Формування власних фінансових ресурсів підприємства

3.2 Удосконалення амортизаційної політики підприємства

Важливим фактором підвищення ефективності виробничо-господарської діяльності підприємств, постійним джерелом фінансування їхнього розвитку є амортизаційні відрахування. Відповідно до чинних законодавчих актів підприємства формують свою амортизаційну політику, яка складається із сукупності способів управління порядком нарахування й використання амортизаційних відрахувань. Ефективність амортизаційної політики залежить від того, наскільки точно визначено терміни експлуатації активів, що вводяться в дію, а також від вибору підприємством методу нарахування амортизації. Конкретна система амортизаційних списань відображає певні економічні закономірності і фактично є результатом балансування економічних інтересів держави і підприємства. Зауважимо, що в Україні існує низка особливостей обліку амортизації. Ці особливості зумовлені відмінностями податкового і бухгалтерського обліку. Амортизаційні відрахування й капіталізація прибутку забезпечують фінансування інвестицій в основний капітал розширеного відтворення підприємства. Тому розмова про чисто розрахункову функцію амортизаційних відрахувань безпредметна. Стратегічні, законодавчі та нормативно-інструктивні документи, що регламентують механізми побудови ефективної амортизаційної системи, на нашу думку, мають містити такі вихідні положення:

1. Амортизаційна політика перехідного періоду повинна органічно поєднувати директивні та ринкові важелі при посиленні останніх. Це здійснюється на основі послідовної регламентації механізмів лібералізації амортизаційної системи, яка гнучко змінюється залежно від реальних економічних процесів. Мета реформації в цій галузі -- активізація інвестиційної діяльності, фінансове оздоровлення підприємств, перехід на інноваційно-технологічний шлях розвитку, підвищення ділової активності суб'єктів господарювання.

Державна амортизаційна політика повинна створювати переваги для зростання власних джерел капіталовкладень відповідно і залежно від стратегії та пріоритетів структурної та науково-технологічної політики у точках економічного зростання, в яких країна має конкурентні переваги, а також в імпортозамінюючому виробництві.

2. Держава має регламентувати принципи побудови амортизаційної системи спеціальним Законом України «Про амортизацію», в якому амортизація трактується як економічний процес відтворення основного капіталу суб'єктів господарської діяльності. Закон визначає основні правила нарахування і використання амортизації (класифікація основного капіталу, середні нормативні терміни використання та допустимий діапазон відхилень, перелік та порядок застосування різних методів амортизації, умови списання та зарахування активів на баланс, зобов'язання щодо цільового використання амортизації, тощо) і надає певні свободи суб'єктам господарювання у виборі прийнятного для них режиму списання основного капіталу. Відповідний розділ Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» має визначати лише режим вилучення амортизаційних сум з-під оподаткування.

3. Законодавче затверджений порядок амортизації має позбутися недоліків діючої методології, для цього він повинен передбачати;

* прийняття за базу нарахування амортизації первісної (а не залишкової) вартості основного капіталу;

* відродження пооб'єктного обліку активів на індивідуальних рахунках;

* класифікацію основного капіталу на функціональній основі з урахуванням його галузевої специфіки;

* визначення групових норм згідно з функціональною класифікацією основного капіталу. При нарахуванні амортизації вони мають застосовуватись у визначеному діапазоні коливань (коридорі) залежно від конкретних умов експлуатації;

* заборону на безповоротне вилучення коштів амортизаційного фонду в будь- якій формі;

* введення відповідно до стратегії пріоритетів структурної та науково-технологічної політики пільг з податку на прибуток, що спрямовується на реінвестування. Ця пільга прямої дії має активно використовуватися, поки виробництво не вийде на траєкторію сталого економічного зростання, в умовах якого природно набуватимуть розповсюдження прискорені методи амортизації;

* скорочення обмежень на використання прискореної амортизації, дозвіл підприємствам самостійно обирати методи амортизації та вільно переходити з прискорених методів на рівномірні у будь-який час;

* перехід до відокремлених стандартів обліку для оподаткування і зовнішніх користувачів; для цього систему обліку регламентувати таким чином: у собівартість включаються всі фактичні капітальні витрати, а для цілей оподаткування вони приймаються з урахуванням затверджених норм і у встановлених межах.

Головною задачею перехідної економіки країн, що розвиваються, є створення умов для активізації інвестиційних процесів, підвищення їхньої ефективності. Одним з напрямків рішення цієї проблеми є використання механізму амортизаційних відрахувань. Вони є цільовим ресурсом відтворення основних фондів, а також стабільним джерелом капітальних вкладень, тому що їхня величина не зв'язана з фінансовими результатами діяльності підприємства. Починаючи із середини 90-х рр. в інвестиційній сфері нашої країни спостерігаються кризові явища: знос активної частини основних фондів у всіх галузях народного господарства наближається до 80%. Застаріла техніка не дозволяє випускати продукцію з новими споживчими властивостями, конкурентноздатну на зовнішньому і внутрішньому ринках. Зношене устаткування вимагає випереджального росту витрат на його зміст і експлуатацію, виникають втрати робочого часу через простої. По оцінках фахівців, непродуктивні втрати робочого часу досягають 30 - 40%. Положення погіршується тим, що склалася диспропорція між наростанням зносу основних фондів (у 1,4 рази) і зниженням частки амортизаційних відрахувань у структурі джерел капіталовкладень (у 2,3 рази) при зменшенні коштів у структурі оборотного капіталу більш ніж у 3 рази. Динаміка обсягів і структури інвестицій у 1990 - 2005 р. показує, що негативні тенденції в частині відновлення основних фондів і фінансового забезпечення інвестиційних процесів викликані низкою об'єктивних і суб'єктивних причин. Однієї з них є протиріччя і диспропорції в організації процесів перенесення вартості основних фондів, що зношуються, у відповідні компенсаційні фонди (у першу чергу амортизаційний). Тим часом подібний перелив є найважливішою умовою здійснення інвестиційного процесу як у планової, так і в ринковій економіці. Склалася ситуація, коли на балансі підприємств числяться багатомільйонні амортизаційні фонди, що могли б цілком вирішити проблему забезпечення ресурсами процесів відновлення зношених основних фондів. Але протиріччя складається саме в тім, що такої можливості немає. Викладені вище факти вказують на те, що якщо в частині нарахування амортизаційних відрахувань і списання їх на собівартість виробленої продукції серйозних проблем немає, то на етапі використання амортизаційного фонду, тобто перетворення в реальні інвестиційні ресурси, вони виявляються повною мірою. Така ситуація суперечить положенням Міжнародних стандартів фінансової звітності (МСФО), що визначають створення для суб'єктів господарської діяльності умов для відшкодування вартості основних засобів протягом термінів їхньої служби. Можливості використання амортизаційних відрахувань по цільовому призначенню багато в чому визначаються динамікою відновлення і загальним фінансовим становищем, платоспроможністю підприємства, що забезпечує грошове наповнення інвестицій. Оскільки проблема удосконалювання амортизаційної політики є комплексною й у рамках існуючого правового поля взаємодіє з показниками фінансового стану, платежів і розрахунків, збиранням податків, широкому впровадженню нових підходів повинна передувати їхня попередня апробація. Мова йде про діапазонні норми, методи суми чисел років, що зменшується залишку і продуктивного способу, що дозволяють здійснювати нарахування амортизаційних відрахувань і списання їхній на собівартість виробленої продукції в залежності від фінансового становища підприємства і стану основних фондів. Запропонований варіант нової амортизаційної політики, покликаний оживити відновлення виробничих основних фондів, включає наступні заходи: дозволено нелінійний спосіб нарахування амортизаційних відрахувань (метод прискореної амортизації); затверджені нормативні терміни корисного використання для різних видів основних кошт, а також підприємства можуть проводити власну амортизаційну політику за допомогою встановлення норм амортизації, тобто самостійно регулювати інтенсивність списання вартості основних фондів у рамках терміну їхнього корисного використання. Особливого значення набувають питання стимулювання цільового використання амортизаційних відрахувань як за рахунок твердих мір контролю, так і введення погоджених амортизаційних і податкових пільг. Проблема контролю за цільовим використанням амортизаційних відрахувань широко обговорюється провідними економістами в Україні і країнах ближнього зарубіжжя. Ними пропонується нова концепція макроекономічного регулювання для досягнення економічної стабілізації, як однієї з головних задач по створенню фінансових, юридичних і обліково-контрольних умов для нарахування і збереження використання по цільовому призначенню фондів амортизаційних відрахувань. У сучасній практиці зустрічаються різні пропозиції щодо методів удосконалення використання амортизаційних відрахувань та оптимізації амортизаційної політики. Серед них найбільш цікавими, на нашу думку, є такі:

- Для регулювання інвестиційних процесів пропонується ввести в актив балансу спеціальний інвестиційний субрахунок із зарахуванням на нього амортизаційних відрахувань. При цьому витрата коштів з інвестиційного субрахунку повинне строго контролюватися і допускатися винятково на меті відтворення основних засобів. Функції контролю покладаються на підприємство або на обслуговуючий банк. Дана міра відноситься до облікових методів контролю.

- Уведення спеціальних інвестиційних рахунків для забезпечення контролю за використанням амортизаційних відрахувань. Амортизаційні відрахування акумулюються на спеціальних рахунках у банках, що здійснюють контроль за цільовим використанням нарахованих сум амортизації.

- Пропонується увести спеціальні інвестиційні рахунки в банках з передачею їх у трастове керування в рамках спеціальних „Об'єднаних фондів амортизації” за умови повного звільнення від оподаткування. Вибір інвестиційних проектів намічалося проводити на конкурсній основі, надаючи перевагу вкладникам фонду.

- Вилучення амортизаційних відрахувань у підприємств в обмін на інвестиційні ваучери. Купівлю-продаж ваучерів запропоновано здійснювати на спеціальних аукціонах.

Деякі автори пропонують ще кілька облікових методів контролю за цільовим використанням амортизаційних відрахувань:

- прирівнювання амортизації, використаної не по цільовому призначенню, до оподатковуваних доходів;

- повне вилучення відповідних сум, збільшених на штрафні санкції, у державний бюджет.

Найбільш істотним внеском у рішення задач посилення ролі амортизаційних відрахувань в активізації інвестиційного процесу може стати популяризація й інших мір амортизаційної політики в Україні. Насамперед мова йде про альтернативні методи нарахування амортизації, способах визначення відновної вартості основних фондів, а також про порядок індексації амортизаційних відрахувань протягом року.

На думку фахівців, в умовах України найбільш прийнятними є три напрямки удосконалювання амортизаційної політики:

1. Списання з активів, що здобуваються з метою заміни, визначеної надбавки до норми амортизації, розрахованої виходячи з нормативного терміну експлуатації, у перший календарний рік експлуатації. Диференціація такої надбавки визначається в залежності від технічного стану активів, що знову вводяться:

· якщо актив, що вводиться, дозволяє підвищити продуктивність праці на 50% і більш або скоротити виробничі витрати на 20% і більш, розмір додаткової надбавки складе 75% розрахункової по нормативному терміну норми амортизації;

· якщо актив, що вводиться, дозволяє підвищити продуктивність праці до 50% або скоротити виробничі витрати до 20%, розмір додаткової надбавки складе 50% розрахункової по нормативному терміну норми амортизації;

· якщо актив, що вводиться, аналогічний замінному і не впливає на рівень продуктивності праці і величину виробничих витрат, додаткова надбавка складе 25% розрахункової по нормативному терміну норми амортизації;

· якщо актив, що вводиться, уже використовувався у виробничому процесі іншими суб'єктами господарювання, додаткова надбавка не надається.

2. У галузях, що володіють великою кількістю недорогих основних засобів, використовувати наступний метод заміни: при заміні устаткування витрати на знос групи основних засобів визначаються виходячи з вартості того з них, що було куплено в останню чергу. Даний метод дозволений до застосування в США для залізничних, телефонних компаній, організацій комунального обслуговування і т.д.

3. У галузях, визнаних пріоритетними, надати право суб'єктам господарювання періодично (щокварталу або щомісяця) збільшувати затверджені норми амортизаційних відрахувань пропорційно росту виручки від реалізації.

Використання подібних методів стимулювання найбільшою мірою відповідає задачам інвестиційної політики в Україні.

В даний час серед напрямків удосконалення амортизаційного механізму найбільшої уваги заслуговує формування на підприємствах ефективної системи фінансового менеджменту, що витікає із середньострокового і стратегічного планування витрат амортизаційного фонду і забезпечує, по-перше, повне надходження амортизаційних відрахувань підприємству в складі виручки від реалізації продукції, по-друге, напрямок ресурсів амортизаційного фонду на фінансування капітальних вкладень, відшкодування і нагромадження основного капіталу, а відповідно, цільове використання амортизаційних відрахувань.

3.3 Дивідендна політика підприємства як чинник формування власних фінансових ресурсів

Дивідендна політика відіграє велику роль у реалізації фінансової стратегії підприємства. Вона впливає на рівень добробуту інвесторів (вкладників капітану) у поточному періоді; визначає розміри формування власних фінансових ресурсів, а відповідно і темпи виробничого розвитку підприємства на основі самофінансування; впливає на фінансову стійкість підприємства, на вартість використовуваного капіталу і ринкову вартість підприємства (акцій). В той же час формування дивідендної політики представляє собою одну з найбільш складних задач фінансового менеджменту. Вона покликана відбивати вимоги фінансової стратегії по підвищенню ринкової вартості підприємства, інвестиційної політики, політики формування власних фінансових ресурсів і деяких інших аспектів фінансової діяльності. Крім того, в процесі формування дивідендної політики підприємствам необхідно враховувати дві прямо протилежні економічні мотивації інвесторів (акціонерів, вкладників) одержання високих поточних доходів або значне збільшення їх доходів у перспективному періоді.

Показник, в якому дивідендна політика підприємства одержує своє конкретне втілення, називається «коефіцієнт дивідендних виплат». Він розраховується за наступними формулами:

Кдв = Д/ЧП = Да/Чпа (3.1)

де Кдв -- коефіцієнт дивідендних виплат;

Д -- сума чистого прибутку, що спрямовується на сплату дивідендів;

ЧП -- загальна сума чистого прибутку підприємства;

Да -- сума дивідендів, сплачуваних на одну акцію;

Чпа -- сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.

Основною метою розподілу прибутку підприємства є забезпечення необхідної пропорційності між поточним його споживанням і нагромадженням для забезпечення виробничого розвитку. Відповідно метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій між поточними виплатами дивідендів і забезпеченням зростання ринкової вартості акцій (підприємства) у майбутньому періоді за рахунок капіталізації частини прибутку.

Більшість сучасних теоретиків фінансового менеджменту слушно зазначають, що однозначної відповіді на питання про міру впливу дивідендної політики акціонерного товариства на окремі сторони його діяльності не існує. Кожен менеджер повинен вибирати той вид дивідендної політики, який оптимізує діяльність фірми на даному етапі, і такий вибір є можливим лише шляхом використання методу спроб та помилок. Серед розмаїття видів дивідендної політики цікавим є метод, який характеризується стабілізацією дивідендних виплат. Як правило, розмір дивідендів АТ є нестабільним, адже у підприємства часто змінюється джерело таких виплат -- чистий прибуток, тому інвестору доволі важко оцінити майбутні дивіденди і визначити «реальну» ціну акцій, якщо він оцінює їх на підставі дисконтованого потоку майбутніх платежів. Різкі коливання дивідендної доходності цінних паперів підвищують ризик інвестування в акції фірми, зростає очікувана доходність інвестора. У той самий час на ринку завжди присутні інші власники капіталу, орієнтовані на отримання хай і невеликих, але стабільних дивідендів. Як правило, це інституційні інвестори, що віддають перевагу впевненості в отриманні малого доходу, ризикованості в отриманні великого. Саме на цю категорію власників капіталу орієнтовано політику стабілізації дивідендних виплат.

Реалізація такої політики може відбуватися шляхом:

-- фіксації дивідендних виплат у грошовому розмірі;

-- фіксації дивідендного виходу (частки дивідендів у чистому прибутку акціонерного товариства).

Найбільш прогнозованим для інвестора є саме перший шлях, адже наперед відомо, скільки грошей отримає акціонер. Перша перевага цього методу -- простота та прозорість, тому він підвищує зацікавленість в акціях з боку відповідно налаштованих інвесторів. Використання цього методу потребує вирішення кількох важливих проблем. Потрібно, по-перше, визначити час виплати першого дивіденду; по-друге, встановити розмір фіксованого дивіденду. Якщо акціонерне товариство не виплачувало дивідендів і під час першої виплати менеджери вирішили застосувати політику стабільних виплат, то вони повинні зрозуміти, що привабливою для акціонерів вона буде лише до тих пір, поки дивіденд не буде знижено. Після першого ж зниження можна очікувати значного падіння цін на акції. Лише після стабілізації дивідендних виплат на новому рівні (за період кількох років!) можна очікувати зростання інтересу з боку інвесторів, які зацікавлені в стабільних доходах. Іншими словами, менеджери повинні встановити такий рівень фіксованого дивіденду, який би дозволяв зберігати певний запас у виплатах, у разі, коли чистий прибуток акціонерного товариства різко скоротився, і не знижувати розмір дивідендів у цей період. Питання дивідендної політики акціонерних товариств в Україні, і зокрема виплата дивідендів, є одним із найактуальніших у теорії фінансового менеджменту останнього десятиліття. Західні вчені та управлінці-практики мають багато рекомендацій щодо реалізації дивідендної політики у напрямі, який би дозволив максимізувати ринкову вартість фірми. Але лише деякі з них можуть принести результат у разі використання на вітчизняному фінансовому ринку. Дивідендна політика -- найважливіша ознака, за якою акціонерні товариства вирізняють із-поміж інших підприємств. Саме за розподілом результатів господарської діяльності виявляються особливості корпоративних відносин, що полягають у їхньому колективному характері.

Корпоративним відносинам притаманна складна дивідендна політика, тобто стратегія акціонерного товариства у сфері розподілу прибутку між акціонерами. З точки зору корпорації дивідендна політика до певної міри є політикою формування акціонерного капіталу через продаж частки участі у майбутніх прибутках. Проте рішення у сфері дивідендної політики мають значення тільки для акціонерів, які купують акції з метою одержання дивідендної винагороди (акціонерів-інвесторів). Решта акціонерів (із неінвестиційним інтересом), особливо власники великих пакетів акцій, може вкладати кошти для здійснення чи розподілу корпоративного контролю або досягнення цілей, не пов'язаних із виплатами дивідендів. Тому дивідендна політика є індикатором у вирішенні загальних питань регулювання корпоративних відносин. Дивідендна політика визначає пропорцію розподілу прибутку між винагородою акціонерів і реінвестуванням. Проте частка прибутку, що залишається після виплати дивіденді», є внутрішнім джерелом фінансування діяльності корпорації, яке (за нестачі обсягів реінвестованого прибутку) має доповнюватися запозиченням зовнішнього капіталу. Джерелами зовнішніх фінансових ресурсів можуть бути додатковий випуск акцій або залучення банківського кредиту. Результатом додаткової емісії може стати також перерозподіл корпоративного контролю в акціонерному товаристві через зміни у розподілі акцій. Такі зміни найчастіше неприйнятні з точки зору найвищого керівництва корпорації, яке прагне зберегти наявний розподіл влади. асто проблема фінансування розвитку корпорації при збереженні розподілу корпоративного контролю розв'язується шляхом виплати дивідендів акціями додаткової емісії за умови повного реінвестування прибутку. Але така виплата може спричинити зміни структури акціонерного капіталу (у значної частини акціонерів-інвесторів може з'явитися бажання позбутися акцій) або виникнення зайвих витрат на запобігання спробам недружнього злиття утому разі, якщо ринкова ціна акцій стає нижчою за реальну. Таким чином, дивідендна політика корпорації -- це сукупність стратегічних і поточних рішень щодо розподілу результатів діяльності корпорації. Від вибору дивідендної політики значною мірою залежать структура акціонерної власності, ринкова капіталізація корпорації, ціна залучення коштів із зовнішніх джерел фінансових ресурсів.

На формування дивідендної політики корпорації впливають різні чинники, насамперед ті, що пов'язані з регулюванням корпоративних відносин.

Вибір дивідендної політики залежить від двох ключових факторів:

-- чутливості більшості акціонерів до змін розміру дивідендів;

-- можливості визначення оптимального розміру дивідендів.

На наш погляд, на формування дивідендної політики впливає багато інших факторів, проте дивідендна політика насамперед свідчить про стан корпоративних відносин в акціонерному товаристві та структуру акціонерного капіталу. За умови інсайдерського корпоративного контролю вищого керівництва й акціонерів -- власників великих пакетів акцій виплати дивідендів здійснюватимуться тільки з метою запобігання загрозі перерозподілу контролю або для захисту власних інтересів. При переважанні у структурі акціонерного капіталу часток аутсайдерів, дивідендна політика буде спрямована на захист прав акціонерів, якщо існуватимуть дієві механізми зовнішнього контролю за діяльністю вищого керівництва корпорації. Визначення дивідендної політики корпорації у складних умовах різноспрямованого впливу значної кількості факторів може ґрунтуватися на таких основних підходах. Прибутковість акцій складається з отриманих інвесторами дивідендів і курсової різниці між ціною купівлі та продажу. Якщо розмір дивідендів коливатиметься у значному діапазоні, то зміни курсової різниці будуть майже пропорційними для того, щоб сукупна прибутковість інвестицій залишалася на незмінному рівні. Таким чином, при зменшенні дивідендів інвестори вимагатимуть збільшення курсового доходу за рахунок зниження вартості акцій, що має спричинити зменшення поточних котирувань. При збільшенні дивідендів ситуація буде цілком протилежною. Отже, ціни на акції із дивідендами, що суттєво змінюються, коливатиметься у більшому діапазоні, ніж ціна акцій з незмінним рівнем дивідендних виплат. Інвестори, які не схильні ризикувати, віддаватимуть перевагу акціям, ціни на які стабільніші, й плататимуть за них більш високу ціну. Тому значні зміни прибутку корпорації та абсолютного розміру дивіденду негативно впливатимуть на ринкову капіталізацію акціонерного товариства. Розподілений прибуток має бути досить великим, що дасть змогу знизити вартість капіталу корпорації. Тоді, виплата значних дивідендів, яка зменшуватиме фонд нерозподіленого прибутку і скорочуватиме інвестиційні можливості компанії, сприятиме зменшенню вартості компанії, оскільки беззбиткове для акціонерів фінансування випуску акцій неможливе. Впливають на дивідендну політику корпорації і трансакційні витрати. За наявності значних трансакційних витрат на випуск акцій фінансування економічного розвитку акціонерного товариство за рахунок нерозподіленого прибутку коштуватиме менше від залученого акціонерного капіталу. Тоді доцільніше буде сплачувати невеликі дивіденди або зовсім їх не платити. Одним із факторів, які потрібно враховувати при плануванні політики виплати дивідендів, є так званий ефект клієнтури (за визначенням Міллера та Модільяні). Ідеться про те, що в структурі акціонерного капіталу фірми є групи власників з різними уподобаннями щодо поточних виплат за належними їм цінними паперами. Одні віддають перевагу отриманню дивідендів, інші, навпаки, з певних причин не зацікавлені в отриманні поточних виплат (як правило, мотивами такої поведінки є податки на дивіденди або високі трансакційні витрати на реінвестування отриманих доходів). Зрозуміло, що до першої групи можна віднести акціонерів з невисоким рівнем поточного доходу або інституційних інвесторів, зацікавлених в отриманні поточних виплат для виконання зобов'язань перед власними вкладниками. Друга група -- особи, які мають значні доходи, повністю їх не використовують на поточне споживання, інвестують отримані кошти в цінні папери. Менеджери акціонерного товариства повинні враховувати наявність певних груп інвесторів при проведенні дивідендної політики, що пов'язано з такими факторами:

- визначення структури власників акцій корпорації та їх уподобань щодо поточних виплат дивідендів або відсутності таких виплат;

- визначення настроїв ринку -- переваг в уподобаннях більшості інвесторів, які присутні на ринку цінних паперів країни;

- визначення можливостей платоспроможного попиту на цінні папери фірми з боку інвесторів, яких влаштовує дивідендна політика, що проводиться.

Інакше кажучи, ви матимете таких акціонерів, яких забажаєте самі, реалізовуючи ту чи іншу дивідендну політику. Зауважимо, що, оскільки володіння акціями -- процес суб'єктивний, на бажання інвестора купити чи придбати ваші цінні папери впливають фактори, на які не можна вплинути, і однозначного впливу на структуру власників акцій вибрана дивідендна політика не може мати. Впливають на дивідендну політику й агентські витрати. Одним із видів таких агентських витрат, що перевищують оптимальний рівень інвестицій, є використання менеджерами коштів компанії для реалізації неприбуткових проектів. Отже, збільшення дивідендів скорочує надмірне інвестування і збільшує вартість акцій. Таким чином, враховуючи агентські витрати, активну дивідендну політику слід вважати важливим засобом підвищення ефективності діяльності корпорації. становлюючи виплати дивідендів, керівництво корпорації найчастіше прагне забезпечити стабільність фінансового стану та курсу акцій. Задля цього більшість дивідендів виплачується за залишковим принципом, тобто оптимальна стратегія в дивідендній політиці полягає у нарахуванні дивідендів після того, як профінансовано всі можливі заходи для ефективного реінвестування прибутку. Реінвестування прибутку може також здійснюватися через викуп корпорацією власних акцій та дроблення акцій. Самовикуплення акцій може підвищити ринкову ціну на акції корпорації і навіть збільшити ринкову капіталізацію. В окремих випадках викуплення акцій може бути пов'язане із продажем активів і скороченням податкових платежів. Дроблення акцій або випуск нових акцій на суму дивідендів здійснюються за умови високої вартості акцій на ринку, яка може перешкоджати зростанню обсягів операцій із акціями на ринку. Для вітчизняних акціонерних товариств формування дивідендної політики на сьогодні, певно, не має першочергового значення. Основним джерелом фінансування капітальних вкладень залишаються власні кошти підприємств, тобто нерозподілений прибуток акціонерів і приватних власників. Через змішану систему корпоративного управління з переважанням інсайдерського впливу найвищого керівництва АТ та власників великих пакетів акцій розподіл прибутку здійснюється за бажанням інсайдерів. Інші групи учасників корпоративних відносин майже не впливають на розподіл і результативність діяльності акціонерних товариств. У більшості товариств практично відсутня прозора дивідендна політика. Наслідком сукупної дії цих і багатьох інших факторів є незначний рівень дивідендів, що їх сплачують акціонерні товариства України.

Одним із найважливіших джерел інвестицій вітчизняних корпорацій можуть стати портфельні вкладення інституціональних і приватних інвесторів. Найдешевшим способом залучення коштів портфельних інвесторів (за умови поліпшення інвестиційного клімату) є збільшення акціонерного капіталу через додатковий випуск акцій. Проте успішне розміщення емісій неможливе без надання певних гарантій прибутковості вкладених коштів, тобто формування позитивної "дивідендної історії" акціонерного товариства. Тому корпорація, яка залучатиме необхідні інвестиції на внутрішньому або зовнішньому ринках, має зарекомендувати себе надійним партнером для потенційних акціонерів.

ВИСНОВКИ

Функціонування ринкової економічної системи в Україні можливе за умови зростання ефективності використання фінансових ресурсів. Використовувані ресурси, формуючи ресурсний потенціал окремого підприємства, є часткою ресурсного потенціалу народного господарства в цілому чи окремих його галузей. Отже ресурсне забезпечення окремих підприємств залежить від ресурсного насичення в країні в цілому. Для ефективного функціонування окремого підприємства й важливо визначити оптимальну потребу в ресурсах, та забезпечити структуру джерел її формування і використання. рибуток має створювати умови для самофінансування поточної діяльності, інвестування розширеного відтворення підприємств. Отримання прибутку окремими суб'єктами господарювання свідчить про позитивні макроекономічні тенденції до зростання доходів державного бюджету. Ефективність фінансування підприємства не абияк визначається стратегією формування ресурсів, що залежить від форми власності, виду діяльності територіального розміщення та інших факторів впливу. Очевидно зростання частки власних фінансових ресурсів що до позичених та залучених ресурсів дає змогу зробити висновок про зростання ефективності фінансування підприємства. процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливе значення має структура їхніх джерел. Статутний фонд використовується підприємством для інвестування коштів в оборотні та основні фонди. Фонд оплати праці - для виплати основної та додаткової заробітної плати працівникам. Амортизаційний фонд - для фінансування відтворення основних і позаоборотних активів. Резервний фонд - для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень. Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в нефондовій формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески. Аналіз фінансового стану підприємства ТОВ ТВК „РіК Лтд” за 2003-2005 роки свідчить про нестабільність його роботи та певні проблеми у формуванні власних фінансових ресурсів. Зниження показників рентабельності використання капіталу, показників самофінансування, коефіцієнтів незалежності та маневреності говорять про незадовільне фінансове управління. Загалом, самофінансування та забезпеченість ТОВ ТВК „РіК Лтд” власними фінансовими ресурсами знаходиться в незадовільному нестабільному стані, що відображається на роботі всього підприємства, його фінансовому стані і свідчить про недосконалість фінансового менеджменту та певні вади у процесі управління підприємством. Проаналізувавши фінансовий стан ТОВ ТВК „РіК Лтд”, можна запропонувати деякі напрямки для його покращення. Перш за все дане товариство повинно реалізувати всю продукцію, що застоюється на складах. Реалізацією і просуванням продукції на ринок на підприємстві займається спеціаліст з маркетингу. Саме цей спеціаліст повинен забезпечити просування товару не тільки на вітчизняний ринок, а, можливо, і за кордон.

По-друге зниження собівартості продукції - дозволить підприємству бути конкурентноспроможним на ринку збуту. Можливе за рахунок впровадження нової техніки, технологій, більш раціонального використання як матеріальних так і трудових ресурсів, зменшення питомої ваги постійних витрат в собівартості продукції, адже зниження собівартості продукції прямо пропорційно впливає на збільшення прибутку підприємства. Третім напрямком є збільшення грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства, що збільшить коефіцієнт абсолютної ліквідності і дозволить підприємству брати довго і короткострокові позики в банку для фінансування поточної діяльності, які видаються лише платоспроможним підприємствам, в яких коефіцієнт абсолютної ліквідності відповідає нормі. Збільшення грошових коштів можна забезпечити за рахунок реалізації зайвих виробничих і невиробничих фондів, здачі їх в оренду.

Для поліпшення стану формування власних фінансових ресурсів необхідно:

· докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обґрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу (проектування -- виробництво -- розподіл -- запровадження -- експлуатація нової техніки);

· дотримання підприємством власної стратегії технічного, організаційного та економічного розвитку;

· переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об'єктів;

· різке збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування, перехід від практики одиничної заміни спрацьованих знарядь праці до систематичного комплексного оновлення техніко-технологічної бази взаємозв'язаних виробничих ланок підприємств.

· Фінансова діяльність підприємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів;

· дотримання розрахункової і кредитної дисципліни;

· фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації відтворювальних процесів потребує не лише активної інженерно-виробничої діяльності самого підприємства, а й мобілізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.

Перехід на ринкові умови господарювання, запровадження комерційних засад у діяльність підприємств, приватизація державних підприємств потребують нових підходів до формування власних фінансових ресурсів. Так, нині важливе місце в джерелах фінансових ресурсів належить пайовим та іншим внескам фізичних та юридичних осіб, членів трудового колективу. Водночас значно скорочуються обсяги фінансових ресурсів, які надходять від галузевих структур, обсяги бюджетних субсидій від органів державної влади. Збільшується значення прибутку, амортизаційних відрахувань та позичкових коштів у формуванні фінансових ресурсів підприємств. Усе це змушує підприємства виявляти ініціативу та винахідливість, нести повну матеріальну відповідальність.

Саме цим зумовлюється необхідність і практична значущість систематичного аналізу джерел формування власних фінансових ресурсів підприємства, яким належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану та стабільності роботи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баб'як Н.Д. Вплив амортизаційних відрахувань на результати фінансово-господарської діяльності підприємств//Фінанси України.-2001.- №11. - С.34.

2. Безуглий А. Про вилучення частини амортизаційних відрахувань та використання потужностей підприємств // Економіка України. - 2000. - №1. - С.34 - 40

3. Білик М.Д. Управління фінансами державних підприємств. - К.: Т-во «Знання», КОО, 1999.-312с.

4. Бланк И. А. Финансовый менеджмент. - К., 2004. - 460 с.

5. Бойчук І. та ін. Економіка підприємства : Навчальний посібник. Друге видання, і доп. - К: Каравела і Львів : Новий світ, 2001.-298с.

6. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник.- К.:НІОС.- 2000.-416с.

7. Волков О. И., Скляренко В.К. // Экономика предприятия : „Курс лекций”.- М.- «ИНФРА», 2002. - 601 с.

8. Голов С. Управлінський облік як фактор зростання прибутковості підприємства // Податкове планування. - 2006 - №31. - С. 31-40

9. Жежера М. Порівняльна характеристика методики проведення аналізу фінансового стану підприємств в Україні та за кордоном // Економіка, фінанси, право. -- 1999. -- № 5. - С. 20-24.

10. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник.- 3-тє вид., випр. та доп.- К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 587 с.

11. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576 - XII. (із змінами і доповненнями).

12. Зятковський І.В. Фінанси підприємств: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл.. -- К.: 2002. - 365 с.

13. Ізмайлова К. В. Фінансовий аналіз: Навч. Посіб. - К.: МАУП, 2000. - 152с.

14. Качмарик Я.Д., Хуткий Р.І. Ефективність формування фінансових ресурсів підприємств // Фінанси України - 2003. - №10. - С. 138-144.

15. Климовская М. Налоговая амортизация в бухгалтерском учете// Вестник бухгалтера и аудитора Украины.- 2001. -№22. - С.15.

16. Кузьмін О. Є. Амортизаційна політика підприємств // Фінанси України. - 2002. - №12 - С. 20-25

17. Ластовецкий В.Е. Различия и взаимосвязь бухгалтерского и налогового учета основных фондов//Вестник бухгалтера и аудитора Украины.- 2001.- №4 .- С. 4.

18. Лишиленко О.В. Бухгалтерський облік. Навчальний посібник. - Київ: Видавництво «Центр учбової літератури», 2003.

19. Лігоненко Л., Ковальчук Г. Оцінка платоспроможності підприємства: Методичні підходи // Економіка. Фінанси. Право. -- 1998. -- № 9. - С. 16-20.

20. Лук'янченко О.О. Амортизаційна політика в Україні// Фінанси України.-2000.- №10. - С.46.

21. Лях Л., Короткевич О. Основне протиріччя державної амортизаційної політики та шляхи подолання // Економіст. - 2000. -№3 - С. 104

22. Ляшенко. О.О. Управління капіталом підприємства: конспект лекцій. - К., Видавництво «Центр учбової літератури», 2003. - 240 с.

23. Марченко А. Аналіз джерел формування фінансових ресурсів // Фінанси України. - 2002. - №9. - С. 102-108.

24. Музиченко А. О. Методи оптимізації структури фінансових ресурсів // Економіка. Фінанси. Право. - 2005. - №6. - С. 12-15.

25. Основные средства. Бухгалтерский и налоговый учет. Библиотека ГлавБуха. - №7, - 2003г.

26. Петренко Ю.В. Оптимізація джерел фінансових ресурсів підприємств // Фінанси України - 2000. - №6. - С. 91-95.

27. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2. "Баланс": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. № 87 // Га-/ лицькі контракти. -- 1999. -- № 32.

28. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3. "Звіт про фінансові результати": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. № 87 // Галицькі контракти. -- 1999. -- № 32.

29. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 4. "Звіт про рух грошових коштів": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. № 87 // Галицькі контракти. -- 1999. -- № 32.

30. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 5. "Звіт про власний капітал": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. № 87 // Галицькі контракти. -- 1999. -- № 32.

31. Попов О. Розробка і реалізація дивідендної політики акціонерного товариства // Фінанси України. - 2002. - №10. - С. 42-47.

32. Пройда - Носик Н.Н. Фінансові ресурси підприємства // Фінанси України - 2003. - №1. - С. 96-103.

33. Родіонова О. М. “Основи економіки”. Київ. “Зодіак-Еко”. -1995 р. - 244 с.

34. Слав'юк Р.А. Фінанси підприємств: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, допов. і переробл. “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Л.Українки, 2001.-456 с.

35. Уставный и прочий капитал: Практическое руководство - Днепропетровск.: ООО „Баланс-клуб”, 2005 - 192 с.

36. Учет по-новому. Библиотека ГлавБуха - №2, - 2002 г.

37. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і науковий редактор проф. А.М. Поддєрьогін. 3-є вид., перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000.-460с.

38. Фінансова діяльність підприємства: Підручник/ Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І., Петрова К.Я.- 2 ге вид. перероб. і доп.-К.: Либідь, 2002. -384 с.

39. Фінансовий менеджмент: навч.-мет. посібник / А. М. Поддєрьогін, Л. Д. Буряк. - К.: КНЕУ, 2001 - 294 с.

40. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. За ред. проф. Г. Г. Кірейцева - Київ: „Центр навчальної літератури”, 2004 - 531 с.

41. Цал-Цалко. Ю. С. Фінансова звітність підприємства та її аналіз: Навч. Посібник - 2-е вид., перероб. і доп. - Київ:ЦУЛ, 2002. - 360 с.

42. Чумаченко М. Амортизаційні відрахування - суттєве джерело фінансування інвестицій підприємства // Бухгалтерський облік і аудит. - 2004. - №8. - С. 6-8