Взаємовідносини держави і церкви в Московській державі в ХІV-XVII столітті

15 квітня 1652р. помер патріарх Йосиф, а разом з цим втратила свою силу і владу церковна партія, що виступила проти жодних реформ у церковному середовищі. На обрій нових можливостей вийшов гурток ревнителів благочестя, підтримуваний самим царем. Усі в Москві могли здогадуватися, що спадкоємцем патріаршого престолу буде Новгородський митрополит Никон [Додаток 15]. Адже до цього вибору “Никон був головним радником царя Олексія Михайловича в справах церковних і вирізнявся від усіх скільки своїми особистими достоїнствами, стільки ж або навіть більше необмеженою довірою і любов'ю до нього государя “ [26,120]. Авторитет Никона в очах царя особливо посилився після Новгородського повстання 1650 р., коли при загальній розгубленості влади Никон, як Новгородський митрополит, проявив велику твердість і суворість. Якщо царю Олексію повинен був Никон, то й Никон розумів своє значення для царя [74, 40].

В момент смерті Йосифа Никона в столиці не було: він супроводжував мощі митрополита Филіпа Количева від Соловецького монастиря до Москви. В зв'язку з тим цар відложив вибори нового патріарха. “Казанський митрополит Корнилій і столичні ревнителі благочестя, непосвячені у плани царя, подали чолобитну із пропозицією вибрати в патріархи Стефана Воніфатьєва, найбільш впливового і авторитетного члена гуртка. Реакції царя на чолобитну не послідувало, а Стефан відмовився від пропозиції і настійливо рекомендував своїм однодумцям кандидатуру Никона. Останній також був членом гуртка, тому ревнителі благочестя в новій чолобитній до царя висловились за обрання в патріархи Никона” [54,380]. Отже, Никон, володіючи всіма потрібними царю Олексію якостями, був найкращим кандидатом в патріархи. Царю ще більше імпонувало і те, що Никон відійшов від точки зору провінційних ревнителів благочестя на церковну реформу : став прихильником плану перетворень церковного життя Росії по грецькому прикладу.

Никон до постриження в монахи називався - Микита Минов, народився в 1605р. в сім'ї селянина С.Вальдеманова Княгиненського повіту Нижньогородської губернії . Змалку залишився напівсиротою, чимало зла зазнав від мачухи. Никон був від природи наділений енергією, розумом, чудовою пам'яттю, і тому при допомозі сільського священика рано навчився грамоти. Після чого “…таємно втік у Макарієвський - Жовтоводський монастир”, де ретельно вивчав “книжну премудрість”. Батько, взнавши місце перебування сина, хитрістю забрав його до дому, де Никон залишався аж до смерті батька. Згодом він одружився і, маючи професійні знання служителя церкви, в 20 р. став священиком у своєму селі, а пізніше переведений на парафію у Москві ”[36,86].

Гіркий слід в душі молодого священика залишила рання смерть всіх трьох дітей Никона. Під впливом цього в 30р. він приймає чернецтво в Анзерському скиті, під іменем Никона. Через сварку з настоятелем монастиря через спосіб збереження грошової пожертви, Никон змушений був втікати. Прибувши в Кожеозерський монастир, поселився усамітненим на острові і в 1643р. був вибраний тут в ігумени”. В 1646 р. Никон приїхав до Москви ” з поклоном” до молодого царя Олексія Михайловича. Після цього почався стрімкий зріст кар'єри Никона. Сподобавшись царю, він був залишений в Москві і посвячений в архимандрита Новоспаського столичного монастиря, де знаходилась родова усипальниця Романових. Саме в цей час Никон зближується із царем Олексієм Михайловичем і входить у нього в довіру [34,87].

В 1648р. Никон був возведений в сан митрополита Новгородського, тут же почав проводити програму ревнителів, але всі заходи Никона викликали незадоволення маси населення, через надмірну строгість і властолюбивість, тим більше, що цар доручив йому нагляд і над світським управлінням, доносити йому про все і давати поради. Вміло зумів Никон впоратись із Новгородським повстанням 1650р. Ще одним своїм вчинком Никон хотів показати свою особисту першість і вищість в церкві та державі, а за внутрішнім своїм змістом прагнув показати перевагу духовної влади над світською. “В 1651 р. Никон, будучи в Москві, переконав царя перенести мощі св. митрополита Филипа, замордованого за наказом царя Івана Грозного, із Соловецького монастиря в московський Успенський собор… В грамоті, відправленій до Соловецького монастиря, цар, за порадою Никона, благав святого простити царю Івану гріх…” [67,386]. Суть цього задуму Никона зводилась до того, щоб ліквідувати залежність церковної влади від світської, поставити її в церковних справах вище царської влади і самому, ставши патріархом (будучи ще Новгородським митрополитом , він вважав себе єдиним і абсолютним реальним кандидатом в патріархи ), зайняти в крайньому випадку рівне із царем положення в управлінні Росією.

Отже, крім особливого ставлення царя Олексія до Никона і яскраві таланти характеру останнього, можна відмітити й інші сторони його особистості, що допомогли просуванню Никона по ієрархічній драбині. “Однак в міру вивищення Никона виявились і інші риси його характеру і переконань. Відомі нетерпимість, різкість і навіть жорстокість владики по відношенню до людей, які знаходились під його владою, - ” таку характеристику дає А.І.Клібанов [56,196]. Для досягнення першості він не соромився перебільшувати свої заслуги. В такій поведінці Никона, можна виділити найголовнішу світоглядну ідею майбутнього патріарха, що зумовила наступні вчинки його політики: Никон вважав, що церковна влада і священиче служіння є незрівнянно вищим ніж царська влада, а тому перше повинне мати пріоритетне і вище становище у суспільстві. Реалізацію цієї ідеї Никон проводив ще до свого патріаршества [26,122] . Більш рішучий крок Никон зробив при поставленні своєму в патріарха Московського. Коли йому пропонували патріарший престол, він почав відмовлятись, при чому його вже обрав церковний собор, і цар схвалив результати виборів. Так тривало аж до 25 липня 1652р., в цей день в кремлівському Успенському соборі для посвяти новообраного в патріархи зібрались цар, члени царської родини, боярська дума і учасники церковного собору. Никон змусив себе чекати. Він з'явився в соборі лише після посилання до нього ряду делегацій від царя і там об'явив, що не може прийняти сан патріарха. Тоді цар, оточений боярами і народом, в Успенському соборі, перед мощами св. Филипа, поклонився Никону в ноги і зі слізьми благав його прийняти патріарший сан, на що Никон погодився при умові, що всі будуть його шанувати і поважати як архипастиря і верховнішого отця, і перш за все цар Олексій Михайлович зобов'язався слухатись Никона у всьому. [Там же, 126]

Почав своє патріарше служіння Никон з того, що, ставши самовладним владикою Російської Церкви, почав усувати від втручання в церковні справи своїх колишніх однодумців по гуртку ревнителів благочестя ( ще до обрання в патріархи Никон під впливом царя, Ртіщева і Воніфатьєва перейшов до групи “грекофілів”). “Никон наказав не допускати до себе протопопів Івана Неронова, Авакума, Даниїла і ін. Вже в кінці 1652р. деякі із настоятелів монастирів, щоб догодити Никону, почали називати його великим государем ”[26,114].

Після цього Никон міг приступити до проведення церковної реформи. Її початок співпав з остаточним рішенням царя і боярської думи про приєднання України . 14 березня 1653 р., Никон наніс перший удар “древньому благочестю”, розіславши по церквах “пам'ять” про поклони і троєперстя: земні поклони замінялись поясними і вимагалось хреститись трьома пальцями замість двох. Відкрито своє невдоволення висловили провінційні члени гуртка ревнителів благочестя. Авакум разом з протопопом Даниїлом відразу ж почали діяти, написавши царю чолобитну, в якій вказали на невідповідність нововведень встановленим традиціям руської церкви [51,315]. Хоч успіху вони не домоглись, однак противники Никона зуміли вселити недовіру і ворожість до реформи в більш ширших колах населення, в першу чергу в столиці. Суворий патріарх відповів на протест ревнителів репресіями. Противники реформи Авакум, І .Неронов, диякон Федір і інші були заслані або ув'язнені під наглядом в монастирі. Т.ч. гурток ревнителів благочестя розпався і припинив своє існування.

Никон почав реформу без всілякого пояснення і авторитету реформи, тому зрозумівши цю помилку, вже весною 1654р. скликав церковний собор. Наступні рішення реформи патріарх підкріпив авторитетом цього собору і грецьких ієрархів. З цього приводу Никон відправив лист до Константинопольського патріарха Паїсія з проханням допомоги у спірних церковно - обрядових питаннях. Ще до отримання відповіді від Паїсія в 1655р. в Москву приїхав Антіохійський патріарх Макарій зі свитою задля милостині. Никон скористався його присутністю, і Макарій став головним його радником в цих питаннях, подібну роль відіграли також Сербський патріарх Гавриїл і Нікейський митрополит Григорій, які також чекали допомоги з Москви [56,201].

Взагалі, в ці роки 1654-1655 могутність Никона стала ще помітнішою, адже цар Олексій вів тривалі війни з поляками, а тому державні справи вів патріарх. На війні царю стали потрібними для війська підводи - і Никон розсилав по всій державі до воєводів міст свої грамоти, де говорив про необхідність надання допомоги [45,122]. Отже, Олексій Михайлович залишав всі справи на впорядкування патріарха вперше, з травня 1654р. по лютий 1655р., вдруге, з березня по грудень 1655р., втретє, з травня 1656р. по січень 1657р.; і увесь цей час Никон залишався головним діючим лицем. Тому в ці роки царської відсутності могутність Никона досягла свого вищого ступеня.

В січні 1656р. російські війська відвоювали у поляків м. Вільне, яке вважалось столицею Білорусії. Вістка про це застала і царя, і патріарха на Літургії в Успенському соборі, тому останній публічно прочитав її в соборі і привітав царя, величаючи його царем всієї Великої, Малої і Білої Росії ( після Переяславської ради 8 січня 1654р. Україна стала частиною Росії, однак Київська митрополія з її канонічною територією належала ще Константинопольському патріархату ), тоді цар, вітаючи Никона, наказав іменувати його патріархом всієї Великої, Малої і Білої Росії. З таким подібно царському титулом Никон величався і перед світськими людьми, навіть найвищими і знатними.

Повертаючись до справ реформи, то на той час вона була втілена патріархом лише частково. Відповідь Константинопольського патріарха Паїсія прийшла вже після собору 1655р. і була досить поміркованою. “Загальний смисл її зводився до наступного: обряди не мають істотного значення; потрібно боротися лише зі спотворенням в області віровчення, обряди можна виправляти.” [51,316]. Однак, Никон не звернув на лист Паїсія особливої уваги і, використовуючи присутність патріарха Макарія, скликав в 1656р. ще один собор, на якому було схвалено видану Никоном книгу “Скрижаль”, а найголовніше - всіх захисників старих російських обрядів було відлучено від церкви. Так, офіційно оформився церковний розкол. Суспільство і держава поділились на два ворогуючих табори: прихильників старої віри і обрядів ( старообрядці ) і захисники реформи Никона (никоніани ). Сторону перших приймала більшість знатних і багатих бояр, церковні ієрархи, селяни і посадські люди, боячись крайнього посилення влади царя і патріарха, обмеження своїх прав і привілей. Другі бачили в ревнителях старовини тих людей, які протестують проти влади, яка гнобила простий народ, під релігійним гаслом протесту, виражались опозиційні настрої, антифеодальний протест. В цілому, церковна реформа швидко втратила значення заходу вузько - відомчого, церковного і стала явищем антиурядовим і опозиційним.

Найяскравішою особистістю епохи розколу являється, безсумнівно, постать протопопа Авакума Петрова (1620-1682), “духовний ватажок, наставник і мученик старої віри, походив із сім'ї бідного сільського священика. Згодом став священиком у тому ж Нижньогородському уїзді, що й Никон, він швидко піднявся по службовому стану, став знайомий царю Олексію Михайловичу. Взагалі, дрібне сільське духовенство близько стояло до життя селян. Можна прослідкувати, як поступово розвивались протестуючі настрої Авакума, а його захист старих правил проти нововведень патріарха поєднувались із соціальними протестами проти гніту і безправ'я. [20,236]. “Все життя Авакума пройшло у сутичках із сильними людьми, - розповідає Базилевич К.В.- Ще будучи сільським священиком, Авакум підпав переслідуванню зі сторони місцевого воєводи, змушений був покинути свій двір і після поневірянь опинився у Москві, де спочатку зблизився із впливовим придворним духовенством. За виступ проти Никона Авакум був засланий в Тобольськ, а потім в 1666р. осуджується церковним собором на заслання в Пустоозерський монастир, де і був живим спалений разом із своїми послідовниками в 1682р.” [6,399].

До числа учасників розколу входили і представники реакційно-настроєної московської знаті, які бачили в реформах Никона новий засіб посилення царської влади. “Серед бояр, які підтримували стару віру тоді і пізніше, можна назвати ряд відомих прізвищ: Ф.П.Морозова, Є.П.Урусова, князь І.А.Хованський, князь Мишецький, Потьомкін, Соковнін, Стрєшнєв і ін. ”[49,110]

Спочатку свого виникнення розкол носив церковно-релігійний по своїй формі протест, що відбивав консервативні настрої його зачинателів і перших послідовників, які вороже відносились до проникнення в російське суспільство західноєвропейських звичаїв, а згодом все більше зливався з кінця 60-их років ХVІІст. із соціально-політичною боротьбою нижчих верств населення країни проти кріпацтва і гніту централізованої феодальної держави. Переслідувана стара віра ставала ідеологічним прапором цієї боротьби. “В цей час відкривались перспективи посилення економічної і соціальної могутності посадської верхівки, з однієї сторони, і зростаючого зубожіння середніх, плебейських і декласованих мас руських міст - з другої. Середні і дрібні торгові люди, які чимало терпіли від іноземної конкуренції, охоче приймали думку розкольників про згубність західних впливів на Русі - латинських звичаїв - як в релігійній, так і громадянсько - побутовій сфері” [50,318]. Більш багаті торгові люди почали вступати в розкол в самому кінці ХVІІ ст. і на початку ХVІІ ст., коли реформи Петра І вносили зміни в господарстві та соціально-політичному устрої держави. Частина ж із них не виступала як прихильники старої віри, залишаючись надійною опорою царської влади. В поглядах селян заміна старої віри новою ніби завершувала знищення всіх древніх “градських законів”, які здавалися їм вже тепер набагато кращими, ніж нові, що міцно затягували петлю кріпацької неволі. “Люди втікали на схід, південь держави, залишали поля , йшли в ліса і пустелі, морили себе голодною смертю і, накінець, приймали “вогняне хрещення”, тобто спалювали себе в зрубах. Таким був розвиток деології розколу в Росії др. пол.ХVІІ ст. Слід також сказати, що цей розвиток відбувався не без народних вибухів і збройних повстань: історії раннього розколу велике значення має Соловецьке повстання 1668-1676рр. Почавшись рухом на захист “старої віри”, воно вилилось в активне повстання проти державної влади. В ньому яскраво відбились вся складність соціального змісту розколу, його послідовна еволюція і об'єднання з масовим народним рухом. Взагалі, з кінця 60 - их років ХVІІст. Московська держава неодноразово здригається повстаннями, які носять релігійне забарвлення. [49,140]

В Соловецькому монастирі, зокрема, були особливо сприятливі умови для розвитку цього руху. Ще в ХІV-ХVІ ст це була самостійна феодальна одиниця, наділена імунітетом і нерідко зобов'язана військовою службою. “Це була найбільш близька руська паралель до монастиря Західної Європи”. [Там же, 141]. Чому сприяло географічне положення монастиря: був розміщений на островах Білого моря і слабо зв'язаний з Московською патріархією і Новгородською митрополією, якій колись підкорявся. Монастир володів не лише Соловецькими островами, але й значною частиною морського узбережжя, він був справжньою фортецею, що захищала вхід в Архангельський порт. Економічно являвся незалежним - тут було організовано ряд підприємств соляні варниці, слюдяні розробки, шкіряні доми, пташині заводи, рибні ловлі. Серед монастирських працівників, було чимало селян-втікачів, посад, стрільців і солдат. Монастир через свою віддаленість став місцем заслання ( в ХVI ст). Тому всі засланці, як служилі люди, так і духовенство, приносили сюди своє невдоволення владою - духовною чи світською, вони ж і відіграли важливу роль в посиленні опозиції, до якої приєдналось спочатку до 40 чоловік на чолі з князем Львовим. В 1657 р. Соловецький монастир, під керівництвом архимандрита Іллі, відмовився прийняти нові богослужбові книги. 16 лютого 1663р. собор старців монастирських постановив не приймати нових книг і обрядів, а в Москву відправити архимандрита Варфоломія для прохання про потреби монастиря, відстоявши свою господарську самостійність. “Чорні старці”, які не входили до числа членів собору, перейшли до боротьби з привілейованими “соборними старцями” за зрівняння їхніх прав в управлінні монастирем. Коли архимандрит Варфоломій перебував у Москві, з монастиря було прислано ряд листів із захистом “старої віри” і звинуваченням на Варфоломія і вимогою зняти його. З цього приводу з Москви був посланий Ярославський архимандрит Спаського монастиря Сергій, у супроводі з московськими стрільцями, для розгляду справи на місці. 4 жовтня 1666р. Сергій прибув до монастиря, але через ворожість братії, остерігаючись їхніх погроз, вернувся до столиці. Прислані з Москви стрільці були зустрінуті гарматними пострілами, а на чолі повстання став архимандрит Никанор, який став головним вождем й ідеологом повстання. Спочатку Никанору і його оточенню з монахів здавалось, що вони відстоюють віру, але згодом, коли до повстання долучилась більша кількість селян і посадського населення, що жили в монастирі, їм став зрозумілий соціальний характер боротьби. Уряд у відповідь почав облогу монастирських стін. А в 1667р. згідно царського указу були конфісковані вотчини і промисли монастиря, розміщені на узбережжі. Але повстанці в монастирі мали великі запаси продовольства, більше того місцеве населення допомагало їм, тому монастир зумів витримати восьмирічну облогу (1668-1676). Оборону повсталих було зломлено внаслідок зради одного монаха-перебіжчика, який відкрив таємний хід в монастир. 27 січня 1676р. монастир захопили урядові війська. За цим почалась жорстока розправа. Соловецьке повстання дуже яскраво показало що старообрядницький рух був опозиційним рухом не лише проти пануючої церкви Росії, але й проти самого царського уряду.

Повертаючись до особи Никона, слід сказати, протягом розглянутого нами періоду положення патріарха Никона докорінно змінилось. Безкомпромісна і навіть деспотична вдача Никона не дала йому втриматися на висоті свого становища та своїх впливів, тим більше, хитка і непостійна у відносинах вдача царя давала добрий грунт для ворожих наговорів та впливів. А ворогів у патріарха було багато, найперше серед бояр і прихильників старої віри. Найбільше вплинув на царя той закид, що патріарх своїм значенням затіняє царя. Так, почалось охолодження відносин між двома можновладцями. Патріарха почали рідше запрошувати в царський палац, а Олексій Михайлович все більше спілкувався із патріархом за посередництвом послів і намагався обмежити його владу.

Відкрита сутичка між царем і патріархом, що призвела падіння Никона, відбулась в липні 1658р. Приводом для цього послужила подія: під час приїзду грузинського царя у Москву, Никон не був запрошений на урочисту зустріч, окольничий Б . М. Хитрово , який відповідав за порядок, вдарив по голові патріаршого стряпчого князя Д. Мещерського. Скаргу Никона цар не задовольнив відразу, але лише пообіцяв розслідувати цю справу і в майбутньому зустрітись із патріархом, останнього ж така відповідь не задовольнила, і він висловив погрозу на адресу Б. Хитрово. Це розгнівило Олексія Михайловича. 10 липня прислав до Никона в Успенський собор боярина князя Ю. І Ромадановського, який об'явив патріарху про царський гнів і звинуватив його у самовільному привласненні титулу “ високого государя”. Від цього часу Никон вже не використовував цей титул. Через кілька днів під час служби в Успенському соборі Никон демонстративно зняв із себе патріарше облачання і склав символ свого сану - посох митрополита Петра, і надягнув просту монашу рясу. Він відправився в один із своїх підмосковних монастирів, чекаючи посланця від царя із його вибаченням. Але цього не сталося , Олексій Михайлович лише знову і знову осуджував такий вчинок патріарха, це було несподіваним для світської влади, адже воно ще більше ускладнило і без того складне положення російського уряду, особливо у зовнішній політиці. “ Никон користувався підтримкою Константинопольського патріарха і визнанням інших голів Православних іноземних церков, він мав великий вплив на Україні, де ускладнилась ситуація у зв'язку зі зрадою гетьмана І.Виговського. Залишення Никона патріаршої кафедри посилило ідейне бродіння в суспільстві.” [56,207]. 12 липня 1658р. царський посол князь А. Н. Трубецький зустрівся з Никоном, який підтвердив свою відмову від патріаршого престолу і дав згоду на обрання нового патріарха. Згодом Никон змінив своє рішення. “ Його дії, починаючи з лютого - березня 1659р. можна цілком однозначно розцінювати як вираження прагнень повернутись на патріаршу кафедру... при умові, що Олексій Михайлович визнає його першим в “премудрій двоє ці” ( царя і патріарха).” [45,154]

В лютому 1660р. в Москві був скликаний царем церковний собор, який засудив самовільне залишення патріаршества Никоном і розстригли його до сану священика. Сам Никон не визнав цього собору, справа затягувалась. Никон неодноразово звертався до царя Олексія Михайловича то з різним осудом, то з благанням примиритися. Цар ще відчував прихильність до Никона, тому часто виявляв йому знаки уваги: посилав за благословенням, говорив, що не гнівається на нього. Тому розраховуючи повернути собі патріаршество, Никон в грудні 1664р. несподівано з'явився в Успенському соборі, зайнявши патріарше місце, але Олексій Михайлович наказав йому повернутись в монастир. Справу патріарха Никона завершив церковний собор, що відбувся з грудня 1666р. по січень 1667р. Цьому собору було надано значення собору вселенських патріархів ( 2 листопада до Москви приїхали патріархи Антіохійський Макарій та Олександрійський Паїсій ) при участі самого царя, духовенства і членів боярської думи. Головним обвинувачем Никона на соборі був цар, який звинувачував патріарха у самовільному залишені кафедри і в звинувачені й ображені царської влади. Никон же заперечував свою вину. Однак , 12 грудня 1666р. було об'явлено вирок: Никона позбавили патріаршого сану і як простого монаха відправили під вартою у Ферапонтовий монастир. Цар намагався допомогти в'язню, посилаючи йому матеріальну допомогу, але Никон спочатку відсилав царські подарунки. Весь час свого ув'язнення, при житті царя Олексія, Никон перебував у невизначеності: цар обіцяв покращити його долю, але ніяких інструкцій по цьому не видавав. Перед своєю смертю цар Олексій Михайлович ( 1676р.) просив у Никона відпускну грамоту і у заповіті просив прощення, Никон же на словах відпустив (простив ) йому, але грамоти відпускної не дав. Після смерті Олексія Никонові вороги відразу ще раз виступили проти колишнього патріарха. Никона перевели в Кирило - Бєлозерський монастир, в тісну темну келію, де він важко захворів. Новий патріарх Йосиф не погоджувався на бажання Федора Олексійовича перевести Никона в його улюблений Воскресенський монастир, але цар сам наказав перевести його сюди. По дорозі старець Никон у віці 75 років помер, лише тіло його поховали у Воскресенському монастирі, як патріарха ( 17 серпня 1681р. ). Так, закінчилась ціла епоха в історії Росії під назвою - “справа патріарха Никона” .

Події пов'язані із церковною реформою є вершиною і одночасно кризою взаємин держави і церкви, в особі Російського царя і Московського патріарха. Тим більше, що в центрі історичної драми стоять такі дві яскраві особистості, як патріарх Никон і цар Олексій Михайлович, а точніше зіткнення цих особистостей і їхніх служінь: царського і священичого. Більше того, внаслідок зіткнення їхніх інтересів, встановлена рівновага порушилась і змістилась в сторону посилення світської, царської влади, що спричинило кризу в Російській церкві, останнє ж вилилось у скасування самого патріаршества і появу синодальної форми правління.

3.4 Світська і духовна влада в др. пол XVII ст

В цілому, др. пол. XVII ст. - це час чотирьох останніх Московських патріархів епохи Середньовіччя: Іоасафа ІІ (1667-1672), Питирима ( 1672-1673 ), Іоакима (1674-1690), Адріана (1690-1700) і проведення ряду важливих церковних соборів в 1672, 1675, 1678 і 1682рр., царювання Олексія Михайловича (1645- 1676 ), Федора Олексійовича ( 1676-1682 ), співцарювання Петра та Івана Олексійовичів (1682- 1696 ) і єдиновладдя Петра ( 1696-1725 ) і селянська війна С. Разіна, війна Росії з Туреччиною і Кримським ханством, стрілецькі повстання в Москві, введення нового літочислення і початок реформ Петра. Отже, в ці роки значні зворушення пережили держава і церква, тому вони заслуговують уваги.

Великий церковний собор , який відбувся в грудні 1666-січні1667рр., не лише завершив справу патріарха Никона, учасники собору розглядали цілий ряд інших важливих питань, що відіграли немало важливу роль у розвитку майбутніх подій в історії Росії. Одне із них: питання про підсудність духовенства світській владі, яка була встановлена “ Соборним уложенням 1649р. “ і створенням Монастирського приказу.” Це викликало невдоволення архиєреїв і монастирських керівників, проте слабкість їхньої позиції полягала в тому, що суддями Судового приказу патріаршого дому ( до 1649р.-і архієрейських домів ) були світські особи. Тому , заявивши про недопустимість світського суду над духовенством, учасники церковного собору висловились за створення в патріаршому і архієрейських домах приказів духовних справ зі суддями із духовних осіб і передачу їм суду над духовенством.”[56,206] . Цю ж рекомендацію світська влада прийняла в липні 1667р., звільнивши всіх представників духовенства від світського суду над ними і позбавивши Монастирський приказ найважливішої його функції - судової. Останнє ж прискорило постановку питання про ліквідацію Монастирського приказу, що було здійснено в 1677р. Найбільш гострішою була дискусія по питанню про співвідношення “священства” і “царства”, відкрито поставленому ще в 1662-1663рр. патріархом Никоном. Нагадаємо, що останній же у свої теоретичні роздумування по цьому питанню виклав у своєму творі” Заперечення або сплюндрування смиренного Никона, Божою милістю патріарха, проти питань боярина Симона Сал тикова, який написав Газькому митрополиту Паїсію Лігариду і на відповіді Паїсія”. Вальденберг В. пише:” В своїх роздумах Никон посилається на обрядову практику, наприклад, на місце первосвященика при вінчанні спадкоємця престолу на царство, а також на приклади з Біблії і поширене в його часи уподібнення Церкви сонцю, духовного - небесному життю і т. п. У зв'язку з цим і своїм прагненням бути першим він писав:” Господь Бог... коли небо і землю створив, тоді два світила - сонце і місяць на небі поставив, щоб на землю світили: сонце нам показує владу архиєрейську, місяць показує владу царську, тому що сонце світить вдень, як архиєрей душам, менше ж світило - вночі, як для тіла”. У зв'язку з цим священство всюди пречесніше за царство. Влада священства настільки краща від світської, наскільки вище небо від землі... Не від царів бере початок священство, але від священства на царство поставляються... тому що священство вище від царства”. Такою була світоглядна позиція Никона. Повертаючись же до діянь собору слід сказати, що ще до нього в Москві було отримано відповідь східних патріархів на питання царського урядування і співвідношенні її з церковною владою у” премудрій двійці”. “У відповідності з бажанням царя Олексія Михайловича патріархи написали, що царська влада вища церковної що цар - намісник самого бога на землі і цьому зобов'язані підкорятись всі піддані, в тому числі й патріарх.” Східні патріархи Макарій та Паїсій зайняли опозицію проти визначення, никоніанського. Однак, для примирення сторін собору греки запропонували компромісну формулу, по прикладу візантійського ідеалу “премудрої двійці”: “ Цар має перевагу у справах світських, а патріарх - в церковних, щоб таким чином збереглась цілою і непорушною повік гармонійність церковного утворення.” [56,214].

На жаль, невідомо чим закінчилась дана дискусія, так як Олексій Михайлович, будучи прихильником формули “ царська влада вище церковної”, не затвердив результатів обговорення по питанню про співвідношення влади, і тому вони не були включені в діяння Великого Церковного собору ( грудень 1666- січень 1667рр.). Н. Ф. Каптєрєв так сформулював значення собору 1667р. у питанні про владу: “ Таким чином , соборним рішенням Церква визнана була цілком самостійним і незалежним від царства утворенням, яке має свого самостійного, незалежного голову, свої власні закони, свій самостійний суд і власне управління, так що всіляка опіка зі сторони світської влади, що досі тяготила над архиєреями, всілякі її втручання в загальні церковні і приватні єпархіальні справи визнані були собором незаконними... За вимогами собору ненависний Никону і всім архиєреям Монастирський приказ був знищений як інстанція, незгодна із визнанням незалежності духовенства від світської влади , завдяки чому підсудність духовенства світським суддям була остаточно знищена...Повинні були припинити своє існування і світські архиєрейські чиновники, призначені до архиєреїв світською владою і так сильно обмежуючі самостійність і незалежність архієрейського єпархіального управління ”[13,153].

Ще одним важливим питанням займався цей собор, визнавши правильність виправлення церковних книг і обрядів не лише по стар ослав'янським, а й грецьким оригіналам. Крім того , що собор зобов'язав духовенство звершувати богослужіння по ново виправленим книгам, також, за вимогою східних патріархів, було засуджено старі обряди і відмінено постанову Стоглавого собору 1551 р. про ці обряди, як необґрунтовані.” Прихильники старих обрядів були засуджені як єретики, було передбачено відлучати їх від церкви, а світська влада - судила їх громадським судом як противників церкви.” [78,1764]. Т. ч., рішення собору про старі обряди сприяло оформленню і закріпленню розколу Російської Православної церкви на офіційну , пануючу в суспільстві, церкву і старообрядницьку, яка стала ворожою не лише офіційній церкві, але й державі. Визначають три етапи становлення старообрядницького руху: “1653-1663рр. - внутрішня боротьба прихильників і противників никонівського варіанту реформи, 1664-11682- розширення конфлікту, винесення внутрішніх суперечок на суд суспільства, 1683-1698 - консолідація старообрядницьких общин, залучення широких народних мас.”[Там же, 1765].

Ще одне важливе питання належало для вирішення учасникам собору: обрання нового патріарха, оскільки Никон був позбавлений патріаршої кафедри і засланий в ув'язнення у Ферапонтовий монастир. Отже, 10 лютого 1667р. Московську патріаршу кафедру посів Іоасаф ІІ, він був поважним старцем-монахом, далеким від світського життя, не мав освіти і взагалі був несхильний до управління цілою церквою.

Після поставлення нового патріарха собор також торкався різних сторін життя російського суспільства, і його постанови мали таке ж значення, як і “Стоглав.”

Отже, подальший хід історичних подій, у взаєминах церкви і держави певним чином, був закладений у постановах Великого Московського собору (1666-1667рр. ). Після зіткнення з рішучим і діяльним Никоном цар Олексій Михайлович високо оцінив поступливість нового патріарха, його невтручання в державні справи і цілковиту згоду зі всіма діями. Кубеліус у своїй праці пише: “ Родом він ( Іоасаф )був, очевидно, з Тверської землі і до патріаршества ніс послух архимандритом Володимирського Рождественського монастиря (в 1654-1656рр. ) і Троїцько- Сергієвій лаврі ( з квітня 1656р. по грудень 1666р. )” [26,244]. Така пасивна поведінка Іоасафа ІІ пояснюється тим, що він був глибоким старцем, який не мав ні освіти, мабуть єдиною ,значною справою патріарха Іоасафа стало прохання до турецького султана відновити на престолах колишніх суддів патріарха Никона - патріархів Антіохійського Макарія і Єрусалимського Паїсія. Клопотання це в багато чому було зумовлене прагненням Москви позбутися греків, які все більше і більше вмішувались у внутрішньо церковні російські справи. В області внутрішнього церковного життя патріарх Іоасаф став фактично першим, хто почав втілювати в життя перетворення в богослужінні, узаконені Великим собором 1666-1667рр.” Вже 1668р. патріархом були покарані священики, які служили по старим книгам, розпочато видання указів і написання творів, направлених на пояснення соборних рішень і проведення їх до життя... За нього продовжувалось також виправлення і видання богослужбових книг: Великий і Малий Катехізиси, Тріодь цвітну ( 1670 ), Тріодь постову ( 1672 ), здійснювалась місіонерська діяльність в Сибірі й Далекому Сході. 1671р. на р. Амурі засновано Спаський монастир. Іоасаф ІІ помер 17 лютого 1672р. і похований в Успенському соборі Московського кремля [63, 369].

Престол Московського патріарха довго не пустував, тому 3 липня 1672р. на нього був возведений Новгородський митрополит Питирим. Якщо в історії та історіографії Російської Православної Церкви патріарх Іоасаф мало привертає до себе увагу дослідників, через свою незначущість і “сірість” , то дев'яти місячне патріаршество Пати рима залишається взагалі непоміченим, про що пише Лебедєв: “ Предстоятельство патріарха Питирима, глибокого серця, нездатного нести тягар патріаршої власті, пройшло , за думкою церковних істориків, безслідно для Руської церкви. Патріарх помер в квітні 1673р. важко прохворівши останні місяці життя” [54,392]. Можна припустити , що як і у попередньому випадку, цар вже один раз помилившись в енергійній і запальній натурі Никона, обирав на патріарха менш дієвих похилого віку старців, які б не обговорюючи непорушно виконували його волю, доповнюючи його світську владу своєю церковною. Фактичним управителем патріарших справ при Питиримі був його наступник- Новгородський митрополит Іоаким. Булгаков характеризує період їх патріаршества так: Правління патріархів Іоасафа і Пити рима, що проходило під знаком найбільшого з часів Стоглава собору Руської Церкви 1666- 1667рр., визначалось тим, що цар Олексій Михайлович як ініціатор Собору силою державної влади приводив до життя всі починання церкви, своїм авторитетом стримуючи вже ясно об'явлене протистояння всередині церкви ”[45,459].

Діяльність наступного патріарха , Іоакима, на час правління якого випали досить драматичні події громадянської і церковної історії: зміна царів, народні повстання і церковні собори, в багато чому визначились закріпленою собором 1667р. самостійністю церкви.

“Патріарх Іоаким походив із древнього роду Савелових, який відомий з XV ст. І веде свій початок з новгородського села Сівкова, при Івані Грозному переселений в Можайський уїзд. Іван Савелов народився 6 січня 1621р. Досягнувши повноліття , одружився, мав чотирьох дітей. На військову службу направлений на Україну. В 1652р. , взнавши про смерть дружини і дітей, прийняв монарший постриг в київському Межигірському монастирі під ім'ям Іоакима. ”[Там же, 374]. В 1657р. Іоаким був запрошений перейти в Іверський монастир патріархом Никоном, але згодом був призначений патріархом будівничим Воскресенського Новоєрусалимського монастиря. Іоаким просив у патріарха відпустити його в Межигірський монастир і отримав дозвіл на перехід. Але, зустрівшись в Москві з Федором Ртищевим, затримався у столиці, очевидно залучений вченим братством монастиря Андрія Стратила та в Плєніцах. Потім поступив келарем в Ново - Спаський монастир, в 1663р. перейшов до Чудового монастиря і через рік став його архимандритом. “В Москві Іоаким користувався покровительством Ф.Ртищева і його батька, окольничого М. Ртищева, який проживав у Ново Спаському монастирі. У квітні 1672р. поставлений Новгородським митрополитом, але фактично, залишився в столиці в якості управляючого справами при хворому патріарсі Питиримі. В сан патріарха розведений 26 липня 1674р”[36,126].

Можна сказати впевнено, що саме тоді і саме тут на Україні, вже давно діяли вищі духовні школи, а взаємини держави і церкви перебували у справді гармонійному співвідношенні, згідно давніх кращих Київських і Візантійських традицій, була закладена основа характеру, освіченості та дієвого відношення до світу, які в повній мірі проявились у Іоакима на патріаршому престолі.

Взагалі, Макарій Булгаков характеризує патріарха Іоакима” як консерватора і позитивіста”, який ”направив свою енергію на виконання архиєрейської програми ,утвердженої собором 1666-1667 рр. Патріарх почав проводити цю , по суті никонівську , програму з часу входження на Новгородську кафедру. Ще будучи митрополитом Іоаким видав указ про збір церковної данини з духовенства попівським старостам, а несвітським єпархіальним чиновникам.” [45,467]. Цікаво ,між іншим , що і Никон свого часу також починав вводити деякі новації , будучи ще Новгородським митрополитом, а взагалі , є чимало біографічних подібностей між Никоном та Іоакимом.

Отже , відразу після вступу на патріарший престіл , в травні 1675р. Іоаким скликав новий церковний собор , на якому постановив “щоб монастирський приказ не на словах , а на ділі був закритий , адміністрація ,суд і фінансові питання , що торкаються церкви ,перейшли до духовенства , світські чиновники із складу слуг архиєрейських домів були лише підкореними виконавцями вказівки і розпоряджень господарських властей....Світським чиновникам відводилась допоміжна і виконавча служба по ревізії і описанні майна церков і монастирів.”[37,44].

Особливо за Іоакима підняте питання про кордони єпархій , які були встановлені рішенням собору 1589 р. про утворення патріаршества в Росії. В основі існуючого тоді єпархіального поділу лежав принцип утворення архиєрейських кафедр в царських містах , якими окрім Москви визнавались столиці колишніх татарських ханств-Казань і Астрахань , в древніх княжих центрах і у “ великих державах “- Новгороді та Пскові , тобто церковний поділ відповідав адміністративно - територіальній структурі, що склалась в державі. Ципін В.А. зазначає: ”При патріарху Никоні адміністративні перетворення проводились без єдиної програми , але у зв'язку із конкретною політичною ситуацією. Так наприклад, ціллю утвердження В'ятської єпархії було прагнення патріарха Никона закрити Коломенську єпархію , приєднавши її до патріаршої області.” [45,468]. Неугодний Никону Коломенський єпископ був переведений до новоутвореної В'ятської єпархії. В 1662 р. Олександр В'ятський написав твір “Викриття патріарха Никона , в якій запропонував новий принцип територіального поділу на єпархії - в залежності від кількості парафій у єпархії , свого часу на Великому соборі 1666-1667 рр. це пропонували греки . Але як тоді , так і тепер (1675р.) собор прийняв до виконання постанови собору 1589р. В соборній постанові було записано , що задля виконання волі царя Федора Івановича, патріархів Єремії та Іова необхідно утворити архиєпископію в Нижньому Новгороді, єпископії у Ржеві, Володимирові, Білоозері, Дмитрові . У степінь архиєпископій на зміну рішень собору 1589р. підносились єпископії у Великому Устюзі, Коломні, Чернігові, Пскові.... митрополиче достоїнство з пожалуванням саккоса отримав Астраханський архиєпископ Йосиф... Затвердили рішення про відкриття єпархії у Вятці і відновили древню Пермську єпархію, утворено архиєпископії в Архангельську і Холмогорках.” [37,48]. Не згадує Ципін В. А. також і про підвищення Тобольського архиєпископа до сану митрополита і утворення Білгородської єпархії. Ці постанови собору 1675р., фактично, є компромісом між інтересами царського уряду і єпископом. Але в подальшій роботі собору виявилась суперечка між інтересами світської і церковної влади щодо територіального поділу на єпархії. Було запропоновано розділити територію країни на митрополичі округи за прикладом Грецької церкви. Такий поділ передбачав існування округи ( митрополії ) на чолі митрополита, якому б підкорялися єпископи, які очолювали єпископи її в рамках даної округи митрополії. Але ця пропозиція не була підтримана, оскільки ні патріарх , ні єпархіальні архиєреї не були зацікавлені у збільшенні і створення ще однієї ланки в системі церковного управління. Т. ч., якщо постановами собору 1666-1667рр.було визначено відкрити нові єпархії, то в 1675р.єпископат пішов по шляху більш чіткого розмежування єпархіальних володінь на основі письмових книг. Так, наприклад, конкретне розмежування було проведене між Новгородською, Рязанською і Коломенською єпархіями.

Оскільки найбільш обширними були патріарші володіння,а в межах інших єпархій знаходились патріарші вотчини, приписні монастирі й церкви, то патріарх соборним рішенням дав приклад розмежування прав своїх і місцевого архиєрея. Тепер всіма духовними питаннями управляв єпархіальний владика, до нього ж і надходила церковна данина. По відношенню до патріарших монастирів єпископ мав лише право також вирішувати їх у духовних питаннях, повідомляли патріарха про безпорядки і карати винних за його наказом. Аналогічний порядок застосовувався і у відношеннях між єпархіальними архиєреями, кожний з них ставав господарем в своїй єпархії. Т. ч. передача частини повноважень патріарха на місця дозволила архиєреям швидше реагувати на ситуацію в суспільстві, яка найперше визначалась посиленням старообрядницького руху. Архиєреї ж відтепер ставали основною ланкою проведення церковної реформи в життя. Отже, із розглянутих постанов церковного собору 1675, можна чітко простежити послідовне намагання патріарха й іншого духовенства віднайти шляхи і засоби для зміцнення церковної влади, що насправді означало чергову спробу звільнитись від держави. 1676р. Олексій Михайлович помер, передавши царську владу своєму синові Федору Олексійовичу ( 1676- 1682 ). Патріарх Іоаким вінчав нового царя на царство в Успенському соборі , заручившись його підтримкою. Справа в тім ,що був ще живий патріарх Никон, який в умовах приходу до влади нового царя ,міг знову претендувати на патріаршество. Адже ще при житті цар Олексій Михайлович часто турбувався за ув'язненого Никона у Ферапонтовому монастирі. Це не могло не турбувати Іоакима, тим більше що Никон ніколи не визнавав законним суд над собою, тому Никон не визнавав Іоакима патріархом. В ці роки патріарх Іоаким відчував нестійкість свого положення. Никон був сильним суперником, тому він намагався огородити від впливів Никона молодого царя Федора, який проявляв симпатію до Никона....” слухи говорять про те, що цар Федор Олексійович за пропозицією свого вчителя Симона Полоцького, який на патріарха Іоакима мав велику злобу , задумав утворити чотирьох патріархів, де раніше були митрополити, а саме в Новгороді, Рязані Ростові і Крупицях. На місце Московського патріарха поставити скинутого Никона, а Іоакима відправити патріархом в Новгород.” [36,108]. Така боязнь Іоакима за своє становище цілком вкладається в логіку всіх його дій і рішень собору 1675р. по регламентації взаємин між архиєреями. Особливо вона проявилась у спільній боротьбі царської і церковної влади проти розколу в останній третині XVII ст., яка тепер вже стала боротьбою проти народних заворушень. Патріарх Іоаким відзначився в тому, що активно настоював на жорстокому покаранні, а не засланню, учасників Соловецького повстання (всього до 50 чол. ). Про цього патріарха пише проф. О . Лотоцький: “...діяльно проводив боротьбу з розколом, притягаючи в тім на допомогу цивільну владу, з його ініціативи видано закони, що впроваджували тяжкі кари для розкольників та для тих , що їх покривають, сам написав твір проти розкольників “Увіт Духовний”, подавши там підстави, на яких запроваджено реформи богослужбового чину та поправок у церковних кригах. “ [45,472]. Найбільше ж відзначився Іоаким ревністю в обороні Православ'я, проводячи політику крайньої нетерпимості до всього, що походило зі Заходу чи мало якийсь зв'язок із ним. На грунті крайньої нетерпимості до всього західного патріарх Іоаким вів боротьбу з тими ідеями, що приходили в Росію з України та Білорусії через київських вчених, серед яких найвидатнішим був Симеон Полоцький зі своїми учнями, який був вчителем царя Федора Олексійовича.

Наступним кроком в області врегулювання церковного життя при патріарсі Іоакимі став собор 1682р., скликаний за наказом царя Федора. На розсуд собору останній запропонував 16 пропозицій, які умовно можна поділити на три великі групи: “По-перше, про засоби для зміцнення православної віри, в числі яких проект про переустрій єпархіального управління і збільшення кількості єпархій. Питання другої групи складали визначення, направлені на зміцнення церковної дисципліни. Третя група - це пропозиції і визначення собору чисто церковно-практичного характеру”[78,1765]. Отже, уряд, як і раніше пропонував збільшити кількість архиєрейських кафедр до 72, а країна повинна була ділитись на патріарший і 12 митрополичих округів, які , в свою чергу поділялись на єпархії ( від 2 до 20). Собор же внаслідок тривалих обговорень затвердив проект про встановлення різних ступенів єпархій. А ще до цього цар, не чекаючи рішень собору, в кінці 1681р почав переміщати архиєреїв і відкривати і закривати єпархії. Справа в тім , що уряд хотів відмінити ,запровадивши намісництва, що було доконане в 1682р. причому кількість і кордони намісництв повинні були співпадати з кількістю і кордонами митрополій. Територіально ж намісництва відповідали колишнім самостійним областям, що свого часу увійшли до складу Московської держави. Їхній же склад був перейнятий із царського титулу і повинен був вказувати на те, що саме цар володіє багатьма підкореними державами. Підкоренням єпископів і архиєпископів митрополитам можна було зміцнити централізацію церковної влади. Але митрополити призначались в ті ж міста, що й намісники, і тому вони безумовно підпадали в залежність від останніх, що посилювало підкорення Церкви світській владі. Отже, цар Федір Олексійович прагнув поширити свою самодержавну владу, і на церковну владу, призначаючи архиєреїв як своїх представників. Адже місництво або ранги давали можливість знатним боярським родам займати місця в уряді, внаслідок же реформи цар отримав право розподіляти місця в уряді за своєю волею.

Безумовно, така активна діяльність патріарха Іоакима не могла ж викликати невдоволення. Проти нього виступили поступові кола бояр , які вже почали утворюватися в Москві , як передсвіт близької Петрової реформи. Але Іоаким вмів твердістю свого характеру протиставитися своїм ворогам. Так, після смерті в квітні - травні 1682р. царя Федора Олексійовича в умовах державної смути в питанні про престолонаслідування патріарх виступив посередником між ворогуючими сторонами і вживав певних заходів для припинення стрілецького повстання в травні 1682р. ,яке було виявом розкольницького руху ,який охопив Москву. Відчуваючи критичний момент, патріарх і уряд почали енергійно підкуповувати учасників повстання , чим розділили їх. В такій ситуації вже зорієнтувалась регентка цариця Софія і за допомогою дворянського ополчення швидко впоралась із повсталими, вдаючись пізніше і до жорстких репресій. Так, неодноразова зміна царських осіб за патріарха Іоакима піднімала сама по собі його значення як патріарха, який виступав у якості вищої особи в державі, яка забезпечувала стабільність влади.

Ще однією важливою подією в житті Російської церкви за патріарха Іоакима стало канонічне приєднання Київської митрополії до складу Московського патріархату. Цій події передували Переяславська рада ( 1645р.), що оформила приєднання території України до Росії, і «Вічний мир» Польщі з Росією ( 1686р. ), за яким залишався « за Москвою осідок українського митрополита Київ, з ближніми околицями та фактично підпорядковувалась православна ієрархія в Польщі Київському митрополитові.» [ Там же, 1765]. Безпосереднім початком такого приєднання стала висвята на митрополита Київського князя Гедеона - Святополка Четвертинського, родича тодішнього гетьмана І.Самойловича, Московським патріархом, при тому, що Київська митрополія тоді ще офіційно належала Констанопольській патріархії, а тому саме там повинен був бути висвячений новий митрополит, який всупереч усіх законів, присягнувся на вірність Іоакиму Московському. Але, щоб узгодити нове призначення із Константинополем, в листопаді 1685р. з Москви до Константинополя було відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алєксєєвичем з грамотами від Московських царя і патріарха, « з проханням визнати юрисдикційну зміну становища української церкви та прислати кілька грамот, а саме: патріархові Московському, що він перебирає всі права на Київську митрополію, митрополитові Гедеонові - з підтвердженням його на становищі митрополита Київського, православному населенню України й Польщі, щоб православні люди підлягли митр. Гедеонові та його наступникам… в подарунок патріархові посилаються золоті та соболі…» [65,234]. Константинопольський патріарх Діонисій погодився задовольнити прохання Московського царя і написав відповідні грамоти. Так, було доконано важливий історичний факт, в історії ж Росії це було наступним кроком для поширення і утвердження великодержавної політики російських царів, як захисників усього Православного світу. Авторитет же патріарха Іоакима ще більше піднявся, як найпершого церковного первоієрарха в даній політиці. Цьому сприяло послаблення світської влади, що було викликане розколом правлячої верхівки на три партії - прихильників цариці Софії і царя Петра Олексійовича ( партія Наришкіних ). Для досягнення своїх цілей в боротьбі із західними впливами ревнителі православ'я ( консервативна православна партія ) на чолі з патріархом Іоакимом приєдналися до прихильників партії Петра Олексійовича, підтримавши цю партію у боротьбі за владу. Але скинення цариці Софії і перемога царя Петра осінню 1689р. не принесли очікуваних плодів для патріарха. Уряд Петра задовольнив лише частково вимоги ревнителів православ'я: з Москви було вислано католицьку місію, що активно велась за регентства Софії єзуїтами. 17 квітня 1690 р. патріарх Іоаким помер, залишивши після себе більш-менш впорядковані внутрішні церковні справи, йому вдалось об'єднати єпископат і зміцнити позиції своєї влади у відношеннях із світською владою.