Сталінські репресії в Україні в 1930–і рр.

Не обійшли увагою і «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. У грудні 1933 р. арештовано керівника театру «Березіль» Леся Курбаса, який у листопаді 1937 р. був розстріляний на Соловках.

1933 р. ознаменувався першими арештами серед письменників. Ці арешти значно посилилися після самогубства М. Хвильового (травень 1933 р.). Протягом найближчого часу погром українських письменників досягнув особливого розмаху. За неповними даними, у період з грудня 1932 р. по травень 1937 р. було репресовано 71-го українського письменника. Загалом у «сталінський період» було піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні.

Кампанія проти «скрипниківщини» вилилася у широкомасштабний погром інтелектуальних сил в Україні. Було майже вщент знищено наслідки обмеженої і контрольованої самою більшовицькою владою політики «українізації».

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

Найдошкульнішого удару по українській еліті було завдано у січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні Павла Постишева. Разом з Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів.

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не дочікуючись невідворотного арешту, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до нього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського національного комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан стали писати під диктовку Москви.

Розпочате у 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р. підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити структуру української соціалістичної культури від усіх націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників. У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили. для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х р. вони набули нових зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 000 відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 р. та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 000 членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали [49].

Своєрідним прологом «великого терору» була чергова «чистка» партії, яка розпочалася у 1933 р. В УСРР того року вона відбувалася у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного 1934 р. - у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській і в Молдавській АСРР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. Постишев навів на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У у 1933 р., із 120 000 членів і кандидатів у члени партії, що пройшли «чистку», станом на 15 жовтня було «вичищено» 27 500 «класово ворожих елементів».

У Донецькій, Київській, Вінницькій та Одеській областях «чистку» пройшли 267 907 осіб, виключено з партії 51 713, або 19%. З партії виключали за: «пасивне перебування в партії», «порушення партійної і державної дисципліни», «прояв ворожих класових настроїв». Всього в КП(б)У за 2,5 р. було притягнуто до відповідальності 104 458 осіб, з них виключено з партії 39 017 осіб. Внаслідок партійних чисток у складі КП(б)У залишилося 8,2 % тих, хто вступив у партію до 1920 р.

Тримаючи в напрузі «авангард» суспільства за допомогою «чисток», Сталін та його оточення в середині 1934 р. вдалися до чергового маневру з метою поліпшити образ каральних структур. Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 липня 1934 р. на базі ОДПУ були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР та НКВС союзних республік. Очолив союзний НКВС Г. Ягода.

1 грудня 1934 р. після вбивства у Ленінграді С. Кірова за пропозицією Сталіна була прийнята постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цієїю постановою термін розслідування зменшувався до 10-ти днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. згадані вище положення були адаптовані у кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Ця постанова стала справжньою «Хартією терору».

У 1935 р. прокурором СРСР було призначено А. Вишинського, який скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини. Особлива нарада, а також інші позасудові органи («двійки», «трійки») стали знаряддям масових репресій.

Одним з найперших наочних виявів «класової ненависті і непримиренності» стало викриття так званого Об'єднання українських націоналістів - організації, яка начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом здійснення терористичних актів, шкідництва та диверсій. 13 - 15 грудня 1934 р. виїзна сесія колегії Верховного Суду СРСР у Києві розглянула справи 37 осіб, які начебто прибули з території Польщі та Румунії для здійснення терористичних актів. Викриття і суд над учасниками цієї групи «терористів», як і над учасниками ленінградської і московської груп «терористів-білогвардійців», викритих з підозрілою «синхронністю», повинні були підтверджувати версію про наявність великомасштабного антирадянського підпілля. За цією справою було засуджено до розстрілу багатьох українських письменників та інтелектуалів.

У 1934 р. у сфабрикованій справі «Польської військової організації» було притягнуто до відповідальності 114 осіб. За версією радянського слідства, «ПОВ» здійснювало шпигунську, диверсійно-повстанську та шкідницьку роботу, готувала інтервенцію польських військ з метою відторгнення України від СРСР та включення її у «склад буржуазної федерації під протекторатом Польщі».

Продовженням лінії терору в середовищі українських інтелектуалів стало викриття органами НКВС УСРР у 1935 р. «підпільної контрреволюційної боротьбистської організації». 25 березня 1935 р. було заарештовано і засуджено до розстрілу, який потім замінили на 10 років каторги, письменника Євгена Плужника. У 1936 р. він помер на Соловках. У лютому 1936 р. було засуджено групу українських «неокласиків» Миколу Зерова, Павла Филиповича, Ананія Лебедя, Бориса Пилипенка й Марка Вороного. Разом з ними засудили педагога Леоніда Митькевича.

Найвища хвиля терору припала на 1937-1938 pp., коли тоталітарний режим провів в Україні широкомасштабну операцію з ліквідації так званного «Українського націоналістичного центру» (УНЦ). Один із найбільших процесів на території Миколаївської області, пов'язаний з УНЦ, був проведений з кінця 1937 р. до середини 1938 р. Тоді органи НКВС заарештували й притягли до кримінальної відповідальності близько 50-ти представників інтелігенції [92].

Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП(б)У та весь українській радянській уряд. Постишев (присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того, як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представника Сталіна - В'ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті в червні 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Голова Ради міністрів Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 000. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви в Києві Микити Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску» [49].

Більшовицькі репресії на теренах Західної України. Після вересневих подій 1939 р. відбулося приєднання західноукраїнських земель до Радянської України.

Прихід Червоної Армії трактувався не інакше як «визвольний». І він мав на меті, як сказано у ноті радянського уряду, врученій польському послу в Москві 17 вересня 1939 р., «взяти під захист життя і майно населення Західної України і Білорусії», не допустивши тим самим вже на початку Другої світової війни окупації краю німецько-фашистськими військами.

Ще жорстокішого удару зазнали населення України й український етнос у роки Другої світової війни.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск.

Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників.

Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2 867 колгоспів, які об'єднали 204 001 селянських господарств.

Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму.

Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення.

Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно -- конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939-1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Репресивні заходи найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких були віднесені всі представники колишньої окупаційної адміністрації, офіцери, діячі політичних партій (УНДО, УСДП, УСРП), колишні посли до польського сейму, сенатори. Було ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До в'язниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, -- вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в'язниць.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР -- до Сибіру та Казахстану -- були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.

Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. було депортовано понад 10% населення. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики.

Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати громадян волі держави, перетворити їх на слухняне знаряддя своєї політики викликали опір населення. Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» -- найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл, які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.

З початку 1940 р. розгорнув підпільну діяльність і польський рух. Пов'язаний з емігрантським урядом Сікорського, він спирався на ті кола польського населення, які підтримували ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах, проте протягом року був знищений органами НКВС. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антирадянськи настроєних поляків продовжували діяти.

Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.

Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення. Більше того, після звернення до М. Хрущова було переглянуто оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям розрізнені групи противників сталінізму не могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України намагалось втекти до окупованої німцями Польщі, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 000 українських політичних біженців.

В 1939-1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессарабію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому більшість населення Західної України вітала цей акт. Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровадити там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії та встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.

Так званий визвольний похід Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусь відкривав можливість здійснення відвічного національного завдання народу - возз'єднання в одній державі. Революційно налаштовані робітники і селяни, частина інтелігентних верств, хоч і не були позбавлені недовіри до «совєтської» влади і справжніх намірів Сталіна, загалом підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів, вибори до яких відбулися 22 жовтня, а 26-28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення у Західній Україні радянської влади, возз'єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР, а також про націоналізацію великої промисловості та про конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.

Народні Збори, безсумнівно, виразили волю народу Західної України. Їх рішення творили юридичну основу державної єдності українських земель, а також стали фактором, який використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з метою закріплення західних кордонів України і Союзу загалом, як вони склалися до червня 1941 р. З цього погляду рішення Народних Зборів об'єктивно мали позитивне історичне значення в житті українського народу.

Однак швидко за ними постали жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 р. і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції стосовно населення Західної України. РНК СРСР 19 грудня 1939 р. прийняв постанову про спецпоселення і трудове влаштування осадників. Той же РНК СРСР 2 березня 1940 р. прийняв постанову про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміщених у табори і в'язниці з числа польських військових і службовців, членів контрреволюційних організацій, а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, які виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу.

Згідно з постановою РНК від 29 грудня 1939 р., депортацією передбачалось охопити 21 000 сімей колоністів, у тому числі зі Львівської області 4 029 сімей. У цих сім'ях зі Львівської області числилось 20 966 осіб, тобто в середньому на сім'ю припадало понад 5 осіб. Це означає, що у всіх 21 000 колоністських сімей, котрі депортувалися, було понад 100 000 осіб.

Сама депортаційна акція відбувалась 10-13 лютого 1940 p., майже через півтора місяця після постанови РНК. Уся територія західних областей була поділена на оперативні депортаційні «трійки», на які покладалось завдання охопити всіх польських осадників і відправити у такі визначені східні області СРСР: Кіровську, Пермську, Вологодську, Архангельську, Івановську, Ярославську, Новосибірську, Свердловську, Омську області та в Комі АРСР.

«Трійки», зазвичай, структури НКВС, складалися з росіян, а також частково з пердставників інших національностей СРСР. Українців у складі «трійок» були одиниці. Назвемо, для прикладу, склад деяких «трійок»:

Бібрська -- Черпаков, Малишев, Леонов;

Бродівська -- Євграфов, Саркісов, Нусімович;

Городоцька -- Матвеєв, Уфлянд, Чуніхін;

Любачівська -- Кононов, Петров, Пишкін;

Львівська № 9 -- Хомутов, Алафердов, Хохряков.

З поміж українських імен в окремих «трійках» зі Львівської області, за документами ДАЛО, трапляються Кононенко, Губаренко, Громовенко. Ставлення місцевого українського населення до виселення польських осадників не вирізнялося схваленням. А в деяких селах (наприклад, у с. Родатичі Городоцького району), українські селяни прямо заявили, що радянська влада чинить неправильно. Ініціатором такого селянського осуду був депутат Народних Зборів Західної України, колишній член КПЗУ Когеляк. З Родатич виселялось 7 родин.

У січні 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило створити вздовж нового західного кордону СРСР з німцями 800-метрову смугу. На виконання цієї постанови Політбюро ЦК (3 квітня 1940 р.) РНК України конкретизував населені пункти, які потрапляли в ту смугу і які підлягали виселенню. На українській ділянці кордону таких населених пунктів виявилося 229, в яких числилось 21 212 родин, що налічували 102 800 осіб.

На ділянці Львівської області виселенню підлягало населення сіл Салаші, Лобра, Радева, Монастир, Пігани, Вилева, В'язивниця, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько, Ляшки, Висоцьке, Маковисько і багато ін.

Виселенців цієї категорії скеровували на постійне місце проживання в німецькі колонії Буджака, звідки за радянсько-німецькими угодами виселялось німецьке населення: Кацбах, Клястиця, Малий Ярослав, Амара, Ановка, Фуратіва, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика, Бекзина та ін.

РНК УРСР 13 лютого 1940 р. прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон (нинішній Яворівський). Виселенню підлягало 21 село Янівського, Жовківського та Немирівського районів і ще десятки хуторів.

Зазвичай, цих виселенців скеровували у район Буджака (тоді -- Анкерманську обл.).

Особливо велика кількість людей підлягали виселенню і депортації на виконання вже згаданої Постанови Раднаркому СРСР від березня 1940 р. Депортації підлягали сім'ї, члени яких опинилися в таборах і в'язницях для військовополонених, були офіцерами польської армії, тюремниками, жандармами, розвідниками, поміщиками, фабрикантами, чиновниками державного апарату, учасниками антирадянських організацій, а також біженцями з окупованої німцями польської території, котрі виявляли бажання повернутися назад (під німців), але не були німцями прийняті. Охоплення цією депортацією також сімей, члени яких до 1939 р. перебували в тих чи інших політичних і культурних організаціях, значило, що ця депортація повинна стосуватися і того українського населення, в родинах якого були члени Українського національно-демократичного об'єднання, Фронту національної єдності, Організації українських націоналістів, Українського народного об'єднання, Волинського українського об'єднання, Сельробу, Комуністичної партії Західної України, спортивних товариств «Луг», «Пласт» та ін.

Реалізація постанови від 2 березня 1940 р. із застосуванням засобів терору розпочалася без попередження 29 червня 1940 р.

Очевидно, що ця акція захопила собою значно більше осіб, ніж під час виселення осадницького населення у лютому 1940 p., ймовірно, кілька сотень тисяч.

Як відомо, Андрей Шептицький восени 1941 р. у листі до Ватикану називав кількість репресованих греко-католиків - 200 000.

Під цю хвилю були заарештовані й вивезені зі Львова та Галичини видатні українські діячі Кость Левицький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.

Уже в лютому 1940 р. з усіх сільрад західних областей України виганяли і часто репресовували депутатів, обраних у сільради в грудні 1939 р., у тому числі членів «Просвіт», Сельробу, УСДП, УСРП, КПЗУ тощо.

Страшною сторінкою радянських репресій, які, можливо, мало деформували демографічну ситуацію, але вражали своєю протиправністю й антигуманністю, був розстріл в'язнів тюрем західних областей України в червні 1941 р. під час відступу Червоної Армії. Вже 22 червня 1941 р. з Москви надійшла вказівка «розвантажити» тюрми. В той самий день у львівських тюрмах було розстріляно 108 в'язнів, засуджених до смертної кари.

Начальник тюремного відділу УНКВС у Львівській області лейтенат держбезпеки Лерман 24 червня інформував про хід «розвантаження» тюрем.

У Львові було три тюрми. В них числилось 5 145 політичних в'язнів. Згаданий лейтенант Лерман 24 червня інформував, що із названого числа в'язнів підлягало до розстрілу 2 239 осіб:

у тюрмі № 1 з 1 355 в'язнів було розстріляно 924;

у тюрмі № 2 з 471 в'язня було розстріляно 471;

у тюрмі № 3 з 413 в'язнів було розстріляно 413.

Всього -- 1 808 осіб.

В'язнів розстрілювали в тюремних камерах, подвір'ях тюрем, урочищах за межами міст, скидали у вироблені шурфи шахт.

Тоді у Станіславі було страчено 1 500 в'язнів, у подвір'ї Стрийської тюрми -- 250. Термінові страти були проведені в тюрмах Тернополя, Луцька, Ковеля, Рівного, Дубного та інших міст.

Становлення кримінально-виконавчої системи в Західній Україні фактично започаткувала директива НКВС СРСР № 720 «Про організацію роботи у звільнених районх західних областей України і Білорусії» від 15 вересня 1939 р., тобто за два дні до початку анексії Чрвоною армією західноукраїнських земель. Оперативно-чекістським групам (ОЧГ) «в тісному контакті з війсковим командуванням і під керівництвом тимчасових упрвлінь» арштувати «найбільш реакційних» представників польської адміністрації, активних члнів українських та польських громадсько-політичних об'єднань», а в захоплних польських тюрмах «організувати нову тюремну адміністрацію із надійних людей на чолі з одним із співробітників НКВС» та забеспечити «суворий режим утримання зарештованих» [15; С. 163]. У відповідності до «Положення про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством» від 28 липня 1939 р., всі колишні тюрми польського ржиму стали фактично слідчими ізоляторами. Зокрма, уже станом на 1 жовтня 1939 р., у Західній Україні ОЧГ було арештовано 3 914 осіб - поміщіків, промисловців, польськіх офіцерів, поліцейських керівників різних «контрреволюційних» партій тощо [14; С. 23].

11 жовтня 1939 р. НКВС СРСР видав наказ «про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною разробкою», яким визначалося 18 груп «антирадянських елементів» за їх соціальною, політичною, релігійною приналежністю, які «в силу свого соціального і політичного минулого, національно-шовіністичних настроїв, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості» могли бути використані «закордоними розвідками і контрреволюційними центрами з антирадянською метою». Всі вони підпадали під статті №№54 (контреволюційні злочини) та 56 (злочини проти порядку управління) КК УРСР редакції 1927 р. з подальшими змінами і доповненнями.

Після офіційного створення наказом НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. у західних областях управлінь НКВС та Робітничо-селянської міліції, виявленням і арештам «антирадянських елементів» займалися відповідні відділи НКВС (криминального розшуку, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, државної безпеки), а також дорожньо-транспортні відділи НКВС Львівської залізниці, та Особливі відділи державної бзпеки НКВС Київського особливого військового округу.

На кінець грудня 1939 р. у західних областях було арештовано 11 559 осіб, з яких 10 331 особа - вперше за звинувачнням в причетності до «контрреволюційних злочинів» [38].

Одночасно з арештами на прикінці жовтня розпочався процес складання списків для виселення сімей польських осадників та лісників. До цієї категорії належало понад 77 000 колишніх польських військових у відставці, які пересилилися з Польщі в 20 - 30 рр. ХХ ст. у прикордонні з УРСР регіони, де отримали понад 600 000 Га землі [28; С. 138]. Вони вважалися кремлівським керівництвом» п'ятою колоною».

На початок грудня було взято на облік 9 436 сімей польских осадників і лісників, яких у листі до Й. Сталина від 2 грудня 1939 р. Нарком НКВС СРСР Л. Берія пропонував виселити у віддалені регіони СРСР.

Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР підтримали ініціативу, а 5 грудн 1939 р. РНК СРСР ухвалила постанову про висилку осадників із Західної України та Західної Білорусії, з подальшим використанням їхньої праці на підприємствах Наркомлісу СРСР. У наступних постановах Політбюро ЦК ВКП(б) від 21 і 28 грудня РНК СРСР від 22 і 29 грудня 1939 р. йшлося про використання майна осадників виселиних із цих територій, а також внесено доповнення про виселення сімей «сторожів охорони лісу», тобто лісників. Зокрема було затверджено 3 документи НКВС СРСР, які стали наормативною базою і «керівництвом до дії» не лише при виселені осадників, а й проведенні послідуючих виселенських акцій. Це були «Інструкція про порядок переселення осадників, які виселяються із західних областей УРСР і БРСР», «Положення про спецселища і трудове влаштування осадників, які виселяються із західних областей УРСР і БРСР» і «Штати селищних і районих комендатур НКВС». А 17 січня 1940 р. заступником наркома НКВС СРСР В. Чернишовим була затверджена розроблена Головним управлінням конвойних військ НКВС СРСР «Інструкція начальникам ешелонів під час супроводу спецпереселенців -осадників» [42].

Оскільки висилка осадників проводилася на території західних областей, то до цієї акції активно включалося республіканське крівництво та силові структури. Зокрема, політбюро ЦК КП(б)У 19 січня 1940 р. ухвалило спеціальне рішння, у якому відзначалося, що у відповідності до постанови РНК СРСР висилці підлягають на загальних підставах не лише осадники польської національності, а й родини осадників та лісові сторожі - українці, які на момент обліку мали у володінні 3 - 4 морги змлі (1 морг =0,4 Га) і «користувалися всіма перевагами польської держави». Відповідно, кількість сімей, які підлягали виселенню із 9 436, запронованих Л. Брією в грудні 1939 р., зросо до 17 807 сімей (95 193 особи) станом на 25 січня 1940 р. Зокремі із Станіславської області планувалося виселити 1 837 сімей (9 468 особи), Тернопільської - 6 289 сімей (3 2967 осіб), Львівської - 4 252 сім'ї (2 3316 осіб), а решта - з інших західних областей [28; С. 139, 142].

Акція з їх виселення відбулася 10 - 14 лютого 1940 р., під час якої було депортовано в східні регіони СРСР 17 206 сімей у складі 89 062 особи [28; С. 153] Таким чином, лише 601 сім'й вдалося уникнути виселення з різних причин.

За націоналним складом значну білшість осадників становили поляки (83%), українці серед них було 9 %, а белорусів 8% [42].

2 березня 1940 р. РНК УРСР, ухвалило постанову виселення в яку до переліку осіб було включено і членів колишніх українських громадсько-політичних об'єднань, а також господарів, які мали у власності змельні наділи: у приміській зоні - 5 га, у сільській місцевості - 7 га, у гірській місцевості - 10 га [37; С. 255].

На підставі постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. В тюрмах і таборах було розтріляно 7 305 осіб з катгорії «колишніх» [38]. А вже в березні, за підписом Берії, наркомам НКВС УРСР і БРСР, було направлено дві директиви за №№ 892/Б і 895/Б. У пршій йшлося про порядок виселки членів сімей реприсованих. Також наказувалася «негайно приступити і до 30 березня закінчити складання за відповідною формою облік членів сімей реприсованих. У примітці відзнчалося, що під «членами сім'ї» вважається: дружина, діти, а також батьки, брати і сестри, в тому випадку якщо вони проживали разом із сім'єю арештованого чи військовополоненого. У другій директиві йшлося про виселення повій [26; С. 369].

Операція з висилки членів сімей репресованих «ворогів народу» була проведна у ніч на 13 квітня 1940 р. У 51 ешелоні до Казахської РСР було відправлено майже 61 000 осіб. Більшість із виселних становили жінки, малолітні діти та люди похилого віку, у тому числі й чимало українців із змішаних шлюбів. Всі вони мали статус адміністративно засланих на 10 р. Для проживання у визначних адміністративних районах серед місцевого населення. Але без права змінювати місце «прописки» без дозволу місцвих органів НКВС. Їхній статус визначав спеціальний штамп у паспорті або тимчасовому посвідченні.

Наприкінці червня розпочалася третя акція з виселення так званих біженців. Ними вважалися особи, які з початком Другої світової війни мігрували у східні райони Польщі до кордону УРСР, сподіваючись на допомогу та захист Червоної армії. Більшість із них становило єврейське населення, яке намагалося уникнути репресій з боку нацистського окупаційного режиму. Крім євреїв, у Галичину з етнічної Польщі прибуло також і чимало поляків. Після підписання між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. Договору «Про дружбу і кордон» та за домовленістю з нацистським урядом, було дозволено біженцям подавати заяви на вийзд до Німеччини. Хто ж не бажав віїджати, мали зареєструватися у місцевих органах влади як радянські громадяни. З цією метою РНК СРСР ухвалила 30 грудня 1939 р. Постанову про проведення органами НКВС з 15 лютого до 15 травня 1940 р. Паспортизації в західних областях. У першу чергу вона мала пройти в містах, селищах, районих центрах та залізничих станціях.

Згідно п. 5 спільної постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 2 березня 1940 р. Біженці, які не отримали паспорти, а також яким було відмовлено у виїзді до німеччини скористалися лише 30 062 сім'ї в складі 65 899 осіб, а паспорти станом на 15 травня 1940 р. Отримали 1 160 291 особа і 8 469 осіб - тимчасові посвідчення [28; С. 123].

Операція з висилки біженців розпочалася у ніч на 29 червня. До її проведення було залучено майже весь особовий склад місцевих органів НКВС та внутрішніх військ, а також 2 200 оперативних працівників міліції, направлених до Львова з інших областей УРСР. Всього, за даними НКВС УРСР, станом на 2 липня 1941 р. Із шести західних областей УРСР було вислано 37 532 сімей, в складі 83 207 осіб та 19476 одинаків [24]. За національним складом 84% біженців становили євреї, 11 % поляки, 2 % українці, решта - інші національності [42].

Проведення впродовж п'яти місяців 1940 р. трьох масових акцій з висилки сімей «ворожих елемнтів», супроджувало панічний страх серед місцевого наслення. За спогадами очивидця, «ніхто не мав спокою ні вдень, ні в ночі, бо завжди тривожить вас думка як не про арештування, то про вивіз в Сибір, на Біле море, чи на Камчатку. Арештування і вивіз різнилися лише тим, що перше кінчається скорішою смертю, а другий - смертю повільною, довшою, конанням серед холоду і цілковитого голоду».

Після п'яти місячної перерви, у грудні 1940 р., розпочалася підготовка до чергової - четвертої акції з вислення, спрямованої головним чином проти сімей «націоналістів» та «зрадників батьківщини». Зокрема, в листі до Й. Сталіна від 4 грудня 1940 р. Л. Берія висловлював свою стурбованість з приводу зростання кількості випадків нелегального переходу кордону не лише в західних областях УРСР і БРСР, а й в країнах Прибалтики та Молдавської РСР. Не вдаючись до аналізу причин цих масових переходів, Берія пропонував боротися з цим явищем через запровадження кримінальної відповідальності для членів родини не лише військових, а й для цивільних осіб, які втекли за кордон. Підставами для такої пропозиції Л. Берії стали невдалі спроби Революційного проводу ОУН(б), підняти в 1940 р. антирадянське повстання в західних областях УРСР, що змусило багатьох членів Організації утікати від можливих репресій за кардон. Зокрема, у вересні - жовтні 1940 р. У Станіславській області було арештовано 97 членів ОУН, у Ровнській - 85, у Львовській - 107 осіб [35; С. 145]. А всього в 1940 р. У західних областях УРСР, за даними НКВС УРСР, було арештовано 4 657 «українських націоналістів».

Для проведння виселнь у західних областях УРСР і БРСР, а також на теріторії країн Прибалтики й Молдовської РСР було визначено конкретні дати. Зокрема, для Західної України - 22 травня. Як відзначалося з цього приводу в наказі НКДБ СРСР «Орієнтировка про організації українських націоналістів (УВО - ОУН - ОУНСД)» від 28 серпня 1944 р., «наприкінці травня 1941 р. Органами НКВС СРСР була проведена опрація з вилучення сімей нелегалів-оунівців, як пособницької бази українських націоналістів, і переселено їх у віддалені райони Союзу».

Стосовно загальної кількості висланих у заслання осіб під час цієї остатнньої перед війною акції, то в науковій літратурі фігурують різні дані - від 9 595 осіб, до 11 476 осіб, у тому числі: з Трнопільської - 1 533, Ровенськоїм - 984, Станіславської - 1 533, Чернівецької - 229 осіб.

Загалом, за різними підрахунками, під час цих чотирьох масових акцій (лютий, квітень, чрвень 1940 р. і травень 1941 р.) із західних областей УРСР було вислано понад 78 000 сімй «ворогів народу», в складі понад 24 000 осію.

Метод політичного терору був невід'ємною складовою сталінського тоталітарного режиму, який сформувався і зміцнів у 30-х р. Цей терор природньо випливав із авантюрної, насильницької сутності більшовизму.

Від моменту виникнення НК завжди була органом більшовицької партії, її озброєним загоном, «караючим мечем».

Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом, який кваліфікувався як політичний злочін проти більшовицької державності, було прийнято спільну постанову ВУЦВК та Роднаркому, у відповідальності з якою повітові політичні бюро виділили в самостійний відділи повітових виконкомів. Низові каральні органи виконували тільки слідчі функції і правом винесеня вироку не користувалися. По завершенні розслідування справи передавалися ними по підсуднсті. Вся робота політбюро здійснюалася не на підставі законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК спільно з наркоматами юстиції у їхній діяльності по знищенню національно свідомих українців.

Переломним етапом на шляху повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС.

У структурі НКВС були утворені Головне управління државної безпеки, Головне управління робітничо-селянської міліції, Головне управління прикордоної та внутрішньої охорони, Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселнь, відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління та Головне управління пожежної охорони.

Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про права та обов'язки грамодян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер.

10 липня 1934 р. було проголошено що всі судові функції пердані у «єдину систему радянського суду», при наркомі внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено позасудовий орган під назвою «особлива нарада», якому надавались широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення ув'язнння до таборів на строк до п'яти років, виселення за межі країни.

Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючі елементарними правовими нормами, силаючись виключно на власні нормативні акти - накази, директиви та розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.

Одним із перших об'єктів терору стала українська інтелігенція, яка з першої половини 30-х р. потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень, переслідувань, цькувань та всіляких принижень.

Процес СВУ був першою спробою масових репресій проти української інтелігенції і мав за мету згустити психологічну атмосферу істерії та підготувати суспільну думку до ще масштабніших процесів.

Однією з перших установ, що зазнало головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і виганяти «буржуазних націоналістів».

У 1933 р. було прийнято новий «український правопис», що стало підставою для пошуків націоналістів серед співробітників Інституту наукової мови при ВУАН. Значно постраждала і сама академія, особливо Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). «Контрреволюціонерами» та «шпигунами» були оголошені багато працівників ВУАМЛІН. Тотальна «чистка» охопила Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії», багато музеїв України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки, Геодезичне управління, Державні курси українізації імені К. Маркса, Інститут української культури імені Д. Багалія, Інститут імені Т. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові.

Не обійшли увагою і «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики.

1933 р. ознаменувався першими арештами серед письменників. За неповними даними, у період з грудня 1932 р. по травень 1937 р. було репресовано 71-го українського письменника. Загалом у «сталінський період» було піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами».

Тримаючи в напрузі «авангард» суспільства за допомогою «чисток», Сталін та його оточення в середині 1934 р. вдалися до чергового маневру з метою поліпшити образ каральних структур. Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 липня 1934 р. на базі ОДПУ були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР та НКВС союзних республік. Очолив союзний НКВС Г. Ягода.

1 грудня 1934 р. після вбивства у Ленінграді С. Кірова за пропозицією Сталіна була прийнята постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цієїю постановою термін розслідування зменшувався до 10-ти днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. згадані вище положення були адаптовані у кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Ця постанова стала справжньою «Хартією терору».

Найвища хвиля терору припала на 1937-1938 pp., коли тоталітарний режим провів в Україні широкомасштабну операцію з ліквідації так званного «Українського націоналістичного центру» (УНЦ).

Більшовицькі репресії на теренах Західної України. Після вересневих подій 1939 р. відбулося приєднання західноукраїнських земель до Радянської України.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії.

Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів.

Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних групп.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР -- до Сибіру та Казахстану -- були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.

Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.

Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення.

Розділ 3. Різновиди сталінських репресій