Взаємовідносини держави і церкви в Московській державі в ХІV-XVII столітті

В лютому 1572 р., після смерті митрополита Кирила, собор єпископів на чолі з Іваном IV обрав митрополитом Московським архиєпископа Полоцького Антонія, який також зазнавав постійних утисків з боку царської влади. Про це свідчить постанова церковного собору 1580 р., скликаного в Москві. „На цьому соборі, - говорить С. В. Булгаков, - Івану IV при підтримці церковних ієрархів і білого духовенства вдалось провести рішення про безумовну заборону вкладів в монастирі” [78,1760]. Отже, світська влада, перетягнувши на свій бік вищих ієрархів і біле духовенство, отримала перемогу над чернецтвом, невдоволення якого і його сила були такі великі, що рішення це потребувало нового підтвердження, що було зроблено вже наступного року. В лютому 1581 р. після смерті Антонія було висвячено ігумена Хотинського монастиря Діонісія на митрополичу кафедру. В цьому ж таки році влада застосувала загальний опис всіх земель і ввела „заповітні роки”, в які селянам заборонялося змінювати своїх господарів-власників. Монастирські привілеї - тархани - стали серйозною перешкодою на шляху проведення в життя цих урядових постанов.

На долю митрополита Діонісія випало також чимало важливих подій в історії Росії: перед самою своєю смертю Іван Грозний просив митрополита Діонісія постригти його в ченці з іменем Іона (помер 18 березня 1584 р.), потім Діонісій вінчав і миро помазав на царство Федора Івановича (31 травня 1584 р.).

Так закінчилася ціла епоха в історії російської державності, яка характеризувалася постійною боротьбою як всередині Московської держави, так і в зовнішньополітичному плані. Московська держава, завдяки Івану Грозному стала міцнішою у внутрішньополітичному житті, саме він зумів підкорити всі ланки життя самодержавній владі, в тому числі поставив під жорсткий контроль діяльність церкви. Він, зумів зарекомендувати себе і свою державу і в зовнішньополітичному житті, адже з Московською державою починають рахуватись інші держави.

2.3 Запровадження патріаршества в Московській державі в кін. XVI ст

В часи правління Івана Грозного (1547-1584) значно зросло значення Московської держави на міжнародній арені, розгром Казанського та Астраханського ханств відкрив шлях для завоювань Сибіру та інших територій. Московська держава в основному подолала головні внутрішні протиріччя, було завдано завершального удару удільній роздробленості в країні, а влада царя настількі зміцніла, що більшість питань він вирішував без Боярської думи. Сильні удари, нанесені Грозним церковній автономії в період опричнини і в 70-х роках XVI ст., зробили церкву більш могутньою та слухняною зброєю в руках держави. Могутня держава, де православ'я було офіційною релігією претендувала замінити собою Візантійську імперію, проте державній величі повинна була відповідати велич церковна.

Церква, яка освячувала владу московських правителів, відігравала важливу роль у внутрішньо-політичному житті країни. Московські князі вже з сер. XIV ст. стали виразниками ідеї об'єднання країни та створення централізованої держави. Вони на протязі XIV - XV ст. постійно намагались залучитись підтримкою церкви як основного інституту держави. Паралельне зміцнення великокнязівської влади та митрополичого дому в XIV - XV ст. були неодмінною умовою їх взаємодії для створення єдиної централізованої держави, хоча, звичайно, кожен з цих інститутів вели свою політичну лінію, що неодноразово виливалось не лише в співпрацю, але й в конфлікти та протистояння [53,346].

Прийняття російським правителем Іваном Грозним царського титула в 1547 році поставило питання про вищий титул глави церкви. Вцілому, титул «цар» асоціювався в ті часи із візантійськими імператорами, поряд з якими було звичним бачити первосвященика - константинопольського патріарха [ 56,146].

По відношенню до православного Сходу російська церква на поч. XVI ст. мала вагому економічну та політичну силу. Зокрема, собори 80-х рр. XVI ст. допомогли ліквідувати тяжку господарську розруху країни, проте, церква продовжувала бути залежною від константинопольського патріарха, і в Москві була лише митрополія, в той час як на сході - патріархії [67,370].

Вже в кін. XV ст. з'являється ідея про особливу історичну роль Москви як нової релігійної столиці всіх православних християн. Необхідно було ліквідувати номінальну залежність, зводячи правове положення російської церкви до відповідності її фактичному положенню в системі інших православних церков. Запровадження патріаршества диктувалось також і загрозою православ'ю зі сторони католицтва, яка нависла над Південно-Західною Руссю, землі якої входили до складу Польсько-Литовської держави. Думка про відкриття московської патріархії хвилювала російських ієрархів, давала їм надії на відродження політичного суверенітету церкви. Однак, на шляху до її реалізації існувало безліч перепон. Головною з них була позиція константинопольського патріарха. Боячись конкуренції, скорочення сфери свого впливу, він заборонив запровадження патріаршества в слов'янських країнах - Болгарії та Сербії [8, 157].

Ідея запровадження патріаршества вперше була висловлена московськими правителями лише 1586 р. Цар Федір Іванович (1584-1598), продовжував політику Грозного щодо церкви та її майна. який шукав шляхи укладення союзу з вищим духовенством, доручив антіохійському патріарху Іоакиму, який приїхав в Москву за милостиню, дізнатись думку інших патріархів і всього православного Сходу, відносно запровадження патріаршества в Росії [Там же,158].

Ситуація ускладнювалась непорозуміннями між митрополитом Діонісієм та царем. Восени 1586 р. митрополит, об'єднавшись із Крутицьким архієпископом Варламом, князями Шуйськими і московськими купцями, звернувся до царя із вимогою розлучитись із «неплідною дружиною» Іриною Годуновою . Втручання в справи царської сім'ї вищого духовенства було жорстоко наказане. Діонісій і Варлаам були усунені із своїх кафедр і відправлені у віддалені монастирі. Царю потрібна була на митрополичій кафедрі вірна та надійна людина. Митрополитом був призначений Іов [Додаток 11], який був архімандритом Новоспаського монастиря і Коломенським єпископом [8,160 ]. Цей вибір був досить успішним, адже в особі нового митрополита цар знайшов ревностного захисника та помічника, який постійно підтримував та захищав інтереси царя. У відповідь владні структури робили щедрі подарунки церкві та особисто Іові. ЇЇ земельні володіння зростали, зростав дохід від продажу надлишків хліба, овочів, ловлі риби та видобутку солі. Великим були й пожертвування і милостині з приводу церковних свят і пам'яті святих. Цілі майстерні ювелірів працювали над виготовленням для митрополичої кафедри ряс, мантій, золотих та срібних хрестів,посохів, кадил, тощо. Одяг шився із дорогих тканин і прикрашався жемчугом та дорогоцінним камінням. Вцілому, церква була достатньо заможною структурою держави, в др. пол. XVI ст. російська церква була значно могутнішою в матеріальному плані східних патріархів, які неодноразово приїзджали в Москву за милостинею.

Влітку 1588 р., коли патріарх Ієремія приїхав до Москви, відбулася зустріч з Федором Івановичем, з якої стало зрозуміло, що глава візантійської церкви прибув в Москву не по питанню запровадження патріаршества, а єдиною ціллю його приїзду було зібрати милостиню для збіднілої константинопольської церкви. Православний схід із задоволенням приймав московські дари, але зовсім не бажав появи п'ятого російського патріархату, адже з давніх часів східна церква мала чотирьох патріархів: олександрійського, антіохійського, ієрусалимського та константинопольського [18,689].

Переговори з Ієремією було доручено проводити Борису Годунову [Додаток 12], який вирішив не випускати патріарха з Москви до тих пір, поки він не дасть згоди на запровадження тут нового патріаршества. В якості приманки, Борис Годунов пообіцяв зробити Ієремію московським патріархом. На цю пропозицію патріарх, який бідував в Турції ні з ким не порадившись, відразу ж погодився . Обговорення справи відразу ж набуло офіційного статусу і питання було перенесено в Боярську думу. Годунов і бояри поставили умову: патріарх буде жити не в Москві, а де був «древній престол руський» - у Володимирі-на-Клязмі. Відправляючи Ієремію у Володимир, Годунов тим самим рятував свого ставленика митрополита Іова, адже як би Ієремія лишився в Москві, Іов був би змушений покинути кафедру [8,161].

Ще однією перешкодою утвердження Ієремії в Москві було те, що вторгнення в «дім пречистої Богородиці» грека, якому чужі російські звичаї і мова, могло викликати всенародне обурення. Патріарх зі своєї сторони не захотів їхати до Володимира, мотивуючи це тим, що патріарх повинен знаходитись біля царя, в столиці держави. Відмова глави константинопольської церкви прискорила хід подій, адже він вже визнав можливість відкриття російської патріархії і питання заключалось лише в тому хто стане патріархом.

В січні 1589 р. був скликаний церковний собор із вищих церковних ієрархів, на якому були висунуті три кандидати в патріархи, які попередньо були узгоджені з царем: митрополит Іов, архієпископ новгородський і псковський Олександр, і архієпископ ростовський і ярославський Варлаам. В результаті цар обрав Іова. Олександр став митрополитом новгородським, а Варлаам - ростовським. Іов прийняв благословення константинопольського патріарха і вже 25 січня 1589 р. Ієремія провів церемонію по возведенню в сан першого московського патріарха [49,112].

Поставлення в патріархи супроводжувалось особливою помпезністю, прийомами у дворці і царськими обідами. За церковною постановою Іов під дзвін колоколів об'їзджав Москву, роздаючи благословення і освячуючи місто. Константинопольський патріарх надав російській церкві право з дня запровадження патріаршества обирати патріарха собором місцевих архієреїв.

Запровадження патріаршества і обрання першим патріархом Іова було великим досягненням державної влади і Бориса Годунова, зокрема. Іов зумів зорієнтуватись в складній політичній обстановці 80-х років, коли після смерті Івана Грозного в придворних колах розгорілась жорстока боротьба за владу. Патріарх нерозривно пов'язав свою долю з Борисом Годуновим, він підтримував його політичну лінію, а в 1598 р. допоміг йому зайняти царський престол. За ініціативою Іова був розпочатий хрестний хід московського населення і духовенства до Новодєвічого монастиря, де знаходився Борис Годунов, якого хотіли бачити царем. Досить вагомою була роль Іова і в ході земського собору 1598 р., який обрав Годунова на царство, і в складанні виборчої грамоти, і в обґрунтуванні основ за якими Годунов повинен був стати наслідником Рюриковичів. Патріарх також здійснював обряд вінчання Бориса на царство в Успенському соборі [59, 136].

Опинившись на волі, лише 1589 р., після майже однорічного перебування в Москві, Ієремія вирішив не піднімати шуму і примиритись с подіями, які відбулись і діяти в інтересах російської церкви. Вже в 1590 р. він скликав константинопольський собор православних патріархів, який утвердив створення московської патріархії. Влітку 1591 р. Ієремія направив в Москву Тарновського митрополита з новинами про визнання російського патріарха і з прозьбою про пожертвування на потреби грецької церкви. Цар щедро обдарував Ієремію та його посланців. Щедрість, однак, мала свої причини, адже новий олександрійський патріарх , авторитетний Мелетій Пігас оголосив протест відносно, незаконного, на його думку, створення російської патріархії. Назрівав великий міжнародний скандал, проте, своєчасно і в великій кількості були відіслані російське золото, мєха східним патріархам в 1591 р., зробили свою справу.

Православний схід остаточно визнав московського патріарха, однак, відвів йому лише останнє, п'яте місце серед патріархів. Російські дипломати довго намагались виправити положення і відвести Іову хоча б третє місце, вище патріархів антіохійського та ієрусалимського. Однак, вони зустріли потужний супротив східних ієрархів, тому вимушені були відступити. Зрозуміло, що дуже небагато людей знали про те, як було досягнуто запровадження патріаршества. Офіційна версія, яку подає нам створена в XVII ст. «Історія про першого патріарха Іова Московського», говорить про те, що східні патріархи довідавшись про бажання російського царя мати власного патріарха, з радістю зібрали собор і підписались за запровадження в Москві патріархату.

Досягнуте не зовсім правдивими методами запровадження патріаршества було вагомою політичною перемогою Московської держави, воно символізувало її міжнародне визнання та духовну самостійність. Вцілому, створення патріаршества було справою царської влади. Воно мало велике значення не лише для внутрішньої політики московського правління, але й ознаменувало важливий етап в історії російської церкви, підвищення її ролі як в країні, так і на міжнародній арені, серед інших православних церков.

Була закріплена і оформлена в нормах канонічного права старовинна незалежність російської церкви від константинопольського патріарха. Вона ставала автокефальною формально і юридично і разом з тим централізованою. На початковому етапі централізована церква не намагалась вступати в будь-які конфлікти з державою, якій була підкорена в своїх діях і повністю підтримувала царя.

Розділ 3. Вплив епохи патріаршества на дилему взаємовідносин держави та церкви в XVII ст

3.1 Період ”Смути” (1590-ті - 1610-ті рр.) в історії держави та церкви

В історії Росії та Російської Православної церкви період з 1590 -их рр. до кінця ХVІІ ст. - особлива і своєрідна стадія, яку науковці коротко характеризують як епоху, яка стала часом важких випробувань , великих соціальних потрясінь. Цей період завершував собою епоху розквіту феодалізму в країні і одночасно відкривав нову добу : переходу держави від феодалізму до капіталізму. Початок цього періоду поклала “Доба Смути” , під час якої Росія була захоплена польсько - шведською інтервенцією , була завойована столиця держави , розорено землі, що складали її ядро. В цей же час відбулась перша селянська війна під проводом І.Болотнікова (1606-1607), а згодом і друга - С.Разіна (1667-1671); війни з Польщею, Швецією, Туреччиною, Кримським ханством коштували великих засобів і людських втрат. Більше того, криза самодержавства викликана зміною правлячих династій, розкол Православної церкви, посилення кріпосничої системи, зафіксоване Соборним уложенням 1649р. [11,32].

Вцілому, ХVІІ ст. було віком великих досягнень, адже на Сході межі держави розширились до берегів Тихого океану ; в 1654р. на Переяславській раді було прийнято рішення про приєднання України до Росії, розвинулось промислове виробництво , виникали перші мануфактури, фактично всі землі, області та князівства злились в одне ціле” [50,475]. Процес економічної і політичної консолідації призвів до поступового формування російської нації, політичним , економічним і культурним центром якої стала столиця держави - Москва [53,452].

Російська Православна церква вступила в даний період , як одна із Помісних церков. В 1589 р. було проголошено патріаршество у Москві, а сам Московський патріархат посів п'яте місце після патріарха Єрусалимського, хоча російська церква в силу її території і матеріальної могутності перевищувала всіх. Перший Московський патріарх Іов ще до своєї інтронізації відзначався особливими рисами свого характеру і певним авторитетом у вищих сановників. Участь духовенства у державних справах виявилась досить корисною , особливо коли почалась “Доба Смути” в Росії , а патріарху та іншим церковним ієрархам довелось стати на чолі держави, цьому сприяло і розповсюдження Православної церкви майже по всій території держави. Клібанов А.І. наводить деяку статистику: ”В країні 80-х роках ХVІІ ст. нараховувалось близько 15 тисяч церков ( включаючи церкви монастирські), в тому числі в Сибірі - 150 [56,157]. В міру розширення кордонів держави , утворились нові єпархії , так , при Іові були відкриті єпархії Псковська , Карельська і Астраханська. До того ж , патріарх з 1589 р. почав реалізовувати церковно адміністративну реформу в зв'язку із утворенням патріаршества : Іов влаштував 4 митрополії (Новгородську, Казанську, Ростовську і Крутицьку), 6 архиєпископій (Вологодську, Сухальську, Смоленську Рязанську , Тверську , Архангельську , Астраханську) і єпархії ( Псковську, Коломенську , Корельську ). Однак ця реформа обмежувалась лише простими титулами , за своїми владними повноваженнями вони залишались тими ж єпископами ,митрополичих округів у Російській Церкві не існувало. Всі ці архиєреї підкорялися патріарху як у церковних справах так і в адміністративно-судовому відношенні [75, 13-16].

15 травня 1591р. помер царевич Дмитрій, єдиний брат Федора Івановича, а оскільки цар не мав дітей, то царевич міг стати спадкоємцем царського престолу, який жив у своєму удільному м.Угличі із матір'ю царицею Марією. За свідченнями літописів , дев'ятилітній царевич загинув насильницькою смертю від убивць, які були підіслані Годуновим. Цар отримав грамоту, в якій було сказано , що ніби то царевич, який хворів падучою недугою, сам заколов себе ножем. Безумовно, що грамоту фальсифікував не хто інший як сам Б. Годунов [44,63]. Таким чином, задуми першого радника царя князя Годунова стали реальністю, коли 7 січня 1598р. помер Федір Іванович, останній представник з династії Рюриковичів.

Відомо, що патріарх Іов активно сприяв вибранню Годунова на царя, який ще і при житті Федора Івановича був фактичним правителем держави[ 59, 143]. Для обрання Годунова на царство було скликано великий земський собор із виборних представників всієї країни у кількості до 474 чол. , на ньому, не останню роль і відіграв голос патріарха Іова із духовенством, які підтримували його кандидатуру. 3 вересня 1598р. патріарх Іов вінчав Бориса Годунова на царство в Успенському соборі. В країні почались жорстокі переслідування всього, що могло чинити супротив царській політиці, Борис Годунов почав підозрювати у змові навіть патріарха Іова [46, 53].

Ситуація в державі ще більше загострилась, коли в Польщі об'явився царевич Дмитрій, який ніби то чудом врятувався від смерті й втік у Польщу, де домігся підтримки з боку короля і католицького духовенства, яке, в свою чергу, обіцяло повернути втікачу його повноправний царський престол, замість на його протекцію католицькій вірі та польським впливом. Царство ж Бориса серйозно захиталось, коли 16 жовтня польське військо вступило в Росію . Патріарх Іов разом з іншими архиєреями писав (1604р.) до вищої ради корони Польської і великого князівства Литовського, і запевняв їх у своїй грамоті, що чоловік, який видає себе за царевича Дмитрія - брехун, колишній монах, диякон Григорій Отреп'єв, і просив не вірити йому [44,64].

Однак 13 квітня 1605р. цар Годунов раптово помер, благословивши на царство свого малолітнього сина. І патріарх із духовенством і боярами присягнув цариці Марії Григоріївній. Але, згодом, один за іншим бояри почали зраджувати, потім військо і всі жителі Москви. Скринніков Р. Г. пояснює :”...на Лобному місці вони ( жителі Москви) вислухали грамоту, прислану Лжедмитрієм ( 1 червня), і визнали його за істинного царевича . 10 червня прийшла в Москву грамота із Серпухового монастиря від Лжедмитрія , що він лише тоді вступить в Москву, коли вороги його будуть винищені до останнього. До цієї категорії ворогів потрапив і патріарх Іов, він був ув'язнений на два роки в Старицькому Успенському монастирі до своєї смерті (19 червня 1607 р.) ” [62,123].

Воцарившись у Москві, Лжедмитрій І сам вибрав патріарха, ще раніше ніж увійшов до Москви. Новим патріархом став Рязанський архиєпископ Ігнатій. Це був грек за походженням, колись він був архиєпископом на о. Кіпр, але потім ніби прийняв у Римі унію, а в 1595 р. прибув до Москви , і в 1603 р. отримав Рязанську єпархію. Ігнатій догодив Лжедмитрію І тим, що першим із російських архиєреїв визнав Димитрія і зустрів його з усією урочистістю в місті Тулі [44,79].

Після цього Лжедмитрій зобов'язаний був виконати певні обіцянки перед польським королем Сигізмундом ІІІ і його воєводами, які допомогли першому посісти престол. Більше того 12 листопада 1605 р. Лжедмитрій одружився із католичкою Мариною Мнішек, вінчаний по римському обряду в Кракові кардиналом Мацієвським, чого не було раніше ніколи в історії Росії. Патріарх Ігнатій вінчав на царство і її , що викликало невдоволення у православній людності Москви. Відчуваючи певну нависаючу загрозу самозванець почав вживати міри , почав нищити бояр. Він наказав вивезти всі гармати за місто ніби для військової потіхи , а сам зі всіма боярами і дворянами, які будуть без зброї, виїхав би туди ж, і там поляки, литовці вдарять на них і переб'ють бояр [67,365].

Проте, підступництво самозванця випередили радикальні дії російських бояр і воєвод. Князь Василь Шуйський та інші бояри склали змову і 17 травня 1606 р. відбулось у Москві повстання, під час якого вбито Лжедмитрія І і багатьох іноземців. Згодом і обранець самозванця, патріарх Ігнатій за те, що допустив Марину Мнішек латинянку-католичку, до православних таїнств причастя і шлюбу , був скинутий із патріаршого престолу собором єпископів .

Майже два місяці Російська держава існувала без царя , Іов же будучи патріархом , залишався бездіяльним в монастирі. Лише 19 травня, духовний собор , і народ вибрали на царство князя Василія Шуйського , який очолив боротьбу проти самозванця. Першопочатково новий цар доклав сил , щоб утвердитись на престолі і запевнити всіх , що попередній цар був самозванцем. З цією метою розіслані були по всій Росії 3 окружні грамоти,в яких об'являлось , що попередній цар хотів знищити істинну християнську віру в Росії і запровадити віру латинську. 1 липня Новгородський митрополит Іауф, як старший архиєрей, коронував Василія Шуйського, оскільки Іов, будучи похилим віком , осліп і не міг керувати церквою. Після цього вже цар вибрав нового кандидата на патріарха Казанського митрополита Гермогена, який чимало потерпів від Лжедмитрія І. 3 липня 1606р. в Успенському соборі Гермоген був посвячений у Московського патріарха.

Незважаючи на певне налагодження державного життя в Росії, наростала нова смута. Головна помилка Шуйського полягала в тому, що він був вибраний на престол не всією Росією, а лише Москвою і то навіть не всією , але лише своїми прихильниками. Тому його не хотіла визнати більшість, особливо бояри, які були віддані Лжедмитрію І. Понад це , з перших же днів Шуйського поширилась в народі чутка, що цар Дмитрій живий, врятувавшись втечею з Москви, а замість нього загинув якийсь німець. Князь Григорій Шаховський, активний прихильник царя-самозванця, зумів викрасти державну печатку під час московського бунту і об'явив, що цар Димитрій живий,а Шуйський - захоплювач престолу. Шаховський був воєводою у місті Путивлі, тому спочатку його підтримали жителі міста, а згодом до них приєднались Чернігів, Стародуб, Новгород , Сіверськ, Бімород і інші. Повсталих очолив ватажок Іван Болотніков, який розбив царські війська, а Шаховський розсилав укази іменем царя Дмитрія , прикладаючи державну печатку. Згодом до повсталих приєднались міста Середньої Росії - Орел, Мценск, Тула, Калуга, Рязань Дорогобуж. Так, Болотніков зумів пройти із своїм військом аж під саму Москву, осівши в с. Коломенському. Тоді патріарх розіслав по всій Росії грамоти ( від 29 і 30листопада 1606р.), в яких повідомляє про погибель злодія і єретика Лжедмитрія , про перенесення в Москву святих мощей істинного царевича Дмитрія і про воцаріння Шуйського” [46,27]. Ці заходи патріарха повинні були запевнити весь народ у неправдивості самозванця, оскільки істинний Дмитрій похований в Москві в Успенському соборі поряд з іншими царями, і підняти авторитет Василія Шуйського. І справді , зібралось нове ополчення, яке об'єдналось із московським царським військом на чолі із князем Михаїлом Скопіним-Шуйським. Вони перемогли І. Болтнікова, який змушений був втікати в Калугу. Щоб ще більше вплинути на народ в свою користь цар, за порадою духовенства і самого патріарха, запросив до Москви колишнього патріарха Іова, який ще жив ув'язненим у монастирі, для всезагального прощення людей. Однак, ця моральна міра, на яку розраховували в Москві, не на всіх вплинула однаково: згодом 2.5 місяці 15 тисяч царських військових зрадили Шуйському і перейшли під Калугою на сторону Болотнікова.

До того ж, 1 серпня 1607р. об'явився знову Лжедмитрій в м. Стародубі. В швидкому часі навколо нього зібрались польські військові під керівництвом Лісовського, Сапеги, запорозькі й донські козаки, а вже 1 липня 1608р. самозванець стояв в 12 верстах від Москви в с. Тушині, яке і стало його столицею,звідки він і завойовував російські міста одне за одним. В цій боротьбі за міста важливу роль відігравали місцеві архиєреї. Так, коли 11 жовтня 1608р. загін Сапеги наблизився до Ростова, митрополит Філарет з людьми замкнувся в соборній церкві, але вороги захопили його. Сам митрополит був рідним племінником царя Івана Грозного по першій його дружині Анастасії Романовій, тому самозванець, вважаючи себе рідним сином Грозного, захотів примиритися з родичем і наказав йому бути нареченим патріархом Московським і всієї Росії.

Між Москвою і Тушино встановились постійні зв'язки, багатого москвичів переходили в Тушино, розпускаючи про Шуйського недобрі чутки, щоб скинути його з престолу. Перша спроба провалилась 17 лютого 1609р. Через рік 17 липня 1610р., повстанці остаточно скинули Василія Шуйського з царського престолу і силоміць постригли в ченці. Польський король Сигизмунд ІІІ не прогавив слушного моменту, довідавшись, що Московський престол пустує, оскільки бажав посадити свого сина Владислава. З цією метою у вересні 1609р. почав війну з Росією [Там же, 34].

Тим часом Лжедмитрій ІІ втікає у Калугу (27 січня 1610р.), а 5 березня, підійшовши до Москви, поляки спалили військовий стан в Тушині. Польський гетьман Жолкевський, що стояв із військом в Можайську, вимагав , щоб Москва визнала своїм царем Владислава, але патріарх сильно противився ( в Москві не було царя, залишився патріарх Гермоген на чолі бояр і духовенства), вказуючи на двох кандидатів - князя Василія Голіцина і 14-літнього Михайла Федоровича Романова, сина митрополита Філарета [11,157]. Бояри заключили умову з Жолкевським, визнали царство за Владиславом, якщо не буде порушено православної віри. Вони впустили в Москву польські війська, і ті зайняли всі укріплення міста [61,169].

11 грудня Лжедмитрія ІІ вбили. Патріарх Гермоген багатьма своїми посланнями надихав народ на героїчну боротьбу. До Москви вирушили і земські, і ратні люди із різних міст. “Нижньогородський міщанин Кузьма Мінін швидко зібрав ополчення, на чолі якого став князь Дмитрій Пожарський. На шляху до Москви нижньогородські ополченці потягли за собою ополчення Ярославля, Володимира, Костроми, Рязані. Москву обложило руське військо в 100 тис. чоловік ”[67,369]. 21 березня 1611р. поляки схопили патріарха Гермогена і ув'язнили в підземеллі Чудового монастиря в Кремлі, де й він помер 17 лютого 1611р. Вкінці жовтня 1612р. ополченці взяли Москву, два дні тривала по місту різня, і поляки втрачаючи сили, підпалили Москву, сховавшись в Кремлі й Китайгороді. 27 листопада Москва була повністю визволена від поляків.

Так героїчно завершилась Доба Смути в історії Росії, яка негативно позначилася на всіх сторонах життя російського суспільства поч. ХVII ст.

3.2 Зміцнення царської самодержавної влади. Соборне уложення 1649р

Подальша доля Російської державності була надзвичайно близькою до історії її церкви. Ситуація була складною, адже царський престол так і залишався пустувати, після стількох царів, а боярське оточення настільки було розділене, що їх міг об'єднати і примирити лише церковний першоієрарх, який також помер на той час.

Першим з російських митрополитів після патріарха був - Новгородський, проте, Новгород в той час перебував під владою шведів, внаслідок чого тодішній Новгородський митрополит Ільф не міг завідувати управлінням Російської Православної церкви. Другим же митрополитом після Новгородського визнавався Казанський - саме він після смерті Гермогена тимчасово став на чолі церкви. Останній же і сприяв обранню нового царя для Росії. 21 лютого 1613р. був вибраний новий цар, син Ростовського митрополита Філарета, Михайло Федорович Романов [Додаток 13], а 11 липня в Успенському соборі Казанський митрополит Єфрем вінчав його на царство [44,163].

Патріарша кафедра пустувала потягом семи років ( 1612 - 1619 ). Це було зумовлено тим, що цар Михайло Федорович хотів бачити патріархом свого батька митрополита Філарета, який перебував у польському полоні, та й ніхто з священників не наважувався висловлювати свої претензії на патріаршество, оскільки митрополит Філарет був нареченим Московським патріархом царем Лжедмитрієм ІІ. Молодший цар багато піклувався, щоб звільнити свого батька з полону, посилаючи послів до короля Сигизмунда. Обмін полоненими відбувся 1 червня 1619р. [36, 54].

14 червня він прибув уже до Москви, де в той час перебував Єрусалимський патріарх Феофан, збираючи милостиню для своєї церкви. Тому вже 24 червня в Успенському соборі за участю Єрусалимського гостя і інших російських владик було поставлено в патріархи Філарета Романова [ Додаток 13], який проведе широку діяльність на полі не лише церковному, але й державному. [39,343].

Після руйнівних вихорів , що пронеслись не безслідно над Росією поч. XVII ст. , на плечі молодого царя була покладена надзвичайно важка справа : примирення ворогуючих боярських партій , відновлення політичної , військової економічної могутності держави. Для реалізації такої програми потрібні були великі кошти, а казна держави після стількох потрясінь була пуста. З цією метою Михайло Федорович скликав земський собор в присутності патріарха й іншого духовенства, де було вирішено провести новий всезагальний перепис населення для формування нових податків, і щоб із всіх міст були вислані до Москви виборні люди, по два із духовенства, дворянства і посадських, і самі детально представили б уряду місцеві потреби міст і уїздив [53,463].

Щодо духовної діяльності патріарха Філарета , то на цьому поприщі він відзначився : слідкував за виправленим виданням книг, приймав суворі міри проти проникнення на Русь іноземних впливів, видав указ про заборону кулачних боїв, непристойних язичницьких обрядів. Велику увагу він також приділяв справі освіти : при Чудовому монастирі в Кремлі відкривши греко-латинське училище, наказував архиєпископам відкривати безплатні школи при архиєрейських домах. Найзнаменитішою заслугою Філарета було влаштування типографії і типографської бібліотеки [44,234].

Піклувався також патріарх Філарет про матеріальне збагачення церкви. Це проявилось в питаннях про джерела росту церковного землеволодіння. В XV-XVI ст. ріст церковних земель відбувався за рахунок купівлі церковними феодалами вотчин світських феодалів, заложення цих вотчин за борги і вкладання їх в монастирі ”за поминання душі”[1,95]. Це , звичайно , призводило до скорочення фонду земель, з якого служилі люди отримували помістя в якості жалування за службу , що й викликало їх невдоволення. Ще в 1580-1584рр. церковним землевласникам було заборонено купувати приймати в заклад і отримувати за “ поминання душі “ родові й вислужні вотчини світських феодалів. За патріарха ж Філарета в 1628р. спеціальним указом цю заборону було відмінено [44,306]. З цього часу царські жалування земельних вотчин церкві, особливо патріаршому домові, досить зросли.

Філарет співцарював із своїм сином і разом з ним правив Московською державою. Піддані писали і подавали свої чолобитні не одному царю, але разом і “великому государю” святійшому патріарху, бояри робили свої доповіді про державні справи перед царем і патріархом. Іноземні посли представлялись царю і патріарху разом в царських палатах. [Там же,308] . З переписки царя і патріарха видно, що вони повідомляли один одного про державні справи і радились між собою. Однак, подібні взаємини так довго не тривали: 1 жовтня 1633р. патріарх Філарет раптово помер [Там же, 314].

Відчуваючи останні дні, патріарх Філарет сам вказав і благословив собі наступника на патріаршій кафедрі - Псковського архиєпископа Іоасафа. [67,373]. Патріарх Іоасаф не мав таких яскравих здібностей , як його попередник. І насправді, значення Московського патріарха за Іоасафа помітно знизилось. Його вже не титулували “великим государем,” але називали - “великим господіном,” ім'я його не лише не ставилось в грамотах поряд з іменем царя, але й взагалі не згадувалось - інколи навіть і у справах церковних. Іоасаф помер 28 листопада 1640р. ,залишивши після себе малопомітне місце в історії церкви.

В 1642р. обрано нового патріарха і досить незвичним способом. Першу ініціативу про його обрання звичайно виявив цар. За його грамотою до Москви прибули всі архиєреї та біле і чорне духовенство для вибору патріарха. Цар наказав приготувати шість жеребків з іменами кандидатів, яких сам обрав, їх із царською печаткою послано в соборну церкву, де архиреї, помолившись , вийняли один перед чудотворною Володимирською іконою Богородиці, і той жереб прислали назад цареві не розкриваючи. Отже, жереб випав на архимандрита Симонового монастиря м. Москви Йосифа.21 березня собор ієрархів звершив наречення Йосифа, а 27 березня возвели на патріарший престол.

Патріарх Йосиф багато піклувався про освіту і порядок церковний , виправлення різночитань і розходжень в богослужбових книгах, чинив опір інославній пропаганді в Росії . В 1649р він благословив друкування “Кормчої книги”- головного церковно-канонічного кодексу, згідно якого складається устрій і життя Російської Православної Церкви (вийшла ж вона лише в 1653р) Проте, з іншого боку, патріарх Йосиф “ще менш відповідав своєму призначенню, ніж його попередник. Малоосвітчений , без власної думки та ініціативи, він у важливих рішеннях поклався на своїх співробітників. До царя ставився так само покірно, як і його попередник, а тим часом за нього проведено реформи, що близько та несприятливо торкалися інтересів церкви” [39,345].

Цар Михайло Федорович вів активні бойові дії зі Швецією, Польщею, що потребувало великих грошових затрат. Тому наростання фінансових трудностей і посилення незадоволення, які стали особливо помітними після невдалої російсько - польської війни 1632-1634 рр., змусили уряд і царя піти на окремі поступки рядовій масі світських феодалів і посадським людям.

Політику батька продовжував новий цар Олексій Михайлович, який 1645р. посів царський трон після смерті свого батька. Однак, коли 1648р. піднялось нове народне повстання, т. зв. “соляний бунт,” спочатку в Москві, а потім поширилось і у Воронежі, Курську, Соловичегодську, Устюг зі, Козлові та ін. містах, до складу якого увійшли окрім посадських людей і стрільців, і рядові світські феодали, то молодий ще Олексій Михайлович змушений був задовольнити основні вимоги цих суспільних сил.

Внаслідок повстання було проведене скликання в 1648-1649рр. земського собору, на якому прийнято було - Соборне уложення 1649р.- новий звід законів [Додаток 14]. Воно відмінило указ від 1628р. і визначило патріарху, архиєреям і монастирям...” ні в кого родових і вислужених і куплених вотчин не купувати, і в заставу не брати... і за душі на вічне поминання не брати...” , за порушення цієї заборони приписувалось “... вотчини для государя безплатно і віддати для роздачі подавачам чолобитних за цю вотчину, якщо почнуть просити государя [5,44]”. Подібно до цієї статті, ряд інших положень Соборного уложення 1649р. позбавляли церкву, в особі найбільших її землевласників, легальної можливості збільшувати свої земельні володіння, а також цілий ряд городських слобод безповоротно переписувались царю, що належали боярам, патріарху, єпископам і монастирям. Також в інтересах посадських людей було наказано в містах конфіскувати “ білі” слободи церковних і світських феодалів з їх торгово-промисловим і також встановлено: надалі , крім государевих слобод, нічиїм слободам в Москві й в містах не бути” [80, 356]. Ці постанови Уложення 1649р. були реалізовані під час” посадського будування” 1649-1652рр. Щоправда, менш ефективною була постанова про заборону купувати, брати під заставу і отримувати вкладом” на поминання душі вотчин служилих людей, оскільки і після 1649р. ріст церковних земель продовжувався, хоч в основному за рахунок царських пожалувань. Однак, поряд з цим, можна погодитись із висновком проф. Клібанова А. І., що “ В XVII ст., особливо у другій його половині, темпи зросту церковного землеволодіння помітно впали, що й зумовило невпинне скорочення удільної ваги володінь церкви у феодальному землеволодінні країни. Якщо в кінці XVI ст. церкві належало близько третини всіх приватних землеволодінь і селян, то в 1678р.- лише 21%, а в 1719р.- вже 17%.” [56,181]. Крім економічно-господарських обмежень, Соборне уложення 1649р. позбавило церкву також і важливих судових і адміністративних привілеїв.

Ці привілеї зберіг лише один патріарх. “ Судові привілеї церкви походили з часів феодальної роздробленості. Аж до середини XVII ст. архереї, монастирі, їх слуги, служителі і населення їхніх вотчин по земельним , іншим громадським і мало важливим карним справам підлягали суду самого царя, а на практиці - його “боярина введеного”, роль якого в XVII ст. виконував приказ Великого Двірця ” [Там же, 181] . Зі судовим привілеєм була тісно пов'язана адміністративна: архиєрейські та монастирські вотчини підкорялись лише церковній владі й були незалежні від місцевої адміністративно -- судової влади. Отже, Уложення завершило процес знищення церковної юрисдикції по відношенню до церковних людей за громадськими і карними справами. Ці заходи окрім їхнього юридичного значення наносили також церкві немалу матеріальну шкоду, лишаючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит, вони не залишились пустим звуком, але були підкріплені на наступний рік утворенням особливого монастирського приказу, який складався виключно зі світських людей, думних дворян і дяків і повинен був давати суд по всім громадським справам на всіх ієрархів, монастирську владу, священиків і на всіх взагалі церковних людей і селян, за виключенням патріарших, по карним справам всі церковні справи люди не виключаючи і патріарших” [49,117].

Монастирський приказ був створений в 1650 р., очолений приказними суддями зі світських феодалів. Відміна Соборним уложенням судової привілеї церкви і створення цього приказу означали встановлення для чорного і білого духовенства однакової зі світськими людьми підсудності по не духовним справам і посилення централізації управління державними справами [56,182].

Отже, події 1648-1649рр. вперше конкретно виявили неспівпадіння політичних інтересів царської і церковної влади. Рішення ж земського собору відображені в Соборному уложенні 1649р., зміцнили царське самодержавство і підтвердили необхідність проведення царською владою політики, що відповідала загальним інтересам феодалів, а це, в свою чергу, обмежувало приватні інтереси світської феодальної знаті і церкви. Безумовно, що все це викликало невдоволення духовенства і церковної влади, останнє ж виразилось в опозиційній позиції патріарха Никона, особливо коли він залишив патріаршу кафедру.

3.3 Справа патріарха Никона. Церковний розкол

Починаючи від доби “смути”, протягом майже всього ХVII ст. в Російській державі проводилась централізація всіх сторін життя російського суспільства, охоплюючи і релігійно-церковну його сторону, регламентуючи і направляючи її у відповідність з інтересами пануючого класу.

З часом з'явились певні несуттєві відмінності обрядово - догматичного характеру між Російською і Грецькою церквами, але на правильність перекладу рукописних церковних книг звертав увагу ще Стоглавий собор 1551р., тому з цього часу робились неодноразові спроби уніфікувати обряди, без чого не можна було створити строго централізовану організацію всієї Російської церкви. В питанні про те, хто являвся охоронцем “ древнього благочестя”, російське духовенство до ХVII ст. рішуче висловлювалось за свою вищість над Грецькою церквою, авторитет якої значно впав після Флорентійської унії (1438-1445) і завоювання турками Візантійської імперії (1453р.) Після Селянської війни відбулись події, які змусили Російську церкву піти на зближення з Грецькою, про що свідчать часті приїзди східних патріархів в ХVII ст. до Москви за милостинею. “Польська інтервенція, що супроводжувалась спробами прищепити серед російського православного населення католицизму, гостро поставила питання про боротьбу з католицькою пропагандою. В першій половині ХVIIст. з'явилась і інша релігійна небезпека. Між тим російське духовенство, усвідомлюючи свою слабкість в теоретичних суперечках, змушене було звертатись за допомогою і співпрацею з грецькими вченими монахами” [69, 113].

Необхідність церковної реформи стала ще більш важливою в 40-их р. у зв'язку з українсько-білоруським питанням. Пропозиція Б.Хмельницького про об'єднання України з Росією в 1648р. розглядалась як початок, за яким могло розпочатись загальне розгортання російської східної політики. Зближення з православною церквою в Україні також вимагало уніфікації догматів і обрядів. На кінець, зближення з грецькою церквою викликалось і загальними політичними цілями московського уряду, почало розробляти план об'єднання всіх православних народів в одному християнському царстві під владою московського государя [50, 49].

В такій складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці російський уряд вжив серйозні заходи, направлені до уніфікації московської богословської системи і церковно-обрядової практики. Необхідно вказати також і те , що російський уряд в 40-их роках ХVII ст. прагнув об'єднати православні церкви України і балканських країн. Між іншим, Українська церква ( Київська митрополія ), питання про державно-територіальне приєднання якої було поставлене на порядок денний, знаходилось у тісному зв'язку з Грецькою Церквою, як частина Константинопольського патріархату, в той час, як Російська церква ( Московський патріархат ) - все ще значно відрізнялась в церковно-обрядовому відношенні від греків. Отже, для реалізації урядової політики необхідно було внести єдиноподібність в церковне життя того часу, що диктувалось найперше потребами централізованої держави, зацікавленої в зміцненні державної церкви. Це виявилось в тому сенсі, що цар Олексій Михайлович заявляв, що вважає себе не лише правителем “ всія Русі”, але й всього православного Сходу. Таким чином, така політика, по своїй суті, була наріжним каменем при утворенні та розбудові Московської держави, тому вона органічно вросла в ідеологію державотворення Росії. Столичній Москві приписувались всі християнські сотеріологічно-апокаліптичні ідеї: ”Всі християнські царства впадуть і зібрані будуть в єдине царство нашого государя, по пророчим книгам, тобто в Російське царство: бо два Рима впали, третій же стоїть, а четвертому ніколи не бути ”[76,573].

Отже, централізація церковно-суспільного життя велась двома шляхами: перший шлях, визначали постанови Стоглавого собору, уніфікуючи більшість церковних обрядів, традицій, тому ці постанови стали ніби мірилом “правовірності” для багатьох російських богословів і царя; інший - виправлення богослужбових книг за грецькими оригіналами і внесення в російську церковно-обрядову практику виправлень на основі практики Грецької церкви. Обидва шляхи мали своїх прихильників і захисників. Під час патріаршества Йосифа ( 1640-1652 ) правники Печатного двору, прийшли до думки, що книги слід виправляти за грецькими оригіналами. Взагалі справа по виправленню книг була не новою в Росії. Вона почалась ще з Максима Грека ( 1556р.) і продовжувалась майже безперервно аж до самого Никона, але, не дивлячись на столітній досвід, не мала особливого успіху. Книги, містили численну непогодженість і суперечність тому, що виправлення відбувалось виключно лише по старослов'янським спискам і друкованим екземплярам, які багато в чому розходились і суперечили - один одному і самі вимагали виправлення [78,1660] . Тому нову роботу по виправленню книг повинні були виконувати люди, які б не лише добре знали грецьку і слов'янську мову, але й богословськи освічені. Уряд відразу підтримав ці погляди і в 1649 р. запросило до Москви вчених монахів з України, вихованців та викладачів Києво-Могилянської колегії: Епіфанія Славинецького, Арсенія Сатановського та Домаскіна Птицького. А взагалі, проблема церковних перекладів, була глибшою : і об'єднала в собі цілу низку проблем, пов'язаних з тогочасною церквою. Сюди входили проблеми нових єресей, сект і розколів. Через неузгодженість богослужбових чинів збільшились їх порушення, до яких належали “многоголосся” і виключення “часів зі служби”. Непорядки великою мірою зумовлювала аморальна і негідна свого покликання поведінка білого і чорного духовенства. Відповіддю на поширення непорядків і деградацію ієрархії була організація і діяльність різноманітних гуртків чи об'єднань із представників міського духовенства т. зв. “гуртки ревнителів благочестя”, які хотіли очистити церковне середовище від всіляких проблем і негараздів.

Найвпливовішим зі всіх був московський гурток, який утворився в Москві вкінці 40-их років ХVII ст. під керівництвом царського духівника, настоятеля кремлівського Благовіщенського собору протопопа Стефана Воніфатьєва. До гуртка входили: цар Олексій Михайлович, його постільничний Ф.М.Ратищев, його сестра А.М.Ратищева, архимандрит Новоспаського монастиря Никон , диякон Благовіщенського собору Федір Іванов, провінційні ревнителі благочестя: священики Іван Неронов, Авакум Петров, Даниїл,Лазар, Лонгін і інші” [56,189]. Члени гуртка поділялись на дві групи: одна група, яка була особливо сильною і чисельною із провінційних ревнителів, вони вважали за необхідне виправлення богослужбових книг і обрядів лише за старослов'янськими рукописами і по рішенням Стоглавого собору, хоча вони знали, що древньоруські переклади зроблені із грецьких книг, за часів Древньої Русі і політично самостійної Візантії, після ж падіння її і захоплення турками книги, які греки продовжували друкувати, і їх віра спотворилась, а тому сповнені помилок і римських єресей; друга група, менша за кількістю, вважали, що в самих старослов'янських рукописах закралось багато помилок, а тому прикладом можуть слугувати лише грецькі оригінали, з яких давно , за часів Древньої Русі, робились руські переклади.

Головним завданням “ревнителів благочестя” було усунення непорядків у церковному житті. Перш за все ревнителі вважали за необхідне боротися з релігійною індиферентністю населення. Разом з тим їхній гурток звернув увагу на діяльність самого духовенства, на безпорядок, пануючий при богослужінні, і повів рішучу боротьбу з “многоголоссям” [51,314]. В ХVII ст. російське духовенство вирізнялось продовженістю церковних служб, при богослужінні все робилось одночасно: священик читав своє, дяк своє, хор співав своє, внаслідок чого в церкві стояв неуявний шум, і нічого не можна було зрозуміти. Також ревнителі прагнули посилити повчальний елемент за рахунок введення проповідей, повчань і видань повчальної релігійної літератури для читання, усунення різночитань і розбіжностей в церковних чинах, підвищення морального рівня духовенства. Попри те, що члени гуртка використовували всі свої сили і авторитет для втілення своєї мети, патріарх Йосиф і скликаний ним церковний собор (11 лютого 1649р.) їх не підтримав у намаганні до єдиноголосся, тоді ревнителі самоправно ввели у себе його, по своїх церквах. У даній справі особливий голос мав і сам цар Олексій Михайлович, як повноправний монарх своєї держави і ревний захисник Православ'я. Базилевич К.В. характеризує його: “ В політичних поглядах царя Олексія Михайловича помітне місце займав образ сильного царя. Прикладом для Олексія Михайловича був цар Іван IV, якому він безуспішно намагався уподібнитись. Цар Олексій Михайлович не відрізнявся твердим характером. Він завжди повинен був спиратись на якісь інші, більш сильніші руки. Спочатку помічником царя був його вихователь - “дядька” Борис Морозов; потім найближчим радником став тесть - І.Д.Милославський. Морозов і Милославський були досвідченими діловими людьми, але не володіли якостями сильних правителів. Царю Олексію після подій 1648-1650рр. потрібен був помічник , здатний зміцнювати царську владу і підняти її авторитет благословенням церкви ^” [6,396].

Цар брав участь у цьому гуртку, прислуховуючись до їхнього голосу, але у поглядах на виправлення богослужбових книг і обрядів розходився з більшістю ревнителів. Він вважав необхідним звершити це виправлення по грецьким прикладам і використовувати при цьому досвід Візантійської Церкви, що перебувала в свій час у повному підкоренні імператорській владі. [49,126]. Так, при підтримці царя в 1648р. архимандрит Никон став митрополитом Новгородським і Псковським, але ці починання не привели до бажаних результатів. У нових протопопів, переведених з провінцій, не залишилось послідовників серед приходського духовенства.

Правда, гурток ревнителів показав значний вплив на діяльність московського Печатного двору. В 1645-1652рр. збільшилась кількість виданих книг, і серед них окрім богослужбових з'явились книги релігійного змісту, призначені для читання і навчання, а з 1647-1648рр. почалось видання книг нерелігійного змісту (“ Наука про хитрість ратного строю”, “Граматика” Мелентія Смотрицького) Ф.М.Ртіщев заснував під Москвою, на Воробйових горах , Андрієвський монастир і в ньому школу з учителями, запрошеними з Києва ”[56,190].

Отже, діяльність членів гуртка ревнителів благочестя залишалась не підтриманою церковною більшістю, приходське духовенство, відбиваючи настрої прихожан, продовжували практикувати в своїх церквах “многоголосні” служби, які були менш тривалі ніж “одноголосні”, результати виправлення богослужбових книг не втілювались в практику,так як не було церковного схвалення цих виправлень. Тому подіями 1649-1651рр. в церковній сфері і особливо погіршенням взаємовідносин між світською і церковною владами, яке настало через невдоволення Олексія Михайловича рішеннями собору 1649р. проти введення “єдиноголосся” ( цар не міг відкинути їх своєю владою, але не затвердив цього, передавши це питання на розгляд Константинопольського патріарха, який через два роки, догоджаючи царю, висловився за “ єдиноголосся” ) і поведінкою патріарха Йосифа ( коли новий церковний собор 1651р. відмінив рішення попереднього собору і постановив співати по церквах в один голос, то патріарх висловив своє невдоволення втручанням світської влади в церковні і обрядові справи, провівши через собор положення, про те, що на майбутнє за зміну церковних чинів церковна влада відповість відлученням від Церкви; це було явним осудженням намірів царя і близьких до нього ревнителів благочестя самостійно провести церковну реформу ), скористались ревнителі благочестя і цар зі своїм оточенням ”[26,100].