Історія села Чемеринці

Було прийнято рішення залишити малолітніх дітей у сім'ях, яких ворог не підозрював, а чоловікам і жінкам переховатися у лісі. Було розставлено вартових, а решта розмістилися у лісі над Плинниковим

З розповіді Кулеби Романа Петровича (1921-2004)

Я стояв на посту у лісі біля дороги з Перемишлян. Чую: наближається колона автомашин. У лісі колона зупиняється, з нею вискакують солдати. Гамір, стук зброї. Я повертаюсь, біжу повідомити своїх. Але в цей час зав'язався бій у місці, де розташувалась сотня. Стрілянина посилювалась, чую - стріляють з кулеметів. Коли добіг ближче, бачу, що у бій вступили облавці, які наступають з боку х. Гута, а наші, відстрілюючись, відступають у смеречину у напрямі до Кутерногів.

Мені вдається пробігти до села Плинників. Заховався у стодолі господаря. Господиня, побачивши мене, покликала в хату, принесла мені їсти і сказала, що у лісі загинуло багато людей. В цей час хтось забігає у хату і каже, що двір обступили облавники. Мені нікуди подітися. Я залажу на горище, а вони зайшли у двір і закричали: "Де заховався, бандера?" Один з них встає на драбину і стріляє з автомата по горищу. На щастя, кулі мене не зачепила, але вони все перевіряють, шукають за мною, бо, як виявилось пізніше, їм було донесено, що учасник бою забіг у цей двір. І ось залазить солдат на горище і, побачивши мене, кричить: "Он здєсь, навєрноє убіт!" Я не рухаюсь, а він скидає мене, і тягнуть на двір. На подвір'ї, пам'ятаю, такий старший солдат з вусами кричить: "Да он живой, прікідиваєтся!" Мені зв'язують руки, кидають на фіру і везуть у гарнізон до Чемеринець.

По дорозі біля села Плинників, чую, що жінка у плащ-палатці і пілотці показує старшому хто і де живе, і чи допомагає партизанам. Це вона співпрацювала з НКВД. Побігла в гарнізон і повідомила, що я заховався в того господаря. Її там переодягнули і з солдатами вона повернулась за мною. Слідчий у гарнізоні садить мене на крісло, викладає на стіл годинник, компас і пістолет, і каже: "Відіш, бандіт, твой командір убіт". Я зразу впізнав компас Курила Романа і зрозумів, що він загинув. Але кажу, що це мені нічого не говорить, бо я його не знаю, у сотні не був. Але виявилось, що у сотенного знайшли списки сотні, а там моє прізвище й ім'я.

Він до мене: "Відіш два пістолета? Которим тєбя убіть?" Я мовчу, а він: "Вот спіскі сотні і твоя фамілія здєсь". Я мовчу. Він кличе трьох солдат. Виводять мене у сад і кажуть, що розстріляють. Я молюся, а він кричить, щоб я признався, або розстріляють. Далі ведуть мене назад, а я згадав, що мій двоюрідний брат Кулеба Миронко Петрович був мобілізований в радянську армію, і кажу, що я не був у сотні, і можливо то прізвище мого двоюрідного брата. Частково мене врятувало і те, що при мені не знайшли зброї. Відправили мене в Поморяни, Золочів. Засудили на два роки і післали в Київ, де ми розбирали руїни. Можливо, що спасло і те, що цей слідчий на Гуральні під час облави був важко поранений Штангреном Іваном і по дорозі у Поморяни помер.

А у тому бою загинуло 22 чоловік. Один з учасників бою Герасим (Цвях) розповідав мені, повернувшись з тюрми, що відступаючи два кілометри ніс на руках важкопоранену свою дружину Стефанію. Вона померла, і він поховав її у лісі. А родичі загиблої Кулеби Ганни розповідають, що серед вбитих, серед яких був її чоловік Ілько, її не знайшли. Довго шукали її по лісі. Її сестрі Павліні приснився сон, де вона лежить. І коли прийшли у це місце, то побачили Ганну. Чоловік Ілько мав прострелену голову, груди і руку, і загинув на місці. А коли знайшли його дружину Ганну, то побачили, що поранено її лише у руку, і якби було кому надати першу допомогу, можливо, вона б залишилася живою.

Облавці залишили всіх вбитих. Потім родичі поховали їх у братській могилі на цвинтарі біля церкви.

За могилою доглядали родичі і діти загиблих. А у 2002 році за сприяння П.І.Писарчука на могилі встановлено пам'ятний знак "Борцям за волю України", який було освячено на Покрову - день створення УПА. Відбувся велелюдний мітинг, на якому були депутат Верховної ради Писарчук П.І., його товариш поет-пісняр Степан Галябарда, заступник голови облдержадміністрації, депутат обласної ради Данилишин, голова райдержадміністрації, виходець з с. Чемеринці Мартиняк В.В., голова районної ради Тимків А.Р., ветерани ОУН-УПА, жителі навколишніх сіл. Прозвучали слова вдячності тим, хто віддав своє життя за незалежність України, прозвучали повстанські пісні у виконанні працівників районного будинку Просвіти Підківки С.М. і Теодоровича П. та учнів Чемеринецької ЗОШ.

Освятили могилу парох с. Чемеринці Проньків Василь та декан Унівського деканату о. Назарій Папірковський.

Короткі нариси воєнного періоду села Чемеринець

Кулеба Ольга, внучка Кулеби Василя

Найперша письмова згадка про село Чемеринці занотована в 1389 році. Тоді були важкі часи, люди гнули спини на панів, на село нападали татари, які все руйнували, спалювали, а людей брали в полон. У злиднях і темряві жили селяни за часів буржуазно-поміщицької Польщі. У 30-х роках у Чемеринцях було понад 500 дворів і близько 2500 чоловік населення. Приблизно 80% з них були малозабезпеченими і безземельними. В село надходило лише 7 газет. Жоден виходець з села не отримав середньої чи вищої освіти. Не було медичного пункту.

У 1939 році розпочалася Друга світова війна.

За роки тимчасової нацистської окупації на роботу в Німеччину забрали багато жителів села. Серед них: Сильвестр Матрону, Проць Теклю, Мартиняка Василя, Мерзу Марію, Винярського Володимира, Сипко Софію, Росу Михайла, Росу Надію, Боршовську Стефанію, Івахова Максима, Брошку Броньку, Росу Галину та Петра, Сипко Мільку.

В боротьбі проти нацистської навали загинули такі жителі села Чемеринець: Степан Мартиняк, Антін Гунц, Антін Курило, Володимир Чепіжак, Дмитро Мичка, Ілля Кіндрат, Федір Мичка.

Значна частина чоловічого населення пішла в ліс, і там утворювались партизанські загони. Вони хотіли вигнати чужинців зі своєї землі, але сили були нерівні. Це були справжні патріоти. Вони любили Україну щиро і хотіли кращої долі. В цей час вороги вбивали і мирне населення.

Потім, вже у післявоєнний період, прийшли москалі. Москалі мали намір знищувати ще діючі партизанські загони, що залишались у лісах. Було багато підозрюваних. Люди мусили слідкувати за своїми словами. Було багато доносчиків, люди не знали кому вірити.

Одного разу в 1944 році москалі робили облогу в селі на партизанів. Житель с. Волоське Кулеба Василь у цей день був вдома. Раптом у двері постукали і почувся голос схвильованої жінки: "Василю, Тікай! У селі облава, йдуть сюди." Той, не знаючи, що діється, вибігає з хати і тікає на город. Але пізно, НКВД оточило село зі всіх сторін та схопили його. Вони звинуватили його у тому, що він йде до партизан виказувати їх. НКВД засудило Василя на 3,5 роки. Йому було важко покидати рідну сім'ю. В сім'ї Кулеби Василя було багато дітей. Коли його забрали, діти були ще зовсім малі. Родина сумували під час його ув'язнення. Дружина відвідувала його рідко, бо було далеко ходити. Їжу заборонялося передавати засудженим.

Таке ж горе спіткало і сім'ю Сильвестер.

У післявоєнний період люди себе ще не почували вільними. Вони перебували під загрозою москалів. Але все ж таки село почало трохи відбудовуватись.

Минали роки, проте життя селян не покращувалось. На Україні, яка була під владою іноземних держав, не було кращого заробітку для заробітчан. Тому селяни з Чемеринець мусили виїжджати на заробітки за кордон до Америки. Це були: Джалабій Станіслав Станіславович, Гураль Петро, Завальницький Микола, Заремба Іван, Гураль Тетяна, Кулеба Антоніна. Були і такі, хто виїжджав сім'ями. На хуторі Кутерноги жила сім'я Курило. Дітей було багато. Вони тяжко працювали, щоб заробити шмат хліба на прожиття. Тому вони вирушили за кордон. Звісно, що своє рідне село покидати дуже важко, але що було діяти? Зібравшись усі разом Курило Федір, Параскевія, Ярослав, Іван, Василь, Марія, Гатаназій виїхали за кордон. Курило Ярослав ще досі живий.

Дацко Марія

Перша письмова згадка про с. Чемеринці відноситься до 1389 року. В 1696 році Чемеринці були пограбовані польським військом. Жовніри забирали все, що лиш могли знайти в селянському господарстві - сіно, пшеницю, хліб та інше.

У 1880 році в селі нараховувалось 1476 жителів. Половину з них становили польські колоністи, які були сюди заселені ще в XVII ст. В селі була однокласна школа, заснована в 1861 році. Також був водяний млин.

Приблизно в 1916-х роках почалась відбудова церкви села Чемеринець, яка була зруйнована під час Першої світової війни. Цей час для людей був важким, адже війна принесла багато горя в людські домівки. Але люди не втрачали надії, вони вірили в краще життя, сподівались в допомогу від Бога. Церква була в поганому стані, Служба Божа відправлялась в дерев'яній каплиці, що знаходилась при церкві. Пізніше її відновили, але церква здавалась малою для населення. Тоді о. Патерига звернувся до жителів села з проханням добудувати церкву. В 1929 році почалась добудова церкви, яка тривала майже два роки.

Для добудови церкви були потрібні гроші, яких у селян майже не було. Люди допомагали всім, чим могли. Заремба Володимир та Курило Іван ходили по сусідніх селах за офірою для церкви села Чемеринець. Грошей вони собі не брали, лише на їжу.

Добудовувати церкву допомагали всі: чоловіки та жінки, залишаючи свою роботу, сходились до спільної праці. Але спочатку треба було збільшити територію пагорба. Для цього люди возили пісок і землю. В цій справі допомагали сусідні села, тому що церква - святиня всіх християн, незалежно від того, де вона знаходиться. Але в цей час Україна знаходилась під владою Польщі, тому поляки заборонили людям возити землю і були категорично проти цієї добудови. Та це не зупинило селян, які хотіли досягти своєї мети. Камінь вони возили аж з села Біле. Засипавши пагорб, селяни почали заливати фундамент. Коли ще не було сходів, люди поставили дошки, по яким могли увійти в церкву. Так поступово почалась добудова церкви с. Чемернець. Гнатяк Михайло та інші селяни допомагали возити камінь із села Біле. Жінки та чоловіки носили пісок аж на дзвінницю. Коштів у селян на все не вистачало, тому Гураль Ганна та Гнатяк Ганна ходили по селах за допомогою для української святині. Під час будови ще виникали суперечки , але це селян не зупинило.

Архітекторів запросили зі Львова, а мулярами були Олюнічик Петро, Заремба Іван, а крім цього допомагали ще й місцеві жителі. Для того, щоб відновити, а потім ще й добудувати церкву потрібно було багато сили й терпіння. Після двох років праці селяни зуміли втілити свої мрії. Вони таки добудували свою церкву. І все це було зроблено руками, без кранів чи машин, лише людською силою.

Хрести та інші церковні речі селяни купили за свої кошти. Згодом, жителі села Чемеринець, що переїхали до США, купили церкві дзвона, що, хоч і зазнав ушкоджень під час війни, досі добре зберігся.

Після добудови церкву посвячували священики з різних сіл. Церкву приїжджали дивитися багато людей, адже це була велика подія в історії села Чемеринці.

В 1927 році в травні приїжджали міссіонери. Не оминули й села Чемеринці. Проповідуючи слово Боже, вони збирали багато людей навколо себе. Навчали вони вдень і вночі. Ті не хотіли їх відпускати, але це ж була робота місіонерів. Священики та селяни відпроваджували їх з почестями. Пізніше на честь їхнього приїзду поставили місійний хрест. Троє жінок та чоловіки хотіли прикрасити хрест синьо-жовтими стрічками, але поляк Сипко Павло це побачив і хотів їх зірвати. Проте селяни не дали цього зробити. Поляки не задовільнились такими подіями і подали в суд до Бережан. Однак, суд не відбувся, бо Кулеба Іван, який був головою сільради, поїхав до Бережан і залагодив цю справу. Українців мали вивезти в Березу Картузську (в тюрму), але їх не вивезли.

У 2001 році завдяки П.Писарчуку церква була ззовні відновлена. А зараз проводяться ремонти в середині. Нам потрібно дякувати своїм предкам, що збудували, а потім розширили її. Зараз церква носить назву "Пресвятої Трійці". Багато людей з навколишніх сіл приїжджають до села Чемеринець, що подивитись на красу Храму Божого, адже саме з Божою допомогою селяни змогли втілити мрію кожного з нас.

В історії села Чемеринець брали участь різні люди та відбувалися різні події.За часів панування Польщі селяни не мали права голосу і виконували майже все, що їм наказували. В селі жив пан Полюшинський, поляк. Дружина його Гілєна Полюшинська була німкеня. В них була дочка Ельза. Пан Полюшинський був великий багач, крім цього він розпоряджався лісом. Проте він відрізнявся від радикалів. Пан приязно ставився до українських селян, видавав їм деревину, селяни йому теж допомагали по господарству. За те, що він мав великі маєтки, які в цей час не дозволяли, і допомагав селянам, росіяни вивезли його в Сибір. Польща не могла з цим змиритись і написала в Москву листа, в якому йшлося про звільнення Полюшинського з Сибіру на утримання Польщі. В 1948 році його було звільнено, і він повернувся в Польщу.

Навесні 1939 року жителів села Вишеньки Янівського району Львівської області росіяни вивезли в село Чемеринці. Людей вивозили сім'ями, тому що хотіли на цій території зробити полігон. Проте не всі сім'ї привезли в Чемеринці, деякі були направлені в інші міста та села. Людей вивозили возами, переважно вночі. Цей час залишився в їх пам'яті надовго. Тоді в село Чемеринці привезли Бас Катерину, Бас Маланю, Дроздика Олексія, Бика Івана, Бик Ганну, Пилипів Параску, Поповича Івана, Кунинець Катерину та інших. Саме в цей час поляки були змушені виїхати з села. Згодом їхні домівки заселили колишні жителі с. Вишеньки. Переселенцям дали поле, на якому вони працювали. На сьогоднішній час живі лише Бик Катерина і Роса Марія. Інші жителі померли і поховані на цвинтарі в Чемеринцях.

У вересні 1939 року в селі були створені органи Радянської влади. Ірина Кулеба була учасницею Народних зборів у Львові. Такі події не задовільняли селян, які з кожним роком сподівалися на краще життя. Вони часто протестували проти польського та російсього панування, тому загарбники почали звинувачувати селян у всіх смертних гріхах та засуджуватии їх до страти чи ув'янення.

Одним з таких підозрюваних був Бик Олексій Іванович, якого вважали зрадником і шпигуном. Він часто переховувався від росіян. Це, звичайно, їм не подобалося. Тому вони захопили батька, матір та сестру Олексія. Його брата Федора, якому виповнилось лише 16 років, вбили за те, що він нічого не хотів сказати про Олексія. Він вирішив здатися, щоб звільнити родину. Росіяни виконали свою обіцянку, але Олексія в 1944 році засудили на 9 років в Поморянській в'язниці. У в'язниці до нього ставилися жорстоко, але він зумів все це подолати, і вже в 1953 році його звільнили з в'язниці. Після звільнення його родину більше не переслідували. Згодом Олексій одружився з Марією, тяжко працював аж до смерті. Помер у 1984 році. Як і його батьків, Олексія поховали на цвинтарі села Чемеринці.

Отже, як бачимо, багато українців загинуло від чужоземних загарбників.

Коротка розповідь про Росу Василя внучки Роси Олі

Роса Василь Степанович народився 18 червня 1923 року в селі Чемеринці. Походив із бідної сім'ї, де було 6 синів. Коли підріс, навчався в середній школі, закінчив 7 класів. Вивчився на столяра. Був гарним майстром, робив колеса, ліжка, все, хто що хотів. 1946 року одружився.

Були тяжкі часи. Одного разу вони з дружиною вирішили взяти в свій дім сільську дівчинку. Її батьків вивезли в Сибір, і їй не було куди подітися. Звали її Таня. Та недовго довелося йому жити в свому прекрасному селі, яке він так любив. В 1949 році забрали його в тюрму до Львова, а потім перевезли до Іркутська. Тяжкі допити, голод і холод. Але й там йому стала в пригоді його спеціальність столяра. Також випікав на засланні хліб. Зустрівся він там із владикою греко-католицької церкви Йосипом Сліпим. Василь передавав йому прихований хліб, щоб той вижив. Пройшов нелегкі тюремні роки, його звільнили в 1956 році. Повернувся інвалідом другої групи, працював у колгоспі будівельником, також дякувбв у церкві. Дочекався щасливого дня, за який боровся, - вільної України.

Дзвін "Володимир Великий"

Історія села Чемеринці дуже велика. В минулому життя людей у цьому селі проходило в складних умовах. Тому люди були змушені їхати за кордон у пошуках заробітку. Зокрема, Савич Петро, Брошко Франко, Завальницька Марія, Завальницький Іван, Гураль Петро, Гураль Тетяна, Курило Яґа, Завальницький Микола та інші. Ці люди виїхали до США, але щоб лишити хоч якийсь слід по собі, вирішили подарувати церкві дзвін, який назвали "Володимир Великий". Завальницький Микола виділив найбільше коштів на цей дзвін. Дзвін купили в Самборі. Потім перевезли до села Дунаїв. Звідти урочистою процесією перевезли до Чемеринець. Осі на дзвін кував Віка Роман.

Коли дзвін вчепили і дзвонили на Службу Божу, то його було далеко чути. Для села цей дзвін був святинею і згадкою про людей, які проживали в Чемеринцях.

Під час війни цей дзвін німці хотіли забрати на переплавку на зброю, але жителі села не дозволили цього зробити. Вони зняли дзвін і закопали його в землю. Вважають, що саме тоді він дістав тріщину.

Зараз цей дзвін знаходиться в Чемеринецькій церкві. Його хочуть відновити, щоб він знов скликав людей на Службу Божу.

Жителі села Чемеринці дуже вдячні тим людям, які не забули про своє село і зробили таку офіру церкві. Вважають, що зараз з тих людей нікого вже в живих не залишилось.

Наше село Чемеринці розташоване на пасмі передгір'я Карпат. Через наше село протікає річка Золота Липа. Колись у давнину походила дорога, що називалась "Глинянський тракт". По цій дорозі проїжджали валки чумаків, що їхали за сіллю в Крим.

16 травня 1915 року на свято Свободи на роздоріжжі біля церкви поставлений хрест на честь скасування панщини. Коло хреста водили гаївки, відправляли молебні, виходили з процесією. Тоді співали патріотичні пісні. Одна з них така:

Тоді панщина скінчилася,

Нам гаївка мила,

Пішли пани за плугами,

Що нас били нагайками.

Тепер ходять, гроші носять,

За хлопами просять:

Ходіть, хлопе, молотити,

Дам горілки оковиту,

Сороківця на руки маєш,

Ще си вечір погуляєш.

Українці сплели на хресті вінок із синіх і жовтих квіток. Полякам це не сподобалося, і вони вінок зірвали. Наших хлопців тоді хотіли посадити. Шмігла, що прийшов до влади у Польщі після Йосипа Пілсудського, зруйнував усі права українців.

У 1919 році йшли великі бої між поляками на чолі з французьким генералом Геляром і Українською Галицькою Армією (УГА).

З 1925 року в селі Чемеринці була школа, де вчили дітей українською і польською мовами.

В 1927 році в селі були місіонери. На їх честь поставили місійного хреста.

1932 року за отця Максима Патериги добудували церкву. Допомагала будувати уся українська громада. Землю на розширення церкви возили вночі, бо поляки не давали змогу це робити.

Про високий авторитет отця Максима Патерики свідчить такий факт : повертаючись в святковий день з Пленникова, зайшов в корчму на х.Голий Кінець з батогом.І тих хто пив горілку “нагородив” по “заслузі”. При цьому ніхто з” постраждалих” нікому не жалівся.

Для добудови церкви о. Максим Патерига взяв позику в банку. Векселі підписав Омелян Шіц, Михайло Васильович Гнатяк, Стефан Штойко, Мартиняк Василь (з Волоського), Пелих Василь та інші.

До 1939 року була польська влада. З 1939-41 рр. і після війни була російська влада. В 1949 році в Чемеринцях був організований колгосп. Люди не хотіли йти в колгосп, тому втікали в ліси. До колгоспу забирали коні, худобу, розбирали стодоли.

Пісня "Наше село Чемеринці"

Слова і музика Федько М.М.

Вечір на землю тихо спадає,

Місяць у сяйві тихо по небу пливе,

В садах зелених хати біліють,

Це Чемеринці, село моє.

Приспів:

Наше село, село Чемеринці,

Ми про тебе легенду складаєм,

Де б не манила життям наша доля,

В серці тебе ми збережем.

У хатах пахуча вечеря готова,

До столу сідає дружно сім'я,

Натруджені руки прагнуть спочити,

В колисці заснути хоче дитя.

Приспів:

О, село, село Чемеринці,

Ми про тебе казку складем,

Де б не носила життя наша доля,

Пам'ять про тебе ми збережем.

Дівчата і хлопці не сплять до півночі,

Їх жарти почуєш у кожнім кутку,

У домі народнім музика грає,

Закохано пари кружляють в танку.

Приспів:

У нашім селі Чемеринцях

Гарні дівчата, хлопці для вас,

Будуть весілля, прийдуть христини,

То ж потанцюєм з вами не раз.

Тож завітайте до кожної хати,

Вас тут зустрінуть гостинним столом,

В родині пісню ми заспіваєм,

Про Чемеринці, наше село.

Приспів:

У селі, селі Чемеринцях

Гарні дівчата, хлопці для вас,

Будуть весілля, зустрічі друзів,

Тож заспіваймо з Вами ще раз.

 Додати до розділу «гордість села»

МИЧКА БОГДАН РОМАНОВИЧ

Народився в с.Чемеринці в 1973 р.Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу.Згодом Тернопільську академію народного господарства - економіст, Львівський Національний Університет ім..Івана Франка - юридичний факультет.Прцював заступником голови - начальником юридичного управління Державної Податкової Адміністрації у Львівській області /на час роботи - наймолодший заступник у всій Україні/.Адвокат.