Історія села Чемеринці

Проти ідей, чужих українському народові, виступали І.Франко, Ю.Федькович, М.Грушевський. Проте, Галичина на початку ХХ ст. в містах і селах мала поодиноких просвітителів.

Важливу роль у просвітницькій роботі на селі відігравали прогресивні священики: Михайло Перфецький, Королюк, Боднар, в селі Вишнівчик - І.Степанів. М.Перфецький мав дітей, два його сини здобули освіту. Син Королюка був священиком. При церквах були створені бібліотеки, які постійно поповнювались літературою.

Великою популярністю користувався часопис отців-василіян "Місіонар". В ньому друкувались статті на суспільно-політичні та публіцистичні теми. Виходили газети "Діло", альманах "Дзвони" та інші. Проникали в села твори "Братства Качковського", організації "Просвіта". Невеликі за об'ємом книжечки розповідали про долю українського народу. З рук в руки передавали селяни оповідання: "Із сестрою під вінок", твори І.Франка, Л.Мартовича, В.Стефаника. Читаючи повість "Земля" Ольги Кобилянської, селяни зі сльозами на очах розповідали одні одним зміст твору. Настільною книгою в селянській сім'ї стає "Кобзар" Т.Шевченка. Його вірші селяни вчили напам'ять.

Події, що відбувалися в світі, постійно відбивалися на житті та свідомості галичан. Через часописи довідувалися, що багатонаціональна Австро-Угорщина втрачає свій авторитет на міжнародній арені. В її внутрішньому становищі появляються сили, які не хочуть жити в умовах зверхдержавної політики.

Створення Великої Ради вплинуло на позиції українців і поляків в Австрійському рейхстазі. Серед депутатів-українців зароджується ідея національного відродження державності. Велика Рада веде в Рейхстазі боротьбу щодо визнання автономії Галичини - пропольської орієнтації, депутати-українці - за автономію Галичини - української державності. Рейхстаг, бачачи таку ситуацію, не спішить із визнанням автономії. Однак, напередодні війни поляки домоглися створення національної гвардії. Депутати-українці, особливо К.Трильов-ський, домагаються створення легіонів січового стрілецтва.

Діяльність українських прогресивних сил вплинула на створення молодіжних організацій "Січі", "Пласту", "Соколи". Молодь цих організацій, студенти ознайомлюються з творами Т.Шевченка, І.Франка, Л.Мартовича, М.Коцюбинського, Ю.Федько-вича, І.Воробкевича, В.Стефаника, Ольги Кобилянської. Історія М.Грушевського знайомить студентську молодь зі славними подвигами П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, діяльністю гетьманів "Руїни".

22 червня 1914 року у Львові відбулося свято Шевченківського здвигу - огляд молодіжних формувань. "Від околиць Великого театру і Народного дому під захоплені вигуки "Слава!", засипані квітами львів'ян-українців, які щільним натовпом вишикувались на вулиці, гарцювали кінні підрозділи, очолювані сотником Володимиром Шухевичем, чітко йшли полки січовиків під проводом Л.Цигельського та Михайла Волошина". Історія Галицького стрілецтва. - Львів: Каменяр, 1991. Це свято було першим і останнім в історії тогочасних подій.

В цей час у Львові навчаються діти священиків з Вишнівчика та Чемеринець - Стефаніва, Королюка, Перфецького. Священики-патріоти проводили в селах роботу щодо поповнення рядів січового стрілецтва за рахунок сільської молоді. Крім того, в села Галичини приїздили прогресивні поети, письменники: І.Франко, брати Лепкі, Крушельницькі, які поширювали національні ідеї щодо створення воєнізованих угрупувань.

Село жило повноцінним життям суспільно-політичного і національного відродження. Все частіше на вулицях села можна було почути українські пісні. Особливо молоді подобались пісні "Човен хитається серед води", "Не бий, мій муже, не карай", "Там де Ятрань круто в'ється", "Заповіт" Т.Шевченка, "Не пора, не пора" І.Франка. Поляки співали свої пісні "Вшистко мі єдно", "Старша сестра брата мала" та інші. Селяни збиралися в хатах на вечірки і переповідували одні одним про події в містах, селах, про події у світі.

Життя вирувало своїм повсякденням. Селяни гомоніли про господарські клопоти, перешіптувались подіями, що писалися в часописах. На світовій арені хмари дедалі згущувалися. Ширилися чутки про зростання кайзерівської Німеччини. Сторінки газет сповіщали про військові навчання, про оснащення німецьких солдатів.

Імператор також не чекав. На початку 1914 року було призвано на цісарську службу всіх здорових від 18 до 50 років. Багато галицьких юнаків поповнили сили австрійської армії. Служба звичайно починалася з муштри і дуже мало навчали воїнів тактичного ведення бою. Більше вчили ведення рукопашних боїв. В основному офіцерський склад від капрала до генералів складався з австріяків і поляків. Офіцерів-українців було мало. Однак, М.Тарнавський мав звання генерала, Микитка, Коновалець - полковника, Галущинський - поручика. У війську існував суворий режим. Команди і накази виголошувались на німецькій мові. З села у війську на строковій службі служили призвані 1914 року і попередніх років.

Повсякденна муштра, збиткування офіцерів надоїдала солдату-селянинові, який тужив за рідною домівкою, родиною, коханою дівчиною, що виражалося у піснях:

"Пусти мене, полковнику,

Із війська додому,

Бо вже скучилась, бо вже скучилась

Дівчина за мною!"

Спокійне життя було перерване сумною звісткою, яка поширювалась із швидкістю блискавки. В Сербії в м. Сараєво студентом Г.Прінціпом, виключеного з гімназії за політичні погляди, був вбитий намісник Принц Фердинанд з дружиною. Ця звістка сколихнула світ. Вона стала краплею переповненої чаші зовнішніх протиріч, помислів політиків і розлилася страшним полум'ям Першої світової війни.

24 липня Австрія оголошує війну Росії, а 28 липня австрійські війська почали воєнні дії в Сербії. В криваву бойню було втягнуто 48 держав з півторамільярдним населенням. Бойові операції російських військ на східному фронті змусили до відступу сил Австрії. Театром війни стала Галичина, Буковина. На їх тілі прогриміли страшні, небачені до цього часу битви, що принесли мільйони людських смертей, бідувань, руйнації того, що створювалось віками.

В такій обстановці українці домоглися створення легіонів січових стрільців. Зі скрипом зубів уряд Австрії виділив на 30 тисяч бажаючих 2500 карабінів "Верделя" зразка 1867 року, які ще до війни були зняті з озброєння австрійської армії. Одноразовий карабін міг бути вигідним лише на полюванні на качки або горобці, а не на бойові операції з, до зубів озброєними, дивізіями Іванова, Брусилова і черкеських кінних батальйонів, російської артилерії і авіації. Російська армія мала кращий досвід ведення воєн. Вони навчились воювати в турків, японців. Мала багато досвідчених командирів. Австрійська воєнна стратегія більше орієнтувалася на оборонні, ніж наступаючі позиції. Вже з перших днів австрійська армія почала відступати, втрачаючи живу силу, техніку, боєприпаси. Погано в армії працювала інтендантська служба. Солдати одержували недостатню кількість патронів, гранат, мало було автоматичної зброї (кулеметів-скорострі-лів). На окремі ділянки погано підвозилися артилерійські снаряди.

В російській армії справи були не кращими. Сили підвезення боєприпасів відставали від ар'єргарду наступаючих частин. Вже у вересні росіяни підійшли до головного руського перевалу від Рахова до Сянок-Перемишля. В такій ситуації генерали австрійської армії дозволили легіонам січових стрільців взяти участь в боях. На Сянківському перевалі 17 вересня 1914 року відбувся бій, в якому з Чемеринець брали участь Сипко Осип, Рахиль Володимир. Цей бій був з участю австрійської армії. Бій закінчився невдалою атакою росіян. На Сінківському перевалі збереглася могила, в якій разом поховані росіяни, австрійці та січові стрільці. На могилі поставлений хрест, могила добре збереглася до наших днів.

Війна, що почалася із загарбницьких інтересів, для українського народу стала братовбивчою. Ще за часів поділів Польщі кордон йшов між Бродами і Радзивиловим на південь до Чорного моря, на північ - на Білорусь і Балтійське море. Склалась така обстановка, що брат з Клекотова, Черниці мав брата в Батькові, Сестрашині. Клекотів і Черниця були під Австрією, Батьків і Сестрашин - під Росією. В австрійську армію були призвані на фронт бойки, гуцули, лемки, буковинці, закарпатці, в російську - волиняни і інші етнічні групи з Великої України. Тому на фронтах були випадки, коли в окопах росіян можна було почути українську мову. Як розповідають старожили, що часто солдати-українці приходили до австрійських окопів, спільно розмовляли про трагедію братовбивства на полях війни за шкурні інтереси воюючих держав. Часто співали українських пісень. Так, на Карпатському перевалі в Бескидах між Нижніми Воротами мій дід, що служив у піхоті, чув пісню, в якій російські солдати хулили царя:

"Царь Николай

Захотел воевать,

Пустил гарматы на Карпаты,

Ах, в гробу его мать". Записано мною в 1952 році.

Вже в жовтні 1914 року розгорілися великі бої в районі Нижніх Воріт, які прекрасно описані Богданом Лепким та іншими учасниками.

Захоплення російською армією Галичини та Буковини принесло великі втрати. В будову нашої святині влучив снаряд російської артилерії. Ввірвавшись у село, російські солдати пограбували церкву. Вони забрали срібні та золоті ритуальні предмети. Про пограбування свідчить "Протокол ревізії" Протокол № 1 ревізії за 1921 рік..

Всі культурні центри були закриті, перестали працювати школи. Російські офіцери ображали церковнослужителів, які належали до греко-католицького обряду. Часто робили погроми на єврейські родини, грабували їх крамниці, корчми. Вели розправу з тими, хто служив австрійському режимові.

Важко пережила ці роки родина Королюка, Боднара та інших священиків. Бої докотилися до районів Закарпаття. Однак, в 1915 році російські війська відступили. Страшні бої розгорілися на Сколівщині. Про це свідчать могили на Кряжівському Верху. В них поховано по 600-1000 російських солдатів. Немало полягло австрійського війська. На весні 1915 року російські війська зосередили свої сили на горі Маківка. В цьому бою брали участь січові стрільці. В умовах холоду, гірської лісистої місцевості під шаленим гарматним обстрілом, наступом добірної кавалерійської армії Каледіна січові стрільці боролися мужньо. У спогадах російського генерала Брусилова вказано про героїчні подвиги галицьких стрільців. Тут себе прославили курені Г.Косака, В.Дідушка, Будзинського і Мельника. Роса Іван брав участь у цій битві. Він розповідав, що російська артилерія так била по горі Маківці, що не було квадратного метра, на якому не було б шрапнелі від снарядів.

Війна розкинула вихідців з Чемеринців на різні ділянки фронтів. Петрик Петро, Гарасим Іван Матвійович, Проць Петро, Курило Іван, Дацко Семен, Грендиш Павло, Заєць Антон, Тістик Федір, Мичка Петро, Кіндрат Матвій, Гецькайло Василь, Тістик Йосафат, Жох Іван воювали в Карпатах, брали участь у важких боях в різних родах військ. Вони винесли на своїх плечах страхіття машини смертей і доля їх така: Петро Петрик після поранення помер 8 липня 1917 року; Іван Гарасим повернувся важко хворим, помер у Чемеринцях 11 червня 1918 року; Петро Проць брав участь у боях в Альпах та річці П'яві, помер 22 грудня 1919 р. у війську; Іван Курило вбитий на війні; Семко Дацко не вернувся з війни; Заєць Антон важко хворим помер 17.10.1919 р.; Боршовський Дмитро не повернувся з війни; Івахів Матвій помер 22.07.1920 р., на війні був з серпня 1914 р.; Тістик Федір помер від тифу в Кам'янець-Подільському в 1919 р.; Мичка Петро Якимович помер в шпиталі 27.07.1917 р. після важкого поранення. Повернулися з війни січовий стрілець Винярський Станіслав, Кіндрат Іван, Роса Іван, Мартиняк Іван.

Очкусь Іван Якимович у 1919 році перейшов на сторону більшовицької Червоної армії. Воював проти білополяків, а потім білогвардійців. Після закінчення громадянської війни оселився в Москві. Працював у військовому училищі до 1941 р. В 1941 р. був призваний на фронт у діючу армію. Німецьким снайпером був поранений у таз і залишився інвалідом війни. Женився, в Москві живе його донька. Декілька разів приїжджав у 70-х роках в Чемеринці. Признався, що пару разів у час війни хотів поступити в партію, але йому відказали через те, що воював у стрілецтві Галицької Армії. Дослужився до майора. Останні роки життя хворів і в кінці 80-х років помер. Похований у Москві.

Воїн Галицького стрілецтва Рахіль Володимир у 1919 році попав в полон польської армії, був вивезений в Брест-Литовський концтабір, де й загинув при невідомих обставинах.

Роса Степан повернувся з війни, оженився, працював у домашньому господарстві, мав дітей з дружиною Ольгою. Коли організували колгосп, працював на різних роботах. Любив співати стрілецькі пісні. Жив на хуторі Юрки у власній хаті і часто співав після чарки:

"Гей гу, гей га,

Таке то в нас життя,

Наплічники готові,

Прощай, моє дівча.

Де завтра заночуємо

Не знаємо самі,

Де завтра помандруємо,

Січовії Стрільці." Записано в кінці Юрків Федько М.М. в хаті Роси.

Гунц Петро служив в 1919 роках в армії директорії (С.Петлюри). Повернувся додому, працював секретарем сільської управи, у домаш-ньому господарстві.

Кіндрат Іван Юркович повернувся з війни в Чемеринці і дізнався про трагедію його родини. Ще в роки перед війною він, при певних обставинах, посварився з поляком Стаховським. Війна поставила їх на різні береги життя. Іван пішов у січові стрільці, Стаховський залишився у селі. В червні 1919 року в село прийшла частина армії Галера. Стаховський доніс офіцерам про те, що Кіндрат Іван воює проти польської армії у війську Галицького стрілецтва. Офіцер наказав «галерникові” арештувати Юрка Кіндрата і вбити його. Галерчик прийшов на подвір'я Кіндрата, арештував Юрка і разом з батьком забрав 12-річного Дмитра - брата Івана. Вивів їх обох на гору за церквою, батькові наказав копати яму. Знявши карабіна, вдарив прикладом Дмитра так, що розбив йому голову, а потім добив сина на очах батька. Після цього настала черга Кіндрата Юрка... На горі над церквою довго був хрест. Пізніше родина перенесла його на цвинтар.

На початку війни 28 серпня 1914 року росіяни спалили хату та всі господарські будівлі Федора Кіндрата.

Після невдалих бойових операцій в Карпатах російські війська в 1915 році відступили і почалися нові бої в околицях села. Російські позиції проходили по лівому березі Золотої Липи, австрійські - по правому боці. Бої розгорілися страшенні. Про жертви битв свідчать братські могили росіян і австрійців. На території будинку "Просвіта", городу та будинку вчителів, будинку спеціалістів сільського господарства при плануванні буд майданчика, бульдозери виривали останки перетлілих костей, робітники знаходили металеві ґудзики, монети, а патрони до різних рушниць викопуються і виорюються щорічно. Старожили розповідають, що на території села був рукопашний бій, в якому великі втрати мали обидві сторони.

Коли російські війська відступили в село, приїжджали родичі загиблих, забирали останки, хоронили їх. В урочищах, над церквою, Коноплиська, де були розміщені кулемети росіян, залишили багато гільз, а діти, розкопуючи окопи, вибирали їх і здавали, як кольоровий метал. В лісових масивах до сьогодні збереглися ешелоновим порядком окопи, що простягаються від села Вишнівчик до Дунаєва.

В час війни від розриву снаряду загинув 8 серпня Грендиш Павло, а Корнат Максим забитий ручною гранатою.

Відступ російських військ не минув безслідно. Солдати вривалися в хати, грабували селян, забирали свиней, велику рогату худобу, курей. Забрали цінності з церкви Протокол ревізії за 1920 рік., пограбували заможні жидівські родини.

Фронт покотився на схід. Російські війська під натиском австро-німецьких сил поволі втрачали позиції за позиціями. Війна надоїла солдатам обох воюючих сторін.

Галичани та буковинці часто кидали бойові позиції і здавалися в полон. Полонених росіяни групували, пішки вели до найближчих залізничних станцій і відправляли в райони Сибіру. Особливо багато полонених було в районах Омська, Караганди, Томська та інших міст. Полонених заставляли працювати на лісорозробках. Окремі полонені працювали в копальнях, на різних обслуговуючих роботах. Жили полонені в бараках, без всякого медичного огляду. Бараки були огороджені колючим дротом. На території бараків були вишки, на яких стояли озброєні солдати. До загорожі строго заборонялося підходити. Постовий в любий момент міг відкрити вогонь по порушнику. Полонених погано годували. Порвану військову одежу заміняли на тюремну. Теплу одежу давали взимку лише тим, хто працював на лісорозробках. На роботу і з роботи вели під конвоєм. Агенти третього відділу стежили за військовополоненими. Бунтарів і тих, хто порушував табірний порядок, суворо карали. Були випадки, що вбивали, а списували, що помер від хвороби.

Ще гірше становище військовополонених склалося в умовах італійської держави. Полонених групували партіями і проводили під жорстоким наглядом конвоїрів. В полон потрапляли поранені, які могли йти пішки, але були явні каліки, важко поранені. Важкопоранених при відступі італійських військ мордували в шпиталях, проколювали штиками або вбивали прикладами. В умовах Альп і особливо гірських непрохідних місцях полонені, виснажені голодом, довгою тяжкою дорогою, падали безсило. Конвоїри на місці падіння добивали жертву. Така дорога була засіяна трупами, яких ніхто не хоронив. Доведені до табору, одні полонені заганялися в бараки, інші - до загорож, де вони самотужки будували землянки для проживання. Харчували переважно гнилою рибою або юшкою та макаронами, часом жабами. Їжа була дуже пісною. В таборах наглядачі і, особливо, офіцери на полонених дивилися, як на приречених. В таборах тіла полонених покривались струпами, панувала короста, появлялись воші, переносники різних хвороб, були епідемії малярії, чуми, черевного тифу Про вищесказане розповів П.Левицький - капітан, полонений італійцями, вчитель іноземної мови Боринської СШ... Померлих від хвороб хоронили голими, а одяг спалювали. В місцях близько моря трупи кидали в море.

Перша світова війна закінчилася укладанням Брестського мирного договору. На Брестську конференцію їздили представники України, але нічого вони не домоглися. США, Англія, Франція і Італія розділили карту світу так, що за рахунок України левову частину її земель взяла Росія, Західну Україну - Польща, Буковину - Румунія. Закінчення війни в селі Чемеринці зустріли святково. Навіть була послана делегація від села на торжество у Львові. Правда, в делегацію ввійшли більшість селян польського походження..

Війна закінчилась розпадом багатонаціональної Австрії. Росія з війни вийшла революційним шляхом. В лютому було скинуто царя, а в листопаді 1917 року п'яні матроси скинули Тимчасовий уряд. До влади прийшла більшовицька партія, яку очолив В.Ленін. Більшовики торжествували, наводили нові порядки «іменем революції». Тому в скорому часі російські офіцери та значна частина солдат виступили проти більшовицького режиму. Почалась громадянська війна 1918-1920 років. В цих умовах і прийшлось ділити свою долю вихідцю з села Чемеринці Очкусю Івану, який перейшов на сторону більшовиків, а в винагороду дістав (як співається в пісні тих часів):

Брала русская бригада

Горячистые поля.

И остались им в награду

Два солдатских костыля. Російська народна пісня.

Правда, костилі йому в нагороду дали в другій світовій війні після поранення німецьким снайпером.

Тоді, 30 червня 1919 р., за доносом була здійснена розправа над батьком і братом Кіндрата Івана, про що написано вище. Із історичних джерел відомо, що після боїв Черепновим війська Української Галицької армії без бою зайняли Чемеринці, але далі Боршева не пішли. Не було сил і боєприпасів. Під тиском польських військ українська армія відступила за межі кордону, встановленого ще в 1772 році. Поляки на загарбаних територіях застосовували режим терору, реквізицій, грабувань, арештів, насильства. До редакції газети "Кур'єр львовскі" від 21.01.1919 року польський солдат прислав анонімного листа, в якому писав: "Наші солдати ганебно обкрадають людей, тих, які нас годують на позиціях. Часто в убогих людей видирають останній кусок хліба, домагаються від них речей неможливих, погрожуючи по-українськи гвинтівкою і штиком. Бачив, як у бідної жінки з дітьми забрали всю їжу. Мені соромно, що між нами є такі злодії, які гноблять бідний народ". Нариси історії Львова. В селі були випадки, коли галерчики стріляли курей, відбирали в селян худобу та свиней, щоб поповнити свої продуктові запаси. Мали місце арешти, фізичні побої тих, кого підозрювали поляки. Їх вірними слугами були родини польського походження, як Стаховські. У 1920 році почалася польсько-радянська війна. Командуючий Червоних козаків Примаков здійснив похід до Стрия. В селі Чемеринці в ті дні, коли козаки були в селі, було створено раду. Червоні козаки пограбували церкву: забрали позолочені підсвічники, срібні речі та інші цінності. Протокол за 1921 р. Чемеринської парафії.

Великі європейські держави Англія і Франція, проголосивши Польщу державою, надали їй велику допомогу у створенні армії та її технічному обладнанні. Англійці дали танки (човгни), гармати. З німецької тюрми повернувся Ю.Пілсудський. Незабаром польські війська почали окупацію Галичини і Західної Волині. В листопаді була проголошена Західно Українська Народна Республіка, яку очолив Петрушевич. Почалася польсько-українська війна. Погано озброєні війська ЗУНР не могли стримати натиск багатотисячної армії Пілсудського. Бої у Львові тривали з 1 по 21 листопада 1918 р.

В інтересах здійснення своїх планів прикритої інтервенції Антанта в січні 1919 року прийняла рішення про посилку з Франції в Західну Україну добре навченої і відмінно озброєної американо-франко-ан-глійськими імперіалістами армії генерала Ю.Галера. В наказі Ю.Галер відзначав, що "його мета полягає в очищенні Східної Галичини від українських військ, щоб встановити безпосередній зв'язок з Румунією і створити єдиний східний фронт проти Радянської Росії. За пропозицією державного секретаря США Лансінга 25 червня 1919 року Антанта прийняла рішення, в якому уповноважила Польщу окупувати Західну Україну. Війська Галера швидко окупували територію Львівщини, а 28 червня 1919 р. зайняли Чемеринці. Правда, перед тим вони мали великий бій у Вишнівчику, в якому загинуло, за словами Гуменюка та Гладкого, 216 чоловік. Гуменюк та Гладкий звозили трупи та ховали біля церкви. Спогади Гуменюка і Гладкого. Записав Федько М.М.

Перша світова війна забрала багато наших односельчан, які брали участь на східному фронті з Росією, на південному - з Італією. В боях з росіянами брали участь: Штаргерт Олекса Петрович (1884 р.н.), загинув на війні; Кіндрат Петро Семенович (1892 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Василь Степанович (1890 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Семен Іванович (1881 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Іван Іванович (1899 р.н.), вбитий 16.09.1916 р.; Мерза Степан Миколайович (1887 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Іван, Очкусь Іван, Роса Дмитро (1891 р.), вбитий 1915 р.; Щільник Василь Михайлович, вбитий на війні; Петрик Петро Іванович (1874 р.н.), помер в шпиталі у Бельзі; Курило Петро (1870 р.н.), повернувся в село, помер 1921 р.; Гарасим Іван Матвійович повернувся хворий, помер 11.06.1918 р.; Проць Петро, 22.12.1919 р. помер у війську; Мартиняк Петро Михайлович, вбитий на війні; Грендиш Павло, загинув 8.08.1915 р. (очевидно при обстрілі села); Дацко Семен Лукич, не вернувся з війни; Матяк Павло Дмитрович, не вернувся з війни; Корнат Максим (1856 р.н.), 12.07.1917 р. загинув через необережність з ручною гранатою; Заєць Антон Максимович (1868 р.н.), після війська помер в часі арештування, Боршовський Дмитро Мик., не вернувся з війни; Івахів Матвій (1891 р.н.), на війні був 1914 р., помер 22.07.1920 р.; Станкевич Теодор, помер на війні; Мичка Петро Дм., помер 1917 р. в шпиталі; Кіндрат Матвій, не вернувся з війни; Гунц Федір, не вернувся з війни; Тістик Йосиф Гр., не вернувся з війни; Жох Іван Васильович (1898 р.н.), не вернувся з війни; Завальницький Іван (1890 р.н.), помер в Чорткові у військовому шпиталі; Кренжель Степан, воював на італійському фронті, загинув на П'яві; Тістик Степан Т., попав у російський полон, повернувся додому; Винярський Іван, був у італійському полоні (за словами Тістика В.); Стефанишин Василь, був у російському полоні; Каранчук Франк, в Італії ходив із скаргою до Папи Римського про тортури офіцерів; Боршовський Іван Степанович, служив у кінноті, вернувся у село; Івахів Максим, був у російському полоні.

В 1917 році у церкві брали шлюб жовніри Станіслав Туркул, Йосип Сеньчук - жовнір-артилерист, Петро Гарасим, стрілець 32 полку, Іван Гужельник - артилерист 25 полку гірської артилерії.

Війна закінчилися, але в серцях селян вона залишила глибокі сліди. Матері оплакували своїх дітей, жінки - втрачених чоловіків, дівчата - коханих. Каліки виносили болі ран, а ті, що повернулися здоровими, устами несли правду про горезвісні атаки, поневіряння в полоні, тужили за вбитими побратимами. Часто вечорами можна почути їх спів:

Чорна рілля ізорана, гей, гей!

Та й кулями засіяна, гей, гей!

Людським тілом зволочена, гей, гей!

Та й кровцею ізмочена, гей, гей! Народна пісня.

Були серед селян учасники війни, що брали участь в суворій 1914-1915 року зими в Карпатах, із їх слів не раз лунала пісня:

Окопи, окопи, жаль вас покидати,

Бо вас було тяжко в зимі будувати.

Ми вас будували цілісіньку зиму,

А тепер кидаєм за одну годину. Народна пісня.

Життя плило своїм часом, мов морські хвилі. В пам'яті людській поволі лікували пережиті роки небаченої в світі до цього часу кузні людських смертей, назва якої війна. Поволі селяни постійно зайняті працею на полі, зживалися з новими порядками, що запроваджував польський режим.

В 1921-23 роках за Польщею встановлені і закріплені кордони, за якими Галичина і Західна Волинь ввійшли в склад Речі Посполитої. В село масово почали прибувати колоністи: Строганецький, Голумбійовський, Франек Хрусьцель, Володимир Білінський з самбірського повіту, Міклушка та інші. В селі по війні залишилися маєтки жидів. На фільварку лісництва лісничим був Полюшинський, якого в 1940 р. вивезли на Сибір. Міклушка жив у будинку навпроти магазину, Етінгер - в приміщенні сучасної ощадкаси.

Починаючи з 1891-1900-х років з села багато людей виїхало в інші держави. Причинами була бідність, нестатки .

Розділ VI.

ПОЛЬСЬКЕ ПАНУВАННЯ (1920-1939 роки)

Перша світова війна закінчилася. В 1918 році укладено Брестський мирний договір, за яким США, Англія, Франція і Італія проголосили Польщу державою. Україну розділили між Росією (СРСР), Румунією, Чехословакією. Західна Волинь і Галичина увійшли до складу Польщі.

Загарбавши українські землі, Польща встановлює нові порядки. В селі було створено сільську управу. Війтом було обрано Конського Петра - поляка за походженням. Це була людина, яка вірно служила режиму Йосифа Пілсудського. Вже з 1920-х років в село починають прибувати польські поселенці - колоністи-осадники. Церковний архів. Це були люди, що жили в польських гірських місцевостях, переважно етнічні мазури, з Мазурщини, Засяння та інших місцевостей. На цей час у селі продовжували існувати фільварки Етінгера, Мушалейби, Говдуна, Жебрановичів, Штурмана. Говдун женить свою дочку на Проць Іванові, син якого Проць Олекса після його смерті одержує маєток фільварку.

На перших порах землі залишаються за власниками фільварків. Однак, вже в 1922-25 роках за вказівкою державних органів було проведено парцеляцію фільваркових земельних фондів. Новоприбулим, для заведення господарства, було визначено 10-15 моргів поля. Спочатку вони жили на комірстві в сім'ях польських родин - старожилів, а потім, одержавши землю, женилися на місцевих дівчатах, будували будинки і мирно осідали в селі.

В 1920 році в дворі посесора управляючим був Умрич Федір, його замінив Микола Олійник. В село прибули Ковза Михайло, Едвард Скриптович, Іван Туркевич, Іван Гурський, Володимир Стромецький, Павло Куровецький, Петро Фіца, Петро Маргусь, Василевський, Григорій Музика(родом з с.Кругів що біля м.Золочів) оженився на Агнешці Бяломазур, Іван Жулькевич, Йосиф Коблевський, Станіслав Росіцький, Станіслав Миняк, Петро Кухарський, Франко Заторський, Йосиф П'єкнет, Михайло Бик, Петро Заблодський, Йосиф Заторський та інші. Книга парафіян села. Всі вони опинилися в селі і почали господарювати. Держава надавала їм пільги, а також позики для будівництва жилих будівель. В село прибуває мельник Даніц, який також завів господар-ство. Розповідь старожилів. Списки за даними архіву костелу.

Збільшення родин римо-католицького віросповідання, посилило владу польську владу у селі. Селяни українського походження одержали особові документи (довуд особистий) - паспорт, в яких кожен селянин за національним походженням був записаний русином.

Нова влада старалася тримати в покорі все населення. Для зміцнення своїх позицій в селі створюється "щелецька" молодіжна організація. Спогади односільчан Роса Яким, Жох Я.Н., Проць Текля. Щелецька (Стрілецька) організація одержала карабіни, військову одежу та шапки-чотиригранки. Очолив стрільців Чак Йосиф. Проць Текля, Роса Яким - старожили. Щоденно юнаки польського походження одягнуті в одяг військовий з карабінами марширували вулицями села, співаючи польські маршові пісні. Чак Йосиф старався, щоб кожен стрілець мав військову виправку, вмів користуватися вогнестрільною зброєю. Муштра щоденно проходила на вулицях села.

1920-1925 роки показали, що новоприбулі польські родини збираються бути довго. В господарствах заводять коней, велику рогату худобу, овець, птицю,вводять передові методи господарювання Коней, корів висватують у місцевих селян, частина коней залишалася ще з війни. Владні структури обкладають селян податками. Конський Петро, як війт, старається догодити вищим органам влади. Селян долучають до будівництва та ремонту доріг, вивезення лісу та дров до залізничних станцій.

В 1923-1925-х роках в державі поширюється інфляція. В 1925 році обмін грошей припинив мільйонні курси польської валюти. Були запровадженні паперові та металеві гроші.

З 1920 року до польського війська призивали вихідців з села. Це молодь 1902-1903 років, які служили в різних регіонах Польщі. В 1925 році польська економіка робить спроби стабілізуватися, але в скорому часі поглинає в економічній кризі. Це відбилося на житті жителів села. Запроваджуються нові податки, а селяни заробити грошей не мали де. Тому багато селян у пошуках заробітків їдуть до Америки, в Канаду, Аргентину, Бразилію. Щоб поїхати у США потрібно було мати гроші. В місті Гологорах створюється банк, який під заклад нерухомого майна, тяглової сили і великої рогатої худоби, надавав послуги селянам. Селянин Мерза Петро мав доброго товариша Кіндрата Петра, який заклав свій маєток в Гологірському банку за Мерзу Петра. Мерза П. взяв гроші і поїхав до США. Минає час, а гроші з Америки не прийшли на вказаний термін повернення банкові. Приїхали чиновники з Гологір і розпродали землю, коней Кіндрата Петра. Жінка Мерзи Петра заявила, що гроші вона одержала, але в неї діти та й самій потрібні гроші. Аж через деякий час Мерза П. прислав гроші Кіндрату, який відкупив свою землю та коней. Із спогадів Кренжель Марії.

В селі виникають нові багаті господарства. На Мочулах добрим господарем був Стефанишин, який мав багато землі, тримав пасіки. Далі торгує кіньми Мушалейба. Проць Іван, Мошко Етінгер закупляють киратні молотилки. В селі діє млин та три олійниці. На Гуральні роблять спиртні напої, які бочками вивозять в міста на продаж. Львівські пивовари закуповують у селян ячмінь для виготовлення пива. Торгівці закуповують худобу для вивезення в Львів та інші міста.

Не сиділи, склавши руки, селяни українського походження. Багато селян ще за часів Австрії купили землю, яка збереглася за ними. Добрими господарями стали родини Росів, Кіндратів, Кутерноги, Гарисимів. Сім'ї їх були великими, багатодітними. Робочої сили вистачало, щоб обробити свої поля та й заробити в багатих. Двір посесорський поволі втрачає свій вплив. Парцеляція забрала більшу частину поля. За двором залишається близько 40 моргів поля та ліси - понад 2800 моргів.

Мазури поселяються майже на всіх хуторах. Заводять господарства. Родини українського походження починають створювати свої спілки, які особливого розвитку набули у сфері виробництва легкої промисловості, торгівлі й інших господарських відносин. Поява спілок дала можливість за рахунок внесків заможних селян створити банки та кустарне виробництво. Об'єднавшись, спілки створюють організацію "Суспільної обезпечальні", "Каси хворих", які розміщалися в усіх повітах: Бережанах, Золочеві, Перемишлянах. Львівський історичний архів. Створюється організація "Сільський господар". В параграфі 1 її статуту було сказано: "Учіться господарювати..., пункт 2: Підготовляє синів і дочок господарських до праці.., 3: Організовує збут і заготовку господарських продуктів, 4: Обороняє селянські інтереси, 5: Дбає за здоровляним станом українського села" Альманах "Золотий колос" 1938 рік. та інше. Часопис "Народна справа" своїм передплатникам надавав грошову допомогу при пожежі та загибелі худоби Там же.. Селянин Сильвестр створює крамницю, яка існувала на пайових внесках селян-споживачів.

Не відстають в цьому питанні євреї і поляки. Етінгер має свою крамницю, а поляки створюють свою "спулку". Грендиш Франек мав свою крамницю, що існувала на пайових внесках колоністів. В кінці 20 років польська громада активізує свою діяльність. При підтримці графа Потоцького, місцеві багатії Жебрановичі, Проць І. і вся польська громада на руїнах двірських господарських будівель в 1929 році починають будівництво костелу.Настирливістю,що привела до початку будівництва костелу, відзначився Петро Маргусь.Він не один раз їздив до графа Потоцького за дозволом на будівництво костелу. Починають завозити з села Білого та місцевих кам'яних копалень камінь. Довозять з міст цеглу та інші будівельні матеріали. Місцева влада залучає до будівництва все населення села. Своїми кіньми селяни довозять весь будівельний матеріал. Сільський війт стежить за роботою. За непослух - кара Разом з костелом зводять чотирикімнатний будинок зі стайнями для римо-католицького ксьондза. Костел освячують 13 листопада 1932 р. в честь Станіслава Костка . В село приїхав ,середнього віку, ксьондз Цюпала. Він стежить за будівництвом будівель. В 30-х роках Цюпала захворів і помер. Похований на цвинтарі біля костелу, могила збереглася. В селі живуть римо-католики, але їх мала чисельність не дозволяє впорядкувати костел ї цвинтар. Після Цюпали ксьондзом приїхав у село Новак. Він багато працював у питаннях полонізації українських селян. Часто приходив у школу, старався впливати на дітей греко-католиків. В 1939 році ксьондз Новак виїхав у Польщу. Розповідь Роси Якима, Жох Марії.

У 20-30 роках в Галичині спостерігається процес національного відродження. Гімназії в Бережанах, Золочеві, Львівський університет випускають незначну, але активну кількість студентів-українців, духовні семінарії - священиків, які мали великий вплив на життя селян. Парох Патерига М. веде велику роботу в селі. Спільно з Чепіжаком створюють осередок організації "Просвіта", хату-читальню.

Місцеві торгові спілки ведуть роботу на реалізацію товарів національного походження. В Галичині великою популярністю користувалася папіркова фірма "Калина". В часописі за 1935 рік був поміщений вірш:

Пішов гомін по селі,

Як бив тато сина.

Як вже куриш, то кури

Папірки "Калина". Альманах "Золотий колос".

В духовному житті село не спало. "Просвітницька хата-читальня" несла в село ідеї українського відродження. І плоди цього появилися в скорому часі.

Працювала місцева школа. Базилевич Р., Микитин Т. та інші вчителі кували в учнів почуття національної гордості. Жінка Базилевича більше працювала на користь польської влади. Підручник історії Польщі вихваляв польських королів та Юзефа Пілсудського, а вчителька не могла, тай не хотіла, йти дальше вимог програми. Не відставав від неї і вчитель співів Кокульський, який вчив дітей польських пісень.

Війт Конський помер. Його замінив Павло Сипко. Він походив із старої польської родини, що вела свій родовід ще з 1380 років. В селі українці його називали "Габраль". Це була людина пихата, він вважав себе королем Чемеринців. Любив піднімати руку, особливо до молоді українського походження. Намагався говорити "каліченою" польською мовою. Дружив з польськими поліцаями з Дунаєва та місцевим керівником стрільців Й.Чаком Напідпитку вихвалявся своїм польським походженням і ділами, які мало хто бачив. Зі спогадів старожилів. У протистоянні -національне питання не було осторонь. Проявляв активно свою діяльність, щоб зашкодити під час виборів українцям - кандидатам до сейму. Силою заставляли голосувати за поляків. Однак, на виборах пройшов священик Каськин. Зі спогадів учительки Кривоніс Я.П. записав Федько М.М.

В селі щорічно святкували в неділю свято "Свободи" 16 травня - день скасування кріпосного права. У 1938 році поляки відзначали 20-річчя панування Польщі, а селяни - 90 років скасування кріпацтва. Біля церкви ще в 1848 році було поставлено хрест на честь цієї дати, важливої для українського народу. Селяни прибрали цей хрест квітами та синьо-жовтими стрічками. Вранці в неділю 16 травня 1938 року селяни почали сходитися до церкви. Отець Патерига старанно готувався до свята. Проте, війт Сипко П. та Чак Й. зібрали свою ватагу і вирішили зірвати урочистість свята. На чолі гурту "щельців" у супроводі Чака Сипко П. підійшов до хреста, навколо якого юрмилися селяни, і користуючись владою, наказав зняти з хреста синьо-жовті стрічки. Селяни не виконали його наказу. Сипко П. сам підійшов до хреста і почав зривати стрічки. На нього накинулися жінки: Курило Марина, Проць Ганна, Проць Ксеня, а також Курило Василь та інші. Вони стягли Сипка з хреста і кинули на дерев'яну частоколову церковну огорожу. Селяни з обуренням і криком прогнали Сипка П. і його поплічників від церкви. За таку образу Сипко. П подав до суду в Бережани. Суд покарав активних учасників конфлікту. Селяни ще довго пам'ятали неділю 16 травня - свято "Свободи". У селі про цей день була складена пісня:

Чи ви чули, добрі люди,

Що то за спокуса,

В Чемеринцях на "Свободи"

Обдерли Ісуса.

Першим був то Петро Конський,

Другим - Павло Сипко,

Приказали з хреста зняти

Синьо-жовте "вшистко".

Наші хлопці-українці,

Міцні, як соколи,

Та й кинули Павла Сипка

Та на частоколи. Пісня записана Федько М.М. від старожила Проць Теклі.

На міжнародній арені стали згущатися хмари. В Німеччині та Італії виникають фашистські партії, які дали можливість прийти до влади Адольфу Гітлеру та Муссоліні. В Німеччині починаються масові погроми та винищення євреїв. Польща, як держава, що була санітарним буфером проти комуністичної Росії, поступово починає втрачати свій авторитет. Помирає Й.Пілсудський, Ринь Шліглий виявився надто гоноровим, щоб залучити на свій захист Англію, Францію і США, які в 1918-1923 роках сприяли відновленню Польщі.

В такій політичній обстановці починає пробуджуватися ідея національної незалежності. Вже весною 1939 року в селах Прикарпаття створюються молодіжні організації "Пласт", "Соколи" та інші.

Влітку в селі Кузбатиця, як розповідає старожителька Лис, біля хати Ровецького зібрались понад 300 чоловік. "До села приїхав зі Львова п. Зенон та з Липовець - п. Маркіян, псевдо "Синій". Я була разом із чоловіком на цих зборах. П.Зенон говорив, що поляки вже не довго будуть панувати на українських землях, що німці вирішать їх долю. Тому нам, українцям, треба створювати свою армію. Зброю відбирати в поліції і "щельців", шукати зброю, заховану ще з Першої світової війни. На зборах були з Чемеринців Роман Курило, Михайло Шеремета, Герасим Петро, Волошин Дмитро, Волошин Василь, Гужельник і багато інших, з Білого - Михайло Мних, з Поточан - Юстин, з Новосілки - Матяк. Були також з Вишнівчика, Ладанців, Боршева та інших сіл.

На зборах Курило Роман був обраний сотником, Шеремета Михайло - станичним. Я з іншими жінками готувала обід і добре чула, що робилося на подвір'ї, де було близько 300 осіб. Пообідавши, учас-ники зборів співали "Ще не вмерла Україна", "Ой у лузі Червона калина", "Не пора, не пора" та інші. Це було велике свято, якого я довго не могла забути."Із спогадів старожительки Лис, записав Федько М.М.

Пан Зенон та Маркіян з Липовець поїхали з села, а через деякий час ми почули, що хлопці з нашого села створюють свою збройну силу. Коли довідався про збори війт Сипко Павло та поліцай Кулеба Іван, приїхали на Кузбатицю і допитували селян, про що йшла мова на зборах. В селі ширилися чутки, що поляки скоро втечуть, що українці будуть мати свою державу. Окремі, радикально налаштованні, поляки скаженіли, обурливо ставилися до українців, погрожуючи: “Ми вас ще будемо бити і хоронити у ваших синьо-жовтих лахах”.

Через деякий час, згадував Проць Олекса, який був присутній на зборах, "ми приступили до діяльності". В Дунаєві був постерунок польської поліції. Була там зброя: карабіни, патрони, револьвери, гранати. На зборах нашого Чемеринецького загону було вирішено заволодіти, тобто реквізувати зброю. Окремим учасникам операції було доручено вивчити умови зберігання зброї. Виявилося, що зброю охороняють, і з голими руками здійснити задум було безглуздям. Тоді вирішили взяти зброю в "щельців" - не пам'ятаю, скільки карабінів. Кілька поліцаїв на підводах їхали в Перемишляни. Очевидно, була якась нарада, про що нам дали знати з Дунаєва. Нас, декілька хлопців, засіли на повороті на Дунаїв і чекали появи підвід. Нарешті дві підводи появились на дорозі. Ми вискочили на дорогу і захопили поліцаїв так, що вони без опору віддали нам всю зброю та патрони. Спогади записані Федько М.М. Кулеба Роман згадує, що, коли почалася польсько-німецько-радян-ська війна, польські солдати йшли з Дунаєва, Смереківки через гору на Перемишляни. Хлопці з села виходили на дорогу і відбирали карабіни. Поляки зброю віддавали без опору, мабуть тому, що боялися, коли попадуть в полон до німців чи росіян, їм можна буде виплутатися з ситуації без зброї. Там же

З села почався виїзд поляків до Польщі. В цей час виїхали багатій Міклушка, ксьондз Новак та багато інших. З села багато хлопців, що служили в польський армії, загинули в боях з німцями та військами Червоної армії. Згадуючи про виїзд поляків, селяни співали пісні:

Пішли пани із торбами,

Що нас били нагаями". Пісня записана від Гарасим Наталі

Колишні протиріччя показали себе. Невідомо за що був вбитий у лісі мельник Даніц.

Жителі села чекали звільнення: волі, свободи, правди, яка твердо спала. В селі залишилися польські родини старожилів та декілька сімей мазурів. Серед селян існувала ненависть до євреїв-визискувачів, до власника корчми Хуника, до колишніх заправил, що вірно вислужувалися польському режимові.

Війна, що почалася, розставила односельчан на різні фронти. На фронтах Вільчак Людвиг, Боршовський Данило та інші. З фронту повернулися Гарасим Степан, Гарасим Дмитро,Кіндрат Василь ,Росіцький Петро та інші. Вербицький Йосип обслуговував на війні солдатів, підвозив боєприпаси, привозив поранених до польових лікарень. При відступі польського війська втік з підводою в село. Коней від нього забрали червоноармійці. Чак Йосиф воював на Східному фронті. Пізніше вбитий у Чемеринцях.

Отже, 20 років панування Польщі на Чемеринецькій землі проходило в національному, соціальному та політичному протистоянні.

Появилися окремі протиріччя між римо- та греко-католиками,що приводило до ворожнечі між радикально налаштованим польським населенням та українцями. Польська влада пробувала утвердити своє панування, українці - стати господарями своєї землі.

Політичне і міжнаціональне протистояння,підбурюванне владою, в час війни виражалося в міжусобицях, в пролитті крові. І як наслідок, загарбання Польші фашистською Німечиною, а Західної України - більшовицькою Росією.

Розділ VII.

ПІД ВЛАДОЮ РАД (1939-1941 роки)

У вересні 1939 року Червона армія, порушивши кордон, вторглася в Західну Україну, захопивши її землі. Про події, що проходили на цих землях, більшовицька історіографія замовчувала, або зображала події фарбами, потрібними більшовицькій ідеології. У більшості документів, написаних у 1939 році, вказується, що похід радянської армії в Західну Україну носив визвольний характер. Селяни зустрічали визволителів радісно, з квітами і т.д. Насправді в 1939 році в селах будували брами, на яких вивішували синьо-жовті та червоні прапори. "Я був малим хлопцем, мав 6 років. У вересні до нашого села під'їхали на конях червоноармійці. На початку села була побудована брама з прапорами: червоним та синьо-жовтим. Народу зібралося багато. Під'їхала, накрита брезентом автомашина, полуторка, з якої вийшов зарослий, високого росту, кремезний офіцер-росіянин. Він привітався з селянами. Оглянув браму і наказав: "Снимите эту националистическую тряпку", тобто синьо-жовтий прапор. Селяни наче оніміли. Ніхто прапора не поліз знімати. Тоді він наказав під'їхати до брами полуторці, а офіцер нижчого рангу зняв синьо-жовтий прапор і заховав у кабіну машини. Потім офіцер почав проклинати австрійців та поляків, які в ярмі і темноті гнітили селян. Вказавши на вершини гір рукою, сказав, що "советская власть" заставить гірські полонини ростити пшеницю". Спогади Федька М.М.

Очевидно подібна зустріч була і в Чемеринцях. Житель села Кулеба Степан згадував, що совітські вояки були в рогатих шапках, з дуже довгими рушницями зі штиком. Були взуті в черевиках з обмотками, а офіцери в парусинових чоботях. При зустрічі з селянами говорили, що колгоспне селянство живе в достатках, а за селян працюють трактори та комбайни. Наголошували, що полька влада зробили вас своїми рабами, а радянська влада знищить куркулів, і всі будуть жити в повних достатках. Діти будуть вчитися в школах, а жінки будуть мати права на рівні з чоловіками. Селяни уважно слухали виступаючого, "раділи новому "щастю", яке їх чекало". Спогади Кулеби С.М.

В скорому часі було створено сільську раду, обрано голову, секретаря. Почала працювати школа. Директором залишився Базилевич Роман. Головою сільської ради обрали на виборах Мерзу Петра Зі спогадів Грендиш Ірини. , створили виконком сільської ради. Працівники сільської ради описали наявність в кожному господарстві землі, великої рогатої худоби, тяглової сили. На зиму 1939-40 років районне начальство знало про господарську діяльність села. Були обміряні землі з озимими та ярими культурами. Селян поділили на куркулів, середняків та бідняків. На основі даних сільської ради було запроваджено примусові поставки державі хлібопродуктів (пшениці, ячменю, вівса), м'яса, молока, яєць, обов'язкову здачу шкіри, вовни, льоноволокна. Культзбором були охоплені всі селяни, залежно від площі у гектарах. Запроваджувалися податки за землю, тварин та податок на нежонатих після 18 років. Контигент (обов'язкова поставка хліба) державі селянин віз до складів залізничних станцій власною тягловою силою. Зерно переважували і видавали квитанцію про здачу. Культ-збори були великими. Селянам мало що залишалося на прожиток і засів ярих культур. Спочатку люди вірили, що прийшли з-за Збруча "брати по крові" і "старший брат" росіянин, і можна буде мати свою державу. На словах Українська радянська соціалістична держава, декларована Конституцією УРСР 1937 року, визнавала суверенність держави, а на ділі "батько народів" перетворив її в економічний придаток разом з іншими союзними республіками для російської соціалістичної імперії. Тому в усій Галичині в час приходу більшовицької влади вивішували синьо-жовті прапори. Населення Галичини та Волині мало знало про голодомори 1922-23 років, 1932-33 років, про які замовчував бюрократичний сталінський режим, за який і сьогодні не хочуть взяти на себе відповідальність лідери Компартії України.

Поголовно малоосвічені селяни не могли визначити понять національного способу співжиття. В 1940 році в село час від часу почали приїздити працівники районного відділу державної безпеки (НКВС). Вони уважно придивлялися до колишніх польських сільських чиновників, лісничого, директора школи, вчителів, священика. Скрупульозно, при допомозі довірливих селян, вивчали хто чим дихає, як окремі особи ставляться до нової "народної влади", до "батька народів", культ якого досяг апогею. Вишукували людей, які брали участь у Січових Стрільцях, Галицькій армії, служили у польському війську, їх військові чини, заслуги і все інше. Під особливим наглядом була інтелігенція, заможні селяни. Часто проводилися збори, на яких виступали "брати" з НКВС. Вони говорили селянам, що запеклими ворогами є українські буржуазні націоналісти, які з польською шляхтою довели вас до бідноти, а радянська влада зробить вас щасливими, заможними, грамотними і від Карпат до Тихого океану "ваша Родина". Ми викоренили націоналізм у Східній Україні, а зараз настала черга за вашими землями, бо націоналісти-самостій-ники хочуть незалежної, соборної, суверенної України.

"Гачок кинутий, ловись рибко." І ловилася. Окремі інтелігенти, селяни, гострі на язик, входили в довіру, розкривали те, чим боліла душа і серце при польському режимові. Працівники НКВС старалися також ввійти в довіру до тих, хто довірявся їм. І в скорому часі, добре знаючись на справах фабрикації ворожих для більшовицького ладу ідей, створювалися цілі тони провин для нових жертв сталінської машини терору.

Вже зимою 1940 року в селі почали приїздити непрошені, добре озброєні "друзі народу" НКВС, які заходили до будинків лісничого, польських громадян, місцевих заможних родин, об'являючи їм, що вони вороги народу. Давали на зібрання необхідних речей 2 години і, посадивши дітей та жінок на підводи, везли до ближніх залізничних станцій. Чоловіки в більшості йшли пішки в супроводі конвоїрів, які попереджували: за спробу втечі розстріл на місці. На місці були розстріляні в Сколівському районі в селі Сможа німецькі колоністи. В Чемеринцях цього не сталося. Лісничий пан Полюшинський зі всією сім'єю, селяни (поляки) Мирда, Шмут - сім'ї мазурів не робили спроби тікати і підкорилися озброєним до зубів чекістам.

Завезені родини в ліси Сибіру, викидалися в загороджені лісові місця при 40-45 градусних морозах. Там і залишилися їхні кості в снігах.