Взаємовідносини держави і церкви в Московській державі в ХІV-XVII столітті

Смоленський єпископ Герасим, посланий восени 1433 р. Литовським князем Свидригайлом до патріарха, став митрополитом Руським, а не лише Литви. Не відомо, правда, чи визнав його князь в Москві, однак певним є те, що саме після його смерті (1435 року Свидригайло спалив митрополита Герасима через підозру в зраді), князь Василій ІІ посилає Іону на поставлення в Константинополь, де вже поставили свого кандидата. Імператор Іван Палеолог і патріарх Йосиф вже давно почали вести діалог із Заходом про об'єднання церков шляхом унії. Поставлений же ними новий митрополит Ісидор мав по-своєму сприяти цій справі, Іоні ж пообіцяли, що він буде поставлений після Ісидора. В 1437 р. Ісидор прибув у Москву і великий князь змушений був його прийняти. Це був останній митрополит вибраний і поставлений в Константинополі. Такі дії великого князя не були цілком безкорисними. В XV ст., в обстановці загрози турецького нашестя ослаблена Візантійська імперія шукала союзників і погоджувалась на унію з Римською церквою, розраховуючи отримати підтримку європейських католицьких країн у боротьбі з турками. Зберегти Московське князівство в сфері свого впливу і багату Руську митрополію, а також втягнути їх в боротьбу з Туреччиною. В самій же Москві унія з Римом розцінювалась як шлях до звільнення від Константинопольської опіки і заявити про себе світові. Митрополит Ісидор, прихильник унії, був спочатку в честі й любові у Василія ІІ і відправився у Флоренцію з великим почтом в супроводі княжого посла. Тільки тоді, коли Ісидор повернувся „легатом від ребра святого Петра”, оголосив грамоту, в якій князя запрошували бути Ісидору помічником усердним, “княже благовоління змінилось гнівом” [49,109].

Ісидор був оголошений єретиком, зміщений і врятувався втечею в Литву, князь хотів підкорити митрополита своїй владі. І хоча Руська церква і була противницею католицизму, але вище духовенство не підтримало великого князя. Оскільки, за словами прот. О. Шмемана: „ієрархія продовжувала усвідомлювати себе представницею Вселенської церкви, що робило і своє патріотичне служіння більш незалежним” [67,356], таким чином церковників непокоїло пряме втручання князя в церковні справи. Одночасно Василій ІІ звернувся до патріарха з різким осудженням унії та проханням дозволити обрати свого митрополита. Тим самим поставлено питання про самостійність Руської церкви: або патріарх дає дозвіл, або великий князь як „захисник Православ'я” отримував право розірвати стосунки з патріархом-віровідступником. Таким чином, митрополія відривається від Константинопольської церковної організації і, за словами В. А. Цитіна, "...залишилась один на один із міцніючою владою князя" [65,234].

Однак, церковники продовжували супротив, тим більше, що це був час затятої феодальної війни, яка розгорнулась в Московському князівстві між прихильниками і противниками державної централізації. Так, коли в 1446р. виникла змова удільних князів проти великого князя, то Василій ІІ намагався переховуватись в Троїце-Сергієвому монастирі. Тут же при допомозі монастирської влади він був заарештований і переданий князю Димитрію Шемяці, який і осліпив його.

Самого ж єпископа Іону бачимо в опозиції щодо великого князя, за що Димитрій Шемяка "наказав йому йти в Москву і сісти на митрополичому дворі, Іона ж так і зробив" [2,267]. В тому ж році відбувся церковний собор, який підтримав узурпатора Димитрія Шемяку (1446 р.). Але, коли в 1447 р. Василій ІІ Васильович Темний вигнав свого суперника і урочисто в'їхав у Москву, вище духовенство, в тому числі і Іона, перейшло на бік великого князя, а новий собор 1447 р. видав послання проти Шемяки. Отже, князь Василій ІІ Темний знову заручився підтримкою церкви, наступним його кроком в його політиці було скликання собору, на якому вирішено самочинно (своїми єпископами, а не патріархом) поставити єпископа Рязанського Іону, як обраного ще раніше великим князем і затвердженого патріархом. "Згадали також, що в Росії раніше ставились по потребі митрополити собором своїх архиєреїв: Іларіон при великому князі Ярославі та Климент при Ізяславі" [42,18].

Іону 5 грудня 1448 р. возведено в сан митрополита, і саме з цього часу починається самостійність (автокефалія) Руської митрополії (Московської Церкви). З того часу митрополит Іона, подібно Олексію і Сергію, вірно служив Московському князю і застосовував церковні репресії до всіх непокірних князів і бояр. [49,111]. Першим кроком у своїй союзницькій політиці великий князь Василій ІІ Темний і митрополит Іона бачили у визнанні рештою православного світу законності своїх дій та прав нового Московського ієрарха в його тодішньому становищі. Так, вони організували три посольства, успіх яких полягав у тому, що Константинопольський патріарх, а з ним і інші патріархи, беручи до уваги плачевний стан своєї Батьківщини, яка перебувала під владою турків, і складність відвідування руськими патріархії у церковних справах, раз і назавжди своєю грамотою надали Руським митрополитам право не ходити у Константинополь для поставлення, але ставитись вдома своїми єпископами і, крім того, найголовніше, узаконили, щоб Руський митрополит вважався по честі вище інших митрополитів і займав місце після Єрусалимського патріарха. Таким чином, виявилося, "як перша самостійна дія Руської церкви в поставленні митрополита Іони без зв'язків з патріархом, так і наступна взагалі потім її самостійність, визнана самими патріархами, були викликані "потребою" або, інакше, історичним ходом подій і що ця самостійність церкви з'єднана була з підвищенням її на ступінь першої митрополії у всій Східній православній церкві" [42,22]. А після падіння Константинополя (1453) Москва стає спадкоємницею всіх надбань Візантії, великий князь Василій ІІ Васильович стає на стороні світового Православ'я, "яке похитнулось в самому його святилищі, Царгороді і загрожувало, таким чином, зникнути в цілому світі” [67,359]. Собор руських єпископів (1459), який був проведений в Москві, прийняв обітницю "не відступати від Московської кафедри" [54,242]. Отже, централізувалась як світська князівська влада, так і церковна.

В 1462 р. помирає великий князь Василій ІІ Темний, і його наступником стає його син - князь Іван ІІІ Васильович (1462-1505). Саме на його долю випало подолання конфлікту з головними конкурентами Москви - Новгородом і Твер'ю, а також остаточне скинення татаро-моногольського іга; все це вимагало твердості характеру і впевненості в собі від молодого князя. Однак, успіх у проведенні своєї великодержавної політики великою мірою залежала від допомоги нового митрополита Феодосія (1461-1464).

Ще за життя його попередника, митрополита Іони, великий князь Василій Темний скликав кількох єпископів і обрав йому наступника - архиєпископа Ростовського Феодосія; саме на його ім'я написав грамоту Іона, поклавши її разом з печаткою в Успенському соборі. Все це було зроблено для того, щоб після смерті Іони уникнути суперечок між єпископами і, найголовніше, позбавити Польського короля Казимира найменшої можливості знову здобути собі митрополита.

Отже, однією з перших турбот митрополита Феодосія були заворушення в Новгородській єпархії. Вище вже було згадано про те, що новгородські церковники, активно чинячи супротив об'єднавчому процесу Москви, намагались використати вигідну, перш за все місцевій знаті, ідею незалежності Новгорода. "В 30-х рр. XV ст. при архиєпископі Єфимії була організована ціла серія "чудес" і релігійних демонстрацій", - пише проф. Клібанов А. І. [56,82]. Під цим слід розуміти популяризацію особливої святості Новгорода: віднаходились нові мощі святих, особливо популярним став культ першого Новгородського архиєпископа Івана, міські церкви стали будуватись в підкреслено архаїчних формах, що повинно було нагадувати про давнину і самобутність Новгородської землі.

В 1469 р. після смерті архиєпископа Новгородського Іони, був обраний Феофіл, якого затвердив на прохання новгородців сам князь Іван ІІІ, назвавши при цьому Новгород "споконвічним володінням всіх минулих великих князів". Це викликало хвилю протестів і група бояр почала вимагати, щоб місто перейшло під владу Польського короля і великого князя Литовського Казимира IV. Тим самим і Новгородська архиєпископія повинна була відділитись від Східноруської митрополії. У відповідь на це, Іван ІІІ пішов походом на Новгород (1471). Новий митрополит Филип (1464-1473), який був єпископом Суздальським і поставлений великим князем на митрополичу кафедру після того, як попередній митрополит Феодосій, покинувши престол повернувся в Чудов монастир, де колись був настоятелем, і направив туди грамоту зі звинуваченням у прихильності до латинства. Отже, церква знову поклопоталась про те, щоб надати відповідного ідеологічного забарвлення війні, яку почав великий князь Московський проти Новгородської республіки. Літопис порівнює похід Іван ІІІ на Новгород із походом Димитрія Донського на Мамая, пояснюючи, що "пішов на них великий князь не як на християн, а як на іноязичників і на відступників від православ'я" [2,288].

Таким чином, боротьбі за об'єднання руських земель Москвою було надано ідеологічного підґрунтя, як боротьбі за чистоту віри. Саме як великого тріумфатора і поборника Православ'я зустрів митрополит Филип великого князя Івана ІІІ в Москві після перемоги на річці Шеляні у вересні 1471 р. Після цього вирішено побудувати новий Успенський собор [Додаток 6] в Московському Кремлі замість колишнього, який вже застарів і частково зруйнувався (1475-1479). Жителі ж Новгорода уклали (1471) з Іваном ІІІ договір, в якому обіцяли бути вірними йому і не мати зв'язків з Польським королем, хоча потім і чинили певний спротив поширенню влади великого князя на Новгород, в чому брав участь і архиєпископ Феофіл. Проте Іван ІІІ вживав суворих репресій щодо противників його політики. В самому ж Новгороді поставив своїх намісників, а в 1478 р. відвіз у Москву вічевий дзвін міста, що символізувало припинення скликання віча в Новгороді, який тим самим приєднувався до Московського князівства. Самого ж архиєпископа Феофіла в 1479 р. князь наказав відправити в Чудов монастир, де той перебував аж до смерті. З часом Іван ІІІ почав відбирати в новгородців землі і волості, в тому числі немало монастирських і владичних земель, вимагав половину всіх волостей архиєпископських і монастирських. Але все це лише збільшувало таємне невдоволення проти великого князя в Новгороді, яке пізніше виллється в антимосковську опозицію разом з Казимиром і Ахматом ординським.

Однак, на долю великого князя Івана ІІІ і митрополита Филипа випала ще одна важлива подія, яка змінила хід російської історії в світі. В кін. XV ст. Російська держава внаслідок об'єднання руських князівств і областей отримала спільні кордони з іноземними державами і стала лицем до лиця з Польщею, Литвою, Лівонією, Швецією, Туреччиною, Іраном. Москва хотіла зав'язати безпосередні зносини зі всіма європейськими державами: Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Венецією, Італією, Данією [50,485]. У зміцненні зв'язків з Росією був зацікавлений і сам Захід, проф. Лихачов Д. С. пише: "Західноєвропейські держави також прагнули союзу з могутньою і ще мало знайомою їм країною на сході Європи [38,26].

В другій половині XV ст. Туреччина зазнає чимало військових успіхів, викликаючи жах і страх в європейських християнських народів. В 1453 р. після двомісячної облоги впав Константинополь; в 1459 Сербія стає турецькою провінцією; в 1460 турки завоювали слідом за Афінським герцогством всю Грецію; в 1462 захопили Лесбос і Валахію, в 1463 - Боснію, в 1467 - Албанію і Герцеговину, в 1476 спустошили Молдавію. Таким чином, розквіт турецької могутності на Сході співпав з ростом сили і міжнародного престижу Московської держави, яку західноєвропейські країни сприймали як "буферну зону" в боротьбі з Туреччиною, навіть зі всім мусульманським світом. Так, римська курія нав'язувала Івану ІІІ думку про панування на Сході, прагнучи залучити Москву в загальноєвропейський союз для боротьби з ісламом. Саме про таку ціль говорить Базилевич К. В.: "... був задуманий в Римі шлюб Івана Васильовича з Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора Констянтина VIII" [20,288]. Візантійську принцесу супроводжував у дорозі папський легат Антоній. Однак, митрополит Филип, добившись заборони проносити латинський хрест папського легата перед свитою Софії Палеолог, сам звершив шлюб великого князя Московського Івана ІІІ з цесарівною 1472 р. Після цього з Венеції великому князю прийшов лист, зміст якого подає нам Лихачов Д. С.: "Візантія через припинення імператорського роду в чоловічому коліні, повинна належати Вашій Високості в силу Вашого благополучного шлюбу" [38,27]. І двоголовий орел, герб Візантії, став гербом Московської держави, приєднавшись до образу Георгія Переможця [42,149]. Таким чином, він відображає тенденцію до створення доказів, які обґрунтовували владу руських князів. Щодо образу Георгія Переможця, то його культ проникнув сюди також з Візантії і, з'єднавшись з місцевими повір'ями, став одним з найбільш стійких архетипів свідомості. З часу ж Димитрія Донського святого Георгія почали розглядати як покровителя Москви, яка стала центром збирання національних сил. Слід відмітити, що зображення вершника, який перемагає змія, як і двоголового орла, які вперше зустрічаються на князівській печатці 1497 р., слугували чудовою "рекламою" нової держави, відображаючи ідею рівності її з іншими європейськими державами і політичне устремління московського уряду в загальноєвропейському масштабі.

Повертаючись до внутрішньої обстановки в Московії часів Івана ІІІ, бачимо успіхи його політики "збирання земель руських": 1463 року приєднав князь Ярославське князівство, 1474 - Ростовське, 1478 - Новгородське, 1485 - Тверське, 1500-1503 - увійшли землі по течії Десни, які колись входили до складу Литви [Додаток 7]. Однак "державна централізація не була повною і послідовною, так як ще довго зберігались економічна та політична сила феодальної знаті та Церкви, яка була в державі найбільшим феодальним власником. Тому Іван ІІІ хотів мати в її особі слухняне знаряддя своєї політики. Після смерті митрополита Филипа (1473), який був вірним союзником князя у важкій боротьбі з Новгородом, митрополичу кафедру посів Коломенський єпископ Геронтій згідно волі Івана ІІІ. Новий митрополит був слабохарактерною людиною, тому князь безперешкодно міг втручатися в справи церкви. Так, факт конфіскації земель новгородських бояр і архиєпископа насторожував церковників, тому що це могло стати прологом більш широких дій по відношенню до церковного землеволодіння. В 1478 р. між великим князем і митрополитом відбулись зіткнення щодо управління Кирило-Білоозерським монастирем. Наступного року князь звинуватив митрополита в тому, що він невірно звершив хресний хід при освяченні Успенського собору, якого відбудували. Геронтій не визнавав своєї провини і від'їхав у Симонівський монастир, коли князь заборонив ієрарху освячувати церкви в Москві. "Великому князю, що тільки-но з трудом ліквідував заворушення братів - удільних князів, довелось лавірувати" [51,493]. Іван ІІІ пообіцяв митрополиту більше не втручатись в церковне життя. Однак, все це було лише формальністю аж до самої смерті митрополита Геронтія (1490) і навіть за життя його наступника митрополита Зосими (Брадатого) (1490-1494) великий князь Іван ІІІ залишався самодержцем своєї країни і у справах церковних вирішував головні питання.

Так, найважливіша проблема в історії Русі XIV-XV століття - монголо-татарське іго - була вирішена саме завдяки Івану ІІІ, тим більше, що початки визволення від ганебного іга Орди вже були закладені його попередниками: Димитрієм Донським в Куликовській битві (1380). І ось через сто років час настав. В 1480 р. відбулось так зване "стояння на Угрі", яке "знаменувало кінець більше ніж двохсотлітнього іга завойовників" [56,290]. Певне відношення до цієї перемоги мало і духовенство. І, хоча роль церкви у визволенні землі руської від ординців оцінюється різними науковцями по-різному, але певним є те, що будучи головною консолідуючою ланкою, Руська церква особливо палко закликала свій народ на боротьбу проти поневолювачів. Це можуть підтвердити такі документи, як послання митрополита до війська; більш відомою є грамота Івану ІІІ від Ростовського архиєпископа Касіана (Рило), яка стала зразком написання грамот в подібних випадках; менш відома грамота ігумена Троїце-Сергієвого монастиря старця Паїсія Ярославова великому князю, яка закликає "стати міцно за свою вітчизну" [42,49]. Сама ж церква освятила цю подію встановленням святкування на честь Володимирської ікони Богородиці [73,57].

Раптовими набігами кочівники ще довго загрожували Північно-Східній Русі, а грошовий відкуп кримському хану проіснував до XVIII ст., все-таки "Угорщина" слідом за "Задонщиною" ознаменувала нову стадію тепер вже незалежного розвитку Московської держави, яка "стала міцніти і при Івані ІІІ (1462-1505) здивувала Європу, яка раніше ледве помічала існування Московії, стиснутої між татарами і литовцями, була вражена раптовою появою на її східних кордонах величезної держави" [20,127].

Неоднорідна структура феодального суспільства Московської держави XV ст. увібрала в себе різноманітні і суперечливі сили. Тому почалось протиборство політичних групувань, суперництво різних ідейних тенденцій. На межі XV-XVI ст. таку полеміку вели дві релігійно- політичні ідейні течії: нестяжательства і йосифлянства. Їхнє протиборство “...відображав якісно новий стан суспільства, коли на зміну суперництву одиночок, невеликих груп приходить боротьба численних і складних за своїм складом напрямів, які мали лідерів та послідовників” [Там же, 142].

Отже, ідейним засновником нестяжательства був Ніл Сорський ( 1433-1508), видатний мислитель, який примінив теорію ісіхазму до практики соціальної дійсності. Він походив зі служилої московської сім`ї, рано постригся в монахи Кирило- Бєлозерського монастиря на Півнояі Русі, який славився своїм строгим уставом і багатою бібліотекою. Декілька років Ніл провів на Православному Сході : Палестина , Константинополь, Афон, де познайомився з вченням ісіхастів. Повернувшись на Батьківщину, заснував скит на р. Сорі , ставши духовним керівником нестяжателів.” Як ідеолог нестяжателів, він вважав, що монахи повинні жити власною працею, головне їх заняття - духовне самовдосконалення, прагнення до моральної чистоти, глибоке пізнання тайн людської психіки з ціллю вивчення можливості управляти нею.” [13,198] Ніл Сорський і його світогляд були досить популярними серед його сучасників. Його послідовники в монастирському середовищі називались “ заволзькими старцями.” Прихильниками їхнього вчення були такі провідні уми того часу,як Максим Грек , Васіан Патрикєєв, Гурій Тушин, Артемій Троїцький та ін. Всі послідовники нестяжельства, відкидаючи вотчинні права на монастирське землеволодіння, прагнули перетворити монашество у своєрідну середньовічну інтелігенцію, зайняту виключно подвижницькою діяльністю. Безумовно, така ідеологія була в масштабах всієї країни, і в умовах феодального суспільства, де церква була наймогутнішим власником землі [68,35].

Опозицію становила інша ідейна течія в офіційній ідеології, закріпивши союз держави і церкви на тривалий період існування Російської монархії. Засновником і духовним вождем ортодоксального йосифлянського вчення був Йосиф Волоцький ( 1440-1515 ). Ще в юні роки постригся в монастирі Пафнутія Боровського, учня Сергія Родонезького, і після його смерті сам стає ігуменом. Вивчивши досвід монашества на Русі, зібравши древні передання і візантійські номоканони, він у 1479р. заснував власний Успенський монастир біля Волоколамське, який став під зверхність центральної влади, що мало тенденцію встановлення своєрідного “ теократичного абсолютизму.” Своєю метою він поставив створити зразкову обитель, монахи якої строго слідують по уставу і ведуть подвижницький образ життя. Але на відміну від уставного принципу Ніла Сорського монастир- обитель Йосифа Волоцького був тісно пов'язаний із зовнішнім світом, не відокремлюючись від нього. Навпаки, він намагається затвердити свій вплив на всі сторони суспільної діяльності: у стінах монастиря виховуються майбутні єпископи і митрополити, які керували духовним життям країни, “...монастир активно підтримує великокнязівську ( пізніше- царську) владу в установленні державою порядку, монахи ведуть постійну просвітницьку діяльність, збираючи і переписуючи книги, підтримуючи мистецтво живопису, шиття, пластики, не відволікаючись на господарські роботи задля свого існування, сконцентровуючи всю свою діяльність в духовній сфері вони отримуються працею монастирських селян, приймають щедрі пожертви, сам монастир зі своїми володіннями представляє собою налагоджене феодальне господарство. Таким чином, йосифлянство пропонувало ополітизувати монашу ідеологію прагнучи зміцнити єдиний механізм державно-церковної політичної організації. Отже, програма Йосифа Волоцького в порівнянні з програмою Ніла Сорського була більш практичною і краще задовільняла потреби суспільного життя того часу, тому вона і перемогла. Однак ця перемога була тимчасовою в умовах феодальних відносин, що стабілізувалися всією міццю самодержавної світськоі влади.

Саме таким апофеозом російської державності, якій сприяли своєю діяльністю церковні ієрархи, які, фактично, з часом стали на службі Московського царя, завершується розглянутий вище період XIV-XV ст. в історії Росії. Як церква не намагалась здобути собі вирішальний вплив на державні справи, однак великі князі переслідували свої інтереси, які, як бачимо з вищенаведеного, не завжди співпадали з інтересами першої. І хоч в історії мають місце певні конфлікти церкви і держави, однак певним і безумовним фактом залишається те, що вплив церковний, тобто вплив духовенства, на державне життя Московії був важливим чинником в процесі її становлення і розвитку.

Розділ 2. Церква в період утворення Московської централізованої держави (XVI cт.)

2.1 Вплив церкви на формування самодержавної ідеології в 30-40-х рр. XVI ст

церква царський патріарх самодержавний

В кін. XV - на поч. XVI ст. вся Руська земля складала дві великі державні групи земель - східну під управлінням московських самодержців та західну під владою литовсько-польських монархів. Утворенню Московської держави, яка була найбільшим державним об'єднанням в Європі, передувала напружена боротьба між удільними князями та звільнення від монголо-татарського іга, приєднання Ярославського, Ростовського, Новгородського, Тверського князівств в епоху Івана ІІІ. В 1510 р. Московська держава підкорила Псковську феодальну республіку, в 1514 р. повернувся з-під влади Литви Смоленськ, в 1520 р. до Москви перейшла Рязанська земля [Додаток 5].

Серед багатьох факторів, що сприяли політичному торжеству Москви, важливе місце займає факт тісного союзу і співпраці московських князів із церковними ієрархами. Це надавало Москві особливого місця не лише поряд з іншими руськими містами, але й у всьому християнському світі, так, що вона розумілася, як всесвітній новий центр Православ'я. О.Шмеман, говорить: „І ось безумовним стало те, що священна місія Візантії перешла тепер до Москви, теократична мрія сходу знайшла своє втілення [67,359]. Таким чином, теза про „Москву - третій Рим” була покликана служити не тільки для обґрунтування світового значення Російської держави, але, перш за все, для обґрунтування виняткового значення Церкви [56,104].

Отже, використовуючи авторитет руської теократії та величезний потенціал матеріальних багатств, Руська церква, залишаючись найбільшим в державі феодальним власником, вперто домагалася керівного впливу на державні справи. Але великі князі переслідували свої інтереси, які далеко не завжди співпадали з інтересами церкви. Саме це останнє яскраво проявилося під час царювання Івана Васильовича Грозного (1533-1584) [Додаток 10], з котрим трагедія московського Православ'я досягає своєї мети і завершується розвиток руської теократії [71,46-48].

Після смерті великого князя Василія Івановича (3 грудня 1533 р.) взаємовідносини церкви з великокнязівською владою продовжували залишатись складними. Перед своєю смертю Василій ІІІ передав великокнязівський престол своєму чотирьохрічному сину Івану, якого підтримав митрополит Даниїл, який після смерті государя відразу привів братів його і бояр до присяги новому государю і матері його, Олені. А через деякий час в Успенському соборі в присутності духовенства, князів, бояр і народу благословив Івана святим крестом на велике княжіння”[53,316].

Отже, через малолітство сина з 1533 по 1538 рр. регенткою держави була його мати, цариця Олена [Додаток 9]. В цей період відносини між державою і церквою були стабільними, хоча вже було помітним невдоволення з обох сторін. Самого митрополита Даниїла запрошували в Державну Думу для співбесід та просили його благословення перед початком війни з Литвою. Конфліктність же виявилась коли під час інтенсивного будівництва міських укріплень в Москві і Новгороді духовенство - в порушення давніх традицій - було поряд з іншими верствами населення обкладене збором податку на побудову; пізніше з Новгородського архиєпископа та його монастирів взяли велику суму грошей на викуп руських людей з татарського полону. Згодом влада відписала всі житниці („пожни”), які належали міським церквам і монастирям і змусила їх орендувати у держави. Все це було, з одного боку, спробою світської влади прибрати засоби церкви до збагачення, з іншого - намагання самого митрополита Московського вивищитись над іншими єпископами.

Після смерті регентки Олени (3 квітня 1538 р.) почалася гостра боротьба за владу між різними групами світських феодалів. Митрополит Даниїл спочатку намагався лавірувати, вибираючи найбільш вигідну позицію. Однак, коли він пристав на сторону князя Івана Бєльського, який користувався свого часу особливою довірою в малолітнього Івана, був повернений в 1539 р. у Волоцький монастир, де колись був ігуменом, князями Шуйськими, які перед тим скинули і ув'язнили Бєльського. Шуйські змусили написати екс-митрополита грамоту, в якій він зрікся митрополії, як пояснює Булгаков „по усвідомленню своєї нездатності до такого великого служіння і ... відпущений государем і великим князем в безмовне життя по проханні всього святительського Собору” [43,116]. Ця подія вже свідчить про те, що скинення і обрання нового ієрарха залежить від світських можновладців, які певною мірою підкорили церкву.

Все це визначило те, що саме Іван Шуйський, великий князь, висунув свого ставленика на митрополичу кафедру - ігумена Троїце-Сергієвого монастиря Іоасафа (Скрипіцина), котрий хрестив самого Івана Васильовича. Великий князь бачив у новому митрополиті союзника і соратника, однак Іоасаф разом з деякими боярами в липні 1540 р. насмілився просити царя про помилування князя Бєльського, який був противником першого. З того часу, коли Бєльський був звільнений, він і митрополит стали наближеними особами при Іоані Васильовичу [24, 256]. Але бояри, спільники Шуйського, почали складати змову проти першорадників царя, який хвалив і відзначав їх. Змову підтримали дворяни, діти боярські та новгородці. В ніч на 3 січня 1542 р., коли Шуйський був з військом в Новгороді, послав свого сина з 300-ма вершниками, які увірвавшись до Кремля, схопили Бєльського і відвезли на Білоозеро, де й вбили. Митрополит Іоасаф також був засланий в Білоозерський монастир, де й помер. Таким чином, влада знову перейшла до Шуйського - він став головою бояр. І тому, ймовірно, саме під його впливом московську кафедру зайняв новий митрополит Макарій [Додаток 8], який перед тим займав Новгородську архиєпископію. Мабуть, саме через вплив Макарія, як Новгородського владики, можна пояснити гарячу участь новгородців у скиненні Бєльського та Іоасафа [23, 377].

Історична література ще не дала остаточної оцінки діяльності митрополита Макарія: дореволюційна література схильна до ідеалізації цього церковного ієрарха, наприклад, митрополит Макарій (Булгаков) говорить: ”Макарій за своєю освідченістю та архіпастирській діяльності явився визначним із всіх наших митрополитів” [43, 116]. Історики радянського періоду відводять місце митрополиту Макарію тільки як церковному діячеві. Насправді ж участь Макарія у світських справах не була визначною: він все ж таки був перш за все церковним діячем. Його ініціатива явно відчувалася у всіх важливих заходах направлених на зміцнення церкви. Державну владу він підтримував до тих пір, поки вона не зазіхала на церковні прерогативи” [42,110-111]. Однак, не дивлячись на різноманітність цих поглядів, слід визнати, що при умові боярських смут і двірцевих переворотів, а також малолітства Івана Васильовича лише людина з проникливим розумом та твердим серцем могла очолювати Московську митрополію. Такою саме людиною і був Макарій.

Цей церковний ієрарх зайняв митрополичу кафедру в складний час: його попередник, митрополит Іоасаф, був зігнаний боярами з великою неповагою. Є. Голубінський пише: „ митрополичий дім піддали справжній зневазі, в нього кидали каміння. Втікаючий митрополит не міг знайти криївну ні на Троїцькому подвірні, ні у великому княжому палаці. Його ледве не вбили” [18,256]. За три роки до цих подій бояри скинули митрополита Даниїла - так обидва митрополити перебували на засланні. А, оскільки, обрання Макарія було доконане Шуйськими, то вони хотіли мати на кафедрі свою людину - архиєпископа Новгорода, міста, яке їх давно підтримувало. Але святитель не виправдав їхніх надій: в центр своєї діяльності він поставив не боярські, а церковні інтереси. І, справді, Макарій був далекий від крайностей своїх попередників на кафедрі, хоча неправильним було б уявляти його далеким від світських справ. Зімін А. А. так пояснює загальну картину в тогочасній Московії: „Для зміцнення позицій Руської церкви необхідно зміцнити державну владу розхитану під час боярського правління... державна влада з часом повинна була спробувати підкорити собі церкву, чому остання всіляко противилася, особливо під час опричнини” [22,17]. Тому Макарій був змушений стати гнучким політиком, бажаючи згладити протиріччя всередині пануючого класу. Так, вперше митрополит зіткнувся із секуляризаційними спробами центральної влади в Новгороді, коли була проведена часткова секуляризація монастирських земель.

В Новгороді, Макарій почав працю з написання „Великих Четій-Міней” (з гр. „міне” - місяць; місячних читань), в яких хотів зібрати всі церковні книги і життя святих. „Великі Четьї-Мінеї” складалися близько двадцяти років, вміщуючи майже всі книги Святого Письма, до 35 житій святих, до 25 похвальних слів їм же, стільки ж розповідей про святих і віднайдення їх мощей, різні грамоти, послання, слова, монаші устави та ін. Займаючись укладенням цієї книги. В 1547 р. під головуванням самого Макарія відбувся собор, який частково доповнив і по-новому редагував житія святих: прийнято 12 святих загальноруських (св. Олександр Невський, св. ігумен Никон та ін.) і 9 святих місцевого шанування. Новий собор 1549 р., скликаний з ініціативи царя і митрополита, ще доповнив список руських святих. Якщо ж взяти до уваги всі новонаписані частини і книги „Великих Четій-Міней”, то можна побачити, що у всіх них підкреслюється особлива роль Руської церкви серед інших церков Православних [Там же, 182]. В цілому, всі ці заходи були здійснені для узагальнення руської духовної літератури, централізації культу руських святих, взагалі для підсилення ідеї „Москва - третій Рим” на зовнішнішньо-політичній арені, як єдиної спадкоємниці Риму та Візантії.

На долю митрополита Макарія випала ще одна важлива подія як в історії церкви, так і в історії Росії. За загальною згодою царя і митрополита відбулось остаточне завершення ідеї руської теократії - помазання на царство Івана Васильовича. Професор Базилевич К. В. розповідає так: „16 січня 1547 г. В Успенському соборі митрополит урочисто здійснив обряд царського вінчання над Іваном, положив на нього хрест, вінець і барми, а 13 лютого сам обвінчав царя законним шлюбом з дівчиною із дома Романових-Захар'їних - Анастасією”[6,362]. Іван IV, отже, прийняв помазання на царство за прикладом грецьких царів і прадіда свого Володимира Мономаха [18,286]. З однієї сторони роль митрополита Макарія у вінчанні на царство Івана IV справді велика, однак, слід взяти до уваги також і те, що, відвертаючи царя від Глинських, які намагались використати акт вінчання у власних інтересах, Макарій хотів в той же час зміцнити свій власний вплив на царя, а разом з тим і посилити вплив церкви в політичному житті країни. Можна сказати, що з вінчанням на царство Івана IV Васильовича ідея „Москви - третього Риму” отримала реальне втілення.

Участь церкви в утворенні ідеології самодержавної влади не обмежилась в середині XVI ст. складенням Макарієм чину вінчання на царство. Прославленням союзу та співпраці між державою і церквою проникнутий літописний збір (пізніше названий Никонівським літописом) і „Степенна книга”, які побачили світ з оточення митрополита. Так, в Никонівському літописі родовід Івана IV виводиться від римських та візантійських імператорів. Вся ж історія вивищення Москви, перетворення її на могутню державу трактується в літописі як історія розквіту та возвеличення династії Рюриковичів, достойним продовжувачем котрої є сам Іван Васильович. Щодо союзу Церкви та державної влади, то цій ідеї підкорена вся структура „Степенної книги”, яку склав за дорученням Макарія царський духівник Андрей. Отже, з того часу церковно-державні взаємини стабілізувались: митрополит Макарій разом із священиком Сильвестром та окольничим Адашевим стає найближчим радником великого царя.

Таким чином, завершується перший період царювання великого Івана IV Васильовича, який відзначається стабільністю відносин між церквою та державою, слабкістю царської влади через Іванове малолітство, тому в Москві ведеться ще активна боротьба між різними групами князів та бояр. В зовнішньополітичному ж плані Московська держава все більше зміцнюється і зростає, а тому важливим завданням для неї стає повернення земель в Східній Прибалтиці, біля Фінської затоки, боротьба за вихід до Балтійського моря і, тим самим, за торговельні шляхи в Західну Європу.

2.2 Боротьба за підкорення церкви державі в часи правління Івана Грозного (1533-1584)

В 50-их роках XVI ст. уряд Івана IV провів судову, фінансову і військову реформи, які покликані були сприяти централізації Московської держави, зміцнити державний апарат. Внутрішній стан держави більш-менш стабілізувався, однак для реалізації зовнішньополітичних планів царю необхідні були великі кошти, які мала церква. Меті проникнення державної влади в церковні справи повинна була служити реформа церкви[39,325].

Така загальноруська реформа була проведена на соборі 1551р., який називається Стоглавим від кількості прийнятих ним правил. 23 лютого 1551 р. в Москві в Успенському соборі зібралися всі церковні ієрархи: митрополит Макарій, архиєпископи: Новгородський Феодосій, Ростовський Никандр, єпископи: Суздальський Трифон, Смоленський Гурій, Рязанський Кассіан, Тверський Акакій, Коломенський Феодосій, Сарський Сава і Пермський Кипріан, безумовно, найпочесніше місце зайняв сам цар Іван IV. Зібрання перших людей держави вислухало дві промови царя, в яких він звинувачував бояр у самоправстві та свавіллі в часи його малолітства, а тому пропонував обговорити заходи по викоріненню непорядків у церковних та світських справах, згадував про собори 1547 та 1549 рр., рекомендував розглянути і затвердити Судебник 1550 р. і уставну грамоту [60, 73]. Далі робота собору продовжувалась таким чином: цар задавав питання, які раніше були складені його радниками, а собор, очолюваний Макарієм, давав відповіді. Собор мав вирішити питання, які торкалися найрізноманітніших сторін церковного життя - обговорити заходи по зміцненню дисципліни серед духовенства, його морального стану, уніфікувати обряди, тощо. Ряд питань, поставлених царем торкалися світських справ, головне ж із них - про влаштування службових людей - впиралося в проблему землеволодіння та привілеїв церкви .

Як бачимо, за обсягом своїх питань Стоглавий собор справді був визначною подією як в житті церкви, так і всієї Росії. Про це свідчить той факт, що одночасно із Стоглавим на Заході відбувався Тридентський собор із подібними завданнями. Грамота папи Пія IV свідчить про його намір просити Івана IV прислати своїх послів на відновлені засідання західного собору 1561 р. В 1565 р. папа послав або лише збирався послати царю діяння Тридентського собору. Однак, все це ні до чого не призвело, для Московської держави це було виявом визнання і поваги з боку інших держав.

Повертаючись до рішень собору, щоб уникнути небезпечних для церкви явищ, пропонувалося посилити контроль над нижчим духовенством. З цією метою створювався інститут протопопів, яких призначали за царським наказом та з благословення митрополита. Священики та диякони повинні були беззаперечно підкорюватись їм, в іншому випадку їм загрожувало відлучення від церкви. Таким чином, собор вводив певний рід духовної цензури. Протопопи, попівські старости і десятські священики повинні були слідкувати за переписуванням книг, в які писарями іноді вносились і особисті думки, що могли бути єретичними. Тільки після перегляду переписані книги могли бути використані в церковному богослужінні. Навчання в приватних школах також віддавалось під опіку протопопів та старост-священиків, які повинні були шукати освітчених священиків і спонукати їх до навчання дітей грамоти, писання і церковного співу. Собор також уніфікував церковні обряди і звичаї. Що стосується церковних прибутків, то на соборі були прийняті постанови. Так, податок з парафіяльних церков повинен був збиратися не десятниками, які зловживали своїм становищем, а земськими старостами і десятськими священиками, які призначались у сільських місцевостях. Намагались також вирішити прохання та настрої простих віруючих, так, наприклад, встановлювалась стала плата за звершення шлюбу і т. ін. Стоглавий собор за пропозицією царя переглянув деякі колишні заходи по обмеженню монастирського землеволодіння, які майже не втілювались в життя, і видав нові правила щодо цього [49,104] .

Це була спроба обмежити церковне землеволодіння і прибутки, які були необхідні царю Івану IV для плати своїм людям. Однак, якщо говорити в загальному, то Стоглавий собор своїми постановами намагався накласти відбиток церковності на все народне життя. Так, під страхом царської і церковної кари заборонялося читати так звані „відречені” та єретичні книги. Церкві надавалося право втручатися в приватне життя людей - „відмовляти від бородобриття, від шахмат, від гри на музичних інструментах і.т.п.” [28,256]. Також заборонялося спілкування з іноземцями, які в часи Грозного все частіше приїжджали в Росію. Разом з тим цар у своїх питаннях собору викривав чернецтво. Він зазначав, що монахи роздають гроші під проценти, що селяни втікають з їхніх вотчин і монастирські села пустіють. Іван IV Васильович не випадково звертав особливу увагу на викриття чернецтва. Відчуваючи велику потребу в грошах і землях для організації дворянського війська, цар зазіхав на церковні прибутки та землеволодіння, які в той час складали значну частину земель Московії. Церковники у відповідь намагалися чинити протест, який був висловлений митрополитом Макарієм ще напередодні собору в 1550 р. В ньому говорилось про принципову допустимість для церкви володіння нерухомим майном, наводячи різноманітні історичні приклади: від підробленої грамоти імператора Константина папі Сильвестру („Константинів дар”), до ярлика хана Узбека митрополиту Петру, підкреслюючи, що навіть „невірні” і „нечестиві” царі не віднімали у Церкви її володінь. Цю пропозицію митрополита підтримала більшість єпископів - „йосифлян”, число яких на соборі було більше, ніж „нестяжателів”. Таким чином секуляризаційна спроба Івана IV провалилась, але на соборі був доконаний повний компроміс. Церква, зберігаючи свої позиції, пішла на деякі поступки: зростання церковних земель певним чином обмежувалось, положення царського Судебника поширювались і на „святительський” суд, віднімались грошові жалування з царської казни монастирям, які мали значні земельні володіння. Монастирі отримували право купляти нові землі лише з дозволу царя, землі ж, які відійшли до церкви під час боярського правління, відписувались на царя. „В основі цього компромісу лежав страх антифеодального руху, проти якого держава і церква намагалися об'єднати свої сили”, підсумовує професор Клібанов А.І. [33,235].

Одночасно церква продовжувала зміцнювати свою організацію, адже постанови Стоглава щодо цього неодноразово перевірялись. „Так в Никоновському літописі, як ми вже знаємо, що вийшла від оточення митрополита Макарія, говориться, що в 1555 р. на соборі знову обговорювали,”про різні чини духовні” про багато справ „до утвердження віри християнської”. Церква різко посилила свій консерватизм, спрямувавши його вістря проти єресей ? „нестяжателів” та „зжидовілих” і проти перших ознак звільнення суспільної думки від тиску церковного авторитету [49,112] .

Отже, саме такою симфонією державно-церковних відносин характеризується період святительства митрополита Макарія, однак вже тоді не можна не помітити все більше наростаючої в них напруги і конфліктності. Митрополит Макарій правив церквою в кращий період царювання Івана IV, хоча вже тоді, а, особливо, після смерті своєї першої дружини Анастасії (1560р.) цар виявляв свій екстремальний характер. Фактично, зі смертю Макарія починається новий період в історії Московської митрополії і в історії Московської держави, про якого історики говорять так: „Одним із самих драматичних періодів в історії Росії XVI ст. були роки опричини (1565-1572 рр.)” [6,338].

Після смерті Макарія (1563 р.) цар скликав всіх єпископів у Москву на собор для обрання нового ієрарха Московської митрополії. А тому, продовжуючи традицію, започатковану ще за часів митрополита Іони (1448 р.), який був обраний митрополитом без згоди на те Константинопольського патріарха, наступник Макарія мав бути місцевим єпископом, але ще до цього, виконуючи волю Государя, вони (єпископи, які брали участь в елекційному соборі) Соборною грамотою встановили, що Митрополити Російські надалі повинні носити клобуки (головний убір монахів і єпископів із платом, що звисав ззаду) білі з рясами і херувимами, як зображені на іконах митрополити Петро і Олексій.” [29,31]. Через кілька днів собор єпископів, очолюваний Іваном IV, обрав інока Московського Чудова монастиря Афанасія (5 березня 1554 р.), який перед тим був протоієреєм Благовіщенського собору і духівником самого царя. Останній факт говорить нам про авторитетний вплив царя на обрання митрополита. На долю митрополита Афанасія випало найважче служіння з первосвятителів, проте, з кожним днем цар ставав все більше нестриманим в своїх правах і діях, недовірливим, злобним. Йому здавалося, що він оточений преємніками, що вельможі і бояри задумують зло проти нього, яких і тому спішив карати різними карами. Якщо митрополит заступався за нещасних, які підпали опалі царя, він уявлял, що духовенство тримається сторони ворогів і заважає йому карати злочинців [42,161]. Саме через такі утиски і Афанасій добровільно залишає свій престол (16 травня 1566 р.). новий митрополит був обраний згідно волі царя скликаною ним же Земською думою (2 липня 1566 р.) ним став Казанський архиєпископ Герман. Однак незадовго після цього через наклеп він був вигнаний згідно царського указу з митрополичих палат і знайдений через два дні мертвим, за одними свідченнями, інші ж стверджують, що Герман брав участь у висвяті нового митрополита Филипа 25 липня 1566 р.

Намагаючись підкорити церкву державній владі, Іван IV не схильний був ставити на чолі церкви будь-кого з „йосифлян”, войовничих церковників. Митрополит же Филип був близьким до „нестяжателів”, тому цар міг розраховувати на те, що він не втручатиметься в державну політику, спрямовану на секуляризацію[39,358] . Филип походив з боярської сім'ї Количевих, батько його належав до числа найближчих бояр великого царя Василія ІІІ Івановича і засідав у державній думі. Через це спочатку стосунки між царем і митрополитом були мирні.

Іван Грозний почав свої криваві реформи - опричнину, яка була найдраматичнішим періодом в історії Росії XVI ст. (1565-1572 рр.). Вводячи в країні опричні порядки, уряд Івана IV ставив перед собою завдання викорінення в країні „боярської крамоли”. По-суті справи, мова йшла про боротьбу з останніми уділами та іншими залишками феодальної роздробленості. Боротьба з удільною децентралізацією в роки опричнини не була послідовною. Це відобразилось і на ставленні уряду Івана IV до Руської церкви [15, 208].

Утворення єдиної держави в кінці XV ст. поставило на порядок денний останніх вогнищ політичної роздробленості. Напівнезалежна церква з її величезними земельними володіннями, які включали до третини населених міст Московії, була своєрідним феодальним утворенням всередині держави. Широкі імунітетні права, яких, як правило, світські землевласники на той час були позбавлені, перешкоджали реалізації державних фінансових та судових повноважень у вотчинах духовних феодалів. Подібність соціально-економічного положення крупних церковників та світської феодальної аристократії породжувало між ними ідеологічну близькість, з чим московські володарі не могли і не хотіли миритися. Разом з цим, вищі церковнослужителі - єпископат - протистояли ліквідації матеріальних основ ідеологічного та політичного престижу церкви. Єпископи володіли не лише значними земельними володіннями, в їх розпорядженні був великий штат військових слуг - бояр і дітей боярських, а особливо багато слуг знаходилось при дворі Московського митрополита. Очолювала їх своєрідна митрополича боярська дума, яка керувала справами митрополії. Особливі намісники та інші посадові особи складали апарат голови Руської церкви, який за своєю могутністю не поступався удільним князям. Тому уряду перш за все потрібно було зламати супротив керівництва церкви. Сам цар Іван IV вже в 1564 р. чітко усвідомлював, що церковники повинні бути відсторонені від управління країною[21, 194].

В 1566 р. Филип виступив проти опричнини. Впертий і різкий митрополит погрожував, що навіть не підкориться собору, якщо цар не прийме його вимог про відміну опричнини. Цар же заборонив йому втручатись в державні справи. Головне, що спонукало митрополита так вперто протистояти опричнині - це супротив керівництва церкви централізаторській політиці уряду Івана IV, який зазіхав на церковні багатства та привілеї. Проте репресії посилилися і серед бояр, невдоволення яких зростало все більше і більше, особливо з посиленням симпатій на користь князя Старицького. Іван Грозний через своїх слідчих агентів уважно слідкував за всім, що говорилося в Боярській думі. Так, продовжувались опричні безчинства - „кромешники” царя без суду і слідства рубали голови неугодним йому людям. Митрополит неодноразово засуджував опричнину у своїх виступах, проте цар не мав намірів вислуховувати їх. Так, на імпровізованому засіданні земського собору, 4 листопада 1568 р., митрополита звинуватили в “порочній поведінці”, лишили сану, а згодом заслали в Тверський монастир, де в грудні 1569 р. під час карательної експедиції Івана Грозного він був задушений Мілютою Скуратовим [10,108].

Отже, з діяльності митрополита Филипа видно, що церква, як і інші інститути московського суспільства XVI ст., перебуваючи під п'ятою самодержавної влади, намагалась відстояти свою самостійність.

За царювання Грозного було поставлено один за одним ще три митрополити, але вони вже не наважувались або, можливо, вважали безкорисним викривати і запевняти царя, адже досвід Филипа показав, що всі такого роду викривання не лише не могли виправити Івана, а ще більше озлоблювали його. Через два дні після скинення Филипа було возведено на митрополичу кафедру архимандрита Троїцько-Сергієвого монастиря Кирила. При ньому лютість Івана сягнула крайньої межі, він почав виливати свій гнів на цілі міста: Торжок, Коломна, Клин, Твер, Мідний, Вишній Волчок одне за одним були пограбовані опричниками. В 1570 р. було нанесено серйозний удар по новгородському духовенству, яке зберігало сліди автономії: розгромлено чимало монастирів, місцеві святині вивезено у Москву, архиєпископа звинуватили у зраді і позбавили сану, вивезено церковну казну. Указ від 9 жовтня 1572 р. заборонив земельні вклади в крупні монастирі по всій державі, встановив правило обов'язкового докладу урядовим органам у випадку дрібних приношень монастирям. Таким чином, відчуваючи гостру потребу в коштах для продовження важкої та виснажливої Лівонської війни, державна влада розраховувала отримувати їх з монастирських багатств. Однак, церковники не зовсім хотіли добровільно ділитись ними навіть з державою [56,125].

Однак, незважаючи на всі намагання Івана Грозного виграти Лівонську війну і отримати вихід до Балтійського моря, кінець XVI ст. позначений військовими поразками Московії. Зіткнувшись із військовими невдачами, цар в 1578 р. направив у Рим гінця Істому Шевригіна, сподіваючись встановити у конфлікті з польським королем Стефаном Баторієм, посередництво папи Григорія XIII. У Ватикані ожили давно бажані плани про об'єднання церков під керівництвом Риму. Тому в 1581 р., коли війська Баторія обложили Псков, в Росію прибув єзуїт Антоніо Посевіно, метою місії якого були не дипломатичні переговори, але справи церковні. „В наказі, отриманому ним з Ватикану, пропонувалося вжити всіх сил для того, щоб схилити Івана IV до духовного союзу з католицизмом... Посилюючи прагнення Івана IV до славних подвигів, папський посол знову і знову повинен був повертатись до головного - церковного об'єднання, пам'ятаючи, що потрібно хоча б домогтись дозволу для вікриття в Москві одної чи кількох католицьких церков” [50,477].

Грозний же використав одвічні плани римських пап про об'єднання церков у своїх дипломатичних цілях: уклавши мир, він не дозволив жодного будівництва костьолів та відправлення юнаків у Рим на навчання. Таким чином, охороняючи інтереси Руської церкви, московські представники в ході переговорів особливо вимагали повернення церковних маєтків, які перебували в численних православних монастирях і церквах, побудованих свого часу в східній частині Лівонії, яка тепер відійшла до Польщі. Адже двадцятилітня війна призвела до господарського зубожіння країни: помістя і вотчини служилих людей пустували, а їх власники намагалися уникнути військової служби, так все більше зростало монастирське землеволодіння. Тому Іван Грозний в 1572 р. відмінив опричнину і видав новий указ про заборону вкладів у великі монастирі, що стримало зростання їх земель. Якщо монастирські землеволодіння були величезні й держава вимушена була рахуватись з цим, то в політичному відношенні авторитет царя вже затемнював слово митрополита.