Походження знаків Рюриковичів

Торгівельні шляхи пов'язували руські центри ремісницького виробництва і товарного обміну з багатьма державами і містами Західної Європи і країн Сходу. Давня Русь вивозила шкіри, хутро, мед, віск тощо, а завозила зброю, тканини, прикраси, прянощі і срібло, власних родовищ якого вона не знала майже до кінця XVII ст. На межі VIII - IX ст.ст. на Русі з'явились срібні монети - куфічні дирхеми Арабського Халіфату та інших держав, що виникли на його території, а у Х ст. - золоті і срібні монети Візантії [86, с.40-47]. Поряд з торгівлею інтенсивно розвивалися і дипломатичні відносини Київської Русі з сусідніми державами. Мирні договори Русі з греками у 911 і 944 рр. були складені вже за міжнародними нормами свого часу [74, с.299-315]. У Літописі руському за іпатським списком фігурує печатка князя Святослава Ігоровича, що скріплювала угоду 971 р. про перемир'я русів із греками [75, с.183-203]: «…майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» [42, с.42]. Мабуть, ця печатка повинна була мати зображення особистого знака князя Святослава Ігоровича.

Нечисленність писемних свідчень про знаки Рюриковичів сприяла пошуку додаткових джерел для їх відтворення. У ХХ ст. значні успіхи зробило джерелознавство. Використовуючи різнопланові джерела (речові, зображальні) дослідники сприяли розвитку спеціальних історичних дисциплін (археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики тощо) які, у свою чергу, збагатили уявлення про владні символи Давньої Русі. Проте, інтерпретація археологічних джерел (рельєфів та графіті на поверхні різних предметах) зроблена не сучасниками подій, а науковцями через багато років. Тому під час роботи автору доводилось звертатися до опублікованих ранніх археологічних джерел з княжими знаками, зображення яких треба було враховувати у деяких випадках не менше, ніж думки своїх попередників.

Найважливішими джерелами є найдавніші руські монети, які засвідчені чеканами трьох князів - Володимира, Святослава і Ярослава. Їм присвячена велика кількість спеціальних робіт, у тому числі і монографічних [61; 84; 85; 92]. За останнім каталогом М.П. Сотникової (1995) корпус опублікованих найдавніших руських монет Х-ХІ ст.ст. складає більше 340 примірників та їх уламків, що є у наявності чи згадуються у літературі [84, с.15-126]. Фактично їх може бути значно більше завдяки випадковим знахідкам або цілеспрямованим пошукам «чорними» археологами в останні десятиліття, коли монети потрапляють не до музеїв, а виключно до приватних колекцій. Прикладом цього може бути знахідка восени 2006 р. у Чернігівській області під час проведення земляних робіт 31 срібника з ім'ям Володимира, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР, що потрапили до колекціонерів [7].

Найдавніші руські монети на лицьовому боці мають ім'я Володимира, Ярослава, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР (додаток Б). Їх вага відповідає ваговій нормі «південної куни» у 3,28 гр. [110, с. 150]. Золотники та срібники І-го типу з ім'ям Володимира карбовані за зразком візантійських солідів Х - XI ст.ст. Вони мають портрет правителя з діадемою на голові на одному боці та погрудне зображення Ісуса Христа - на зворотному; над лівим плечем князя - схематичний тризуб. Срібники II-IV-го типів відрізняються від монет І-го типу тим, що замість зображення Пантократора мають бездоганно виконаний тризуб на усю площину монетного поля. Портрет у діадемі з хрестом Володимира, що сидить на троні, на срібниках ІІІ-го типу доповнюється безпрецедентним написом: «Владимир на столе». На монетах II-го і IV-го типів над головою Володимира - німб, що обожнює руського князя. Він повторюється на срібниках Святополка. Оформлення монет символізує божественність влади руських правителів. За їх атрибуцією персоніфікуються і княжі знаки. Тризуб Володимира утворений двома широкими боковими зубцями зі спуском у середину знака у верхній частині, вузькою центральною щоглою у вигляді стріли та трикутною ніжкою (додаток Б, 1-4).

Тризуб Ярослава відрізняється додатковим елементом - кружальцем на центральній щоглі у вигляді солярного знаку (додаток Б, 4). Двозуб з широким правим зубом, як у Володимира, і лівим - у вигляді християнського хреста з широкими лопатнями, і незмінним трикутним завершенням в основі знаку, як на монетах інших князів, належить Святополку (додаток Б, 6-8). В. Л. Янін [109, с. 38-40] охрестив його «Ярополчичем», бо за літописом Святополк був сином Ярополка і племінником Володимира: «от двою отцов, от Ярополка и от Володимира», - повідомляє переписувач Іпатського літопису [26 с. 48].

Спостереження середньовічних двозубів і тризубів свідчать, що двозуби зустрічаються значно частіше. Серед найдавніших знаків, що знайдені на території мешкання слов'янських племен, Б.О. Рибаков звертає увагу на дві знахідки підвісок VI-VII ст.ст. з двозубами (можливо, тамг антських вождів), які нагадують пізніші знаки Рюриковичів [70, с. 234, рис.15, 16]. За атрибуцією княжих емблем О.В. Орєшникова і М.П. Ліхачова, Б.О. Рибаков публікує генеалогічну схему знаків руських князів, що починається і закінчується двозубами (додаток А). На більшу розповсюдженість двозубів звертав увагу і В.С. Драчук: «Как известно, основную схему тамгообразных начертаний на средневековых изделиях составляют знаки типа двузубцев, реже - триденсов (табл. ХІХ, рис. 19, 1-13). Подобная картина наблюдается и в знаках киевских князей (табл. ХХІ, 1-64), основной схемой которых тоже являются именно двузубцы и триденсы. Интересно, что среди изображений обеих групп основной схемой служит двузубец» [22, с. 91].

В.Л. Янін доводить приналежність Святославу Ігоровичу печатки з двозубою тамгою [109, c. 40-41], якою розпочинає свою генеалогічну таблицю найдавніших княжих знаків (додаток Е). Побудови генеалогічних схем знаків Рюриковичів А.А. Молчанова (додатки И; К) і С.В. Бєлєцького (додаток Л) також розпочинаються з двозубих знаків. О.О. Мєльнікова зіставляє зображення і виявляє аналогію графіті двозубів на східних монетах, двозуба на печатці Святослава Ігоровича та двозубих знаків Хазарії [49]. Тому звернемось до зображальних джерел, що покладені до основи княжих знаків.

Два хрестоматійних, проте дуже суперечливих в інтерпретації предмети з двозубами, за якими визначається княжий знак Святослава Ігоровича, - це печатка-булла з Києва та кістяна пластинка, що знайдена під час розкопок хазарської фортеці Саркел. Актова печатка з круговими нерозбірливими написами і зображеннями двозубу з обох боків, з хрестом над одним із двозубів (мабуть, на лицьовому боці) була знайдена у 1912 р. у Києві під час розкопок Д.В. Мілєєва на території Десятинної церкви. До неї звертались О.В. Орєшников [61, с. 35; 62, с. 93-95], М.П. Ліхачов [109, с. 40, прим. 89] і М.І. Артамонов [3, с. 430; 4, с. 74-76], але детально досліджена і віднесена до Святослава Ігоровича вона була лише В.Л. Яніним у 1970 р. [109, с. 38-41]. Проте, вже на момент його роботи над першим томом фундаментальної праці вона була остаточно втрачена [109, с. 40, прим. 89]. Зараз збереглися лише її зображення [109, с. 166, 249, №1]. На обох боках булли розташовані однакові двозуби з вертикальними зубцями і «ніжкою» у вигляді подовженого трикутника вістрям донизу (додаток Д, 1). Для доказу припущення приналежності цієї печатки князю Святославу Ігоревичу В. Л. Янін наводив наступні аргументи: «Во-первых, Н.П. Лихачев, работавший с этой буллой и издавший ее, усматривал в ее круговой надписи остатки букв СТЛА (не предпринимая при этом каких-либо попуток определить ее принадлежность). Во-вторых, костяная пластинка с точно таким же знаком была найдена при раскопках в маркеле в слое Х в., что дало основание ее издателю отнести знак на пластике именно Святославу Ігоревичу» (посилання на М.І. Артамонова [3, с. 430]) [109, с. 40]. Пізніше А.А. Молчанов (1988) виказав власні доводи щодо атрибуції цієї булли. Малорозбірливий напис навкруги двозуба дослідник реконструював як зіпсоване ім'я Святослава, яке було написане грецькою: «(Уцендп)уихлб(впж)» [55, с. 50-52].

Хрестоматійна кістяна кругла пластинка з контурним двозубом (додаток М) була знайдена під час розкопок великої хозарської фортеці Саркел на Нижньому Доні. Під час її першої публікації М.І. Артамонов [4, с. 74-76] не пов'язував цю знахідку із Святославом Ігоровичем і походом руського князя до Хозарського каганату у 965 р., коли захоплена фортеця була перетворена на давньоруське місто Біла Вежа. Зв'язок цього артефакту зі Святославом був виказаний пізніше, але практично не аргументований [3, с.430]. М.І. Артамонов не надав археологічного контексту цієї знахідки, точного датування або стратиграфічної прив'язки. Проте в історіографії, у першу чергу, завдяки припущенням В.Л. Яніна [109, с. 40-41], міцно утвердилася думка, що на пластинці зображений княжий знак Святослава. А.А. Молчанов (1985, 2008) в узагальнюючих роботах з атрибуції і дослідження знаків Рюриковичів згадує цей знак як знак князя Святослава Ігоровича [52, с.252; 54, с.67]

Таким чином, саме ця булла (додаток Д, 1) стала одним з основних аргументів В.Л. Яніна в атрибуції двозуба Святославу Ігоровичу (945-972) у системі наслідування особисто-родових княжих знаків. Поступово генеалогічні схеми особисто-родових знаків Рюриковичів розвиваються виключно з двозубу, який у В.Л. Яніна належить Святославу [109, с.40], потім Ігору у А.А. Молчанова [52, с.254; 54, с.82] чи, навіть, самому Рюрику у С.В. Бєлецького [6, с. 461-462]. Проте, дивна логіка доказу приналежності київському князю печатки з нерозбірливою на перший погляд легендою на підставі того, що трохи схожий з нею знак на предметі невідомого призначення був знайдений у хозарській фортеці Саркел, яку у середині 60-х років Х ст. захопив Святослав Ігорович, одразу ж привертає до себе увагу.

З пропозицією перегляду отриманих висновків щодо атрибуції найдавніших руських монет і печатки Святослава Ігоревича виступив дослідник давньоруських літописів А.Л. Нікітін [60, с. 297-311]. З одного боку, приєднуючись до своїх попередників, він якоюсь мірою справедливо дорікає деяким дослідникам щодо залучення маси різнорідного і часом недостатньо атрибутованого археологічного матеріалу для обґрунтування генеалогічної системи княжих знаків. Проте, у своїй аргументації він упереджено посилається на явно хибне ствердження А.А. Молчанова, що «отнесение печати с изображением княжеского знака в виде простого двузубца (табл. І, 2) Святославу Игоревичу обусловливает возможность приписывать ему же аналогичные знаки на костяной пластинке…» тощо [54, с.67-68].

З другого боку, А.Л. Нікітін невиправдано відкидає ґрунтовні наукові узагальнення атрибуції найдавніших руських монет, звертаючи увагу лише на досить різкий розрив в оформленні двох емісій «володимирових» монет і перехід від візантійської традиції до власної символіки, який визначився заміною зображення Ісуса Христа на звороті монет княжим знаком Володимира. Останнє зрозуміло пояснено у літературі. Відмова від зображення Пантократора і стабілізація легенди, що об'єднала обидва варіанти колишньої («Владимир на столе, а се его съребро»), стали важливим кроком у подоланні візантійського зразку і утвердженні руського монетного типу. Обов'язковим стає зображення на монеті престолу як ілюстрації до першої половини легенди і княжого знаку на усю площину монетного поля [84, с. 238]. Це пов'язане зі світоглядним вибором Володимира і символізує його безмежну та божественну владу, яка підкреслюється німбом над головою князя [82, с. 27-28].

Вважається, що до теперішнього часу генеалогія знаків Рюриковичів загалом з'ясована. Проте, щоб детальніше розглянути ґрунтовність двозубу на початку генеалогічної схеми знаків Рюриковичів, звернемося до інших джерел, які можуть мати хоча б якийсь стосунок до Святослава чи більш раннього періоду існування княжих знаків. Графіті на східних монетах, що надходили у великій кількості до країн Східної та Північної Європи у IX - X ст.ст. з Арабського халіфату, є важливим джерелом вивчення найбільш раннього періоду існування владних символів і знаків на території Давньої Русі. Серед рун, написів, малюнків і знаків на куфічних монетах були виявлені графіті двозубів та тризубів з характерним трикутним завершенням в основі. В усіх випадках останні розташовані у центральній частині монетного поля з одного боку монет і не пов'язані з їхньою легендою. Ці графіті виявилися ізоморфними княжим знакам з найдавніших руських монет X - XI ст.ст., печаток тощо. Віднесенню лінійних типів двозубів на куфічних дирхемах до знаків Рюриковичів сприяла наявність у їх основі характерного трикутного завершення, як на руських монетах, печатках та інших предметах. У літературі воно отримало назву «трикутної ніжки» [6, c. 434]. Якщо на давньоруських монетах і печатках з ім'ям княжі знаки безпосередньо належать їх власникам, то графіті на арабських дирхемах зараховуються останнім опосередковано. Вже під час першої публікації вони були зіставлені зі знаками Рюриковичів та віднесені до категорії амулетів-символів [19, с. 67-74, 128]. Завдяки дослідженням В.Є. Нахапетян, О.В. Фоміна [59] і О.О. Мєльнікової [48; 49] кількість відомих сьогодні знаків на східних монетах дещо зросла (додаток Н).

З Саркелу походять два лінійних двозуба, що надряпані на фрагментах амфор (додаток П, 1-2). Вони аналогічні графіті на східних монетах, але, можливо, належать і до ірано-тюркської традиції. На фрагменті кераміки з Таманського городища - контурний двозуб (додаток П, 3), аналогічний двозубу на суздальській бойовій парадній сокирі ХІ ст. з курганного могильника поблизу села Шекшово (додаток Р). Ця унікальна сокира примітна ще і тим, що на ній інкрустовані сріблом одночасно два знаки - двозуб і тризуб.

Геральдичні підвіски зі знаками Рюриковичів зі срібла і бронзи - важлива категорія археологічних знахідок, які виявляються переважно у великих міських центрах Давньої Русі - належать до атрибуту офіційних осіб княжого двору. Спостереження за їх типологією дозволили А.А. Молчанову висунути гіпотезу, що ці та подібні їм предмети служили вірчими знаками княжих дипломатичних представників і чиновників-адміністраторів, що вели переговори, стягували податки, судили тощо [52, с. 257-258; 56, с. 82-84, 88-89]. Ранні підвіски з геральдичними двозубами і тризубами Рюриковичів датуються Х-ХІ ст.ст. (додатки В і Г).

Особливу групу пам'яток Давньої Русі складають рогові обушки з надряпаними знаками Рюриковичів, яких знайдено не менше п'яти - в Новгороді, Саркелі, Мінську, Києві та на острові Ледницькому (поблизу Гнезно) [6, с. 452]. На думку С.В. Бєлєцького, більш упевнено можна зв'язати зі знаками Рюриковичів тамги, що надряпані на обушку Х - ХІІ ст.ст. з Саркелу. Серед них є і двозуб (додаток С), який, за С.В. Бєлєцьким, можна цілком визначено відносити до числа двозубів Рюриковичів Х ст., не виключаючи також кінець ІХ та початок ХI ст. [6, с. 453].

Цікавий випадок знахідки двозубів на стінах гробниці боспорських царів, розташованої на вершині Царського кургану під Керчю (споруджений у IV ст. до н.е.). Близько ІХ - Х ст.ст. гробниця була перетворена на підземний християнський храм. На стінах коридору, що веде до погребальної камери, надряпана велика кількість різночасових графіті. Серед них - три двозуби (додаток Т), що з'явилися тут близько Х ст. [2, с. 251-254]. А. О. Амєлькін зв'язує виникнення двозубів зі східним походом Святослава у 965 р, що торкався також території на східному березі Керченської протоки [2, с. 253]. Графіто двозуба (додаток У) на стіні печерного комплексу Басарабі на Нижньому Дунаї (у 15 км. від м. Констанца, Румунія) [94, с.276] аналогічне контурним двозубам на східних монетах, датується другою половиною Х ст. Характерною особливістю цього двозуба є роздвоєна ніжка знака, яка суттєво доповнює типологічний ряд «княжих» двозубів [94, с.295]. Серед княжих знаків на стінах давньоруських храмів найраніше графіто тризуба (додаток Ф) на стіні собору Св. Софії у Києві [13, №75], яке С.В. Бєлєцький [6, с. 443] відніс до Брячислава Ізяславича (?-1044), могло з'явитися лише після завершення будівництва і фрескового оздоблення храму (не раніше 1037 р.).

Ранні дерев'яні предмети з вирізаними знаками у формі двозуба і тризуба знайдені у Новгороді: стилізований двозуб (додаток Х, 1) на предметі з 28-го ярусу Неревського розкопу (953-972) і тризуб на поплавці (додаток Х, 2) з 27-го ярусу Неревського розкопу (972-989) походять з відкладень, що сформувалися за добу новгородського князювання Володимира та роки міжусобиці Святославичів. Роговий гребінь, що прикрашений контурним зображенням двозуба (додаток Ц), знайдений у шарі Х - ХІ ст.ст. на городищі Індакар в Удмуртії [1, с. 112]. Серед гончарних клейм у вигляді знаків Рюриковичів (додаток Ш) до Х - ХІ ст.ст. - знахідки з Плеснеська, Володимира-Волинського, Києва, Вишгорода, Могильова, Берест'я та поселення на Менке (Мінська) [6, с. 449-451].

Більшість відомих клейм на давньоруських цеглинах, що знайдені під час археологічних розкопів у Києві, Полоцьку, Смоленську, Пскові, датуються ХІІ - ХІІІ ст.ст. [6, с. 451]. У більшості випадків точна функція цих знаків на будівельних матеріалах залишається невизначеною. До початку ХІ ст. можна віднести лише клейма на пласких цеглинах-плінфах, що знайдені під час розкопок Десятинної церкви у Києві. Зараз відомо 13 фрагментів таких плінф зі «знаками Володимира», які мали первісний формат 30х15х2,5 см. «Знак Володимира» на плінфі (додаток Щ) має опуклий рельєф, який формувався на нижній дошці цегляної форми. Її формат не відповідає розмірам будівельної цеглини, яка використовувалась в Х-ХІІ ст.ст. у Візантії та на Русі. Враховуючи технологічні особливості виробництва, Д.Д. Йолшин припускає, що партія вузької плінфи була виготовлена спеціально для якоїсь визначеної мети, але не призначалася для виконання експозиційних функцій [23, с. 24-27].

Висновки. Виходячи з просторості джерел і завдань цього дослідження, автор прагнув згадати найважливіші публікації, які мали істотний науковий вплив на формування підходів до вирішення проблеми походження та семантики знаків Рюриковичів і давали уявлення про стан наукових досліджень і розвиток історичної думки у певні періоди.

Порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків Рюриковичів, як і для прадавніх речей вимагає використання тих самих правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення. Проте до сього часу не існує повного каталогу знаків Рюриковичів. Більшість публікацій речових і зображальних джерел з «княжими» знаками носить звітно-інформаційний характер. Деякі з них не знаходять своєї атрибуції або неоднозначно інтерпретуються дослідниками.

Наявні археологічні джерела зі знаками Рюриковичів впевнено датуються другою половиною Х ст., а їх використання посвідчується писемними джерелами принаймні з середини Х ст. - за добу правління княгині Ольги. Проте до знаків Рюриковичів примикають зображення, які зустрічаються серед графіті на куфічних дирхемах. Вкрай важливо, що саме тут виявляються варіанти самих ранніх накреслень початкового простого двозубу, що використовувався у давньоруських княжих емблемах.

Дослідження витоків знаків Рюриковичів головним чином йшли у напрямку розширення кола першоджерел, ґрунтувалися на іконографічній тотожності ознак і недостатньо враховували функціональний аспект знаків в інтерпретації археологічного матеріалу, занадто перебільшуючи їх функцію як знаків княжої власності.

Єдиним шляхом вирішення проблеми походження і семантики знаків Рюриковичів залишається нове звернення до самих ранніх джерел, аналіз існуючих методів дослідження княжих знаків та визначення концептуального підходу щодо їх тлумачення.

РОЗДІЛ. 3. ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРООБРАЗІВ ЗОБРАЖЕННЯ ЗНАКІВ: ВІДОБРАЖЕННЯ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Майже два сторіччя тому автор «Истории Государства Российского» писав про срібник князя Ярослава Володимировича: «В середине надписи знак, подобный трезубцу» [28, с. 39]. Тому невипадково М.М. Карамзіна вважають «хрещеним батьком» слова «тризуб» [5, с. 13], яким тепер називають і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України. Проте, сама назва «тризуб» є штучною, бо вона здавна означає в українській мові знаряддя з трьома зубцями і тому, на справедливу думку А. В. Портнова, утворю термінологічно складну проблему у дослідженні знаків Рюриковичів, яка ще недостатньо з'ясована [66, с. 126].

На думку Умберто Еко, коли ми бачимо зображення, для його розпізнавання ми користуємося даними, що зберігаються у нашій пам'яті про пізнані, бачені речі і явища. Тому виявляється, що ми розпізнаємо зображення, користуючись кодом впізнавання. Такий код виокремлює деякі риси предмету, найбільш істотні як для збереження їх у пам'яті, так і для налагодження майбутніх комунікативних зв'язків [93, c. 126]. Знак відіграє особливу роль у комунікації, маючи одну важливу перевагу: він провокує виникнення чуттєвого образу. Втім, перевага може бути інтерпретована і як недолік: знаки з їх здатністю викликати уявний образ пригнічують нашу уяву, викликаючи в пам'яті моментальний образ вже баченого і не залишає нам можливості пофантазувати на предмет того, як же він виглядав. Таким чином, крім об'єктивних труднощів, з якими стикається дослідник знаків Рюриковичів, термін «тризуб» програмує нашу свідомість на упереджене сприйняття знака Володимира і при визначенні зображального прототипу на підсвідомому рівні здебільшого примушує керуватися ідеєю «трьох зубів». Тому, використовуючи розповсюджений термін «тризуб» для позначання княжого знака Володимира Великого, треба пам'ятати, що його іконографія ще остаточно не визначена.

Ідея про те, що в основі зображень «загадкового знака» на давньоруських монетах лежать реалістичні, фігуративні прототипи панувала у науковому середовищі ще у ХІХ ст. Намагаючись визначити зображальний прототип знака, перші дослідники бачили у ньому тризуб, світильник (трикирій) чи панікаділо, корогву, зображення птаха (норманський крук як найдавніший герб Данії або голуб як символ Святого Духа), якір, сокиру з двома лезами (франциску), верхівку скіпетра як символ влади, церковний портал [92, с. 177]. Таким чином, зміст передбачуваної фігури походив із зовнішньої схожості монетного зображення з тими предметами, які нагадували кожному з дослідників щось знане з їхнього досвіду.

На справедливу думку Я. А. Шера, порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків як прадавніх речей вимагає додержання таких саме правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення [104, с. 10]. За Л.С. Клейном, без попередньої переробки інформація, що міститься у речових джерелах, не придатна до наукового використання. Її треба перекодувати двічі: спочатку перевести її з того, що називається «мовою речей», на будь-яку звичайну мову (описати речі, їх ознаки і співвідношення, користуючись поняттями і судженнями, загальнонауковими термінами) і лише потім, зіставляючи отримані свідчення з іншими, треба визначити, які події і процеси минулого відбились в описаних речових джерелах [31, с. 119]. Тому проблема з'ясування змісту знаків Рюриковичів - це ще і проблема «перекладу» інформації з мови зорових образів на мову словесних повідомлень.

Недостатня вивченість монет, відсутність писемних джерел і безперечних зображальних аналогів для коректного проведення іконографічного аналізу, явна методична слабкість, яка була заснована лише на візуальному ототожненні знаків з об'єктами живої (зооморфні та антропоморфні зображення) і неживої (предмети) природи, стали наслідком здогадного підходу перших дослідників знаків до їх тлумачення та слабкої аргументації пропонованих версій. На початковому етапі дослідження княжих емблем, природно, ще не були зрозумілі функції, сутність та причини їх виникнення.

Розвиваючи вкрай обережне припущення І.І. Толстого про можливу відповідність окремих частин знака рунам [92, с. 186] і вважаючи княжий знак візантійським запозиченням, К.В. Болсуновський і М.П. Чєрнєв «розклали» тризуб Володимира на складові частини монограми [9]. Згадавши про звичай ставити монограми на монетах чорноморських колоній Давньої Греції та боспорських царів, автори прочитали у «гербі» руського князя титул візантійського монарха, який начебто був написаний грецькими літерами: «ВБУЙЛЕХУ». Ось так в історіографії знаків Рюриковичів виникла перша гіпотеза «читабельних знаків», яка у самих різних інтерпретаціях дослідників дивним чином існує і досі. О. Пастернак (1934), який вважав тризуб родинним знаком Рюриковичів, проголосив «київський тризуб» гербом Володимира Святого і прочитав у ньому монограму «Владимиръ на столе а се его сребро» як особисто-пануючий клич князя Володимира [64, с. 25]. Розподіляючи думки своїх попередників щодо культурно-історичних впливів «грецьких колоній над Чорним морем і могутнього колись боспорського царства» на формування знака київських князів, Т. Скотинський (1935) читав монограму тризуба чи грецькою як «ВБУЙЛЕХУ», чи кирилицею як «Владимиръ на столе» [81, с. 23].

Відносно читабельної монограми тризуба ще у 1940 р. Б.О. Рибаков писав: «Кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233]. Проте, наприклад, А.Л. Хорошкевич в усіх без винятку різноманітних іконографічних модифікаціях княжої тамги і досі визнає одну і ту ж христограму як лігатуру грецьких літер альфи та омеги. В «Одкровеннях Св. Іоанна Богослова» є висловлювання, яке приписується саме Ісусу Христу: «Я есмь Альфа и Омега, начало и конец, Первый и Последний» [Одкр. 22:13]. У ньому тричі підкреслена одна і та ж думка, оскільки альфа і омега - перша і остання букви абетки. На думку А.Л. Хорошкевич (1993), «если принять такое истолкование этого знака, то ясно, что дело идет о христограмме. То есть о таком же знаке-символе, как, например, рыбы у ранних христиан или крест» [99, с. 12]. А.А. Молчанов підкреслює, що дослідницю не бентежить навіть повна несхожість деяких графічних варіантів, що виникли у перебігу еволюції первісної схеми, між собою. Таким чином, А.Л. Хорошкевич повністю ігнорує порівняльно-іконографічний аспект, який ніяк не можна обходити при розгляді будь-якого емблематичного сюжету [53, с. 104].

Після сенсаційної знахідки В.В. Хвойкою у 1907 р. цеглини із «загадковою фігурою» (додаток Щ, 1) Карло Болсуновський (1908) писав, що «усі нумізмати … дійшли єдиного висновку стосовно «загадкової фігури», що вона являє собою родовий знак, печатку або герб великих князів київських, і тільки. А питання що вона зображує, з чого складена лишається дотепер відкритим. Уважно вдивляючись у рисунок на нововідкритій цеглині і порівнюючи його з такими ж рисунками на монетах, складається переконання, що це найпростіша форма других - прототип усіх знаків цього роду … ми схиляємось до думки тих, хто вбачає в ньому вираз абстрактної ідеї або поняття» [8, с. 27-28]. К.В. Болсуновський спростовує думку про пов'язування знаків зі скандинавськими рунами і наполягає шукати їх аналогії «на півдні Росії, у колоніях стародавньої Греції, в її чорноморських колоніях, у столиці Босфору, нарешті, у самій Візантії» [8, с. 28].

Цікавою була думка І.Т. Савенко (1910), який вважав, що найдавніший руський великокняжий герб складається, в основі, з двох знаків світлової системи письма, що походить від двох релігійних символів мімікографічного походження; ґенеза княжого символу знаку витікає з молитовного руху тіла родоначальника-жерця, пов'язаного з висвяченням; подібні графічні знаки походять від скіфів і сарматів й означають звернення до божества за благословенням. У нижній частині знаку автор бачить другий релігійний знак більш давнього походження і вважає, що він походить від землі і відображає її благословення, можливо, і з віддзеркаленням культу предків [73, с. 382].

Про знаки на монетах Володимира І.П. Крип'якевич (1914) писав, що вони «подібні до «трійці», потрійного свічника, уживаного по церквах» [37, с. 126]. На думку Є.М. Щепкіна (1915), знак міг бути стягом князя. Дослідник припускав у ньому схематичне зображення скандинавського корабля з двома прямими штевнями та кілем посередині і пропонував шукати розгадку родового знака Володимира у скандинавській символіці, яка, на його думку, повинна була містити сліди варязького походження княжої династії [107, с. 272-273]. Останньої думки додержується і М.П. Сотникова (1995), проте і її версія [84, с.241-245] не минула критики [53, с. 105-106]. Через сторіччя після розвідки М.М. Карамзіна М.С. Грушевський (1917) описував «загадкову фігуру» як «гарно стилiзований геральдичний знак неясного значення, щось вродi тризубця…» [17, с. 1]. Не посилаючись на раніше висловлену думку графа О.С. Уварова, відомий історик вважав тризуб знаком влади і зображенням реального предмету - верхівкою скіпетра чи головкою пірнача як символу влади князя Володимира Святославича [16, с. 98].

Критично підходячи до версій своїх попередників, М.С. Левшиновський (1915) вважав, що «загадкова фігура» на монетах не може бути зображенням ніякого реального предмету, бо вона була спеціально вигадана як печатка Володимира для карбування і розпізнавання монет в обігу [41, с. 238]. Поряд з «предметними» гіпотезами тлумачення «тризуба» припущення про штучність і абстрактність знака на той час було новим. Але з цього приводу заслуговує уваги думка В.Ю. Січинського (1953), що «в старі часи жодна емблема чи знак не був випадково придуманий, не носив характеру принагідності, не прописувався оригінальністю, лише нав'язував до якоїсь давнішньої традиції, глибшого значення символу та мав значення емблеми саме тим, що був уже раніш знаний, що був освячений віками своїм символічним змістом. Знаки-герби в старі часи служили охороняючим засобом, як печатка, як ознака влади, сили, уміння чи інших важливих прикмет» [80, с. 9-10]. Природно, знак мав певну ідею, тому і став «родовим знаком Рюриковичів».

М.О. Таубе (1929) вважав, що знак не зображував ніякого реального предмету. Тобто, його слід розглядати як умовну геометричну фігуру або орнамент, витоки якого ведуть на північ, до Скандинавії. Проте, він припускав, що це також міг бути лілейний вузол, розповсюджений у середньовічній побутовій археології серед чисельної групи подібних знаків, що мали якесь магічне значення: замовляння, приворожування щастя та заклинання зла [88, с. 131-132]. Але він зауважував, що «загадковий знак» все ж таки відрізняється від скандинавських рун, зберігаючи форму тризуба, широко розповсюдженого у країнах Євразії як символу влади і регіоні дій скандинавських вікінгів. Тому М.О. Таубе запропонував тлумачити «загадкову фігуру» як стилізоване зображення морського тризуба - найдавніший символ влади, який надалі з символу влади і власності князя перетворився на символ суспільно-державного значення, що зображений на монетах [88, с. 132]. О. Пастернак (1934) вважав гербом «київський тризуб», що складений «із фігур старинної зброї, як лук, меч та інші старовинні воєнні приладдя, зложені в один образок (фігуру або піраміду)» [64, с. 22]. О.М. Рапов (1968) писав, що «знаки представляют собой какие-то необычные трезубцы. Крайние зубцы больше всего напоминают лезвия ножей или крылья какой-то птицы» [69, с. 65].

На думку В.Ю. Січинського, методика розпізнавання в елементах тризубої фігури знайомих нам предметів, символів чи емблем на підставі суто зовнішньої схожості «хибна і примітивна». Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків Володимира і Ярослава, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» [80, с. 15]. Відкидаючи норманське походження знака і фактично перебуваючи на позиціях К.В. Болсуновського, вчений побачив ґенезу українського «тризуба» в «триалії» - тризубі грецького бога Посейдона [80, с. 34]. Щодо ґенези «тризуба», на думку В.Ю. Січинського, виключне значення має зображення на прієнській монеті з написом «ПАNТІКА». Саме воно становить переходову ланку від звичайного знаку Посейдона до емблематичного знаку на монеті Володимира [80, с. 36]. В.Ю. Січинський зауважує, що ідею тризуба, себто трьох зубів, можна «знайти» де завгодно: в палеоліті і неоліті, в культурах Месопотамії чи Єгипту, але це не дає відповіді на питання ґенези тризуба на Україні. Інша справа, коли аналізується культурний процес суміжних територій та взаємовідносин з культурними областями та центрами [80, с. 40-42].

Версії, що тризуб на монетах київських князів є закодованим зображенням якогось птаха, пропонували Б.В. Кьоне (крук як геральдичний символ скандинавів), О.О. Кунік (голуб як символ Святого Духа), С.О. Гедеонов (сокіл-рарог як символ поморських слов'ян - ободричів, з яких начебто пішов Рюрик). Розвиваючи думки своїх попередників, у другій половині ХХ ст. це наполегливо доводили радянські дослідники С.С. Ширинський, О.М. Рапов і В.І. Кулаков. С.С. Ширинський (1968) зіставив зображення на геральдичних підвісках з тризубом князя Ярослава і орнаментом на наконечнику піхв меча, в якому побачив стилізовану тамгу князя Володимира, перетворену на «пташине» зображення. Дослідник вважав, що походження знаків київських князів слід пов'язувати ще з більш давньою родовою тамгою, сюжетом якої було зображення якогось невідомого птаха, що був начебто давнім тотемом княжого роду і допомагав членам родової групи. Використаний у стилізованому вигляді у знаку київського князя, цей птах захищав свого сюзерена та його васалів [105, с. 220]. Його точку зору піддав критиці А.А. Молчанов: «Извлечение … отдельными авторами из всевозможных плетенок и прочих узоров искомой схемы триплета, автоматически признаваемой княжеской тамгой, методологически более чем сомнительно, хотя бы из-за повсеместного распространения ее как одного из самих простых и потому популярных растительных мотивов. Тем более не стоит, объявляя все фигуры, сходные по общему абрису с трезубцем, знаками Рюриковичей, строить, таким образом, какие-либо гипотезы» [56, с. 70].

«Реанімуючи» версію С.О. Гедеонова, О. М. Рапов (1968) теж побачив у монетних знаках київських князів падаючого головою вниз птаха з гострими та довгими крилами. Виникнення княжого знаку він також пов'язував з соколом, який начебто був давнім тотемом роду, з якого походила княжа сім'я [69, с. 67-69]. В.І. Кулаков (1988) розглядав вже два види тотемних символів, що начебто могли знайти втілення у знаках влади руських князів: птах-хижак - супутник воїна, емблема дружинника (крук - у скандинавів) та птах-жертва - півень (у руському фольклорі) [38]. Для доказу своєї версії О.М. Рапов посилається на давньоруські художні твори: билини і «Слово о полку Ігоревім», де руські князі Ігор, Всеволод, Володимир звуться «соколами» і «соколичами», а половці та інші вороги Руської землі - «воронами» [69, с. 62-69]. «І хоча останні знахідки в Ладозі експедиції А. Кірпічнікова, особливо знахідка 20 червня 2008 р. поблизу будівлі 930 р. ливарної формочки з соколом з піднятими крилами, дають підстави переконливо пов'язати сокола з тризубом, все ж їх недостатньо для підкріплення «ободрицької» версії», - вважає Л.В. Войтович, - «це зображення має безліч аналогій у скандинавських матеріалах, у тому числі ладозьких, гніздовських, … проблема трактування цього зображення і його ґенези не менш складна» [12, с.36].

Версії орнітоморфного прототипу знака неодноразово ставали об'єктом для критики дослідників. Сокіл не був давнім божеством ані у слов'ян, ані у скандинавських народів. З прийняттям християнства жодному язичницькому богові не залишалося місця у новій державній релігії, хоча пережитки язичництва ще зберігалися довго. Виключно вичерпну характеристику цьому тлумаченню дав А. А. Молчанов: «Самым уязвимым местом этой гипотезы является полное отсутствие каких-либо признаков зооморфности у ранних вариантов (Х - самое начало ХІ в.) начертания тамги Рюриковичей. накреслення тамги Рюриковичів. Появляются же такие признаки лишь в результате его явного переосмысления, а именно под рукой иноземного изготовителя «Ярославля сребра» малого веса» [53, с.105] (мова йде про монетні підробки срібників Ярослава Володимировича - авт.). Очевидна слабкість цих побудов підкреслюється тим, що двозубі знаки, якщо слідувати орнітомофній гіпотезі, можуть утворюватися тільки іншим ракурсом хижого птаха, що, природно, викликає законне здивування дослідників.

Л.В. Войтович (2011) також вважає, що «інтерпретації тризуба, далекі від свого вирішення. Недавно свою версію тризуба як зображення якоря, символу мученицької смерті папи римського Климента, заступника давньої України, святого, особливо шанованого Західною і частиною Східної Церков, висунув львівський дослідник І. Мицько. Ці ж ідеї розгорнули у своєму дослідженні О. Бєлов та Г. Шаповалов» [12, с.36]. О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов (2008) висунули гіпотезу, що у ранньохристиянській символіці зображення хреста, якоря і літери «Т» були тотожними. На підставі іконографічного аналізу зображень знаків князів Володимира і Ярослава на монетах і геральдичних підвісках дослідники намагаються довести, що «тризуб» представляє собою «хрест-якір», який начебто був символом Віри, Надії і Спасіння у давній Русі, а «сучасний державний герб України, у його нинішньому вигляді, є символічним графічним знаком, що представляє собою нижню частину культово-геральдичного знаку «хрест-якір» [5, с. 197]. Ця версія, яка вперше була пропонована Г.І. Шаповаловим [102], також ґрунтовно спростовується А.А. Молчановим: «В эту схему … никак не вписываются ни самые ранние, ни самые поздние варианты княжеской тамги» [52, с. 267].

На думку М.П. Сотникової (1995), найпростіший двозуб Рюриковичів своїм накресленням дуже нагадує стилізоване зображення давнього скандинавського судна без корми, але з двома носами та довгим, дуже розвинутим кілем, що з'явився у VIII ст. [84, с. 241]. А.А. Молчанов вважав, що звернення до північноєвропейських паралелей у пошуках прототипу знаків Рюриковичів цілком виправдано [52, с. 268]. Він дотримувався скандинавських коренів у давньоруській владній символіці, вважаючи геральдичні підвіски з княжими знаками скандинавським запозиченням [52, с. 263]. Проте версія М.П. Сотникової не може бути прийнята із-за іконографічної несхожості раннього двозубу з відомими модифікаціями скандинавських драккарів [53, с. 106].

А.А. Молчанов вважав, що двозуб найпростішої форми був чи принесений - як символічний мотив, що зв'язаний скоріш за все з генеалогічним міфом, - зі скандинавського культурного кола, чи був обраний варязьким князем вже на території Східної Європи. Проте, до 70-х рр. Х ст. цей династичний знак переходив як символ єдності правлячого княжого роду Рюриковичів у спадщину від батька до сина без змін. Перші зміни початкової схеми двозубу відбулися, на думку дослідника, під час династичних зіткнень синів Святослава Ігоровича [52, с. 263]. Розглянувши різні варіанти інтерпретації своїми попередниками передбачуваних прототипів княжих знаків, А.А. Молчанов констатував, що поки нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісного змістовного значення особисто-родової емблеми Рюриковичів. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики начальної тамги є постійна її поява вже в чітко стилізованому вигляді. Він вважав, що наблизитись до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу [50, с. 268].

На думку В.І. Стависького (1990), у різних народів на етапі утворення класів з'являються умовні писемні позначки - тамги, знамено, рубежі, клейма, мітки тощо, які здебільшого мають подібні зображення родового знаку і двояку природу. З одного боку, вони є знаками власності голови роду, що використовувалися для таврування худоби, позначення територій тощо. З другого - ймовірно їх використання з магічною метою як оберегів, що сакральним шляхом захищають ті предмети, на які їх нанесено. Серед них дуже широко представлені знаки у формі двозубів і тризубів з індивідуальними відхиленнями-«відп'ятнишами» [87, с. 98-99]. Зіставляючи монетні зображення на монетах Володимира Святославича, В.І. Стависький дійшов висновку, що заміна знака над плечем князя на золотниках і срібниках І типу на німб над його головою на монетах ІІ-ІV типів, а також зображення Христа на зворотному боці перших монет на княжий знак на реверсі наступних свідчать про сакральну природу і захисну функцію княжого знаку [87, с. 101-102]. Він пропонує розглядати «княжі» знаки як сакральні піктограми; саме ця сторона знаків, мабуть, висувала їх у якості державних емблем різних народів на ранніх етапах їх державності і визначала сферу їх використання у якості зовнішньополітичного сакрального символу [87, с. 100].

В.І. Стависький вважає, що їх слід розглядати як знаки остаточного родового усвідомлення, у яких повинні були знайти відбиток дохристиянські космографічні уявлення. Він вважає, що графічна композиція на монетному полі із численних солярних знаків (хрестики, кружальця) і знаку місяця є архаїчним символом безперервності часу, вічності. За В.І. Ставиським, для князів сакралізація ідеї безперервності їх княжіння була найбільш актуальною [87, с. 104]. Він вважає, що княжі знаки, які відносяться до епохи родових відносин, коли вони функціонували як знаки власності князя та його роду [56, с. 83], пов'язані з родовим усвідомленням і відбивали характерні для цього усвідомлення уяви про світобудову і владу як частки цієї світобудови [87, с. 108]. Спираючись у своїх побудовах на реконструкцію світогляду давніх слов'ян за Б.О. Рибаковим [72, с.199-203, 234-248, 340-346, 199-203], дослідник припускає, що у якості державної емблеми давньоруських князів Х-ХІ ст.ст. були прийняті язичницькі культові символи Роду (двозуб) і воєнно-дружинного бога Перуна Громовержця (тризуб), які виконували як функцію знака-оберега, так і знака власності. Саме з їх магічною природою він пов'язує їх широке розповсюдження на території Давньої Русі [87, с. 112]. Ідею В.І. Стависького бачити у схемі княжого знака закодовану ідею макрокосму, яка базується лише на дохристиянській родовій свідомості, піддали критиці О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов. За їх словами, «дослідник пішов хибним шляхом» [5, с. 103] і «невірно розглядає ці, безумовно, християнські символи як тільки дохристиянські солярні знаки» [5, с. 104].

На відміну від В.І. Стависького, Н.О. Соболєва обачно не пропонує власного предметного тлумачення знаків. Проте вона вважає, що подібні висновки базуються на результатах вивчення ідеології давніх суспільств, яка відображала стан соціальних явищ і усвідомлювалася людьми в епоху складання держав. Зокрема, індоєвропейські народи розрізняли феномени, що відносились до панування і управління, фізичної сили, родючості та багатства [82, с. 29]. У пошуках аналогій і порівняльно-історичних паралелей Н.О. Соболєва звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії. Вона певно має рацію, коли серед графічно тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення. Н.О. Соболєва згадує, що у Монголії знайдені знаки власності у вигляді тризуба, що мають магічний зміст і специфічну назву («трон», «місце правителя», «вівтар»). У писемних текстах, які містять назву цієї тамги йдеться про ханів на тронах, правителях, що займають престол, що дає підставу відносити тамгу з подібною назвою до привілеїв пануючих сімей [82, с. 30]. На думку І.Л. Кизласова, поховальні єнісейські стели (Тува, VIII - початок ІХ ст.) містять епітафії з тамгами (геральдичними знаками) у вигляді тризуба, що належали представникам аристократичних родів. Знаки у вигляді двозубів і тризубів знайдені на посуді волзьких булгар. Припускається, що то була спеціальна торгівельна мова, яка, можливо, бере початок від тамг, що вона була поширена у торгівельно-виробничих колах у регіонах найбільш сильної взаємодії. Н.О. Соболєва згадує роботи М.Д. Полубояринової з дослідження золотоординської кераміки, де двозуби і тризуби скоріше за все були знаками власності купців, а на золотоординських монетах ХІІІ-ХІV ст.ст. - тамгами родів, що царювали [82, с. 30-32]. Комплекс тамгоподібних двозубів і тризубів Хумаринського городища (форпосту Хазарського каганату) у Карачаєво-Черкесії відносять до існування болгаро-хазарського періоду (VIII-IX ст.ст.). За накресленням (додаток Ю) вони типові для тюркомовних народів, що мешкали у цей період у землях Північного Кавказу і степах Східної Європи. Дослідниця викладає узагальнену версію Х.Х. Біджиєва про змінення змісту тамги залежно від предмету, на який вона наносилася: на кераміці знаки могли бути мітками ремісників або власників майстерень, на будівельних блоках - знаками обліку матеріалів чи виконаної роботи, знаки на різних предметах у середині городища - родові або особисті тамги населення, на стінах фортець - тамги пануючих родів; виділяє і релігійно-магічну функцію знаків, що були знайдені у могильниках, поховальних камерах, на каменях святилища [82, с.32-33].

Підкреслюючи найбільш близькі графічні аналогії давньоруським знакам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві, Н.О. Соболєва, насамперед, звертається до досліджень тамгоподібних знаків Хазарського каганату, як найближчого сусіда придніпровських слов'ян. На протязі VII - X ст. Хазарії належало провідне місце в історії південних земель Східної Європи, вона була істотним воєнно-політичним і економічним чинником і межувала з територіями, де зароджувалась державність Київської Русі. За висновками П.П. Толочко, «по существу, именно кочевники в значительной мере изменили этнокультурную систему восточнославянских народов, надолго изолировав их от европейского мира» [92, с. 7]. Надзвичайно важливими Н.О. Соболєва визнає дослідження тамгоподібних знаків, на які звертав увагу ще М.І. Артамонов, розкопуючи у 30-і рр. ХХ ст. поселення на Нижньому Доні. Дослідник порівнював знаки, що знайдені на саркельських цеглинах, зі знаками, що накреслені на камінні Маяцького городища, а також на камінні і цеглинах фортеці Пліски - середньовічної столиці дунайських болгар [3, с. 301-302; 4, с. 23].

Формально-типологічні дослідження, що здійснювалися більшістю науковців, дозволяють не тільки відзначити неоднорідність знаків при всій удаваній ідентичності їх накреслення, але і зв'язати цю неоднорідність з різними етносами, територіями та хронологією. Такий підхід на початковій стадії вивчення, коли складається корпус знаків, успішно застосовувався протягом півстоліття, практикується він і досі [112, с.107-117]. Але в останні роки здійснюються пошуки нових методик аналізу, в основі яких лежать дослідження комплексу знаків за однотипністю їх носія (за призначенням, матеріалом, хронологією), що виявляє закономірності використання групи знаків тієї чи іншої форми або навіть одного знаку і дозволяє більш конкретно ставити питання щодо семантики останніх [82, с.34, прим.63]. За оцінкою Н.О. Соболєвої, «феноменальну» роботу у цьому напрямку виконала В.Є. Фльорова (1997; 2001). Зробивши спочатку формально-типологічне дослідження хазарських графіті, серед яких велику частину склали тамгоподібні знаки [95], надалі вона значною мірою змінила напрямок свого дослідження, використовуючи систематизовані графіті для реконструкції релігійних уявлень і світогляду народів Хазарії [96]. Основним матеріалом для її дослідження стали амулети, проте авторка розглядає також торевтику, графіті на кістяних виробах, цеглинах, кам'яних блоках, кераміці, печатках-підвісках тощо [82, с. 34].

Тема дзеркального подвоєння широко відома у давньому мистецтві у симетричності композицій із дзеркальним зображенням левів, коней, птахів або інших зоо- та антропоморфних персонажів з боків божества або світового дерева. На думку В.Є. Фльорової, є всі підстави вести саме до цієї схеми тип розповсюдженого амулету з парними протомами, місячниці, а у графіці - численні двозуби і тризуби, що є характерною ознакою знакової системи Хазарії [96, с. 43]. В.Є. Фльорова пригадує, що ідея походження двокінькових привісок (проте не салтовських, а верхньокамських) саме від придніпровських антропозооморфних фібул, що пропонована Т. Арне ще у 30-х рр., отримала розвиток у другій половині ХХ ст. [96, с. 47]. Cемантика двопластинчастих антропозооморфних фібул VI-VII ст.ст. була докладно розглянута Б.О. Рибаковим у монографії «Язичництво Давньої Русі», де він відзначив ритуальну функцію цих неординарних складно-композиційних предметів, що оформлялися, на думку дослідника, у відповідності з їх сакральними цілями [71, с. 200-204]. Підкреслюючи, що двозуби та тризуби мають широке розповсюдження на різних предметах салтово-маяцької культури - будівельних залишках, кераміці, кістяних виробах, пряжках, печатках-підвісках тощо (додаток Я), В.Є. Фльорова не виключає, що вони могли бути племінними або посадовими тамгами, які пов'язані з певним статусом володаря. Не полишаючи поза увагою і семантичну природу цих знаків, В.Є. Фльорова задається питанням: чи не уособлюють вони якесь верховне божество, з яким могли співвідноситися? [96, с.54]. Для цього певно є підстави.