Історія села Чемеринці

З'являються прізвиська людей, що переїхали з інших сіл: Вівківський (із с. Вовків), Кропив'як (із с. Кропивна), Біленька (із с. Біла).

Змінивши наголос в імені Петру на Пйтро, односельчани знають, що йдеться про Стецька Петра із Василькового. Часто вживають: "їхати біля Пйтра", "пасти корови аж до Пйтра", "У лісі коло Пйтра".

Так з'явилися і прізвиська Паьошин Василь, Панятий Миронко, Зайчик Василь та інші.

Багато прізвиськ, як бачимо, походять від імен - Якимів, Марищині, Іванкові, Гнатишині; назв хуторів чи сіл - Комар, Вівківський, Біленька; Професій родичів - Ковалі, Шевці, Дротєр, Цвях; прізвищ - Партач, Говдун. Є також прізвиська Вуйцьо, Курочка, Козій, Цап, Щепан.

У селі є є прізвища, що зустрічаються рідко. Це Стриганецький, Гнатяк, Лис, Брославський, Баліцкий, Панонько.

Якщо раніше змішані шлюби відбувались між українцями і поляками, то в наш час можна назвати шлюби із росіянами, білорусами та іншими, проте в селі ці подружні пари не проживають.

Жителі села

В розвитку села брали участь родини, які посилилися, прижилися в селі і були учасниками його суспільно-політичного, культурного та духовного розвитку.

Велику роль в духовному житті і розвиткові села відігравали особистості, які своєю діяльністю примножували славу села. Таким особистостями з давніх часів були церковнослужителі. Велику увагу привертає в пам'яті людській парох села Теодор Теліховський. За його діяльністю на кошти селян було збудовано церкву на урочищі Цвинтарисько на Гуральні в 1768 році. При ньому почала працювати парафіяльна школа. На жаль, рік народження о. Теліховського не вдалося встановити, а помер він на початку ХІХ століття. Його замінив Тиблевич.

Велике життя прожив в селі М.Перфецький - 89 років. Він помер у Чемеринцях і похований біля церкви, якій присвятив все своє життя. Після Перфецького священиком став Королюк, його замінив Боднар, а після Боднара парохом став М.Патерига. Всі ці люди багато працювали в справі духовного утвердження християнської церккви. Патеригу змінив Калиновський Олекса, а після нього - Микола Дідич.

Важлива роль з виховання молоді належала школі. Перші вчителі - Лукасевич, Спіридович Ванда заклали в селі перші зерна плодовитої освіти, а директори школи Микитин Теодор, Базилевич прожили і працювали в умовах великих потрясінь, які принесли Перша та Друга світові війни. Однак, написати про них складно, бо мало вдалося зібрати фактів, щоб висвітлити їх участь в громадському та просвітницькому розвитку села.

Багато молодих людей здобули вищу освіту і стали гордістю села. Допомогли в підборі матеріалів для написання історії села Роса Іван, Тістик Ярослава, Любко Степан, Краєвський Михайло. Багато сил і енергії віддав Писарчук Петро Іванович. Певну лепту в розвиток футбольної команди вносить Гнатяк Орист. При його спонсорській підтримці ростуть хороші футболісти. Кеди для футболістів добротно зробив Мерза Володимир. Гужельник Люба має своє невелике торгівельне підприємство. Тістик Степан Ількович в Києві є власником підприємства - товариства з обмеженою відповідальністю. Це честь і слава села.

Шандаровський виховав троє дітей. Син Роман закінчив лісотехнічний інститут, працює в Перемишлянському лісництві. Син Ігор працює на меблевій фабриці, а дочка Орислава закінчила лісотехнічний інститут, живе і працює в Чернігові. Дружина Люба Степанівна медфельдшер. За довгі роки життя збагатила свої знання в медицині так, що її діагнози підтверджуються висококваліфікованими лікарями.

Гордість села

Бойчишин Михайло Ілліч.

Батько його родом з Виписок, оженився в Чемеринцях. Михайло народився в Чемеринцях в 1948 році. Після закінчення Чемеринецької восьмирічної школи навчався у Винниківській школі-інтернаті. Поступив у Політехнічний інститут, по закінченні навчання працював на конвейєрному заводі. В часи демократичних змін став членом Руху. Першими демократичними виборами був обраний головою Шевченківського райвиконкому. Балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради. Переїхав у Київ, працював секретарем Українського Народного Руху. Пропав безвісти за невияснених обставин.

Писарчук Петро-Володимир Іванович.

1955 року народження. В 1971 році закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, а потім Дунаївську середню школу. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював на різних державних посадах. Набув практику вмілого керівника. Побудував у Львові ринок "Південний". Багато зробив по ремонту церкви в Чемеринцях. За його кошти в селі відремонтовано школу, побудовано каплицю. Депутат Верховної Ради України 2-х скликань.

Проньків Василь Ількович.

Народився 1946 року в с. Брюховичі Перемишлянського району. З 1979 року - священик сіл Чемеринці та Плинникова. Одружений, має троє дітей.

Краєвський Володимир Йосипович.

Народився 1957 року. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу з відзнакою, Львівський технікум харчової промисловості, Львівський політех-нічний інститут. Працював на відповідальних посадах: директором Львівського хлібокомбінату, Львівського винзаводу, Львівського хлібозаводу № 5. Член Львівського міськвиконкому в 1998-2002 рр.

Краєвський Орест Йосипович.

Народився 1967 року. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, Львівський технікум харчової промисловості, Торгово-економічний інститут. Мер міста Бібрка

Винярський Степан Володимирович.

Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Здобувши середню освіту, поступив на журналістський факультет Львівського університету. Працює на державному телебаченні міста Черкаси. Ведучий програми "До речі".

Герасим Василь Степанович.

1948 року народження. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, Дунаївську СШ, Львівський лісотехнічний інститут за фахом "інженер". Працював директором Глинянської килимної фабрики. Зараз має власний магазин у Глинянах.

Тістик Ярослав Зиновієвич.

1968 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Вишнівецький радгосп-технікум, а в 1996 році - торгово-економічний інститут. У 2000 році закінчив Академію державного управління при Президентові України. Директор бізнес-центру "Фітал" у Львові. Допоміг у вивченні історичних документів епохи середньовіччя при написанні історії села.

Федько Михайло Миколайович.

1933 року народження. Закінчив В.-Гусинську загальноосвітню школу в 1949 році, в 1952 році - Боринську середню школу, а в 1960 році - Львівський університет. Історик. Працював директором Довжківської та Шандровицької неповно середніх та Вовчанської середньої шкіл. З 1973 року працює в селі Чемеринці директором школи. З 1993 року на пенсії. Одружений, має трьох дітей. Дружина Марія Михайлівна - вчителька математики. Зробив значний внесок у написанні історії села.

Федько Руслан Михайлович.

1968 року народження. Навчався у Чемеринецькій ЗОШ та Першій Ужгородській школі ім. Т.Шевченка. Закінчив Ужгородський уні-верситет. Працює провідним лікарем Ужгородської центральної лікарні. Одружений, має доньку. Активний учасник громадського життя Закарпаття.

Данилів Михайло Миколайович.

1960 року народження. Закінчив Корелицьку загальноосвітню школу, Самбірське педучилище та Тернопільський педінститут. Директор школи з 1993 року. Одружений, має троє дітей. Дружина Віра Степанівна вчителька Чемеринецької загальноосвітньої школи.

Кривоніс Богдан Петрович.

1931 року народження. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, Дунаївську середню школу, історичний факультет Львівського державного університету. Працював вчителем історії в Білецькій загальноосвітній школі, а потім її директором. Багато уваги надавав громадській роботі. Обирався депутатом Білецької сільської ради. Багато працював над розвитком в учнів патріотизму, гордості за рідний край. Зібрав матеріали для написання історії села Білого. Помер у 2000 році.

Ляхович Володимир Васильович.

1943 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Дунаївську середню школу, Львівський сільськогосподарський інститут, Львівський держуніверситет. Працює вчителем математики. Депутат районної ради всіх трьох демократичних скликань.Дружина Ганна Петрівна - вчитель математики Чемеринецької ЗОШ.

Ляхович Ігор Володимирович.

1968 року народження. Закінчив Чемеринецьку ЗОШ та Дунаївську СШ. Після закінчення Львівського університету працював в Чемеринецькій ЗОШ. Зараз працює на ринку "Південний" у Львові.

Савич Михайло Петрович.

1946 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Після здобуття середньої освіти, навчався у Львівському вищому пожежному училищі. Працював в обласній пожежній охороні. Вийшов на пенсію в чині підполковника. Проживає в м. Львові.

Мерза Володимир Франкович.

1954 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, профтехучилище, Львівське вище військове політичне училище. Служив у військах Варшавського договору, брав участь у виведенні радянських військ з Німеччини. В чині підполковника вийшов на пенсію.

Любко Євген Петрович.

1956 року народження. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу в 1967 році та середню в 1970 році. В 1977 році закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. Працює в Перемишлянському районному управлінні сільського господарства. Одружений, має двоє дітей.

Дикунський Ярослав Степанович.

Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Здобув середню освіту, закінчив вище технічне військове училище. Служив в країнах соцтабору в Європі, на Кубі. В чині полковника вийшов на пенсію.

Тістик Богдан Григорович.

Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Після здобуття середньої освіти поступив у духовну семінарію. Висвятився на священика і працював в селі Верхнє Висоцьке Турківського району, а потім парохом міста Турка. Був деканом Турківської парафії. Похований в с. Чемеринці.

Тістик Олексій Володимирович.

1959 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Дунаївську СШ, Львівський політехнічний інститут. Працював начальником цеху Львівського комунального підприємства ТЕЦ.

Тістик Степан Ілліч.

1955 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Львівський поліграфічний технікум, поліграфічний інститут. Працював у Києві. Зараз директор ТзОВ "Елкон".

Тістик Ярослав Ількович.

1946 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу в 1961 році, курси трактористів у Перемишлянах. В 1963 році закінчив шевське училище, служив у війську в м. Лодзі (Польща). Поступив у Воронежське військове навігаційне училище. Після закінчення училища поступив у Ленінградську воєнну академію. Служив в Баку, а потім у Німеччині. В 1976 році повернувся і працював викладачем у Воронежському авіаційному училищі. В чині підполковника вийшов на пенсію. Має власне підприємство торгівлі.

Тістик Петро Ількович.

1939 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Дунаївську СШ. Працював секретарем Чемеринецької сільської ради 1958-1961 р. По комсомольській путівці поїхав на освоєння цілинних земель у Красноярський край. Брав участь у будівництві БАМу. Працював начальником відділу робочої сили. Оселився в Усть-Ілімську. Пенсіонер. Має власне торгове підприємство.

Петрик Василь Андрійович.

1952 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу в 1967 році. Закінчив духовну семінарію. Працює священиком в селищі Винники.

Сельвестр Богдан Семенович.

1967 року народження. У 1982 році закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Після закінчення духовної семінарії працює священиком в с. Піски Городоцького району.

Федько Леся Михайлівна.

1965 року народження. Закінчила Чемеринецьку загальноосвітню школу, Перемишлянську СШ, Ужгородський університет. Під час Чорнобильської катастрофи працювала лікарем в Іванківській центральній лікарні, пізніше лікарем Львівського автобусного заводу, у 5-й поліклініці. Виїхала в Італію.

Мартиняк Василь Васильович.

1955 року народження. Закінчив 8 класів Чемеринецької загальноосвітньої школи, Бродівське педучилище, Львівський університет. Працював директором Кимирівської ЗОШ, завРайВНО Перемишлянського району, головою районної адміністрації, в обласному управлінні освіти

Із записів Ляховича В.В.

Між добрими людьми.

Розповідь про односельчанина Гнатяка Ориста Павловича

Історія України починається з історії свого роду, своєї сім'ї, від рідного міста, села, вулиці, де живеш чи народився... Високе почуття рідної вітчизни передається з покоління в покоління. Батьківщина бере свій початок від тепла рідної домівки, чистої, як краплина роси, рідної мови, мелодій народних пісень. І хоч би де ми не перебували, хоч би куди не пролягали наші нелегкі життєві дороги, ми завжди повертаємось до рідного порогу. Саме такі думки приходять, коли хочеш розповісти про нашого земляка Гнатяка Ориста Павловича, який після закінчення школи навчався у Львові, працює і проживає там уже багато років. Проте, ніколи не забуває рідної домівки, постійно приїжджає до матері, цікавиться проблемами села, намагається допомогти їх розв'язати. Про таких кажуть: "Йому до всього є діло".

Дуже часто пан Орист заходить до місцевої школи, цікавиться навчанням учнів, буває на перших тематичних уроках у День знань 1 вересня. Він висловлює свої думки, вміло веде дискусії з старшокласниками, що робить такі уроки значимими. Його авторитет, професіоналізм, щирість, відкритість, життєвий досвід, дієвість є для учнів яскравим прикладом, гідним наслідування. 1 вересня Орист Павлович робить першокласникам подарунки, на згадку про перший день у школі.

Крім того до учнів школи щороку приходить Святий Миколай з яскравими подарунками, придбати які допомагає Орист. Випускики радо запрошують його на свої випускні вечори, і він майже завжди відгукується, вітаючи їх із закінченням навчання.

За його ініціативи проведено ряд екскурсій. Молодші школярі кілька разів побували на екскурсіях у Львові, а старші побували у Почаєві, Зарваниці, у монастирі св. Анни, у монастирі Манявський скит, у Карпатах. На його запрошення учні та вчителі школи побували на виставі у театрі ім. М. Заньковецької.

Приємно бачити, що у всіх його доброчинних починаннях його підтримує дружина Христина. Під час екскурсій до Львова вона намагалась показати дітя якомога більше, постійно піклувалась щоб в поїздках почувалися комфортно, не були голодними.

Спонсоруючи футбольну команду пан Гнатяк дбає про те, щоб молодь розумно проводила свій час, щоб хоч якось пожвавити життя в селі. Гнатяк О.П. намагається бути на всіх заходи, що проводяться у селі. Завжди прагне допомогти і церковній громаді. Саме він є ініціатором написання "Історії Села", залучивши до цього односельчан.

Із записів Ляховича В.В.

Усяким людям всякі дари:

Одному ясний сильний ум,

Що не знаходить в світі пари,

Другому рій крилатих дум,

Що, мов орли, летять за хмари,

Ще іншим руки золоті:

Що очі бачуть - руки вдіють.

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось їм.

І.Я.Франко

Талановитий і працьовитий український народ. Багато талантів проявили і жителі нашого села. За розповідями село славилося майстринями-ткалями, вишивальницями, ковалями, кравцями, столярами. Завжди були серед них гарні співаки, жартуни, танцюристи.

Не без іронії згадують жарти і витівки Роси Атанаса з Провалу, до сьогодні переказують байки Винярського Йосипа з Гуральні, яких він знав дуже багато, і якого дуже радо зустрічали на всіх вечорницях. Всі дивувалися його майстерності передавати зміст, захоплювалися його пам'яттю.

Заслужив уваги Курило Андрій з Голого Кінця, який, не маючи освіти, проявляв великі здібності в усному рахунку, мав хорошу пам'ять і уяву. Обмірюючи присадибні ділянки, за отриманими даними усно визначав площу. Більшість площ городів знав напам'ять, міг, глянувши на ділянку, майже точно назвати її площу.В умовах колгоспного ладу старався не зауважувати площі ділянок, якщо їх розмір був більшим від норми.

У селі завжди були свої музики, їх запрошували і в інші села, райони.

Про майстерність жінок-вишивальниць свідчать чудові рушники, які можна побачити у кожному домі.Вишивали навіть мужчини.Так Гнатяк Павло вишив рушники для церкви. Особливо майстерно виконані вони у нашій церкві. Роками зберігаються узори на корсетах, а одягати їх стало традицією для дружок і молодої.

Про талант столярів свідчать вироби, виготовлені ними. Замовлення вони отримують звідусіль. А казальниця у церкві, виготовлена Кіндратом Ярославом Івановичем, хороше цьому підтвердження.

У 40-60 роки минулого століття добрими кравцями були Герасим Петро і Кулеба Степанія, які у важкі роки дуже виручали своїх односельчан.

Дивом було для сусідів Брославського Трохима з Гуральні у 50-х роках побачити у його домі світло електричних лампочок. Син його Ілярій дуже захоплювався технікою і фізикою. Повернувшись з армії, він збудував на потічку невелику греблю, використав енергію піднятої води для приводу генератора, привезеного десь із «світів». Регулювання засувки шлюзів придумав так, що міг здійснювати його з будинку. Планував зробити освітлення всієї Гуральні. Але саме тоді почали електрифікацію села. Любов до техніки Ілярій проніс через усе життя. Він відремонтував старенький млин, а потім із синами розширив його. Відремонтував колгоспну пилораму, від якої вже всі майстри відмовились. Завжди на ходу був його комбайн СК-5. Зробив системи парового опалення вдома, у магазині, в будинках багатьох односельчан. А коли настала потреба, взявся лагодити студні. Став таким собі "лікарем-айболитом" у всякому ремонті. Нікому не відмовляв. Зараз займається ковальською справою, слюсарить, виготовляючи ті чи інші механізми для селян.

І таких у селі було багато. Так, Баліцький Ярослав, працюючи водієм у колгоспі, приладнав двигун із списаного автомобіля для приводу циркулярки і січкарки, придумавши дуже оригінальне, автоматичне регулювання обертів двигуна.

Кіндрат Василь, займаючись бурінням свердловин, замінив ручний привід механічним, виготовив млин для виробництва гречаних круп, придбав стрічкову пилораму, трактори, автомобіль.

Більшість механізаторів колгоспу були висококваліфікованими, могли працювати трактористами, комбайнерами, водіями.

Були люди, які могли полагодити відро, відремонтувати годинник, змайструвати детекторний радіоприймач. Про багатьох можна сказати справедливі слова: "Що очі бачили - руки зроблять".

Молодь села прагнула до знань. І як показало життя, багатьом нашим односельчанам Бог дарував такий талант.

Першим із селян здобув вищу освіту інженера-геолога у Львівському політехнічному інституті Кутернога Євген Петрович. Більшість свого життя він провів у геологорозвідувальних експедиціях з пошуку корисних копалин по всій території колишнього Союзу.

Потім багато вихідців з села здобули вищу освіту у вищих навчальних закладах міст Львова, Києва, Тернополя, Дрогобича. Серед них - лікарі, вчителі, інженери, юристи, товарознавці, журналісти, архітектор, військові, ветлікарі, економісти, агрономи. Вони стала хорошими фахівцями, успішними бізнесменами, користуються заслуженим авторитетом.

Нам, вчителям школи це особливо приємно, бо десь вважаємо, що наша праця була часткою їхнього успіху, дала їм шанс здійснити такі успішні кроки.

Тому, описуючи людей свого села, хочемо назвати тих вчителів - вихідців з села, які багато років навчали і виховували дітей. Здобувши вищу педагогічну освіту, понад 40 років у школі села пропрацювали вчителем географії, біології і хімії Кривоніс Ярослава Петрівна, вчителем математики Ляхович Ганна Петрівна, вчителем географії і історії Стецько Тетяна Ярославівна. Це вчителі вищої категорії із званням "Старший вчитель". Вони постійно прагнули дати своїм вихованцям міцні знання, формували у них кращі людські риси характеру.

Приємним є те, що багато молодих вчителів школи є нашими випускниками.

ДОДАТКИ

до
Історії села Чемеринці

(спогади, записи з інших джерел) Спогади односельчан записані Ляховичем В.В.

Розповідь Круп'яка Семена

Історія переселенців, яких доля закинула до села Чемеринців і на Україну, які проживали і ще частина проживає на Україні і, особливо, з липня-серпня 1947 року.

Я, Круп'як Семен Пантелеймонович і мої батьки Круп'як Пантелеймон Григорович і Круп'як Пелагія Ільківна та їх діди та прадіди були українцями і споконвіку проживали на території України, на Галичині.

Коли турки і татари напали на Київську Русь, люди з міст і сіл, повтікали в ліси, в гори своєї країни, тому нас прозвали гуралями (від слова "гораки") в горах і містах робили розкорчовки і утворилися гірські поселення, яке назвали селом Явірки (від слова "явір", дерево) (роки я не знаю), але в такий спосіб утворились українські села в горах. Коли польська шляхта напала на землі України (1340-1380 рр.), вона загарбала частину Галичини під своє панування. Так ці українські поселення опинились під Польщею. Це Гуралі, Лемки, Холмщина, Надсяння. І так ми опинилися в Краківськім воєводстві (область) повіт (район) Новий Торг до червня-липня 1945 року.

Після війни у 1945 році Сталін з російської сторони і новостворений польський уряд видали указ, щоб кожен вертався на свою батьківщину. Тоді люди перелякалися, що робити, куди вони поїдуть зі своєї землі, але це вже була польська територія. Люди плакали, не хотіли виїжджати. Але на це ніхто з влади не звертав уваги, і почали виконувати угоду (наказ). Силоміць людей виганяли з рідної домівки, загружали в товарні вагони і місяцями везли на Велику Україну. Так нас завезли в холоді і в голоді в колгоспи без ніяких документів на Кіровоградщину. Люди, родини трималися купки всі хотіли бути разом в одному селі. І так ми прожили в тім "раю" більше року, народ не привик до такого життя, до колгоспів. З нас знущалися, сміялися з нашої мови, і люд почав радитися, що робити, як повернутися на рідну землю в свої оселі, де залишили все своє майно: коні, худобу, будівлі, поле, ліси. Туга охопила людей і вони сім'ями почали виїжджати 1947 назад до кордону в напрямі Львова щоб повернутися на рідну землю, але не всім пощастило перетнути границю. Хто скоріше виїхав, той ще втік назад у рідні місця. А нам і ще багатьом іншим нашим односельчанам не пощастило, границю закрили і вже більше нікого не пускали ні туди і ні сюди. Таким чином багато сімей і мої батьки залишилися у розпачі. Що робити? Назад повертатися у колгоспи на Кіровоградщину не хотілося і на рідну землю вже не пускають. Що робити? А тут, на західних областях, на Львівщині, ще колгоспів не було, ще були господарі, осібняки. Думали, що так буде, тоді ті, що хотіли робити на полі, почали шукати собі місця по районах і селах Львівщини. А багато оселилося в місті Львові, де живуть і досі. Мої батьки з чотирма маленькими хлопчиками і ще кілька родин знайшли собі таке село - Чемеринці, щоб триматися разом. Почали шукати собі роботу, щоб прогодувати себе і дітей. Ходили по осібняках і господарях, за кусень хліба помагали робити по господарству, а це були жнива, липень-серпень 1947 року. Батько косив, молотив ціпом збіжжя, мама громадила, і так заробляли на життя. Жили де працювали. Але хороші люди порадили батькові шукати собі якесь житло. Тоді батько, маючи евакуаційний лист, пішов до сільради, аби надали житло. Але то були такі часи, що один одного боявся, і батькові нічого не дали, тільки сказали, що там є хата і там є хата, хочеш іди і жий. Але куди б батько не пішов -- усі будинки вже були заселені своїми, а батько - чужий серед своїх. Де і що робити - четверо дітей. Тоді одна вдова на Гуральні - Кіндрат Степанія (уже покійна), з двома дітьми сама - пожаліла батьків і відпустила хату свого стрийка, який виїхав на Польщу. Його хату (буду), хатою не назвеш, бо там не було ні вікон, ні стін, і корови стояли в ній. Але для голого і це було добре. І так ми оселилися в тій хаті, підремонтували, люди допомогли, де й прожили і до 1974 року.

Батьки ходили працювати по осібняках, старші хлопці пасли їм худобу. Так ми пробідували по наймах, але до тих пір, поки не почали "в'язати" колгоспи. Потім кожен уже мусив виживати як може, бо уже ніхто нічого не мав.

Таке то життя було переселенців з Польщі на Великій Україні. Але це коротко. Запам'ятав із розповіді батьків.

М.І.Бойчишин (1948-1994) -
соратник В'ячеслава Чорновола, відомий політичний діяч

В п'ятницю 15 січня 2004 року відбулося урочисте відкриття пам'ят-ника відомому політичному діячеві, голові секретаріату НРУ Михайлові Бойчишину.

Меморіальну дошку встановлено на стінах Шевченківської райдерж-адміністрації, де він у 1972-1990 роках перебував на посаді голови Шевченківської райради першого демократичного скликання. У ці роки саме за ініціативи Михайла Бойчишина було проведено кілька крайових конференцій НРУ. Відкрити пам'ятний знак доручили доньці Лідії Вернадській, першому заступнику голови Львівської обласної ради Ігорю Держку та міському голові Любомиру Буняку.

15 січня 1994 року Михайло Бойчишин вийшов з офісу Народного Руху, але до свого київського помешкання не прибув. Таємниче зникнення голови секретаріату Народного Руху завдало відчутного удару потужному суспільно-політичному формуванню, а згодом призвело до розколу Руху. Десять років таємничої невідомості. Тоді М.Бойчишина ніби шукали. Але більше, мабуть, задля заспокоєння громадськості. Людина розчинилася у повітрі. Майже ніхто не звернув увагу на те, що приблизно о 23 год. на офіс, з якого вийшов Бойчишин, напали невідомі особи. Що шукали нападники, чи був зв'язок між двома подіями?

Зникнення М.Бойчишина - не остання чорна сторінка в його родині. В липні 1994 р., буквально через півроку, у Винниках, біля дріжджового заводу, при загадкових обставинах, загинув 18-річний син Роман. Правоохоронці констатували ДТП - наїзд на пішохода.

М.Бойчишин народився в с. Чемеринці у 1948 році в багатодітній сім'ї. Закінчив інститут, працював у конструкторському бюро конвеєр-ного заводу. Був одним із найбільших сподвижників національного руху початку 90-х років, а також одним із соратників відомого політика та колишнього голови НРУ В'ячеслава Чорновола, братів Горинів, Гриніва.

Михайло Бойчишин був наймолодшим серед них. Часто у нього в кінці 80-х років збиралися на квартирі члени Гельсінської групи, що діяла у Львові. Він глибоко розумів і бачив все, що робила з українцями влада, і не зміг миритися з цим, включившись в підпільну боротьбу. А на початку 90-х активно включився у підготовку у проведення відомих акцій, що були проведені у Львові, області і Україні. Перед виборами першого демократичного скликання побував у своєму рідному селі, де виступив з переконливою промовою перед односельчанами біля церкви.

Перші члени осередку НРУ с. Чемеринці

Політичні події 1989 року на Кавказі, в Прибалтиці, львівські бурхливі мітинги розбудили політичну свідомість молоді. У грудні 1989 р., коли ще існував СРСР з його репресивними органами, біля сільради було піднято синьо-жовтий прапор. Прапор було намальовано на стіні автобусної зупинки.

Кандидат у депутати обласної ради доцент Львівського лісотехнічного інституту Вінтонів організував в с. Чемеринці осередок НРУ. Першим членами осередку були Яцишин Петро, Курило Степан, Тістик Михайло, Кіндрат Михайло. Пізніше в члени руху вступили Курило Омелян, Кулеба Ярослав, Яцишин Дмитро, Чепіжак Ілярій, Чепіжак Леся, Тістик Ярослав, Кулеба Степан, Тістик Зиновій.

Чепіжак Леся разом із М.Бакаєм, М.Романишиною, В.Мельни-ком була у серпні 1991 учасником з'їзду НРУ у Києві від Перемишлянської районної організації НРУ.

Всю подальшу патріотичну і організаційну роботу в селі проводили члени руху. Під їх впливом на сесії сільської ради було прийнято рішення про демонтаж пам'ятника В.Леніну, проведено мітинг на могилі повстанців, де виступили з палкими промовами.

Розповідь свідка трагічної долі ієромонаха Студитського Уставу
о. Федюка Януарія 82-річної Ляхович Ганни

В "Літописі нескореної України" у документі № 120, ст. 205 серед священиків, вбитих під час війни, є прізвища, о. Боднаря Олексія, пароха Боршева, і о. Федюка Януарія, ієромонаха Студитського Уставу, завідателя Кропивної, деканату Золочів. 82-річна Ляхович Ганна розповідає, що о. Януарій прибув до Кропивної у 1940 році, коли розігнали монастирі разом з монахами. Служив у церкві, дуже любив дітей. Жив о. Януарій поруч дороги з Смереківки на Золочів. О. Януарій вийшов у сад. Саме тоді через село проходили відступаючі частини Радянської армії. Вони побачили монаха, зв'язали його, завели біля церкви і розстріляли. А уже через годину в село вступили німці. Селяни поховали Януарія на цвинтарі біля церкви.

Розповідь сестри Шеремети Ксенії та односельчан
про Шеремету Михайла Івановича

Станичий, псевдонім - "Скромний"

Шеремета М.І. народився у 1914 р. в с. Чемеринці. Коли йому було 8 місяців, батько Іван поїхав на заробітки в Канаду. Пропрацювавши 8 років на чужині повернувся додому. На зароблені гроші купив трохи поля, побудував хату з цегли і почав господарювати. Та тут прийшло в сім'ю горе. Захворіла й померла його дружина. Батько одружується вдруге. В сім'ї народжується ще двоє дітей: Ксеня і Катерина.

За розповіддю сестри Ксенії, Михайло уже в юні роки був сміливим і рішучим. Але дуже справедливим, як згадують односельчани. В передвоєнні роки почалося протистояння між українцями і поляками села. На танцях (у хатах господарів) польські хлопці часто конфліктували з українськими. І тоді Михайло організовує хлопців в селі і наводить порядок. Доходило й до бійок. Але господарями стали українці. Одна з таких сутичок відбулася на гаївці біля церкви. Михайло залучив патріотично налаштованих хлопців з сусіднього села Вишнівчик. Почалася страшна бійка. Приїхав на коні поліцай (щельц). Як вихопив шаблю та закричить: "Розійшлись, бо полетять ваші голови, як капуста". Але де там. І знову перемогли українські хлопці.

Ляхович Ганна, розповідаючи про добудову церкви, говорить: "В роботу включилися всі, навіть дівчата-полячки з Голого Кінця. Приходили і носили матеріали по риштуванню. Тоді всі в селі жили дружньо. Це вже перед війною почали конфліктувати".

Але, як відомо з історії села, у цей час посилилась полонізація населення. У школі навчання почали проводили лише польською мовою, окремі селяни почали записуватись як поляки, бо навіть роботу влада давала лише полякам.

І коли в середині 40-х років в селі організовується осередок ОУН, Шеремета вступає в числі перших. Не вдалося встановити, як все почалося. Відомі тільки окремі фрагменти. Так Грендиш Ірина згадує, що її батько, член ОУН, підтримував тісний зв'язок з "маслосовхозом" у Перемишлянах. А жителька села Лис М. згадує, що перед війною залізницею зі Львова до Білого приїхали представники ОУН і на хуторі Кузбатиця, недалеко від її хати провели великий збір членів ОУН, на якому було більше 300 чоловік з навколишніх сіл.

Основну роботу по розширенню сітки ОУН у селі проводив Шеремета Михайло, односельчани Стефанишин Стефанія, Кулеба Роман та Степан розповідають, що залучаються молоді хлопці і дівчата, відновлюється робота спортивного товариства "СІЧ", ведеться робота по національно-патріотичному вихованню. Молодь співає українські патріотичні пісні про січових стрільців, гетьманів України, козацтво. У малопристосованих приміщеннях, переважно стодолах, розучують вистави та виступають перед населенням. У травні, відзначаючи день скасування панщини, на вінках, на пам'ятному Хресті чіпляють синьо-жовті прапори. Читають "Кобзар" Т.Шевченка. Активними членами ОУН стають Волошин В., Гицькайло Я., Кулеба Ілько, Грендиш Дмитро та Марія, Герасим Петро, Курило Роман, Гнатяки Петро і Олексій, Кулеба Роман.

Шеремета постійно організовує зустрічі з членами ОУН сіл Вишнівчик, Плинників, Дунаїв, Біле і Нестюки. Про одну з таких нарад розповідає Кулеба Роман: "За німців у нас вдома відбувався такий збір. А ми, стоячи на воротях, пильнували, щоб не над'їхали німці". Цей приклад говорить про те, що велась велика робота по підготовці до збройної боротьби за незалежність України. А те, що хлопці вартували, ще раз заперечує, що ОУН виступало разом з німцями. Повідомлення про такі збори передавалося зв'язковим. Кулеба Степан розповідає: "Я приїхав на коні в Плинників, щоб передати повідомлення про збір у Білецькому лісі. Мене зупинили два німецькі поліцаї. На запитання куди їду, я відповів, що до родичів. Білий вдарив мене палицею, на що я сказав: "Попробуй вдарити мене ще раз". І він відпустив мене. А за те, що вдарив мене тоді потум відповів. Бо всі українські хлопці і ці ж поліцаї були зв'язані з підпіллям і, як розповідає Кіндрат Роман мали завдання разом зі зброєю в потрібний момент перейти до повстанців. Так Роса Яр. Ст. за дорученням Шеремети служив у Перемишлянах в поліції. Навіть роздобув гвинтівку для мого брата Василя, з яким товаришував. А потім, захопивши зброю, вступив в УПА. Так само перейшов в УПА і Грендиш Степан."

У 1942-1943 рр. Шеремета організовує в селі загін самооборони. Сотнею командувати доручено члену ОУН Курилові Роману з Кутерногів. У сусідньому селі Смереківка, як розповідається вище, було ство-рено озброєні польські загони, які вчиняли розбійницькі напади на населення сусідніх сіл, знищували мирне населення. За розповідями односельчан у селі побували загони ковпаківців. Вони зупинялися на відпочинок у господарстві на Волоському, де пізніше жив голова колгоспу Курило Петро. Автор цих рядків читав у книзі нач. штабу ковпаків-ців: "Під час рейду ми зупинились на відпочинок у лісі над містечком Дунаїв". Що підтверджує те, що на наших теренах діяли загони радянських партизанів. І створення загону самооборони в селі було потрібним.

В 1943 році Шеремета проводить велику роботу по залученню хлопців до лав УПА, в загін "сіроманців", який повинен був пройти рейдом по теренах східної України.

Шеремета проводить роботу по залученню своїх людей у "ястребки" (коли рад. влада почала залучати населення). Відомо, що за його дорученням у Поморянах служили Брославський Трохим і Вороняцький Василь. Організовує боротьбу проти тих, хто працює сексотами чи перейшов на бік ворога.

Коли у зв'язку із чисельною перевагою ворога над УПА керівниц-твом була змінена тактика боротьби, Шереметі було наказано залишатися у складі груп, які повинні були чинити опір колективізації, вести партизанську боротьбу. За словами командира УПА Р.Шухе-вича: "В даній ситуації ми приречені служити до кінця і загинути за Україну". Це розуміли всі, кому довелося воювати в ситуації, що склалася.

Сестра Ксенія розповідає: "Михайло в Львові зустрівся з мамою його дружини з Дніпропетровщини, яка наполегливо кликала його їхати разом із дружиною у Дніпропетровськ, бо розуміла ситуацію. На це Михайло відповів: "Я не можу цього зробити. не можу залишити побратимів, не зраджу справу, якій посвятив своє життя. Як судилося загинути за Україну - загину".

Розповідає Надя, племінниця Волошина Василя, що загинув разом з Михайлом: "Як і сьогодні пам'ятаю свою останню зустріч зі стрийком. Ми гралися з братом Романом (батько і мати його загинули у Плинниківському лісі) на подвір'ї. В цей час заходить стрийко. Сміється, підхоплює нас обох на руки і так міцно-міцно притискує нас до себе, цілує і заносить у хату. Уже багато років пізніше, коли я виросла, тато Іван розповідав, що просив брата, щоб він пішов у підпілля чи ..., бо уже загинули брат Степан із дружиною, що сили нерівні. На що той відповів: "Я не зраджу присягу, і якщо загину, то загину разом із Михайлом".

Шеремета Михайло і Волошин Василь оточені у Пнятинському лісі облавниками вчинивши відчайдушний опір, не здалися живими і пострілялися 11 листопада 1945 року.

Мартиняк Мирон Іванович розказував, що чув розповідь станичного із Пнятина, який переховувався в цей час в густому кущі ліщини і все бачив. Ворог пропустив хлопців у кільце, і з усіх боків почали кричати, щоб ті здались. Вони мовчали, приготувавшись до бою. Розпочався бій. Шеремета, важко поранений, запитує Волошина: "Що будем робити?" "Становище безвихідне, живими не здамося" - відповів Василь. В цей час до них біжить Сорока (Сорокін). і кричить: "Здавайтесь, бандери!" Михайло вбиває його з автомата, а потім стріляє у себе. Василь підриває себе гранатою. Підбігли солдати і автоматними чергами зрешетили тіло Михайла.Навіть мертвий Він наводив страх на енкавидистів.Так загинули Герої України.

У Шеремети, уже після його смерті, народилася донька, яку дружина Леся назвала Михайлиною, на честь чоловіка. Пізніше Лесю судили за участь в УПА. На суд у Львів і Київ викликали людей, як свідків, з Чемеринець. Долі дружини Лесі(псевдо «Лялька) і дочки Михайлини невідомі.Якщо вірити написаному в церковним документам то прізвище Лесі -Сипкевич і була вона донькою Олександра і Олександри Троян.

Перша дочка Шеремети маленькою переховувалась у людей, захворіла і померла.

Батько, мати й сестри Ксенія, Катерина, Павліна були в 1947 році вивезені в Сибір. Батько на 84-му році помер у Сибіру. Павліна поселилась у Кривому Розі, куди забрала дочок Тетяну і Стефу. Ксенія і Катерина повернулася додому, але хату з цегли вже розібрали, як хату ворогів народу. Сяк-так збудували невеличку хатину і так проживали з сестрою.

****

За перших совітів до лав РА у 1940 році з села були призвані Гицькайло Ярослав, Проць, Роса Павло Степанович, Тістик Теодозій, Жох Степан, Вербіцький Василь.

По різному склалися долі молодих хлопців. Далі розповідається про Тістика Теодозія, якого доля вберегла від страхіть війни, але не від інших поневірянь, які йому судилося перенести у РА ... про Жоха Степана П., якому довелося пройти неймовірні жахи цієї бойні, концтабір.

Роса Павло повернувся додому через 7 років. Розповідав, що солдатів з Галичини везли на фронт. З дороги повернули і всі роки використовували як робочу силу на заводах по лісосплаву. Повернувся додому виснажений. Брат Яким, що саме чистив чоботи, не впізнав його, подумав, що це з людей з Бессарабії чи Східних областей України, що ходили по селах, рятуючись від голоду. "Іди, іди до хати, там є господиня," - відповів на привітання брата.

Доля Проця невідома. Розповідали, що наші хлопці в армії молилися, за що з них насміхалися комсомольці. Але були й такі, що в розмовах говорили про те, як важко живеться у колгоспах. Годували в армії погано. І Проць наважився сказати: Мій тато вдома собаку краще годує, ніж ви нас". За це й поплатився. Вночі його забрали, і більше ніхто його не бачив.

Гицькайло Ярослав був членом ОУН, яку в 30-х роках було організовано в селі, активним учасником товариства "Січ" та "Просвіти". Мав багато літератури, яку, за розповідями двоюрідного брата Поляка Ярослава, закопав десь на городі, коли почалися арешти підозрілих. Це наводить на думку, що література могла бути політичною. Знав багато українських патріотичних пісень, які розучував з молоддю. Писав вірші. Співали в селі й пісні на його слова. Донедавна вважали, що він загинув разом з Процем, але кілька років тому з Сибіру до родичів у Чемеринці приїзжала його донька, яка розповіла, що він оженився у Сибіру і недавно помер.

****

У липні 1944 року в село повернулася РА. Нова влада негайно почала мобілізацію чоловіків. Без всякої підготовки ненавчених хлопців посилали на фронт. Звісно, ніхто не хотів воювати. Ховалися, дописували собі роки, або писали, що вони молодші. Ось що розповів про це Кіндрат Роман Степанович: "У мого старшого брата Михайла у стодолі була велика криївка, у якій переховувалися чоловіки, що уникали мобілізації. Вдень жили у криївці, а на ніч розходилися додому. Поралися біля худоби й коней, робили інші роботи. Але однієї ночі облавці арештували брата Михайла, Росу Михайла, Проця Михайла, Кулебу Ярослава та інших, усього 15 чоловік. Всіх їх судили. Ми з Росою Василем 3 тижні не виходили з криївки".

Пізніше ті, кого тоді арештували, розповідали, що наводив солдатів голова сільради. Він також був одягненим у плащ-палатку, але вони його впізнали.

Багато хлопців тікали уже зі Львова, вистрибували з вагонів. Для Кулеби Павла Петровича та Стопкевича Каролька це закінчилося трагічно. Вистрибнувши з вагона біля Тернополя вони побігли і заховалися в якусь яму. Саме в цей час проходив військовий патруль і розстріляв обох на місці.

Хвора дружина Кулеби Павла не перенесла такої втрати і померла. Круглими сиротами залишились діти Марія і Володимир, якими опікувались дідусь з бабусею та дядько Володимир. Без батька залишилися діти Йосип і Степан Стопкевичі.

Стецько Ілярій згадує, як його було мобілізовано. Він проживав на хуторі Кузбатиця, до хати все частіше почали навідуватись то польські, то українські партизани. А в сім'ї на той час і так не було статків. Саме в цей час було оголошено набір робітників на ремонт колії Львів-Бережани. Вони з товаришем пішли на цю роботу, звідки їх зразу й забрали в армію. І зразу на фронт. Хлопці не хотіли воювати і стрілялися, щоб потрапити в лікарню, але за це таких розстрілювали перед строєм, без суду і слідства. Так був розстріляний його товариш з села Ремезівці.

Ляхович Г.М. згадує, як трагічно склалася доля братів її чоловіка Зіновія і Петра. 17-річний Зіновій, ховаючись від облави побіг з усіма чоловіками у ліс Лішники. І пропав безвісти. Мати чоловіка і сестри Марія, Текля і Павліна кілька тижнів шукали хлопця. Товариш Зіновія розказав, що розійшлися вони у рові біля церкви в с. Зашків. Більше його ніхто не бачив.

Петро був відправлений у Баудікт, попав у дивізію "Галичина", повернувся. Зібрався йти в УПА. Мати каже йому: "Може, Петре, трохи перебудеш вдома?" А він: "Якщо віддати життя, то за Україну. На фронт я не піду. За що воювати?" Сексот видав криївку, де був Петро з товаришем (невідомим). На команду здатися повстанці підірвали себе гранатою. Згорьована мати часто плакала. "Петра хоч поховала, а де ти, синочку Зенику?".

Учасник траурної процесії у Відні.

Кулеба Микола Петрович (1889-1971) служив в Австрійській армії у кінноті. Розповідав, що кращих хлопців-кіннотників відібрали для участі в похоронах намісника Франца Йосифа принца Фердінанда, убитого у Боснії. Були відібрані всі коні чорної масті, на ноги яких було надіто білі пов'язки. Колона рухалася повільно, і вершники вели коней саме в такому темпі, забезпечуючи дотримання строю. Коні чітко вибивали крок, улани сиділи підтягнуті й нерухомі. Після проходження колони серед учасників пішли розмови про те, що єдине вікно, яке світилося на другому поверсі - це вікно кімнати, де перебував цісар. А розповідь дочки про те, що за спогадами батька "Франц Йосип сидів у кімнаті і дуже боявся", говорили, певно, про те, якою напруженою і складною була ситуація в країні напередодні війни.

У складі діючої армії з перших днів війни попав на австрійсько-російський фронт. Після кількох важких боїв потрапив у російський полон.

Полонених у Росії розподіляли на роботи. Кулеба Микола Петрович ще з одним хлопцем працювали на господарстві священика. Повернувся додому. Невдовзі був мобілізований в УГА. Приймав участь в боях за Львів. Захворів на тиф. Під час лікування у лікарні зустрів знайомого лікаря, який залишив його доглядати за пораненими в боях за Львів бійцями.

Довгоочікувана свобода.

"Тільки сфма свобода і ніхто інший
може приготовлювати чоловіка
і цілий народ до свобідного життя"

І.Франко

В часи перебування Галичини у складі Австрійської імперії селянькі маси терпіли гноблення, як від угорських і польських землевласників так і від українських багатіїв-дідичів. Панщина була страшним тягарем для селянства Галичини. У своїй книзі "Панщина та її скасування 1848 в Галичині" Іван франко писав: Історія панщини в Галичині від 1772 аж до 1848 і ще дальше - се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж, власне, сей наорд, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом".

Повинність підданих була така: з четвертини мають робити по 4 дні на тиждень протягом цілого року, а пів четвертини - два дні.

Крім панщин, селяни змушені були виконувати й інші додаткові роботи. Особливо поширеною була підводна повинність селян, яку виконували всі, хто мав своїх коней. Селянин сплачував державний податок, ніс тяжку багаторічну рекрутчину. Закріпачені селяни були позбавлені будь-яких прав. У погоні за наживою кріпосники заповнювали села корчмами з допомогою яких викачували з селян останні гроші. Шляхта підступно присвоювала собі громадські ліси та пасовиська.

Яків Головацький, один з керівників "Руської трійці", рішуче виступав проти панщини. Аналізуючи грамоту короля Казимира III за 1364 рік, він доводить, що вже тоді поміщик мав право судити, карати і страчувати своїх підданих.

"Пан був для мужика закон. Із всією сім'єю селяни були власністю пана"-писав Головацький у своїй праці "Мандрівка по Галичині", яка вийшла 1841-1847 рр. З обуренням писав: "Поглянь на безмежні лани жита і пшениці, хто засіває, обробляє і жне? подивись на розлогі лани картоплі, з яких шляхта жене горілку, хто їх доглядає, садить, копає? Так не дужі руки шляхти нечисленної східної Галичини. Прислухайсь до голосу людського і почуєш, скільки то коштує плачу, скільки тихих нарікань, скільки невинних сліз, скільки знівечених невільників. За один день панщини селянин мусив викопати п'ять кирців картоплі або вижати і змолотити копук снопів, або 3 копи звязати. Скільки ж при цій праці треба було пролити кривавого поту".

З-під пера І.Вагилевича вийшли рядки, які в альманасі "Русалка Дністрова" найрішучіше засуджевали кріпосне гноблення. "А коли зоря розвінчала день білий,-писав він,- гоняли гайдуки мирян півсонних на лан із народа, побратимого томили гірше татар, кривавий піт обливав, а глумлених заганяли роботами, дротяними нагайками..."

Австрійський уряд з презирством ставився до селян, називаючи їх "хлопством", "черню", зневажливо ставився до української мови, народних звичаїв. Галицьке селянство не хотіло більше по старому гнути спину на панів. Підчас жнив у багатьох маєтках селяни припиняли виконувати панщину. Проти них були кинуті каральні військові загони.

Панщина, за словами І.Франка, для селянина значила "ненастанну кривду, темноту, здичення і втрату людської гідності", відмова відробляти повинності, втеча від пана в чужі краї, збройні виступи - далеко не весь перелік форм протесту селянства проти гноблення.

У 1848 Австрійську монархію сколихнула революція. Правлячі кола, боячись нового спалаху селянських повстань вирішили скасувати крапосне право у Галичині. 22 квітня було оголошено циркуляр губернського управління, про те, що з 16 травня всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави.

Документи того часу засвідчують, з якою великою радістю населення краю зустріло скасування панщини. Українська газета "Зоря Галицька", що виходила у Львові 4 липня 1848 опублікувала пісні присвячені скасування кріпацтва, автори невідомі.

Прилетіла зозуленька та й стала кувати:

"Ой, щось, я вам, добрі люди, маю повідати.

Як вже гаєм зеленім я до вас вертала

сіла собі в темнім лісі, трохи-м спочивала.

Аж тут раптом щось здудніло, я-ся споглянула

яке-м диво побачила, яке-м ся забула.

А то панщину свобода перед собов гнала,

Загнала в ліси, в дебрі, щоби там пропала.

А за нею женуть лани, взялися просити

"Вертай назад до нас, нема з одким жити"

Панщина їм одповіла "Що ж я в тому винна?

Самі с-те мя одправили, я вам була вірна"

"Не в той спосіб ми з тобою хтіли ся розстати

Ми судили, що мя колись знов будем вітати

Ми не вмієм молотити, наші жінки-жати,

Ми не знали, що так тяжко на хліб працювати.

До кав'ярні нема з чим іти на чортика грати

Бо в кишені всюди пусто, одки з чого взяти?

З орендаря вже не можна більше витягати

Бо вже на борг хлоп не хоче горілоньки брати."

Пам'ять про кінець кріпацтва селяни намагалися увічнити в пам'ятниках. До кінця XIX в Галичині було споруджено близько 1500 таких пам'ятників. Спорудженні пам'ятники урядові кола Польщі в 20-30-х рр. XX ст. руйнували а та святкуванню річниць скасування кріпацтва перешкоджали.

Розповідь учасниці подій 1930 р. біля пам'ятного хреста,
встановленого на честь скасування панщини
Ляхович Г.М. (1922 р.н.)

На горбочку біля церкви до сьогоднішнього дня стоїть металевий хрест, встановлений в селі на честь скасування панщини. Щорічно 16 травня громада відзначала цей день. Хлопці і дівчата прибирали хрест вінками і квітами.

У кінці 30-х років такі заходи демонструють зростання національної свідомості односельчан. На вінках чіпляють синьо-жовті прапорці та квіти з паперу. Співають патріотичні пісні, хлопці й дівчата йдуть до хреста строєм.

Один із таких заходів переріс у сутичку з владою. Поліцай Конський, війт Сипко та Григір Павло в присутності громади намагалися зірвати з хреста вінок і квіти. Але люди не дозволили їм це зробити. Найактивніших хлопців і дівчат було передано до суду в Перемишляни і оштрафовано на 2 злотих.

Розповідає учасниця Ляхович Ганна: "Зустрічає мене Кулеба Іван, що працював у поліції, і каже: "Не плачте, дівчатка, я напишу листа до знайомого адвоката в Бережани і штраф з вас знімуть, а за ці гроші купите собі гарні блузки".

І дійсно, через якийсь час нас викликають у Бережани. Йдемо на залізничну станцію в Дунаїв і їдемо. Там нас кличуть в суд і розпитують, що відбулося. Ми розказали, що нічого не зробили, а так як завжди прибрали хрест і більше нічого не знаємо (так нам казав говорити Кулеба Іван). Нас випровадили за двері, а через деякий час покликали, і сказав суддя: "Ідіть діти додому, штраф з вас знімаємо". Ми так зраділи, і пішли додому пішки, бо було шкода грошей на поїзд. Йдемо, а наші родичі копають картоплю на Середніх дорогах. Побачили нас і так радо: "О, діти йдуть, наші діти йдуть!" Я з сусідкою Жох Степанією пішли до батьків і все їм розповіли.

На Гуральні жителями цього села встановлено хрест в честь проголошення незалежності України. Ініціаторами і організаторами його встановлення були Круп'як Семен Пантелеймонович та Боршовський Омелян Іванович. Молодь села постійно дбає про те, щоб біля хреста були висаджені квіти, прибрана територія, зимою засвічені гарні лампи.

2000-ліття християнства

З великим піднесенням, з глибокою вірою та патріотизмом зустріли жителі села 2000-ліття християнства. В честь цієї знаменної дати для християн у селі були збудовані каплиці на цвинтарі Кузбатиця, Волоському, Гуральні і Кутернога. Першим таку ініціативу виявив виходець з села підприємець Писарчук Петро Іванович. Він виділив кошти на впорядкування цвинтарів. Було збудовано ворота і арку з ліхтарями, впорядковано могили і встановлено хрести на них, бо не було уже родичів, які б впорядкували їх. Потім він побудував каплицю-церкву, залучивши до роботи місцевих майстрів, закупив іконостас та іншу атрибутику. Були прокладені гарні доріжки з плитки. На відкритті були присутні дуже багато людей зі Львова, односельчани, представники влади, священики. У виступах звучали слова вдячності односельчан, слова-роздуми і гордості близьких знайомих і священиків, висловлена віра, що майбутнє України за такими людьми представниками влади.