Історія села Чемеринці

Петро Іванович з сумом і жалем говорив про свого батька і сестру, що так рано відійшли у вічність, про своїх близьких родичів, що спочивають тут, закликав всіх пам'ятати рідних, близьких і знайомих, дбати, щоб місце їхнього вічного спочинку було затишним і впорядкованим. "Мене це болить, це потрібно живим", - закінчив він.

З великим ентузіазмом взялись за побудову каплички жителі хутора Кузбатиця. Працювали і старші і молоді. Слова вдячності чуємо про молодих хлопців братів Стронського Івана та Олега, Лиса Богдана та Володимира, Сильвестра Гната Михайловича, Проця Павла Петровича, Проця Петра Павловича, Жоха Ігора, Лис Марію і Жоха Василя, Проць Галину і Проць Степана та інших, які виявили велике бажання, вміння і наполегливість, щоб задумане громадою відбулося. Освятили капличку декан Унівський о. Назарій Палірковський і о. Василь Проньків з с. Чемеринці. Були церковні процесії сіл Дунаїв, Чемеринців і Білого.

Віруючі віддаленого хутора дістали можливість відправляти молебні і проводити святу годину, маївки, запрошувати священиків. У них відчувається постійна духовна потреба пожертв на прикрашання цього освяченого місця. За допомогою божою та вихідців з Кузбатиці отців Михайла Левицького та Василя Пелелка (парохи м. Бевз) в річницю відкриття каплички вона поповнилась образом Божої Матері. У записі читаємо: "В честь повернення ікони Гошівської Божої матері на ясну гору в Гошів після 50-літнього "прихованого періоду" Анатолій Покотюк, Україна, місто Сокаль. Інтарсія, різьба по дереву, 2001 р.".

Храму Різдва Пресвятої Богородиці у с. Дунаєві, де під опікою була Гошівська Божа Матір у свій час, щиро Ваші односельчани о. М.Левицький та о. Василь Пелелко, 13 жовтня 2001 р.

Викладена свята земля з Єрусалиму, святі реліквії (Назарет, Вифлеєм, Єрусалим). Благовіщення народження та діяння Ісуса Христа, земля від сходів, де Ісус Христос підіймався на суд до Понтія Пилата.

Вкраплена вода із гори почаївської, з с. Зарваниця 1994 р.

Створено в день св. Наталії 8 вересня 2001 р.

Посвячено Єпископом Сокальським".

На урочистостях був присутній автор Анатолій Покотюк.

Доглядають за капличкою найстарші жителі Кузубатиці Стецько Ілярій і Проць Петро.

Силами сільської громади збудовано каплицю на в'їзді в село Чемеринці. Багато ініціативи вклали в цю справу сільський голова Кіндрат Борис, односельчани Кривоніс Ярослава і Мартиняк Софія. Всі столярні роботи виконував Кіндрат Ярослав. На освяченні каплиці були священики о. Назарій з Дунаєва, о. Михайло з Вишнівчика і о. Василь - парох с. Чемеринці. З привітаннями та словами подяки виступили учні школи під керівництвом вчительки Ляхович Г. Учнями школи і церковним хором були виконані духовні пісні. За ініціативи Кривоніс Я.П. в капличці постійно відправлялися молебні з активною участю віруючих Волоського.

14 жовтня 2001 року в с. Гуральня освячено капличку, збудовану Петром Писарчуком. Постала капличка поряд з пам'ятним хрестом, поставленим його односельчанами до Дня проголошення незалежності.

Символічно, що освячення відбулося до Дня створення УПА, бійцями якої були кращі сини України. Багато з них віддали своє життя у боротьбі за незалежність. В день, коли матері Писарчука П.І. виповнилося 70, і постала капличка, як знак вдячності сина Богові, який дарував його матері дожити до старості, бо лікарі встановили в неї в молоді роки порок серця, не гарантували їй довгого життя.

Це був чудовий осінній день. Зібралося багато людей. О. Василь освятив капличку, висловив поздоровлення матері і слова вдячності синові. "Дякую Богові за те, що інколи посилає народові Своєму таких людей, які, маючи від Нього щедрі добра, є милосердними і щедрими до прохань тих, що теж потребують", - мовив о. Василь. Зі словами поздоровлень виступили учні школи, односельчани, які вітали маму з ювілеєм, дякували їй за те, що зуміла виховати такого сина, яким гордиться не тільки вона а й всі його земляки. Дякували Петру Івановичу за його чуйність, доброту, бажання робити людям добро. "Дякуємо Богу за те, що в цьому шаленому, жорстокому світі, Ви, Петре, вибрали найвищі цінності життя. Хай буде воля Господня, щоб Ви і надалі могли допомагати людям, які в силу об'єктивних причин, незважаючи на важку свою працю, не змогли здобути належні засоби до життя", - звучало у виступах.

Петро Писарчук подякував громаді за мовлені слова, дякував Богу за його ласки, висловив побажання, щоб освячена каплиця стала місцем щирих молитов і в хвилини радості, і в час випробувань, і в горі.

Прозвучали духовні пісні і спільна молитва до Покрови Пресвятої Богородиці, велична фігура якої у відкритій каплиці зміцнює надію вірних на її опіку і допомогу.

"Пречиста Діво Маріє! З розсвітом цього дня вдаюся під Твій покров і як добра дитина благаю Тебе: Матінко моя небесна, заопікуйся мною! Охороняй мене завжди сильним Твоїм покровом у всіх небезпеках для душі й тіла".

Сонячного липневого дня 2002 року на Кутерногах відбулося свято освячення каплиці, збудованої коштами і силами його жителів. Перше, що вразило, це багато молоді, дітей. У всіх піднесений, святковий настрій. Подумалося: "Для кутерногівців це дійсно визначне довгоочікуване свято і до рідного куточка в цей час знайшли можливість з'їхатися майже всі його вихідці, щоб розділити радість зі своїми старшими батьками. Нажаль, молодь і діти в основному не живуть на Кутерногах. Причини - загальновідомі."

Промовляючи до присутніх, декан унівський о. Назарій підкреслив, що це важлива подія в житті Кутерногів, далековіддалених від села, і багато старших людей зможуть тут помолитися, задовольнити духовні потреби, знайти душевний спокій.

Парох села Чемеринці подякував всім, хто спричинився д такої потрібної справи.

В освяченні каплиці взяв участь о. Михайло з с. Вишнівчик. Священиків і гостей з Білого, Дунаєва, Вишнівчика вітали хлібом-сіллю учні школи.

Дуже багато для організації робіт зробив Кіндрат Василь Іванович. Значну фінансову допомогу надали брати-підприємці Краєвські. "Бригадиром", за словами жителів, був Курило Омелян, який зумів організувати всіх для виконання робіт.

Їм і всім, хто долучився до будівництва, священики і присутні заспівали "Многая Літа".

Як символ віри і любові сіяє над Кутерногами прекрасна каплиця. А піднятий поруч синьо-жовтий прапор спонукає задуматися над недавнім минулим нашого народу і зрозуміти, що те, що відбулося, стало можливим у незалежній Україні.

За розповіддю сина Кулеби Євгена.

Трагічна доля Кулеби Павла з Гуральні. Був вивезений на роботу в Німеччину в роки окупації. Працював на шахті. Стався обвал, і багато шахтарів загинуло. Серед них у шахті був і наш земляк. Дружині «за німців» прийшло повідомлення про смерть чоловіка. Вона важко пережила цю страшну звістку, бо залишилася вдовою з неповнолітнім сином Євгеном. Важко довелося жінці, щоб якось вижити з сином у ті скрутні часи. Чим могли допомагали сусіди і родичі. Потім сина призвали в Радянську армію.

І ось через 10 років повертається її чоловік. Виснажений, важко хворий, у шинелі він йде пішки з Поморян додому. Приходить на гору над селом, падає на землю і, заливаючись слізьми, цілує її. Хтось побачив його, і вже по Гуральні і до дружини Ганни докотилося: "Павло Ганни з того світу вернувся". Не повірила дружина, але серце підказувало: "Біжи, зустрічай!" Вибігла на вулицю і бачить - йде її Павло.

Та й цього разу не судилося дружині радіти довго. Бо чоловік повернувся важко хворим. Йому заборонено було розказувати, де він був і що робив. Але його стан свідчив про те, що доля його була важкою. Розказав тільки, що під час аварії на шахті він один чудом залишився живим, бо опинився між якимись бочками і обладнанням, що й врятувало йому життя. Рятувальники витягли його з-під завалів. Продовжував працювати. І ось прийшли "визволителі", забрали усіх і повезли, але не додому, а в Сибір. Що робив там - нічого не розказував. Син Євген розповідає, що колись почув розмову батька з Хоменком І.А., який у роки війни служив у внутрішніх військах, конвоював арештованих, а потім "в'язав" колгоспи, був головою у Чемеринцях. Він розпитував батька, де той був і чи знає начальників, прізвища яких він називав. Із ствердних відповідей батька Євген зрозумів, що він був на золотовидобувних рудниках, можливо в Магадані. А коли важко захворів, його відпустили додому. Недовго витримало його серце, і він невдовзі помер.

В Сибірі.

Шеремета Ксенія розповідає, що везли їх у товарних вагонах. Було холодно. Тих, що вмирали, викидали просто в дорозі. Зі станції їх відвозили на санях. Їх віз німець. І ставлення його було людяним. Він віддав їм великий тулуб, і це хоч трохи полегшало їх становище, бо мороз був 40-градусний. А от сім'ю сотника Курила віз якийсь росіянин. Він зовсім не жалів їх і, навіть, перекинув з саней у сніг, і тільки воля Божа вберегла їх від холоду.

Від непосильної роботи на шахті Ксенія підірвала здоров'я і не змогла далі працювати, що значно погіршило їх становище. Пізніше влаштувалася дояркою в радгоспі. Жили у викопаних землянках.

Справа, за яку вони боролись, була праведною, і Бог оберігав їх

На теренах села діяла мережа ОУН, а пізніше загони самооборони з вихідців села, які присвятили себе справі боротьби за волю, за розбудову своєї держави. Багато з них віддали своє життя у нерівній боротьбі з ворогом. Багатьом доля послала важкі випробування у концтаборах Сибіру. Багатьом, хто залишився живим, не судилося пережити радості від утвердження незалежності України. А вони за це боролися і так хотіли побачити Україну самостійною державою.

Хочу розповісти про випадок, який переконує, наскільки люди чекали цього дня. Важкохворий Мартиняк Мирон Іванович, уже відчуваючи, що сили залишають його, переживав за те, якими будуть результати референдуму 1 грудня 1991 року. "Хочу дожити до цього дня", - говорив він.

А випадки, про які згадують вояки УПА, наводять до думки, що у безвихідних ситуаціях вони виживали, бо справа, за яку вони боролись, була праведною і Бог оберігав їх.

Кулеба Роман розповідає: "Ми з Очкусем Василем прийшли до знайомих у Мочули, де моя мама принесла нам чисту білизну. Переодягнулися, поїли, посиділи і йдемо в загін, який розташований у Пнятинському лісі. Ніч місячна, видно як удень. Підходимо до останньої хати Кулеби Дмитра і лише минули його ворота, як із засідки у саду вискакують шестеро облавників і кричать: "Стій! Будемо стріляти!" Ми побігли, а вони біжать за нами і стріляють. Ніде заховатись, бо від Мочул до Гуральні жодної хати, куща. Я кладу гвинтівку на плече і, біжучи, вистрілюю. Вони на мить зупинилися. А нам з Василем за цей час вдається заховатися у цегольні на початку. Гуральні. Думаємо, тут вступимо у бій. Вони, оговтавшись, біжать далі. Ми чуємо, що вони побігли дорогою. Отже, не побачили, куди ми заховалися. Повернулися в загін і бачимо, що ложе автомата Василя повністю поколене кулями, а у мене через халяву чобота пройшло дві кулі. Якби вони зачепили ногу, я б не зміг бігти і був би там убитий або взятий живим".

З розповіді зв'язкового Грендиша Івана, 17-річного хлопця з Кутерногів: "На Кутерногах зупинився відділ УПА з Волині (як ми їх називали - "волиняки"). Всі вони були високі, на конях. І був у них кінь, який вмів перестрибувати через річку чи інші перешкоди, довжиною до 4 м. Вони проводили навчання. І мене навчали управляти цим конем. Я отримую завдання передати "естафету" в курінь, який базувався у лісі під Липівцями. Але стало відомо, що по дорозі з Перемишлян може бути облава, і мені сказали їхати в село на Голий Кінець, Гуту і звідти поза Плинників у Липовецький ліс. Доїжджаю я на Гуту, а там засідка. Облавці командують зупинитися, а я повертаю коня на луги. Вони за мною, оточують зі всіх боків, думають, що тут мені вже ніде подітися, бо попереду річка. А я пришпорюю коня, і він легко перестрибує річку. Почали стріляти навіть з ручного кулемета, але я уже у лісі Лішники і тільки чую цокіт куль об дерева. Поїхавши іншою дорогою, добрався до партизанів. Вони допомогли мені злізти з коня, і бачать, що моя шинеля посічена кулями. Я розповідаю їм, що сталося. А вони рахували простріли від куль, нарахували аж вісім. А мене не зачепило!"

Боршовський Омелян ще з одним хлопцем з Пнятина попали у засідку. На команду зупинитися, вони побігли. Товариш Боршовського побіг у кущі, а Омелян - в протилежний бік, у чисте поле. Кілька солдатів побігли за ним і стріляють. "Забігаю у двір, а кулі сиплять по стіні хати. Я за хату, а далі в ліс. Там мені і вдалося врятуватися", - розповідає Боршовський. Його товариш забіг до господаря у шопу і заховався в листі, що там було, бо далі бігти уже не міг. Солдати забігли у двір, а там стоїть мале дівча Марічка. Вони запитують: "Чи не біг тут чоловік?" Вона каже, що біг, і побіг туди далі. Вони побігли, а товариш врятувався.

Із спогадів дочки Герасима Петра: "Перед Великодніми святами хотів піти додому переодягнутися та поїсти, бо уже кілька днів, як нічого не їв. Був у лісі у Бучині. "Дивлюсь, якісь дві жінки ходять по лінії і ламають смереку (на свята нею прикрашають хати). То виходять на лінію, то ховаються у смеречину. Думаю, підійду до них і запитаю, як там у селі, чи немає облави. Йду до них і бачу: з обох боків дороги на мене націлені автомати облавників, що лежать. "О, Боже!" - скрикнув я і побіг. Куртка, яка висіла наопашки, і кашкет злетіли. Біжу, а вони відкрили щільний вогонь за мною. Мені вдалося врятуватися. Я зрозумів, що ці дві "жінки", то переодягнені сексоти, а ворог використав святе для боротьби з партизанами. Чому не розстріляли зразу? Напевно, думали взяти живим. Уночі добираюсь додому, стукаю у вікно, відповідаю: "Я, Петро". Відкриває мама і каже: "По селу пішла чутка, що тебе сьогодні вбили у Бучині". Плаче, радіє, що я живий. А ті, що були в облаві, певно бачили, як падала куртка, і подумали, що мене вбито. От і пустили слух. А я переодягаюсь, їм швиденько і повертаюсь назад.

Іншим разом знаходжу у криївку на Гуральні. Відпочиваю. І тут чую гамір, гавкіт собак, розмову у дворі. Зрозумів, що це облавники. Чую, запитують у господині, де криївка. Починають шукати. Я через запасний вихід вилажу у стайню, а вони уже в криївці! Побачивши свіжі газети, кричать: "Здєсь бил Шеремёт! Где Шеремёт?" Перевертають, чую, все. Що робити мені? Я йду біля жолоба, піднімаю пласт гною і залажу туди. Знявши пістолет з запобіжника, приклав його до скроні і думаю: "Живим я їм не здамся". Солдат відкрив двері до стайні і вдаряє вівцю. Та відбігає і лягає мені на груди. А він починає дротом-пікою прощупувати стайню. Чую, дріт проходить щоразу ближче до моїх ніг. Молюся і думаю стріляти, як тільки він виявить мене. А тоді застрелюся сам. Але кілька разів дріт проходить повз мене, не зачепивши. Солдат виходить і каже: "Здєсь нєт нікаво". Лежу, не рухаюсь. Господиня Павліна прийшла годувати худобу на вечір і шепоче: "Петре, Петре! Де ти?". Я відзиваюся, а вона каже мені, що вони залишилися наніч. Я дочекався ночі і вирішив вибиратися. Дивлюся - вартових немає. Тихенько виходжу у двір, а тут собаки їхні починають гавкати. Поряд тік потічок. Я цим потоком йшов довго, щоб собаки не взяли слід. Далі добираюсь у Василькове до Бобика. Так був врятований вдруге".

Не дожив повстанець до цих днів, про які так мріяв. Не витримало серце і у 50-річному віці зупинилося.

УКРАЇНКИ-ПАТРІОТИ

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись українські жінки-патріотки. Вони внесли чималий внесок у боротьбу із московськими забродами. Жінки були вояками, зв'язковими, медсестрами, санітарками, шили і прали білизну, готували їжу.

Окупанти розуміли роль жінок у визвольній боротьбі. На нараді партійно-енкаведистської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року, секретар Жовківського РККП(б) Бичков, характеризуючи стан підпілля, відзначив: "У них есть большая женская организация, так называемая "жиночая ситка"... Это их главная сила в сигнализации, в снабжении..." Док. № 126. Літопис нескореної України.

Спогади Стефанишин С.Д. (1926 р.н.)
та Погончук К.А. (1925 р.н.)

Багато дівчат працювали зв'язковими. Кіндрат (дів. Гарасим) Текла з Юрків, Любко (дів. Штангрен) Текля, Проць Ганна і Очкусь Текля були арештовані і вивезені на Сибір разом із рідними. Після відбуття покарання повернулися в село. Часто до передачі "естафети" залучали й інших дівчат.

Стефанишин Стефанія розповідає, що в них вдома збирали про-дукти для повстанців. Збирали крупу, муку, картоплю та ін. Для приготування макаронів сходились жінки сусідки Мичка Ганна, Кулеба Т. й інші. Тато, Кулеба Дмитро викосив на городі всередині жито і там макарони висушували. Потім приїздили підводою і забирали. Один із таких їздових виявився сексотом, і незабаром Стефанишин Стефанія і дочка Мички Ганни - Катерина були арештовані і відправлені в Поморяни. Стефанія при сприянні ястребка із Смереківки Бишевського була звільнена, а Катерину, після очних ставок відправили в тюрму у Золочів, де вона просиділа 6 місяців і була звільнена за відсутністю доказів. Мичка Катерина розповідає, що після звільнення їх ще на тиждень возили на роботу в колгоспи, де вони повинні були відробити за те, що їх харчували в тюрмі. Коли вона повернулась додому пізно ввечері, то її молодша сестра Марія побачила, що стоїть біля хати станичний Шеремета Михайло з Волошиним Василем. "Катерино, Шеремета під хатою", - сказала сестра. Але в хату вони не зайшли. А вже на другий день ми почули, що обидва загинули в Пнятинському лісі. Але з партизанами мала зв'язок ще у 50-х роках, коли їх було уже троє, і жодного з них вона не знала. Чоловік Петро Погончук був назначений бригадиром. Вночі приходять вони, викликають чоловіка і щось довго з ним розмовляють. Я уже починаю хвилюватися, а вони всі заходять в хату. Чоловік каже, щоб я приготувала їсти. Сиділи вони довго і уже на світанку пішли. Їх цікавило все, що робиться у селі, як люди працюють, хто уповноважений з району, чи є участковий. Один з них був середніх літ, другий - дуже молоденький, а третьому було більше 50. Цей найстарший передавав мені листи, які я відвозила у Львів і опускала у поштові скриньки. Вони почали все частіше приходити, бо потрібно було десь харчуватися. Восени сиділи з нами і лущили кукурудзу, квасолю, деколи залишались на день на горищі. Одного разу по вулиці йшли солдати (хата - на роздоріжжі), а партизани були на горищі. Цього ж вечора вони попрощались з нами і більше не приходили, сказавши, що не можуть більше наражати нас на небезпеку. А через тиждень чи два пішли чутки, що в Стриганцях було вбито трьох партизан. Можливо, це вони й загинули. Але більше ми їх не бачили.

Гнатяк (дівоче Грендиш) Ірина Дмитрівна, 1930 р.н., втекла під час вивезення її сім'ї в Сибір, була арештована і випущена, не визнавши звинувачень, розповідає:

-- Батько, Грендиш Дмитро, був вояком УГА, входив до сітки ОУН ще за Польщі. Брав активну участь в організації сільської молоді у товариство "Січ". При забороні властей добивався дозволу проводити заняття у себе у дворі. Кулеба Ілько, Василь та Микола, Гицькайло Ярослав постійно збиралися у них. Тут проводили стройові заняття, співали пісні, говорили про січових стрільців, героїв Крут. Старші діти Марія, Надя і Степан брали активну участь у роботі "Просвіти".

Ірина згадує, як одного разу батько, ідучи з дружиною і старшими дітьми в поле, сказав їй, що, якщо прийдуть чоловіки купляти корову, то нехай вона скаже, щоб вони відпочили на сіні під оборогом, а він на обід прийде додому. Прийшли 4 чоловіків. Вона заховала їх, а коли прийшов батько, вони довго щось обговорювали.

Батька арештували у 1944 році, як тільки повернулися радянські війська. За звинуваченням про співпрацю з німцями після жорстоких катувань його судили. Покарання відбував у Сибірі. Старші діти Марія, Надя і Степан, виховані у патріотичному дусі, взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях. Марійка працювала санітаркою у відділі УПА, Надя - зв'язковою. Навіть неповнолітній Ірині батько доручав доставку "естафеток".

"Дадуть мені кусок хліба, граблі, заплетуть у коси "естафетку", і я йду у поле, а там у сусідні села Біле, Вишнівчик чи Дунаїв", - згадує Іра. Бо хто ж може дитину запідозрити!

Доля брата Степана невідома. З розповідей партизанів, з якими він у Бережанах визволяв хлопців і дівчат, яких вивозили до Німеччини, він у цій операції загинув. Є й інші версії. Проте правдоподібно, що загинув він у Бережанах.

Ось як ще характеризує наших дівчат випадок, про який згадує Ірина.

У батька був німецький автомат М-Пі, який не знайшли при його арешті. Мати боялася, бо думала, що якби знайшли зброю, це б ще гірше було для нього. Можна було б викинути автомат у річку чи ще десь. Але дівчина, проявляючи відвагу, безумовно ризикуючи життям, віднесла зброю, загорнуту у рядно, через гору і ліс у відділ УПА, що був у Кутерногах.

Мати Софія, жінка-патріотка, яка виховала 10 дітей, як і багато таких як вона, зазнала усіх страждань того часу. Після арешту чоловіка арештували доньку Марійку. Ірина розповідає: "Ми повечеряли і разом з мамою сіли сікти капусту. Заходить опер Платов ніби переночувати. Мама дала йому повечеряти. Ми січемо капусту і співаємо. А він: "Пойтє, дєвушкі, пойтє. Завтра одну із вас я забєру в Поморяни". Зранку пішов у сільраду, а потім повернувся і арештував Марійку.

Як тільки почали вивезення, сім'я Грендишів була першою у списку. Приїхали солдати і наказали збиратися. Усі плакали. Той, хто керував операцією, дозволив порубати птицю, застрелив свиню і дозволив забрати з собою. "Бєритє всьо, бо будєтє єхать долго на Дальній Восток", - сказав він. Я рубаю птицю, а мати кидає в мішок. Бачу ведуть зв'язаного Василя Гоцку (Очкуся). Я так злякалася, що врубала палець.

На дорозі стояло багато підвід, якими повинні були відвезти людей. Я йду на дорогу і прошу Войтка Кіндрата, щоб він допоміг розібрати застрелену свиню. А він мені: "Ірка, тікай!" Хтось накинув на мене хустку, і я поміж людей йду до Каблуків, переодягаюсь і біжу на Провал. Стою там за стайнею, дивлюсь у бік дому, але вже нічим не можу допомогти.

А мати з малими дітьми Олею, Катею, Остапом і Надею зазнали небаченого горя на чужині. Щоб вижити ходили на поле збирати те, що там залишилось, і так виживали.

Правда, зустріли там українців - директора школи і директора музичної школи, які допомагали мамі. Після смерті Сталіна мама садить з їх допомогою менших Олю і Катю до провідника, дають мені телеграму, і я у Львові забираю їх з поїзда до себе.

Після втечі я чотири роки переховувалась у людей, як могли мені допомогали. Брославський Трохим дав мені крій на чоботи, а швець їх пошив, і я вже мала у що взутися. Допомагали одягом, харчами. Допомагав мені й Бог. Бо була в таких ситуаціях, що без волі Божої не врятувалась би.

Одного разу прийшла переночувати на Провал до Тістика Степана. Мужчини сидять за столом, господиня біля кухні, а я стою, спер-шись на ліжко. Відкриваються двері. Бачу - входить Голубєв і за ним четверо солдатів з собакою. Я зразу ж під ліжко. Господар, не побачивши де я, каже до Голубєва: "Вона хоче прийти з повинною". Дивиться, а мене вже немає. Змінює тему. Наливає солдатам по 100 грамів. Каже до дружини: "Налий собаці молока". Голубєв повечеряв і вийшов з солдатами. А він знав мене.

Живучи в селі, добре знаю всі проблеми і турботи його жителів, іноді жартую до дружини, заносячи дрова чи воду: "Ліквідуємо різницю між містом і селом". Це згадуємо певний період життя, коли влада кинула такий клич і, варто відзначити проводила певну роботу, заселяючи селян у багатоповерхові будинки з більш-менш нормальними умовами. Але виявилося, що селянину потрібно інше. А це інше у нього таким чином забирали.

Але, оглядаючись у минуле свого рідного села, приходжу висновку, що за останні 50 років відбулися історичні події, яким не можна дати однозначної оцінки. З розповідей родичів та односельчан знаємо, що й до колективізації у селі тільки окремі господарі жили заможно. Мали на цей час не тільки достатньо землі, коней, а й молотарки з приводом від киратів.

І ось організовують колгоспи. Без згоди селян у них забирають найдорожче - землю. Забирають коней, вози, сани, плуг, борони та інший с/г інвентар.

Минуло 50 років. Я і сьогодні пам'ятаю, як це відбувалося. "Ой, ідуть",- схлипнула бабуся. Ми кинулись до вікон і дверей, але ніхто не став перечити і слова. А вони вважаючи, що нічого не треба пояснювати, забрали все, що можна було. Поставили на підводу, запрягли коней і поїхали з усім до колгоспу. І думаю сьогодні, це ж після багатьох років колективного господарювання селянин не захотів у багатоповерхівки. А що відчувала людина тоді, коли так різко змінили усталений уклад життя? Якою ображеною повинна була почуватись вона, яку несправедливість з боку нової влади вкотре відчути. Адже це була його власність і її так безцеремонно забрали. І це зроблено методами якими 20 років перед тим проводилась така робота в інших регіонах імперії, які сама ж влада називала "перегинами колективізації". Чому ж не захотіли рахуватися з власником, з його людською гідністю?

Як показує світовий досвід ведення сільського господарства, досвід передових господарств Союзу, майбутнє за великими господарствами, але і тепер стало очевидно, що на інших засадах. Бо що ж можна сказати про життя односельчан у колгоспі за ці 50 років? Чого більше - позитивів чи негативів? Не хочу судити, але дивлюся на спрацьовані руки, важку ходу, згорблені тіла жінок, що працювали все життя у ланці чи на фермі за мізерну платню. Платили стільки, що батьки постійно жили страхом - як прогодувати сім'ю. І сьогодні не збагну, як було можна прогодувати сім'ю на таку платню і 25 арів городу. Пам'ятаю, як селяни ходили в Золочів за 25 кілометрів, щоб, стоячи в чергах по кілька разів купити і принести на плечах кілька хлібин. Чув про "колоски" уже пізніше, а тоді, як і мої однолітки, ховаючись від бригадира і участкового, збирав ці колоски у полі, вибирав зерно, а родичі мололи його на жорнах. Одержане борошно додавали до картоплі і пекли паляниці. Бабуся ховала такі паляниці під покривало, а ввечері ділила її нам з сестрою. Поїхав батько з сусідкою в Золочів, прикупити трохи зерна. Він встиг купити 50 кілограмів жита, а їй не вистачило. І вдома ні зернини. Зима, йдуть різдвяні свята, двоє дітей. "Як повертатися до дітей", - плаче вона. Тоді батько відпродав їй 20 кілограмів, щоб хоч що-небудь змогла зробити. Так і ділилися.

Злидні змушували людей до крадіжок. Але за це була жорстока кара. Навіть за 2 кілограми вкраденого зерна засудили Герасим В. Засудили також Сипка Мартина, Кіндрата Степана, Кулебу Миколу.

З самого початку видно було, що і в такій господарці появилися люди, яким було зовсім непогано. Голова колгоспу, парторг, голова сільської ради, бухгалтер і бухгалтерія, бригадири і спеціалісти не відчували тої біди.

З часом непогано стали заробляти механізатори, водії. Навіть появився такий привілейований прошарок як їздові. Знаю випадки, коли колгоспниця, щоб завезти льон для розстелення, мусила платити їздовому свої гроші, бо той, якщо не хотів, то і не їхав, або поїхав до когось іншого. А породжувала таку "касту" система, зокрема - керівники відповідних рівнів.

А ось ці жіночки у ланці, важко відпрацювавши по 35 і більше років, ніколи не мали нормальної платні. Багато з них втратили здоров'я на важких роботах, терпнучі руки змушують підніматись серед ночі. А роботи були дійсно важкими. Завантаження і розвантаження гною на сани взимку, розкидання його як тільки зійде сніг, садіння овочів, просапування буряків, прополювання льону, протрушування, вибирання, молотьба, розстилання і збирання трести, тижні біля льонотіпальних агрегатів (днями і ночами, в холоді і в нестерпних умовах), викопування картоплі і буряків, складування їх у кагати, вантаження на підводи і автомашини. І все це вручну, їхніми натрудженими руками.

І скрізь несправедливість, приниження людської гідності, зневага, безвихідь. Ось що розповідає одна із них: "З 16 років я почала працювати у ланці. Всякого було за 40 років. Пригадую нестерпну дощову осінь. Кожен день дощ. Кожен день іду копати картоплю. Додому приходжу промокла до нитки. Але йдемо знову, бо мушу викопати дану ділянку. І ось одного дня під кінець роботи виїжджає голова. П'яний. Бере від мене лопату і перекопує землю. Знаходить кілька дрібних картоплин. Що він тільки не викрикав, матюкався, обзивав мене - і нізащо. Такого не можна забути. Я не бачила дороги, йдучи додому.

Процвітало кумівство і протекціонізм. Основним заробітком у ланці були гроші за здане волокно льону. І що тут не виробляли. Наближені до керівників намагались за всяку ціну взяти ділянку, де кращий льон, могли по 2-3 рази міняти її. Одну і ту ж площу ділили кілька разів з вигодою для себе. Інші ж нічого домогтися не могли.

Або такий випадок. Виїхала льономолотарка у ланку, знесли льон, почепили мішки для насіння. Але бригадир приїжджає, наказує зняти мішки і безцеремонно направляє тракториста в іншу ланку, до своїх наближених. І 12 жінок, втративши дорогоцінний день, знервовані і з образою у душі розходяться по домівках.

І такого в той час було безліч. Одним відмовили дати коней зорати город, давали аж у червні, коли вже закінчувався обробіток, іншим не давали потрібні трактори. Одним виписали і зерно, і солому, іншим - ні того, ні другого. Люди держали худобу, яка була годувальником сім'ї. А щоб прогодувати її, косили стерню, що залишалася після збирання зернових. Її називали стернянкою. І то керівники забороняли таке робити. В той же час вони могли вночі спалити солому на площі 10-12 га, бо виконували наказ про виконання плану оранку. Доводилось ходити до колгоспних скирт у поля за 2-3 км, щоб принести оберемок соломи. Щоб якось врятуватись від злиднів, ... добавляли по 25 арів землі. Город у 50 арів уже збільшував можливості для виживання. Хоч і тут не обійшлося без образ і несправедливості.

Якщо господарство виконувало план по здачі зерна, а в коморі залишалось ще зерно, то уповноважені з району повідомляли керівництво і з'являлась вказівка про збільшення плану. Тому для натуроплати завжди залишався мізер. Правда, деякі голови колгоспів разом з комірниками шукали вихід, щоб приховати зерно і збільшити натуроплату. Але це було вже в останні роки. А так були випадки, що зерно згноювали, вивозили десь у рови, а селянам давали дуже мало.

А один голова навіть використовував такий метод наведення дисципліни і порядку. Приїжджав до колгоспника і валив загату, якою селяни утеплювали будинки на зиму. І всі мовчали, плакали, бо нічого зробити не могли. Нікому було і пожалітися.

Голова колгоспу у селі що хотів, те й робив. Люди часом писали листи у райком, скаржилися, переважно анонімно, бо боялися помсти. Але начальству все сходило з рук і вони навіть вихвалялися: "Перший каже, що якщо з'явилися скарги, то це добре, ви почали працювати".

Проте, у здавалось би безвихідному становищі люди боролися, не втрачали людської гідності. В черговий раз голова колгоспу Курило П.Д. приїхав зі своїми у двір їздового Дацька Михайла на Гуральні. Почав кричати, розкидати загату, матюкатися. Обурившись такою грубою поведінкою голови, з хати вийшла невістка, яка працювала медсестрою, і попросила голову з'ясувати причину таких відвідин у спокійній розмові. На це той відповів грубістю, штовхнувши вагітну жінку. Не стерпів цієї наруги господар. Вхопив сокиру і вдарив Курила по голові. Той впав, але певно на щастя обох, залишився живим. На той час це був нечуваний випадок. Дацка М. арештували, засудили на 6 місяців, враховуючи пом'якшуючі обставини (поведінку голови з невісткою).

Або інший приклад. Влада продовжувала боротьбу з релігією. Перед місцевим начальством ставилося завдання зробити все, щоб не відкривати церкви і закривати діючі. У нашому селі голова сільради викликає до себе о. Патеригу Максима і забирає ключі від церкви. Священик пояснював, що відсутні будь-які причини для закриття церкви. Але влада настояла на своєму. Певно, вислужувались перед начальством. Не зміг зрозуміти отець тих, кого хрестив у церкві, з якими пройшла більшість років його життя в Чемеринцях. Образа була такою великою, що священик захворів і незабаром помер.

Члени церковної двадцятки Брославський Трохим, Стефанишин Степан їздили у Львів і домоглися відкриття церкви. Пам'ятаю, як уже покійний Стефанишин Степан розповідав: "Зайшли ми з Брославським до керуючого у справах релігії в області, а він все говорить, щоб не відкрити церкву. А я йому: "То що ви хочете, щоб люди спивались, ходили по буфетах, шукали вихід, вступаючи у "суботники" чи в інші секти?" Таку думку дав мені в той момент Бог. Бо після моїх слів керуючий задумався, пішов і якийсь інший кабінет порадитися, а повернувшись, сказав нам їхати додому, а дозвіл надійде в район".

Але місцеве керівництво не дає провести світло до церкви. Але громада рішуче виступила проти дій влади. У Великодній тиждень завезли вночі стовпи з лісу. Розповідає Кіндрат Василь Іванович: "Я і Яцишин Болько розгружаємо стовпи, а вони вже їдуть. Ми встигли зробити роботу і відігнати коні на ферму, де чергував Тістик Ілько. Коней ставимо на місце в конюшні, упряж Тістик встигає сховати, а вони вже на конюшні і питають: "Чиїх коней немає?" Тістик каже, що всі їздові ще звечора поставили коней на місце. Вони перевірили, але нічого не змогли довести.

На другу ніч поставили стовпи. Вони приїхали, але люди вже розійшлись. А у великодню суботу електрик Сипко Володимир натягує проводи, і на Великдень засвітило світло".

Укладали у церкві підлогу плиткою, і не вистарчило тонни цементу. Грендиш Франко тоді працював бригадиром будівельної бригади у кол-госпі. Розповідає Сипко Йосип: "Я говорю Грендишу про таку справу, а він мені: "Поїдь у комору і візьми пару мішків". Я їду. Комірник Мартиняк Софія дозволяє, і я вантажу цілу тонну і привожу до церкви".

Такі випадки свідчать, що люди не боялися, ризикували, проявляли непокору, а іноді й мужність.

Вже реакція нацистської Німеччини на проголошення 30 червня 1941 року Маніфесту відновлення української державності мусила призвести до посилення протинімецької боротьби, до переходу до збройного спротиву німецьким окупантам.

Але якщо в 1918 році, коли по розвалі Росії на східноукраїнських землях і Австрії на західноукраїнських землях у момент проголошення української державності уряд мав 100 тисяч вояцтва вчорашніх російських та українських армій, яке зразу ж в повному озброєнні і обмундируванні могло переходити в ряди української армії, то у 1941 році кадри українських збройних сил мусили створюватись з перебуваючого в окупації населення, елементу військового майже сирого, який треба було ще вишколити та спочатку озброїти здобутою від ворога зброєю.

Тому на Першій конференції ОУН у вересні 1941 року були визначені найближчі завдання:

а) пропагандивно-роз'яснювальна підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами та проти нових намагань більшовизації українських теренів, що її проводять наслані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

б) збір та магазинування зброї;

в) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань Краєвим військовим штабом під керівництвом Дмитра Грицая (пізніше - генерал Перебийніс) та сот. Романа Шухевича організовуються у 1941 році старшинська школа у Мостах та підстаршинська школа в Поморянах, курси радистів, санітарної служби тощо.

Починають організовуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи. Так постає мережа відділів УНС - Української національної самооборони, які потім перетворюються у Самооборонні кущові відділи (СКВ). Реорганізація відбулася з приходом більшовиків.

При організаційній справності підпілля невеликий відділ чи підвідділ УПА, з'явившись в якійсь околиці, спираючись на СКВ, у випадку потреби розростався за одну ніч у сильну бойову частину, а, провівши бойову акцію, знов маліє, щоб так зручно прослизнути крізь ворожі застави.

До навчання хлопців були залучені в с. Чемеринці Проць Олекса і Бойчишин Іллярій. У сусідньому селі Вишнівчик вишкіл проводив старший лейтенант ЧА Андрій Марченко, уродженець Білоцерківщини Київської області, що вийшов з оточення і залишився в селі (травні 1944 року був розстріляний солдатами ЧА в 26-річному віці).

Для ілюстрації тодішньої ситуації та пристосованої до неї тактики відділів УПА наведемо опис переходу сотні (а опісля куреня) "Сіроманці":

"... В дуже тяжке становище потрапили "Сіроманці" біля Нового Яричева. Довкола ворог скупчував великі сили. Підходили танки і гармати, силкуючись задушити маленьку жменьку українських повстанців. Сонце ніби злякалось і сховалось за темні хмари. Дув різкий вітер і накрапав дощ. Надходив вечір. Вийти з кільця не було можливо. Що було робити, як вийти зі страшного становища? Всі сподівання покладали на Яструба. "Друже командир, - не витримав якийсь стрілець, - що, будемо вмирати?" "Вмерти легко, жити тяжче, - звернувся після деякої паузи до вояцтва Яструб. - Ми мусимо жити. Жити на зло ворогам і на добро Україні".

Він віддав наказ сховати непотрібні поки що речі і приготуватись до вимаршу. Як тільки впали сутінки, відділ тихенько подався за командиром, обережно підкрався до річки Полтви. Стрільці увійшли у пронизливо холодну воду і річкою, часом по шию у воді, вийшли з ворожого кільця. Після короткого відпочинку, відділ вирушив далі у рейд до Унівського лісу. Там до "Сіромах" приєдналися ще два відділи на чолі з командирами Вороном і Чорним.

30 вересня 1944 року розвідка донесла, що довкола підходять великі сили ворога. Повстанці зайняли бойові позиції. На лівому крилі озвались автомати, заклекотів кулемет. "Починається війна, - спокійно сказав Яструб і всміхнувся. - Що ж, будемо воювати. Ох, і сверблять же у мене долоні. Хочу воювати. Я тим шміракам ніколи не забуду Полтви". Перед боєм він завжди говорив: "Хлопці, триматись,і метко стріляти!" І вояцтво розуміло командира.

Над лісом просичала міна, за нею друга, третя... Ліс стрепенувся, загув божевільним тріскотом і стріляниною. Ворог пішов у рішучий наступ. Але стрільці чинили відчайдушний опір.

Кільканадцять разів червоні кидалися в атаку і відступали, залишивши десятки трупів. Десь серед дня ворог отримав нове підкріплення. Ліве крило повстанців було загрожене. В цей час з'являється там Яструб. Бійці кинулись вперед, за своїм командиром, і ворог був відбитий. Тут всередину лісу вривається танк. Яструб бере фауст-патрон, і підірваний танк закам'янів на місці.

Підбігає до командира зв'язковий: "Гранатометники поранені!" Яструб сам стає біля гранатомету, влучно б'є по ворожих танках.

Бій не вгавав увесь день. Двадцять два рази йшов ворог у наступ і відступив. Понад 370 вбитих і багато поранених залишив ворог на полі бою. Серед повстанців було 19 убитих і кілька поранених.

Ворог стягував нові сили і почав оточувати ліс. Але до ранку Яструб вже вивів повстанців з Унівського лісу і розташувався в лісі біля села П'ятин. Та над вечір ворог знову почав їх оточувати. Командир Яструб на ту звістку лише посміхнувся: "Треба якусь штуку викусить!" Вночі він тихенько вивів своїх бійців з лісу. А над ранок ворог пішов у наступ з усіх боків на те місце, де були "Сіроманці". Лише після кількох годинної стрілянини ворог зрозумів, що вони билися між собою. А тим часом "Сіроманці" були уже далеко. ("На чатах", ч. І., 1947).

Учасник Унівського бою житель села Стриганецький Рудольф згадував про той бій: "Наші командири вміло розставляли пастки ворогу. Коли ворог відступав, вони швидко переносили лінію оборони на декілька десятків метрів назад. Не відчувши спротиву на попередній лінії, червоні її минали і йшли далі на повний зріст. Але наразилися на щільний вогонь і відступили. Перед наступною атакою отримуємо команду переміститися вперед. І знову для ворога несподіванка... З настанням темряви сотням, сформованим з місцевих хлопців, наказано вийти з лісу і йти додому. А відділ з пораненими переходить у Пнятинські ліси".

З розповідей учасників Унівського бою УПА
з енкаведистами у вересні 1945 року

Нам пощастило поговорити з нашими односельчанами, які були учасниками цього бою і воювали у сотні Чорного - Очкусем Степаном з Кутерногів і Кіндратом Романом Степановичем з Провалу. Вони розповіли, що багато молодих хлопців (яким було 17-24 роки) за вказівкою керівників ОУН-УПА були скликані у відділи, а потім формувалися великі з'єднання армії. Так, на зборі у лісі під Уневом уже нараховувалось близько 3 тисяч вояків.

Повідомлення кожному передавалось через добре налагоджену мережу зв'язкових. Збір хлопців з Чемеринець проводив відділ, який знаходився на Кутерногах. З кожним проводив розмову станичний Шеремета Михайло, проводилась велика роз'яснювальна робота. Перед збором в Уневі здійснювались рейди у ряд сіл, де сотні поповнювались новими вояками.

Кіндрат Р.С. розповідає, що дуже багато вступило хлопців з с. Подусів. Бо перед тим на виїзді із села наші партизани вступили в бій з енкаведистами, які на машинах везли з села награбоване. Машини було спалено. Але енкаведисти викликали з Перемишлян допомогу. Спалили майже все село, в тих, хто втікав - стріляли.

В унівському лісі з села були ще Курило Степан з Кутерногів, Стриганецький Рудольф (псевдо “Сорока”), Завальницький Андрій, Кулеба Степан, Винярський Володимир з Провалу, Брошко з Кузбатиці,Кіндрат Роман (псевдо “ Левко”)

Керівництву, напевно, важко було забезпечувати таку кількість людей продуктами, і, очевидно, з цих міркувань, провівши відповідну роботу, почали щоденно відпускати хлопців по 2-3 сотні, закликаючи їх з'являтись при відповідному наказі.

Напередодні бою були відправлені Кулеба С., Винярський В., Завальницький А.

А через день чи два (після Чесного Хреста) енкаведисти почали атаки на УПА. Особливо жорстокі бої відбувалися на узліссі біля цер-кви с. Унів, де стояла сотня Чорного. Мужньо воювали наші хлопці, добре керували боєм командири. У бій були введені артилерія і міномети з обох боків. Був момент, коли противники наближались один до одного так близько, що, як розповідає Очкусь Степан, лежав з енкаведистом за одним пнем, тільки по різні боки. Той кричить йому: "Бандеро, здавайся!" А Очкусь: "А тобі того треба?" На що обмінялись чергами з автоматів. Так, пролежавши до настання темряви, розійшлися.

Вночі керівництво УПА дало команду всім хлопцям з навколишніх сіл виходити з бою і добиратися додому. А основні сили, зброя, поранені на приблизно 70 підводах вночі відступили в Пнятинський ліс, де знову відбувся жорстокий бій, в якому енкаведисти використали навіть літаки. У цьому бою загинули наші односельчани Брошко Степан, Курило Степан (скошений кулеметною чергою з танка, помер по дорозі до с. Пнятин).

Ховали вбитих (і наших хлопців) там же в Унівському лісі. Могили маскували, щоб ворог не вчинив наруги над мертвими.

Наймолодший політв'язень

Наймолодший політв'язень с. Чемеринці Боршовський Омелян Дмитрович був засуджений на 25 років за допомогу воякам УПА. Його арештували за звинуваченням у спаленні молотарки. Йому тоді не виповнилося ще й 17 років.

Арештовували його кілька разів для того, щоб встановити, де перебуває його двоюрідний брат Матяк Петро, який воював в УПА. Батько П.Матяка перевозив підводою зброю в сусіднє село і загинув за невідомих обставин.

П.Матяк, при спробі захопити оперуповноваженого КДБ Бостона, був важко поранений автоматною чергою. Чотири кулі пройшли через нього з правої сторони і вийшли біля хребта. Перші дні його переховували в криївці між Кутерногами і Пнятином, а потім підводою перевезли у надійне місце, де його за 6 місяців вилікували. При сутичці Бостонова з Матяком був ще один вояк з кулеметом, який повинен був його прикривати. Але кулемет з невідомих причин мовчав (кажуть "заїв"). Петро, уже поранений, падаючи, вистрелив і вбив Бостонова(Бостона).

Пізніше виявилось, що Бостон був кабардинцем. Його донька у роки імперії проживала у Львові.

НКВД кинуло великі сили на пошуки свого співробітника. Влаштовували чисельні облави, прочісували територію с. Чемеринці і сусідніх сіл. Але його тіло так і не знайшли. Всі розуміли, що чекає того, хто був причетний до цієї події.

За розповіддю Боршовського Омеляна, він не був причетний до спалення молотарки, бо в той вечір був з хлопцями з Гуральні у дівчат на Кутерногах. В цьому його вина і не була доведена. А засудили його за активну співпрацю з партизанами, в чому він не признавався, але йому влаштували очні ставки з уже заарештованими. Багато хто не міг витримати тих страшних тортур, що влаштовували у застінках КДБ. Пізніше їх стратили у таборах самі в'язні, про них передавали з табора в табір.

Розповідає Боршовський Омелян про те, як йому влаштовували "захоплення конвою і заарештованого вояками УПА". Його зв'яза-ного кинули на машину, і з 4 конвоїрами вирушили з Поморян до Золочева. Раптом машина зупинилася і її довго "ремонтували". Коли машина "поламалася" вдруге, конвоїри пішли за підводою, сказавши, що до Золочева вже недалеко. В цей час влаштували "захоплення бандерівцями" в'язня, обстрілявши конвой. Зав'язавши в'язню очі, завели в ліс у криївку, де довго розпитували, кого він знає з партизан, хто станичний, хто зв'язковий, де є криївки. Про такі провокації Боршовський Омелян знав і нічого важливого не сказав. Тоді один з чоловіків дав йому фуфайку (досі не розуміє для чого) і вивів з криївки, щоб той йшов додому. Тут знову на них нападають і Омеляна арештовують. Везуть в Поморяни і там допитують, де він був. Не витримавши тортур, Боршовський каже: "Ви ж самі знаєте, де був". За це, як каже, добре дістав.

Далі Платов і два бійці супроводжують у Львів в тюрму на Лонського. Там Боршовському і винесли вирок - 25 років.

В тюрмі зустрів односельчанина Очкуся Максима, бійця сотні "Сіроманці".

При спробі передати дані в'язням сусідньої камери, його помітили охоронці, і на добу помістили у "блок", де можна було лише стояти. Як додаткове покарання на нього хотіли одягти сорочку, яка так здавлювала тіло, що кров текла з носа і вух, але лікар сказав: "Нє видєржит". Бачив, як у такий спосіб мордували сина священика зі Стрия, що був заарештований за спробу замінувати колію.

Зразу ж на другий день його відправляють у Київ, де два тижні прохворів на малярію. Далі 12 днів у товарних вагонах везли у Інту. На пересильному пункті вони ще раз зустрілися з Очкусем М., але їх розподілили на різні шахти.

У зоні написав листа на ім'я міністра внутрішніх справ Круглова про зменшення терміну покарання як малолітньому. Коли Круглов приїхав у табір, то на 7 тисяч в'язнів їх було двоє неповнолітніх. Бор-шовський Омелян був звільнений.

Перед від'їздом заїхав до Очкуся М., який передав через нього гроші для дружини. Коли повернувся в Чемеринці, передав гроші і ще дав свої. Очкусь М., коли повернувся, щиро дякував і повернув борг.

Слід зазначити, що і серед охоронників зустрічались добрі люди. Коли Боршовського Омеляна привезли у Золочів, вони дали йому хліб і куски цукру. У Львові теж добре нагодували, сказавши, що невідомо, коли він ще наїсться.

Трагедія на Гуральні

(З розповіді жительки Гуральні Мички Степанії Дмитрівни)

На хуторі Гуральня зупинилися наніч повстанці. Розташувались вони у квартирах Мички (Савки) Дмитра та Кулеби (Шимкової) Ксеньки. Господарі нагодували їх і вони полягали відпочивати. На початку вулиці виставили пост. У цей час облавники гарнізону, що стояв на Провалі, піднімають господарів Кулебу Миколу і Патицького Стаха, наказують їм запрягати коней, сідають на сани і дають команду їхати. Проїхали вони Кучерівку і Мочули, їдуть далі. При в'їзді в Гуральню вартовий дає наказ зупинитись і стріляє з автомата понад коней. А облавники розстрілюють його автоматною чергою. Повстанець, певно, не здогадався, що це облава. Вони зразу ж почали пускати одна за одною ракети, освітивши хутір, і шукали решту партизан.

Розповідає очевидець Мичка Стефанія. До хати вбігає солдат і каже: "Хлопці, ви спітє, а на хуторі облава. Бістро відходьте". Партизани швидко збираються і запитують один в одного: "А де Герц? Де Герц?" Це вони запитували про Штангрена Івана, який пішов до своєї дівчини до сусіда Боршовського Дмитра. Але часу мало і, піднявши повстанців у Кулеби Ксеньки, вони спішно відходять в бік Брославських. Солдати прочісують всі хати і, дійшовши до хати Боршовського, побачили через вікно автомат. Хату обступили. Іван, певно, вирішив пробиватись. Вибігає з хати з автоматом і стріляє в офіцера, яки біг до нього, і смертельно ранить його. Але хтось з облавців вбиває Івана. З хати вибігає дівчина Івана і втікає до лісу. Але ворожа куля наздоганяє її. Мати дівчини біжить до неї з криком: "Ой доню, моя доню!" Падає на неї плачучи. Підбігає облавець і вистрілює в маму. Та поранена ще доходить до перелазу сусіди Бойчук Насті і падає. Вороги підпалюють господарство Боршовського Івана. При цьому займається господарство Курила Павла. У Боршовського згоріло все, а в Курила - стодола з усім сільгоспреманентом. Хату нам з господарем вдалося погасити. Так загинув один з родини Штангренів, які активно боролися в лавах УПА.

Розповідає син Кулеби Ксенії Петро, що коли облавники зайшли в хату, і один з них побачив у хаті шапку-мазепинку, яку поспіхом залишили повстанці, нічого нікому не сказав, а заховав шапку за пазуху. Певно, знав, що якби вона потрапила в руки відданих, то не минути б біди господарям. Залишилось невідомим, хто зайшов у хату Мички, попередив повстанців. Пані Стефа стверджує, що це був облавник у військовій формі.

Залишилось невідомим ім'я повстанця, вбитого на посту. Очевидці розповідають, що в нього було світле волосся, а в сумці була вишита сорочка

Трагічна доля спіткала жителів х.Голий Кінець.По причині ворожнечі, яка виникла.внаслідок протистояння між Українцями і Поляками , спровокованою утисками Українців Польською владою, хутір був підпаленний і майже повністю згорів.Це трапилося…

Бій у Чемеринецькому лісі над селом Плинників

(З розповіді Кулеби Романа Петровича, вояка сотні Курила Романа)

Ворог переходить до багаточисельних облав з використанням артилерії, літаків і танків. Знаючи добре місцевість, повстанці розгадують хитро поставлені пастки ворога, завдаючи йому втрат. Але сили ставали нерівними.

Так у квітні 1945 року до участі в бойових діях повстанців було залучено до 40 тисяч чоловік. В організації каральних експедицій брав безпосередню участь перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. Він, зокрема, спостерігав за ходом облав на території Бібрського району (тепер Перемишлянський).

Сотні Курила Романа стало відомо, що на Чемеринці планується облава. Селом пішли чутки, що арештовують всіх, хто є учасником УПА чи допомагає повстанцям, а також членів їхніх сімей, і жорстоко з ними розправляються.