Фінансова політика, її сутність, порядок формування

розглядає та затверджує річний бюджет ФСС ТВП, звіт про його виконання;

визначає порядок фінансування та умови надання путівок на санаторно-курортне лікування та оздоровлення в спеціальних оздоровчих закладах (у тому числі і дитячих);

здійснює контроль за цільовим використанням коштів, веденням і достовірністю обліку та звітності щодо їх надходження та використання;

вирішує питання щодо формування і використання резерву коштів для забезпечення фінансової стабільності ФСС ТВП у сумі, необхідній для фінансування матеріального забезпечення в розрахунку на місяць;

спрямовує та контролює діяльність виконавчої дирекції, правлінь і виконавчих дирекцій відділень ФСС ТВП;

обирає голову правління та його заступників;

розглядає кандидатури і затверджує на посадах директора виконавчої дирекції ФСС ТВП та його заступників, а також приймає рішення про їх звільнення;

затверджує структуру органів ФСС ТВП, чисельність їх працівників, асигнування на адміністративно-господарські ви трати;

представляє ФСС ТВП у взаємовідносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян з питань соціального захисту громадян, а також органами соціального страхування зарубіжних країн, міжнародними організаціями, діяльність яких пов'язана із захистом соціальних прав людини;

затверджує положення про правління відділення;

здійснює інші функції, передбачені статутом.

Виконавчим органом правління, який забезпечує виконання його рішень, є виконавча дирекція.

Виконавча дирекція ФСС ТВП здійснює такі повноваження:

забезпечує збір та акумуляцію внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;

здійснює оперативне розпорядження страховими коштами
у межах затвердженого бюджету;

здійснює матеріальне забезпечення та надає соціальні послуги;

здійснює контроль за правильним нарахуванням, своєчасною сплатою страхових внесків, а також забезпечує цільове використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;

представляє інтереси страховика у судових та інших органах;

готує та подає на розгляд правління: пропозиції щодо розміру страхових внесків на наступний рік; проект бюджету та звіт про його виконання; пропозиції щодо розміру резервних коштів.

Наглядова рада ФСС ТВП, яка діє відповідно до законодавства України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів.

55. Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань: завдання, принципи та особливості

Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Завданнями страхування від нещасного випадку є:

проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професій ним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;

відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їхніх сімей.

Основними принципами страхування від нещасного випадку є:

паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;

своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;

обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно та громадян -- суб'єктів підприємницької діяльності;

надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків;

формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;

диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;

економічна зацікавленість суб'єктів страхування в поліпшенні умов безпеки праці;

цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.

Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках члени їхніх сімей та інші особи, страхувальники і страховик.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування. Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках -- застраховані особи.

Страховик -- Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (ФСС НВВ).

Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.

Роботодавцем вважається:

власник підприємства або уповноважений ним орган та фізична особа, яка використовує найману працю;

власник розташованого в Україні іноземного підприємства,
установи, організації (у тому числі міжнародних), філії або представництва, який використовує найману працю.

На добровільних засадах можуть бути застраховані:

священики, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;

особи, які забезпечують себе роботою самостійно;

громадяни -- суб'єкти підприємницької діяльності.

Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:

-- особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах;

особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.

Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою та до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років, їй надається допомога з ФСС НВВ.

При цьому згода або заява від працівника не потрібна, оскільки страхування здійснюється в безособовій формі. Всі названі особи вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України про страхування від нещасних випадків -- з 1 квітня 2001 року, незалежно від того, сплачували внески страхувальники чи ні. Для добровільного страхування строк страхування починається з дня, наступного за днем подання (прийняття ФСС НВВ) заяви, при обов'язковій умові -- сплаті страхового внеску. Якщо протягом трьох місяців з дня подання заяви страховий внесок не був перерахований, то страхування припиняється.

Уданому виді страхування використовуються спеціальні поняття.

Страховий ризик -- обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок1 на виробництві або професійне захворювання2, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психологічну травму за обставин, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення у період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів.

Перелік обставин, за яких настає страховий випадок, а також види професійних захворювань, затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади.

Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком. Порушення правил охорони праці застрахованим не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим.

Нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання розслідується у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України «Про охорону праці». Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або професійного захворювання за встановленою формою.

56. Джерела формування доходів ФСС НВВ та платники страхових внесків

До джерел доходів бюджету ФСС НВВ належать:

внески роботодавців: для підприємств -- з віднесенням на валові витрати виробництва; для бюджетних установ та організацій -- з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення;

капіталізовані платежі у випадках ліквідації страхувальників;

доход, одержаний від тимчасово вільних коштів ФСС НВВ на депозитних рахунках;

кошти, одержані від стягнення відповідно до законодавства штрафів і пені з підприємств, а також штрафів з працівників, винних у порушенні вимог нормативних актів з охорони праці;

добровільні внески та інші надходження, отримання яких не суперечить законодавству.

Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку.

Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до складу Державного бюджету України та використовуються виключно за їх прямим призначенням.

57. Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань: структура, завдання та повноваження

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків -- некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

ФСС НВВ є юридичною особою з дня реєстрації статуту у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади.

Безпосереднє управління ФСС НВВ здійснюють його правління та виконавча дирекція. До складу правління включаються представники держави, застрахованих осіб і роботодавців. Представники держави призначаються Кабінетом Міністрів України, а представники застрахованих осіб і роботодавців обираються об'єднаннями профспілок та роботодавців.

Правління ФСС НВВ:

обирає із своїх членів строком на два роки голову правління та двох його заступників;

спрямовує та контролює діяльність виконавчої дирекції та її робочих органів;

створює комісії з питань профілактики нещасних випадків, виконання бюджету, призначення пенсій тощо;

щорічно готує та подає пропозиції щодо галузевих тарифів внесків на соціальне страхування від нещасних випадків;

визначає кадрову політику;

призначає директора виконавчої дирекції та його заступників;

7) затверджує:

річні бюджети ФСС НВВ та звіти про їх виконання, порядок використання коштів бюджету та коштів резерву;

статут ФСС НВВ;

Положення про виконавчу дирекцію та її структуру;

8) розпоряджається майном, яке перебуває у власності;

9) створює резерв коштів для забезпечення виконання завдань страхування від нещасного випадку;

10) готує подання щорічних звітів.

Виконавча дирекція ФСС НВВ є постійно діючим виконавчим органом правління.

Робочими органами виконавчої дирекції є її управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення в районах та містах обласного підпорядкування.

Директор виконавчої дирекції:

діє від імені ФСС НВВ, представляє його в усіх установах та організаціях;

розпоряджається коштами в межах затвердженого правлінням бюджету та майном відповідно до чинного законодавства;

укладає договори, видає довіреності, відкриває рахунки в установах банку.

При виконавчій дирекції створюється спеціальна комісія, яка за бажанням страхувальника чи застрахованого розглядає спори щодо суми страхових внесків, розміру шкоди та права на її відшкодування, накладання штрафів та з інших питань. До складу комісії входять представники держави, застрахованих осіб і страхувальників.

Такі ж комісії створюються при робочих органах виконавчої дирекції.

Статутні функції та обов'язки щодо запобігання нещасним випадкам виконують страхові експерти з охорони праці.

Вони мають право:

безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань;

у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків, перевірці знань з охорони праці працівників підприємств;

одержувати від роботодавців пояснення та інформацію про стан охорони праці;

брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств;

вносити власникам підприємств подання про порушення законодавства про охорону праці і вимагати вжиття економічних санкцій або притягнення до відповідальності посадових осіб, які допустили порушення;

складати протоколи про адміністративні правопорушення;

брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об'єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю.

ФСС НВВ зобов'язаний:

вести реєстр страхувальників;

письмово повідомляти страхувальнику умовний клас професійного ризику його підприємства;

укладати угоди з лікувально-профілактичними закладами та окремими лікарями на обслуговування потерпілих на виробництві;

вивчати і використовувати досвід управління охороною праці та страхування від нещасних випадків у зарубіжних країнах;

співпрацювати з фондами з інших видів соціального страхування у фінансуванні заходів, пов'язаних з матеріальним забезпеченням та наданням соціальних послуг застрахованим, у кожному конкретному випадку спільно приймаючи рішення щодо того, хто з них братиме участь у фінансуванні цих заходів;

виконувати інші роботи, пов'язані з координацією страхової діяльності.

Нагляд за діяльністю ФСС НВВ здійснює Наглядова рада. Метою нагляду є забезпечення виконання ФСС НВВ його статутних завдань і цільового використання коштів.

58. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття: необхідність, економічний зміст та основні поняття

Перехід економіки України до ринкових умов господарювання зумовлює необхідність створення адекватної їм моделі соціального захисту населення. Кожна працююча людина має подбати про свій захист від тих негативних соціальних наслідків, що супроводжують структурну перебудову економіки, приватизацію підприємств, упровадження нових форм організації виробництва і праці. Досягненню цієї мети найбільше відповідає, як свідчить і міжнародний досвід, солідарна самозабезпечувальна система обов'язкового соціального страхування на випадок безробіття, яка спроможна забезпечити ефективний соціальний захист. Саме така модель і дає можливість уникнути зрівнялівки, утриманських настроїв, не послаблювати дієвості мотивів і стимулів до праці. Адже за системою соціального захисту від безробіття, що діяла згідно із законодавством про зайнятість, вивільнювані працівники отримували допомогу із безробіття в однакових розмірах незалежно від того, скільки вони пропрацювали -- 25 років чи 10 місяців. Страхова система передбачає залежність отримання допомоги із безробіття від вкладу застрахованої особи, а саме від сплати страхових внесків та наявності страхового стажу.

Для управління соціальним страхуванням на випадок безробіття, збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг з 1 січня 2001 р. запроваджена система загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, почав функціонувати Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (ФСС ВБ), який є правонаступником Державного фонду сприяння зайнятості населення. Він є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Основними напрямами діяльності є управління соціальним страхуванням на випадок безробіття, збір і акумуляція страхових внесків, контроль за використанням коштів, виплата матеріального забезпечення та надання соціальних послуг, виконання інших функцій згідно з статутом. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.

Управління ФСС ВБ здійснюється його правлінням, виконавчою дирекцією та її робочими органами. Функції виконавчої дирекції покладаються на Державний центр зайнятості, а її робочих органів -- на центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міжрайонні, міські та районні в містах центри зайнятості.

Законодавство про страхування на випадок безробіття складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття), Закону України «Про зайнятість населення» та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері страхування на випадок безробіття, а також міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про страхування на випадок безробіття, то застосовуються норми міжнародного договору.

Нормативно-правові акти щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття розробляються, реєструються і застосовуються відповідно до законодавства України.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами:

надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;

обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок,
творчі працівники, які не є членами творчих спілок), а також громадянами -- суб'єктами підприємницької діяльності;

цільового використання коштів страхування на випадок безробіття;

солідарності та субсидування;

обов'язковості фінансування витрат, пов'язаних з наданням матеріального забезпечення у випадку безробіття та соціальних послуг;

паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців;

диференціації розмірів виплати допомоги із безробіття залежно від страхового стажу та тривалості безробіття;

надання на рівні не нижче за прожитковий мінімум, встановлений законом, допомоги із безробіття та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації;

законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття -- система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг.

Суб'єкти страхування на випадок безробіття:

застраховані особи;

страхувальники;

страховик.

Застраховані особи -- наймані працівники, а у випадках, передбачених Законом, також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється страхування на випадок безробіття.

Представниками застрахованих осіб є профспілки, їх об'єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи (представники).

Страхувальники -- роботодавці та застраховані особи, які відповідно до Закону сплачують страхові внески.

Страховик -- Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Об'єкт страхування на випадок безробіття -- страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім'ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг.

Часткове безробіття -- вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законодавством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні заробітку або скорочення його розміру через тимчасове припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного характеру.

Страховий випадок -- це подія, через яку:

-- застраховані особи втратили заробітну плату або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані у встановленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу;

застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття.

Втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин -- припинення трудового договору відповідно до ст. 36 (пункти 1, 2, 3), ст. 38 (у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору), ст. 39, ст. 40 (пункти 1,2,5,6) Кодексу законів про працю України.

Роботодавець:

власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган та фізичні особи, які використовують найману працю;

власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (в тому числі міжнародної), філії або представництва, який використовує працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Представниками роботодавців є об'єднання та спілки роботодавців чи інші уповноважені роботодавцями органи (представники).

Найманий працівник -- фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації або у фізичної особи.

Страховий стаж -- період (строк),протягом якого особа підлягає страхуванню на випадок безробіття та за який сплачено страхові внески (нею, роботодавцем).

Особи, які підлягають страхуванню на випадок безробіття

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють в умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудового договору, з цього дня починається сплата страхових внесків. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору.

Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до ФСС ВБ з дня реєстрації (роботодавець зобов'язаний зареєструватися у виконавчій дирекції за місцем свого знаходження як платник страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладання трудового договору з найманим працівником).

Особам, які підлягають страхуванню на випадок безробіття, видається свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів соціального страхування.

Порядок видачі та зразок свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування затверджується Кабінетом Міністрів України.

Особи, які не підлягають страхуванню на випадок безробіття:

працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію;

іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

59. Медичне страхування. Становлення та розвиток медичного страхування в Україні

Медичне страхування є одним із важливих видів соціального страхування. Воно зародилося в Україні ще в середині XIX ст. у вигляді обов'язкового медичного страхування. Передумовою виникнення цієї форми страхування став період, коли в царській Росії 26 серпня 1866 р. в зв'язку із настанням епідемії холери було прийнято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із розрахунку 1 ліжко на 100 людей), що дало початок формуванню фабрично-заводської медицини, в тому числі і в Україні. Однак це положення виконувалося незадовільно. Так, у 80-х рр. XIX ст. в семи українських губерніях із дев'яти медичною допомогою було охоплено лише 15% робітників усіх підприємств. У таких умовах з метою забезпечення соціальної допомоги, в тому числі і медичної, робітники змушені були самостійно знаходити механізми соціального захисту через створення різноманітних страхових товариств та кас взаємодопомоги.

Отже, медичне страхування і страхова медицина в Україні своєю появою завдячують фабрично-заводській медицині, і проявом цього стало виникнення лікарняних кас, які вже на той час існували в Німеччині та інших країнах Європи.

Однією з перших лікарняних кас, що була створена на страхових засадах для надання медичної допомоги, була лікарняна каса у Миколаєві.

Відомо, що в кінці XIX -- початку XX ст. запровадження медичного страхування як системи соціального страхування стало невід'ємною вимогою політичного робітничого руху в Україні. Царський уряд після революційних подій 1905 р. був змушений почати розробку проекту Закону «Про соціальне страхування» й одночасно, не чекаючи його прийняття, дозволив робітникам організовувати лікарняні каси або ощадні каси забезпечення.

Прийнятий у 1912 р. Державною думою Закон «Про соціальне страхування на випадок хвороби» став результатом колективної боротьби робітників, лікарів і прогресивної громадськості. Попри всі його вади цей закон уперше в Російській імперії та на території України надав поняттю «лікарняні каси» нормативну базу і затвердив їх статут. З цього часу вони є організаційними осередками надання медичної допомоги за страховим принципом. Цей закон поклав початок формуванню системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні.

Згідно з положенням про страхування, яке функціонувало в Україні на той час, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були фонди соціального страхування. їх кошти формувалися із внесків промисловців, самих робітників-членів лікарняних кас, на частку яких припадало 60% усіх витрат, а також надходжень від страхових товариств.

До початку Першої світової війни у Харківській і Київській губерніях було організовано відповідно 68 і 75,5% запланованих до відкриття лікарняних кас, а в одному з промислових районів півдня -- Єкатеринославській губернії існувало 135 лікарняних кас, ключові позиції в яких належали роботодавцям. Однак загальне охоплення соціальним страхуванням в Україні було дуже низьким і не перевищувало 2% всього населення.

В Україні функціонували лікарняні каси двох типів: заводські та об'єднані. Заводські каси здійснювали виплату допомоги за встановленими випадками, організовували надання безплатної медичної допомоги робітникам і членам їх сімей. У 1913 р. урядом були запропоновані доповнення до статуту лікарняних кас, що давало їм право організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки.

З організацією лікарняних кас медична допомога робітникам та членам їх сімей дещо покращилась і стала доступнішою.

Лікарняні каси створювалися не тільки у великих промислових центрах України, айв окремих повітах, губерніях, селищах.

Страхова медицина отримала активніший розвиток в Україні після Лютневої революції 1917 р. Це виявилося у поширенні медичного страхування практично в усіх галузях промисловості й охопило широкі верстви населення. Відбулося значне збільшення числа лікарняних кас. Водночас дрібні каси зливались і виникали великі страхові організації -- об'єднані лікарняні каси, що значно менше залежали від підприємців.

Об'єднані лікарняні каси мали більші статутні і резервні кошти, організовували надання амбулаторної та стаціонарної допомоги, в тому числі й хворим у домашніх умовах, екстрену медичну допомогу в нічний час, забезпечували постійні чергування медичного персоналу, надавали медичні послуги хворим на туберкульоз.

Загалом, у дореволюційний період в Україні була створена власна система страхової медицини. Однак, після Жовтневого перевороту 1917 р. лікарняні каси стали перетворюватися в нові демократичні заклади, де кошти на їх утримання формувалися за рахунок внесків підприємців. Таку роль лікарняних кас засвідчив Декрет Ради Народних Комісарів від 14 листопада 1917 р. «Про безкоштовну передачу лікарняним касам лікувальних закладів, підприємств». Джерелами формування коштів лікарняних кас стали внески учасників медичного страхування в розмірі від 1 до 2 %, а при чисельності учасників страхування менше 500 осіб - 3% від заробітної плати та доплати власників підприємств.

Кошти лікарняних кас, що призначалися для оплати медичної допомоги, формувалися як в обіговий, так і в резервний капітал. Обіговий капітал складався із внесків та доплат, а також прибутків з майна каси та тимчасових надходжень, і спрямовувався на поточні витрати. Резервний капітал формувався із відрахувань та доплат у розмірі 5% і виконував функцію резерву обігових коштів, а у разі їх витрачання спрямовувався на поточні заходи.

Декрет Раднаркому України «Положення про страхування на випадок хвороби» від 2 травня 1919 р. запровадив страхування у вигляді допомоги на всіх осіб, котрі були зайняті в галузях народного господарства.

Страхування здійснювали загальноміські й окружні лікарняні каси за рахунок внесків працедавців (10% від фонду заробітної плати) та інших надходжень. Лікарняні каси надавали безкоштовну медичну допомогу.

Однак, керівники охорони здоров'я дійшли висновку, що паралельне існування двох медицин -- страхової і державної -- неможливе. Прийняте за їх пропозицією Положення «Про соціальне забезпечення працюючих» від 31 жовтня 1918 р., а також Постанова Раднаркому «Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров'я» послужили основою для одержавлення страхових організацій і ліквідації лікарняних кас.

Система страхової медицини не отримала підтримки з боку держави і на початок 1921 р. в Україні були повністю ліквідовані лікарняні каси.

Початок другого етапу страхової медицини пов'язаний з переходом України в березні 1921 р. до нової економічної політики (НЕП), що стало для системи охорони здоров'я поступовим відступом від бюджетної системи фінансування і привело до передачі медичних закладів на фінансування місцевим бюджетам з різким скороченням фінансування та до введення часткової оплати за отриману медичну допомогу. Перед закладами охорони здоров'я постала проблема пошуку нових джерел фінансування.

НЕП створив сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини. В Україні було організовано унікальну систему робітничої медицини. Посприяв цьому Декрет Раднаркому України від 10 грудня 1921 р. «Основне положення про соціальне забезпечення робітників та службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника». У відповідності з Декретом страхуванню підлягали робітники промислових підприємств і сільського господарства.

Поряд із допомогою з тимчасової непрацездатності, вагітності, пологів Декрет передбачав надання безкоштовної медичної допомоги застрахованим в амбулаторії, стаціонарі та в домашніх умовах, а також забезпечення ліками, бандажами, окулярами, стоматологічне протезування. Передбачалося також прикріплення медичних закладів до промислових підприємств для надання медичних послуг робітникам і службовцям. Управління медичною допомогою у структурі Наркомату охорони здоров'я України здійснював відділ робітничої медицини. Однак охорона здоров'я робітників залежала ще й від закладів Нарком-праці та органів соціального страхування. Для узгодження діяльності цих відомств на місцях створювалися губернські страхові ради, а в центрі -- Українська страхова рада. З метою організації спеціалізованих видів медичної допомоги для робітників у 1923 р. було створено лікувальне бюро.

Внески працедавців у бюджет на соціальне страхування становили 28%. У структурі бюджету був страховий фонд лікарської допомоги -- фонд «Г». При цьому він розглядався як дотаційний до державного бюджету і давав змогу залучати гарантовані додаткові кошти для покращення медичного обслуговування робітників та їх сімей. Головне призначення страхового фонду (85% асигнувань) -- створення основного фонду лікарської допомоги для витрат на місцях органами Наркомату. Із залишкової частини фонду 10% передавалося Наркомату охорони здоров'я для створення запасного фонду лікарської допомоги, а 5% -- Наркомсоцзабезу, який через свої органи управління на місцях стягував з підприємств, установ, фізичних осіб податки, що призначалися для лікування застрахованих.

У відповідності до Декрету від 10 грудня 1921 р. фонд лікарської допомоги мав цільове призначення і витрачався на медичну допомогу при невідкладних захворюваннях і нещасних випадках, амбулаторне, загальне і спеціальне лікування, стаціонарне лікування, організацію дитячих ясел, жіночих консультацій, будинків матері і дитини, закладів охорони здоров'я дітей, спеціальну допомогу в фізіотерапевтичних і ортопедичних інститутах, диспансерах, санаторіях, санаторно-курортне лікування.

Весь бюджет охорони здоров'я за період існування робітничої медицини в Україні складався із державних асигнувань, коштів місцевих бюджетів, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел.

В Україні було створено власну модель страхової медицини -- систему робітничої медицини, але її спіткала невдача. У1927 р. згідно з Постановою уряду «Про утвердження принципу державної охорони здоров'я» її було скасовано і розпочато функціонування державної системи охорони здоров'я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало монопольне володіння наданням медичних послуг.

Медичне забезпечення населення Західної України здійснювалось у відповідності з чинним законодавством країн, що панували на той час.

Так, Угорщина, яка володіла землями Закарпаття, затвердила систему обов'язкового страхування Установою № 33 «Про забезпечення робітників на випадок хвороби». Проте медична допомога надалі залишалася платною. Відшкодування її вартості за неплатоспроможних осіб здійснювалося з громадських фондів, зокрема, з «фонду бідних», що був найскромнішим у небагатих поселеннях і округах. Оплата витрат на утримання важко хворих бідних людей здійснювалася через Державну казну і Державний лікувальний фонд.

Щодо промислової медицини, то з 1840 р. робітники мали лише формальне право на лікарську допомогу за рахунок працедавців. І в 1870 р. вони самі стали створювати страхові каси. Статут такого об'єднання обіцяв безплатну медичну, лікарську, грошову допомогу у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Крім того, відшкодовувалося стаціонарне лікування, оплачувалася тижнева допомога за пологи.

Добровільні страхові каси були створені і деякими підприємцями. Страхові внески становили 1,5% від заробітної плати.

У 1907 р. вийшов закон, що об'єднав більшість галузевих підприємств у єдину державну касу, яка підпорядковувалася Державному управлінню з робітничого страхування і діяла через місцеві опорні пункти.

Працедавці зобов'язувалися виплачувати 50% допомоги з тимчасової непрацездатності при захворюваннях і 100% - при травмах. Внески робітників збільшилися до 3%, а з 1918 р. - до 4% від заробітку. У 1907 р. право на отримання безплатної медичної допомоги поширилося на членів сімей застрахованих.

На великих підприємствах організовувалися власні відомчі поліклініки, стаціонари, надавалася спеціалізована лікарська допомога.

Соціальне страхування робітників промислових підприємств Угорщини розвивалося успішно, на противагу Польщі, до якої входили землі Західної України. Тут виникла необхідність створення служби, яка б охопила все працююче населення, забезпечила б його лікарською допомогою у разі хвороби і гарантувала виплату з тимчасової непрацездатності. Така причина змусила уряд Польщі видати Декрет «Про страхування на випадок хвороби», який був затверджений у вигляді закону 19 травня 1920 р.. Його основу становило обов'язкове медичне страхування за територіальним принципом організації, якому підлягали особи, зайняті розумовою і фізичною працею.

У кожному повіті функціонували свої лікарняні каси, які мали амбулаторні заклади. Наприкінці 1928 р. число застрахованих в лікарняних касах становило майже 8%, тоді як в Англії, Німеччині, Австрії - 33%.

Основними джерелами фінансування лікарняних кас були відрахування підприємств і застрахованих. Щомісячний внесок застрахованого становив 6,5% від заробітної плати.

Згідно з Положенням лікарняні каси гарантували застрахованим і їх сім'ям протягом тринадцяти тижнів безплатну медичну допомогу, ліки, допомогу на випадок непрацездатності в сумі 60% від заробітку, а у разі пологів -- 100%. Передбачалася також фінансова допомога на випадок смерті застрахованого і члена його сім'ї.

Процес організації лікарняних кас відбувався повільно. Застраховані не завжди отримували в необхідному обсязі медичну допомогу, терміни лікування і перебування в лікарняних касах скорочувалися до мінімуму.

Система лікарняних кас, яка існувала в Україні до Другої світової війни, відіграла важливу роль у забезпеченні соціального захисту населення. Ця форма з добровільної перейшла в обов'язкову і дала можливість функціонувати різним системам медичного забезпечення.

Розвиток медичного страхування в Україні в 1991--2001 р. відбувався в умовах формування страхового законодавства в рамках правової бази незалежної держави. Умовно його можна поділити на два періоди:

1 період: з 1991 р. по 1996 р. -- період створення перших законодавчих актів щодо регулювання діяльності на страховому ринку.

Своєрідною «медичною конституцією» на той час стали «Основи законодавства України про охорону здоров'я», прийняті Верховною Радою України у листопаді 1992 р. Вони визначали правові, професійні, економічні, організаційні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі.

2 період: з 1996 р. по 2001 р. -- започаткований прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996р. та ряду інструкцій, постанов і нормативних актів, що дозволили регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України.

У цьому ж році, 28 червня, був прийнятий основний закон держави -- Конституція, яка забезпечила право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування.

Проте наприкінці другого тисячоліття Закон України «Про страхування» значною мірою вичерпав себе і став стримувати подальший розвиток страхової системи в державі. Тому Верховна Рада України забезпечила якісну та відкриту підготовку нової редакції Закону України «Про страхування», в основу якої було покладено систематизований підхід щодо діяльності страхових компаній з урахуванням міжнародних стандартів.

Новий Закон «Про внесення змін до Закону України «Про страхування», прийнятий 4 жовтня 2001 р., регламентує здійснення медичного страхування в двох формах -- обов'язковій і добровільній (статті 6, 7).

Пріоритетним видом страхування для багатьох страхових компаній стало добровільне медичне страхування, яке згідно із законодавством здійснюється як безперервне страхування здоров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.

Обов'язкове медичне страхування через відсутність чіткої законодавчої бази розвитку не набуло. Воно й досі перебуває на стадії законопроектів, що активно обговорюються протягом тривалого часу представниками охорони здоров'я і органів державної влади.

Урядом з метою подальшого розвитку державної політики щодо реформування системи охорони здоров'я та перетворення медичного страхування в ефективну складову соціального захисту населення була запропонована модель загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.

З метою відпрацювання цієї моделі Указом Президента України № 1223/2000 від 14 листопада 2000 р. було введено в дію проект Закону України «Про проведення експерименту в місті Києві і Київській області по загальнообов'язковому державному соціальному медичному страхуванню».

60. Недержавне соціальне страхування. Необхідність та значення недержавного соціального страхування

В Україні передбачається запровадити всі види соціального страхування. Держава повинна створити умови для широкої участі суб'єктів, що надають послуги із соціального страхування, без переваг окремим страхувальникам залежно від форм власності, організаційно-правових форм тощо. Страхувальникам потрібно дати можливість надавати необмежену кількість послуг із соціального страхування, не відчуваючи перешкод щодо їх потенційних отримувачів.

Згідно із Законом України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР до добровільного особового страхування належать такі види:

страхування життя;

страхування від нещасних випадків;

страхування додаткової пенсії;

медичне страхування (безперервне страхування здоров'я);

страхування здоров'я на випадок хвороби;

страхування медичних витрат.

Поряд із особовим страхуванням забезпеченням соціального захисту населення займається недержавне соціальне страхування. В умовах реформування системи соціального страхування відбувається становлення недержавного пенсійного забезпечення та добровільного медичного страхування.

Держава підтримує і розвиває державні види соціального страхування. Стосовно недержавного соціального страхування, то тут наявні негативні моменти, і його зростання відбувається повільно. Вчені вказують на дві причини такого стану. Перша полягає в тому, що недержавне соціальне страхування не витримує конкуренції з державним через нерівність первісних умов на ринку, в яких усі види державного страхування є обов'язковими. Друга причина полягає у слабкій довірі потенційних суб'єктів до компаній, які надають послуги зі страхування, що пов'язане з так званим «трастовим» періодом розвитку цього сектора економіки. З метою подолання недовіри влада повинна запровадити раціональні правила діяльності на ринку та механізм ефективного контролю для державних і недержавних компаній. Це створить рівні конкурентні умови для них, тому що і державні соціальні фонди і недержавні компанії функціонують для надання послуг із соціального страхування.

Размещено на Allbest.ur