Походження знаків Рюриковичів

У фундаментальній праці Веселина Бешевлієва «Първобългарски надписи» у розділі магічних знаків досліджується широко розповсюджений на території розселення дунайських болгар знак «іпсилон». У Плісці, Мадарі, Преславі та інших центрах його знаходять на стінах фортець, металевих виробах, кераміці, амулетах, перснях та інших речах. Вважається, що цей знак мав апотропеїчне значення, тобто відводив лихо. Його зображення (додаток Z) на черепицях повинні були захистити від удару блискавки, на судинах - оберегти вміст від злих сил [96, с. 60]. Таким чином, знак був язичницьким аналогом хреста або напису «Боже, поможи». В.І. Бешевлієв підкреслює, що у давніх болгар знак «IYI» відповідав поняттю неба, сонця і рівнозначний поняттю «Тенгрі», яке позначає верховне божество [82, с. 36; 96, с.60].

Н.О. Соболєва підкреслює наукову значущість статті болгарської дослідниці Павлини Петрової, де приділяється велике значення з'ясуванню семантики знака, випадкам його використання у Першому Болгарському Царстві (681-1018). Авторка нагадує, що у протоіндійській писемності знак «іпсилон» з вертикальними рисами з боків уособлює зображення божественних близнюків-прабатьків, що тримаються за стовбур священного світового дерева. Вона підкреслює, що географічне сусідство, культурні та економічні зв'язки, мовна близькість алтайської і протоіндійської груп вплинули на ряд зображальних феноменів, у тому числі - на образне вираження магічно-релігійних понять. Деякі болгарські дослідники приписували знак «іпсилон» з двома вертикальними бічними рисами князю Борису-Михайлу І (852-889), за яким у 864 р. в Болгарії було прийняте християнство. Вважали, що у перші роки після хрещення, щоб протиставити себе Візантії, він використовував свій родовий знак. Виходячи з того, що у праболгар на Дунаї знак «іпсилон» мав магічне значення, О.Н. Соболєва припускає, що для руських правителів таким був двозуб/тризуб [82, с. 56]. П. Петрова пропонувала ще один варіант реконструкції праболгарських знаків: вона зіставила зображення двозубів і тризубів із зображеннями верховних жерців або шаманів, підкреслюючи, що різні геометричні і стилізовані форми «іпсилона» втілюють найважливіші ритуальні жести шаманів під час їх дій (додаток Z). Адже шаманство є однією з дуже характерних боків структури язичницьких вірувань праболгар. Детальне вивчення популярного у праболгар знаку «іпсилон» у різних його варіантах призвело П. Петрову до висновку, що у ньому міститься ідея божественної влади та її суб'єктів: Бога, шамана, земного правителя, причому вертикальні риски з боків («близнюки») підсилюють божественність влади [96, с. 62].

Досліджуючи систему знакового оформлення вірувань населення Хазарії, В.Є. Фльорова звертає увагу на характерну для неї біполярність, що пояснюється відображенням уявлень про дзеркальний, симетричний рух сонця вдень і вночі. На її думку, у біполярності, як складовій рисі мистецтва Хазарії, простежується не тільки ідея протиборства двох взаємовиключних космічних принципів, які йдуть від індоєвропейських прототипів, але й земних протистоянь: день-ніч, злива-посуха, оаза-пустеля тощо [82, с. 44]. Подібне розуміння світобудови було основою вірувань іранців і, на думку дослідниці, знайшло відображення у віруваннях населення Хазарії.

За спостереженнями В.Є. Фльорової, у багатьох народів Євразії знаками роду, що царював, були двозуби і тризуби. В.Є. Фльорова розглядає їх як символи верховної влади і приходить до висновку, що поки прийнятна єдина гіпотеза, яка пояснює спільність схем на обширній території у тривалий термін - це те, що знак відбивав божественність походження інституту верховної влади [96, с. 56]. Проте, фундаментальні дослідження В.Є. Фльорової не виявили у Хазарії знак, безпосередньо зв'язаний з особистістю правителя, наприклад, з владою кагана [82, с. 45-46; 95, с. 82-83; 96, с. 53-64]. У схематичному вигляді, притаманному знакам, символи ці більш нагадують антропоморфну фігуру з піднятими у молитовному жесті руками [96, с. 62-63] (аналогічну версію висловлював І.Т. Савенко у 1910 р. - авт.). За В.Є. Фльоровою змістовна однорідність двозубів і тризубів безсумнівна. Вона вважає, що у двозубі сконцентрована символіка верховної влади, з ним пов'язані міфи архаїчних індоєвропейських вірувань - міфи про близнюків («близнючні міфи»), образ Великої богині [96, с. 60].

У семантиці знаків у вигляді двозубів і тризубів у ближчих сусідів східних слов'ян - у державі Хазарський каганат - спостерігається відбиток вірувань, в основі яких лежать індоєвропейські (іранські) язичеські культи, виразниками чого, насамперед, є амулети. Проте, давньоруські металеві амулети за типологією і змістом відрізняються від салтовських [96, с. 91; 71, с. 540-550]. Їх образи пов'язані зі специфікою слов'янських вірувань. Про слов'янські язичницькі божества розповідається у літописі під 980 р.: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі. Поза двором теремним: Перуна дерев'яного, - а голова його [була] срібна, а вус - золотий, - і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, | і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами…» [42, с.47]. Якщо урахувати сучасне тлумачення шести названих богів, то система «бінарних опозицій» у підборі божеств простежується досить чітко за наступними парами: крайні - Перун, громовержець, зв'язаний з воєнною функцією; Мокош, жіночий образ, зв'язаний з народженням, подовженням роду; друга пара - Хорс, солярне божество (світло, тепло) і Сімаргл, зв'язаний з міфічним Сенмурвом і зловісним птахом Див, «ворожим Руській землі»; нарешті, Дажбог і Стрибог, що можуть бути сприймані як протилежні за значенням: «зло» і «добро» [82, с.54]. На думку Н. О. Соболєвої, у наявності іранський принцип поглядів, що виражений через певну систему підбору (протиставлень) божеств, у якому беруть участь слов'янські божества. О.Н. Соболєва характеризує «загадковий знак» перших руських монет як «сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань (подібний символ, що відрізняється від знака власності, родового знака, мав на увазі М.П. Ліхачов). Цей знак («іранський внесок у давньоруську духовну культуру») відповідав уявленням руського правителя про його функції, у результаті чого і спостерігається суміщення знака з таким владним атрибутом, як монета», - робить висновок Н.О. Соболєва [82, с. 57].

Серед знаків Рюриковичів тризуб київського князя Володимира Святославича посідає особливе місце, породжуючи все нові теорії, версії та гіпотези свого тлумачення. Якщо наприкінці ХІХ ст., узагальнюючи стан дослідження проблеми, І.І. Толстой (1882) нараховував 8 варіантів тлумачення «загадкового знака» [92, с. 165], то вже на межі 20-30-х рр. ХХ ст., М.О. Таубе згрупував думки майже 40 дослідників тризуба у 6 різних тематичних розділів [89, с. 91-92]. У передньому слові до книги О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» С. Шелухін (1934) констатував, що «про тризуб писали більш як 50 авторів» [64, с. 6]. У вступному слові до перевидання цього ж твору Б.З. Якимович (1991) писав про чисельність версій тлумачення тризуба: «їх існує близько ста - висловлених різними людьми в різні часи, - і кожна з них до певної міри має право на існування» [108, с. 5]. А.В. Портнов (2001) відзначив, що тлумачення тризубу є чи не найскладнішою проблемою, «за останні понад сто років з'явилось до 50 теорій стосовно цього питання» [66, с. 126].

На справедливу думку Б.З. Якимовича, «пізнаючи правду про свою національну символіку, ми пізнаємо правду про свій народ; національні символи успадковують, а не перетворюють їх у предмет торгу на догоду будь-яким політичним силам» [108, с. 5]. Проте в історіографії знаків Рюриковичів продовжували з'являтися роботи про тризуб філософсько-символічної спрямованості, які цілком ґрунтувалися не на археологічних джерелах. Яскравим прикладом цього може бути стаття С. Й. Вовканича (2006) у найвпливовішому науковому виданні України - «Віснику НАН України». На думку цього шановного вченого, «герб нашої Вітчизни - це спадок Київської Русі, символ, у якому зашифрована не одна актуальна для нас істина, повчальна заповідь предків і континуум неперервності української культурної ментальності. А основи цієї ментальності - пріоритет духовності, толерантність, готовність до діалогу, мудрий пошук компромісу» [11, с. 62]. Тобто у цій візії ігнорується первісна суть давнього тризуба князя Володимира і возвеличується нове філософсько-символічне значення тризуба, яке подається як результат сучасної української суспільної думки, але далекої від світосприймання його власника у Х ст. Тому саме з цього «кута зору» відомого економіста рветься неперервний зв'язок часів, що покладений у сенс запозичення тризуба Володимира Великого до символу державності України, як спадкоємиці Київської Русі.

У зв'язку з появою нових тлумачень тризуба сьогодні, мабуть, треба говорити вже не про загальну кількість існуючих варіантів, а про класифікацію усієї численної сукупності думок за принципами, що були покладені до їх підґрунтя. Узагальнюючи аналіз провідних концепцій визначення сенсу українського геральдичного символу вважається, що сьогодні у їхньому розмаїтті існує три основні підходи: предметний, графічний та філософсько-символічний [11, с. 59]. Бачення у зображенні тризуба конкретних рис живих (антропоморфних чи зооморфних) або неживих (предметів) об'єктів навколишньої дійсності лежить в основі предметних гіпотез. Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є гіпотези графічні. Проте, якщо до першої групи належать тлумачення, які вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого предмета, то до другої групи - лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення тризуба - від тлумачення його як монограм (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені) чи слоганів до орнаменту, що побудований на ритмічному чергуванні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і неживих об'єктів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов'янське чи варязьке походження.

Публікації таких авторів, як О.А. Братко-Кутинський [10], О. Я. Козуля [33], О.С. Кучерук [39], Г. Лозко [44], А.Г. Луців [45], С. Наливайко [58], А.Л. Сокульський [83], Р. Фурдуй [97], О.М. Хмельовський [98], О.П. Черних [101], В. Шаян [103], були написані на філософсько-символічних, фантастичних побудовах і ненаукових позиціях [5, с.174-175]. Для більшості цих гіпотез камінням спотикання була давність тризуба як символу. Задовго до появи християнської церкви знак тризуба зустрічався у трипільців та інших народів: в Єгипті, Вавілоні, Греції, на території скіфо-сарматських поселень, на монетах боспорських царів тощо. Більшість сучасних національних гербів європейських держав вміщують знаки «трійці»: трикутні корони, тризубі вежі, потроєні знаки, трилисники тощо. Усе це начебто дозволяє висловлювати припущення, що тризуб є абстрактним символом світотворення як хрест та його різновид - свастика, яка відома з давніх часів. Цікаві варіанти розв'язання проблеми походження і сутності тризуба пропонуються філософськими гіпотезами. Вони трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. Існує думка, що тризуб Володимира - це символ ідеї державної влади, за іншими версіями - символ влади над трьома світами - небесним, земним і підземним. Кумедними видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою усіх фізичних тіл; три кольори - жовтий, червоний, синій - взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки виміру - ширина, довжина, висота - характеризують об'єм і простір світобудови. Ідея Трійці, одним з графічних зображень якої і став тризуб, лягла до основи канонізованої християнської доктрини про єдність Бога-Батька, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води та Життя. За іншою версією тризуб є символом Життя. Він має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського полюсу), дзеркальну праву фігуру (символ негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти) тощо. Проте, наголошуючи на важливості врахування філософського підходу до проблеми, їх прибічники не можуть зберегтися від перетворення своїх наукових робіт у довільне фантазування. Міфотворчим судженням, що виникають на цьому ґрунті, надається перевага перед критичним та аргументованим вивченням джерел [5, с. 100-124, 125-174].

На справедливу думку Л.С. Клейна, «истинная в абсолютном смысле картина прошлого действительно одна, но правильными с точки зрения методически обоснованного движения к этой истине может быть несколько таких картин. Поспешные осмысления археологических фактов основаны на упрощенных и шаблонных увязках, которые чаще всего оказываются иллюзиями» [30, с. 67]. У розвідці походження та семантики знаків Рюриковичів пошуки науковців здійснюються серед аналогів як двозубих, так і тризубих знаків. Природно, це пов'язане з невирішеністю питання щодо успадкування «родового знака Рюриковичів». О.В. Орєшников (1894) писав, що основним родовим знаком на найдавніших руських монетах є знак на монетах Володимира: «схематично - це тризуб…» [63, с. 308]. Проте, навіть не зважаючи на обережні здогади деяких попередніх дослідників, вже Б.О. Рибаков (1940) вважав, що основу загадкової» фігури у ярославлевім і володимиревім сріблі складає перевернута літера «П» [70, с. 231]. Княжі знаки існували у Рюриковичів і до Володимира Святославича. Писемні джерела фіксують використання тамг руських князів ще з середини Х ст. [42, с. 35]. На підставі іконографічного аналізу археологічних джерел двозуб був застосований у побудовах генеалогічної схеми знаків Рюриковичів Б.О. Рибаковим [70, с. 232], В.Л. Яніним [109, с. 40] і А.А. Молчановим [52, с. 254; 54, с. 82]. Піддаючи аналізу графіті «княжих» знаків на східних монетах, О.О. Мєльнікова доводить існування двозубу за часів князювання Олега у Києві (882-912), тобто йдеться про знак князя Ігора [49, c. 246]. Залучаючи самий різний археологічний матеріал, С.В. Бєлєцький веде його навіть від князювання Рюрика (862-879) у Ладозі [6, с. 457].

Археологічні джерела свідчать, що знак Володимира Святославича був першим тризубом серед княжих знаків Рюриковичів у Х ст. Навіть поверхневий аналіз різних варіантів тлумачення тризуба показує, що в історіографії знаків Рюриковичів існують два принципово різні підходи до з'ясування проблеми походження тризуба князя Володимира, яких наприкінці ХІХ ст. торкався ще академік О.О. Кунік. У листі до І.І. Толстой він писав: «Чи успадкований знак Володимиром ... чи він вигаданий після його хрещення, поки вирішити важко. На користь першого припущення говорить та обставина, що він вживався і його двома синами» [92, с. 185]. Щоб наблизитися до вирішення проблеми, спочатку треба з'ясувати, що уявляє «родовий знак Рюриковичів» і чи успадковував його князь Володимир Святославич? Як не дивно, але це питання навіть сьогодні, при нинішньому рівні дослідження проблеми, має право на існування. Навіть ще у відносно недавніх публікаціях тризуб Володимира то помилково приписували Святославу Ігоровичу [5, с. 127-128], то називали родовим знаком Рюриковичів [5, с. 126]. Останнє повинно було б вказувати на Володимира як на засновника династії, але не Рюриковичів чи Ігоровичів, а Володимировичів, ігноруючи при цьому ціле сторіччя існування правлячої княжої династії і використання княжих знаків.

Перший підхід витікає з того, що князь Володимир до двозуба Святослава Ігоровича додав центральну щоглу-відп'ятниш і утворив, таким чином, свій власний знак, у якому через багато століть дослідники побачили тризуб. Тобто діє формула «2+1» і визнається принцип успадкування родового двозубу. А.А. Молчанов припускав, що використання системи відп'ятнишів для утворення нових варіантів старого родового княжого знаку було покликане до життя у 70-х рр. Х ст. первісними проявами відцентрових тенденцій і отримало розвиток з посиленням феодальної роздрібненості Давньої Русі. За А.А. Молчановим, поява додаткового елементу в знаку Володимира Святославича - третього зубця - пов'язана з бажанням висунути на противагу традиційному двозубу київського князя, що успадкований Ярополком Святославичем, модифіковану емблему [52, с. 263-264].

Зрозуміло, що це питання тісно пов'язане з делікатною проблематикою династичних взаємовідносин у сімействі Рюриковичів. Проте, важко погодитись з А.А. Молчановим щодо обставин виникнення тризуба, який, вочевидь, з'явився ще за життя князя Святослава Ігоровича. Первісні причини цього були пов'язані не з відцентровими тенденціями новгородського князя та симптомами «феодальної роздрібненості», які він намагається побачити вже з середини Х ст. [52, с. 264], а з тогочасними особливостями династичного устрою Давньої Русі, який був заснований на звичайному сімейно-родовому праві і дозволяв кожному з синів законно вимагати свого наділу. На справедливу думку О. В. Назаренка, до сфери династичної історії головним чином належить тема успадкування столу і влади, які знаходяться у тісному зв'язку з розвитком державності. Він має рацію, що династичну проблематику треба відрізняти від питань становлення феодальних відносин: «феодальные, т.е. сюзеренно-вассальные, отношения связывают не членов династии друг с другом, а членов династии - со знатью, являющейся держателями бенефициев» [57, с. 135]. Тому виникнення тризуба князя Володимира слід пов'язувати саме з першим розподілом Руської землі (969/972 р.) князем Святославом Ігоровичем, яке за літописом відбулося у 970 р. [42, с. 40] і в результаті якого на зміну нероздільному родовому володінню Ігоровичів прийшло братське співволодіння Святославичів - територіальні уділи на чолі з Ярополком Київським, Олегом Древлянським та Володимиром Новгородським [57, с. 142-143]. При цьому порядку зберігалося уявлення про політичну єдність, яка зовсім не зв'язувалась з єдиновладдям як нормою, а була втілена у єдності правлячого роду і могла у будь-яку мить реалізуватися за династичною кон'юнктурою. Династична єдність, не глядячи на наявність уділів, служила очевидною маніфестацією і реальною запорукою єдності держави. На цьому принципі була побудована уся психологія влади, що була характерна братському співволодінню. Вважається, що це було пов'язане з давнім уявленням про сакральну природу влади, якою був наділений кожен член княжого роду [57, с. 137]. «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. - І [тут] винесли Ігора. - А се - син Рюриків», - говорив за літописною версією Олег, вбиваючи Аскольда і Діра [42, с. 13].

Вочевидь, цей розподіл Руської землі був аналогією «Розмежування королівств» 806 р. Карла Великого (768-814), за яким троє живих на той час синів імператора - Карл, Піпін і Людовик - отримували приблизно рівні уділи імперії франків і титулувалися однаково - reges [57, с. 138]. Порівняльно-історичні спостереження О.В. Назаренка та давньоруські писемні джерела не дають ніяких підстав вважати стан Ярополка Київського особливим порівняльно до Олега Древлянського і Володимира Новгородського. Відносини між Святославичами регулювалися виключно родовим звичаєм. Титул «великий князь» у давньоруських текстах до третьої чверті ХІІ ст. не відбивав ніякого сталого політико-династичного термінологічного звичаю. На справедливу думку О.В. Назаренка, у ньому слід бачити чисто риторичну ампліфікацію, як в угодах із греками першої половини Х ст. [57, с. 139]. Мають рацію і ті дослідники, які услід за В.Й. Ключевським не бачили ніякої державно-політичної залежності молодших братів від старшого за віком [32, с. 180]. Отримуючи уділи, князі разом з ними набували і власних емблем, до основи яких була покладена єдина графічна основа - родовий двозуб, який у той час належав князю Святославу Ігоровичу. Особисто-родова емблема удільного князя вже на той час виступає не тільки, як знак приналежності до роду Рюриковичів, а як знак персоніфікації члена княжого роду.

А.В. Портнов мав рацію, коли стверджував, що роботам з дослідження тризуба «не вистачає концептуальної визначеності» [66, с. 126]. Інший підхід до з'ясування походження знака Володимира передбачає прийняття у якості особистого герба якогось архаїчного триплету і надання цьому знакові власного сенсу, що не відбиває принципів сімейно-родового володіння Рюриковичів і тому позбавлений концептуальності державно-династичного устрою Русі у Х ст. Принцип успадкування двозуба Рюриковичів, розвинутий у роботах Б.О. Рибакова, В.Л. Яніна і А.А. Молчанова, використовується О.О. Мєльніковою у побудові версії походження давньоруських княжих знаків [47] і С.В. Бєлєцьким у його новітній «Генеалогії знаків Рюриковичів IX-XI ст.ст.» [6, с.461-462]. Двозуб на печатці Святослава Ігоровича (рис. 2, а) разом з двозубом на хрестоматійному кістяному кружальці з Саркелу (рис. 4, а) є визначальними артефактами у реконструкції принципу успадкування двозуба в решті давньоруських княжих знаків. Але очевидна суперечність цих найважливіших артефактів (втрата булли Святослава, аналіз якої додатково можливо було б провести сучасними методами дослідження; функціональна та хронологічна невизначеність кістяного кружальця) цілком може компенсуватися зображеннями знаків на інших археологічних джерелах.

Карбування найдавніших руських монет X - XI ст.ст. було прерогативою княжої влади, тому вибір монетних зображень, природно, складав її привілей. За Рибаковим - Яніним - Молчановим, успадкованим елементом в особисто-родовій тамзі Володимира Святославича (додаток Б, 1-4) є родовий знак, утворений двома симетричними фігурами у вигляді перекинутої літери «П», які з'єднані між собою в основі вузлом чи плетінкою, чи якоюсь іншою фігурою у вигляді трикутника, що повернутий вістрям донизу. До основи розвилини родового двозубу Володимир додає свій відп'ятниш у вигляді наконечника стріли [85, с. 74], що перетворює його особисто-родовий знак у тризуб. Останній успадковується його нащадками за системою «відп'ятнишів», утворюючи нову генеалогічну гілку тризубів. При цьому двозуб неодмінно вирізняється у тамзі її власника, що також є доказом його успадкування.

Центральна щогла-відп'ятниш в емблемі Володимира не еквівалентна двом крайнім зубцям родового двозубу не тільки за розмірами, але й за формою, і тому не може нести те ж саме змістове навантаження. Це можна спостерігати як у парадній, за висловлюванням В. Л. Яніна [109, с. 39], «орнаментироованної арабесками» (додаток Б, 2-4), так і у «лінійній», спрощеній, зберігаючій лише конструктивні елементи тамги» формі зображення знака на золотниках та срібниках I типу Володимира (додаток А, 1). На печатці Ізяслава Володимировича Полоцького (додаток Д, 2) графічно вирізняються широкі лопаті родового двозубу, а успадкована від тамги Володимира центральна щогла-відп'ятниш завершується маленьким хрестиком, який персоніфікує знак його власника. У тризубі на срібнику Ярослава Володимировича родовий двозуб Рюриковичів та особистий відп'ятниш князя у вигляді кружальця виділені крупними намистинами. Але центральна щогла, яка вперше з'явилась в емблемі Володимира, вочевидь, навмисне не вирізняється в емблемі Ярослава, щоб графічно підкреслити найважливіший елемент - родовий двозуб (рис. 1, д).

Після хрестоматійної роботи Б.О. Рибакова [70] знаки Рюриковичів тривалий час зайво сприймалися тільки як знаки княжої власності. Завдяки роботам В.Л. Яніна [109] і А.А. Молчанова [53-56] вони поступово стали сприйматися і як геральдичні знаки давньоруських князів. С.В. Бєлєцький вважає, що зародження найдавнішої руської геральдики починається з кінця IX ст., коли про тризуб, вторинний відносно двозубу знак, мови ще не йшло. На його думку, за добу правління Володимира Святославича двозуб залишався родовим гербом і реально існуючим символом влади [6, с. 436]. Дослідник дійшов висновку, що шукати витоки давньоруської геральдики слід у знакових системах IX ст., які засновані на фігурі двозуба. Але ані у Скандинавії, ані у Західній Європі у VIII - IX ст.ст. бракує знакових систем, в основі яких знаходились би двозуби. Таким чином, соціально-престижний зображальний символ у вигляді двозубу не був принесений Рюриком «з-за моря», а з'явився у Східній Європі [6, с.457-458]. Проте пошуки витоків двозубу Рюриковичів серед знаків Боспорського царства першої чверті I тисячоліття н.е. і знаків на підвісках середини I тисячоліття н.е. С.В. Бєлєцький вважає некоректними з хронологічних причин тому, що вони існували кількома століттями раніше знаків Рюриковичів, і сполучні ланки між ними відсутні. З хронологічних причин він також вважає некоректними і пошуки витоків найдавнішої руської геральдики серед золотоординських тамгоподібних знаків: монети з тамгами ханів Золотої Орди стають відомі на Русі лише кілька століть по тому. Таким чином, більшість відомих знакових систем Східної Європи не можна розглядати як первісні відносно зображальних символів князів-Рюриковичів. На думку С.В. Бєлєцького, єдиним винятком залишається Хазарський каганат. Серед графіті Хазарії VIII-IX ст.ст. зустрічаються прості двозуби, які дуже схожі з княжими знаками. Тому можливо, що тип соціально-престижного символу у формі двозубу був запозичений засновником династії Рюриковичів саме від Хазарського каганату [6, с. 458].

Останньої думки додержується і О.О. Мєльнікова. Зіставляючи знаки хазарського ареалу з графіті на східних монетах (додаток Н), дослідниця відзначила їх надзвичайну близькість раннім схематичним зображенням княжих знаків. У своїх висновках щодо запозичення у IX ст. засновниками давньоруської династії хазарського символу верховної влади у вигляді двозуба О.О. Мєльнікова спирається на думку попередніх дослідників, що хазарські двозуби і тризуби та їх дзеркально подвоєні зображення нагадують антропоморфну фігуру з піднятими догори руками і інтерпретуються як іранські символи єдності державної і релігійної влади [49, с. 247]. Проте це припущення не є остаточно доказаним. З цього приводу В.Є. Фльорова вважає, що це дуже суперечне питання, як і те, наскільки у свідомості сучасників знак - символ влади був відокремлений від інших сакральних символів [95, с. 50].

В історіографії титул «каган» у титулатурі давньоруських правителів тлумачиться виключно як свідчення хазарського впливу на давньоруську державність. Фундаментальні дослідження В.Є. Фльорової [95; 96] не визначили знаків, що безпосередньо належали особистості бека або кагана. Але одним з аргументів доказу свого припущення О.О. Мєльнікова наводить прийняття руськими князями хазарського титулу «каган» [53, с. 248]. Стосовно давньоруських князів тюркський титул «каган» зустрічається у цілому ряді латинських та грецьких джерел, творах арабських та персидських авторів ІХ-ХІІ ст.ст. [34, с. 228, прим. 1]. Володимир Святославич і Ярослав Володимирович названі каганами у «Слові про закон і благодать» митрополита київського Іларіона [54, с.78, 91-92, 99]. У графіто на стіні Софії Київської каганом названий київський князь Святослав Ярославич (1073-1076) [13, с. 49]. Становлення Давньоруської держави у ІХ ст. відбувалося за таких зовнішньополітичних умов, коли Хазарії дійсно належала важлива роль у двобічних економічних, політичних і культурних контактах зі східними слов'янами. На межі 830-840-х рр. прагнення русів на південь до багатих візантійських міст (посольство до Константинополю і напад на Амастріду) і великим торгівельним центрам Халіфату не могло не зачіпати інтересів могутніх держав Візантії і Хазарії. Очевидні їх намагання стримувати просування русів. Свідоцтвом тому є хазарська фортеця Саркел, яка була побудована у 834-837 рр. за сприянням візантійського імператора Феофіла на північно-західному кордоні Хазарського каганату (за літописом, зруйнована князем Святославом Ігоровичем у 965 р.).

І.Г. Коновалова дійшла висновку, що можливі шляхи знайомства східних слов'ян з титулом «каган» не вичерпуються лише хазарським впливом і могли бути наслідком його запозичення ще у VI - IX ст.ст. через аварське чи болгарське середовище [34, с. 232-235]. На думку дослідниці, у прийнятті правлячою верхівкою русів титулу «каган» у першій половині ІХ ст. можна бачити не стільки наслідок хазарського впливу, скільки, по-перше, формальну власну ідентифікацію, визначену зовнішніми обставинами: титул «каган» (хазарський на той час) давав його власнику міжнародне визнання [34, с. 238]), по-друге - внутрішньополітичними потребами держави, коли в ХІ ст. виникає проблема утворення сеньйорату [34, с.239].

В.Є. Фльорова вважає, що знаки на камінні і цеглинах стін фортець і городищ Нижнього Дону (Маяцьке, Семикаракорське, Правобережне Цимлянське, Саркел) належать будівникам цих укріплень з різних родів і сімей місцевого населення. Але дослідниця зауважує, що «при цьому знак тамги ставився не для позначення норми виробітку, а, мабуть, сприймався як знак покровителя роду або сім'ї і вживався поряд з загальновідомими сакральними символами при обрядах, що супроводжували будівництво, виконуючи роль заставної жертви» [95, с.82]. На думку автора, В.Є. Фльорова робить дуже цікаве припущення, що, можливо, і тамгоподібні знаки, і символічні фігури типа пентаграм або «вавілону», і сюжетні малюнки, що зроблені під час будівництва, мають одну і ту ж функцію: вони були свого роду заставними жертвами, що забезпечували схоронність фортеці, а разом з нею держави, роду і сім'ї людини, яка її будувала [95, с. 52].

Тривалий час пошуки тлумачення знаків Рюриковичів були звернені виключно до їх стилізованих зображень (схематичних, спрощених або художньо прикрашених), якими є зображення особисто-родових княжих знаків на давньоруських печатках та монетах, геральдичних підвісках чи інших предметах більш пізнього часу. Звернення до вторинних відносно передбачуваного прототипу зображень і відсутність концептуальної визначеності їх дослідження, природно, дало безліч пропонованих і недостатньо науково ґрунтовних версій тлумачення знаків. Крім того, інколи взагалі висловлювались думки, що виправдовували намагання вирвати питання про герб Рюриковичів з-під влади ідеї про його зображальний зміст [84, с. 241]. А.А. Молчанов, підкреслюючи тамгоподібність зовнішнього вигляду більшості відомих варіантів знаків Рюриковичів та широке вживання у науковій літературі термінів «родова тамга» та «особисто-родова тамга», вважав, що «в данном случае (мова йде про лінійну, гранично спрощену схему зображення - авт.) вопрос о первоначальном изобразительном прототипе и исконной семантике символа существенного значения не имеет» [52, с.255]. На принципі відчуження від зображального змісту С.В. Бєлєцьким побудована генеалогічна система класифікації давньоруських княжих знаків ІХ-ХІ ст.ст. [6, 461-462]. Посилаючись на думку А.П. Пономарьова про троїсте значення в українській етнічності тризуба, «як знаку державного, національного і релігійного» [65, с.164], А.В. Портнов «визначає безперспективність шукань витоків тризубу у якомусь одному побутовому явищі» і пропонує «повернутись до порівняння особливостей тризубу із хрестом та свастикою, які також мають широкий територіальний вжиток й безліч протилежних тлумачень» [66, с.127].

Природно, цей підхід, який відображає думки певної частки вітчизняних дослідників тризуба, є хибним. Первісно тризуб не був державним, а виник як особисто-родова емблема Володимира Новгородського (969/970) і став «гербом» Київської Русі після його перемоги над Ярополком Святославичем (978/980) [42, с. 40-41, 45]. І після хрещення Русі у 988 р. тризуб залишався язичницьким знаком. Він не міг бути національним символом такої поліетнічної держави, як Давня Русь. Адже на межі Х - ХІ ст.ст. вона не була державою у сучасному порозумінні цього слова - з централізованим бюрократичним апаратом і митними кордонами. Княжа влада контролювала не кордони, а підданих. Її цікавило багатство землі, на якій живуть піддані та скільки данини вони можуть з неї дати. Тому не мало значення, де хто живе і якою мовою розмовляє. Мало значення, як справно підкорені племена платять данину. Тому саме поняття «Русь» дуже розмите і позанаціональне.

Змістовна невизначеність знаків знижує цінність результатів будь-якого дослідження та їх класифікації. Такі визначення, як «тризуб з широкими бічними зубцями» чи «трикутна ніжка» знаку [6, с.433] тощо, нічого не висловлюють відносно предметної сутності останнього. Тому неможливо остаточно зрозуміти їх значення у системі суспільно значущих символів Давньої Русі, а також значення їх елементів, які персоніфікують княжі знаки. Інакше кажучи, система класифікації знаків не повинна бути позбавленою суттєвого навантаження і будуватися виключно на математичних принципах, які чужі образності мислення і адекватному сприйняттю зображальних символів. Важко уявити, що «престижний», за висловом С. В. Бєлєцького, родовий двозуб Рюриковичів, що використовувався як основа особисто-родових княжих знаків, якимось чином не тлумачився їх власниками за правління Володимира Святославича, чи у парадне зображення власного знаку на монетах руський князь не втілював визначену суть.

Сутність княжого знаку найкращим чином повинна розкриватися саме у такій владній дії, як карбування монет. Знак Святополка - один з найбільш виразних і зрозумілих княжих знаків. С.В. Бєлєцький зв'язує трансформацію лівого зубця в успадкованому Святополком Ярополчичем родовому двозубі з виключним значенням останнього та вимогами Володимира змінити форму знака племінника як свого васала [6, с. 436]. Проте, на відзнаку від язичницького тризуба Володимира, у двозубі Святополка як законного нащадка київського престолу, очевидно, втілені уявлення його власника про своє місце і роль у політичному, духовному та суспільному житті християнської Русі. Лівий зубець родового двозубу трансформований у Святополка у хрест. Вочевидь, останній є символом християнського віросповідання Святополка, до норм якого він зобов'язаний був ретельно додержуватися у виконанні своєї Богом даної влади. Останнє підтверджується німбом над головою реалістичного зображення князя, який сидить «на столі» (додаток Б, 6, 8). Легенда срібників із зображенням та ім'ям Святого Петра, що реконструйована за чотирма примірниками (додаток Б, 8), лунає як молитва Святополка своєму святому, хрестильне ім'я якого він носив: «ПЕТРОС ПЕТРОС / ОГЕОС ПЕТРОС», тобто Петро, Петро! Святий Петро! [85, с.88].

Вочевидь, правий зубець у знакові Святополка (рис. 1, е-з) є однобічним клинком (О. М. Рапов бачив у крайніх зубцях леза ножів[69, с. 65]). На монетах Володимира (додаток Б, 1-4) та Ярослава (додаток Б, 5) можна побачити лише його обрис, що має у верхній частині однобічний спуск леза усередину знака, характерний для однобічних клинків холодної зброї. На усіх без виключення типах монет Святополка позначене навіть лезо клинка, яке не залишає сумніву у правильності тлумачення цього елементу зображення. Ця інтерпретація знаходить своє підтвердження і в зображеннях княжих знаків на геральдичних підвісках (додатки В, Г). Таким чином, зрозумілим стає і зміст контурних зображень двозубів на східних монетах та інших предметах. Зображення на монетах родового двозуба Рюриковичів нагадує не традиційні руські двосічні мечі, а дзеркально симетричні однобічні клинки.

До відомої на Русі однобічної клинкової зброї А.М. Кірпічников відносить скрамасакс - великий бойовий ніж, який потрапив сюди у IX ст. разом з мечем як західне чи північно-західне запозичення [29, с. 72], а також ранньосередньовічну шаблю, що з'явилась тут у IX - X ст.ст з півдня чи з південного сходу, включаючи Приазов'є, Подоння та Передкавказзя [29 с. 61]. Скрамасакси знайдені у багатих похованнях X ст. майже завжди разом з мечами. Вочевидь, вони були підсобною та додатковою зброєю для лівої руки воїна. За допомогою скрамасакса можна було не тільки відбивати удар меча, але й наносити удари, що легко розрубали кольчугу чи обладунок ворога. Вкрай рідкий та нехарактерний для домонгольської Русі, скрамасакс не залишив помітного сліду у давньоруському озброєнні і був скоріше зброєю скандинавських найманців. Його вузький клинок (звичайно 2-3 см у ширину і довжиною 40 см [29, с.102]) можна було б ототожнити з зубцями знаків. Проте клинок скрамасакса не дуже схожий на «широкі бічні зубці» знаків на срібниках Володимира Святославича та деяких інших предметах.

Літописна легенда про данину двосічними мечами, яку запропонували хазарам підкорені поляни, сповіщає про перевагу руського меча над хозарською однобічною зброєю [42, с. 10-11]. Але так здавалося лише після перемоги Русі над колись могутнім Хазарським каганатом, який у 60-х рр. Х ст. занепав під ударами військ київського князя Святослава Ігоровича. На відміну від важкого руського двосічного меча ранньосередньовічна шабля - однобічна, полегшена і тому маневрена та високоефективна клинкова зброя, що призначена для верхового бою [29, с. 67]. За іншою легендою (ст. 968 р.) у знак дружби печенізький князь в обмін на броню щит і меч передає руському воєводі Претичу коня, шаблю та стріли [42, с.39]. За даними А.М. Кірпічнікова, у X ст. «в погребениях южнорусских феодалов сабля начинает заменять меч. Видимо, во второй половине Х в., а особенно около 1000 г., киевские дружинники располагали и владели новым оружием; времена, когда хазарская и печенежская сабли противопоставлялись русскому мечу, уже прошли» [29, с. 66].

На думку А.А. Молчанова, наблизитися до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень як хронологічно близьких до передбачуваного прототипу. Безсумнівно, до них слід відносити «княжі» знаки у вигляді графіті на куфічних дирхемах ІХ-Х ст.ст., які стали відомі науці лише у середині ХХ ст., а зазнали системного вивчення тільки з 90-х рр. ХХ ст. [19; 48; 49; 59].

За О.О. Мєльніковою, частка східних монет з контурними графіті знаків має інші графіті на зворотному боці у вигляді малюнків дружинної тематики: стяга, човна, ножа та питного рога (додаток Н). Вона дійшла висновку щодо обігу цих знаків у середовищі княжої дружини, а також про єдність і незмінність семантики обох іконографічних типів двозуба (лінійного та контурного) на всьому протязі їх співіснування [49, с. 244]. Монета №1 знайдена у скарбі, що схований у першій половині 880-х рр., а уламок монети №3 - у скарбі, що датується першим десятиліттям Х ст. [49, с.243]. За висновками О.О. Мєльнікової, поява двозуба як символічного знака, зображуваного на монетах разом з предметами дружинного побуту, упевнено датується межею IX - X ст.ст., тобто часом виникнення Давньоруської держави і князювання Олега у Києві. Топографія знахідок монет вказує на їх переважне поширення у давньоруському ареалі і переважання монет з двозубами у Східній Європі [49, с.246]. Проте О.О. Мєльнікова чомусь не надає значення тому, що на східних монетах малюнки дружинної тематики не супроводжують жодне з лінійних зображень двозуба. Якщо у трьох випадках монети з контурними графіті мають отвори, то серед монет з лінійними двозубами з отворами не знайдено жодного примірника. Лінійний двозуб на дирхемі №13 (додаток Н) міг бути надряпаний лише тоді, коли князь Володимир вже карбував власну монету з тризубою тамгою. Правда, С.В. Бєлєцький зараховує лінійні двозуби на дирхемах №12 і №13 (додаток Н) до турівського княжіння Святополка Ярополчича, який був опозиційно налаштований до київського князя Володимира [6, с. 436]. Але для такої атрибуції навряд чи є достатньо підстав, і ось чому. С.В. Бєлєцький бачить у графіто «крилатого» меча на візантійській монеті №74 з Єриловського скарбу, прихованого не раніше 977 р. [19, с. 55], стилізований тризуб Володимира періоду його новгородського князювання [6, с. 437], а тризуб з ромбічним наконечником центральної щогли на аббасидському дирхемі №15 (додаток Н), прихованому не раніше 1018 р. [19, с. 71], відносить до одного з синів Володимира Святославича [6, с. 437]. Неможна вважати доведеним, що «крилатий меч», який має дві подовжені кінцівки перехрестя і клинок усередині, є геральдичним тризубом тому, що функціональне призначення стилізованого двозуба остаточно не з'ясоване. Якщо розглядати зображення «крилатого» меча серед широко наведених на східних монетах малюнків військової тематики [19, с. 30], виявляється, що нам взагалі не відомі арабські дирхеми з тризубою тамгою князя Володимира.

Гіпотеза І.Г. Добровольського та його співавторів про «таврування» дирхемів знаками власності руських князів до початку карбування власної монети [19, с. 130] є непереконливою з наступних причин. По-перше, «таврування» за допомогою графіті повинно було б мати якщо не масовий, то, принаймні, груповий характер. Проте випадки скупчення монет із графіті двозубів чи тризубів у скарбах куфічного срібла нам невідомі. Кожна з них унікальна. По-друге, через низьку ефективність техніки графіті у порівнянні з карбуванням монет. По-третє, через відсутність канонічної іконографії двозуба, яка повинна бути суворо визначеною на монетному полі. О.О. Мєльнікова довела, що лінійні та контурні двозуби на східних монетах паралельно існували на протязі всього Х ст. Якщо контурні графіті на східних монетах ще можна було б розглядати як амулети чи розпізнавальні знаки кланової приналежності завдяки тотожності їх обрисів знакам на монетах давньоруських князів, то появу на них лінійних двозубів, вочевидь, треба пов'язувати лише з язичницькими віруваннями власників монет.

Рельєфні знаки на плінфах, які були знайдені під час розкопок на території Десятинної церкви у Києві (додаток Щ, 1), завжди відносили до кінця Х ст. (989 - 996 рр.), часу будови на Русі першої кам'яної церкви. Останні дослідження Д.Д. Йолшина (2012) датують їх початком XI ст. і зараховують до тризубів Володимира Святославича [6, с.451; 23, с. 24-29]. Але у 1940 р. про «загадковий знак» на цеглині, яка була знайдена у 1907 р. В.В. Хвойкою, майбутній академік Б.О. Рибаков писав інакше: «Он представляет собой парадную торжественную форму того двузубца, который А.В. Орешников предположительно относил Владимиру Святославичу. Средний зубец, имеющийся на знаках сыновей Владимира, здесь отсутствует. Странно, что А.В. Орешников, которому оба знака на кирпичах были хорошо известны, не использовал их для большей убедительности своих аргументов в пользу принадлежности двузубца Владимиру Святославичу. Ведь Десятинная церковь была построена при Владимире. Этот двузубец по своему типу может быть поставлен первым в ряду княжеских знаков с последующими усложнениями» [70, с. 247]. На відміну від О.В. Орєшнікова, Б.О. Рибаков спеціально не торкався питання персоніфікації княжих знаків, але бачив на цих цеглинах саме двозуби. Ці двозуби не могли бути знаками власності Володимира Святославича, який на той час вже карбував власну монету з тризубом. Опис В.Ю. Січинським монетних знаків Володимира Великого також не дозволяє віднести фігуру з цеглини до тризубів київського князя: «Середній зуб, переважно на висоті бічних зубів,… або вищий за них» [80, с. 14]. Якщо порівняти фотографію знака на плінфі з Національного музею України (додаток Щ, 1) з його промальованим зображенням, яке надає С.В. Бєлєцький (додаток Щ, 2), навіть без інструментальних вимірів видно неприховане намагання художника штучно загострити та витягнути середній відп'ятниш таким чином, щоб він мав вигляд третього зуба у цьому знакові.

Д.Д. Йолшин (2012) дійшов висновку, що технологічні особливості виготовлення цих плінф з клеймами свідчать не на користь їх експозиційної функції, наприклад, для часткового облицювання стін, як це припускав Б.О. Рибаков. На деяких фрагментах є сліди будівельного розчину, що говорить про те, що вони таки були використані у муруванні. Тому дослідник справедливо вважає, що «не предназначенные для демонстрации знаки, таким образом, имели, скорее всего, сакральный смысл» [23, с.27].

На офіційному сайті Інституту археології Російської Академії наук розташована публікація (2012) про знахідку влітку 2011 р. Суздальською експедицією залізної бойової інкрустованої сріблом сокири ХІ ст. з одночасним зображенням двох княжих знаків - двозуба і тризуба [46]. Якщо тризуб з трикутником на середньому зубці міг належати одному з найближчих родичів князів Володимира і Ярослава, то двозуб на сокирі розглядається авторами публікації як загальний знак роду Рюриковичів. Коментуючи цю унікальну знахідку (додаток Р) в інтерв'ю журналісту РІА «Новості», академік М.О. Марков (2012) зазначив, що це перший зафіксований археологією випадок розташування княжих знаків на парадній зброї, яка виступала як символ влади. За словами вченого, «эти знаки - знаки собственности, некая личная печать. Княжеские знаки - это эмблематика династии, это эмблематика очень узкого круга людей. Есть предположение о сарматском происхождении (знаков), писалось о хазарском происхождении, но точно это неизвестно. Мы знаем, что у скандинавов таких знаков нет, у славян таких знаков нет, это изобретение появляется у Рюриковичей на Руси 10 века» [47].

Аналоги двозуба з сокири можна знайти серед графіти контурних зображень на східних монетах (додаток Н) та інших предметах. Але точною його копією є двозуб на фрагменті амфори з розкопів Таманського городища (додаток П, 3). З хронологічних міркувань С.В. Бєлєцький персоніфікує цей двозуб Святополку Турівському [6, с.459], а тризуб - князю Всеволоду Володимировичу Волинському (988-1013). Останній, за припущенням дослідника, на початку другого десятиліття ХІ ст. міг у змові проти батька підтримувати Святополка Турівського, що був опозиційно налаштований до Володимира Святославича. У якості непрямого доказу цього припущення С.В. Бєлєцький спирається на відсутність у Повісті минулих літ свідчень про Володимира Волинського і причину арешту Святополка Окаянного [6, с.462-463]. Завдяки двом різним знакам на сокирі вона розглядається дослідником як унікальна інсігнія воїнської влади (на відміну від геральдичних підвісок, які були інсігніями влади цивільної) [6, с.459]. Проте, припущення щодо приналежності двозуба Святополку Окаянному на сокирі не є доказаною (тим більше, що він виконаний у парадному оформленні на відміну від схематичного княжого тризубу), а віднесення його до загального знаку роду Рюриковичів не дає відповіді щодо його походження і семантики.

Таким чином, на межі X-XI ст.ст. в обігу одночасно знаходились як тризуб київського князя, так і двозуб на будівельній кераміці. І якщо тризуб на монетах належав Володимиру як знак посвідчення (персоніфікації, печатки), княжої влади («Владимир на столе»), володіння («а се его съребро»), то плінфу з двозубом можна з великою часткою ймовірності тлумачити як «заставну жертву» подібно цеглинам і камінню з двозубами фортець та городищ Хазарії [95, с.52, 82]. Або надавати двозубу охоронного значення, оберегу від лиха і нещасть як знак «іпсилон» IYI на черепицях і судинах Першого Болгарського царства [82, с.36; 96, с.60]. Це припущення дозволяє інакше поглянути на двозуби на побутовій кераміці з Саркелу, амфорі з Таманського городища та інших предметах. Ймовірно, монети з графіті двозубу виконували роль заставних при приховуванні скарбів куфічного срібла, відлякуючи злих духів і непроханих знахідників, а декоративно оформлений двозуб на інкрустованій сріблом бойовій сокирі ХІ ст. був оберегом її хазяїна. Таким чином, родовий двозуб міг виступати у середовищі руських князів навіть після прийняття хрещення у 988 р. язичницьким знаком захисту від усіх бід і нещасть, аналогом християнського хреста. Вочевидь, недарма у княжих знаках двозуби часто поєднувалися з хрестом. Функцію оберегу родовий двозуб Рюриковичів виконував у тризубі Володимира і знаках його синів, на заставних монетах у скарбах куфічного срібла, на плінфах, які потрапляли до мурування княжої будови, на дорогій парадній зброї тощо. Важливим спостереженням О. Ф. Бєлова і Г.І. Шаповалова, яке, нажаль, не отримало подальшого розвитку у їх монографії, є те, що геральдичні підвіски офіційних осіб, що належали до княжого двору, «одночасно … були й натільними оберегами їх власників» [5, с. 193]. Знаки на підвісках символізували не тільки міць роду Рюриковичів, яка захищала свого офіційного представника. Справа у тому, що у самих знаках Рюриковичів схована більш глибока сакральна міць двозубу, який був покладений до їх основи, і яка одночасно передавалася власнику підвіски. Останній опинявся під подвійним захистом: княжого роду Рюриковичів та двозубого оберегу у складі княжої емблеми.