Основи етики

Аналіз специфіки середньовічної етичної позиції передбачає врахування того, що в центрі християнського світобачення замість безособового космосу античності постав сам творець усього сущого -- Бог, абсолютна створююча сила, наділена незмінністю, всевіданням, усемогутністю, безконечністю, всеблагістю і т. д. Ним створений і керований світ. Разом із тим уся велич, доцільність, краса світу -- ніщо в порівнянні з небаченою величчю, мудрістю, красою й благістю вічного Бога. Адже Земля -- юдоль плачу, втілення надій і розчарувань. Земне благо -- лише видимість, ілюзія, в той час як зло -- всюдисуща реальність.

Християнське приниження світу земного є водночас і звеличенням його творця та світу потойбічного. Дана точка відліку перетворює проблему буття на проблему людського спілкування з богом, цілком забарвлюючи всю середньовічну духовність, а затим і саме середньовічне життя моральною проблематикою. Людина є творінням за образом і подобою божою. З цієї точки зору вона -- унікальне творіння, наділене божим даром -- свободою волі й, отже, благом.

Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій любові до Бога як до носія моралі, блага. Якщо ж людина виявляє гординю в забутті Господа, то всі чесноти в ній знищуються. Зло є відпадання людини від "справи господньої". Гріховність -- єдине джерело загальної зіпсутості. Смерть -- момент розплати за гріхопадіння. Як свобода волі, так і смерть являють собою моральні феномени, пов'язані з головним моральним джерелом -- Богом. Таким чином, головна проблема середньовічного світовідношення "Бог -- людина" визначала вирішення всіх моральних проблем (проблеми зла у створеному благим Богом світі; свободи волі людини в системі божественного приречення; індивідуального морального завдання в практичній поведінці і т. д.). В свою чергу, етична спрямованість перетворювалася на основний принцип теолого-філософського розгляду проблем світобудови, людського буття, ставлення людини до Бога.

Панівні уявлення щодо пройнятості земного світу й людського існування божественним приреченням визначали специфіку теоретико-пізнавальних можливостей середньовічної етичної думки. Протягом усього середньовіччя обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, переважаючу силу релігійного авторитету у порівнянні з людським пізнанням. Теоцентризм християнської картини світу вимагав віри, а не розумної доказовості, як вихідного засновку для орієнтації людини у світі.

Життєва істина осягається серцем і виступає предметом віри. Логіка й розум виявляють обмеженість, а часто й неспроможність у пошуках свого істинного життєвого шляху. Таким чином, у християнській традиції вирішення моральних проблем перебуває в нерозривному зв'язку з онтологічно-теологічними уявленнями. Моральність як об'єкт розгляду тлумачиться як об'єктивно-божественний, надін-дивідуальний феномен, не теоретично пізнаванний, а релігійно осяжний. Тому для епохи середньовіччя типове зникнення світських етичних концепцій. Залишається теологічне обгрунтування моральних вимог як заповідей Бога. Однак і в такій іпостасі етична думка середньовіччя не була однорідною.

№ 51. Особливості християнської моралі; поняття "декалог" і "7 смертних гріхів"

До особливостей християнського розуміння заповіді любові, на відміну від ветхозавітного, треба віднести й те, що вона має інтеграційний характер, бо любов до Бога у християнстві неможлива без любові до ближнього. Ближній для християнина - це член Церкви, не лише його брат, але й брат Самого Христа, тому Ісус не відділяв Себе від Церкви, тобто називав її Своїм тілом. Отже, любити свого ближнього для християнина й означає любити Бога у Христі. Тому, власне, єдиними критерієм випавдання на Остаточному суді Ісус зазначає дієвий вияв любові до християн: "Запевняю вас: зробивши для одного з Моїх братів, ви для Мене зробили" (Мт 25:40). Ап. Павло пояснює це за аналогією із шлюбом: як там двоє - чоловік і жінка - стають одним організмом, так і у Новому Завіті двоє - Бог Отець, Син і Св. Дух і християни - теж стають одним організмом - Церквою. Як у шлюбі, чоловік і жінка, стаючи одним організмом, не втрачають своєї індивідуальності, а залишаються двома особами, так і у Церкві, Творець і творіння не змішуються, хоча й єднаються.

Золоте правило й заповідь любові, на відміну від таліону, поєднують такі характеристики:

1) вони, спонукаючи до ініціативної дії, а не лише до реагування у відповідь, все ж таки зобов'язують рахуватися з бажанням того, на кого ця дія спрямована;

2) ініціативні дії повинні бути спрямовані на турботу про іншого та милосердне ставлення до нього, а не на задоволення своєї потреби на когось впливати;

3) вони не вимагають взаємності або вдячності, доброзичливе й милосердне ставлення до іншого принципово безкорисливе й не очікує на компенсацію;

4) золоте правило, як і заповідь любові у ставленні до іншого наполягає на прощенні, милосерді.

Назагал можна сказати, що смертні гріхи -- це дії, що суперечать любові до Бога, а повсякденні гріхи -- це вчинки, не до кінця пронизані любов'ю Бога.

1. Обжерливість

2. Розпуста

3. Срібролюбство Срібролюбством називається любов до матеріальних благ, а особливо -- до грошей як таких. Проявами цього гріха є також скупість та зажерливість.

Сум Слово "сум" означає стан смутку, скорботи чи стурбованості і завжди пов'язується із якимись тривогами та викликає загальне почуття дискомфорту в душі. Святі Отці розрізняли сум-пристрасть та сум-скорботу людини за свої гріхи. Другий вид смутку можна вважати єдино дозволеним для християнина.

Існують два типи суму-пристрасти. Перший тип найчастіше викликаний іншою пристрастю: гнівом, розпустою, срібролюбством чи марнославством. Коли ми бажаємо задовольнити свою пристрасть, але не можемо цього зробити, то входимо у стан смутку, який може перетворитися навіть у відчай та самогубство. Другий тип суму походить від надмірного переживання про свою долю, а також -- від надмірних турбот. Зайве піклування про своє майно, ближніх, про своє майбутнє також є виявом цього гріха.

4. Гнів

Гнівом називається не тільки бурхливий вияв злости, спрямований на ближнього. Гнів -- це злісний стан душі. Буває три види гніву:

* гнів, який палає всередині . Таким гнівом називається не тільки прихована злість, що не виявляється у словах та вчинках, -- це постійний стан душі, який не обов'язково має бути спрямованим на якийсь визначений об'єкт. Образа -- це також внутрішній гнів.

* гнів, що виявляється у словах та вчинках . У будь-якому грубому, неввічливому, позбавленому лагідності і любові слові проявляється наш гнів. Найпоширенішою формою такого гніву є спалахи люті.

* гнів, який горить протягом довгого часу, або злопам'ятність . Такий вид гніву найбільш противний Богу, оскільки Господь наголошує на тому, щоби щиро прощати образи.

Гнів у будь-якому вигляді -- це дуже небезпечна пристрасть, оскільки веде до чоловіковбивства.

5. Нудьга

6. Марнославство

Марнославство -- це любов до земної, щоденної слави та бажання всіляких почестей. Думка про нас інших людей -- ось дзеркало, перед яким стоїть більшість, роблячи себе такими, якими їх хочуть бачити інші. Симптоми марнославства: нетерпимість дорікань, критики, небажання визнати свої помилки, постійне бажання похвали та думки про реакцію інших людей на якийсь учинок чи думку. Марнославство виявляється як у вихвалянні своїми матеріальними здобутками, розумовими здібностями чи талантами, так і в бажанні марної слави через свої духовні досягнення. Цей другий тип марнославства особливо характерний для неофітів та монахів.

7. Гордість

Десять заповідей (Декалог або Закон Божий) (євр.: тщшъ дгбшеъ "асерет-ха-діброт"¹, грец. дЭкб льгпй; дослівно: десятислів'я) -- вказівки, десять основних законів, котрі, за біблійним текстом, були дані самим Богом Мойсею на горі Сінай приблизно через п'ятдесят днів після того, як євреї залишили Єгипет (Вих. 20:3-17). Заповіді, як оповідається, були зафіксовані на кам'яних скрижалях.

І Бог промовляв всі слова оці, кажучи: Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства.

Хай не буде тобі інших богів перед Мною!

Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.

Не призивай Імення Господа, Бога твого даремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення даремно.

Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.

Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

Не вбивай!

Не чини перелюбу!

Не кради!

Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!

Не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближньо го твого!

Додатково відокремлюються "Дві головні заповіді любові":

Люби Господа Бога твого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю.

Люби свого ближнього, як себе самого (-у).

№ 52. Евангельський тип моралі

Це етика свідомих християн. У Ветхому Завіті вона зазначається паралельно із таліоном. Але у Ветхому Завіті під ближніми маються на увазі тільки євреї або асимільовані євреями люди, а у Новому Завіті під ближнім треба розуміти людину як таку, бо людина будь-якого племені (етносу) потенційно може стати християнином. Тому Ісус протиставляє заповідь любові правилу таліону: "Ви чули, що було сказано: "Око - за око, й зуб - за зуб". А Я вам кажу: не змагайся (бнфйуфзнбй) зі злим. Але, якщо хтось ударить тебе по правій щоці, поверни до нього й другу. Якщо хтось хоче з тобою судитися й забрати у тебе хітон, віддай йому й гіматій. Якщо хтось примушує йти з ним милю, йди з ним дві" (Мт 5:38-41). "Ви чули, що було сказано: "Полюби твого ближнього й зненавидь твого ворога." А Я вам кажу: любіть ваших ворогів і моліться за тих, що переслідують вас, щоб стати вам дітьми вашого Отця, Який на небесах, бо й Своє сонце Він піднімає над злими й добрими й дощ проливає на праведних і грішних" (Мт 5:43-45). Не варто розцінювати цю заповідь як суто побутову, бо вона насамперд релігійна. "Злі", "вороги", "грішні" - це для слухачів Ісуса, які були виключно юдеями з духовними запитами, язичники, що запанували в Обіцяній землі, та їхні прибічники, колаборанти з числа юдеїв. До таких належали митарі, тобто римські чиновники з юдеїв, які допомогали окупантам збирати податки з синів Божого Народу на користь римського цезаря. До початку місії Ісуса віра у Єгову, тобто Бога, що є, Творця всього видимого й невидимого, була релігією єврейського народу (язика), тобто це була народна віра, що зараз називається язичництвом, але Ісус зробив її вірою всіх народів, тобто всесвітньою релігією, яка повинна охопити все людство, і наказав Своїм учням: "Отже, йдіть, навчіть усі народи (еинз), хрестячи (вбрфйжпнфет) їх в ім'я Отця, й Сина, й Святого Духа" (Мт 28:19). Людей, що не цікавились Його вченням, Ісус називав "мертвими" і заповідав Своїм прибічникам облишити їх, тобто позитивно не виявляти до них любові, навіть, якщо вони єкровними родичами: "Іди за Мною й залиш мертвим ховати своїх мерців" (Мт 8:22). Також і до однодумців Ісус дозволив не виявляти позитивно любов, якщо хтось із них уперто шкодить своєму братові: "…а якщо не послухається й громади (екклзуйбт), то буде він для тебе, як язичник і митар" (Мт 18:17). До речі, з цього вислову Ісуса видно, що не до всіх людей Він заповідав Своїм учням ставитись однаково, як це зараз намагаються подати гуманісти. Та й ап. Павло явно не заохочував спілкування, а позитивний вияв любові - це насамперед спілкування, з так званими єретиками, тобто людьми, які спотворюють релігійну істину: "Від людини єретика, після одного й другого напоумлення, відстороняйся, знаючи, що така людина збилася зі шляху й грішить, несучи засудження у собі самій" (Тит 3:10-11). Відсторонення ніяк не можна визнати позитивним виявом любові. Інша справа, що Ісус заповідав не змагатися, тобто не сперечатися із злими, очевидно, називаючи так противників віри у Святу Трійцю, не добиватися від них сатисфакції за завдані ними прикрощі й образи, не відстоювати вперто свої приватні інтереси, щоб мати здатність переключити всю свою увагу на вічне й на свою християнську місію, а не витрачати час і сили на відстоювання земних, дочасних інтересів. Отже, саме толерантне ставлення до людей інших релігійних поглядів, відмова від помсти тим, які переслядують християн за віру, відмова від насильницького навернення у християнство і є тим, що називається любов'ю до ворогів. Це негативний вияв любові, коли ми просто вилучаємо деяких людей з кола нашого спілкування, але ніяким чином їх не переслідуємо, тобто відмовляємось від таліону стосовно них.

Золоте правило історично сформулювалося у процесі переосмислення правила таліону й вдячності. Але була переосмислена й заповідь любові, вона є вищим вираженням золотого правила. Золоте правило формальне: воно лише ставить ініціативність дії на противагу реактивності таліону й ? також на противагу таліонові - підставою рівності вважає не дію, здійснену відносно нас самих, а наше розуміння блага: "Не вчиняй відносно інших так, як ти не бажаєш, щоб вони вчиняли відносно тебе самого". Так уже у золотому правилі поступово долається уявлення про обов'язкову адекватність дій у відповідь. Заповідь любові спонукає до доброзичливого ставлення, а про адеквантість уже нічого не говорить. Отже, золоте правило й таліон, з одного боку, й заповідь любві, з іншого - це дві фундаментальні чесноти або два принципа моральності: справедливість і милосердя. Справедливість вимагає адекватності, симетричності дій у відповідь, а милосердя заохочує до доброзичливого ставлення до всіх.

Сфера моралі утворюється ставленням людини до себе, до інших людей і до Вищого. Тому можна сказати, що до моральних належать цінності й норми, які диктуються вище згаданими переконаннями, ними, власне, й обумовлене це ставлення. Беручи до уваги зміст заповіді любові як найвищої з трьох згаданих, можна охарактеризувати мораль як систему цінностей і норм, що спрямовують людину до духовно піднесеного єднання з самим собою, з іншими людьми (за їхнім бажанням), і з Вищим Началом.

Моралі у цілому протистоїть аморалізм, який достатньо багатоликий. Аморалізм у політиці - це досягнення накресленої мети будь-якими засобами, навіть злочинними, політична діяльність, яка не має ідеологічної складової, ідеологічна зрада; в економиці - це порушення ринкових законів, експлуатація найманих працівників, невиплата заробітної платні, недобросовісне ставлення до роботи; у правовій сфері - це порушення принципу справедливості, зневага до закону, фабрикування звинувачень; в науково-технічній діяльності - це використання наукових досягнень на шкоду екології; у духовній сфері - це фарисейство, тобто лицемірство й вимагання від інших того, чого сам не можеш виконати, нетерпимість, фанатизм, тобто поборювання у недуховний спосіб інших віровизнань, заперечення принципу свободи сумління; у сфері людських взаємин - це нещирість, маніпулювання іншими людьми для досягнення своїх цілей, використання іншої людини як засобу, хамство, тобто виставляння на загальний огляд недоліків і помилок інших людей, нахабство, тобто намагання отримати будь-які блага першим, незаслужено, мстивість, злопам'ятність, глумливість, тобто прагнення висміяти іншу людину, підступність, тобто намагання подолати суперника у нечесний спосіб, злочин, тобто готовність до крадіжки, шахрайства, насильства.

№ 53. Моральна своєрідність Старого і Нового Заповіту

Найвідоміша у світі книга, Біблія, складається з двох частин -- Старого та Нового Заповіту. Старий Заповіт створювався з XV ст. до н.е. різними людьми: Мойсеєм, який обґрунтував християнські засади існування людини в "П'ятикнижжі Мойсея"; наймудрішим з царів Соломоном, поради якого продовжують лишатися актуальними дотепер, царем Давидом, автором більшості релігійних гімнів -- Псалмів, та іншими представниками свого часу. Текст Старого Заповіту був упорядкований приблизно в 400-350 рр. до н.е.

Старий Заповіт висвітлює події, що відбувалися до приходу на землю Ісуса Христа, який, за біблійним переказом, є Сином Божим.

Новий Заповіт є підтвердженням основної ідеї християнської моралі, підсумованої Десятьма Заповідями, що їх виклав Мойсей у своєму П'ятикнижжі. За Біблією, Ісус Христос був посланий у людський світ, аби нагадати людям про цю мораль та вказати їм правильну дорогу до вічного життя.

Якщо покладатися на відомості з Нового Заповіту, Христос пройшов через смерть, а потім -- через воскресіння. Саме тоді учні Ісуса почали записувати його біографію.

Слово "Євангеліє", яким називаються життєві описи Ісуса, позначає добру вість. Новозаповітне Євангеліє складається з чотирьох книг, написаних чотирма учнями Христа -- Матфеєм, Марком, Лукою та Іоанном.

Сюжети всіх Євангелій майже ідентичні, адже розповідається в них про ті ж самі події. Але оповідачами виступають різні люди, тому повна картина діянь Ісуса Христа постає тільки після прочитання всіх чотирьох Євангелій.

Лука був єдиним освіченим євангелістом. Грек за походженням, він жив у Антіохії, яка на той час вважалася третьою світовою столицею після Рима й Константинополя. Його Євангеліє носить характер послання. Натомість твір Іоанна відрізняється від інших легкістю сприйняття, художністю та своєрідністю.

Усі чотири Євангелія висвітлюють події життя Ісуса Христа: його народження та чудесне спасіння під час убивства Іродом усіх немовлят; його проповідницьку діяльність; дива, які він творив, лікуючи людей та наставляючи їх на путь праведну; розп'яття Ісуса Христа на Голгофі та його воскресіння з мертвих.

Євангельські книги зворушують нас своєю щирістю, неупередженістю, цікавістю розповіді. Вони поєднані спільною ідеєю -- ідеєю вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, яка є основою життя за християнськими законами.

№54. Моральні еталони європейського середньовіччя

Кожна епоха має своє обличчя, особливий світогляд. Основні особливості світогляду людини Середньовіччя визначають тексти.

1. Теоцентризм. Тео - Бог, спрямованість до бога. В основі всієї системи цінностей лежить релігійна ідея. Вся Епоха Середніх Віків була сформована християнством. Християнство виникає в 1 столітті й незабаром витісняє язичество, має тотальний вплив на все духовне життя людей. Християнство займає монопольне положення, вся ціннісна шкала людини визначається релігією - всі сторони життя. Християнство приносить нові уявлення про час - лінійний час, рух від створення світу до його загибелі, Страшного Суду. В античності було циклічне уявлення про час, світ уявлявся вічним. З'являються есхатологічні мотиви. Есхатологія - вчення про кінець світу.

Християнство принесло нові уявлення про людину. В античну епоху людина стояв у центрі світобудови, а її пізнавальні й перетворюючі можливості вважалися безмежними. Сама людина була ніби наділена досконалою природою, навіть боги були антропоморфні. Існувало уявлення про калокагатію - правильне поєднання етичного й естетичного, тілесного й духовного, зовнішнього й внутрішнього, коли людина прекрасна у всіх своїх проявах. У християнстві двоїсте уявлення: людина вінець творіння Бога (по образі й подобі), але з іншої сторони вона гріховний (первородний гріх). Ідея: із приходом у світ Христа від самої людини стала залежати її загробна доля. Людина повинна придушувати в собі всі гріховні думки й бажання, прагнути звільнитися від уз тілесності.

Мистецтво теж було підпорядковано теоцентричній ідеї. Воно прагнуло зміцнити релігійний світогляд. Багато сцен Страшного суду: виховується страх перед неминучим покаранням за гріхи. Особлива напружена психологічна атмосфера. Але також існує потужна народна сміхова культура, де всі ці цінності піддавалися комічному переосмисленню.

2. Для середньовічної людини було характерним уявлення про дуалізм світу: земна (іманентна) і духовна (трансцендентна) частини. Земний світ - видимий. Духовний - небесний, горішний. Будь-яка релігійна система будується на певній філософській базі. Християнство засноване на ідеалізмі, де стверджується, що первинний дух. Небесний світ - головний, вічний, незмінний.

3. Зміна моральних пріоритетів. В античності головна - громадянська доблесть. Приклад: епітафія Есхіла. В Епоху Середньовіччя - віра й вірність (станова вірність). Вірність феодалові. Васальна вірність своєму сюзеренові.

4. Символізм й алегоризм. Випливає з дуалізму. У реальних проявах земного світу бачиться одкровення, божественні знаки. Мистецтво теж символічне й алегоричне.

5. Мистецтво майже не виражало радості буття, не краса форми, а краса ідеї. У мистецтві відсутній жанр портрету. Середньовічне мистецтво здебільшого анонімне.

Співвідношення середніх віків й античності, є моменти культурної наступності. Грамотні були церковнослужителі. Духівництво до античної спадщини ставилося дуже вибірково. Зовсім забули міфологію, античну драму. Деяких авторів шанували: Платон, Аристотель і Вергілій. Буколіки - 4 еклога, народження дитини.

Латинь в епоху середньовіччя довгий час залишалася єдиною мовою - освіта, церква, політика. У перших університетах викладали тільки на латині - це мова інтернаціонального спілкування. Величезна кількість літератури на латині.

№ 55. Лицарський тип моралі

Власне ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедливість -- навіть якщо це було небезпечно для життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на змаганнях, турнірах -- у присутності Прекрасної Дами. З лицарською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у тому числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв'язків). Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. -- куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізацій-ний вплив на суспільство й через століття після того, як реальна аристократія втратила своє верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, Жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.

№ 56. Чернечий тип моралі

Аскетизм, покора, віра в бога, допомога ближньому, відмова від мирського життя.

№ 57. Етичні погляди Августина Аврелія та Фоми Аквінського

Домінантне становище займало об'єктивно-божественне обгрунтування моральності в системах головних ідеологів християнства, офіційних представників церкви Августина Блаженного та Фоми Аквінського.

Найвидатніший серед західних отців церкви Аврелій Августин був одним із яскравих представників ранньохристиянської думки, праці якого справили найдужчий вплив на середньовічну філософську й етичну думку. Будучи першим систематизатором середньовічного світогляду, Августин на цілу епоху заклав модель теоретичного вирішення моральних проблем. Від філософів пізньої античності він перейняв практично-етичне настановлення як головну мету філософського знання, змінивши її у -відповідності з положеннями й завданнями християнства. Саме завдяки його наполегливим теологічним зусиллям моральність здобула божественний статус і втратила орієнтацію на можливість особистісної суверенності в ній.

Учення Августина абсолютно теоцентричне. Бог у ньому покладається вихідним і конечним пунктом усіх людських суджень та дій. Августин характеризує Бога як найвище благо, що надає благості всьому довкіл, як абсолютне блаженство, справедливість, моральний закон. Спираючись на тексти Святого письма про доброту верховного Творця, Августин доводить, що все створене ним тією чи іншою мірою причетне до цієї абсолютної доброти. Отже, зла як окремої сутності, зла в субстанціональному розумінні взагалі немає. Всяке буття самим фактом свого божественного походження є благо. Все є добром, оскільки все --від Бога. За Августином, зло являє собою лише відсутність добра, відхід, відхилення від нього. Воно -- своєрідний дефект, якась помилка, а не щось, існуюче саме по собі.

За існуюче в світі зло відповідальна людина, її вільна самохіть. У ній міститься можливість емансипації від Бога, руйнівне, "нищівне" прагнення відступати від приписів Бога як морального абсолюту. Отже, вільна самохіть людини-- джерело можливого морального зла. Так Августин вирішує найскладніше для християнських філософів завдання увільнення Бога від відповідальності за пануюче в світі зло. При цьому йому вдається зберегти абсолютний фаталізм божественної приреченості.

З точки зору Августина, Бог як абсолютна створююча сила не тільки наділяє людину свободою волі, а й керує нею як визначальним чинником людської діяльності та існування. Первісне, головне призначення доброї волі полягає в підкоренні божественним заповідям і божественному керівництву. Але гординя, самовпевненість людини (як продукту людської тілесності, чуттєвості, хтивості), яка гадає, що може оволодіти світом і не потребує божественної помочі, обтяжує людську волю потягом до гріха.

Полишена сама на себе, людина безсила у своїх спробах позбутися своєї гріховності. їй необхідна божественна допомога. Але ні вимагати, ні вимолити, ні заслужити "спасіння" людина не може, оскільки приречена абсолютною волею Бога, який дарує божественну благодать небагатьом обраним. Тому людині належить тільки любити Бога, вірити йому, сподіватися на нього, усвідомлюючи своє цілковите безсилля перед ним. Таким чином, любов до Бога і є моральним завданням людини, остаточна доля якої наперед визначена незалежно від її моральних якостей і діянь. Згідно з Августином, те, що ми шукаємо в моралі, може дати тільки Бог та й то зі своєї волі. Ще одним важливим моментом етичної концепції Августина є його уявлення про роль церкви в моральній життєдіяльності людини. Августин указував, що не повірив би навіть Святому письму, якби не одержав його від церкви. Підкреслюючи божественний авторитет Біблії й авторитет церкви як єдиної й одвічно безпомильної її тлумачки кі-нечних інстанцій усякої істини й моралі, Августин послідовно реалізовував свою місію офіційного ідеолога.

Однак етичні погляди Августина Блаженного, як і наступних представників ортодоксальної теології, постійно відчували опозицію релігійно-єретичних учень. Вона ставала домінуючою в міру зміцнення й розквіту феодалізму, втрати авторитету ряду етичних позицій августианства (дискредитація "града земного", приниження ролі розуму, проповідь аскези й т. п.) в нових соціальних умовах. Зусилля опозиціонерів зосереджувалися на відмінному від релігійно-традиційного тлумаченні природи людини, утвердженні її можливості й права на авторство своїх учинків, самостійне розмірковування про Бога та його велич, на особисту, від самої людини залежну можливість вибору між добром і злом. Людина повинна мати можливість "розуміти, щоб вірити". Зауважимо, що, розгортаючись головним чином по лінії суб'єктивізування моралі, опозиція релігійної ортодоксії в етичних концепціях не тільки не заперечувала існування Бога, а й приймала в більшій чи меншій мірі, моральні приписи "священних книг". У цьому виявлялася одна зі специфічних особливостей середньовіччя, коли навіть боротьба проти релігії протікала в її межах, у релігійній "оболонці". Але і в такій якості релігійно-єретична опозиція протягом наступних віків відігравала роль стимулу дальшого розвитку етичної думки.

Черговою значною сходинкою у збагаченні середньовічних моральних уявлень стала філософсько-теологічна діяльність Фоми Аквінського. Систематизувавши етику у відповідності з запитами зрілої феодальної епохи, Фома досяг у своєму вченні такого необхідного для католицької церкви примирюючого теоретичного синтезу офіційної ортодоксії зі зростаючою релігійно-єретичною новацією. На відміну від попередників, зокрема Августина, котрі дотримувалися філософських традицій Платона, неоплатонізму, частково стоїцизму, Аквінат знайшов нове ідейно-філософське підґрунтя для теологічної етики в системі Арістотеля.

Арістотелів філософсько-етичний досвід допоміг Фомі Аквінському побачити наявність зв'язку між моральною активністю людини та її прагненням до блаженства, допустити необхідність виведення того, що має бути, з того, що є. На корінне для теологічного витлумачення моралі питання, чи є залежність між доброчесною поведінкою індивіда та його спасінням, Фома дає позитивну відповідь: моральний спосіб дій гарантує людині спасіння, досягнення найвищого блага. Але при цьому він обов'язково обумовлює непохитність залежності людини від Бога, яка виходить за межі пізнавальних можливостей людського розуму й залишається предметом віри.

Аквінат актуалізує роль розуму в людській моральній життєдіяльності. Так, аналізуючи сутність блаженства, він закликає враховувати ту специфіку людської природи, котра пов'язана з розумністю. Блаженство полягає в пізнанні

Бога, притому не в опосередкованому пізнанні, яке досягається через знання про світ, а в прямому й безпосередньому його спогляданні. В такій спрямованості на Бога ми маємо справу з діяльністю розуму в чистому вигляді.

Продовжуючи традицію августианства, Фома виходить із доброчесності вчинків як обов'язковості реалізації в них волі діючого індивіда. Однак він підкреслює, що власне людський рівень свободи у вчинках починається тоді, коли в їх детермінації вирішальної ролі набуває розум. Мало, щоб учинки приводилися в рух вольовим началом, треба ще, щоб вони були свідомими, розумно обгрунтованими. Отже, людина стає здатною до морального способу дій у міру того, яке правильне судження вона робить передумовою й основою бажань.

Фома Аквінський як вірний син свого часу, звичайно ж, обмежує розум вірою. Розум людини має пріоритет лише в доступних йому межах. Для неї незбагненним лишається ряд істин божественного розуму, який тільки і є гарантом справжньої й орієнтованої на добро поведінки. Для доброчесного, гідного способу життя людині потрібна божественна допомога. Репрезентована в благодаті як обов'язковій умові чесноти, божественна участь у моральному житті людини виявляється конкретною і всепроникною. Благодать підключає до розуму віру як передумову і зміст моральної діяльності, доповнює слабкість людського розуму, слабкість людини взагалі. В той же час у певних межах доброчесність є й функцією розуму.

Виконуючи замовлення феодалізованого суспільства на реабілітацію розуму, земних цінностей, мирських діяльних зусиль, Фома Аквінський знайшов компроміс між божественним приреченням і свободою волі людини, потойбічною націленістю людини та її потягом до земного щастя. Та чого не зміг Аквінат, так це органічно поєднати мораль і релігію. Щоб відкрити простір Богові, він змушений був обмежити моральні можливості людини. Фома вважав, що все те, чого не може вирішити мораль, знаходить своє вирішення в релігії. Суперечливістю своєї етичної позиції Аквінат продемонтрував граничні можливості використання логіки теоцентризму в обгрунтуванні моралі.

Дальший розгляд етичних проблем фактично був занепадом середньовічної етичної думки. З'явившись у формі раціоналізованої критики всеохоплюючого вчення Фоми Аквінського, або містицизму, це означало по суті відхід від корінних принципів середньовічного етичного мислення.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що хоч середньовічна думка й розчинила етичні уявлення в синкретизмі християнського теологічного світогляду, вона проте водночас актуалізувала й проблему конкретно-особистісно-го визначення моральності, надавши їй своєрідний кут розгляду. Якщо оцінювати внесок середньовіччя у витлумачення моралі, не обмежуючися тільки етико-богословськими, етико-філософськими трактатами, а розглядаючи останні в сукупності зі схоластичною мудрістю, разом зі сферою практичної моралі, що не увійшла в теоретичне переосмислення, то закономірним слід визнати універсальний переворот, здійснений Відродженням на базі зріючих у надрах середньовіччя нових ідей і нових напрямів етичної думки.

Саме в середньовічній етичній традиції дістала продовження проблема особистості, відповідальної за свою долю та вільний вибір шляху до спасіння чи погибелі. Щоправда, особистості, своєрідно тлумаченої, орієнтованої на загальність, типовість, універсали, характерне постійне співвіднесення з божественним абсолютом і тому мовби навіть і не особистості. Відродження як перехідний період до нового типу культури й суспільства, яке ще багато в чому випливало із середньовічної специфіки, продовжило процес становлення етики. При цьому воно започаткувало унікальну трансформацію індивідуальності, що знайшло своє вираження як у системі практичної життєдіяльності, так і в перебудові структур мислення, звільненні етичного знання, підготовці останнього до нового витка розвитку предметного знання про мораль. Новий час поклав початок тому етапові розвитку етичної думки, в якому вироблення нового ставлення людини до природи, суспільства та самої себе зумовлювало власну наукову оформленість цієї думки.

№ 58. Етичні погляди Абеляра

В особі Абеляра в релігійні погляди середньовіччя вривається сильний струмінь етичного натуралізму. Ще різкіше, ніж Пелагій, Абеляр підкреслює природну здатність людини до морального вдосконалення. Спокута Христа розуміється їм психологічно: подання страждань Христа обумовлює зміну в моральному свідомості людини. Етика Абеляра можна визначити як етику настрої; лише внутрішні стимули дій мають у нього моральну ціну.

Цей принцип інтенціоналізма ставить Абеляра в різку протилежність до церковного благочестя, заснованого на зовнішності. Взагалі Абеляр багато в чому є предтечею Лютера, який з'явився, однак, занадто рано і тому є незрозумілим.

№ 59. Європейська етика доби Відродження

Якщо початок нової філософії характеризується звільненням від підпорядкування теології, то і нова етика виникає вперше на ґрунті природного розуму, який визнав себе незалежним від вимог релігійності. Родоначальником цієї нової етики слід визнати Шаррона, який у своєму творі "De la sagesse", що вийшов у 1610 р., висловлює думки, дивно нагадують новітніх мораліст від Канта і до наших днів. "Моральність є першим, релігія ж - другим, бо релігія є щось завченої, ззовні нам приходить, засвоєння з вчення і свідоцтва, і не може, тому, створити моральність. Вона скоріше є породження цієї останньої, бо моральність первинна, стало бути, старіше і природне, і ставити її після релігії - значить викривляти всякий порядок ". Подальший розвиток теорія природної моральності отримує в Англії, в дослідженнях Бекона й Гоббс а. Будучи частково відновлювачем стоіческого принципу природного закону (lex naturalis), Бекон надає йому соціально-психологічний відтінок. Гоббс виводить всю моральність з егоїзму, тобто з природного прагнення людей до відособленість і відчуженості: "війна всіх проти всіх" - ось той початковий етичний факт, з якого розвивається з неминучою послідовністю позитивне право і моральність. Людина робиться громадським твариною за потребою. Тільки страх людей один перед одним примушує їх відмовлятися від природної схильності до насильства і поневолення і встановлювати норми гуртожитку. Кембріджські школа (Кедворт, Мор), поєднуючи релігійність з повним вільнодумства, розвиває, головним чином у антагонізм е с Гоббс, теорію апріорної моралі, частково передбачає етику Канта. Ще різкішим протестом проти теорії Гоббса є мораль Кумберленда, відстоює громадськість людини як первинне властивість його природи. В етиці Локка з'єднується релігійне та емпіричного обґрунтування моралі.

Ми пізнаємо Божественний закон з Об'явлення і в той же час шляхом досвіду приходимо до пізнання природного закону. У "Reasonableness of Christianity" докладно розглядається взаимоотношение цих двох джерел морального.

Природний закон збігається з божественним і його підтверджує. Те, що дається в одкровенні відразу, досягається через природний досвід довгим і окольними шляхом. Стимулом природного розвитку моральності є прагнення до щастя. Багата глибокими думками оптимістична етика Шефтсбері, з її центральним принципом гармонії, у багатьох відношеннях замирює егоїзм і альтруїзм; разом з тим його мораль ще більше втрачає інтелектуальний характер, отримуючи своє обґрунтування у сфері ірраціонального, а саме в почуттях ' 'та прагненнях. В природі морального є щось субстанціальное і безпосередньо дане, інтуїтивне, обуславливающие гармонію між соціальними і егоїстичним спонукань. В самих речах полягає регулюючий принцип, якесь внутрішнє тяжіння або таємнича сила природи, яка і спонукає добровільно чи не добровільно сприяти благу роду, карає і мучить того, хто цього не робить.

То збентежені свідомості, яке проявляється, наприклад, у почуття сорому, може відбуватися тільки від діяння по суті ганебним, а не від шкідливих його наслідків. Найбільша небезпека в світі - точно так само, як і громадську думку - не в змозі викликати це збентежені, поки в цьому не візьме участь наше власне відчуття. Взагалі в людині закладено, в общем, добрі начала, які є злом лише в силу свого негармоніческого розвитку. Душевне здоров'я, як і тілесне, засноване виключно на рівномірно поєднанні елементарних функцій. Гармонія душі веде, в той же час, на щастя. "Таким чином, - укладає Шефтсбері своє дослідження про чесноти, - для кожного добродетель є добром, а вада злом". Інтуітівізм (теорія безпосереднього морального споглядання) Шефтсбері отримує свій подальший розвиток в Шотландський школі, головним чином у Хатчесона й Ріда. Основним положенням цього напрямку є безпосередня очевидність морального, не виводиться ні з яких міркувань розуму. Подібно до того як нам безпосередньо ясно вища гідність естетичних або інтелектуальних насолод порівняно, наприклад, з насолодою смаку, точно так само відрізняє ми безпосередньо морально добре від усіх інших сприйняття. До Шефтсбері примикають також Юм і Адам Сміт, що обґрунтовують моральність на психологічної основі симпатії. З питань надзвичайних дотепністю виводить Сміт з симпатії таке перший погляд чуже їй явище моральної життя, як голос совісті.

Ми судимо про нашому власному поведінці, ставлячи себе в положення іншого й оцінюючи себе з точки зору цього іншого. Цей уявний іншої або, як виражається Сміт, "неупереджений глядач всередині нас", почуття якого ми переживаємо, і є голос нашої совісті.

На континенті етика значно поступається за оригінальність і багатству ідей етики, що виникла на англійській ґрунті. Картезіанство цілком тяжіє ще до теологічної етики середньовіччя. Вельми характерний в цьому відношенні схоластическому спір Фенелона й Боссюе о безкорисливою любові до Бога. Сутність спору, звільнена від богословського елементу, зводиться до тієї, не позбавленої і сучасного інтересу дилема: чи є блаженство, яке представляє результат морального досконалості, одним з моральних стимулів або ж моральні ідеали мають ціну зовсім безкорисливо, самі по собі. Етика французької Просвіти, сприймаються частиною ідеї Гоббса, Локка, Юма (у Гельвеція), частиною Шефтсбері (у Руссо), відрізняється надзвичайною конкретністю. Її кінцевою метою є улаштування ідеальної громадської організації. Мораль Гельвеція, визначається їм як фізика звичаїв, носить сенсуалістічний характер. Її основний принцип - егоїстичні прагнення до щастя. Суспільне ціле має спиратися на майстерно об'єднання інтересів. Якщо приватні особи не будуть в змозі досягати свого особистого щастя, не збільшуючи у той же час і щастя громадського, тоді порочними залишаться тільки божевільні, і всі люди будуть змушені бути чеснотних. Етика Руссо можна назвати волюнтарістіческой.

Основа моральності - в первинних, не зіпсованих культурою прагненнях людини. Той же волюнтаризм проникає його теорію суспільного устрою, основою якого є вільна воля всіх, що становлять громадську організацію. В етиці Спінози відроджується і отримує систематичне завершення етичний раціоналізм давнину. У пом'якшенішій формі цей же раціоналізм притаманний етиці Лейбніца, який визнав, разом з тим, своє близьке споріднення з Шефтсбері.

№ 60. Протестантський тип моралі

От логіка лютеранської Реформації, що заклала міцні духовні основи нового типу працівника і культури праці, без яких виявляється неможливим жодне високоефективне виробництво.

Нове розуміння релігії як безпосереднього особистого зв?язку людини з Богом, найсильніший удар по католицькій церкві, духовному і політичному оплотові феодалізму, обмеження церковного авторитету в питаннях віри і моральності, розуміння свободи совісті як невідчужуваного особистого надбання, відстоювання морального значення праці і освячення ділової заповзятливості -- от далеко не повне перерахування заслуг, що обумовили внесок М. Лютера в становлення ранньобуржуазної ідеології і культури.

№ 61. Пуританський тип моралі; кальвінізм

Радикальним продовжувачем Реформації став Жан Кальвін, що заснував один з самих могутніх напрямків протестантизму. Кальвінізм ще більш спростив християнський культ і богослужіння, додавши церкві республіканського характеру (виборність керівництва церкви мирянами), відокремив її від держави, хоча і залишив самостійною політичною силою. Кальвін посилив і спростив вчення про божественне приречення, довівши його до абсолютного фаталізму: доля одних людей ще до їх народження -- спасіння і небесне блаженство, а інших -- погибель і вічні муки, і ніщо цього змінити не в силах, ні дії людини, ні її віра. Людина рятується не тому, що вірить, а вірить тому, що їй випало спасіння. Однак божественне приречення приховане від людей, і тому кожен християнин повинен побудувати своє життя так, ніби йому на роду був написаний порятунок.

Кальвінізм проповідував граничне обмеження своїх життєвих потреб, відмову від земних задоволень, ощадливість і постійну завзяту працю, удосконалювання своєї професійної майстерності і вивчення Біблії. При цьому успіх в справах, збагачення розглядалися як свідчення можливої обраності до спасіння, а ледарство, лінь, схильність до задоволень, що ведуть людину до пороку бідності, вважалися вірними симптомами її сумної долі. Непродуктивне споживання, розтрата капіталу і дозвільне проведення часу розумілося кальвінізмом як великий гріх. Ця критика розкоші, ледарства переходила в Кальвіна в заперечення художньої творчості, літератури, мистецтва, заборону звеселянь і розваг, в строгу дріб?язкову регламентацію особистого життя віруючих і суворе переслідування всякого інакомислення. Згідно властивою буржуазному укладові тенденцією до духовно-ідеологічного плюралізму кальвінізм пізніше породив цілий ряд течій і протестантських сект: пресвітеріан, конгрегаціоналістів, пуритан, баптистів, адвентистів тощо. Мабуть, найбільш послідовно і повно їх загальну духовну сутність і споріднення з кальвінізмом виразив пуританізм (від англ. "чистий", "щирий"), засновником якого став шотландський пресвітеріанин Джон Нокс (1505-1572). Сповідувані ним цінності і спосіб життя були загальними для більшості цих течій, так що термін "пуританство" став ім?ям загальним. Пуританством стали називати характерні для послідовників кальвіністської церкви світогляд і стиль життя, зв?язані з абсолютизацією "мирського аскетизму", фетишизацією строгості нравів, ощадливості, що переходить в скнарість, дріб?язкового благочестя і релігійної ретельності, що набуває демонстративного характеру.

Етика пуританства характеризувалася ригоризмом, вимогою простоти в відносинах між людьми, проповіддю рішучого обмеження і спрощення потреб, вкрай негативним відношенням до розкоші, марнотратства, розваг і свят. Її представники відрізнялися строгою пунктуальністю і педантизмом в дотриманні суворих і строгих звичаїв, підкресленою скромністю способу життя і побожністю. В той же час ця скромність і стриманість сполучилася в них з надзвичайно високою самооцінкою, уявленням про себе не просто як про один з різновидів християнства, а як про носіїв божественної місії всесвітньо-історичного масштабу. Своїм життям вони прагнули довести, що Господь вказував саме на протестантів, а не на католиків, коли передбачав істинний шлях людства до спасіння. Це стимулювало їх соціальну активність і релігійну непохитність, що виявилася надійним засобом проти переслідувань, сумнівів, коливань, душевної слабкості. Саме представники радикальної протестантської вітки християнства -- пуританізму, змушені в результаті релігійних і політичних переслідувань втекти в 1620 р. з Європи в Північну Америку, заклали фундамент для народження там нової нації і культури.

№ 62. Етос джентльмена

Джентльмен (англ. Gentleman) - чоловічий образ, сформований у вікторіанську епоху. Спочатку слово "джентльмен" означало чоловіка благородного походження, але потім так стали називати освіченого і вихованого чоловіка, практично інтелігента, але набагато респектабельнішого і урівноваженого (манірного і незворушного).

Джентльмена відрізняє елегантність, пунктуальність і уміння тримати своє слово (джентльменська угода). В середні віки словом джентльмен називали членів нетитулованого дворянства - англ. Gentry, до якого відносилися лицарі і нащадки молодших синів феодалів (відповідно до майорату титул успадковувався лише старшим сином). Джентльмен (англ. Gentleman) - чоловічий образ, сформований у вікторіанську епоху. Спочатку слово джентльмен означало чоловіка благородного походження, але потім так стали називати освіченого і вихованого чоловіка, практично інтелігента, але набагато респектабельнішого і урівноваженого (манірного і незворушного). Джентльмена відрізняє елегантність, пунктуальність і уміння тримати своє слово (джентльменська угода). В середні віки словом джентльмен називали членів нетитулованого дворянства - Gentry, до якого відносилися лицарі і нащадки молодших синів феодалів (відповідно до майорату титул успадковувався лише старшим сином).

№ 63. Етичний раціоналізм Нового часу

Особливості становлення етичного знання в даний історичний період визначалися, з одного боку, поворотом до особистості як самототожного суб'єкта в об'єктивній моральній ситуації ранньобуржуазної епохи, з іншого -- зростанням цінності мислення, наукового знання в соціокультурних підвалинах буржуазного суспільства, що народжувалося. "Будемо старатися добре мислити: ось початок моральності" (Б. Паскаль).

Поява новоєвропейського наукового підходу була результатом переорієнтації способу розгляду самої людини, її можливості та здатності до самопізнання, а отже, й виникнення нової концепції людини як основи етичного аналізу. Вихідною точкою в етичних уявленнях цього періоду стала критика абсолютизованої релігійної моральності, заміна її таким моральним переконанням, котре вже не претендує на самоочевидність і святість, а також на пояснення світу в цілому, грунтується на науковоприродничих підвалинах і підпорядковане натуралістичному світорозумінню.

Людина повинна керуватися в усіх своїх справах розумом. Освіта й наука зуміють розв'язати як соціальні проблеми, так і проблеми індивідуального існування. Реабілітація самоцінності людської особистості, її здорового глузду, раціональної здатності осягнути загальнообов'язковість, об'єктивність і всеохопленість моральності - ось сенс етичної позиції Нового часу. Залишається тільки науково обгрунтувати таку моральність. Саме за Нового часу дістає продовження започаткована Арістотелем традиція етики як спеціальної науки, теоретичним завданням якої є обгрунтування моралі як такої.

В основу розгляду останньої був покладений заснований новоєвропейською наукою тип раціональності, орієнтованої на концепцію природного порядку, а отже, й природної моралі. "Природні" індивіди -- носії органічно притаманної їм свободи. їхня доброчесність є раціонально осягнутий природний імпульс самозбереження. Завдання раціонального осягнення природи абстрактно-загальних понять моральної свідомості реалізувалося через потрактування етичних категорій як гносеологічних.