Сталінські репресії в Україні в 1930–і рр.

Комплексний аналіз масових репресій проти населення України, в ході якого визначаються роль і місце терористичної політики тоталітарної держави у досягненні цілковитого контролю над суспільством. Різновиди сталінських репресій в Україні у 1930–і роки.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 08.01.2016
Размер файла 142,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сталінські репресії в Україні в 1930-і рр.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

Розділ 2. Масовий терор як засіб державного управління в Україні доби сталінського тоталітарного режиму

Розділ 3. Різновиди сталінських репресій в Україні

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Протягом 1930-х рр. на теренах України, як і у всьому Радянському Союзі відбувалися масові репресії, головним організатором яких виступав сталінський тоталітарний режим. В рамках репрсивної політики в радянській Україні комуністична влада здійснювала такі заходи: велика чистка в рядах правлячої ВКП(б), НКВС, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп, гоніння проти інтелигенції та усіх інакомислячих, масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». Розгляд цієї теми важливий не тільки тому що ці події сталися на теренах України більш ніж 80 р. тому і привели до трагічних наслідків усього українського народу, відлуння яких ми бачимо і сьогодні. Також деякі з описаних методів державного управління ми можемо бачити в окремих країнах з тоталітарним режимом і сьогодні. Ми повині знати історію нашої держави, для того щоб прогнозувати майбтнє та не робити помилок попередніх діячив. В цьому плані історія України являється особливо показовою, оскільки даний період пройшов під знаком визволення України с під гніту Радянського Союзу. Події українського народу засвідчили героїчні сторінки украінської історії, продемонстрували, що лише спільними зусиллями народу можливо досягти належних умов для його розвитку. На початку третього тисячоліття відкрилися нові факти, які були засекречні у СССР.

Об'єктом дослідження є сталінський тоталітарний режим в Україні в 1930-ті рр.

Предметом дослідження виступає репресивна політика комуністичніої влади.

Хронологічні межі роботи охоплюють 1930-ті рр. ХХ ст. Нижня часова межа починається з 1930 р. тому що початком репресій можна вважати терор проти української інтелігенції, яка потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень, переслідувань, цькувань та всіляких принижень. Над інтелігенцією незмінно витало звинувачення в українському націоналізм. Під приводом «боротьби з націоналізмом» і розгорталися «чистка» й масові репресії. Верхньою межею є 1939 р., тому що у цьому році почалася ІІ Світова війна і акценти Сталіна перенеслися з внутрішньої політики на зовнішню.

Територіальні межі дослідження - терени радянської України 1930 х рр. ХХ ст. До територіальних меж можна віднести територію Центральної та Східної України, а з 1939 р. також Західну частину України.

Метою роботи є комплексний аналіз сталінських репресії в Україні в 1930 - ті рр., тобто комплексний аналіз масових репрсій проти наслення Украіни, в ході якого визначаються роль і місце терористичної політики тоталітарної дежави в досягнені цілковитого контролю над суспільством. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати історіографію, джерельну базу та методологію дослідження;

- охаректеризувати масовий терор як засіб державного управління в Україні;

- послідовно проаналізувати різновиди сталінських репресій.

Практичне значення. Робота буде корисна для учнів шкіл та студентів вузів, тому що вона систематизує наявні факти з історії України періоду сталінської доби.

Структура магістерської работи зумовлена змістом проблеми, метою та завданням дослідження. Работа складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Загальний обсяг магістерської работи становить 110 сторінок, - список використаних джрел та літератури нараховує 106 позицій, з них 18 джерел.

Розділ 1. Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

Наукову літературу з теми дослідження можна класифікувати на работу радянських, сучасних дослідників, представників української діаспори та зарубіжних.

У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення. Радянські історики визначали тематику історичних досліджень згідно з настановами Комуністичної партії про контрреволюційну сутність будь-якої опозиції режиму і боротьбу з «буржуазною ідеологією» та науковцями, які були її «носіями». Політика партії щодо інтелігенції розглядалася винятково в позитивному ключі у працях: В. Н Земсков, В. І. Бірчак. Роботи істориків, які стосувалися політики репресій, були заборонені. Одним із представників української діаспори є Р .Медведєв на початку 1970-х р. за кордоном видав книгу про сталінізм, а в СРСР вона була надрукована тільки в 1990 р. ще одним представником діаспори є С. Екельчик.

У другій половині 1980-х р. завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій. Радянські історики: Г. О. Костюк, Р. Я. Пиріг, С. А. Кокін та інші справедливо вважали, що засобами політичного терору вирішували завдання залучення інтелігенції на сторону радянської влади, уніфікували науковий, творчий процес, утверджували тоталітарну систему та встановлювали партійно-радянське монопольне право на державну ідеологію . М. Кузьменко зробив спробу проаналізувати політичні репресії проти науковців у радянській Україні. Їх справу продовжили сучасні російські історики: Л. Л. Рибаковський, Н. Н. Покровський, І. В. Павлова, Л. Борисова.

Після проголошення незалежності України в 1991 р. у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1930-х р. Становищу української інтелігенції в умовах функціонування сталінської адміністративно-командної системи присвячена монографія В. Даниленка та М. Кузьменко Проблеми політичних репресій висвітлюються у колективній праці В. Даниленка, М. Кузьменко, С. Кульчицького. У розділі «Ідеологічні прояви сталінізму» автори розкривають боротьбу сталінського керівництва, партійних органів та організацій з «контрреволюційною націоналістичною ідеологією» наукової інтелігенції, аналізують спроби владних структур підвести ідеологічні підвалини під проведення політики масових репресій проти інтелігенції.

Важливе значення для вивчення політичних репресій мало видання збірника «Репресоване краєзнавство». На основі широкого масиву джерел, зокрема архівно-слідчих справ, у ньому охарактеризовано життя і діяльність майже 50 діячів науки і культури, імена яких десятиріччями невиправдано замовчувалися.

Розробці проблеми політичних репресій сприяли ухвалені вищими державними органами влади України законодавчі акти про реабілітацію незаконно репресованих громадян. На загальнодержавному та регіональному рівнях вивчення теми активізували заходи для реалізації Державної програми з підготовки науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» Великий внесок у дослідження політичних репресій в Україні зробив Ю. Шаповал Базуючись на архівних документах і матеріалах ЦК КП(б)У та спецслужб, що десятиріччями були недоступні для науковців, автор ґрунтовно аналізує складний період суспільно-політичного життя України 1930-х р. Дослідник докладно розглянув механізми політичних репресій, участь та роль українських учених у протидії тоталітарному режимові, на прикладах їхнього життя та діяльності показав вплив політичних репресій на свідомість інтелігенції, її громадянську позицію.

Значними є здобутки вітчизняних істориків у вивченні питань діяльності репресивно-каральних органів. У працях І. Біласа, С. Білоконя, С. Богунов детально проаналізовано роботу спеціальних органів (НК, ДПУ, ОДПУ, НКВС) з організації та проведення політичних репресій. Проте дослідники з огляду на поставлені наукові завдання практично не торкаються ідеологічних аспектів партійно-радянської репресивної політики.

Діяльність західноукраїнської інтелігенції в радянській Україні 1930-х р. знайшла відображення в монографіях О. Рубльова та Ю. Поташній. Вчені аналізують політичні репресії проти науковців-вихідців із Західної України, акцентуючи увагу на ідеологічних чинниках їх проведення. Ідеологічні мотиви переслідувань наукової інтелігенції радянським режимом фрагментарно розкрито в дослідженнях В. Нікольський, М. Кузьменко, М. Тяглий, Л. Чорна, М. Шитюк.

Підсумком великої роботи з переосмислення у вітчизняній історіографії проблеми політичного терору в Україні є колективна монографія «Політичний терор і тероризм в Україні». У дослідженні частково висвітлено ідеологічну складову політичних репресій, зокрема проти наукової інтелігенції України.

Вітчизняні історики, розширюючи тематику досліджень, звертають увагу на партійно-радянський політичний терор і серед окремих груп української інтелігенції. Репресіям проти науково-педагогічної інтелігенції присвячене дослідження В. Пристайко, М. Кузьменка. Ю. Шаповал належить низка публікацій, які присвячені трагічній долі творчої інтелігенції.

Певною мірою вивчення проблеми політичних репресій 1930-х р. стимулювали наукові конференції. Їх матеріали розкривають різноманітні аспекти проблеми політики репресій щодо інтелігенції радянської України.

Політичні репресії, зокрема і проти інтелігенції, розглядаються в дисертаційних дослідженнях. Проте, незважаючи на їх чисельність, вивчення ідеологічного підґрунтя репресивної партійно-радянської політики щодо наукової інтелігенції радянської України не було поставлено за мету в жодній з дисертацій.

Історію інтелігенції, зокрема наукової, у радянській Україні в 1930-ті р. висвітлюють історики української діаспори М. Кузьменко, Ю. Поташній Г. Костюк та інші. Спеціальні праці політичним репресіям проти наукової інтелігенції присвятила Н. Полонська-Василенко.

У книгах іноземних дослідників П. Р Магочій, Л. Люкс на різноманітному фактичному матеріалі показані сталінські репресії як породження тоталітарної більшовицької системи.

Дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України 1930-х р. не була предметом спеціального дослідження.

Окремі фрагменти ідеологічних аспектів політичних репресій проти наукової інтелігенції знайшли відображення в документальних і документально-аналітичних збірниках та на сторінках наукового і документального журналу «З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ».

Використаний комлекс джерел з теми дослідження можна класифікувати за видовою ознакою на актові документи, діловодчі, судовослідчі матеріали, статистична документація та джрела особового походження.

Актові матеріали представлені наказами, розпорядженнями, які наразі є опубліковані у збірці документів: «Сведения о количестве осужденных по НКВД (УНКВД) УССР включая данные областей за время с 1-І по 31-ХІІ 1937 г.» В. Бірчак; «Анкта репрсованого Лещака Петра, 1909 р.н.», Анкета репресованої сім'ї Медюх з с. Лівчиці, Жидачівського району, Львівської області, «нкета репресованого Балущака Теодора, 1928 р.н. Був примусово переселений», «Анкета репресованого Биленя Романа, 1925 р.н. Арештований у Львові та засуджений до 15 р. позбавлення волі.» Електронний архів українського визвольного руху; «Отправка крестьян в «кулацкую ссылку» в 1930-1931 гг. ( таблица 1)» «Динамика движении спецпереселенцев (трудноселенцев) («кулацкая ссылка») (таблиа 2)» В. Н. Земсков Спецпоселенцы (по документации НКВД-МВД СССР); «Национальный состав лагерных заключенных ГУЛАГа в 1939-1941 гг.(по состоянию на 1 января каждого года) (Таблица 5)» ГУЛАГ (историко-социологический аспект) В. Н. Земсков; «Документи з архівної кримінальної справи Д. А. Шмідта Док. № 1», «Док. № 2 Із протоколу допиту Д. А. Шмідта від 21 вересня 1936 р.», «Док. № 4 Із протоколу очної ставки між обвинуваченими Туровським С.А. і Шмідтом Д.А. від 4 жовтня 1936 р.», «Док. № 6 Витяг з протоколу допиту М.С.Семенова від 10 червня 1937 р.» С. Кокін, О. Пшенніков; «№№ 255-256 Матеріали засідання ЦК УНДО, на якому розглядалися проблеми військової колонізації українських земель, ліквідації православних церков на Волині та колективізації на радянській Україні» М. Кугутяк - Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ ст. Докумнти і матеріали; «Протокол № 21 (розстрільні списки)», «справа №27 «о поиске мест захоронений жертв репресий в годі нарушений социалистической законости»» Служба безпеки України;

Достатньо інформаційними є документи й матеріали ЦК КП(б)У Центрального державного архіву громадських об'єднань України, зокрема діловодча документація. Ці документи дають змогу проаналізувати причини негативного ставлення керівних партійних органів та їх лідерів до наукової інтелігенції; дослідити ідеологічні чинники та складові політичних репресій; вивчити ідеологічне наповнення політичних судових процесів проти науковців; висвітлити ідеологічне вістря в боротьбі спеціальних каральних органів з науковою інтелігенцією; описати пропагандистську діяльність партійних органів з дезорієнтації громадської думки.

Наукова діяльність вітчизняних вчених на початку ХХІ ст. створила сприятливі умови для подальшого якісного та повноцінного розвитку історіографії в сучасних дослідженях масових політичних репресій. Історики та дослідники значно розширили коло наукових проблем, пов'язаних з репресіологією. Почали використовуватись більш жорсткі критерії та методи із опрацювання документальних матеріалів та залучення їх до наукового обігу, праці стали на багато ґрунтовнішими та соліднішими. Відбулись та активно проводяться й зараз захисти вітчизняними вченими дисертацій, присвячених ключовим питанням державного терору та масових політичних репресій міжвоєнного періоду в Україні. Стався певний прорив в розробці малодосліджених аспектів, з'явились поодинокі історіографічні праці, присвяченні безпосередньо різним проявам державному терору. Цій темі присвяченна дисертація В. Коцура «Соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-30-х рр.: Історіографія», яку дослідник захистив в 1999 р., отримавши науковий ступінь доктора історичних наук. В цьому дослідженні найкращим чином підбиті підсумки з деяких важливих аспектів досліджуваної нами проблеми. Важливим постає історіографічний аналіз, на основі нових концептуальних підходів, літератури з проблем історії українського робітництва, селянства, інтелігенції, інших соціальних верств суспільства, а також вивчення дисертантом ролі комуністичної партії, рад, профспілок, комсомолу, інших громадських організацій, силових органів, зокрема, ЧН-НКВД у формуванні антидемократичного, репресивного ладу. Особливо цікавим видається розділ четвертий, присвячений вивченню історичної літератури про політичну систему радянського суспільства 1930-х рр. Важливе місце у вивченні репресивної сутності тоталітарного суспільства в Україні посідають, як зазначено в дисертації, дослідження С. Кульчицький, А. Матвєєв, В. Пащенко, О. Рубльова, М. Шитюк та ін. Ці дослідження на значному фактологічному матеріалі розкривають каральні акції органів ВУЧК, що обрушилися на вчених і наукову інтелігенцію, на ВУАН і суспільні та професійні організації інженерно-технічної та наукової інтелігенції. Підводячи підсумки історіографічного огляду літератури, автор робить висновок, що історія ДПУ, масові репресії другої половини 30-х рр. за його участю проти українського народу, вже стали предметом історичних та етнополітичних досліджень, але вивчені не в такій мірі, як того настійно потребують історична наука та соціальна практика. Більше того, історія ЧК-ГПУ-НКВД писалися або в білих, або в чорних кольорах залежно від кон'юнктури і суб'єктивного сприйняття та часу висвітлення подій автором. Картину змальовували здебільшого ті, хто був по різні боки громадянського протистояння, хто був штучно занесений до різних списків - «своїх» і «ворогів народу», а тому історичні події та їх діючі особи відображувались не об'єктивно. Джерельна база проблеми значно розширилась, збагатившись різними видами епістолярних та документальних джерел. З-поміж багатьох видів джерел мемуари зберігають за собою особливе значення, адже дозволяють поглянути на той період життя республіки очима 258 сучасників. В таких працях аналізуються певні складові джерелознавчого характеру, але окремі публікації лише накреслюють напрямки досліджень, вводять до наукового обігу відповідні архівні матеріали та особисті спогади репресованих громадян республіки. Окрім використання свідчень поодиноких свідків беззаконня, до праць залучаються й групові спогади. Характерним прикладом таких процесів є унікальна книга Г. Гордасевича, яка опублікована в 2002 р. у Львові. Це опис-спогади трагічної долі 115 українських жінок-політв'язнів комуністичних тюрем та таборів, дружин, сестер, матерів відомих в першій половині ХХ ст. активних учасників боротьби з тоталітарним режимом. Книга містить величезний документальний матеріал. В ній вказується, зокрема, на трагічну долю родичів репресованих громадських діячів - М. Петлюри та Ф. Петлюри, К. Грушевської та ін. . Позитивно рецензентами та істориками відзначена публікація в 2003 р. в Києві 2-х томника, присвяченого розстрілам соловецьких в'язнів з України в 1937-38 рр.. Особливо рідкісним видаються матеріали, що містяться в третьому розділі праці. Завдяки ним дослідники мають змогу дізнатись про «внутрішньотабірну «змову»» та проаналізувати документи з тюремних справ, а також матеріали оперативної розробки в'язнів. Але найбільша увага, традиційно, прикута не лише до опублікованих джерел. Великий інтерес становлять, власне, наукові праці, в яких вже чітко простежується концепція, думки авторів, робляться важливі та принципові висновки. Темп на початку ХХІ ст. задають численні міжнародні науково-теоретичні конференції з досліджуваної проблеми, на яких піднімаються актуальні питання, обговорюються шляхи та заходи подальшої розробки теми. Так, на нашу думку, ключовими є конференції з таких тем: «Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті» (Вінниця, 23-24 листопада 2001 р.) «Політичні репресії та голодомори на Вінниччині в ХХ столітті у контексті національної пам'яті» (Вінниця, 24 листопада 2005 р.) та багато інших. На засіданнях робочих секцій та в доповідях висвітлено питання терору голодом, демографічних втрат населення, форми, методи та наслідки політичних репресій карально-репресивної системи тоталітарного комуністичного режиму. Описано специфіку розгляду судами справ у період тоталітаризму у 1920-50-ті рр., репресивні заходи проти молоді в УСРР у період формування тоталітарного ладу 1920-36 рр., масові репресії проти науково-педагогічних кадрів в Україні періоду сталінщини. Розглянуто державний терор як засіб легітимізації радянської влади в Західній Україні у 1939-1941 рр. Продовжують з'являтись роботи, в яких безпосередньо досліджується саме історіографія проблеми. Зазначено, що наприкінці двадцятих років завдано декілька більш серйозних ударів по українській історичній науці (переслідування СВУ в 1929-30 рр., ідеологічна чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви (1931 р.) та його смерть (1934 р.), арешт багатьох істориків та офіційне засудження наукової діяльності історичних наукових установ та провідних українських істориків (1930-32 рр.). В 1937 та 1938 рр. (час так званої єжовщини) багато істориків як старшого, так молодшого поколінь заарештовані, заслані, покарані або зазнали тортур під час допитів, або ж загинули на засланні. Того ж року виходить солідне шеститомне видання «Політична історія України. XX ст.: т. 3. Утвердження радянського ладу в Україні (1921 - 1938)», написаного переважно вченими, які безпосередньо пов'язані із науковою діяльністю Інституту історії України НАН України. В праці, подекуди даючи історіографічний аналіз попередніх праць, детально розглянуто питання встановлення комуністичної монопартійної системи, створення партійно-державної кадрової номенклатури (розділ ІІ, автори - В. Греченко, Ю. Шаповал. - С.83-144). На широкому колі джерел описано основні риси радянського тоталітарного режиму, його економічну політику, а також розкрито суть української радянської державності (розділи ІІІ, VІІ, автор - С. Кульчицький. - С.145-220, 329-432). Велика увага приділена висвітленню ролі органів державної безпеки у системі тоталітарної влади (розділ V, автор - С. Кокін. - С.261-276) та ін. Всі розділи так чи інакше взаємопов'язані між собою єдиною проблемою - масові політичні репресії міжвоєнного періоду. Колектив авторів ставить серйозні 259 перед собою запитання-завдання: чому стались три голодомори, як розгадати загадку «Великого терору», якою була кінцева мета політики модернізації 1930-х рр. На ці питання даються вичерпні відповіді. З огляду на історіографічний дискурс, відомий вітчизняний історик С. Кульчицький звертає увагу на події, які відбулись в лютому 2006 р. Тоді українські ЗМІ широко відзначили 50-річчя XX з'їзду КПРС. Фраза першого секретаря ЦК КПРС «на съезде не говорить о терроре» не повинна заводити в оману - стверджує історик. Зазначено, що в боротьбі за владу М. Хрущов зробив ставку на використання проти своїх суперників ретельно дозованої (щоб не зачепила його самого) інформації про сталінський терор. Вищезазначена теза знайшла підтвердження в одному із російськомовних посібників. Підкреслюється, що після ХХ з'їзду КПРС, який засудив «культ особи» Й. Сталіна та його зловживання владою, радянська класична модель сталінізму замінена. Перелічивши дуже обмежений ряд «помилок» і «крайнощів», які здійснив Й. Сталін, влада скерувала все розуміння лише на його особу. В 1970-ті ж рр. офіційне радянське ставлення до сталінізму та репресій в республіках, зокрема, полягало в тому, що «ленінські норми» порушені в «період культу особи», але основи системи, не дивлячись на це, збереглись. В 2007 р. виходить ґрунтовна праця, предметом якої стали історіографічні україно-російські студії. В книзі вміщено матеріали міжнародної наукової конференції «Україна - Росія: діалог історіографій», що проходила в Чернігові 22-25 серпня 2002 р. за участю істориків з Канади, США, Росії та України. В VІ розділі «Сталінська репресивно-каральна система» книги висвітлюються актуальні проблеми сьогодення (до розділу ввійшли роздуми українського історика Ю. Шаповала, дискусії за участю М. Бойко). Певний аналіз історіографії проблеми в рамках ряду спеціальних досліджень зробив Л. Місінкевич. Він вважає, що дослідження історіографії середини 1950-х - початку 60 х pp. засвідчило наступне. Як правило, науковці в працях не заглиблювалися в «проблеми» сталінських перекосів соціалістичного будівництва та репресій. Узагальнюючи досліджені матеріали, Л. Місінкевич пропонує власний погляд на процеси з увічнення пам'яті жертв політичних репресій в Україні в кінці ХХ - на початку ХХІ ст., які проходили через певні етапи із відповідними заходами: 1) відкриття доступу до матеріалів спеціальних фондів ВУНК- ДПУ-НКВС-КДБ, пов'язаних із репресіями, і передача їх до державних архівів; 2) активізація роботи громадських організацій, утворення товариств політв'язнів та жертв репресій, формування історико-культурних просвітницьких товариств «Меморіал»; 3) розробка Державної програми увічнення пам'яті жертв сталінізму та створення Головної редакційної колегії з підготовки багатотомного науково-документального видання книг «Реабілітовані історією»; 4) формування регіональних (обласних) редакційних колегій, науково редакційних груп для опрацювання відкритих архівних матеріалів, підготовка та видання на місцях томів серії «Реабілітовані історією». Найбільш використовуваним типом джерельних матеріалів стали офіційні усні та опубліковані заяви вищого радянського керівництва, преса (передусім московська), радянські друковані наукові та науково-публіцистичні видання, оприлюднені статистичні дані, законодавча база, враження від перебування в Радянському Союзі нечисленних громадян із західних країн, нелегально перевезена на Захід дисидентська література тощо. Тоталітарна концепція - найпопулярніша, займала домінуючі позиції протягом другої половини 40-х-середини 70-х рр. ХХ ст., а в 260 публічному дискурсі та на рівні повсякденної свідомості залишалася нездоланою аж до початку 90-х рр. Ревізіонізм - інша течія в радянології - сформувався, як слушно зауважує автор, на противагу попередній тоталітаристській концепції, користувався певною популярністю в середині 70-х й до початку 90-х рр. Його репрезентувало нове покоління спеціалістів-радянологів, які загалом були незадоволені теорією тоталітаризму як пояснювальною концепцією щодо історії республік Радянського Союзу. Авторка, віддає пріоритет в дослідженні терору в Україні саме вітчизняним історикам. Дослідниця І. Терлецька підкреслює, що історіографічні праці О. Рубльова, Ю. Шаповала, Г. Васильчука ґрунтовно висвітлюють стан історіографії репресій, особливо її окремі аспекти. Серед «піонерів перебудови» в історичній науці названі фахівці з Історико-партійної науки. Серед перших - Ю. Шаповал, О. Реєнт та ін. Найбільшу увагу істориків привернула монографія цієї дослідниці, в якій наведено теоретико-концептуальне обґрунтування сталінізму як форми тоталітаризму. Вивчено сталінізм як суспільне явище в «перебудовчій» історіографії 1987-91 рр., феномен «культу особи», «сталінізму» та «сталінщини» в російській та українській історіографії. Цікавим, в контексті досліджуваної проблеми, постає аналіз історіографії сталінізму на різних етапах її розвитку. Вище зазначене стосується загальних тенденцій досліджуваного періоду розвитку історіографії проблеми.

Дослідження проблеми голодомору 1932-1933 рр. в Україні -- однієї з найтрагічніших сторінок вітчизняної історії. Понад півстоліття за радянської влади ця тема вважалася «закритою». За будь-яку спробу її торкнутися вчені звинувачувалися як наклепники, українські «буржуазні націоналісти» тощо. Навіть спогади про це страшне соціальне лихо тоталітарна система намагалась викреслити з пам'яті народу. Ще й до сьогодні трапляються історики і політики, які продовжують не визнавати факту голодомору в Україні на початку 30-х р або применшувати його масштаби та наслідки.

Перші згадки про голод в Україні з'явилися у західній пресі практично одночасно з першими людськими жертвами. Відтоді наукова дискусія про голодомор рухалася від питання про його історичну достовірність до питання про його інтерпретацію, тобто був голод просто економічним чи також політичним феноменом? Ця дискусія особливо загострилася після опублікування результатів роботи державної комісії США та після обнародування висновків Міжнародної комісії по дослідженню голоду в Україні 1932--1933 рр. Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою

Пріоритет у дослідженні проблематики голодомору 1932-1933 рр. в Україні належить зарубіжній історіографії, зокрема, історикам української діаспори. Починаючи з 30-х р., дослідники діаспори одержали можливість ефективно користуватися джерелами, що проникли на Захід, і без перепон публікувати свої праці М. Царинник.

Біля витоків зарубіжної історіографії стоять автори журнальних і газетних повідомлень і статей, які почали друкуватися на Заході вже з 2-ї половини 1932 р. Ці повідомлення слід розглядати одночасно і як джерела, що містять конкретний фактичний матеріал, і як наукові праці, оскільки в них вперше дається оцінка й аналіз тих трагічних подій. Кореспондент берлінського щоденника В. Штайн був першим, хто передав на Захід репортаж про голод в Україні (27 травня 1932 р.). Причиною голодомору автори статей називали поспішні темпи переведення сільського господарства на соціалістичні рейки, інформували про великий дефіцит хліба, розмах голоду, поширення злочинності. Вони підкреслювали, що тягар основних страждань ліг на селянство, доводи, що радянська влада не вела ніякої боротьби з голодом (М. Маггерідж).

1934 р. з'явилася праця У. Чемберлена, що є першим значним дослідженням про голодомор. Автор вважав, що голод в Україні був інструментом національної політики більшовиків, вжитий свідомо як засіб зламати опір українського селянства колективізації.

У 40-70-х р. представники української діаспори: О. Воропай, О. Звичайна, Ф. Правобережний опублікували велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору. Головне питання, на яке дослідники намагалися дати відповідь - хто винен і які причини голодомору. Вони розглядають трагедію голоду 1932-1933 рр. як явище, невід'ємно пов'язане з політикою більшовицького керівництва. Дослідники вважають, що завданням запланованого голоду було якщо не винищити, то всебічно ослабити українську націю. Головними винуватцями голодомору називають членів КП(б)У. Роль комітетів незаможних селян у цій трагедії визначають як ганебну і братовбивчу. У цих працях підкреслюється, що голодомор в Україні відбувся при байдужому ставленні західних країн, які своїм невтручанням фактично потурали організаторам трагедії.

У 80-х р, до 50-річчя голодомору, на Заході опубліковано масив нових розвідок про голодомор. Провідною думкою цих праць є визнання штучного характеру явища. Дослідники оцінюють його як інструмент національної політики більшовиків, геноцид проти української нації (О. Воропай, М. Марунчак, М. Хвощовий). Українці діаспори домоглися, щоб при Конгресі США було створено спеціальну комісію для вивчення і розслідування злочину голодомору в Україні.

Штучний голод 1932-1933 рр. привернув увагу і теологів, служителів церкви. Характерною в цьому плані є праця протоієрея С. Ярмуся.

У зарубіжній історіографії найбільш вагомим дослідженням про голодомор в Україні є праця Р. Конквеста. Автор оцінює колективізацію і голодомор як війну проти трудового селянства, що згодом переросла у війну проти всього українського народу.

Значну цінність мають висновки Міжнародної Комісії з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні. Вона була утворена в лютому 1988 р. при Конгресі США під загальним керівництвом Д. Хертеля, науково-дослідну роботу очолив професор Джемс Мейс. Комісія вивчала питання тривалості голоду, його причини та географію, кількість жертв голодомору та його наслідки, хто несе відповідальність за цей злочин. Факт штучного голоду в Україні у 1932-1933 рр. визнано як безсумнівний. Безпосередньою причиною названо грабіжницькі хлібозаготівлі в умовах примусової колективізації. Доведено, що радянське партійно-державне керівництво знало про голод, але не застосувало спроб його відвернути або своєчасно полегшити, навпаки, злочинно відмовилось від пропонованої із Заходу допомоги, сприяло загибелі мільйонів людей голодною смертю. Комісія дійшла висновку, що за нормами міжнародного права голодомор в Україні 1932-1933 рр. визначається як геноцид.

В Радянській Україні і загалом в радянській науці питання голоду знаходилося під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо будь-який підручник з радянської історії. Невиразні роздуми про продовольчі труднощі, дуже тимчасове і незначне підвищення смертності через неврожай, куркульський саботаж чи навіть про недоліки і помилки допущені під час хлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків які називали голод голодом, автоматично відносили до стану «буржуазних фальсифікаторів». У пресі, якщо їхні імена і згадувалися то лише з «епітетами» як «наклепники», «вороги радянського ладу» і т. д. Але в конкретну дискусію з ними ніхто не вступав.

В радянській історичній науці 30-х - середини 50-х р. і натяку нема на голод 1932-1933 рр. Аграрні перетворення періоду суцільної колективізації висвітлюються тільки у відповідності з існуючими партійними постановами. Початок 30-х років визначався як «період всесвітньо-історичних перемог і видатних досягнень соціалістичного будівництва в усіх галузях народного господарства». Згідно з «Коротким курсом історії ВКП(б)» колективізацію оцінювали як «найглибший революційний переворот», рівнозначний Жовтневій революції, здійснений при підтримці «мільйонних мас селян».

Наступний період у дослідженні соціально-економічних перетворень у сільському господарстві розпочався з 2-ї половини 50-х р. Зрушення стали можливими у зв'язку з певною лібералізацією суспільно-політичного життя СРСР в період так званої хрущовської «відлиги». Ці процеси відбилися і на розвиткові гуманітарних наук, зокрема, й історичної. З'явилися роботи, що містять натяки на голод 1932-1933 рр., але відкрито про голодомор не писали. Досліджуваний нами період окреслювався піднесенням сільського господарства та покращанням матеріального становища селянства і лише зауважувалося, що в 1931-1933 рр. мав місце деякий спад сільськогосподарського виробництва. Торкаючись питань, пов'язаних з голодомором, науковці змушені були застосовувати евфемістичні звороти, замінюючи поняття «голод» на «продовольчі труднощі», «ускладнення з харчуванням в ряді районів», тощо. Причинами цих явищ називали ускладнення періоду соціалістичної реконструкції сільського господарства, деякі «перегини» у здійсненні суцільної колективізації, недорід, шкідницьку діяльність «класових ворогів».

З кінця 80-х р під впливом політичних сил в СРСР розпочався якісно новий етап у дослідженні проблеми голоду 1932-1933 рр. Факт голоду в Україні в 1932-1933 рр. вперше був визнаний в грудні 1987 р. З цього часу історики дістали можливість вивчати і публікувати відповідні документи. «Український історичний журнал» опублікував статтю С. В. Кульчицького «До оцінки становища в сільському господарстві УСРР у 1931-1933 рр.». Автором проаналізовані причини і характер кризових явищ, що виникли в сільському господарстві України в ході здійснення колективізації. В роботі показано, як хлібозаготівельна політика, заснована на принципі розкладки, сприяла поглибленню кризи, наслідком якої став голодомор.У 1989 р. побачила світ його брошура «1933: Трагедія голоду», а в 1991 р. - серйозна монографія «Ціна великого перелому». Група вчених Інституту історії партії при ЦК Компартії України на чолі з Р. Я. Пирогом розшукала в партійних архівах сенсаційні документи стосовно голодомору. Відбулося бурхливе засідання політбюро ЦК Компартії України, на якому обговорювалася можливість їх оприлюднення. Як наслідок, восени 1990 р. з'явився збірник «Голод 1932 - 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів», який одразу став бібліографічним раритетом. Робляться перші спроби дослідити передумови голодомору, підрахувати кількість жертв. З питань переосмислення соціально-економічних перетворень початку 30-х р. проводяться численні науково-практичні конференції, дискусії, бесіди «за круглим столом». Поступово змінюється підхід до оцінок колективізації, висвітлюються «білі плями» в історії соціалістичного будівництва (В. П. Данилов, Ю. О. Курносов, та ін.).

У роботах В. П. Данилова, С. В. Кульчицького робляться спроби вичерпно оцінити демографічні втрати населення від голоду 1932-1933 рр. в Україні.

Значне місце у вивченні проблеми голодомору займає праця Д. Солов'я. Робота містить не тільки глибокий аналіз трагічних подій, свідком яких був сам автор, а може бути й цілком надійним історичним джерелом для розкриття питань голоду 1932-1933 рр. в Україні.

Для вивчення проблем голодомору 1932-1933 рр. велике значення має праця С. В. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». У ній глибоко проаналізовані витоки політики, що призвела до трагедії голодомору.

На разі голодомор перестав вважатися «білою плямою» в історії. Не тільки за кордоном, але і в Україні є вже багато публікацій із приводу цього. З'явилися перші ґрунтовні узагальнюючі роботи (О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. - 2-е вид., допов. - К.; Нью-Йорк, 2000). Стали регулярними наукові конференції, присвячені голодомору.

Методологічна база дослідження ґрунтується на принципах науковості, об'єктивності, історизму. При написанні роботи були використані загальнонаукові методи представлені: конкретно-пошуковий (історіографічний аналіз та систематизація джерел з проблеми), хронологічний (розгляд динаміки репресій у часовій послідовності), порівняльно-історичний (дослідження особливостей масштабу і масовості репресій у різні періоди функціонування тоталітарної системи).

Розглянувши літературу з теми дослідження можна класифікувати на работи радянських, сучасних дослідників, представників української діаспори та зарубіжних.

У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення.

У другій половині 1980-х р. завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій.

Після проголошення незалежності України в 1991 р. у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1930-х р.

Дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України 1930-х р. не була предметом спеціального дослідження.

Отже, хоча праць з висвітлення даної трагічної сторінки українського народу достатньо та все ж аналіз наявної літератури вказує, що для всебічного вивчення проблеми голодомору необхідно провести регіональні дослідження. До сьогодні ще не створено узагальнюючої праці, що давала б цілісну уяву про трагедію народу 1932-1933 рр. в Україні. Серед дослідників немає одностайної думки про демографічні втрати населення, кількість прямих й опосередкованих жертв. Невизначеними є місцевості, що найбільше постраждали від голодомору. Малодослідженим залишається національний аспект цієї трагедії. Недостатньо вивченими є питання про роль місцевих органів влади у ставленні до голодомору. Не висвітлено питання про репресії щодо селянства та опір населення насильницьким соціально-економічним перетворенням у аграрному секторі економіки, що призвели до занепаду й дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Для всебічного і вичерпного вивчення цих проблем, на нашу думку, історикам варто було б досліджувати різні аспекти питань голодомору разом з філософами, соціологами, психологами та фахівцями інших галузей науки.

Розділ 2. Масовий терор як засіб державного управління

Репресивно-каральна система в Україні. Сьогодні, коли українці стали на шлях творення власної державності, политий кров'ю мільйонів їхнів предків, ми дістаємо змогу чимдалі більше дізнатися про те, як саме торувався цей шлях і скільки це коштувало у людському вимірі.

Зрозуміло, в першу чергу це стосується архівів рпресивно-каральних органів. Як не парадоксально, але, мабуть, єдине, за що можемо бути вдячні їхнім співробітникам, - це за те, що вони з якоюсь скурпульозністю найртельнішим чином задокументовували свої чорні справи, аж ніяк не гадаючи, що ці папери колись можуть бути оприлюднені.

Метод політичного терору був невід'ємною складовою сталінського тоталітарного режиму, який сформувався і зміцнів у 30-х р. Цей терор природньо випливав із авантюрної, насильницької сутності більшовизму.

Від перших днів захоплення влади в Україні більшовиками за прикладом Росії дикретом тимчасового робітничо-селянського уряду «Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» було створенно спеціальний орган боротьби з контрреволюцією - Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і посадовими злочинами. ВУЦВК затвердив «положення про Всеуураїнську і місцеві надзвичайні комісії», у відповідності з яким Надзвичайна комісія являла собою відділ наркомату внутрішніх справ як каральний орган радянської влади.

Таке становище було вигідно для карального органу, адже в організаційних та оперативних питаннях діяльність її нерегламентувалася законом, не регулювалася органами влади, підпорядковуючись формально тільки більшовицькому уряду. Поклали на комісію такі завдання:

А) преслідування й ліквідація всіх революційних та страйкових спроб і дій, від кого б вони не виходили;

Б) передача судові ревтрибуналу всіх страйкарів і контрреволюціонрерів та розробка заходів боротьби з ними;

В) введння попреднього слідства. Комісія поділялася на відділи:

1) інформаційний;

2) організаційний та філіальний;

3) відділ боротьби.

Згодом у складі Надзвичайної комісії організували юридичний відділ, який вів розслідування та готував справи для передачі у ревтрибунал.

Одним із найважливіших став оперативний відділ ВУНК. Його завдання полягало в попередженні, присіканні та розкриті контрреволюційних злочинів, якими на самперед вважалися дії, спрямовані проти більшовицької влади, а отже, всі спроби відродження національної державності Україні.

В Україні перважно це були українські зрусифіковані комуністи, які працювали в державному апараті радянської Росії і пройшли велику школу партійної та чекистської роботи, що пізніше дало їм змогу нещадно розправлятися з національно свідомими українцями, які боролись за національну державність.

При Всеукраїнському революційному комітеті було створено Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами (Цупнадзком). Під час його організації врахували досвід діяльності карального органу попередньої більшовицької окупації України, вилучені з допущних помилок уроки і провели значну централізацію репресивно-карального апарату. За роботу надзвичайної комісії тепер відповідав начальник Цупнадзкому, який підпорядковувався Раді Народних Комісарів (РНК) УСРР.

Крім того, було створено новий відділ Цупнадзкому для боротьби з котрреволюцією, страйками і спекуляцією на транспорті. Місцвий апарат НК на теріторії України складався з губернських надзвичайних комісій, особливих відділів і райних транспортних НК.

Від моменту виникнення НК завжди була органом більшовицької партії, її озброєним загоном, «караючим мечем», тому будівництво НК в Україні тривало під безпосереднім керівництвом компартії. Адже діяльність карального апарату була спрямована безпосередньо на захист корпаративних партійних інтересів, а не народу. Зрештою, більшовики ніколи не приховували, що «ЧК створені, існують і працюють лише як прямі органи партії за її директивами і під її контролем».

Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом, який кваліфікувався як політичний злочін проти більшовицької державності, було прийнято спільну постанову ВУЦВК та Роднаркому, у відповідальності з якою повітові політичні бюро виділили в самостійний відділи повітових виконкомів. Начальник політбюро призначався губернською надзвичайною комісією у погоджнні з повітовим виконкомом. Низові каральні органи виконували тільки слідчі функції і правом винесеня вироку не користувалися. По завершенні розслідування справи передавалися ними по підсуднсті. Вся робота політбюро здійснюалася не на підставі законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК спільно з наркоматами юстиції у їхній діяльності по знищенню національно свідомих українців.

Переломним етапом на шляху повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ). У союзних республіках були утворені НКВС республік, які насправді ніколи не були республіканськими, автономними, а лиш філіями центрального реприсивного апарату, оскільки всі вони функціонували на підставі положення про загальносоюзний НКВС, на який покладались обов'язки забеспчення революційного порядку і державної безпеки; охорони суспільної (соціалістичної) власності; ведення записів актів громадського стану; прикордонної охорони та деякі інші господарського характру. Для цього у структурі НКВС були утворені Головне управління државної безпеки, Головне управління робітничо-селянської міліції, Головне управління прикордоної та внутрішньої охорони, Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселнь, відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління та Головне управління пожежної охорони.

У зв'язку з цим було внесено зміни і доповнення у діючу на той час Конституцію, яка остаточно закріпила табірне рабство ХХ ст. Так, VII з'їзд Рад СРСР (28 січня - 6 лютого 1935 р.) надав НКВС статус загальносоюзного наркомату. Згідно із доповненням ст. 51 Основного Закону СРСР, наркомат внутрішніх справ увійшов до складу РНК СРСР.

Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про права та обов'язки грамодян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб для досягнення мети - побудови сталінської моделі соціалізму.

10 липня 1934 р. було проголошено що всі судові функції пердані у «єдину систему радянського суду», при наркомі внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено позасудовий орган під назвою «особлива нарада», якому надавались широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення ув'язнння до таборів на строк до п'яти років, виселення за межі країни.

Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючі елементарними правовими нормами, силаючись виключно на власні нормативні акти - накази, директиви та розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.

Одним із перших об'єктів терору стала українська інтелігенція, яка з першої половини 30-х р. потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень, переслідувань, цькувань та всіляких принижень. Над інтелігенцією незмінно витало звинувачення в українському націоналізмі. Під приводом «боротьби з націоналізмом» і розгорталися «чистка» й масові репресії.

Перший удар по українській інтелігенції сталінський режим наніс у березні 1930 p., коли на лаві підсудних у Харкові опинилося 45 відомих учених, письменників, культурних й освітніх діячів, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмила Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозрілості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Процес СВУ був першою спробою масових репресій проти української інтелігенції і мав за мету згустити психологічну атмосферу істерії та підготувати суспільну думку до ще масштабніших процесів.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнало головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

У 1933 р. радянські органи державної безпеки сповістили про викриття «Української військової організації» («УВО»), яка, за твердженням голови ДПУ УСРР В. Балицького, «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також саботаж у сільському господарстві». Серед арештованих у справі опинилися працівники системи освіти, представники творчої та наукової інтелігенції, які були прихильниками «українізації».

Об'єктом атаки під час проведення кампанії боротьби зі «скрипниківщиною» став, насамперед, Наркомат освіти та вся системи культури, освіти й науки Радянської України. Політична кампанія проти «скрипниківщини» завершилася прийняттям 18-22 листопада 1933 р. постанови ЦК КП(б)У про офіційне згортання «українізації». «В даний момент головна небезпека - місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами», - зазначалось у постанові.

Лише протягом 1933 р. в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних - 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 000 вчителів були звільнені зі шкіл України як «класово-ворожі елементи». Натомість розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів.

У 1933 р. було прийнято новий «український правопис», що стало підставою для пошуків націоналістів серед співробітників Інституту наукової мови при ВУАН. Значно постраждала і сама академія, особливо Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку певний час очолював М. Скрипник. «Контрреволюціонерами» та «шпигунами» були оголошені багато працівників ВУАМЛІН. Тотальна «чистка» охопила Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії», багато музеїв України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки, Геодезичне управління, Державні курси українізації імені К. Маркса, Інститут української культури імені Д. Багалія, Інститут імені Т. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові.


Подобные документы

  • Ідеологічна основа репресій. Політика "Червоного терору". Жертви "антикапиталистической революції" на початку 30-х років. Протести селян проти колективізації та примусового вилучення "надлишків" зерна. Смерть Йосипа Сталіна та ослаблення репресій.

    реферат [562,1 K], добавлен 25.11.2014

  • Сутність терміну "репресія" та роль цього явища в історії СРСР. Сутність, масштаби та наслідки політики масових репресій в 30-х роках ХХ століття. Особливості розподілення масових переслідувань українців в роки репресій на території Радянського Союзу.

    презентация [466,2 K], добавлен 23.11.2014

  • Причини і сутність сталінського тоталітаризму. Основні етапи сталінських репресій в Україні, їх зміст та наслідки. Кривава доба сталінщини. Глобальний наступ на інтелігенцію в межах країни. Курс на колективізацію і ліквідацію куркульства як класу. Перша п

    контрольная работа [28,9 K], добавлен 27.06.2005

  • Соціальне становище в Західній Україні: повоєнний період. Індустріалізація та колективізація сільського господарства. Придушення національно-визвольного руху в Україні. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція "Вісла".

    курсовая работа [58,9 K], добавлен 06.04.2009

  • Заходи партійно-державного керівництва щодо релігії та православної церкви в Україні. Напрямки та способи здійснення утисків проти церкви органами влади. Хід здійснення репресивної політики більшовиків в 20–30 рр. ХХ ст. Наслідки антирелігійної політики.

    реферат [36,3 K], добавлен 14.03.2013

  • Причини і організація Голодомору на території України в 30 роках. Початок репресій. "Закон про п'ять колосків". Запровадження натуральних штрафів, блокада УРСР. Кількість загиблих, сучасне визнання репресій. Український голодомор на тлі загальносоюзного.

    контрольная работа [58,6 K], добавлен 05.01.2011

  • Відбудова промисловості та умови відбудови сільського господарства у повоєнні роки. Партийна критика науковців та творчих діячів. Напрями політики радянізації у Західній Україні, ліквідація греко-католицької церкви. Опір режимові: репресії і депортації.

    реферат [26,3 K], добавлен 08.02.2010

  • Економічне і соціальне становище Кременчуччини 1920-1921 р. та вплив на нього НЕПу. Голодомор 1933р.: причини й переумови, державна політика. Політвідділи МТС. Заходи щодо зміцнення колгоспів. Голодомор 1933 року в Кременчуці. Сталінські репресії.

    реферат [44,1 K], добавлен 14.02.2008

  • Причина дерусифікація в УСРР більшовиками. Особливості її реалізації. Національний розвиток культури в Україні в 30-х рр. ХХ віку. Поняття "розстрiляне вiдродження". Історичний опис репресій інтелігенції. Аналіз творів та журналів, що виходили в цей час.

    реферат [23,4 K], добавлен 26.12.2015

  • Перебіг подій однієї з жахливих трагедій початку Другої світової війни як наслідок радянської стратегії репресій проти місцевого населення Західної Волині. Відомості про розстріл у Луцькій в’язниці. Пам'ять і пересторога щодо повторення фактів геноциду.

    реферат [3,5 M], добавлен 27.09.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.