Історія України

19. Входження українських земель до складу Польщі. Люблінська унія та її наслідки для українських земель

Річ Посполита - державне утворення, що виникло унаслідок об'єднання двох держав. Акт про унію Литви і Польщі ухвалено сеймом 1 липня 1569 р. в м. Любліні. Основними умовами унії були: Польща й Литва об'єднувалися в єдину державу - Річ Посполиту, на чолі держави стояв один володар, що мав титул короля польського і великого князя литовського, який обирався на спільному польсько-литовському сеймі в Польщі; польські феодали отримали право володіти землями на території Литви (в тому числі й на руських землях у її складі), а литовські - у Польщі. Єдиними для Литви й Польщі мали бути сейм і сенат, уводилися спільні гроші. Разом з тим Литовське князівство зберігало певну автономію: мало власну адміністрацію, судочинство, військо. Після укладення унії українські землі, які перебували у складі Литви та Польщі, не маючи державного статусу, увійшли до об'єднаної литовсько-польської держави - Речі Посполитої. Тому цей період української історії ще називають Литовсько-Польською добою.

З одного боку, унія мала негативні наслідки для українських земель, бо після її укладення спостерігається засилля в Україні польських магнатів і шляхти, що супроводжується посиленням соціального, національного та релігійного гноблення українського населення. Річ Посполита намагалася підпорядкувати українські землі власним політичним та економічним інтересам. Водночас варто відзначити і низку позитивних моментів, а саме: переважна більшість українських етнічних земель об'єдналися в межах однієї держави; через Річ Посполиту українські землі були включені в європейську торгівлю, економіку, отримали змогу долучитися до європейських культурних надбань.На українських землях було запроваджено адміністративно-територіальний устрій за польським зразком. Тут було створено шість воєводств (Руське, Белзьке,'Подільське, Брацлавське, Волинське і Київське). На чолі воєводства стояв воєвода.

20. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ та її устрій

Основними причинами виникнення козацтва є: зростання великого земельного феодального володіння, що спричинило дефіцит землі на заселеній території і підштовхнуло населення до господарського освоєння та колонізації нових земель; посилення феодального та національно-релігійного гноблення українського населення, що спонукало до масових втеч, покозачення; необхідність захисту українських земель від турецько-татарської агресії.

Уперше українські козаки згадуються у хроніці Мартина Бельського, і ця згадка датується 1492 р. Першими козацькими ватажками були Дмитро Вишневецький, Михайло, Остафій та Богдан Ружинські родом із Волині. Перша Січ виникла на о. Мала Хортиця. Її засновником був староста канівський і черкаський князь Д. Вишневецький. Згодом Січ ще сім разів міняла місце розташування. Запорізька Січ являла собою місто-фортецю. Усередині Січі був майдан з православною церквою, навколо якої розміщувалися житла козаків - курені, оселі старшин, канцелярія. Вища влада на Січі належала козацькій раді. На раді обирали кошового отамана й старшину (писаря, суддю, осавула). Право і закон на Січі ґрунтувалися лише на традиціях козацького життя. Козаки мали свою символіку - клейноди (корогва, бунчук, булава, печатка з гербом та ін.). Козаків, яких уряд Речі Посполитої залучив на державну службу, вносили до спеціального списку - реєстру, звідси і назва - реєстрові козаки. Реєстровці звільнялися від державних податків та повинностей і за військову службу отримували платню. Козацтво прославилося боротьбою проти турецько-татарської агресії. Українське козацтво вийшло на історичну арену як носій українських державотворчих традицій, як сила, яка відстоювала національні та релігійні права українського населення, захищала його від іноземних поневолювачів.

21. Берестейська церковна унія та міжконфесійні відносини в Україні у першій половині XVII ст. Митрополит Петро Могила. Гетьман П.Сагайдачний

Після Люблінської унії (1569) українська православна церква почала занепадати. Причинами цьому були відсутність власної державності і державної підтримки, складне матеріальне становище, що не давало змоги розвинути культурно-освітницьку діяльність, наступ католицизму та єзуїтів. Намагаючись підняти престиж православної церкви, подолати дискримінацію православних віруючих деякі православні єпископи ухвалили рішення укласти унію православної церкви з римо- католицькою. Юридичне оформлення унії відбулося на церковному соборі у м. Бересті 18 жовтня 1596 р. За унією замість православної церкви в Україні й Білорусі створювалася уніатська (греко-католицька) церква. Вона підпорядковувалася Папі Римському, визнавала основні догмати католицької церкви, але обряди залишалися православними, богослужіння велося церковнослов'янською мовою. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Уніатським єпископам обіцялося місце в сенаті. Українська православна церква опинялася поза законом, хоча мала багато прихильників. Унія практично запроваджувалася насильно, відбираючи церкви і церковні маєтності у православних. Хоча й уніатська церква перебувала у складному становищі. З одного боку, православні вважали уніатів зрадниками, а католики не визнавали їх рівноправності. Таким чином, унія не усунула суперечностей, а навпаки, роз'єднала православ'я, роз'єднала українців ще й церквами. На початковому етапі польська панівна верхівка намагається використати уніатську церкву як засіб поширення католицизму й ополячення.

Петро Могила посів митрополичу кафедру 1632 р. Перший його захід мав неабияке політичне значення: він домігся від королівської влади визнання православної церковної ієрархії. Здійснюючи реформу церкви, Петро Могила найбільшої уваги надавав освіті духівництва. Втіленням програми національної освіти стала Києво-Братська колегія (згодом Києво-Могилянська академія). Іншою важливою справою Петра Могили було повернення Українській православній церкві майна й земель, реставрація та оздоблення храмів. Щоб зробити православну церкву ближчою народові, Могила став запроваджувати до богослужіння українську мову замість церковнослов'янської, яка вже тоді була не зовсім зрозуміла українцям. За визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу в 1996 р. було канонізовано -- визнано святим.

П. Конашевич-Сагайдачний увійшов в історію України і тим, що послідовно захищав національні права українського народу, підтримував православну церкву. Саме з його ініціативи було відновлено ієрархію православної церкви, скасовану Берестейською унією.

22. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI ст

Після Люблінської унії 1569 р. спостерігається наступ польських магнатів, шляхти на соціальні, національні та релігійні права українського населення. Це спричинило різні форми протесту українців. Пасивними формами опору були скарги на феодалів, втечі, масові переселення на вільні землі, відмова виконувати повинності. До активних форм належали напади селян на маєтки феодалів, повстання проти феодалів і їхніх слуг, опришківство, яке поширилось у Прикарпатті. Перші згадки про опришків належать до 1529 р. Опришківство - форма збройної боротьби селянства, заснована на партизанській тактиці. Об'єднані у невеликі загони, опришки нападали на маєтки панів, орендарів, на панські обози, відбирали майно, худобу тощо й роздавали бідним селянам. Повстання під проводом К. Косинського (1591- 1593). Приводом до повстання стала суперечка між К. Косинським - гетьманом реєстрового козацтва і Янушем Острозьким - білоцерківським старостою і волинським воєводою з приводу маєтку Рокитне. Цей маєток був наданий Косинському, але Острозькі його відібрали. Повстання розпочалося у грудні 1591 р. нападом повстанців - реєстрових козаків і селян на м. Білу Церкву. У травні 1593 р. Косинського підступно схопили слуги Вишневецького і вбили, після чого повстання пішло на спад і згодом припинилося.

Повстання під проводом Северина Наливайка (1594- 1596). С. Наливайко улітку 1594 р. він зібрав загін нереєстрових козаків (2,5 тис.) і рушив у Молдавію, де розбив кримських татар, які йшли на Угорщину, захопив багату здобич. Коли повернувся на Брацлавщину, до нього почали примикати селяни, козаки. Разом із запорожцями він здійснив кілька успішних походів на Молдавію. Найактивніше повстанці діяли наприкінці 1595 - на початку 1596 р. Тоді селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. На відміну від К. Косинського С. Наливайко мав програму, яка передбачала створення незалежної козацької держави між Дністром і Бугом. Польський уряд послав проти повстанців коронне військо на чолі із С. Жолкевським. Вирішальний бій відбувся в урочищі Солониця біля м. Лубен. Козацьке військо було оточене і розбите. Наливайка ув'язнили у Варшаві і у квітні 1597 р. стратили. Ці два повстання мали важливе значення. Вони поклали початок консолідації українського народу у боротьбі проти польсько-шляхетського панування, дали досвід організованих дій селян і козаків, показали, що лише разом вони зможуть відстояти свої соціальні та національні права.

23. Козацькі рухи в 20-30-х роках XVII ст

Повстання під проводом Марка Жмайла (1625). У червні 1625 р. король висунув вимогу скоротити реєстр до 4 тис. осіб, вигнати із Запоріжжя нереєстровців і припинити походи проти турків і татар. Козаки проігнорували цю вимогу і у вересні 1625 р. на козаків вирушило 30-тисячне військо на чолі із С. Конєцпольським. Бій відбувся біля Канева, а згодом поляки зазнали відчутних втрат у битві біля Курукового озера і пішли на перемир'я. Було підписано Куруківську угоду, за якою реєстр мав становити 6 тис. козаків, створювалося 6 полків. Козаки мали відмовитися від морських походів і не підтримувати стосунків з іноземними державами.

Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясша) 1630 р. Козаки, які лишилися поза реєстром, не змирились зі своїм становищем і були готові боротися за свої права. Новий виступ очолив Тарас Трясило. Повстанці захопили міста Черкаси, Корсунь, рух охопив Лівобережжя, Київське Полісся, Запоріжжя. Уряд для придушення повстання послав коронне військо. Вирішальні бої відбулися під м. Переяславом. 20 травня 1630 р. повстанці здійснили вилазку і знищили так звану золоту роту - кращих жовнірів ("Тарасова ніч"). 29 травня 1630 р. було підписано Переяславську угоду. За нею реєстр збільшувався до 8 тис. козаків, вони отримали право самостійно обирати гетьмана.

Повстання під проводом Івана Сулими (1635) було спрямоване проти рішення польських властей збудувати на Дніпрі фортецю Кодак, яка б утруднювала зв'язки українського населення із Запоріжжям. Повстання очолив обраний на січовій раді гетьманом Іван Сулима. У серпні 1635 р. військо Сулими вийшло із Січі, легко заволоділо фортецею і, знищивши її, відійшло на Запоріжжя. Урядовці заслали у табір повстанців під виглядом утікачів своїх агентів. За їх намовою І. Сулиму схопили і видали властям. У листопаді 1635 р. І. Сулиму засудили до страти.

Повстання під проводом Павлюка (Павла Бута) 1637 р. було спрямоване проти рішення уряду переглянути реєстр і виписати з нього неблагонадійних. Рушійною силою виступило нереєстрове козацтво, яке обрало гетьманом сподвижника І. Сулими Павла Бута. До них приєдналися селяни. Основна битва між повстанцями й урядовими військами відбулася під м. Кумейками. Польське військо взяло повстанців в оточення. Сили були нерівні, і козацькі ватажки змушені були погодитися на переговори. 11 грудня 1637 р. Павлюк і четверо соратників вийшли з табору на переговори, але були підступно схоплені, відіслані до Варшави і страчені.

Повстання 1638р. Після придушення повстання 1637 р. уряд Речі Посполитої у лютому 1638 р. схвалив документ - "Ординацію Війська Запорізького", за яким реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, відмінялася виборність козацької старшини, козаки позбавлялися права жити в інших містах України, крім прикордонних із татарами, передбачалася відбудова фортеці Кодак. Цей документ породив нову хвилю протесту в Україні. Повсталих очолили Яків Остряниця і Дмитро Гуня. Основні бої з урядовими військами відбулися під містами Голтвою і Жовнином. Першу битву виграли повстанці. Під час другої повстанці були розпорошені. Повстання 20-30-х рр. засвідчили, що в Україні сформувалася нова провідна верства - козацтво.

24. Причини та початок Національно-визвольної війни українського народу в середині XVII ст

Основними причинами війни були: 1) посилення соціального гноблення українського населення (із запровадженням фільварків зросли темпи закріпачення селян, панщина досягла 5-6 днів на тиждень, збільшилися норми різних відробітків та податків, селянство терпіло подвійний визиск орендарів; українських міщан також обмежували в заняттях ремеслом, торгівлею, обтяжували повинностями і податками); 2) обмеження прав козацтва 3) національне і релігійне пригноблення українського населення (позбавлення православного українського населення політичних прав, утиски у сфері національної культури, насильницьке запровадження католицизму та унії).

У війні брали участь майже всі верстви українського населення (козацтво, селянство, міщани, православне духовенство, українська православна шляхта). Визвольну війну українського народу розпочав Б. Хмельницький (1595-1657). У січні 1648 р. його обирають гетьманом. Визвольну війну українського народу середини XVII ст. умовно можна поділити на два основні етапи: I етап - 1648-1657 рр. На чолі визвольної війни перебував Б. Хмельницький; II етап - 1657-1676 рр. Основним його змістом були намагання наступників Б. Хмельницького за допомогою різних політичних комбінацій забезпечити визволення українських земель з-під іноземного гніту та зберегти українську державність.

Події на Запоріжжі спричинили низку повстань у містах і селах України. Багато повсталих приєдналися до війська Хмельницького. Щоб захистити свій тил із півдня від татар і отримати їх допомогу кіннотою, у лютому 1648 р. Хмельницький уклав воєнний союз з Кримським ханством. У квітні 1648 р. Б. Хмельницький вийшов із Січі назустріч польським військам, що намагалися придушити повстання в Подніпров'ї. 19 квітня -- 6 травня в урочищі Жовті Води (сучасна територія Дніпропетровської області) повстанці разом із татарами розбили поляків. Під час цієї битви на бік повсталих перейшли реєстрові козаки. 15 травня 1648 р. основні сили польського війська були розбиті під Корсунем. Влітку 1648 р. повстання також охопило Поділля і Київщину. Почалася масова втеча польської шляхти на захід. У вересні 1648 р. біля містечка Пилявці на Поділлі військо Хмельницького знову завдало полякам нищівної поразки. 26 вересня повстанці підійшли до Львова і оволоділи горою Високий Замок, а в жовтні почали облогу польської фортеці Замостя. Однак багатомісячний успішний похід військ Б. Хмельницького був припинений. Холодна осінь, нестача провіанту і епідемія чуми не сприяли подальшому розвитку бойових дій. За таких умов гетьман погодився на переговори про перемир'я з новообраним польським королем Яном II Казимиром. Знявши облогу Замостя, залишивши на Волині і Поділлі кілька козацьких загонів, він з військом відійшов на Подніпров'я, де у грудні 1648 р. його урочисто зустрічало населення Києва.

25. Українсько-московський договір 1654р. та його суть

8 січня 1654 р. у м. Переяславі відбулася рада, яка схвалила рішення про укладення союзу України з Москвою. У Переяславі не було підписано жодних угод, рада лише дала згоду на союз із Москвою. Офіційно міждержавні сто сунки були оформлені пізніше, у березні 1648 р. Тоді Б. Хмельницький послав до Москви посольство на чолі з П. Тетерею і С. Зарудним із переліком умов, на яких мав будуватися цей союз. У результаті тижневих переговорів було схвалено документ із 11 пунктів, який увійшов в історію під назвою "Березневі статті". Він містив такі основні положення: гетьмана й старшину козаки обирали на раді незалежно від Москви; українська адміністрація і суд були незалежними; збирання податків в Україні покладалося на український скарб; чисельність реєстру становила 60 тис, осіб Як видно із цього документа, його умови не обмежували суверенітету України. Цей договір за його дотримання був рівноправним і вигідним для обох сторін. Об'єднання Москви й України мало відбутися на конфедеративних засадах, коли обидві сторони у цьому союзі зберігають суверенітет. Б. Хмельницький, очевидно, вважав цю угоду як союз рівного з рівним і насамперед сподівався на допомогу Москви у війні з Польщею. Однак слід зауважити, що в українському суспільстві союз із Москвою був сприйнятий не усіма верствами. Проти нього виступило українське православне духовенство на чолі з митрополитом С. Косівим, частина старшини (полковники Й. Глух, І. Сірко, І. Богун), частина міщан.

26. Державне будівництво під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. Б.Хмельницький - видатний політик і полководець

Визвольну війну українського народу розпочав Б. Хмельницький (1595 1657). Він походив із дрібної шляхетської родини, отримав добру освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Після навчання був записаний до чернігівської сотні реєстровців. У 1620 р. брав участь у поході проти турків. У битві під м. Цецорою потрапив у полон до турків, де перебував два роки. Після полону служив у Чернігівському полку, брав участь у Смоленській війні, у морських походах на турків. За часів повстань 30-х рр. XVII ст. виступав на боці козаків. Після конфлікту із польським шляхтичем Д. Чаплинським почав готувати повстання, але був викритий і ув'язнений. У грудні 1647 р. Хмельницький утікає на Запоріжжя, де у січні 1648 р. його обирають гетьманом.

Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-Гетьманської Держави -- Війська Запорізького (1648--1764). У всіх галузях державного будівництва -- у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає як державний діяч великого формату. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу. Б. Хмельницький створив не тільки державний апарат і виховав цілий гурт бойових військових і цивільних керівників як з козацької старшини, так і з української шляхти, але й цілу провідну верству Козацько-Гетьманської Держави, яка, попри всі труднощі і поразки, зуміла свої завоювання зберегти і вдержати, супроти навали Москви і польсько-турецьких зазіхань, майже до кінця XVIII ст.

27. Гетьман І.Виговський і його спроба унезалежнення України від Москви

І. Виговського обрано гетьманом на Старшинській раді у м. Чигирині (23-26 серпня 1657 р.) до повноліття Ю. Хмельницького. Згодом у жовтні 1657 р. і лютому 1658 р. на радах були підтверджені його повноваження як гетьмана. У внутрішній політиці він орієнтувався на задоволення інтересів старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, прагнучи здобути їхню підтримку, надаючи їм землі та станові привілеї. Це викликало невдоволення незаможного козацтва і селянства, що призвело до повстання проти гетьмана у травні 1658 р., яке очолили М. Пушкар і Я. Барабаш. Повстання було придушене. У зовнішній політиці І. Виговський змінив московську орієнтацію на польську, уклав з Польщею Гадяцький трактат (6 вересня 1658 р.). За його умовами Польща, Литва і Україна (у межах Київського, Чернігівського, Брацлавського воєводств) створили федеративну державу. Україні забезпечувалася широка автономія: власна законодавча і виконавча влада, судова, фінансова система, військо, православна церква отримувала рівні права з іншими, передбачалися демократичні права і свободи для населення). Проте Гадяцький трактат викликав незадоволення Москви. Московський цар грамотою закликав українців до непокори гетьманові, Виговський у відповідь оголосив про розрив стосунків із Москвою. Це спровокувало московсько-українську війну. У червні 1659 р. І. Виговський у союзі з поляками і кримським ханом розбив московське військо біля м. Конотопа. Проте частина козацької старшини не підтримала ідеї Гадяцького трактату. У вересні 1659 р. на раді під Германівкою вони висловили недовіру І. Виговському і той зрікся булави.

28. Боротьба гетьмана П.Дорошенка за об'єднання українських земель у незалежній державі

На Правобережжі в 1665-1676 рр. гетьманував П. Дорошенко. У внутрішній політиці він намагався забезпечити політичну стабільність, відновити господарсько-економічне життя. У цей час змінилася зовнішньополітична ситуація. Виснажені тривалою війною Польща і Московія 30 січня 1667 р. уклали Андрусівське перемир'я на 13,5 роки. За його умовами Лівобережжя і Київ відходили до Москви, а Правобережжя - до Польщі. Запоріжжя мало перебувати під протекторатом обох цих держав. Після примирення Москви і Польщі П. Дорошенко у зовнішній політиці починає орієнтуватися на Кримське ханство і Туреччину. У червні 1668 р. він переправився на Лівий берег і після смерті І. Брюховецького на деякий час став гетьманом по обидва боки Дніпра. Проте через невідкладні справи Дорошенко повертається на Правобережжя, а наказним гетьманом на Лівобережжі залишає Д. Многогрішного, якого згодом обрали повноправним гетьманом. Таким чином, П. Дорошенку не вдалося самостійно об'єднати українські землі.

П. Дорошенко був останнім гетьманом, який у XVII ст. вів боротьбу за створення єдиної самостійної Української держави. Українському народу не вдалося повністю визволити свої землі від іноземного панування і створити власну незалежну державу. Причинами цього були відсутність досвіду національно-державного будівництва, неузгодженість у діях українського політичного проводу, його прорахунки у внутрішній і зовнішній політиці, постійне втручання з боку іноземних держав, спрямоване на придушення національно-визвольних і державотворчих процесів в Україні. Проте ця боротьба не була повністю безрезультатною. Основним її здобутком стало створення Гетьманщини - українського державного утворення, що на правах автономії у складі Російської держави проіснувало до 80-х рр.

29. Гетьман І.Мазепа в українському національно-визвольному русі

І. Мазепа (1687-1709) у внутрішній політиці домагався стабілізації економічного і політичного життя у Гетьманщині, прагнув об'єднання всіх українських земель під однією булавою, зміцнення реальної влади гетьмана та козацької старшини. Він підтримував старшинську верхівку, надавав їй рангові маєтності, привілеї, намагався сформувати міцний прошарок козацької еліти. Проте його спроба розмежувати селянський і козацький стани викликала незадоволення селянства. Гетьман дбав про розвиток освіти, науки, прославився як меценат-будівничий. У зовнішній політиці І. Мазепа орієнтувався на Московську державу. Стосунки з Москвою визначалися Коломацькими статтями (25 липня 1687 р.). Ці статті передбачали посилення впливу московського царату у Гетьманщині, обмежували права гетьмана у розпорядженні військовими землями, у зовнішній політиці, у вирішенні кадрових питань. Царський уряд розглядав ці статті як засіб посилення впливу на українські землі. Проте І. Мазепа намагався звести московські впливи до мінімуму. Під час Північної війни він переорієнтувався на союз із Швецією. Причиною цього було нехтування московським царем інтересами України, його курс на ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. На цьому ґрунті у Мазепи визрів план зберегти українську державність і свою владу за допомогою шведського короля. Для цього він ще приблизно в 1705 р. вступив у таємні переговори через посередників із Карлом XII. У 1708 р. Мазепа і Карл XII уклали договір, за яким Швеція зобов'язувалася захищати Україну, всі землі українські, відвойовані у Московії, мали відійти до українського князівства, довічним князем якого мав стати І. Мазепа. Для стратегічних потреб гетьман мав надати шведському війську п'ять стратегічних міст (Стародуб, Батурин, Полтаву, Гадяч, Мглин). Згодом до цього союзу приєдналися запорожці.

І. Мазепа продовжив традиції Б. Хмельницького - на початку XVIII ст. очолив боротьбу українського народу за незалежність. Найвищим виявом цієї боротьби стало антиколоніальне повстання проти Московської держави, хоча складність ситуації, окремі прорахунки гетьмана призвели до поразки. В історію України І. Мазепа увійшов як видатний політик, будівничий і меценат, борець за українську державність.

30. Конституція П.Орлика - перша Конституція України

Після смерті І. Мазепи козаки і старшина, які пішли за ним, на козацькій раді у Бендерах (Молдавія) обрали гетьманом Пилипа Орлика - колишнього генерального писаря, людину освічену, відданого борця за українську державність. 5 квітня 1710 р. на козацькій раді було схвалено "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького ". Цей документ складався із вступу і 16 статей. У вступі подавалися причини, чому Україна розриває союз із Московією і приймає шведський протекторат. Статті визначали державно-політичний устрій України: проголошувалося, що по обидва береги Дніпра Україна є вільною і незалежною, визначалися її кордони; Україна визнавалася республікою, де гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка мала збиратися тричі на рік; гетьманові заборонялося підгримувати секретні зносини з іноземними державами, втручатися у діяльність Генерального суду; старшина була виборною, гетьман її лише затверджував; державною релігією оголошувалося православ'я; конституція також визначала права вольності запорожців.

31. Ліквідація російським самодержавством гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини

Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. Восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Уся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол. Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана. У часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана, ним став брат Олексія - Кирило Розумовський. З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно - політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено.

32. Ліквідація Запорозької Січі, приєднання Криму і Північного Причорномор'я до Росії

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні.

Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764-1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева.

На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво - більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину в селянський стан.

Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі.

Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П. Калнишевський - останній кощовий отаман - капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім - Малоросійське генерал-губернаторство).

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

33. Розподіли Речі Посполитої і входження українських земель до Австрійської та Російської імперій, їх адміністративно-територіальний устрій

Кінець XVIII ст. характеризується зростанням могутності Російської імперії, агресивності її зовнішньої політики. Скориставшись нестабільністю внутрішньополітичної ситуації в цій країні, Росія разом з Австрією та Пруссією у 1772 р. підписали акт про поділ польських земель. Від Польщі були відокремлені Помор'я, Куяви, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, Східна Білорусь. До Австрії відійшла частина Галичини, згодом була приєднана й Буковина. У1774 р. Австрія захопила й Буковину. Уряд Австрії штучно об'єднав захоплені землі України з польськими в коронний край із центром у Львові. Вищим державним органом управління тут була Галицька придворна канцелярія. Було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, церковні діячі, магнати і шляхта. Владу на місцях здійснювали губернські управління. Галичина поділялася на 6, а з 1785 р. - на 18 округів. Вся повнота влади в окрузі належала старості.

У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. Росія примусила польського короля віддати їй Київщину, Поділля та значну частину Волині та Білорусі. Це, а також втрата Польщею інших земель, спричинили визвольне повстання, яке очолив Т.Костюшко. Спільними зусиллями Росії та Пруссії вонобуло придушене.

Через два роки, у 1795 р., Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій поділ Польщі, внаслідок чого вона втратила свою державність. До Росії відійшли частина Волині та Литва. Таким чином, під владою Російської імперії опинилися практично всі українські землі, за винятком Буковини та Галичини.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі стали колонією Австрійської імперії. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська. Тернопільська, Чортківська, Жовківська. Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

34. Гайдамацький і опришківський рухи в Україні в першій половині XVIII ст. Коліївщина

У першій половині XVIII ст. на землях Правобережної України набуває розмаху гайдамацький рух. Це була нова форма антифеодальної та національно-визвольної боротьби. Перше значне гайдамацьке повстання під керівництвом сотника Верлана почалося у 1734 р. Нова хвиля гайдамацьких виступів прокотилася на землях Правобережжя у 1750р. Від польської шляхти повстанці звільнили Брацлавщину і Київщину, Волинь і Поділля. Гайдамацькі загони здійснювали напади навіть на добре укріплені міста-фортеці Вінницю, Володарку, Умань та ін.

На західноукраїнських землях у цей час діяли загони опришків. Влаштувавши у важкодоступних гірських ущелинах і лісах свої стани, вони нападали на гнобителів - шляхту, орендарів, лихварів. Опришки користувалися підтримкою місцевого населення, одержуючи від нього продовольство, зброю та захист від переслідувань. Найвищого піднесення опришківський рух у підкарпатських землях досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Майно пограбованих поміщиків опришки часто роздавали біднякам, чим заслужили славу і щиру повагу народу.

Логічним продовженням виступів гайдамаків у першій половині XVIII ст. стала нова могутня хвиля народно-визвольного руху, що почалась у 1758 р. і увійшла в історію під назвою Коліївщина. Причини: в 60-х роках для багатьох селян Правобережної України закінчилися так звані слободи - проголошені поміщиками тимчасові пільги, посиленням національно-релігійного гніту українського населення. Навесні 1768р. виникає змова групи запорозьких козаків, які прийняли рішення про початок збройного повстання проти польсько-шляхетського панування. Його очолив запорозький козак Максим Залізняк. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр у Чорному лісі біля Мотронинського монастиря, звідки і розпочався переможний наступ повстанців. Дуже швидко від шляхти було звільнено десятки міст, містечок і сіл Київщини - Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та ін. Повсюдно знищувалися органи королівської влади і встановлювалося народне самоврядування. Своїми універсалами Залізняк звільнив селян від кріпацтва, поміщицька земля і майно розподілялися між селянами, було заборонено уніатську і католицьку церкву. Чимало польської шляхти, євреїв-орендарів, ієзуїтів та католицьких священиків загинуло від рук повстанців. Історичне значення Коліївщини дуже велике. Воно підірвало основи польсько-шляхетського панування та наблизило час возз'єднання Правобережної України з Лівобережною. Традиції визвольної та антифеодальної боротьби жили в пам'яті українського народу впродовж наступних століть.

35. Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

У середині XVIII ст. на Наддніпрянщині починається остаточний занепад української державностічерез колонізаторську політику царизму, Гетьманщину було знищено. Українські землі, які знаходилися у складі Польщі після трьох її поділів, опинилися у складі двох імперій -- Австрійської та Російської. Росія та Австрія здійснювали політику національного гноблення (українці -- люди другого сорту, створення системи загально імперського адміністративного устрою), всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві своєрідну захисну реакцію: піднесення в масах національної свідомості, прагнення не піддатися асиміляції, зберегти мову, народні звичаї та релігію, оформлення суспільно-політичного руху. Українська течія в суспільно-політичному русі з'явилася одразу після ліквідації автономії України і пов'язана з опозиційною діяльністю козацької старшини, яка в останній чверті XVIII ст. сподівалась відновити українську державність. Це був патріотичний гурток в Новгород-Сіверському, група автономістів на чолі з Василем Капністом, яка шукала підтримки й допомоги Пруссії у війні проти Російської імперії та відновлення автономії України.

Національне відродження -- це процес пробудження та формування свідомості народу, який проявляється у розвитку духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови і врешті-решт виникненні і розвитку руху за відновлення своєї державності. Воно ґрунтується на ідеї національної ідентичності.

Процес українського національного відродження пройшов такі етапи розвитку:

1. Академічний, або період наукової зацікавленості. Він характеризується пробудженням інтересу до народної творчості, історичного минулого своєї Батьківщини, вивчення народної мови.

2. Культурницький період несподіваного відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі та освіті.

3. Політичний -- характеризується появою масового національного руху, утворенням політичних організацій

На розвиток національного відродження значною мірою вплинули такі чинники: Велика французька революція; Вітчизняна війна 1812 р.; закордонний похід російської армії; польський та російський національно-визвольні рухи.

36. Діяльність масонських лож і декабристський рух в Україні

Масомнство-- морально-етичний рух, що виник в XVIII столітті у вигляді закритої організації. Масонство -- релігійно-етичний рух, який має на меті «освітній» вплив на владні структури та проникнення в них. В Україну масонство проникає наприкінці 18 сторіччя. Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв'язку з чим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина -- російських. Під впливом ідей Просвітництва з'являються масонські ложі. В 1818 р. масонські ложі виникли в Києві (“З'єднані слов'яни”) та у Полтаві (“Любов до істини”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі: І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич та інші. Хоч ці ложі створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Багато членів масонських лож в Україні ввійшло до складу декабристських організацій.

Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. В 1821 р. у місті Тульчині на Поділлі утворилось “Південне товариство” декабристів, головою якого був полковник П. Пестель (“Північне товариство” виникло у Петербурзі в 1822 р.). У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з'єднаних слов'ян”, очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю. Люблінським. Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності “Товариства з'єднаних слов'ян”. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов'янських демократичних республік.

38. Початок національного відродження в західноукраїнських землях. "Руська трійця"

«Руська трійця» (1833--1837 рр.) -- галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження. Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру. Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. «Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

39. Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії та національний рух у західноукраїнських землях

У березні 1848 р. на землях Австрійської імперії спалахнула буржуазно-демократична революція. Безпосереднім поштовхом до революції в Австрії були революційні виступи у Франції, а також у Бадені, Гессен-Дармштадті, Баварії, Вюртемберзі та інших державах Німецького союзу. Головними задачами революції в Австрійській імперії були: знищення абсолютної монархії і феодальних відносин, вирішення національних проблем, ліквідація багатонаціональної імперії й утворення окремих національних держав.

Після революції 1848-1849р. в Австрійській імперії відбулися важливі зміни, які справили значний вплив на становище західних українців. Як і у попередні десятиліття, у другій половині XIX ст. Східна Галичина, Буковина і Закарпаття залишалися слаборозвинутими задвірками Австро-Угорської імперії. Політика імперської влади щодо східних районів держави мала яскраво виражений колоніальний характер. Західноукраїнські землі остаточно перетворилися на внутрішню колонію, стали ринком збуту товарів і доступним джерелом цінної промислової і сільськогосподарської сировини для австрійської метрополії. Вони забезпечували розгортання промислової революції в центральних і західних провінціях Австро-Угорської імперії. А це унеможливило власне економічне піднесення. 70-90-ті р.р. стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості в краї. Незважаючи на те, що інші регіони імперії переживали промисловий переворот, в Західній Україні він затягнувся ще на 10-15 років. Основною причиною промислового застою краю був імпорт фабрично-заводських виробів з більш розвинутих західних провінцій Австрії, на відміну від українських, новим підприємствам в австрійських районах надавалися значні податкові пільги. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і стала занепадати.

40. Російські реформи 60-70 років XIXст. і соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України

Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII- першій половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю. В ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення: 1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю); 2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна). Реформою було збережено велике поміщицьке землеволодіння. Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики). Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків. У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування. Органи самоврядування у земських управах: губернські земські збори. Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги. У 1864 р. була здійснена судова реформа (ввели позастановий відкритий, незалежний суд). У 1864 р. почали реформу освіти (запровадили єдину систему початкової освіти, створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії). У 1865р. здійснена реформа цензури, були створені спеціальні органи цензури. У 1870 р. проведена міська реформа, створювали міські думи. Військова реформа (1864-1883 рр. ) - в Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Фінансова реформа (1860-1864 рр.) - створено державний банк, введено державний ревізійний центр, створено єдині державні каси

41. Виникнення і діяльність громад у другій половині XIX ст. В.Антонович

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми -- в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем (українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці) називали хлопоманами, хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства.

На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України, Кубані, та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.

42. Політика російського самодержавства щодо України в др. пол ХІХ ст

1863 р Валуєвський циркуляр(міністра внутрішніх справ) про заборону друку педагогічної, наукової і церковної літератури українською мовою бо „більшість малоросіян переконливо доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, не має і бути не може”. Громади розпущені, заслання активних діячів.

70тірр. ідродження громадівського руху. „ Стара громада ” у Києві”.

1873р київські громадівці заснували Історичне товариство Нестора Літописця, а також Південно-Західне відділення Російського географічного товариства.

1875р „Стара громада” придбала російську газету „Киевский телеграф”, яка стала її друкованим органом. Російські шовіністи газету „Киевлянин”.

1875р М.Юзефович надіслав царю доповідну про ”зазіхання на державну єдність Росії” українофілів.

1876 р Олександр ІІ видав „Емський указ” про заборону будь-якого викладання в школах українською мовою, вилучались українські книжки, заборонявся спів, переклади, театральні вистави. Дозволялось через цензуру друкувати історичні пам'ятки та художні твори.

1881р вбивство народниками Олександра ІІ.

1882р частина громадівців відійшовши від активної роботи почали працювати в журналі „Киевская старина”.

Новий цар Олександр ІІІ добився повної ліквідації усіх громад, заборони українськиї видань. Діяльність царизму у цей час була спрямована на повну асиміляцію малоросів, тобто українців і перетворення їх в росіян. Жодної української школи, жодного навчального предмету українською мовою, жодної української організації, якій би дозволили легально працювати.

43. Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. (народовці, москвофіли, радикали)

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро - Угорщини майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). У цілому ж західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрно-сировинним придатком до промисловості розвинутих центральних і західних провінцій Австро - Угорщини. Як і раніш, основну масу населення становило селянство. Значно зросло число куркульських господарств, де використовувалася наймана робоча сила. У суспільно-політичному житті українського населення краю основне місце займало дві течії: москвофільська та народовська. Основними передумовами виникнення москвофільства було втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної свідомості мас. Москвофіли - реакційна суспільно-політична течія. У своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їх політики: утвердження недоторканності існуючого ладу з усіма залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Прагнення народних мас, що були під владою Австро - Угорської імперії, до культури і освіти рідною мовою намагалися очолити так звані народовці. Народовці - суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, виникла у 60-х рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з'явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих "Руською Трійцею" та Кирило - Мефодіївським братством і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Народовці створили в Галичині політичну організацію під назвою "Народна Рада" Основна її ідея - національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму. На Західній Україні раніше, ніж на Східній виникали політичні партії. Першою з них стала Русько-українська радикальна партія, що виникла у Львові у 1890 р., її лідерами були І. Франко, М. Павлик. Партія виступала з позицій "етичного соціалізму", проголошувала гасла самостійності і соборності українських земель, демократичні перетворення.

44. Політизація національного руху в західноукраїнських землях наприкінці XIX ст

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху -- оформлення перших політичних партій із чіткими програмними вимогами щодо майбутнього політичного стану українських земель.

На західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. почали формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком і М. Павликом. Партія мала за мету створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким і В. Охрімовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія обстоювала ліберальні позиції, головною метою своєї діяльності проголосила створення незалежної української держави. Згодом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.