Сталінські репресії в Україні в 1930–і рр.

сталінський репресія україна

Депортації, заслання, вислання з України. Злам 1930 р. багатий і на «викриття» численних «контрреволюційних», «шкідницьких» та інших організацій, членами яких поповнювалися сибірські та північні концтабори [36; С 29].

Упродовж 1930-х рр. в Україні набула поширення практика виселення значних мас людей і навіть цілих народів. Репресивні заходи підкріплювалися відповідними законодавчими актами, наказами, на базі яких силовими структурами УСРР-УРСР тільки в 1936 рр. було депортовано на спецпоселення за межі республіки більше 552 000 громадян. Під час колективізації сільського господарства в 1930-31 рр. на основі рішень вищих органів влади та державного управління СРСР на заслання до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого Сходу, Якутії було примусово відправлено з УСРР 63 817 сімей заможних селян.

Нормативним документом, який поклав початок широкомасштабній операції з депортації селян, є постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації» від 5 лютого 1930 р. У ній було вказано, що другу категорію розкуркулених «має складати куркульський актив з найбільш багатих куркулів, які підлягають висланнюу віддалені місцевості СРСР або в межах краю його віддалених районів». Визначено орієнтовну кількість депортованих селян: 70 000 сімей планувалося виселити уПівнічний край, 50 000 - у Сибір, 25 000 - на Урал, 20-25 000 - у Казахстан. Районами заслання повинні бути необжиті або малообжиті місцевості з використанням висланих на особливо важких промислах і роботах. Розкуркуленим селянам після конфіскації майна передбачалося залишати найбільш необхідні предмети домашнього вжитку та деякі елементарні засоби виробництва у відповідності з характером їх роботи на новому місці та необхідний на перший період мінімум продовольчих запасів та невелику суму грошей до 500 руб. на сім'ю. Процес розкуркулення і виселення відбувся у першій половині, а точніше - протягом перших чотирьох місяців 1930 р

З України було депортовано31 593 сім'ї ускладі 146 229осіб. Наступну групу документів складають довідки про розселення розкуркулених селян, які підлягали депортації у віддалені райони СРСР. У довідці ОДПУ № 3 «Про кількість виселеного куркульства в 1930 р. в Північний край» зазначено, що сюди було депортовано 19 658 сімей, або 93 461 особу з України. Питома вага депортованих селян у цьому регіоні склала 42,2 % сімей, 40,6 % осіб [33; С. 779]. Наступним регіоном виселення розкуркулених українських селян був Західно-сибірський край. У 1930 р. у цей регіон було переселено, згідно з довідкою ОДПУ № 5, 15 590 сімей, або 76 130 осіб, з них з України - 6 556 родин у складі 23 985 членів сімей. Таким чином, найбільшу питому вагу серед селян, висланих у 1930 р. у Західний Сибір, складали українці. УСхідно-сибірський край у 1930 р., згідно з довідкою ОДПУ№ 6, було переселено 12 047 сімей, або 55 782 особи, з них з Української СРР відповідно - 5 056 і 25 015. Виходячи з цього, можна вважати, що основний контингент депортованих теж складали селяни з України. У Далекосхідний край у тому ж році, згідно з довідкою ОДПУ № 8, було виселено 3 919 сімей, або 20 901 особу, з них, відповідно, з Української СРР - 323 і 3 283.

Питома вага українців тут складала всього 10,5 % сімей та 16,1 % осіб. В Якутію у 1930 р., згідно з довідкою ОДПУ№ 9, було вислано 287сімей, або 2 007 осіб, з них 485 осіб-одинаків з Української СРР. Питома вага українців у Якутії серед депортованих осіб становила 41,4 %. Як бачимо, найбільшу питому вагу серед депортованих селян у 1930 р. складали вихідці з України. Районами поселення у 1930 р. розкуркулених українських селян були Північний, Західно-сибірський, Східно-сибірський, Далекосхідний краї та Якутія, тобто найбільш віддалені північні та східні регіони Росії. Для вихідців зУкраїниу цих місцевостях кліматичні умови проживання були особливо важкими, а природні умови - незвичними. З цього можна зробити висновок, що вістря політики розкуркулення насамперед спрямовувалося проти українського селянства. Депортовані селяни зУкраїни у віддалені північні та східні райони Росії були приречені на особливо важкі умови життя, які зумовили надзвичайно високу смертність та каліцтва, неймовірні страждання. Цьому сприяла не лише дислокація розселення спецпереселенців з України, а й їх використання як дешевої підневільної робочої сили на важких роботах. 96,2 % виселених у Північний край у 1930 р. працювали у лісовій промисловості. Базовим документом, який визначив масштаби та порядок другої хвилі розкуркулених селян у 1931 р., стала постанова Політбюро ЦКВКП(б) «Проплан переселення куркульських сімей в 1931 р. та організацію продуктивного використання спецпереселенців» від 20 травня 1931 р., яка була прийнята на основі протоколу засідання комісії А. Андреєва від 15 травня 1931 р. Відтепер використання трудових ресурсів спецпереселенців передавалося у відання органів ОДПУ, які повинні були опікуватися їх господарським, адміністративним та організаційним управлінням, а також розпоряджатися всіма матеріальними та грошовими фондами, відпущеними на спецпереселення. Було визначено план розселення розкуркулених: в Уральській області - 55 000 сімей, а в Казахстані - 56 000 сімей. 18 вересня 1931 р. було видано наказ ОДПУ№ 531/289 «Про порядок наступного виселення куркульських сімей».

У ньому зазначалося, що у зв'язку з припиненням масових операцій із виселення куркульських родин у віддалені райони Союзунака з ОДПУ№ 44/21 від 2 лютого 1930 р. із цього числа скасовується. В майбутньому виселення куркульських родин з районів суцільної колективізації дозволялося здійснювати в індивідуальному порядку невеликими групами по мірі їх виявлення та з попередньої санкції ОДПУ. Куркульські сім'ї, які мали у своєму складі колишніх червоних партизанів, червоногвардійців, командирів РСЧА, робітників на виробництві, а також осіб, які мали заслуги перед революцією, висилати категорично заборонялося. Також заборонялося висилати молодь із складу куркульських сімей, яка зайнята самостійною роботою і немає тісного зв'язку з сім'єю, яка підлягає виселенню, або розірвала зв'язок із нею. На основі цих даних можна встановити, що депортація розкуркулених селян другої категорії за межі республіки, краю, області у віддалені північні та східні райони СРСР повністю здійснювалася з Української, Білоруської союзних республік, а також з Центрально-Чорноземної області, Татарської, Кримської АСРР, Західної, Івановської, Московської областей Російської Федеративної соціалістичної радянської республіки. Всього звідси було виселено 165 597 сімей, або 778 330 осіб. Із решти регіонів мало місце повне або часткове переселення розкуркулених селян другої категорії всередині республік, країв областей, де здійснювалася насильницька політика розселянювання.Серед загальної кількості розкуркулених та депортованих у відділені північні та східні райони українські селяни, за нашими підрахунками, складали 19,8 % сімей, або 16,9 % осіб, білоруські відповідно - 2,9 % і 2,6 %, російські- 73,3 % і 70,1 %, закавказькі - 0,5 % і 0,6 %, азійські - 3,5 % і 9,8 %.

На основі цього можна встановити, що серед депортованих селян другої категорії у віддалені райони СРСР у 1931 р. українці складали майже четверту частину і посідали друге місце у загальній масі виселених. Місцем «куркульського заслання» депортованих селян з України у 1931 р стали північні райони Уральської області. В природному відношенні це були необжиті, малозаселені, тайгові місцевості з надзвичайно суворою довгою зимою і дуже коротким спекотним літом. Такі природно- кліматичні умови для українців були надзвичайно важкими, їм доводилося виживати у цих екстремальних умовах саме Північний Урал став основним районом проживання розкуркуленихта депортованих селянізінших регіонів країни, а саме 128 233 сімей, або592 089осіб. Питома вага українців склала 25,1 % сімей, або 22,2 % осіб у загальній кількості депортованих в Уральську область у 1931 р. Без урахування розкуркулених селян Уральської області питома вага українців підвищувалася і складала 38,5 % сімей, або 34,6 % осіб. Перша та друга хвилі розкуркулення, які проводилися у 1929-1933 рр., були найбільш масовими. Третя хвиля розкуркулення за своїми масштабами була не такою масовою, але неменш трагічною за своїми наслідками. Початок їй поклала «Інструкція всім партійно-радянським працівникам і всім органам ОДПУ, суду і прокуратури» від 10 травня 1933 р., у якій був чіткий наказ про припинення масового розкуркулення. Провину за надзвичайно широкі і масові масштаби розкуркулення було вкотре перекладено на плечі місцевих партійних і радянських працівників. З цього приводу зазначалося, що на селі здійснюються масові і хаотичні виселення: «Арешти проводять голови колгоспів і члени правління колгоспів, голови сільрад і секретарі партосередків, районні і крайові уповноважені.Арешти здійснюють всі, кому заманеться і хто власне не має жодного права це робити» [43; С. 747]. Після засудження такої практики ЦК ВКП(б)і РНК СРСР зажадали припинення арештів особами, які не мають на це права. Арешти відтепер могли здійснювати лише органи прокуратури, ОДПУ і начальники міліції. Далі вказувалося негайно припинити будьякі масові виселення селян. Виселення здійснювати лише «в індивідуальному і вибірковому порядку і увідношенні лише тих господарств, які ведуть активну боротьбу проти колгоспів і організовують відмову від посівної кампанії і заготівель». Було встановлено квоту для виселення лише з визначених областей в кількості 12 000 господарств, з них 2 000 - з України.

На наш погляд, саме цей документ поклав початок третій хвилі розкуркулення. Місцем заслання депортованих селян з України став Біломорсько-Балтійський комбінат. Рішення про його створення було прийнято 17 серпня 1933 р. 23жовтня 1933 р. кількість сімей, які підлягали виселенню, було збільшено до 20 000 «родин куркулів», з них із України підлягали депортації 9 546 сімей. Порядок виселення було визначено двома документами. Перший - меморандум НКВС СРСР № 150 заступнику наркома внутрішніх справ Української РСР З. Б. Кацнельсону про вислання одноосібників у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату від 5 листопада 1934 р. У ньому вказувалося, що «виселенню підлягають одноосібники, які злісно саботують і зривають господарсько- політичні кампанії на селі, не займаються продуктивною працею,помічені у крадіжках соціалістичної власності, виключені з колгоспів». Виселення селян мали здійснюватися в індивідуальному порядку за ухвалою органів НКВС і затверджені Наркоматом внутрішніх справ УСРР у відношенні кожної конкретної сім'ї. При цьому депортації підлягали лише ті сім'ї, які мали у своєму складі хоча б одного працездатного чоловіка. Другий - меморандум НКВС СРСР № 216 наркому внутрішніх справ Української РСР В. А. Балицькому про виселення «антирадянських сімей» на Біломорсько- Балтійський комбінат від 28 грудня 1934 р., де зазначалося, що «виселенню підлягають сім'ї, які помічені у антирадянській діяльності, зокрема запідозрені у шпигунстві, націоналістичні антирадянські елементи, які здійснювали крадіжки соціалістичної власності, виключені з колгоспів, раніше репресовані куркулі, які втекли іззаслання та особи, які проводять антирадянську агітаціюі поширюють провокаційні чутки». При цьому зазначалося, що під час здійснення операцій не слід допускати виселення колишніх червоних партизанів, родин червоноармійців та підданих іноземних держав.

Депортовані повинні бути забезпечені двомісячним запасом продовольства, у т. ч. печеним хлібом на весь період перебування у ешелоні, відповідним одягом і взуттям. У відповідності з меморандумами депортація мала бути здійснена поетапно. Про це, зокрема, йдеться у довідці НКВС СРСР у ЦК ВКП(б) «Про виселення куркульства та антирадянського елементу» від 1 січня 1935 р. З неї дізнаємося, що депортація проводилась в період 1-9 лютого 1935 р. В результаті виселено із прикордонних регіонів України 2 000 родин «куркулів та антирадянського елементу» у кількості 8 678 осіб, із них: німців 615 сімей, поляків 681 сім'я, українців 589 сімей та інших -чехів,молдаван, болгар, євреїв- 115 сімей. Депортовані відправлені у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату. З 20 лютого по 10 березня 1935 р. здійснено переселення «ненадійного елементу з 23 прикордонних районів Київської та Вінницької областей у східні райони УСРР» у кількості 8 329 сімей, або 38 892 осіб. З них за національною ознакою сімей поляків- 2 866, німців-1 903, українців - 3 434, інших - 126 сімей. Підставою для виселення селян вважається лист ЦККП(б)У від 14 вересня 1934 р. керівникам низових партійних і радянських органів «Про заходи забезпечення виконання Закону про обов'язкові зернопоставки одноосібними господарствами». У ньому дозволялося застосування репресій протии осіб, які«злісно не виконували свої зобов'язання із хлібоздачі, є більш заможними, тобто тих осіб, у відношенні яких застосування репресій дасть найбільш швидкий ефект і заохотить решту одноосібників до іншого як найшвидшого виконання плану із здачі хліба».

Разом з тим в листі було попередження щодо застосування репресивних заходів у масовому порядку. Виселення і конфіскація майна одноосібників, які не виконали плану із хлібоздачі, мали застосовуватися лише у виключному індивідуальному порядку із дозволу райвиконкому та облвиконкому. 20 жовтня 1934 р. надійшла телеграма секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Л. М. Кагановичу про «саботаж хлібоздачі» в деяких областях України. У ній зазначалося, що «у зв'язку з опором куркульських елементів в деяких районах і селах Вінницької, Чернігівської, Київської, Харківської областей проведенню хлібоздачі в одноосібному секторі змушені висунути вимогу про вислання за межі УСРР найбільш злісних нездавачів хліба». 23 жовтня 1934 р. заступник наркома внутрішніх справ УСРР З. Б. Кацнельсон надіслав записку наркому внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоді про «виселення 500 сімей одноосібників за межі України». У ній стверджувалося, що, хоча план хлібоздачі виконано, у Вінницькій, Чернігівській, Харківській таКиївській областях є чимало одноосібників, які не обробляють польової землі, а живуть за рахунок присадибних ділянок та відхідництва. Через це вони не беруть участі у хлібоздачі і за рахунок високих заробітків сплачують податки.Далі зазначалося, що «одноосібники вперто не вступають в колгоспи і є надзвичайно небажаним прикладомдля колгоспників. У зв'язку з цим по відношенню до них вирішено застосувати виселення».І вже 31 жовтня 1934 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «дозволити вислати з прикордонної смуги УСРР від 300 до 1 000 сімей одноосібників, зобов'язавши ЦК КП(б)У вжити заходів, щоб місця висланих були заміщені надійними елементами». Відповідальність за це покладалася на С. Косіора, П. Постишева, В. Балицького. На цьому засіданні було прийнято рішення «зобов'язати ЦККП(б)У і РНК УСРР у 6-ти місячний термін перетворити місто Кам'янець-Подільський в передовий форпост радянського українського патріотизму проти польських панів та пілсудчини». 27 грудня 1934 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) знову було розглянуто питання про переселення та виселення господарств із західних прикордонних районів України. Зокрема, НКВС зобов'язувалося вислати в порядку репресії із західних прикордонних районів 2 000 антирадянських сімей та одночасно переселити із західних прикордонних округів у східні райони УСРР 7-8 000 господарств ненадійного елементу.

23 січня 1935 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення про першу чергу депортацій з Мархлевського району Київської області селян, запідозрених у ворожій антирадянській діяльності. Першу депортацію було здійснено весною 1935 р. 20 серпня 1935 р. був прийнятий меморандум НКВС СРСР № 287 наркомом внутрішніх справ України В. А. Балицьким про виселення та переселення частини населення з Мархлевського району УСРР. В ньому зазначалося, що згідно з директивою заступника наркома внутрішніх справ СРСР Я. Агранова необхідно переселити з Мархлевського району в інші області УСРР 300 господарств «ворожого та ненадійного елементу і про виселення з Мархлевського району за межі УСРР на північ 50 господарств найбільш небезпечних антирадянських елементів». Наказано було виселити ці родини у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату. Крім того, дозволялося виселити з Мархлевського району членів родин, чоловіки яких раніше засуджені і вислані в спецпоселення «за активну антирадянську та шкідницьку діяльність». 31 серпня 1935 р. була прийнята постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про переселення всерединіУкраїни».Уній дозволено було переселити з Мархлевського району в інші області України додатково до переселених 350 господарств [78; С. 682]. Остання значна депортація селян відбулася згідно з постановою РНК СРСР № 776-120 с від 28 квітня 1936 р. «Про виселення з УСРР і господарське облаштування в Карагандинській області Казахської АСРР 15 000 польських і німецьких господарств». У ній зазначалося, що виселенню підлягає 45 000 осіб. Для них в Карагандинській області створюються сільсько-господарські поселення НКВС [79; С. 324-327].

Таким чином, за час третьої хвилі розкуркулення та депортацій селян, яка тривала з травня 1933 р. до серпня 1936 р., з України було вивезено 35 170 сімей. Якщо взяти до уваги, що пересічна селянська родина складалася з 5-6 осіб, то загальна чисельність депортованих в аналізований період становить, за підрахунками, 180-200 000 осіб. Звідси можна зробитит акі узагальнюючі висновки. По-перше, депортації здійснювалися методом вибірково-адресних репресій, їх жертвами ставали передусім одноосібники, які не бажали вступати до колгоспу, але одночасно вважали за доцільне ліквідувати індивідуальне господарство з метою уникнути виконання непосильних завдань та планів хлібоздачі. По-друге, районами поселення депортованих селян були передусім спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату, Карагандинської області. Отже, нами встановлено, що розкуркулення та депортації селян України здійснювалися з кінця 1929 р. до середини 1936 р. На основі розтаємничених документів підраховано, що під час трьох періодів розкуркулення з Україниу віддалені північні та східні райони СРСР було депортовано близько 100 000 селянських родин (приблизно півмільйона осіб) [65].

Голодомор 1932-1933 рр. Голод 1932-33 р. охопив Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську регіони України, його спричинили,насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

Офіційним початком хлібозаготівельної кампанії 1932 р. є 1 липня. План хлібозаготівель по Україні був затверджений ІІІ Всеукраїнською конференцією КП(б)У, що відбулася 6 - 9 липня 1932 р. в Харкові у приміщенні Державної опери. Стратегічну лінію ЦК ВКП(б) на конференції представляли В. Молотов та Л. Каганович. «До безумовного виконання» було прийнято «встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору України обсягом 356 млн пудів». Політбюро ЦК КП(б)У після ІІІ партконференції встановило 4% надбавку до хлібозаготівельного плану, а також дозволило запровадити 2% надбавки до районних планів.

План хлібозаготівель визначався, виходячи з норми врожайності 1932 р. На 5 липня це була орієнтовна норма у 48,4 - 52,7 пудів/га, з 1 жовтня - оперативна у 42,1 - 46,5 пудів/га. Однак і вона була завищеною, як і офіційна цифра зібраного в Україні у 1932 р. врожаю - 912,5 млн пудів або 14,6 млн тонн.

Становище з урожаєм саме по собі не могло спричинити тотального голоду, через який вимерла майже половина сільського населення України. Зібраного хліба було достатньо для задоволення як продовольчих потреб населення, так і утворення насіннєвого фонду.

У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 р організовувалися з України так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівіний матеріал, але й, навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи людей приреченими на голодну смерть.

За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.

З 1929 р. Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 р., коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання селянами збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, селяни мали здавати мірчуковий збір, різноманітні заготівлі м'яса, вершкового масла, яєць, інших видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з МТС за здійснені ними роботи тощо.

Єдиною формою оплати праці колгоспників були не гроші, а трудові одиниці - так звані трудодні. Пересічною натуральною оплатою трудодня в колгоспах України у 1932 р. було від 1 до 1,5 кг хліба. Його грошове наповнення становило від 50 копійок до 1 крб. 20 коп. Як стверджує В. Марочко, у 1932 р. один працездатний колгоспник, за офіційною статистикою, виробляв 143 трудодні. Непрацездатним членам колгоспів трудодні не нараховувалися, і секретаріат ВУЦВК вважав це правильним. Однак і цього заробітку, за підсумками 1931 р., колгоспники України майже не одержали, зокрема, на Харківщині повністю не розрахувалися з колгоспниками 15% колгоспів, на Київщині - 28%.

По одноосібному сектору діяли норми оподаткування, встановлені Законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 - 1931 рр. Для України, порівняно з іншими союзними республіками, ці норми були значно вищими. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 крб, білоруські - 55 крб, закавказькі - 52 крб, російські - 46 крб. За велику рогату худобу по Україні мали сплачувати 21 крб, Білорусії - 17,5 крб, а по інших республіках - від 13 до 15,5 крб. Харківщина, як столичний регіон, оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов'язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 р.

№ 50 «Про порядок проведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 - 1931 р.», норми прибутковості, а з ними і розмір податку встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали найближчі до м. Харкова райони - Харківський, Мереф'янський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб та 110 крб за га відповідно). Із завершенням суцільної колективізації грошовий податок було в значній мірі замінено натуральним еквівалентом.

З 1929 р. Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 р., коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання селянами збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, селяни мали здавати мірчуковий збір, різноманітні заготівлі м'яса, вершкового масла, яєць, інших видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з МТС за здійснені ними роботи тощо.

Єдиною формою оплати праці колгоспників були не гроші, а трудові одиниці - так звані трудодні. Пересічною натуральною оплатою трудодня в колгоспах України у 1932 р. було від 1 до 1,5 кг хліба. Його грошове наповнення становило від 50 копійок до 1 крб. 20 коп. Як стверджує В. Марочко, у 1932 р. один працездатний колгоспник, за офіційною статистикою, виробляв 143 трудодні. Непрацездатним членам колгоспів трудодні не нараховувалися, і секретаріат ВУЦВК вважав це правильним. Однак і цього заробітку, за підсумками 1931 р., колгоспники України майже не одержали, зокрема, на Харківщині повністю не розрахувалися з колгоспниками 15% колгоспів, на Київщині - 28%.

По одноосібному сектору діяли норми оподаткування, встановлені Законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 - 1931 рр. Для України, порівняно з іншими союзними республіками, ці норми були значно вищими. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 крб, білоруські - 55 крб, закавказькі - 52 крб, російські - 46 крб. За велику рогату худобу по Україні мали сплачувати 21 крб, Білорусії - 17,5 крб, а по інших республіках - від 13 до 15,5 крб. Харківщина, як столичний регіон, оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов'язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 р. № 50 «Про порядок проведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 - 1931 рр.», норми прибутковості, а з ними і розмір податку встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали найближчі до м. Харкова райони - Харківський, Мереф'янський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб та 110 крб за га відповідно). Із завершенням суцільної колективізації грошовий податок було в значній мірі замінено натуральним еквівалентом.

У зв'язку з тим, що обсяг хлібозаготівель 1931 р. (39% валового збору) сягнув критичної межі для хлібофуражного балансу України, навесні 1932 р. по селах почався голод, худоба вимирала. Недосіяними залишилося 2,5 млн га землі. Треба також взяти до уваги величезні втрати при збиранні врожаю 1932 р. та 1,1 млн га зовсім невижатих земель. Не обґрунтована економічно, аграрна політика більшовиків призвела до втрати селянами мотивації до праці, наслідком чого стало падіння сільськогосподарського виробництва. З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 р. знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав понад 43% (у 1927 р., до колективізації - 11,2 ц/га, у 1931 р.- 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі зростали з року в рік. По Україні їхній приріст у 1931 - 1932 рр., порівняно з 1929 - 1930 рр., склав 36,7%.

За таких обставин розрахунки з колгоспниками по трудоднях за 1932 р., порівняно з минулим роком, ще погіршилися. З матеріалів пленуму ЦК КП(б)У від 15 лютого 1933 р. видно, що від серпня 1932 р. до лютого 1933 р. 88% колгоспників Одеської, 94,8% колгоспників Дніпропетровської, 81,6% колгоспників Харківської і майже 70% колгоспників Вінницької областей не мали жодного грама хліба. Така ж картина спостерігалася і по інших областях України. Із близько 20-мільйонного сільського населення України працездатних колгоспників налічувалося тільки 6,3 мільйона, з них половина нічого не отримала за заробленими трудоднями, а 13 мільйонів непрацездатних (діти, люди похилого віку, інваліди) взагалі не забезпечувалися з фондів колгоспів. У випадку смерті колгоспника, зароблений ним на трудодні хліб родині не видавався.

Попри всі «старання» хлібозаготівельних загонів, застосування репресивних заходів на підставі написаного Сталіним власноруч закону про охорону суспільної власності від 7 серпня 1932 р., відрядження усього керівного складу ЦК КП(б)У та обкомів на хлібозаготівлі до районів з метою усунення у місцевого керівництва «хвостистських настроїв», заборону колгоспної торгівлі хлібом та перемелювання збіжжя на млинах без дозволу сільрад, а також те, що хлібозаготівельний план прийшлось тричіскорочувати, до 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України надійшло лише 136 млн пудів збіжжя [102; С. 283].

І хоча Сталін усвідомлював розмір кризи в республіці та побоювався соціального вибуху, допустити припинення хлібозаготівельної компанії він не збирався. Відмова від хлібозаготівель призвела б до дефіциту валюти, згортання закупівель за кордоном обладнання для нових заводів, визнанню помилковості політики «великого стрибка». Для Сталіна питання «бути чи не бути» восени 1932 р. вирішувалося в Україні. Враховуючи ступінь незадоволення його політикою в суспільстві, а також у керованій ним партії, Сталін і його прибічники воліли приректи на голод і смерть мільйони, ніж випустити владу.

Період з квітня 1932 р. по листопад 1933 р. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 р. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня.

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. А з урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу), за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

Період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 р. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня...

Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. - 2,6, 1930 р. - 48,4, 1932 р. - 51,8, 1933 р. - 17,6 млн. центнера. Водночас тільки тих 2 млн. т, які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони людей.

Такі були наслідки злочинного винищення сталінським режимом українського селянства, що стало одним з найжахливіших зразків репресивно-каральних заходів радянської тоталітарної машини проти власного народу [49].

«Велика чистка» в Україні. Період 1937 - 1938 рр. має в радянській історіографії назву «велика чистка». Партійна верхівка, застосовуючи органи держбезпеки, проводила небачену до того масову операцію, метою якої було створення монолітної, жорстко підпорядкованої організаційно, морально і політично держави.

Репресії охопили всі верстви населення. Їх учасниками були партійні функціонери, штатні та «позаштатні» співробітники органів держбезпеки, різного роду «активісти; певну участь в приймали й працівники засобів масової інформації.

За задумом сталінського керівництва «Велика чистка» мала здійснити певну санацію радянського суспільства від небажаних осіб, зміцнити в такий спосіб каркас соціалістичного ладу, проголошений Конституцією СРСР 1936 р. В зв'язку з цим, стало зрозумілим чому, починаючи з літа 1937 р. весь арсенал засобів карально-репресивного апарату було задіяний на розправу з колишніми учасниками опозиції. Певним «орієнтиром» в боротьбі з «недобитим класовим ворогом» для співробітників органів держбезпеки мали слугувати спеціально розроблені «паспорт-характеристики» областей Української РСР. Про концентрацію «ворожого елементу» поблизу столиці радянської України наголошувалось і в «Паспорті характеристиці Київської області». В ній, зокрема, зазначалось: «Київ, будучи насичений дрібнобуржуазним елементом, крупними ремісниками та кустарями, особливо у швейній та взуттєвій промисловості, створював поживний ґрунт для контрреволюційних, головним чином право-троцькістських формувань серед цього контингенту. Райони Київської області в роки громадянської війни були вражені українським контрреволюційним повстанством -- політбандитизмом. Основними пунктами концентрації антирадянських формувань на Київщині в роки громадянської війни були міста: Умань, Черкаси, Біла Церква, Сміла, Звенигородка, Сквира, Тараща, Обухів та ряд інших районів. У наступні роки після громадянської війни колишні зв'язки керівників контрреволюційного повстанського руху створили основну базу Українського контрреволюційного підпілля, а також агентури німецьких, польських та інших розвідувальних органів. Поряд із засміченістю районів Київської області петлюрівсько-бандитськими елементами, збереглась значна частина близьких родичів та ділових зв'язків активних українських націоналістів, які емігрували у свій час за кордон».

Прелюдія та кульмінація «Великого терору» в Українській РСР пов'язана з постаттю Ізраїля Леплевського, який з 14 червня 1937 р. по 25 січня 1938 р. виконував обов'язки наркома внутрішніх справ УРСР. Спираючись на підтримку народного комісара внутрішніх справ СРСР генерального комісара держбезпеки М. Єжова, використовуючи особисте знайомство з першим секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором, новопризначений керівник українських чекістів вирішив продовжити, розпочату в Москві справу «антирадянської троцькістської військової організації» у Червоній армії. Її фігурантами стали авторитетні воєначальники М. Тухачевський, Й. Якір, І. Уборевич, А. Корк, Р. Ейдеман, Б. Фельдман, В. Примаков, В. Путна.

Таким чином, на серпень 1937 р. у в'язниці опинилися майже всі керівники Київського військового округу. [11] На кінець 1937 р. число репресованих в Київській області представників командного складу РСЧА становило 119 осіб, а кількість заарештованих червоноармійців та молодших командирів складала 166 осіб [5; С. 147].

Головну роль у репресивних акціях відігравали створені міжрайонні оперативні групи. Після арешту куркулів та кримінальників перед відправкою у в'язницю начальник міжрай-опергрупи повинен був особисто провести допит кожного арештованого та звірити об'єктивні дані з матеріалами справи. Найбільш «озлоблені» куркулі та соціально-небезпечні кримінальники підлягали негайному арешту.

В другій половині 1937 р. Леплевським було виконання розпорядження М. Єжова по вилученню в республіці куркулів та кримінальників.

Спочатку пропонувалось заарештувати 18953 осіб (з них - 10364 куркулів та 8589 кримінальників). Причому в Київській області згідно з «Оперативним планом щодо вилучення куркулів та кримінальників 2-ої категорії» мали заарештувати куркулів 2117 осіб, кримінальників - 3404 чол.

Масштаби майбутньої операції розширив оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 р., який націлював місцеві органи держбезпеки провести масові арешти серед членів антирадянських партій, колишніх білих, сектантських активістів, церковників, учасників козацько-білогвардійських повстанських організацій, фашистських, терористичних та шпигунсько-диверсійних контрреволюційних формувань. Для НКВС УРСР було встановлено ліміт на арешт 28800 громадян, з них пропонувалось покарати по першій категорії (розстріл) - 8000 осіб. Ліміт для репресування контрреволюційного елемента з числа куркулів та кримінальників особливою трійкою Київського обласного УНКВС виглядав таким чином: 1-я категорія - 2000 чол.; 2-а категорія - 3500 чол.

Завдяки зусиллям старшого майору держбезпеки Миколі Шарову його відомство Київський обком КП(б)У в липні 1935 р. порушив перед Й. Сталіним питання про необхідність додаткового переселення та виселення контрреволюційного елементу з Мархлевського прикордонного району (в 350 господарствах польського національного району було виявлено 129 колишніх куркулів та розкуркулених, 14 колишніх дворян, 75 учасників білих армій та польських легіонерів, 37 осіб підозрюваних в шпигунстві).

Результати етнічної депортації на Київщині були вражаючими. До травня 1937 р. з області було переселено і вислано 14544 сім'ї поляків загальною чисельністю понад 70 тисяч чоловік [27].

Показники сумлінної роботи М. Шарова по припиненню діяльності зарубіжних фашистських, розвідувальних, терористичних центрів та виявленню «контрреволюційних елементів» серед німців, поляків та українців простежується у звіті Київського обласного управління НКВС за 1936 р. Так, по «німецькій лінії» на Київщині в 1936 р. було ліквідовано 19 ворожих груп, до яких входило 96 чоловік (всі засуджені), заведено справ на 68 чоловік. Підривна діяльність серед осіб польської національності підтверджувалась знешкодженням 16 групових справ, по яким було засуджено 38 чоловік. Чимало агентурних та слідчих справ у 1936 р. було заведено по так званій «українській лінії»: справа «Націоналісти» (на основі, якої в січні 1936 р. у Києві була заарештована «фашистсько-терористична група» з 8 осіб); справа «Блакитні», справа « Надежда», справа «Професор» та ін.

Не менш продуктивно на початку осені 1937 р. працювали позасудові органи радянської Феміди. Упродовж двох місяців тривалості операції особлива трійка обласного УНКВС встигла винести вердикт 5 662 особам (2 249 чол. по 1-й категорії; 3 413 чол. по 2-й категорії). У зв'язку з «великою засміченістю районів і міст Київської області і особливо м. Києва» кримінальниками та контрреволюційними елементами до репресування були залучені адміністративна трійка обласного УНКВС, суди та спецколегія, які розглянули кримінальні справи на 2 864 особи.

І. Леплевський листувався з наркомом внутрішніх справ СРСР М. Єжовим, прохаючи генерального комісара держбезпеки в черговий раз збільшити ліміти. В результаті задоволення численних клопотань остаточні ліміти для України були встановлені: по 1-й категорії - 26 150 чол., по 2-й категорії - 37 800 чол., а всього 63 950 чоловік, або в 3 рази більше від запланованого. Всього в ході «енкаведистської операції» наприкінці 1937 р. - на початку 1938 р. було заарештовано 11 675 жителів республіки. Підсумки «смертоносної» операції згідно наказу №00447 по Київській області виглядали таким чином: на 31 грудня 1937 р. особливою трійкою облуправління НКВС було засуджено 11 800 чол., (з них по 1-й категорії 5 300 осіб, по 2-й категорії 6 500 осіб); адміністративною трійкою Київського облуправління НКВС, судами та спецколегією - 5 702 чол.

Одночасно з наступом на куркулів у республіці здійснювались інші протиправні заходи, пов'язані з репресіями найрізноманітніших категорій громадян. 11 серпня 1937 р. НКВС СРСР розробив оперативний наказ за N 00485, в якому націлював місцеві органи держбезпеки на повну ліквідацію первинних організацій «ПОВ - польської організації військової». У результаті «нанесення оперативного удару» по польсько-шпигунському, диверсійному та контрреволюційному націоналістичному підпіллю міста Києва та периферії області на 1 жовтня 1937 р. було заарештовано 3 003 чол. (поляків - 1 713 осіб; українців - 791»; галичан - 237; євреїв - 114; інших - 148), розкрито та ліквідовано 59 польських шпигунсько-диверсійних резидентур, 19 організацій «ПОВ», 32 диверсійно-повстанських груп, 101 агента польської розвідки.

Про справжні масштаби «польської операції» в області довідуємося з «Доповідної записки про оперативно-слідчу роботу УНКВС Київської області за час з 1 червня 1937 по 8 січня 1938 р.» заступника начальника УНКВС по Київській області майора держбезпеки Бабича начальнику 8 відділу УДБ НКВС УРСР лейтенанту державної безпеки Мунвезу. В ній зазначалося, що на січень 1938 р. в області «по польській лінії» заарештовано 6 524 особи. З цієї кількості засуджено НКВС СРСР за особливими списками 4 954 чол. (по 1-й категорії 4 302 чол., по 2-й категорії 652 чол.), трійкою - 580 чол. (по 1-й категорії 198 чол., по 2-й 382 чол.).

Широкого розмаху на Київщині в 1937 р. набула так звана «німецька операція», спричинена наказом НКВС СРСР за № 00439, згідно з яким правоохоронні органи мали «нейтралізувати» на підприємствах області німецьких підданих. Проте на практиці в лабетах енкаведистів опинилися не лише іноземці, а й радянські громадяни німецької національності. Факти свідчать, що в ході реалізації «німецької операції», за причетність до вигаданих організацій «Німці-фашисти», «Тевтонці», «Національний союз німців України», «Національний фашистський центр» Київським обласним управлінням НКВС заарештовано 883 особи.

Оперативний наказ НКВС № 00593 від 20 вересня 1937 р. орієнтував органи держбезпеки на каральні акції проти так званих «харбінців» - колишніх службовців Китайсько-Східної залізниці та емігрантів Манчжоу-Го. Як і в попередніх випадках в першу чергу підлягали арешту ті «харбінці», що були задіяні у військово-промисловому комплексі або працювали в колгоспах, радгоспах, радянських установах. [69; С. 106]

На початок 1938 р. відомство М. Шарова змогло «розшукати» в Київській області лише 70 осіб, яких слідчі змогли кваліфікувати по так званій «харбінській лінії».

У зазначений період зросла й кількість порушених кримінальних справ, пов'язаних з викриттям «шкідництва» у сільському господарстві, промисловості, на транспорті. Так, у другому півріччі 1937 р. працівниками органів НКВС в Київській області було виявлено 331 чол., що «своїми діями перешкоджали збільшенню виробництва промислової продукції, виконанню плану хлібозаготівель».

З особливим розмахом і жорстокістю була проведена органами НКВС в Київському регіоні операція щодо дружин зрадників Батьківщини (наказ НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р.). Статистика свідчить, що лише протягом серпня-грудня 1937 р. в ході спланованої акції за ґратами опинилося 1 356 дружин викритих зрадників Батьківщини.

Значних втрат у духовній сфері зазнала Київщина внаслідок масових каральних операцій по знешкодженню так званої «церковно-сектанської контрреволюції» в регіоні. Під каток карально-адміністративних заходів, націлених на створення атеїстичного суспільства потрапило понад 1 100 віруючих.

Не менш разючими були результати київських чекістів у 1937 р. по виявленню та нейтралізації «широкого підпілля українських націоналістів», яке за короткий період часу вдалося виявити на території області в кількості 2 189 осіб. Як довідуємося з архівних джерел, маховик репресій в другій половині 1937 р. не збавляв обертів і проти відступників від «генеральної лінії» ВКП(б) - так званих троцькістів, яких в київських катівнях НКВС на січень 1938 р. налічувалося 990 чоловік. Крім того, з міста Києва було вислано 689 сімей (1 564 чол.), глави яких засуджені за троцькістську діяльність.

У цілому після «викорінення» «петлюрівсько-куркульських елементів», «контрреволюційних націоналістичних кадрів», «шпигунів», «учасників військово-фашистської змови» в Київській області, куди входила територія нинішньої Черкаської, частково Житомирської і Чернігівської областей протягом другої половини 1937 р. за ґратами опинилося 2 3081 осіб, з них засуджено 19182 чол., в тому числі по 1-й категорії - 9 713 чол., по 2-й - 9 450 чол.

Кількість репресованих на Київщині становила 13,5 % населення області. Якщо порівнювати статистику політичних репресій із загальною кількістю населення області за переписом 1937 р. [67; С. 104].

Частка репресованих у Київській області в 1937 р. була одною з найбільших по УРСР (за кількістю репресованих область була другою за Донецькою).

У 1937 р. тільки на території Донецької області (за тогочасним адміністративно- територіальним поділом) органами НКВС було репресовано 27 042 ос. [73; С. 338].

Наслідки масових політичних репресій. Наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» проти «ворогів народу», яку теоретично обґрунтував нарком НКВС Ніколай Єжов та особисто схвалив Сталін, розпочалася за наказом НКВС СРСР (№00447) 5 серпня 1937 р. і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона тривала понад 15 місяців і була припинена постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 р. За оцінкою політичних оглядачів, які досліджували цю проблему, саме цей наказ документально оформив найкривавіший виток сталінського терору.

За підрахунками, органами НКВС на території України в зазначений період було заарештовано 279 126 осіб. Під дію наказу №00447 підпадали куркулі, інші антирадянські елементи, кримінальні злочинці. Протягом 1937 р. особливо великих репресій зазнали селяни (71 452 осіб), інтелігенція та службовці (68 087 осіб) і меншою мірою робітники (2 519 особи). Водночас почали посилюватися репресії проти військовослужбовців, зокрема стосовно червоноармійців, молодшого та керівного складу РСЧА, прикордонних загонів (загалом 1 873 особи), співробітників НКВС (237 осіб). До так званої "вищої міри соціального захисту" (розстрілу) було засуджено 67 тис. 777 осіб.

Протягом 1938 р. кількість репресованих вищезазначених категорій дещо зменшилась (але значно зросла питома вага вироків до вищої міри покарання): було заарештовано 41 344 селянина, інтелігенції та службовців - 23 251 особу. Однак зросли репресії проти військових - 2 424 особи. Кількість засуджених співробітників НКВС УРСР становила 970 осіб. Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 646 осіб. У цей час країну охопила хвиля «шпигуноманії», а також розкриття різного виду «троцькістського підпілля», сіоністів тощо.

Від загальної кількості заарештованих протягом 1937 р. українці становили 53%, поляки - 18,8%, німці - 10,2%, росіяни - 8%, євреї - 2,5%.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам'яті людства під назвою Великого Терору.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Однією із сутнісних ознак сталінського тоталітарного режиму був масовий терор проти власного народу.

Комуністично-більшовицька ідеологія проголошувала насилля як один з методів поступу суспільства до настання «ери світлого майбутнього». Без репресій проти всіляких «ворогів народу», «експлуататорів», «шкідників», «диверсантів», на яких можна було списати всі прорахунки у будівництві соціалізму, більшовицький режим взагалі втрачав будь-який сенс свого існування.

Репресії мали на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху й абсолютної покори, остаточного утвердження режиму особистої влади Сталіна, диктаторською за своєю природою та культу його особи.

Для їх теоретичного обґрунтування Сталін висунув лжетеорію «про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства». У той же час, намагаючись перетворити республіки у безправні адміністративні одиниці Радянського Союзу, повністю викорінити будь-які прагнення до автономності, «вождь» також стверджував про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів.

Відповідно до цього, ідеологічна машина тоталітарної держави розгорнула широку кампанію з метою створити особливу атмосферу нещадної боротьби з «ворогами народу». В засобах масової інформації повністю фігурували сфабриковані слідчими справи про злочинні дії «ворогів народу», «агентів імперіалізму», підривну й терористичну діяльність різних «центрів», шкідництво на виробництві, в армії, державних установах, наукових закладах. Партійні органи організовували мітинги за участі тисяч громадян з метою всенародного засудження дій виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків.