Актуальність дослідження. Для вивчення географічного середовища, історії народу, умов його життя, розвитку й специфіки його мови велике значення мають дослідження географічних назв - топонімів. Походження географічних назв цікавлять людей з давнини. Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її смислове значення і походження - означає отримати важливу інформацію про минуле свого краю: його природні умови, економіку, етнічний склад населення, історичні події тощо.

Законом України "Про географічні назви" визначається, що "встановлення назв географічних об'єктів, а також їх унормування, облік, реєстрація, використання та збереження має важливе значення для вирішення завдань національної безпеки, розвитку економіки, науки і освіти, державного будівництва, міжнародного співробітництва, а також у повсякденному житті громадян” [Закон України "Про географічні назви" від 31 травня 2005 № 2604-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 27.].

Дослідження просторового розташування та відмінностей структури топонімів різних територіальних топонімічних угрупувань дає можливість виявлення взаємозв'язків між ними та іншими складовими суспільно-географічних комплексів, як то етнонаціональна структура населення, історико-етнографічні ознаки територій, провідні типи господарювання, культурні та релігійні відносини, політичний устрій. При цьому аналізу піддається не тільки сучасний стан суспільно-географічних комплексів. Через те, що кожний топонімічний пласт фіксує умови, що існували на час його появи, відокремлення його методами топостратиграфії та наступне вивчення дозволяє вченим реконструювати суспільно-географічні умови минулого. У цьому причина широкого застосування даних топоніміки в історико-географічних дослідженнях кінця ХХ - початку ХХІ століття.

топонім оронім гідронім ойконімія

Власні географічні назви є одним із важливих джерел ознайомлення іноземців із соціокультурним простором України, зокрема Луганської області, висвітлення окремих питань її історії, культури, національних традицій.

Аналіз останніх досліджень свідчить, що можливості вирішення складних топонімічних завдань, пов'язаних з розробкою теорії топоніміки, методів топонімічних досліджень розкривається в роботах О. Афанасьєва, В. Жекуліна, В. Жучкевича, Е. Мурзаєва, В. Ніконова, Н. Подольської, Є. Черняхівської; питання щодо висвітлення загальних та регіональних закономірностей топоніміки, результатів збору та інтерпретації власних географічних назв розглядається у працях Л. Василюк, В. Кихтюк (Волинська обл.), К. Галас, Н. Кидибиць (Закарпаття), Ю. Карпенко (Чернівецької обл.), О. Нищої (Харьківська обл.), О. Ніколаєвої, В. Шевцова (Луганська обл.), Н. Таранової (Тернопільська обл.), Є. Черняхівської (Львівська обл.) та ін.; питання методики збирання, зберігання та обробки топонімічної інформації, рекомендації щодо вивчення топоніміки своєї місцевості розкривається у роботах Л. Зеленської, О. Стрижака, М. Янко.

Чекає свого поглиблення та ґрунтовного вивчення питання про походження топонімів Луганської області. Його наукова розробка дає змогу привернути увагу до сучасних проблем виникнення або зміни назв географічних об'єктів Луганщини на основі історичного досвіду соціуму.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Магістерське дослідження виконувалося відповідно до теми

Об'єкт дослідження - топоніми Луганської області.

Предмет дослідження - закономірності виникнення, розвитку, функціонування топонімів Луганської області.

Мета магістерської роботи - комплексне дослідження історії виникнення, функціонування та зміни топонімів Луганської області, що зумовлені сукупністю природно-географічних, історичних і соціально-культурних процесів.

Відповідно до поставленої мети сформульовані такі завдання дослідження:

Кожний народ дає свої назви містам, селам, водоймам, лісам, горам, долинам, полям і лугам. У них відображено історію матеріальної і духовної культури народу, його побут, історію природно-географічного середовища. Ще 1896 року І. Філевич зазначив, що "назви не можуть бути комплексами звуків без значення, а є в загальному або характеристикою природи місця, або - діяльності людини, або, нарешті, простою відміткою про зв'язок людини з місцем” [Галас К.Й. Українська топонімія Закарпаття в лінгвістичному аспекті. / К.Й. Галас. - Ужгород, 1979. - 119 с.13 с.]. Саме найменування населених пунктів є одним із цінних джерел висвітлення багатьох питань географії, історії, етнографії та інших країнознавчих дисциплін.

Топоніміка (від грец. topos - місце і onoma - ім'я, назва) - наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання і вимову. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка розташована на стику трьох наук і використовує дані з трьох областей знань цих наук: географії, історії та лінгвістики [Мурзаев Э.М. Очерки топонимики / Э.М. Мурзаев. - М.: Мысль, 1974. - 25 с.].

Топоніміка, як стародавня наука, своїм походженням зобов'язана географії, і не випадково А.М. Маракуєв пише:". Під топонімікою ми розуміємо ту частину географії, яка займається питаннями виникнення та еволюції географічних назв (топонімів), яка вивчає їх форму, семантику, смислову сторону і синонімію, виробляє правила їх орфографії, правопису та орфоепії (правильного вимовляння), а також прийоми їх зображення на карті існуючими системами письма і картографічними шрифтами” [Маракуев А.М. Краткий очерк топонимики как географической дисциплины / А.М. Маракуев // Учен. записки Казах. ун-та: Сер. "Геология и география”. - Алма-Ата, 1954. - Т.18, Вып.2. - С.29-72.].

Термін "топоніміка” з'явився у вітчизняній літературі в 1920-і рр., пізніше її конкуруючим терміном, на думку Н.В. Подольської, стала топономастіка, створюючи непотрібну дублетність [Подольская Н.В. О развитии отечественной топонимической терминологии / Н.В. Подольская // Развитие методов топоним. исследований: сборник / отв. ред.Е.М. Поспелов. - М., 1970. - С.46-53. c.47]. У роботі "Словник російської ономастичної термінології” дано поняття "ономастика (топономастіка) - розділ мовознавства, будь-які власні імена" [Подольская Н.В. Словарь русской ономастической терминологии / Н.В. Подольская. - М.: Наука, 1978. - 199 с. c.97]. Ми не згодні з таким визначенням як "розділ мовознавства”, а от з приводу другого заперечити не можем.

Базовим поняттям топоніміки виступає топонімія - сукупність назв (топонімів) на певній території. Основне значення і головне призначення географічної назви - фіксація місця на поверхні Землі.

Топонім - продукт географічної оболонки, який, у свою чергу, є географічним середовищем, тобто тією частиною, яка піддана господарському освоєнню. В результаті освоєння останньої, щоб відрізнити один об'єкт від іншого, людина дає йому ім'я (найменування). Якщо основа топоніміки - географія, то її тимчасова обумовленість - історія, а лінгвістика виступає як лексичне вираз першої та другої.

"Топоніми - це, - як пише Г. Рилюк, - вираз світовідчуття людей, культури, побуту, звичаїв, повсякденного їх оточення, психологічного стану і спілкування" [Рылюк Г.Я. Истоки географических названий Беларуси с основами общей топонимики / Г.Я. Рылюк. - Минск: Веды, 1999. - 247 с. c.7-8]. Топоніми є продуктами соціального пізнання. Вони виникають у процесі освоєння об'єктивно явищ в географічному середовищі і етномовному складі населення. Це пов'язано з потенційними можливостями, які вони несуть у вивчення соціосфери, міграційних процесів, класової структури суспільства, етнічного складу населення, навколишнього фізико-географічного середовища, питань історії мови, лексикології та лексикографії.

Оскільки географічні назви мають лінгвістичну природу, спостерігається тісний зв'язок топоніміки з мовознавчими науками: ономастикою - наукою про виникнення та поширення власних назв; історичною лінгвістикою; етимологією - наукою, що займається вивчення походження слів; семантикою; морфологією; фонетикою та діалектологією.

Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її смислове значення і походження - означає отримати важливу інформацію про минуле свого краю: його природні умови, економіку, етнічний склад населення, історичні події тощо. Ця особливість топонімів використовується в історичних та географічних дослідженнях для реконструкції ландшафтів минулого, вивчення особливостей освоєння території, виявлення зниклих ареалів рослин чи тварин. Але щоб одержати таку поглиблену інформацію, потрібно досліджувати їх сукупність, сформовану під впливом характерних географічних або історичних умов.

На численних прикладах дослідження територій переконуємося, наскільки географічні назви пов'язані з особливостями місцевості, відображають її характер, при тому не лише у фізичному, а й економіко-географічному плані. Цю закономірність В. Никонов сформував так: топоніміка відображає не лише географічне середовище, а й ставлення суспільства до нього [Костинюк Л.В. Місцеві назви - усне джерело пам'яті народу: методичні рекомендації проведення топонімічних досліджень на регіональному рівні / Л.В. Костинюк. - Сторожинець, 2010. - 61 с.12 с.]. Людина відзначає в середовищі насамперед ті аспекти, які на цей час найважливіші для неї, для її діяльності та існування. Таким чином, топонім - це соціальне явище, яке не просто відображає властивості об'єкта, а подає їх крізь призму людського уявлення про даний об'єкт, розкриваючи реалії колишньої матеріальної і духовної культури населення.

Топонімія являє собою систему понять, які формувалися протягом певного історичного часу. У мовознавстві географічні назви нерідко служать єдиним свідченням давно зниклих мов, а в інших випадках, складаючи частину мовного багатства народу, дозволяють виявити важливі факти історичної фонетики, граматики, словотворення. Сучасні топонімічні дослідження обов'язково базуються на даних археології, історії, географії, палеонтології, без яких топоніміка не мала б необхідного наукового підґрунтя.

Географічні назви виконують адресну функцію щодо конкретних географічних об'єктів, а закладена в них інформація містить відомості про форму, величину, властивості цих об'єктів та їх значення в житті людини. Цим топоніміка дуже важлива для історичної географії та інших географічних дисциплін, з точки зору яких вона давно вже є джерелом наукової інформації та допоміжною географічною дисципліною.

Зважаючи на вищесказане, топоніміка, хоча і спирається на закони мови, але тісно пов'язана з природою, населенням і господарством території, тому широкому розумінні є розділом географічної науки [Таранова Н. Основні етапи розвитку топонімії як науки / Н. Таранова // Наукові записки Тернопільського НПУ імені В. Гнатюка. Серія: Географія. - 2006. - № 2. - с.8-12].

Перша й основна функція географічної назви - іменувати об'єкт, виділити його з ряду оточуючих однорідних об'єктів. Використання топонімів забезпечує спілкування між людьми, дозволяє утримувати події. Ці функції використовуються географією для просторової локалізації географічного об'єкта через географічну номенклатуру. Так, на основі якогось топоніма виникає нова назва як результат використання вже діючої назви: Петрівка - Плахо - Петрівка, Дуванка - Нижня Дуванка, Верхня Дуванка, Бурчак, Михайлівка - Бурчак - Михайлівка, Кам'янка - Закам'янка, Вільхове - Верхня Вільхова, Айдар - Заайдарівка та ін.

Основне, за чим географи звертаються до топоніміки - це їх семантика (сенс, значення топоніма): дослідники за семантикою топоніма віднаходять корисні копалини, але це в тому випадку, коли географічний об'єкт зберіг свою первинну назву. Вочевидь, до таких можна віднести назви Піски, Піщане, Рудівка, Рудове, Солоне, Солонці, Солонцеве, Цвітні Піски.

Топоніми є невичерпним сховищем географічної термінології, яка конче необхідна ландшафтознавцям при картографуванні територіальних одиниць, наприклад: Донецький Кряж, Калинова Балка, Ізвовий Яр, Степний Яр, Красне Поле, Польове, Стрілецький Степ, Крута Гора, Красний Кут, Курган, Малий Суходіл, Мирна Долина, Степне, Степове [Шевцова В.О. Топонімія Луганщини: посіб. для студента й учителя словесності / В.О. Шевцова. - Луганськ: Знання, 2000. - 116 с.10-11 с.].

Історія становлення географічних назв відображає розвиток людського пізнання і еволюцію ставлення людини до зовнішнього світу, природного, створеному природними умовами, і соціальному, освіченій у результаті взаємодії різних суспільних інститутів.

Дослідженню топонімів присвячено багато географічних праць, тому що "нерозшифровані” географічні назви гірше запам'ятовуються й ними важко користуватись, а, крім того, назви інколи проливають світло на такі процеси та явища, про які не збереглось інших свідчень. На думку Е. Мурзаєва, "будь-яке народження топоніма викликається історичними умовами, географічним середовищем і здійснюється засобами мови. Через топоніміку можна виявити колишні фізико-географічні особливості території, характер розселення, специфіку формування населених пунктів тощо” [Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов / Мурзаев Э.М. - М.: Мысль, 1984. - 653 с.].

Окремі питання топоніміки розглядаються у працях географів, істориків та мовознавців від часу виникнення цих наук. Творцем топоніміки був звичайно народ, географи-мандрівники, першовідкривачі, які давали назви континентам, островам, гірським вершинам тощо. Вони здійснювали збір географічних назв, їх первинну систематизацію, картографування і т.д. Тому цілком зрозумілий величезний внесок у топоніміку географів, починаючи від невідомих мандрівників і до таких вчених як О. Степанів, О. Гумбольдт, В. Семенов-Тянь-Шаньський, Л. Берг, П. Тутковський тощо. Проте для з'ясування семантики і лінгвістичних особливостей топонімів у ті часи не вистачало наукового підґрунтя. При вирішенні тих чи інших проблем, пов'язаних з географічними назвами, постала наука топоніміка, яка, проводячи лінгвістичне дослідження топоніма, обов'язково спирається на дані інших наук - історії, географії, археології.

Питання топоніміки розглядалися у працях з історії, географії, мовознавства від глибокої давнини і до наших днів, хоча сам термін "топоніміка” з'явився близько ста років тому. Топоніміка фактом свого відокремлення як окремої галузі науки зобов'язана практичним потребам географії.

Розвиток східнослов'янської топоніміки припадає на другу половину ХІХ - початок ХХ ст. Стихійне вивчення топонімії без відповідних управлінських постанов поступово набуває більш науково обґрунтованого й системного характеру. У 1904 році була створена Картографічна Комісія при Російському географічному товаристві, яка здійснила переклад іншомовних назв російською мовою, розробила словник географічних термінів та ін.

Першим дослідником народної ландшафтної термінології в Україні був П. Тутковський. Він створив словник геологічної термінології, до якого увійшло 5000 українських наукових термінів. Народну мову він вважав "живим організмом” і зазначав: "Природнича термінологія існує в народній мові, у ній є дуже гарні і яскраві вирази, необхідно лише не полінуватися - ознайомитися з цими скарбами і по-науковому критично вивчити їх” [Василюк Л.Л. Топоніміка як метод географічних досліджень. http://www.nbuv.gov.ua/portal/Natural/nvvnu/ped/2010_23/R1/Vasyl. pdf]. Тутковський вказував на необхідність створення українських наукової термінології в галузях інших наук: ботаніки, зоології тощо. Для дослідників-топонімістів кожна з праць ученого містить важливу інформацію щодо місцевих географічних назв [Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології / Вовк Хв. - К.: Мистецтво, 1995. - 336 с.].

Значну роботу у дослідженні топонімії західних областей України провели польські мовознавці С. Грабец, З. Штібер та український мовознавець Я. Рудницький. Їх праці виявилися на сторінках журналів, а також виходили спеціальними виданнями протягом 1930 - 1960 років.

Велике значення мають топонімічні дослідження для картографії і сьогодні. Мова карт повинна бути максимально наближеною до народної і разом з цим відповідати загальноприйнятим нормам. Особливо це стосується перекладу іншомовних назв, які дуже часто є спотвореними. У зв'язку з тим, що один і той самий об'єкт у різних країнах називається по-різному, сьогодні стоїть проблема стандартизації географічних назв, тобто прийняття єдиної норми вимови.

Загалом розвиток топонімії в Україні у ХХ ст. можна поділити на три етапи:

1) до середини ХХ ст. - переважали регіональні роботи, питання загальної теорії розроблялися слабко;

2) 50 - 70-і роки ХХ ст. - роботи з топонімії А. Дульзона, Е. Мурзаєва, В. Никонова, А. Попова. З цього часу зростає інтерес до проблем топоніміки;

3) кінець ХХ ст. - поч. ХХІ ст. - відрізняється найбільш результативними дослідженнями, формуються наукові топонімічні школи, видаються перші топонімічні посібники.

Найбільше пожвавлення в галузі топонімічних досліджень спостерігалося на другому етапі. Свідченням чого було проведення топонімічних конференцій, що відбулися в 1959 та 1962 рр. у Києві та у 1962 р. у Москві.

Щораз бурхливіше розвивалася антропоніміка, топоніміка та гідроніміка. З'явилися праці, у яких розглядається топоніміка різних держав: Латвії, Вірменії, Казахстану тощо. Велике значення у питаннях встановлення методології та принципів дослідження топонімії мали роботи В. Никонова, Е. Мурзаєва, К. Цілуйка, Л. Гумецької, Ю. Карпенка.

Під час подальшого розвитку топоніміки розроблялась і вдосконалювалась методика збирання і дослідження слов'янських географічних назв. Було складено програми, анкети для збирання матеріалів (М. Кордуба, О. Лазаревський, Б. Плащанський), зроблено спроби систематизувати й опублікувати виявлений матеріал, але єдиного, чіткого методу дослідження відповідної системи все ж таки не було досягнуто.

Дослідження топоніміки України до недавнього часу здійснювалося в основному за певними територіями, найчастіше - окремими адміністративними одиницями - областями.

Дослідженню топонімії України присвятив свою кандидатську дисертацію - О. Афанасьєв ("Географічне дослідження топонімічної системи України”, 2006), Т. Купач ("Методика географо-топонімічного аналізу території України (на прикладі ойконімів)", 2007).М. Янко склав "Топонімічний словник України" (1998). Дослідженню топонімії України присвятив свої праці К. Цілуйко ("Програма збирання матеріалів для вивчення топоніміки України”, 1962; "Про складання національних ономастичних атласів”, 1967, "Словник гідронімів України”, 1979). Назви населених пунктів Закарпаття стали предметом кандидатської дисертації К. Галаса ("Топоніміка Закарпатської області”, 1960), Львівщини - Є. Черняхівської ("Топонімія Львівщини”, 1966), Волині - В. Кихтюк (Історична топоніміка Волині: формування, джерела, зв'язок із розвитком суспільства”, 2010), а дослідженню топонімії Буковини (Чернівецької області) присвятив свою докторську дисертацію Ю. Карпенко ("Топонімія Буковини”, 1967). Топонімічна робота проводиться і в інших містах України: Дніпропетровську (І. Сухомлин "Про походження назви Мишуриного Рога на Дніпропетрівщині”, 1973), Полтаві (О. Стрижак " Назви річок Полтавщини”, 1963), Донецьку (В. Чубенко "Географические названия на территории Донецкого кряжа”, 1939; Є. Отін "Каталог рек Северного Приазовья”, 1975; "Гідроніми Східної України”, 1977; "Словник гідронімів України”, 1994;), у Тернополі (Д. Бучко "Ойконімія Покуття”, 1992); у Чернівцях (Я. Редьква "Гідронімія Західного Поділля”, 1998); у Луцьку (Л. Василюк "Фізико-географічна зумовленість топонімії Волинської області”, 2000), в Ужгороді (В. Німчук "З історії топономії Закарпаття”, 1976; О. Брацьо "Топонімка як важлива складова краєзнавства на Закарпатті, 2009), у Хмельницькому (К. Баценко "Місцеві апелятиви з топонімії Хмельниччини”, 1976), в Одесі (Л. Горожанкіна "Топонімія Роздільнянського району Одеської обл. ”, 1976; О. Мельничук ”Топоніміка Колимського р-ну Одеської обл. ”, 1957), у Кіровограді (В. Лучик "Основи тюркського походження в гідронімах Кіровоградщини”, 1994), у Чернігові (Ю. Виноградський "Назви міст, сіл та річок Чернігівщини”, 1957) та ін.

Серед провідних топонімістів можна виділити київських вчених - А. Белецького, Р. Кравчука, В. Німчука. У Львові Б. Думін опублікував цікаві спостереження про перейменовані географічні назви. Типологічними класифікаціями ойконімів займалися Д. Бучко, О. Купчинський, В. Никонов, О. Стрижак, О. Суперанська, В. Жучкевич, О. Черняхівська, К. Цілуйко, Л. Гумецька, Ю. Карпенко та інші.

Топонімію Луганщини в цілому і лімнонімію Луганщини досліджувала В. Шевцова. Досить вагомою працею є "Исторические аспекты топонимов Луганщини" В. Висоцького. Гідроніми Луганщини стали темою статті Н. Лєснової. Прикладні аспекти топоніміки (на прикладі Слов'яносербського району Луганської області) досліджували О. Ніколаєва й Т. Панкратьєва.В. Смоляр присвятив статтю топонімії м. Ровеньки та прилеглих селищ.

В основу нашого дослідження були покладені зібрані нами дані з фізико-географічних, економіко-географічних описів, з історії заселення Луганської області, картографічні, літературні, архівні джерела. Аналіз джерельної бази свідчить, що географічні назви служать орієнтирами в часі і просторі, створюючи історико-культурний вигляд регіону. Топоніміка Луганської області тісно пов'язана з історією краю, передусім із його заселенням. Це типове явище для новозаселених регіонів, до яких належить і наш край.

Вивчення топонімів ведеться з точки зору закономірності їх становлення і розвитку, залежності їх смислового змісту від географічних, історичних і соціально-економічних умов досліджуваної місцевості. У Луганській області чимало назв, так чи інакше відобразивших історію заселення цього регіону України різними етнічними групами. Ґрунтуючись на цих твердженнях можна виділити основні етапи та напрями формування топонімії Луганської області, в описі яких досить чітко відображено міграційні процеси, які відбувалися на території нашого краю протягом сотень років і тривають досі та обумовлювали появу назв географічних об'єктів. На основі комплексного аналізу літературних джерел ми визначаємо наступні етапи:

1 етап - доісторична доба. Заселення території області розпочалося приблизно 100 тис. років тому. У районі хутора Колесникова (Станично-Луганський район), сел. Червоний Яр (риса м. Луганська), була виявлена стоянка людини раннього палеоліту. У районі с. Петрівка, Станично-Луганського району, досліджені стоянки пізнього палеоліту, вік яких близько 14 тис. років. Найбільш заселеною територія області стала з III - I тис. до н. е. Тут мешкали іраномовні скотарсько-землеробські племена - скіфи й сармати, потім - алано-болгарські племена (праболгари).

Ще від часів скіфів збереглися назви річок Дон і Донець, бо їх міняли алани та іраномовні племена сарматського походження (іраномовне дон - вода), а це були близькі одне одного народи.

2 етап - середні віки (IX - XVII ст.). У IX - XIII ст. басейн Сіверського Дінця заселяли кочові племена тюркського походження: печеніги, торки, половці. Як пам'ять про ті часи, збереглися назви рік тюркського походження: Айдар, Євсуг, Ковсуг, Деркул, Міус. Після татаро-монгольської навали довгий час територія була малозаселена. З середини ХV століття в результаті розпаду Золотої Орди донецькі степи опинилися у центрі запеклої боротьби між Великою Ордою і Кримським ханством. Постійні війни призвели до того, що ці землі стали називати "Дике поле” [Сорокина, с.10]. Терени майбутнього Луганського, як і всього Середнього Подінців'я, знаходилися під контролем кримських та ногайських татар. Сіверський Донець ділив Подінців'я на лівобережне - ногайське та правобережне - кримське. Так само через Дике Поле пролягали сакми - військові дороги кримців. У середній течії Сіверського Дінця були численні татарські перевози і перелази, якими татари доправлялися на Русь.

3 етап - початок колонізації Дикого поля запорізькими і донськими козаками (XVII - початок XVIII ст.). На XVII ст. припадає початок утворення поселенської мережі на території сучасної Луганської області. Заради укріплення південного кордону ще у середині XVII ст. з'явилося кілька невеличких поселень, найбільшими з яких були Осиновий Острог, заснування якого відноситься до 1637 р., Новопсков (1638 р.) та Білолуцьк на Айдарі (1643 р.), які є найдавнішими поселеннями на території Луганщини [Пірко, с.15]. У 1649 р. на місці трьох хат збіглих селян було збудовано містечко Трьохізбенськ (село Трьохізбенка), що мало захищати від нападу кримських татар. У середині XVII сторіччя з'являються козацькі запорізькі поселення Кам'яний Брід та Вергунка. Козацтво залишило такі ойконіми: Зимівник, Козаківка, Байдівка. Чимало поселень зберігають імена або прізвища козаків.

Головним чинником, який відігравав провідну роль на перших трьох етапах формування топонімії, були природні умови, що визначали місця виникнення поселень. Формування поселенської мережі розпочалося з орієнтації на гідрографічну мережу регіону: річки Сіверський Донець та його ліві притоки Айдар, Красна, Тепла, Біла.

4 етап - колонізаційний (початок XVIII - кінець XVIII ст.).

На початку XVIII ст. кримців було остаточно витіснено з території Середнього Подінців'я. На лівобережжі Сіверського Донця вже існувало більше 10 поселень, чисельність населення яких не перевищувала 150 осіб. До найбільших належали Луганське (зараз - Станично-Луганське) із населенням 149 осіб, Боровське - 120 осіб та Красноянське - 115 осіб [Подов, с.116]. Інші поселення - Староайдарське, Теплинське, Трьохізбенське, Сухорєвське, Ново-Краснянський Юрт, Ново-Айдарське, Біленське, Закотинське - мали людність менше 100 осіб.

Сенатським указом від 29 травня 1753 р. в цьому районі було дозволено селитися південним слов'янам - сербам і хорватам, а також молдаванам, румунам і полякам, об'єднаним в гусарські полки і роти (з центром у місті Бахмуті), в обов'язок яких входила охорона південних кордонів Росії. Ця територія стала іменуватися Слов'яносербія (в старій орфографії - Слава-Сербія). Назва селища етнонімного походження, двослівна, утворена від найменування національності - серб, і назви групи народів, об'єднаних мовою та культурою - слов'ян. Серби-гранічари заснували нові села - Підгірне (з 1784 р. - Донецьке, з 1817 р. - Слов'яносербськ) і Хороше 1 (колишня Дванадцята Рота). Сербські поселення, шанці, були влаштовані на місці старих поселень, чим і пояснюються їх російські назви: на Дінці - Серебрянка, Червоний Яр, Верхнє, Вергунка, Привільне, Кримське, Нижнє Підгірне (Слов'яносербськ), Жовте, Кам'яний Брід; на Лугані: Черкаське, Гарне, Калинівське, Троїцьке, Луганське. Усі військові поселенці розділилися на полки, полки - на роти і шанці.

Це викликало появу цілого ряду ойконімов зі словом рота, що мали при собі порядкове прикметник. Ці нові назви вживалися паралельно зі старими, наприклад: Перша Рота - Серебрянка, Друга Рота - Луганське, Третя Рота - Верхнє, Четверта Рота - Калинівське, Дев'ята Рота - Государевий Байрак та ін.

Оскільки пізніше виникає інша група номерних назв із словом рота, безпосередньо не пов'язаних з сербсько-гранічарской колонізацією краю, слово рота з часом починає позначати всяке військове поселення. Тому пізніше до нього стали приєднуватися нові порядкові прикметники - в залежності від номерів розквартированих в цих селищах кадрових рот гусарських полків. В останній чверті XIX ст. найменування колишніх рот зберегли тільки села Серебрянка, Верхнє, Привільне та Государевий Байрак, тоді як інші селища в своїх паралельних назвах змінили свій нумеративний компонент: с. Луганське (б. Друга Рота) отримало назву П'ятнадцята Рота, с. Калинівське (б. Четверта Рота) - Тринадцята Рота, с. Троїцьке стало називатися Чотирнадцятої Ротою.

Перебування сербського етносу на даній території отримало відображення і в ряді інших топонімів:

1. Депрерадовка - назва села Перевальського р-ну Луганської обл. Від прізвища одного з ватажків сербів - генерала Райка Депрерадовіча (Р. де Прерадовича, Прерадовича), командира першого гусарського полку - Слов'янського.

2. Сентянівка - залізнична станція (раніше - село) в Слов'яносербському р-ні Луганської обл. Від прізвища серба П. Сентяніна, офіцера Бахмутського полку (пор. селище Сентовка в колишній Нової Сербії).

3. Штерівка - селище в Луганській обл. Селище засноване в кінці ХVIII в. полковником - сербом Штерічем. Порівняємо поселення Штерічевка в колишній Нової Сербії, створеної в 50-х роках XVIII ст. в північній частині нинішньої Кіровоградської області. Південна частина села Білого на заході Луганської області в середині минулого століття теж зберігала слід цього сербського антропоніма - Штерічі і Штеревка / Штерівка (польовий запис 1967 р.)

4. Іллірія - село в Лутугинському р-ні Луганської обл. (Північно-західна частина села, один з його "кінців” називається Панграцевка).

У Бахмутському повіті був розквартирований "ілліріческій” гусарський полк зі штаб-квартирою в слободі Залізної. Іллірією в кінці ХVIII - початку XIX ст. називали землі, заселені південними слов'янами, яких вважали нащадками стародавнього племені на північному заході Балканського півострова - іллірійців.

5. Перічево (Перічева) - колишня назва села Сокільники, Слов'яносербського р-ну.

6. Башта - назва виїзду з Штерівка в сторону села Іванівки.

Їх формування у цьому регіоні відбувалося під впливом двох чинників: природних умов та військово-політичного.

5 етап - початок індустріалізації (кінець XVIII - кінець XIX ст.). Розпочався у 1795 р., коли за вказівкою російської імператриці Катерини ІІ було створено Луганський ливарний завод. Наприкінці XVIII ст. почався новий етап формування поселенської мережі. У першій половині XIX ст. землі області входили до різних губерній: Старобільський повіт - до Харківської, Слов'яносербський та Бахмутський повіти - до Катеринославської; до складу війська Донського входили землі Станично-Луганського, Свердловського, Антрацитівського районів. Головними чинниками розвитку поселенської мережі на цьому етапі були: економічний (створення промислових підприємств) та адміністративний (адміністративний розподіл та перерозподіл повноважень між містами).

6 етап - динамічне зростання міст пов'язане з промисловим розвитком регіону (кінець XIX - XX ст.).1869 р. - урочисте відкриття Донецької кам'яновугільної залізниці. Це була перша залізниця на сході України. Будівництво залізниці на Луганщини призвело до появи поселень, що виконували спочатку лише транспортні функції (Родакове, Алмазна, Попасна). У цей час ще виникають такі поселення, як Алчевськ, Перевальськ, Боково-Антрацит, Криндачівка (Красний Луч), Шмидтівка (Лутугине), Гірськ. Таким чином, протягом шостого етапу провідну роль у регіону починають відігравати промислові та транспортні центри (Луганськ, Алчевськ, Попасна, Лисичанськ), поряд с аграрно-торговельними центрами лівобережжя Сіверського Донця (Старобільськ, Біловодськ, Білокуракине, Білолуцьк, Марківка, Мостки, Ново-Красне, Муратове, Осинове).

Відкриття значної кількості шахт та перетворення багатьох сіл на шахтарські селища заклали основи для подальшої урбанізації регіону (особливо його південної частини). Прикладом можуть слугувати такі поселення, як Краснодон, Енгельсове, Ізварине, Гірне, Суходольськ [5, с.253]. Відбудова промисловості області та створення нових міст (наприклад, Сєвєродонецьк) і підприємств призвели до подальшого розвитку великих міст. Одним із наймолодших міст Луганщини вважається Молодогвардійськ, заснований у 1954 р. Переважно протягом XX ст. було здійснено заполітизоване свавілля в українській топосистемі, що призвело до руйнування властивих їй номінаційних процесів, спотворення природного стану онімного простору, який формувався в дусі народних традицій протягом століть. За підрахунками фахівців, у колишньому Радянському Союзі було перейменовано приблизно кожен четвертий населений пункт (у Криму в 1944 р. поспіхом було замінено переважну більшість історичних ойконімів), внаслідок чого на місці старих природних назв з'явилися штучні меморіальні (Леніно, Сталіно, Готвальд, Дзержинський тощо), а в містах близько 70 % центральних вулиць отримало однакові назви на зразок Леніна, Карла Маркса, Радянська, Жовтнева, Червоноармійська. Ця стихія набула такої сили, що навіть позначилася на українській антропонімній (пор. імена Вілен, Кім, Нінель, Сталіна та ін.) та гідронімній системах, яким невластиві меморіальні назви.

Шкідливість процесу перейменування географічних об'єктів (переважно поселень, вулиць, площ, установ, підприємств тощо) полягає не лише в появі заідеологізованих назв, що суперечать споконвічному прагненню українського народу до вільного вибору власної долі (хоч це надзвичайно важливо), а й у руйнації традицій та невиправданості втручання в природний розвиток мови і національної культури. Топоніми є своєрідними пам'ятками історії та культури, що потребують захисту й глибокого вивчення, як і будь-які інші пам'ятки матеріальної чи духовної культури.

1.2 Класифікація топонімів