Дослідження теорій виникнення козацтва

Подібне поселення зустрічається, до речі, і на берегах річки Дон, де пізніше стають відомими донські козаки. Гумільов, досліджуючи це поселення, назвав його бродницьким Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. - М., 1966. - С.179.

Взагалі, слов'яни заселили у ХІІ - поч. ХІІІ ст. усю течію степової смуги Дніпра і навіть гирло цієї річки, як свідчать археологічні розкопки. Населення тут займалось землеробством, скотарством (про це свідчать знахідки кісток переважно домашніх тварин), рибальством, мисливством (полювання, скоріш за все, відігравало меншу роль порівняно з рибальством), ремеслом (знахідки свідчать про розвиток ковальської, ливарської та каменерізної справи, одним з найбільш розвинених було гончарство, крім того - обробка дерева та інші).

Після татаро-монгольського нашестя степи не запустіли. Це підтверджує також той факт, що «мы находимъ в XVI в. существующими тЪ-же самые города, какіе были и въ дотатарскую эпоху» Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 133 [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.] . До речі, археологічні дослідження показують, що половецькі поховання не зазнали змін, з'явились лише одиничні елементи властиві монголам, що підтверджує думку, що половці не змінили своє кочів'я. Хоча, наприклад Чорним Клобукам довелось переселитись на Волгу, а Північне і Західне Причорномор'я знаходилось під владою Чингізидів Бувала, Куремси та Мауці. Поселення русичів ХІІ - ХІІІ ст. теж частково збереглись після татаро-монгольської навали, зокрема це стосується правобережного селища Кічкаське (там були знайдені зразки кераміки схожі на керамічні вироби, які зустрічаються в Москві, Смоленську, Галичу та ряду поселень ХІІІ - ХVI ст.). Цікаво, що пізніше на місті цього селища був відомий Кічкаський перевіз, яким користувались як козаки, так і татари, а раніше Кічкаська переправа входила шлях з варяг в греки.

Взагалі, слов'янське населення продовжує розширювати свої поселення на південь, через постійні контакти з ординцями вони могли переймати в них досвід життя в степу, можливо, запозичити в тому числі і посаду виборного отамана.

В цей час руські князівства, які раніше були культурними центрами Київської Русі, відігравали важливу роль в політичному житті, були оборонцями південних кордонів, поступово занепадають, підпадають під владу Литовського князівства. Важливу роль у визволенні українських земель від татар зіграли битва при Синіх водах, Куликовська битва та ряд інших. Крім того, слабне і сама Орда через постійні внутрішні міжусобиці. На її основі з'являються нові державні утворення - ханства і орди, в тому числі у 1449 р. було створено Кримське ханство. Але через те, що господарство кримчаків було орієнтоване переважно на грабіжницькі походи, воно слабшає та потребує сильного покровителя, яким і стає Османська імперія (ханство визнало себе її васалом у 1475 р.). Після Люблінської унії Литва об'єднується з Польщею. Про східні кордони нової держави варто додати те, що Річ Посполита не могла забезпечити їх належну охорону від постійних набігів з боку Кримського ханства (перші набіги датуються другою половиною XV ст.), покладаючи цей обов'язок на плечі місцевих старост, а ті користувались допомогою в тому числі і найманців, серед них - козаків, які виявились гідними супротивниками легкоозброєним татарським загонам.

Отже, південні степи не запустіли і після монгольської навали, тут продовжували жити бродники, тож можна припустити, що вони були безпосередніми попередниками козаків, адже вони ведуть подібний спосіб життя, крім того, на користь цієї гіпотези свідчать археологічні матеріали.

Згадаємо тепер кліматичні умови «Дикого поля», регіону, дуже багатого на природні ресурси - найбільш прибутковими заняттями були саме полювання та рибальство, але в той час небезпечного. Крім того, через територію Подніпров'я проходили торгівельні шляхи, тобто, була велика можливість захопити багату здобич, пограбувавши караван, як писав М. Драгоманов, «є тут чоловікові чим поживитись, є що і другим народам проміняти або продати» Драгоманов М. Вибрані праці: Т. 1. кн. 1 - К.: 2006. - С. 196.

Згадки про природні багатства регіону залишили багато дослідників, процитуємо тут лише декілька з них.

Гійом Левассер де Боплан, автор «Опису України…», який жив у ХVІІ ст., залишив деякі відомості і про українські степи, не уникаючи, звичайно, перебільшень та фантастичних оповідань. Щодо живих істот, які зустрілись архітектору Кодака у степу найбільше, мабуть, запам'ятались йому комари, через укуси яких лице француза повністю опухло. Крім того, мандрівнику зустрічались сайгаки, «олені, лані і дикі кози, які ходять стадами, а також вепри неймовірної величини і дикі коні», «птахи з таким великим горлом, що в ньому немов би цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі вони їдять» (пелікани), журавлі, зайці, дикі коти» Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. - Львів, 1990. - С. 83-90. Щодо клімату України, то Боплан повідомляє тільки про нестерпні морози, через які його супутники відморозили собі руки і не тільки.

Жан-Бенуа Шерер у «Літописі Малоросії або історії козаків запорожців та козаків України або Малоросії», написаної у ХVІІІ ст. повідомляє про родючі ґрунти України, які неважко обробляти, пише, що «у цій країні повно худоби, дичини, риби, меду, воску, а також дерева…» Шерер, Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. - К., 1994. [електронна версія див. http://litopys.org.ua/scherer/sher02.htm#rozd1. Доступ здійснено 20:21:39 20.04.2010 р.]. Трави у степах, за свідченням Шерера, такі високі, що в них може сховатись кінь із вершником.

Але найповнішим можна вважати опис зроблений Д. І. Яворницьким, який під час написання «Історії запорізьких козаків» користувався не тільки архівними матеріалами та свідченнями нащадків козаків, але й мандрував українськими степами, своїми очами бачив і прославлені дніпровські пороги, чого, на жаль, не можемо зробити ми, і буйну рослинність берегів численних приток Дніпра. Він підмічає важливу особливість козацького регіону - врожайність у степах залежить саме від атмосферних опадів, від зволоженості землі, тому найродючішими є саме «поди рік». Д. І. Яворницький приводить свідчення старих людей про величезну кількість риби, дичини, польових звірів, і навіть якщо припустити, що вони перебільшені у декілька разів, ці дані все одно вражають. Не дивно, що, незважаючи на татарську загрозу та складні умови життя, ці степи, як справжня країна, де тече молоко і мед, манила усіх охочих до мандрів і пригод. Зворотній бік справи полягав у тому, що у Дикому полі складно було знайти деревину, у спеку мандрівників мучила нестерпна спрага, трава повністю засихала та створювала загрозу пожежі, чим користувались татари, а зими на відкритих просторах були нестерпно холодні - про це свідчать і згадки де Боплана.

Варто відмітити роль Дніпра, якого козаки не випадково називали своїм братом, козацьким шляхом, оспівували у багатьох піснях та думах. Дев'ять порогів Дніпра створювали природний бар'єр, захищаючи козацькі фортеці від несподіваних вторгнень ворогів. Великим Луком називалась місцина нижче острова Хортиця, де Дніпро розливався. Тут, знову таки, безліч дичини, риби, теплий клімат - мабуть, справжній рай для козака.

Але все одно цей край манив людей навіть не стільки природними багатствами, скільки свободою. Тому всі, хто заради омріяної волі не боялись наразитись на небезпеку, потрапити у татарський полон, загинути, обирали вільне козацьке життя.

Розділ 2. Теорії щодо походження козацтва

2.1 Теорії походження козацтва

Отже, розглянемо основні теорії походження українського козацтва в сучасній та минулій історіографії.

Хозарська теорія виводить козацькій родовід від давніх сусідів Київської Русі хозарів. Ця теорія була дуже популярною серед так званих козацьких літописців - Григорія Граб'янки та Самійла Величка, звертався до неї і Пилип Орлик у преамбулі до Конституції. Наприклад, Г. Граб'янка розпочинає козацьку історію «від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера» Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки. - К.: 1992. - С. 20.. Цікаво, літописець вважає, що «немає на те пильної потреби у передмові широко розповідати про прабатьків народу того козацького» Там же. С. 22.. Оповідаючи про кочування «Аляно-хозарів», він з одного боку зображує їх негативні, навіть бридкі звичаї, з іншого вихваляє їх презирство до золота і срібла, пише, що вони тільки те і робили, що навчались військовому мистецтву, багато уваги приділяє опису природних багатств хозарської землі. Події, зображені літописцем, мають скоріш легендарний, аніж історичний характер, проте відповідають тогочасним канонам історіописання. Самійло Величко теж згадує «сармато-козацьких» Величко С. В. Літопис. Т. 1. - К., 1991. [електронна версія див. litopys.org.ua/velichko/vel03.htm. Доступ здійснено 18:36:59 20.04.2010] предків.

Чому ж звернулись представники козацької старшини до такої непідтвердженої фактами теорії? Річ у тім, що за тогочасними уявленнями, щоб довести право на існування, легітимність козацької держави, потрібно було пов'язати козацькій родовід зі славетним, але зниклим народом, який, в свою чергу, вивести від Ноєвих синів. Отже, йдучи вслід за спільністю вимови (хоча Граб'янка звертає окрему увагу і на етимологію слова «козак», пов'язуючи її скоріш за іменем давнього ватажка Козака, аніж з народом хозарським), літописці і звертаються до так званої хозарської теорії.

З першого погляду здається, що це звичайна легенда, яка немає під собою жодних серйозних аргументів.

Хоча з іншого боку, Л. М. Гумільов у роботі «Открытие Хазарии» шукає відповідь, куди і справді міг подітися численний народ - хозари - після знищення їх держави? Виходячи із того, що частково вони були християнами, дослідник робить висновок, що «бродники - народ русско-хазарского происхождения… С XVI ст. потомки бродников называются тюркским словом казаки» Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. - М., 1966. - С.177.

Черкаська теорія. Головним аргументом цієї теорії є поширення назви «черкаси руські» у ХVI - ХVII ст. щодо українців. Причому, як відмічає В. Горленко, ця назва використовувалась спочатку «щодо населення Запорожжя («черкаси запорожские»)», пізніше - «щодо українців Середнього Подніпров'я і Лівобережної України» Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Випуск ІІ - К., 1993. - С 27.. Одна з гіпотез, яка пояснює цю назву: у XIV ст. на Подніпров'я переселились громади адигейців та кабардинців завдяки яким і прижилась на слов'янських теренах ця назва. Вважається, що у XIV ст. вони, проживаючи у Курському князівстві під владою татар, зіграли велику роль і в появі українських козаків. Також з цими народами ряд дослідників пов'язує і назву міста Черкаси. Цю гіпотезу, до речі, розглядав і М. С. Грушевський: «Ім'я дніпровських Черкас… звучить як назва якоїсь колонії, осади черкаської… і нічого неможливого не було в тім, що справді якась купка кавказьких черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетіла сюди і лишила тут своє їм'я» Грушевський М. С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. - К., 1991. - Т. 7. - 1995. - С. 69..

Навпаки, висловлюється думка, що саме від назви міста і стали називати козаків «черкасами». Такої думки дотримувався уже згадуваний П. Симоновський. Він вважав, що у Черкасах, як і у Чигирині, козаки зберігали зброю та провіант, використовуючи місто, як фортецю. Своє ж значення, на його думку, місто втратило у часи польського короля Сигізмунда, так як тоді козацькою фортецею стало м. Трахтемирів, отримане у довічне володіння князем Ружинським (якого Симоновський вслід за «выпечатанной въ ГамбургЂ, 1763 года, Исторіи о Россійскомъ ГосударствЂ, на НЂмецкомъ языкЂ, чрезъ доктора Бишинга» Симоновский П. И. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах. - М., 1847. - [електронна версія див. http://litopys.org.ua/. Доступ здійснено 18:39:15 21.04.2010 р.], вважає першим козацьким гетьманом) від Стефана Баторія. Але тоді виникає питання: звідки ж тоді пішла назва міста Черкаси? Тим більше, що його передмістя носило назву «Кавказ», околиця - «Бешта» - факти, які можуть свідчити про роль закавказьких переселенців у створенні міста. Проте, викладеної теорії дотримувались і деякі радянські дослідники, приміром, Ю. М. Кругляк та М. В. Фененко.

Також є думка про грецьке походження слова «черкаси». Річ у тім, що боспорські греки називали черкасами оточуючи їх племена, в тому числі, русичів, чорних клобуків та інших за їх зачіску «оселедець» (згадаємо відомий опис князя Святослава, його зачіску та сережку у вусі).

Дослідники також звертають увагу на ряд відповідників у закавказьких черкесів та козаків, зокрема, «тип українського плуга в останніх [у черкесів] … «черкеське» сідло в українців… звичаї побратимства» Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Випуск ІІ - К.:, 1993. - С. 33.

Але, нажаль, ця теорія походження козаків ще не розроблена в повній мірі. Проте можна припустити, що під час панування монголів (або ж навіть раніше) переселенці з Кавказу (або ж полоненні) могли оселитись на території Подніпров'я і не тільки вплинути на культуру і побут майбутніх козаків, але й залишити їм у спадок власну назву. Тим більше, що історія знає вже подібні приклади - волжські булгари, емігрувавши з власної землі, розчинились серед слов'янського населення, але подарували назву цілій державі, сучасній Болгарії.

Татарська теорія. Д. І. Яворницький чітко відокремлює «початок і розвиток» Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том ІІ. - Львів, 1991. - С. 11. запорізького козацтва та причини його посилення. В багатьох джерелах, досліджених істориком, є свідчення про білгородських, азовських, ординських козаків, козацькі орди. Навіть у Криму татари виділяли у суспільстві окремий стан козаків. Отже, Яворницький робить висновок, що спочатку «на півдні Росії з'явились татарські козаки, за татарськими - козаки українські або південноруські, чисто слов'янської народності». Проте це не просто «копіювання» звичаїв іншого народу. Скоріше це - «феномен Дикого поля», окремий рід занять. Тим більше, що коли татарські козаки перестають згадуватись у джерелах, запорожці виходять на політичну арену Речі Посполитої. Проте не можна заперечувати взаємовплив українців і татар, які мешкали у так званій «буферній зоні» Дикого Поля, адже досі в українській мові залишилось багато слів тюркського походження, а козацькі думи «є яскравим породженням азійської моделі мелосу» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - С. 182..

Погоджувався з тим, що татари значно вплинули на козацький побут і В. Голобуцький, але він пояснював це пізнішими контактами між запорожцями і Кримським ханством, маючи на увазі «не тільки військові сутички, а й те, що неодноразово татари були союзниками козацтва, мали з ними торгівельні зв'язки» Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 100..

Бродницька теорія. П. Голубовський у своїй праці «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар» висловлював думку, що на життєвий уклад причорноморських слов'янських племен повинні були суттєво вплинути їх сусіди-кочівники в той час, коли «Русь перестаетъ ихъ считать своїми» Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - С. 1. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.], адже у літописі про них майже нічого не повідомляється. Дослідник навіть висловив припущення, що причорноморські слов'яни приймали участь у походах кочовиків. При цьому простежити взаємовпливи двох народів - тюрків і слов'ян, двох культур - кочової і осілої, виявляється досить складною справою, адже більшість джерел лише побіжно освітлюють процеси, які відбувались на порубіжжі в часи Київської Русі. Проте Голубовський, аналізуючи писемні джерела, зробив декілька важливих висновків, які можуть допомогти зрозуміти і проблему виникнення козацтва. Отже, «движеніе кочевыхъ массъ остановило культурное развитіе южно-рус[ькі] племен» Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - C. 184. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.], але не знищило їх повністю, про що свідчать, зокрема і археологічні джерела, розглянуті у попередньому розділі. При цьому виявляється що кочовики досить часто брали слов'ян у полон, а викупити «плЪннаго считалось богоугоднымъ деломъ» - до речі, така ж ситуація складалась і пізніше, під час нападів татар. Цікаво, що і обов'язок захисту порубіжних земель лягав переважно на плечі місцевих князів, як пізніше входив у повноваження старост. Отже, життєвий уклад мешканців порубіжних князівств майже нічим не відрізнявся від їх нащадків часів Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.

Під натиском кочовиків слов'янське населення все ж таки не залишало освоєних земель, залишаючись серед жителів степу і пристосовуючись до нових ворожих умов життя (довести це знову ж таки допомагають археологічні дослідження). Залишившись без князя, вони повинні були самостійно обирати собі ватажка, змінювати свій побут. Як вважає Голубовский, вони «составили ядро того, что потомъ явилось в видЪ казачества» Там же. С. 207. . Щодо зовнішнього вигляду причорноморських слов'ян, тут дослідник наводить спогади угорського монаха, який писав, що вони голять повністю голову, залишаючи лише пасмо волосся - тут простежується вплив саме культури кочовиків (такий звичай був і у печенігів). Тобто ми бачимо особливий тип людей з одного боку слов'янського походження, з іншого - з тюркськими звичаями, вправних воїнів, які повинні були постійно захищати свої поселення. Ці громади, як вважає Голубовський, підпали під безпосередній контроль татар. Саме з цими громадами пов'язує історик появу козаків.

Щодо відношення між Ордою і цими громадами, тут Л. Гумільов зазначає, що так як вони були ворогами переважно ногайських ханів, які часто підіймали повстання проти центральної влади, то відповідно нащадкам Бату було вигідно мати таких союзників. Пізніше, після падіння Орди, у степах починається анархія, яка «оказалась на руку бродникам-козакам». Гумільов Л.Н. Открытие Хазарии, - М., 1966. - С. 180

За болохівською теорією участь у ґенезі козацтва прийняло населення так званої Болоховської землі. Висунув цю гіпотезу вперше Н. Дашкевич у праці «Болоховская земля и ее значение в Русской истории», виданій ще в 1878 р. Розпочинає дослідник з визначення території цього регіону, орієнтуючись на назви сучасних йому міст співзвучних Болохівським, а також на літописні дані. Н. Дашкевич приходить до висновку, що Болохівська земля знаходилась «между областями Галича, Волыни, Кіева и Русскими поселеніями по Богу» Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в Русской истории. - К., 1876. - С. 19. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 5.04.2010 р.]. Щодо населення цього краю, то автор робить висновок, що це були безперечно слов'янські поселенці, «бывъ хлебопашцами, они имели города съ деревянными постройками» Там же. - С. 24., до того ж вони не були жодного разу у літописі названі «поганими», тобто не були язичниками. Щодо управління цією землею, то автор не приходить до однозначного висновку, але пише, що князі болохівські могли мати з Рюриковичами лише певні династичні зв'язки, зазначаючи, що вони належали до місцевої знаті, яка, незважаючи на намагання Рюриковичів, зберегла свій статус на цих окраїнних територіях. Дашкевич навіть припускає існування тут общин з виборними князями на чолі. Скоріш за все, під час татаро-монгольського нашестя болохівці платили данину безпосередньо татарам. Автор вважає, що общинний устрій Болоховської землі був таким же, як пізніше у козаків. Цікаво, що виходячи з хроніки Стрийковського, який нібито користувався невідомим сучасним дослідникам джерелами, а також народними легендами (про козака Нечая, який збудував церкву у 1365(!) р.), Дашкевич відносить перші згадки про козаків до середини ХІV ст., вважаючи, що вперше з'явились вони на Поділлі, там, де раніше розташовувалась Болохівська земля. Відсутність згадок про них аж до 1489 р. автор пояснює боротьбою Польщі і Литви за цей край. Науковець допускає, що козацтво в цьому регіоні почало формуватись ще за татарського правління, коли ж ці землі підпали під ваду Литви, обов'язок обороняти край перейшов до уряду, потреба в козаках-болохівцях відпадає, але вони продовжують займатися промислами у степу. Дашкевич вважає, що з самого початку козацтво було не чисто військовим станом, а займалось і промислами. Але думку, що вони ніколи не були людьми «жившими грабежемъ» Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в Русской истории. - К., 1876. - С. 45. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 5.04.2010 р.] складно підтвердити, зважаючи на цілі перших козацьких походів на Туреччину, на свідчення, що козаки грабували торгівельні каравани.

У цієї теорії у різні часи були і прихильники, і опоненти, але розглянемо лише думки деяких сучасних дослідників. Наприклад, В. Щербак підтверджує існування отаманів-«керівників сільських громад» Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV- середина XVII ст., - К., 2000. - С. 26, вважає, що теорія Дашкевича може розглядатись «як одна з гіпотез історіографії ХІХ ст.» Там же. - С. 27. О. Головко вважає, що за своїм статусом болохівські князі дорівнювались галицьким боярам і «були нащадками дрібних володарів-князьків ХІІ ст.» Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К., 2009. - Т. 1. - С 33. . Також дослідник погоджується з тим, що болохівські князі підкорялись безпосередньо татарам.

Отже, можна допустити певні зв'язки болохівців з козаками, зауваживши, що так як зникла Болохівська земля, то з нею перестала вживатись і назва її мешканців, які тепер отримали за родом занять більш зрозумілу для своїх сучасників назву козаки.

Уходницька теорія. У спогадах Гійома Левассера зазначається, що козаки вправно володіли багатьма ремеслами, серед них зустрічалися «теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці» Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. - Львів, 1990. - С. 25., також є свідчення, що одним з основних козацьких занять поряд з військовою справою, були різноманітні промисли. На основі цих фактів багато дослідників підтримали так звану уходницьку теорію, вважаючи, що козаки - це озброєнні ватаги промисловців, які займались збиральництвом, мисливством, риболовством, крім того, заробляли іноді навіть грабуючи купецькі каравани, а іноді - наймаючись когось охороняти (якщо проводити паралелі з заняттями татарських козаків, які діяли приблизно у той же час). Причому промишляли таким чином жителі саме порубіжних територій, де вироблявся «дух сваволі і непослушенства» Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1 (до половини XVII ст.). - К., 1992. - С. 153.. М. Грушевський робить висновок, що козакування стало «способом життя населення пограниччя, незалежно від стану» Грушевський М. С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. - К., 1991. - Т. 7. - 1995. - С. 71.. Причому на промислі такі ватаги перебували з весни до осені, іноді навіть створювали у степу постійні оселі. Такий рід занять, до речі, знаходить відображення і в тогочасній документації, в тому числі, чітко визначались розміри податків, які мали сплачувати у казну уходники. Отже, уходники розвідували нові місця, сприяли колонізації степу, засновували тимчасові стоянки, які з часом могли стати поселеннями. Такі ватаги і справді могли стати одними з попередників тих запорожців, для яких першочерговим стане вже заняття військовою справою.

Захисна теорія. Згадаємо, що ще з часів Київської Русі південні рубежі країни завжди потерпали від нападів кочівників - хозарів, пізніше печенігів, половців та інших. У князівські часи для захисту від ворогів будувалися оборонні фортеці та вали, але і їх часто було недостатньо. Пізніше, коли ці території потрапили під владу Великого Литовського князівства, а далі - Речі Посполитої, обов'язок оборони південних рубежів було покладено переважно на місцевих старост, які, за висновком дослідників, і були першими організаторами охоронних козацьких загонів Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва. // Укр. Іст. журнал, 1999, №2. - С. 53. Але тих кількох замків «у Поросі - Канів, Черкаси і Звенигород… на Побужжі - Вінниця і Брацлав, на Поділлі - Хмільник і Бар» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - С. 186. було замало. До речі, наймаючи на службу козаків, старости намагалися таким чином і контролювати їх розбійницьку діяльність, адже навіть в дипломатичному листуванні, наведеному вище, згадувались напади козаків на турецькі галери у часи миру між Османською імперією та Литвою, які були причиною нових конфліктів. Старости подавали проекти і до сейму про офіційне прийняття козаків на службу. Наприклад, черкасько-канівський староста Остафій Дашкевич представив на сеймі проект захисту Литовських кордонів від татар, за яким на одному з неприступних дніпровських островів потрібно було звести укріплений замок, у якому перебувала б постійна козацька залога. На жаль, цей проект так і не був втілений у життя, хоча і сподобався учасникам сейму Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том ІІ, - Львів, 1991. - С. 9..

Взагалі, козацтво на території України виступає завжди дестабілізуючим фактором, навіть у Гетьманщині Запорізька Січ, яка мала автономний статус, постійно ставала іскрою у антигетьманських повстаннях.

Фактично наявність небезпечного ворога - Кримського ханства, господарство якого базувалось саме на грабіжницьких походах, і стало одним з тих факторів, що прискорив саме станове оформлення козаків, перетворення їх зі звичайних уходників на охоронців прикордоння. Можливо, це вплинуло і на формування ліричного образу козака у народній творчості, як оборонця православної віри від мусульман, хоча насправді, як покаже подальша історія козацтва, релігійні питання не завжди стояли на першому плані, часто використовувались лише для досягнення підтримки з боку церкви і певної легалізації козацтва як «православних лицарів». Проте, звичайно не можна заперечувати те, що рядові козаки багато уваги приділяли питанню віри, віддаючи багаті пожертви на користь храмів, відобразилось це і у козацьких піснях.

До речі, висловлюється також думка, що «на становлення і розвиток українського козацтва від його появи… впливало протистояння між християнською і мусульманською цивілізацією» Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К., 2009. - Т. 1. - С. 326, що пізніше відобразиться і у дипломатичних відносинах козацької держави.

Теорія селян-утікачів вперше була висунута польськими істориками. Також була дуже поширена в радянській історіографії, адже підходила під ідеологію марксизму-ленінізму. За цією гіпотезою масове покозачення населення стало відповіддю на заходи уряду Речі Посполитої щодо введення на території України фільварково-панщинної системи. І справді, за свідченнями сучасників, панщина для селян була надважкою. Наприклад, Гійом Левассер пише, що селяни повинні були працювати на пана три дні на тижні, крім того, віддавати йому певну кількість зерна, залежно від розміру землі, яку вони обробляють, крім того, постачати до свята пану «багато каплунів, курей, гусей і курчат… не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року - третього вола» Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. - Львів, 1990. - С. 28. Варто ще додати, що пан мав необмежену владу над життям свого кріпака, до того ж, вони переважно були католиками, селяни ж на території України залишались православними, звідси ще й конфлікти на релігійному ґрунті. Отже, на перший погляд соціальна теорія виглядає правдивою. Але з іншого, варто згадати думку Л. Гумільова, яку він висловив у праці «Открытие Хазарии» щодо утворення донського козацтва, типологічно найближчого до запорізького: «как мог не погибнуть русский крестьянин, попавший в непривычную ему обстановку, когда… господствовали ногаи, промышлявшие ловлей людей» Гумільов Л.Н. Открытие Хазарии, - М., 1966. - С. 178, висловлює автор сумніви і щодо можливості селянина швидко оволодіти зброєю, і з приводу того, що Московський уряд не намагався ловити неозброєних втікачів, хоча це здається дуже легкою справою. З цими поглядами не можна не погодитись, згадавши також менталітет звичайного середньовічного селянина. Дуже рідко знаходились люди, ладні підняти повстання проти панської сваволі, але навіть таки поодинокі спроби жорстоко придушувались. Та й піти з оселі «світ за очі», навіть з ватагою хоробрих людей у зовсім незнайомий степ, ризикуючи натрапити на татарську кінноту, або просто на розбійників навряд чи хтось би наважився. Проте, не можна заперечувати, що коли козацтво посилилось, почалися масові втечі селян не просто «у степ», а на Січ, особливо після Люблінської унії. Хоча треба відмітити, що навіть під час Національно-Визвольної війни покозачені селяни були ненадійною частиною війська, адже повинні були думати і про те, що їм треба засівати поле, йшли з війська у скрутні моменти, погано володіли зброєю, а часто були озброєні лише вилами або лопатами, власне козаки завжди відокремлювали себе від «гречкосіїв». Тобто, навряд чи можна допустити, що селяни були основною силою, яка сформувала козацтво. Як зазначає В. Голобуцький, не можна «зводити генезис козацтва лише до втеч селян від феодального утиску» Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 102..

Отже, розглянувши основні теорії виникнення козаків вітчизняної історіографії, спробуємо зробити певний висновок.

В. Б. Антонович, вивчаючи початки українського козацтва, робить висновок, що теорії Дашкевича та Голубовського хибні, адже, по-перше, не співпадає територія мешкання бродників і болохівців та пізніших козаків, з іншого - останні згадки про це частково слов'янське населення у літописі датуються серединою ХІІІ ст., а козаки з'являються у письмових джерелах лише у 90-тих роках ХV ст. Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини. - К., 2004. - С. 20 Проте, як писав Голубовський, «Летопись наша молчитъ о многомъ» Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.]. Крім того, так як формування козацтва відбувалось далеко від основних культурних осередків, то етапи його формування могли залишитись для тогочасних хроністів таємницею, а «первісна історія козаччини взагалі довгий час була овіяна легендами» Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1 (до початку XVII ст.). - К., 1992. - С. 156..

До речі, сам Антонович спочатку висував теорію, «що козаччина стояла в тісному зв'язку з громадським вічовим укладом старої Русі, тільки пізніше запозичили назву у татар» Там же. С. 150., але пізніше відмовився від неї через відсутність істотних доказів.

Тобто, можна припустити, що відоме нам пізніше козацтво кінця XVI ст. формувалось на основі саме цих автохтонних бродницьких та болохівських громад. Пізніше, під впливом татарської загрози, пристосовуючись до нового розподілення сил, а також під тиском соціальних чинників, збільшення панщини, релігійного тиску, українське козацтво збільшується кількісно і починає впливати на перебіг політичних подій у Речі Посполитій. Тут зіграв свою велику роль також феномен Дикого поля, кордону між двома різними культурними світами. Наприклад, О. Головко акцентує увагу на ролі так званих у літописі «україн» у житті Київської Русі. Ці південні кордони не були державними кордонами у сучасному розумінні, адже по той бік не було іншого державного утворення, лише племена кочовиків. Отже, в уяві тогочасних людей цей регіон скоріше був «вольницею». «Козацтво … виникало внаслідок міграційних процесів, потреби освоєння багатих земель, необхідності забезпечення функціонування торговельних шляхів та оборони державних кордонів» Головко О. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. - К., 2006. - С. 169 і появу його дослідник відносить до часів Київської Русі.

Отже, тепер спробуємо прослідкувати причини посилення православного козацтва на прикордонні Речі Посполитої у XVI ст.

2.2 Причини посилення козацтва у ХVІ ст. та його роль в історії України

кочовий козацтво хозарський бродницький

У другій половині XIII - XV ст. у південних степах, на так званому порубіжжі, формується особливий надетнічний тип людей, особлива професія, якщо так можна сказати. Козак є, безумовно, символом порубіжжя, символом взаємовпливу двох цивілізацій - оборонець православ'я у турецьких шароварах. Чому ж на українських землях козаки стали виразниками інтересів цілого народу?

Д. І. Яворницький вважає, що до перетворення окремих громад вільних уходників у цілий стан призвели кілька причин, серед них - земельна, економічна, «існування у Білгороді, Криму й Азові татарських козаків» Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том ІІ, - Львів, 1991. - С.12, крім того - наявність неосвоєних вільних земель на прикордонні і навіть етнографічні риси українського народу, якому, на думку дослідника, був властивий вічовий лад, самоуправління. Земельна проблема полягала не тільки у запровадженні фільваркової системи, панщини, а й у тому, що вільні родючі ґрунти, які знаходились на прикордонні, ніхто не обробляв через близькість татарської загрози. Отже, тим відважним козакам, які осідали на цій землі, надавались певні пільги, створювались слободи. Міста переважно належали феодалам, «міщани зобов'язувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей…» Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 87, тож вони теж були зацікавлені переходити на порубіжжя.

Вище було розглянуто свідчення Гійома Левассера про становище селян у Речі Посполитій та великі розміри різних повинностей. Це могло виступити, як одна із причин кількісного збільшення козаків. З іншого боку, фактично до кінця XVI ст., коли відбулись перші козацько-селянські повстання, важко казати про масове покозачення серед «гречкосіїв». Тим більше, що істотно погіршилось положення землеробів вже після Люблінської унії (1569 р.). З цим погоджується ряд дослідників. Наприклад, на думку С. Леп'явка, основними «втікачами», були зовсім не сільські мешканці, «малорухливий, прив'язаний до землі, непомітний в політичний сфері, феодальний клас селян» Леп'явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - С. 29. Інша справа - вільні міщани прикордонних міст, які добре володіли зброєю, адже мали постійно захищати рубежі від татар і, крім того, займались промислами у степу, тобто уходництвом.

Розглядаючи польську історіографію, В. Б. Антонович зазначав, що погляди цих істориків на виникнення козацтва залежали від політичних обставин. Так, у 50-60 рр. ХІХ ст. побутувала думка, що козацтво формувалось зі злочинців, осуджених в Польщі, які втікали на прикордоння. Але, як пише Антонович, «дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького» Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини. - К., 2004. - С. 20.

Окремо слід зазначити вплив боярства-слуг прикордонних регіонів на правове оформлення козацтва. За своєю діяльністю ці бояри майже нічим не відрізнялись від козаків. Причому від середини XVI ст. цей стан втрачає свої звичайні права, адже щоб довести своє шляхетське походження у Великому князівстві Литовському стало потрібним мати великі земельні володіння, військова служба перестає бути основним заняттям шляхтича. Почалось перетворення бояр на залежних селян, що звичайно не могло не викликати опору. Відбувається масове покозачення бояр і, навпаки, ««обоярення» козацтва» Леп'явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - С. 35. Тепер козацтво оформлюється як рицарський стан і починає «вимагати визнання своїх рицарських прав» Там же.. У цьому і полягає «боярська» теорія оформлення козацького стану. Тим більше, як зазначає дослідник, навряд чи уряд давав би офіційний правовий статус свавільним розбійникам. До речі, перша козацька реформа співпала у часі з Люблінською унією, після якої фактично зникає боярський стан.

Спробуємо розглянути відношення тогочасного суспільства до козаків. Це питання цікавило багатьох істориків, зокрема Дорошенко писав Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1 (до початку XVII ст.). - К., 1992. - С. 147., що ряд польських дослідників (наприклад, М. Грабовський) підкреслювали толерантність, терпимість до українців з боку поляків, вважали, що козацтво виросло саме на ґрунті повної політичної свободи. З іншого боку існував погляд, що польська шляхта вважала козаків нижчим станом, і у Речі Посполитій заткнулись два устрої: аристократичний, який представляла шляхта, і демократичний - козацький, запорозький лад. Цікаво, що шляхта і справді частково вважала козаків нижчим станом, але нижчим станом лицарства, тим більше, що боротьба з татарами була нагальною проблемою для всієї держави, і тому оборонці прикордоння викликали співчуття у всіх верств населення. З іншого боку, козаки виступали дестабілізуючим фактором, адже їх діяльність спочатку не знаходила відповідника у становій структурі суспільства. Нападаючи, наприклад, на турецькі галери, вони порушували міжнародні домовленості, пізніше козаки виступали тією іскрою, яка запалювала повстання проти влади. Отже, відношення до них у суспільстві не могло біти однозначним.

Додається і релігійний фактор. Коли православна віра опинилась фактично поза законом, коли внаслідок календарної реформи християнські свята у східному і західному обряді перестають співпадати, що призводить до конфліктів між селянином-православним і паном-католиком (до речі, це знайшло відображення у тогочасній полемічній літературі), а висвячення нового митрополита відбувається фактично під охороною козацької шаблі, звичайно козаки стають у народній уяві оборонцями православної віри. До того ж, запорожці визволяють православних бранців, нападаючи на турецькі міста. Це, до речі, започаткувало тривалий союз церкви та Січі, в якійсь мірі допомогло козакам легалізуватись. Існує думка, що навіть еволюція поглядів Богдана Хмельницького від козацького автономізму до незалежної держави відбулось саме під впливом церковних ієрархів. Крім того, у Зборівському договорі окремим пунктом стоїть вимога заборони уніатської церкви у трьох козацьких воєводствах. Додавався ще й етнічний гніт - приміром, у Львові міщани-русини не допускалися у цехи, «обмежували у правах на торгівлю» Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 88.

Те, що джерелом збільшення козацького стану виступали ледь не всі верстви населення (зокрема, мабуть, заможних магнатів-землевласників) сприяло тому, «що з соціального боку козацтво не було однаковим» Там же. - С. 106, але кріпацтво на новозаселених землях не впроваджувалось, використовувалась лише наймана праця. Тобто впроваджувалась зовсім інша система ведення господарства, яку можна назвати прогресивнішою.

Варто відмітити, що козаки фактично стають «елітою» тогочасного українського суспільства, адже православні князі поступово переходили у католицизм (яскравим прикладом цього є родина Острозьких), нечисленна шляхта мала зовсім інші інтереси, ніж міщани та селяни, які не мали змоги впливати на політичні події, що відбувались у державі. Адже руським ремісникам складно було прийняти участь у міському самоврядуванні навіть у містах з магдебурзьким правом.

Фактично, козацтво зіграло вирішаючу роль у справі збереження православної церкви на території України, починаючи з того моменту, коли П. Сагайдачний разом із усім Військом Запорізьким вступив у Київське Богоявленське братство. Як пише Н. Яковенко, це фактично означало, що «Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати над ним [братством] опіку» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - С. 240. Цікаво, що навіть київські міщани звертались до запорожців по допомогу проти утисків уніатів та католиків. Символом цієї взаємодопомоги козаків і церкви, мабуть, можна назвати Трахтемирівський монастир, адже для запорожців це був не тільки шпиталь, «тут зберігалась військова скарбниця, клейноди й арсенал, провадились старшинські ради» Там же. - С. 241.. Взагалі «головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну» Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVIII ст. до 1923 р. К., 1992, - 192 с. , адже саме цим пояснював Хмельницький причину свого повстання польському королю, допомагав церкві і матеріально. Також не можна заперечити вплив вищих церковних ієрархів на зовнішню політику у новоствореній козацькій державі.

Роль козацтва у творенні української культури не однозначна, адже з одного боку це - руйнівні впливи, постійні війни та повстання, коли, фактично, музи мовчать, з іншого - образ героя-козака один з найвизначніших у тогочасній народній творчості, пізніше у новоствореній козацькій державі буде формуватись нова елітарна, як вважають дослідники, національна українська культура. У 1652 р. Б. Хмельницький підписав указ про створення «музичного цеху» на Лівобережній Україні Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. - Дніпропетровськ, 1990. - с. 256. - музиканти грали не тільки на святах, але й супроводжували військо у походах. Заможніші козаки, а пізніше - козацька старшина могли дозволити собі збирати власні бібліотеки (наприклад, у московських архівах було виявлено сім книжок, на яких є автограф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи» Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.- К., 1991. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua. Доступ здійснено 19:50:04 20.04.2010 р.], була власна бібліотека і у Мазепи, але, нажаль, вона була втрачена під час пожежі у Батурині), також на їх кошт будувались та оздоблювались церкви. Авторами багатьох літературних творів другої пол. XVII - поч. XIII ст. виступають представники козацького стану, та і головні теми цих творів - військові дії.

Взагалі варто відмітити високий рівень освіти серед козаків. Біля усіх церков на козацьких землях з одного боку розташовувався шпиталь, а з іншого - школа. Сучасники відзначали, що «навіть серед жінок і дівчат багато письменних… одна школа припадала пересічно на 1000 душ» Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVIII ст. до 1923 р. К., 1992, - С. 211.. Досліджуючи козацькі реєстри, дослідники відмічають, що поряд з іменем та родом занять нерідко зустрічається термін «бакалавр», випускником Падуанського університету був відомий соратник Хмельницького С. Мрозовицький Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. - Дніпропетровськ, 1990. - С. 242. До речі, Військо Запорізьке, «як куратор братської школи підтримало ідею створення вищого учбового закладу, гарантуючи йому своє піклування» Там же. - С. 239 - мова йде про Києво-Могилянську колегію. Варто сказати, що в літературній спадщині «канцеляристів» або козацьких літописців образ Січі і власне запорожця ідеалізується, хоча пізніше у творах деяких письменників (наприклад, «Чорна рада» П. Куліша») січовики змальовуються скоріше як злочинці, хоча і зі своїм «кодексом честі», на противагу старшині, як будівничому, державницькому елементу.

Про роль козацького впливу у формуванні тогочасної культури свідчить навіть поява окремого мистецького терміну «козацьке бароко». Серед архітектурних споруд, збудованих у цьому стилі - Троїцька церква Густинського монастиря, Троїцький собор у Чернігові, храм Покрову Богородиці у Харкові Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - С. 457. та багато інших. Наприклад, видатки Мазепи на будівництво храмів були такими великими, що його наступники не могли навіть їх підрахувати.

У новоствореній козацькій державі, яка нарешті відповідала вимогам тогочасних мешканців території України модель влади фактично ґрунтувалась на «традиції існування з початку XVII ст. на теренах Середнього Подніпров'я козацького самоврядування» Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К., 2009. - Т. 1. - С. 283. Устрій Війська Запорізького і досі залишається яскравим прикладом справжньої демократії, рівності, свободи. Причому варто зазначити що такий устрій опередив час і на тодішній карті Європи подібна держава просто не могла існувати. Як зазначав Д. Дорошенко, з «XVII ст. утворилась і довгий час трималась назва «козако-руська нація»» Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1 (до початку XVII ст.). - К., 1992. - С. 148..

Отже, не можна не погодитись з висновком, що «перевага саме козацького елементу в соціальному, політичному і культурному житті… була очевидна сучасникам і місцевим, і іноземним. Подорожі на Україну сприймалися в Європі, як подорожі в «країну козаків»» Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. - Дніпропетровськ, 1990. - С. 61, козацтво справді відіграло визначну роль історії України.

Висновки

Отже, на основі викладених фактів та теорій можна змоделювати процес виникнення та правового оформлення козацького стану на території Подніпров'я.

Визначним фактором тут є, безперечно, фактор Дикого Поля, тобто кордону між двома цивілізаціями, двома світами. І кордон цей не був стабільним та чітко визначеним, а сам Дикий Степ фактично не належав жодній з навколишніх держав, що сприяло появі самоврядування на цій території.

Ще за часів Київської Русі на порубіжних територіях, взаємодіючи з кочовим населенням, формуються громади болохівців та бродників. Це частково осілі, частково кочові племена, які не підкоряються чинному державному законодавству, але руські князі використовують їх в якості найманців під час міжусобиць.

Отже, важко припустити, що після татаро-монгольської навали усі інші кочові етноси, в тому числі і половці, були повністю винищені завойовниками. Скоріше тут можна згадати гіпотезу Гумільова щодо походження бродницьких громад (на його думку, це населення слав'яно-хозарське) та припустити, що частина кочовиків об'єднується з вільним слов'янським населенням (бровниками та болохівцями), утворюючи в нових умовах самостійні громади, які підкорюються безпосередньо монголам. Але назви «бродники» та «болохівці» втрачають свою відповідність явищу, адже перестає існувати Болохівська земля, отже, вони замінюються більш сучасним половецьким «козак». Слово це зрозуміле усім оточуючим тюркомовним народам, чий вплив у цей час у степовому Подніпров'ї був домінуючим. Отже, так і з'являється самобутній козацький образ, тюркські запозичення у мові та звичаях, у тактиці ведення бою, у побуті, у культурі.

Внаслідок зовнішніх політичних обставин, а передовсім Люблінської унії, після якої влада польських феодалів поширюється і на руські землі, зазнає утисків православна церква, і яка також породжує проблему невизначеності нового статусу боярства, козацтво збільшується чисельно і набуває нового соціального статусу, який пізніше буде визнано на державному рівні (введено реєстрове козацтво).

Варто сказати ще про те, що життя у порубіжних містах формувало особливий тип людей, які самостійно боронили свої землі від татар, також займались небезпечними, але прибутковими промислами у степах. Ці уходники також вважали себе приналежними до козацького стану, оселяючись або у степових слободах, або залишаючись городовими козаками. Пізніше, вже наприкінці XVI ст. до козацьких лав почнуть переходити селяни, приймаючи участь у козацьких війнах.

Ставлення до запорожців у різних суспільних станів різне, але завдяки тому, що козаки у складі загонів, зібраних старостами, успішно воюють проти татар, вони викликають повагу і захоплення, особливо у сільського та міщанського населення порубіжних регіонів. А приблизно з 20-х років XVII ст. козаки офіційно проголошують себе захисниками православної віри, вступають у Київське церковне братство, під їх охороною висвячують нового митрополита - усі ці фактори призводять до того, що запорожці поступово стають виразниками релігійних, соціальних, а далі і політичних інтересів усього руського населення Речі Посполитої. І кульмінацією цього процесу стає ідея окремої козацької держави, заснованої на ідеалах Запорозької Січі, яка була висунута Богданом Хмельницьким.

Література

1. Хрестоматія з історії Української РСР. Том І. - К., 1959. - 748 с.

2. Історія Русів. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua/ Доступ здійснено 19:43:51 20.04.2010 р.]

3. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. - К., 1991.- 371 с.