію морального права, він посилався на концепцію природного права Гуго Гроція, згідно якої право виникає завдяки розумному намаганні людини до мирного спілкування ще в додержавному стані. У ході виконання цього природного права складається людське право, право у вигляді юридичних законів. Моральне, природне право - вчення Шопенгауер називав "чистим правовченням" і відносив його до одного із розділів етики. Чисте вчення про право або природне право (моральне право) лежить в основі всякого правомірного законодавства (хоча завжди своїм зворотнім боком), так як чиста математика лежить в основі кожної зі своїх прикладних галузей [56, с.265, 267, 282].

Природне право дійсно є додержавним. На основі природного права формується моральне право. Але природне право не слід змішувати з мораллю і процесами державотворення. Воно існує до держави, у державі і після держави. На ньому тримається не лише держава, а й цілий світ, тому воно завжди актуальне, хоча людина його не створила.

Моральне право створила людина. Воно особливо актуальне у додержавний і післядержавний періоди. У державний період моральне право практично поглинається позитивним (державним) правом. Фактично моральне право є чистим вченням, оскільки в ньому немає ідеології, насильства тощо. Природне право абсолютно "чисте" право, оскільки в ньому немає людської культури, воно багатоальтернативне, світове без відстоювання будь-якої теорії, крім природної.

Все різноманіття світу є проявом волі, але у свідомості людини вона проявляється особливим способом. Цей світ оголошується Артур Шопенгауер оголошує світом уявлень, оскільки, в його розумінні, сам суб'єкт пізнання є носієм цього світу, умовою всіх явищ: бо тільки для суб'єкта існує все, що існує, а сам суб'єкт лежить поза простором і часом та пізнанню не підлягає.

Варто зазначити, що саме на підставі такого світорозуміння марксистська філософія характеризувала Шопенгауера однозначно як соліпсиста [53, с.103, 141]. Лише з ослабленням ортодоксальних принципів марксизму поступово стало можливим визнання того факту, що сам Шопенгауер, передбачаючи таку оцінку своєї філософії, був категорично проти неї. Зокрема стало можливим цитувати ті рядки праць Шопенгауера, в яких він категорично виступив проти соліпсизму, заявивши, що соліпсисти можуть зустрічатися хіба що тільки в будинках для розумово відсталих [50, с.251].

Більше того, грані філософії Шопенгауера виблискують і відверто матеріалістичною тональністю, як, наприклад, у випадку критики ним геґелівської Ідеї, яку він називає спекулятивним шарлатанством, здійснюваним з метою навіювання віри в деяке набуття знання, що його насправді немає у злиденній суті абсолютного ідеалізму. Заперечуючи Геґеля, Шопенгауер закликає визнати раз і назавжди, що загальні поняття виводяться людьми з емпіричного досвіду (світу) і будь-яка спроба перетворити їх у самостійні, незалежні від буття сутності, є незаконною і абсурдною. Як бачимо, така точка зору відповідає духові швидше раціоналізму, ніж ірраціоналізму. І не випадково, оцінюючи її, відомий дослідник діалектики Геґеля і антигеґелянства Калінін В.А. справедливо, з нашого погляду, характеризує її як точку зору матеріалізму [81, с.189].

Наголошуємо на цих фактах з тією метою, щоб підкреслити складність даного, як зрештою й будь-якого, філософського явища. Означуючи Шопенгауера як представника ірраціоналізму, ми тим самим не вичерпуємо всієї багатогранності його філософії, яка залежно від кута зору на неї може виявлятись по-різному.

Підтвердженням цього висновку може бути ставлення до ідей Шопенгауера одного з найбільших матеріалістів Л. Фейєрбаха. Зокрема закон достатньої підстави Шопенгауера, про який ми згадували вище, був з особливим ентузіазмом сприйнятий Фейєрбахом, який вважав це місце шопенгауерівської творчості одним із кращих трактувань принципу детермінізму [81, с.200].

Заради справедливості слід зазначити, що саме Л. Фейєрбах першим почав співчувати Шопенгауеру в тому, наскільки складне завдання той поставив перед собою, намагаючись розв'язати проблему свободи волі. Адже, на думку Фейєрбаха, ні одне питання не є таким головоломним і не піддається в такій мірі рішучому ствердженню чи запереченню, як питання про свободу волі [81, с.200].

Наголосимо, що саме вчення Шопенгауера про світ як про Волю робить його ірраціоналістом. Та і то лише в тій мірі, що стосується безпосередньо цієї сторони його філософії, а не філософії вцілому. У цьому зв'язку нам видається справедливим судження А.Ф. Лосєва, висловлене саме з цього приводу. Коментуючи загальноприйняте визнання Шопенгауера, за його вчення про світову волю, ірраціоналістом, Лосєв зауважує, що в переважній більшості забувають, що у того ж Шопенгауера є ще вчення про уявлення, яке сам Шопенгауер розумів найперше як цілком осмислену об'єктивацію світової волі у вигляді світу ідей, у вигляді світового інтелекту досить близького до платонівського вчення про царство ідей і про світовий Розум. Тому, - наголошує Лосєв, - історична справедливість вимагає сказати, що навіть і в Шопенгауеpa не можна знаходити абсолютного ірраціоналізму" [76, с.304].

Вважаємо за необхідне наголосити на цих неоднозначностях в оцінках належності філософії Шопенгауера, бо, по-перше, ми самі відносимо її до ірраціональної, хоча, як бачимо, така класифікація не є абсолютно справедливою. По-друге, лише з цієї, ірраціональної, точки зору в найбільшій мірі стає зрозумілою етика і естетика Шопенгауера. В останній, на думку Лосєва, панує примат природи, а не історії: а природа ця при всій своїй вічній рухомості зажди залишається у своїй останній сутності чимось нерухомим [76, с.305].

Для нас таке спостереження Лосєва є важливим, оскільки воно проливає світло на проблему природного права в філософії Шопенгауера. Стверджуючи примат природи Шопенгауер тим самим утверджує стабільність права Природи у порівнянні з правом нестабільного суспільства, чи правильніше було б мовити - у порівнянні з нестабільним правом суспільства. Ось чому й нормативна вартість цього суспільства поступається нормативній вартості природи, вираженням якої для Шопенгауера є не суспільство, не соціум в цілому, а індивідуальне існування людини, її, і в цьому відношенні Шопенгауер виступає предтечею екзистенціалізму, буття.

З цієї ж причини, як відзначають дослідники, Шопенгауер "стоїть на точці зору індивідуальної етики, заперечуючи будь-яку моральну цінність соціуму. Він не визнає історичних і соціальних вимірів моралі, в яких би релігійних, національних, політичних чи інших формах вони не виступали [39, с.17].

Таким чином, принципово особистісна і завжди несоціальна орієнтація етики Шопенгауера переходить у відкриту форму антинормативізму. При зіставленні Шопенгауером природного права і права соціального, в розумінні - позитивного, домінуючим завжди виступає перше, аж до заперечення другого. В цьому, на наш погляд, виявляється новизна поглядів Шопенгауера. Адже етична думка нового часу в її основній тенденції була незмінно пов'язана з правосвідомістю і являла собою переважно етику абстрактних принципів, що й були ґрунтом для законотворчості. Шопенгауер, за влучним висловом одного з дослідників, повстає проти панування законів і норм над індивідами і у цьому своєму прагненні демонструє таку рішучість, що він не просто відкидає певний моральний закон, а ставить під сумнів самі права законотворчої інстанції - права розуму [39, с.17].

Ось тут, у зв'язку з цим твердженням, Шопенгауер проявляє себе як ірраціоналіст. Адже розум, на його думку, яких би ступенів досконалості не досягнув, дає лише зовнішнє знання про світ, але не може осягнути його з середини. Це зробити виявляється здатною лише воля, через яку індивід пов'язаний з космічною (можна стверджувати - природною) першоосновою світу. Ось чому Шопенгауер є прихильником безпосередньої, елементарної моральності, що відображає природу універсального буття, стверджуючи, що в голосі серця є більше істини, ніж у філософських силогізмах.

У руслі такого розуміння Шопенгауер виступає відвертим критиком етичного інтелектуалізму. Він однозначно негативно розцінює форми інтелектуальної діяльності людини, що можуть використовуватись з метою обґрунтування її поведінки. До таких форм він відносить переважно не доведені, довільно взяті твердження, штучні витонченості, що вимагають найтонших розрізнень і засновані на найбільш абстрактних поняттях, важкі комбінації, евристичні правила, положення, балансуючі на вістрі і ходульні максіми, з висоти яких уже більше неможливим є бачення дійсного життя з його сутолокою [143, с.188]. Отже, Шопенгауер заперечує інтелектуалізм на тій підставі, що, з його погляду, він є просто непридатним для справжнього, тобто реального бачення дійсності життя.

Зазначимо також суттєвий штрих до розуміння антиінтелектуалізму Шопенгауера. Філософ заперечує значення інтелекту не абсолютно, а лише в тій частині, що стосується інтерпретації реальностей життя, зокрема у сфері нормативної життєдіяльності людини. Вони - Шопенгауер має на увазі вищезазначені форми діяльності інтелекту, - звичайно, в надвеликій мірі придатні для того, щоб їх повторювали в аудиторіях і вправляли на них свою дотепність, але таким не може бути те, що викликає в кожній людині все-таки дійсно існуючий поклик до справедливості і доброчинності в поведінці. Подібні речі - Шопенгауер знову має на увазі інтелект - не можуть лежати в основі докорів совісті; зведенням останніх до порушень таких вигадливих правил можна лише надати їм смішного вигляду [143, с.188].

Отже, як бачимо, Шопенгауер веде мову про внутрішній, дійсно існуючий поклик до справедливості і доброчинності в людині. На його думку, цей поклик є незрозумілим і невловимим для інтелекту, оскільки такого роду штучні комбінації понять ніколи не можуть, якщо серйозно сприймати справу, містити в собі істинних побуджень до справедливості й людинолюбства. Якщо не інтелект, то який інший метод пізнання пропонує Шопенгауер для пізнання отого внутрішньо існуючого поклику? Він пропонує якомога менше роздумів і якомога більше відчуттів. "Таким побудженням, - пише він, - навпаки, повинно бути щось таке, що вимагає мало роздумів, а ще менше абстракцій і комбінацій, що, не залежачи від розумового розвитку, говорить у будь-якому, навіть найбільшому невігластві, опирається просто на наочне сприйняття і безпосередньо збуджується реальністю речей. Доки етика не в стані вказати подібного фундаменту - вона може скільки завгодно дискутувати і красуватись в аудиторіях - дійсне життя буде над нею глумитись [143, с.188].

Таким чином, Шопенгауер в методах оцінок поведінкових моделей людини виступає ірраціоналістом. Однак саме ця обставина не відводить його від вирішення проблеми природного права, а, навпаки, наближує. Адже Шопенгауер, констатуючи факт, що сучасна йому етика так і не виявилась спроможною визначити свій фундамент, бере на себе сміливість зробити це. І, головне, робить таку спробу ґрунтуючись саме на природному праві. З цією метою він чітко вказує на подвійну природу позитивного права, констатуючи, наприклад, той факт, що, найбільше, на що здатний громадський закон - заохотити людину до справедливості, але не до людинолюбства і добрих справ" [143, с.188]. В іншому місці своєї знаменитої праці "Про основу моралі" він так само загострює увагу на цій подвійності та застерігає від великої і властивої юнацькому віку помилки не розрізняти, наприклад, справедливості й чесності. Розкриваючи своє бачення він наголошує, що між справедливістю, яку практикують люди, і істинною чесністю більшою мірою існує таке ж відношення, як між проявом ввічливості і істинною любов'ю до ближнього, яка не тільки з вигляду, а насправді переборює егоїзм. Завжди виставлювана напоказ чесність намірів, що бажає бути вище від будь-яких підозр, разом з глибоким обуренням, яке завжди збуджується найменшим натяком на сумнів у цьому відношенні і яке готове перейти в найбільш полум'яний гнів; все це сприймає за чисту монету і за дію тонкого морального почуття чи совісті лише людина недосвідчена і простодушна [143, с.189].

Як бачимо, Шопенгауер застерігає від простодушного варіанту відповіді на питання про те, що у людському поступку є зовнішнім (як практикують люди) і що є внутрішнім мотивом цього проступку. При цьому він не впадає в містицизм, а в цілком позитивістському дусі й на основі, по суті, осуджуваного ним раціоналізму виявляє своє розуміння чинників, що впливають на поведінку людини.

Шопенгауер веде мову про зовнішні обставини, що регулюють цю поведінку і, з першого погляду, вони не мають відношення до природного права. Швидше навпаки - його заперечують. Він наголошує, що всезагальна чесність, що практикується в людському суспільстві і подається як найбільш непорушне правило, ґрунтується головним чином на двох зовнішніх необхідностях: по-перше, на законному порядку, завдяки якому права кожного знаходять собі захист у громадській владі, а по-друге, на усвідомленій необхідності для мирського великого успіху мати добре ім'я чи громадянську честь - необхідності, в силу якої кроки кожного перебувають під наглядом громадської думки: вона - Шопенгауер має на увазі громадську думку, - невмолимо строга, тут вона справді чинить мудро - вона ґрунтується на переконанні, що характер є незмінним і, таким чином, той, хто коли-небудь зробив щось одного разу, він обов'язково зробить це і вдруге за таких самих обставин [143, с.189].

Отже, Шопенгауер пояснює в цілому поведінку людини дією регуляторів зовнішнього впливу, і місця для природних чинників нібито немає. З іншого ж боку, у цьому ж його обгрунтуванні міститься, на наш погляд, суттєвий момент розуміння співвідношення зовнішніх і внутрішніх регуляторів, де роль внутрішніх і виконує природне право. Маємо на увазі його твердження про те, що, по-перше, характер людини є незмінним, і по-друге, що визнання та переконання в цьому факті і є отим "дійсно мудрим", до чого постійно закликає філософ.

Звичайно, наведенні твердження Шопенгауера не виглядають ще прямими твердженнями про те, що в основі незмінності людського характеру міститься природне право. Однак, з іншого боку, це вже достатня підстава, принаймні, для нашого розуміння, щоб стверджувати наявність у Шопенгауера поняття природного права як передумови права позитивного.

Зрештою, нам видається, що Шопенгауер передбачив можливості різного й неоднозначного трактування такого його пояснення з боку можливих критиків. Ніби передбачаючи з цього приводу дискусію, він намагається визначитися з самим поняттям природного права. Ведучи мову про два зовнішні регулятори людської поведінки - закон і громадську думку Шопенгауер підкреслює, що без них, відверто кажучи, нам було би нелегко, особливо щодо майна, цього головного пункту в людському житті, навколо якого переважно і крутяться у неї всі справи і помисли [143, с.189-190]. Шопенгауер пояснює, чому саме щодо майна є найбільші труднощі у дотриманні високої моралі: "бо, - пише він, - чисто етичні мотиви чесності, передбачивши, що вони існують, можуть знайти своє застосування щодо громадської власності переважно лише дуже окольним шляхом. А саме: перш за все і безпосередньо вони можуть стосуватися лише природного права, до позитивного ж права - лише побічно, лише настільки, наскільки саме воно закорінене на праві природному" [6, 190].

Таким чином, чисто етичні мотиви чесності відповідають у Шопенгауера природному праву. І, з нашого погляду, не просто відповідають, а по суті збігаються з ним. Природне право, згідно з розумінням Шопенгауера, виражає морально-етичну категорію справедливості. Він так і пише, що природне право не знає ніякої іншої власності, окрім набутої власною працею, посягання на яку, нарівні з посяганням на вкладені в неї сили власника, є таким чином викраденням [143, с.190].

Загальний висновок Шопенгауера з цього приводу, про те, яким має бути і яким є насправді моральне співвідношення між позитивним і природним правом, остаточно переконує нас у тому, що мораль, або, за висловом філософа, "чисто етичні мотиви до чесності" і природне право є невіддільними одне від одного в такій мірі, що перші є першоджерелом для другого". "Тепер будь-яке на позитивному праві засноване володіння, - наголошує Шопенгауер, - хоча б через посередництво якої завгодно кількості проміжних ланок, повинно, без сумніву, в кінеці кінців і в першоджерелі опиратися на природне право. Але, - з жалем констатує філософ, - яке далеке у більшості випадків наше громадянське майно від першоджерела природного права власності! Здебільшого воно має з ним зв'язок, що дуже важко піддається доведенню або й зовсім не піддається... В дуже небагатьох випадках воно - істинний плід дійсних трудів і зусиль".

Саме через це, наголошує Шопенгауер, розуміти співвідношення між позитивним і природним правом дуже й дуже непросто і потрібен уже значний розвиток, щоб за всім тим майном визнати етичне право і, відповідно до нього, поважати майно з чисто моральних мотивів [143, с.190].

Шопенгауер (уже як мораліст, а не просто філософ) обурюється, що з цієї причини (через недостатній рівень розвитку) багато хто вважає власність інших такою, що належить їм виключно на основі позитивного права. З їхньої точки зору, у громадянському суспільстві право сильного поступилося місцем праву розумного. Нам невідомі глибинні мотиви цього обурення філософа, однак ми схильні вбачати в ньому ще одну із причин його виступу проти інтелектуалізму, раціо, засилля отого "права розумних".

У цьому зв'язку, заради об'єктивної оцінки філософії Шопенгауера, варто наголосити, що абсолютним ірраціоналістом він не був. З одного боку, він визнавав право раціо на існування навіть у частковому обґрунтуванні моральної поведінки людини. З іншого боку, він завжди і всюди робив наголос на обґрунтуванні того, що не піддається раціональному аналізу. Віддаючи належне матеріалістам-раціоналістам він вимагає у ставленні до них толерантності й самоповаги. "Ми не повинні, - застерігає філософ, - негайно схоплюватися у священному пориві та озброюватися в лати у випадку, якщо який-небудь мораліст підніме питання про те, що, ймовірно, будь-яка чесність і справедливість, по суті, просто умовні, і, додержуючи далі цього принципу, намагатиметься і всю іншу мораль звести до більш віддалених, побіжних, у кінцевому підсумку все-таки егоїстичних основ, як це у свій час винахідливо старались довести Гольбах, Гельвецій, д'Аламбер та інші. Стосовно більшої частини праведних вчинків це навіть насправді правильно і справедливо, - погоджується Шопенгауер. І додає, - але настільки ж не підлягає сумніву, що існують вчинки безкорисливого людинолюбства і цілком добровільної справедливості" [143, с.192].

Називаючи ці дві доброчинності - доброчинність справедливості і доброчинність людинолюбства - кардинальними "тому, що всі інші із них витікають практично і можуть бути виведені теоретично", Шопенгауер чітко означує їх корені: "обидві вони кореняться у природному співчутті". Саме це співчуття Шопенгауер означує як "беззаперечний факт людської свідомості, суттєво їй властивий, закорінений не у здогадках, поняттях, релігіях, догматах, міфах, вихованні й освіті, а такий, що має споконвічний і безпосередній характер, закладений у самій природі людини" [143, с.209]. Отже, Шопенгауер розглядає моральну свідомість людини як атрибут її природи, що під назвою "етичне право" має споконвічний і безпосередній характер.

Аналогічним чином він розуміє і свідомість правову. "Поняття "неправо" і "право" як рівнозначні обмеженню й необмеженню, - пише він, - до останнього також належить захист від обмеження, - очевидно, не залежать ні від якого позитивного законодавства і йому передують: таким чином, існує чисто етичне право або право природне, тобто від будь-якого позитивного встановлення незалежне правознавство" [143, с.213].

Термін "правознавство", вжитий тут Шопенгауером, виглядає з першого погляду, дещо незрозумілим, оскільки, згідно із загальноприйнятим його застосування він означує саме позитивні установки. Насправді ж Шопенгауер розуміє під ним не ось це загальноприйняте у правовому відношенні позитивне означення, а як означення суто моральне. "Право- знавство- частина моралі, - пояснює він своє власне розуміння, - що встановлює вчинки, від яких слід утримуватись, якщо ми не бажаємо ображати інших, тобто здійснювати несправедливість. Отже мораль, має при цьому на увазі активну сторону. Законодавство ж бере цю мораль, щоб застосувати її щодо пасивної сторони, тобто навпаки, і розглядає ті самі вчинки як такі, що їх ніхто не зобов'язаний терпіти, оскільки ніхто й не повинен підлягати несправедливості. Проти цих вчинків держава і вибудовує батарею законів як позитивне право. Його метою є те, щоб ніхто не терпів несправедливості, метою ж морального правознавства є те, щоб ніхто не здійснював несправедливості" Таке розрізнення функціонального призначення права морального, у розумінні Шопенгауера - права природного, і права позитивного вичерпує можливість суперечливого застосування ним терміну "правоведення". Як бачимо, даний термін він застосовує для означення сутнісної характеристики не тільки позитивного права, але і права морально-природного, що дозволяє, у кінцевому результаті, розкрити невловимість, розмитість, невизначеність останнього у порівнянні з правом позитивним, набуття ним самих визначених конструктивних рис. Ми вбачаємо в цьому заслугу Шопенгауера, оскільки завдяки такій його операції природне право набуває статусу права позитивного. Таким чином, образно висловлюючись, Шопенгауер невидиме (природне право) робить видимим (в категоріях права позитивного).

Підтвердженням цієї стратегічної мети Шопенгауера служить й інший факт. Маємо на увазі зовнішню непослідовність Шопенгауера у його ставленні до можливостей раціо у пізнанні природного права. Як ми зазначали вище, Шопенгауер відмовляє раціо в такій можливості. Однак, поряд із цим, він не відмовляє йому абсолютно: ми вже демонстрували його ставлення до інтелектуалізму Гольбаха, Гельвеція, д'Аламбера, що зводилось навіть до часткового визнання ним об'єктивності їхніх суджень. В іншій частині свого твору він відступає від свого попереднього твердження про нездатність інтелекту пізнати морально-природне право; на його думку, це дано лише серцю людини і її відчуттям, але, що парадоксально, сам звертається за допомогою до інтелекту з метою обґрунтування своїх думок про природне право. Ось чому поступаючи таким чином Шопенгауер обґрунтовує своє розуміння природного права як визначальну мету своїх філософських занять. Саме як визначальну, бо лише так можна пояснити допущення ним суперечностей у його ставленні до інтелекту й радіо, які мають місце навіть при поверховому спостереженні за ходом його думки. Пояснити наявність цих суперечливостей іншим чином, наприклад, припустити, що Шопенгауер допустив таку суперечність несвідомо, тобто не помічаючи її і тому заплутуючись у ній, було б, з нашого погляду, наївністю.

Наївністю тим більшою, якщо враховувати не тільки надзвичайну потужність інтелекту Шопенгауера самого по собі, але і той факт, що свої міркування йому доводилось висловлювати під постійною, а часом шквальною критикою своїх опонентів. Ці останні, як відомо, не бажали визнавати у певному розумінні геніальності Шопенгауера. Саме тому, незважаючи на могутній вплив своєї філософії на цілі покоління як філософів, так і простих звичайних людей, Шопенгауер залишився в цілому для свого часу не визнаним філософом.

Виходячи зі сказаного, можна припустити, що за означених умов Шопенгауер не бажав ідейного ворогування зі своїми інтелектуалами-опонентами. Тому, проводячи свою ірраціональну ідею чи про волю, чи то про природне право, він свідомо час від часу не тільки не заперечував ролі і значення інтелекту в пізнанні названих речей, але й сам користувався цим інструментом, вибиваючи тим самим грунт з-під звинувачень його в ігноруванні можливостей раціонального пізнання світу. Можна навіть стверджувати, що така розумова поведінка Шопенгауера була не чим іншим як прагматичним тактичним ходом на філософській шахівниці ХІХ століття з метою утвердження ним свого ідеалізму й ірраціоналізму.

Звичайно, ми не претендуємо на непомильність у нашій спробі чіткого розмежування: де і в яких випадках Шопенгауер у трактуванні природного права є раціоналістом, а де - ірраціоналістом. Однак наша версія присутності в його філософії і одного і іншого типів мислення грунтується на взаємозв'язку текстів праць філософа з конкретними обставинами його життя. З нашого погляду, це розширює контекст розуміння філософії Шопенгауера і дозволяє в більшій чи меншій мірі визначити питому вагу одного і другого типів мислення саме стосовно трактування ним природного права.

На цій основі можна стверджувати, що Шопенгауер був одночасно раціоналістом-тактиком і ірраціоналістом-стратегом. Раціоналістом-тактиком, бо обрав раціоналізм одним із методів дискусії зі своїми опонентами, рівно як робив спробу обґрунтування своїх думок на мові раціо, тобто за допомогою категорії раціоналізму. Ірраціоналістом-стратегом, бо цьому ірраціоналістичному вектору його філософствування було підпорядковане все інше, включно з раціональними елементами.

Ілюстрацією цього висновку є, наприклад, обґрунтування ним принципів природного права.

Ведучи мову про "чисто етичне право" як тотожне "праву природному" і про "чисте, від будь-якого позитивного установлення незалежне правоведення" Шопенгауер чітко означує принципи, які є спільними для обох категорій права. "Принципи їх (тобто етичного й природного права, а також морального правоведення) мають, щоправда, емпіричне походження, - визнає філософ, - оскільки виникають з приводу поняття обмеження; однак самі по собі ці принципи спираються на чистий розум, підказуючи таке апріорне правило: причина причини є також причиною її наслідків. В даному випадку це означає: причиною того, що я повинен здійснити для свого захисту від образи іншого, є він сам, а не я, так що я можу чинити опір всім посяганням з його боку, не причиняючи йому тим самим несправедливості. Це ніби закон відображення в моральній сфері, - наголошує філософ і робить висновок: - Таким чином, із поєднання емпіричного поняття ущемлення з тим правилом, яке нам дає чистий розсудок, виникають основні поняття про неправо і право, які кожен розуміє і негайно застосовує на практиці" [143, с.213-214].

Наведений уривок з твору Шопенгауера є, на наш погляд, показовим. У ньому яскраво відображається не тільки ідейний аспект його філософії, але і її характер. Тут, образно кажучи, він віддає Богу боже, - кесарю кесареве, не зіштовхуючи їх. При цьому якщо йти далі по аналогії до вислову, то не можна не бачити, що віддає він кесарю кесареве в особі раціоналізму - "емпіричного поняття обмеження" в розумінні проблеми позитивного права. Богові ж Шопенгауер віддає боже в особі "чистого розсудку", як це не звучить парадоксально з погляду несумісності Бога й розуму (раціо). Таким чином, філософ вирішує проблему морально-природної поведінки людини, що виражається в принципі - захищати себе, не завдаючи при цьому шкоди нападнику. В цьому останньому варіанті належності й проявляється природне право людини, що диктує наявність отих двох, за висловом Шопенгауера "кардинальних доброчинностей" - справедливості й людинолюбства, які, як ми з'ясували вище, "мають споконвічний і безпосередній характер, закладений у самій природі людини".

І немає тут, наш погляд, принципового значення той факт, що для обґрунтування цієї думки Шопенгауер вдається до "чистого розуму". Поступаючи таким чином, філософ віддає належне раціоналізму не тільки з благородних міркувань щодо можливої реакції на таку його філософію опонентів-раціоналістів, але й за змістом та суттю, визнаючи за ним право на участь бути інструментом філософського аналізу. Принаймні, в наведеній цитаті раціоналізм є структурним елементом його філософії.

Структурним і все ж підпорядкованим. Бо більшим за слово "розум" є слово-поняття, що йому передує як означення - "чистий". У цьому, на наш погляд, весь Шопенгауер. "Ви вимагаєте від мене уваги до раціоналізму?" - ніби запитує філософ в уявному діалозі своїх опонентів - Будь ласка! Я не заперечую - маєте мою данину розуму. Але я не погоджуюся з Вами, бо вважаю, що розум у Вашому розумінні, а саме як єдиний і об'єктивний критерій пізнання істини, є надто слабким і, даруйте, брудним інструментом, щоб ним можна було вимірювати порухи моєї душі. Брудним, бо він завжди перебуває під впливом егоїстичним нашарувань і дуже часто суперечить істинній природі людини. Такий інструмент, при всій моїй повазі до Вашого благоговіння перед ним, є для мене недостатнім. Тому я і вводжу поняття чистого розуму, розуму вільного від різного роду умовностей, розуму, що відповідає позитивній природі людини з властивими їй доброчинностями справедливості й людинолюбства.

Такий, або приблизно такий діалог можна собі уявити, виходячи з логіки співвідношення між раціоналізмом та ірраціоналізмом, яку встановив для себе Шопенгауер. З цих позицій уже не "розум", а "чистий розум" визначає зміст природи та природного права людини. Тут, у сфері природного права, "чистий розум" не залежить ні від соціального середовища, ні від рівня розвитку індивіда, тобто від всього того, що служило для раціоналістів-емпіриків аргументом у запереченні природного права. Тому Шопенгауер, у сою чергу, заперечує заперечення емпіриків.

Вводячи поняття "чистого розуму" як основи для незмінної природи (природного права) людини Шопенгауер тим самим стверджує існування і одного, і другого. "Заперечуючому це емпірику, - безпосередньо звертається він до своїх опонентів, - можна вказати, оскільки він зважає виключно лише на досвід, хоча б на дикунів, які всі цілком правильно, часто навіть дуже тонко і точно відрізняють неправо від права, що дуже впадає у вічі під час їхньої обмінної торгівлі та інших домовленостей з екіпажами європейських кораблів, що до них прибувають. Вони, - відзначає філософ, - зухвалі й самовпевнені, коли праві, і, навпаки, боязливі, коли право не на їхньому боці. Під час суперечок вони погоджуються зі справедливою компенсацією, несправедливі ж прийоми змушують їх братися за зброю" [143, с.214].

Таким чином, Шопенгауер підтверджує свою попередню тезу про незмінність природного права в людині, в основі якого міститься "чистий розум" і наслідком функціонування якого є міра стабільності людського характеру, що виражається через посередництво кардинальних доброчинностей.

Щоправда, Шопенгауер усвідомлює слабкість своєї позиції у питанні про міру цієї вираженості. Тому він цю проблему вирішує за допомогою категорій "якості" й "кількості", де "якість" означується в альтернативних тонах "плюс" або "мінус" (справедливість або несправедливість) і оголошується постійною величиною, а "кількість", власне показник міри вираженості, оголошується величиною змінною. "У будь-якому несправедливому вчинку, - роз'яснює своє розуміння Шопенгауер, - несправедливість за якістю залишається однією й тією ж, саме як обмеження іншого, незалежно від того, де воно проявляється - в обмеженні його особистості, його свободи, його власності, його честі. Але, - зазначає філософ, - за кількістю вона (міра вираженості) може бути дуже різною. Ця різниця у розмірі несправедливості, очевидно, не досліджена ще моралістами в належній мірі, однак вона всюди визнається у реальному житті, оскільки саме їй відповідають розміри осудження, з якими до даної несправедливості підходять"

У наведеному поясненні Шопенгауера фігурує поняття несправедливого вчинку. Однак, як зауважує сам філософ, точно така ситуація і з мірою вияву протилежної якості вчинку - справедливості. Він ілюструє своє розуміння на такому прикладі: "Хто, помираючи з голоду, вкраде хліб, той здійснює несправедливість. Але якою малою вона є, - вигукує філософ, - у порівнянні з несправедливістю багатого, котрий яким-небудь чином віднімає у бідняка його останній набуток! Багатий, оплачуючи працю свого поденщика, поступає справедливо. Але якою малою є ця справедливість, - знову з пафосом наголошує філософ, - у порівнянні з вчинком бідняка, який добровільно повертає багатому знайдений гаманець з золотом" [143, с.214].

Таким чином, Шопенгауер, вводячи поняття величини постійної (якості вчинку) і змінної (міри прояву цієї якості) тим самим вирішує проблему взаємозв'язку та взаємовідповідності природного і позитивного права. При цьому, виявляється, позитивне право є лише блідим відблиском, деформованою проекцією ідеального, бо сформованого "чистим розумом", природного права. Шопенгауер далі характеризує причини таких деформацій, однак цей аналіз стосується в більшій мірі проблем позитивного права і виходить за межі теми нашого дослідження.

Слід зазначити, що наша спроба аналізу природного права у філософії Шопенгауера ґрунтувалась в найбільшій мірі на його етиці, і наш вибір саме її об'єктом дослідження не випадковий. Він продиктований усвідомленням того факту, що просвітницька установка етики нового часу була вираженням її гуманістичного духу. Однак у конкретній практиці суспільного життя повного визволення людини не відбулося. На зміну аристократизму крові приходив аристократизм знання. І хоча останній був беззаперечно кращим, ніж перший, однак і він залишався за своєю суттю аристократизмом і, тим самим, містив у собі вираження негативного ставлення аж до ворожості щодо моральної автономії особистості Шопенгауер своєю етикою став апологетом захисту цієї автономії і, тим самим, утверджував домінуюче значення природного права над позитивним. Наш аналіз це підтверджує. Вперше в європейській філософії Шопенгауер пориває з тією традицією, згідно з якою етика служила продовженням гносеології. Тепер, завдяки Шопенгауеру, етика набуває самодостатнього статусу.

Наш аналіз показує, яким способом це робив Шопенгауер. Наносячи удар по раціоналізму, філософ, тим самим, наносив удар по всій системі філософських координат, яка існувала в дошопенгауерівський час і ґрунтувалась на знаменитому декартівському вислові: "Я мислю, значить, я існую!". У цій системі, індивід включався у філософію Нового часу як суб'єкт наукового пізнання, а також у формі опосередкованої цим пізнанням діяльності, що і призводило до підпорядкування етики гносеології. Шопенгауер бачив це, розуміючи, що підпорядкованість - це залежність. Тому, бажаючи звільнити етику від цієї залежності і, тим самим, утвердити автономію особистості, він поступає у своїй філософії простим, але водночас ефективним чином - не надає пізнанню провідної ролі щодо етичного буття людини. Замість раціональної традиції: "Я мислю, значить, існую", він висуває за змістом діаметрально протилежний принцип: "Я існую, і лише тому мислю!"

Таким чином, Шопенгауер в центр своєї філософської системи помістив не пізнаючого суб'єкта, етика якого була раніше впорядкована, організована, обґрунтована формами цього пізнання, а суб'єкта перш за все живучого і діючого відповідно до невпорядкованого, неорганізованого, безпосередньо-природно-вольового начала всередині самого себе. У цій системі "місце законослухняного громадянина зайняв живий, страждаючий індивід [39, с.18].

Отже, Шопенгауер переосмислює філософську спадщину своїх попередників виходячи із засад і потреб вже зовсім іншої, посткласичної парадигми філософування - не для обґрунтування й розбудови системи світорозуміння, за якою діяльність світового начала й благо людини зрештою збігаються у процесі усвідомленого чи ні (сумісного) здійснення людьми певного наперед заданого, раціонально осяжного плану. А навпаки, для виявлення щонайглибшого первинного могутнього творчого рушія і водночас справжньої автентичної реальності безсуб'єктної трансцендентної світової Волі, щодо якої воля суб'єктна (трансцендентальна) є похідною, вторинною [25, с.655].

Відповідним чином, у цьому прояві первинного творчого рушія і справжньої автентичної реальності природне право виступає перш за все правом безсуб'єктної трансцендентної світової Волі, що виявляє себе у перетвореній формі, в закодованому символічному вираженні. Саме з цієї причини Шопенгауер заперечує в цілому можливість її пізнання, а з нею і її природного права, засобами дискурсивного, суто інструментального за своєю природою мислення. Воно, на його думку, неможливе як таке, проте можливе в іншому варіанті - лише шляхом глибинного інтуїтивного прозріння, та й то лише завдяки тому, що вона сама, світова Воля, є своїм власним провісником. Отже, й природне право її можна осягнути лише таким інтуїтивно-чуттєвим чином, без звертання до раціонального способу пізнання.


Подобные документы

  • Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Становлення проблематики естетики як науки. Поняття, предмет та структура етики, її філософське значення. Відмінність між мораллю і моральністю. Основна мета й завдання етики у сучасних умовах.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 14.12.2010

  • Основні напрямки етики Нового часу. Концепція створення моральності - теорія "розумного егоїзму". Соціально-договірна концепція моралі Гоббса. Етика особистості у Спінози. Раціональна сутність людини – основоположна теза головної праці Спінози "Етика".

    контрольная работа [30,7 K], добавлен 23.03.2008

  • Визначення професійної етики аудиторів на основі фінансової звітності підприємства. Кодекс етики професійних бухгалтерів, його структура, зміст та правові наслідки порушення. Основні проблеми, пов’язані із практичним визначенням професійної етики.

    курсовая работа [696,1 K], добавлен 29.06.2011

  • Сутність етики, історія її розвитку як наукового напрямку, мораль як основний предмет її вивчення. Аспекти, які охоплює моральна сфера людського життя. Проблеми та теорії походження моралі, її специфіка та структура, соціальні функції, завдання.

    реферат [18,2 K], добавлен 18.09.2010

  • Стратегічна мета. Завдання та пріоритети розробки та впровадження програми етики державного службовця. Засоби досягнення мети програми. Проект "Етичного кодексу". Комітет з етики. Етичний тренінг. Служба з питань урегулювань.

    реферат [12,2 K], добавлен 00.00.0000

  • Поняття та завдання професійної етики юриста. Моральне правило, норма поведінки. Поняття юриспруденції, юридична етика. Особливості професії юриста, їх моральне значення. Принципи професійної етики юриста. Зміст, значення судової етики, Обов'язок судді.

    реферат [29,2 K], добавлен 20.10.2010

  • Складові адміністративної етики. Дотримання адміністративної етики. Особливості взаємостосунків представників держави і підприємництва. Інституційний тип взаємовідносин державних службовців і підприємців. Етичний кодекс. Принципи етики ділової людини.

    реферат [3,9 M], добавлен 18.09.2008

  • Виникнення естетики як вчення. Історія естетики у власному значенні. Становлення естетики. Розвиток естетичного вчення. Роль мистецтва, його функції. Історичний процес становлення і розвитку естетичної думки. Художньо-практична орієнтація естетики.

    дипломная работа [35,8 K], добавлен 06.02.2009

  • Правове забезпечення етики поведінки державних службовців. Правила поведінки державних службовців та Кодекс поведінки державних службовців. Найкращий кодекс — це лише відправний пункт постійної роботи з поліпшення етичного клімату.

    контрольная работа [20,9 K], добавлен 12.04.2007

  • Поняття етики як науки, її сутність і особливості, місце та значення в сучасному суспільстві. Історія становлення та розвитку вітчизняної етичної думки, її видатні представники. Сутність філософії діалогічного напрямку, вклад в її розвиток Ролана Барта.

    контрольная работа [36,2 K], добавлен 07.04.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.