Військова розвідка Росії на Далекому Сході в другій половині XIX-на початку XX століття

В попередньму підрозділі ми розглянули,. як працювала розвідка на рівні розвідників та вчених в Китаї та Японії, а зараз спробуємо розглянути її роботу в Кореї.

Розглядаючи розвідку в регіоні ДС ми повинні окрім того, що говоримо про організацію розвідки на рівні її структурних підрозділів також потрібно відмітити те, як саме велася розвідка в регіоні на рівні розвідників та шляхах отримання інформації цими розвідниками. По договору 1860р. Росія отримала собі в сусіди Корею, а з 1888р., вперше представлена можливість вільно подорожувати по всій території Кореї Російській прикордонній владі. По причині малої кількості інформації по даній державі, на територію якої пики що не вдавалося проникнути з боку Російського кордону. Першою з таких операцій була поїздка підполковника ГШ Альтана в грудні 1895р. Стосовно цієї подорожі потрібно відмітити те, що Альфтан характеризує Корею повністю, починається його звіт з опису територій. Опис побудований в стилі характеристики тих регіонів і місцевості. Які автор спостерігає перед собою подорожуючи. Починає з характеристи гірського масиву, продовжуючи свій опис країни звертає увагу на водне забезпечення та виділяє головні річки регіону.[146.C.200]

Характеризуючи регіон підполковник відмічає те, що дуже важко зробити повний аналіз та дати повну характеристику країни, наприклад про населення автор доповіді говорить, що вичислити точну кількість населення дуже важко, і говорити про це можна лише приблизно, тому що за весь час на території ніяких переписів населення жодного разу не проводилося. Дуже важливі та змістовні дані надаються в сфері шляхового сполучення та розміщення населення по території країни. Важливо те, що підполковник на протязі всього свого шляху робить опис всього того, що бачить, ці дані подаються у вигляді описів населених пунктів та їх розмішення, також в звіті йдеться про опис головних портів, характеризуються порти, які відкриті для іноземців, згадується також про іноземні військові формування які знаходяться в країні. Таким чином підполковник давав всі саме головні характеристики в військово-стратегічному плані та плані організації країни в усіх сферах життя. Стосовно отримання інформації по Кореї, автор відмічає те, що її він отримував наприклад від одного дуже «разговорчивого корейца», він розповідав про Корею, а також говорив про Японію. Отже, ми можемо сказати про те, що інформації по країні подавалася в тому обсязі в якому її отримував Альтан.

Ще однією та цікавою операцією була подорож підполковника ГШ - Вебеля до Кореї та Китаю[13.С.100]. Це подорож проводилася переїздом в м.Сеул верхом за термін 53 дні, загалом пройдено близько 1020 верст. В своєму описанні подорожі автор відмічає те, що подорож була проведена поспіхом так, як він мав прибути до м.Сеул в визначені терміни, а пізніше мав відправитися до Пекіну. Тим паче, що подорож потрібно було закінчити до початку сезону дождів, що говорило про певні кліматичні умови, в сезон дождів інколи переїзди були повністю неможливими. Під час подорожі проводилася маршрутна зйомка, а під час останнього переїзду, коли почався сезон дождів підполковник не міг робити зйомки. Тому звіті не містить повного звіту по маршрутній зйомці, що не дає повної картини про шляхи сполучення. Наприклад ця експедиція складалася з перекладача та двох рядових, шести коней, дуже багато експедицій проходили й всі вони були по різному укомплектовані, але одне відомо точно, що більщість з них мала в своєму складі перекладача, з відомих причин, великі труднощі у вивченні мови даного регіону.

Також у звіті згадується про переправу річки Тумень-улу (гідрологічний опис річки). Дається опис міста Кигенфу, описуються навіть перевали, які зістрічаються на шляху, що свідчить про сумлінну та професійну роботу дослідника В звіті надається інформація, яка може бити корисною в разі прходження таної території, наприклад військами, висвітлюються дуже цікаві факти наприклад про те, що на річках мости інколи розбираються навмисно, для того щоб примусити платити за периправу подорожуючих, що свідчмть про легке розбирання мостів в разі небезпеки і ускладнення у просуванні по території держави. Автор вдається до дуже чітких описів території та характеризує окремі її об'єкти з точки зору їх проходження чи використання в військових цілях. Говорячи про населеня автор відмічає різномовне населення та пояснює це тим, що велика кількість населення ховалася від перепису, для того щоб уникнути сплати податків. Згадуючи про економічний потенціал країни відмічається навіть кількість зібраного врожаю з територій, говориться про те, що в обробці сільськогосподарських земель використовується велика рогата худоба, а коні використовуються лише, як в'ючний транспорт, стосовно магазинів то їх зовсім не має населення живе від врожаю до врожаю. Таким чином Вебель робить висновок від усьго побаченого « ... опасение корейских властей, что переселение, проявлявшееся прежде периодически, может в более или менее близком будущем возобновиться опять под влиянием различных экономических причин. Должно признать, что опасения эти были вполне основательны, потому что материальная обстановка корейцев, живущих в наших пределах, столь резко отличается от нищенского, полуголодного прозябания большей части корейских поселений в самой Корее, что не может не служить для последних соблазном рано или поздно бросить свои родные земли и искать у нас при иных условиях и обстановке лучшей и более обеспеченной жизни...».

Описуючи військові сили Кореї відмічаємо те,що всі чоловіки здатні носити зброю є військовозабов'язаними, але дивитися на все це потрібно раховувати, те що відсутня будь-яка організація військ, і зовсім не має підготовлених керівників в військовому плані, в цьому плані вони знаходяться нижче китайських військ.

Таким чином ми бачимо, що розвідка мала свою організацію не лише на рівні Штабів та, а й ефективно працювала на рівні отримання розвідданих, і ці дані отримувалися не лише шляхом розвідки, але й під час подорожей дослідників, які за часту чи то були військовими, чи підпорядковувалися Військовому міністерству, наприклад фінансувалися за рахунок міністерства. Ми бачимо, що вчені надавали дуже важливу та цінну інформацію по регіону, що могла бути дуже цінною в разі ведення військових дій.

Загалом по даному періоду розвитку розвідки в Росії та ведені її на ДС, то Азіатська частина почала укріплювати свої позиції стосовно розвідки та нарошувала свій потенціал шляхом збільшення чисельності свого підрозділу. Саме в цей період вийшла нова інструкція «Інструкція військовим агентам», в якій більш детально були викладені обов'язки військових. Потрібно також сказати, що у веденні розвідки на ДС розвіка стикалася з певними проблемами такими, як наприклад у всьому повинні дотримуватися всіх вказівок дипломатичних представництв Росії на Далекому Сході й постійно звітувати перед ними. Стосовно нових завдань, щодо розвідки на Далекому Сході то потрібно відмітити, що перед розвідниками поставлено нове завдання це здобуття інформації «про збройні сили Азіатських держав».

Розділ 3. Стан військової розвідки на далекому Сході на початку XX ст.(до 1905р.)

3.1 Військова розвідка напередодні війни з Японією

Новий етап реорганізації центральних органів військової розвідки почався в перші роки XX століття й очевидно був викликаний ростом напруженості на Далекому Сході. 14 березня 1900 року Миколою II затверджується проект реорганізації ГШ в складі п'яти керувань, але, по "фінансових міркуваннях", проведення його в життя відкладається на невизначений час [ 140. С.60-79].

Разом з тим "через сучасні ускладнення" на Далекому Сході до складу очного штабу 30 липня 1900 року засновується "Генерал-квартирмейстерская частина в зменшеному складі "у числі Оперативного й Статистичного відділень [140. С.66]. На Статистичне відділення покладає завдання "вивчення держав Далекого Сходу: Китаю, Японії й Кореї, а також суміжних з ними наших Приамурских і Середньоазіатських володінь і спостереження за поточними подіями в названих державах". Таким чином, розвідувальні функції Азіатської частини були передані Статистичному відділенню частини генерал квартирмейстера.

В "відділенні" "було зосереджено загальне керівництво складанням військово-статистичних описів округів Європейської Росії, виробленому на підставі найвищого веління від 27-го листопада 1900 року" [11. С.467].

11 квітня 1903 року через три роки після їхнього твердження були, нарешті, оголошені нові Штати Головного штабу й Положення про нього. Властиво Головний штаб тепер складався з п'яти керувань:

Першого генерал - квартирмейстера ;

Другого генерал - квартирмейстера ;

Чергового генерала;

Військових повідомлень;

Топографічно-вченого;

В "Положенні про Головний штаб" було сказано, що "на ньому лежить обов'язок зосередження даних, що стосується приведення військ на воєнний стан, а також розробки всіх загальних питань і міркувань, що ставляться до військової готовності держави й бойової діяльності військ" [1.С.81]. Згідно "Положенню...", начальник Головного штабу був найближчим співробітником військового міністра "по здійсненню завдань військового керування, покладених на Головний штаб"і підкорявся безпосередньо міністрові.

Після реорганізації 1903 року керівництво розвідкою покладає на 7-е відділення (По військовій статистиці іноземних держав) 1-го відділу (Статистичних-статистичної-військово-статистичного) Керування 2-го генерал - квартирмейстера Головного штабу.

Завдання 7-го відділення наказом по військовому відомстві № 133 від 11 квітня 1903 року були визначені в такий спосіб: "Збір, обробка й видання військово-статистичних матеріалів по іноземних державах. Переписка по військово-агентурній частині. Відряджання офіцерів з науковими цілями. Розгляд винаходів по військовій частині" [1.С.84]. Цьому відділенню були передані й розвідувальні функції Статистичного відділення частини генерал - квартирмейстера на Далекому Сході.

Закордонні сили центральних органів агентурної розвідки російської армії наприкінці XIX - початку XX вв. складалися з військових агентів, негласних (таємних) агентів й офіцерів, що відрядять за кордон з розвідувальними цілями на короткий строк, включаючи осіб зі складу вчених-військово-учених експедицій.

Одержати таємну інформацію можна було винятково таємними шляхами - через третіх осіб. Таємні контакти з людьми, що мали доступ до секретів іноземної держави, могли встановлюватися й розвиватися часом тільки якщо наш офіцер приховував спочатку свої щирі наміри, а іноді й положення іноземного військовослужбовця. Звідси особи, використовуючи які вдавалося проникати в секрети держави таємними шляхами, сталі називатися негласними (таємними) агентами. До цієї категорії агентів, відповідно до термінології, прийнятої в той час у російській військовій розвідці, у першу чергу ставилися громадяни або піддані іноземних держав, притягнуті до таємного співробітництва з розвідкою. Сама ж розвідка, що здійснювалася за допомогою негласних (таємних) агентів, стала називатися негласної (таємною) розвідкою.

Військові агенти на Далекому Сході (у Китаєві, Кореї і Японії) з'являються пізніше, ніж на Заході -- наприкінці XIX століття. Відсутність спочатку військових агентів у цьому регіоні і їхня нечисленність надалі приводять до того, що саме тут починає складатися новий компонент закордонних сил -- постійний інститут негласних військових агентів, що ставляться до категорії негласних агентів, тобто офіцерів, що вирішували розвідувальні завдання з позицій посад прикриття при російських представництвах в Азії й на Сході. Формування нового компонента закордонних сил військової розвідки йшло важко й принесло свої результати тільки в Азії й на Сході.

На результати діяльності негласних військових агентів впливало й відсутність чіткої організації закордонних сил розвідки -- військові "гласні" і негласні агенти, навіть перебуваючи в одній закордонній місії, не становили єдиний закордонний орган розвідки й не були зв'язані відносинами начальника й підлеглого. Посади "гласних" військових агентів надавали офіцерам можливості службового росту й не утискали їхнього станового положення- адже всі вони були офіцерами Генерального штабу, а для негласних військових агентів на молодших посадах при консульських установах Росії за кордоном діяли очевидні вікові обмеження, було потрібно приховувати своє звання й саму приналежність до російських збройних сил. Крім того, на рівних цивільних посадах у тих же російських закордонних закладах працювали особи менш високого, чим в офіцерів-розвідників, станового положення.

Хоча за офіцерами "під час стану їх у консульських посадах" офіційно зберігалися "усі права й переваги військової служби, а також всі особливі права й переваги служби у віддалених областях ", грошовий й інший зміст їм призначалося "по штатах відповідним консульським посадам по кошторисі міністерства закордонних справ", що було менше, ніж у військових агентів [9.C.58].

Уже в перші тижні діяльності з'ясовувалося, що потрібні чималі гроші. Для завчасного вербування було потрібно, з урахуванням характеру інформації, від 300 до 1000 і більше рублів на місяць. Це - тільки на один таємного інформатора. Але якнайбільше, на що могли розраховувати розвідники, - це щорічно виділювані Головним штабом 1200 руб. у Кореї й по 3000 руб. у Китаєві і Японії. У той час як їхній російський колега в Австрії на подібні ж мети одержував 10 тис. руб.

Військові агенти іноді були змушені позичати гроші в нечисленних співвітчизників, витрачали власну платню. А воно на початку 1904 р. становило залежно від того, у якій країні служив агент, від 1200 до 1500 руб. у рік. Крім того, на різні витрати - їдальні, квартирні й ін. - йому виділялося ще від 3000 до 4500 руб. у рік. Однак виплата цих грошей, хоча вони й виділялися на півроку вперед, затримувалася через значну далекість від Петербурга. Це впливало й на оперативність: значна частина важливих і термінових повідомлень за традицією посилала в столицю письмовими рапортами, а не телеграмами, і прибувала із запізненням. Як правило, через два з половиною місяця.

Через недолік фінансування офіцери-розвідники іноді відмовлялися від вигідного співробітництва з негласними агентами, оскільки оплачувати їхньої послуги треба було негайно. Часом сповільнювалася й поточна робота. Ілюстрацією служить уривок з рапорту військового агента в Японії Генерального штабу полковника Володимира Костянтиновича Самойлова (вересень 1903 р.): "При призначенні... мені був виданий аванс на посилку телеграм у Головний штаб в 500 руб. Нині він майже вже витрачений. Платня мені теж не висилають уже другий місяць. Таким чином, у мене майже немає грошей. Тим часом треба передбачати посилену посилку телеграм..."[6.С.435]

Не можна забувати й про особливі кліматичні умови. Секретар дипломатичної місії в Китаєві Юрій Якович Соловйов згадував, що "протягом декількох тижнів ідуть безперервні дощі, а вночі буває часто жарче, ніж удень. Всі іноземці із працею переносять цю пору року. Від постійного поту на тілі часто з'являється висипка. Канцелярські ж заняття ускладнюються ще тим, що при писанні вологою рукою папір стає теж мокрою..."

Вивчені сьогодні документи того періоду спростовують наведене вище твердження. Уже в 1902-1903 р. російські агенти-далекосхідники досить докладно інформували своє військове командування й уряд не тільки про успішне виконання імператорською Японією її військової програми, але й про активні готування до воєнних операцій на Корейському півострові й у Маньчжурії. Інша справа, що добуті розвідкою відомості найчастіше не аналізувалися належним чином у Санкт - Петербурзі. Як результат - не були вжиті відповідні заходи для підготовки Росії до збройного зіткнення з японськими військовими. Становлення далекосхідного напрямку російської розвідслужби почалося тільки з 1895 р. і мало свою специфіку. Росіяни військові агенти в Китаєві, Кореї і Японії за організацію й ведення далекосхідної стратегічної розвідки були відповідальні перед Головним штабом. Генеральний штаб у той час цими питаннями не займався. На агентів покладали завдання по добуванню оперативної інформації про військовий потенціал держав Далекого Сходу, насамперед Японії, поширенні її військово-політичного впливу в регіоні, ступені готовності японських збройних сил до війни.

Складність роботи полягала в тому, що одержувати відомості військово-статистичного характеру легально, як, наприклад, у Європі, тут було практично неможливо. У Китаєві й Кореї просто була відсутня серйозно обізнана преса, які-небудь статистичні, а тим більше військові звіти не публікувалися. У Японії ж влада дуже обережною, були вкрай підозрілі й становили накази й розпорядження так, що з них багато чого довідатися було не можна. Тому навіть другорядні дані для Головного штабу добувалися в ході особисто проведених росіянами військовими агентами рекогносцировок й організованої ними на свій страх і ризик негласної діяльності.

Ця робота істотно утруднялася внаслідок незнання військовими агентами (а це були, як правило, офіцери, що закінчили у свій час Миколаївську академію Генерального штабу по першому або другому розрядах) японських, корейських, китайських мов й основ таємної розвідки. Адже викладання відповідних курсів почалося в Академії Генштабу тільки з 1905 р. Так що вникати в тонкості секретної роботи доводилося на місцях і звертатися до незавжди надійних перекладачів.

«Російська розвідка напередодні Російсько-японської війни 1904-1905 р. працювала бездарно, аби як, що багато в чому визначило поразку царської Росії»[140.С.65]. Такі твердження довгий час кочували по численних працях дослідників, присвячених подіям на Далекому Сході початку минулого століття. На підтвердження приводилися лише окремі факти й уривчасті відомості про службу військових агентів.

Часто вчені, що писали ці праці, виконували ідеологічне замовлення радянської пропаганди, інколи позначався недолік архівних даних. У великій літературі, присвяченій історії російсько-японської війни 1904- 1905 р., давно затвердилася думка про видатну роль у ній японської розвідки. Розвідувальні операції японців відрізнялися таким масштабом й ефективністю, що дозволили одному з істориків включити їх у число трьох основних факторів, що забезпечили перемогу Японії над її могутнім сусідом [140.С.66]. Що ж стосується російської контррозвідки, то вона до останнього часу незаслужено перебувала поза полем зору дослідників [140.С.67].

У далекосхідному регіоні російські військові агенти обслуговували в розвідувальному й контррозвідувателних відносинах головним чином діючу армію й одержували інструкції зі штабу намісника на Далекому Сході.

Значна частина роботи з контролю за діяльністю японських розвідників як усередині Росії, так і за її межами здійснювалася Департаментом поліції і його Особливим відділом. Розвідницьке відділення Головного штабу. Відділення було утворено в червні 1903 р. з ініціативи військового міністра А. Н. Куропаткина [161.С.68] й укомплектовано службовцями охоронних відділень. Надалі, однак, це відділення нічим себе не виявило й було скасовано незабаром після закінчення російсько-японської війни.

У таких умовах найбільш ефективним виходом із ситуації була полічена організація регіональної системи військового керування на чолі з Намісником пануючи на Далекому Сході. Для забезпечення оперативного контролю нового регіонального органа військового керування за військово-політичною й стратегічною обстановкою на Далекому Сході було ухвалене рішення про перехід у другій половині 1903 року там військових агентів, що перебували, "на повне підпорядкування Намісникові Його Імператорської Величності на Далекому Сході " [161.С.67].

В "Пояснювальній записці" до уведеного відповідно до згаданого рішення "Положенню військовим агентам на Далекому Сході", що конкретизувало завдання військових розвідників стосовно до даного регіону, відзначалося:

"Умови політичного життя Далекого Сходу змушують нас мати тут гарних військові агентури, діяльність якої для користі справи була б регламентована особливими правилами, згідно просторості наших завдань на цій окраїні й тім ступені бойової готовності, що ми повинні підтримувати, щоб не бути захопленими врасплох".

При цьому констатувалося, що "...Найчастіше військовий агент на Далекому Сході може з вірогідністю визначити характер військових готувань лише в тому випадку, коли він досить орієнтований у загальній політичній обстановці".

Звідси робився висновок: "Таким чином, на Далекому Сході в тісній залежності політики й військового справи важко розмежувати сферу між ними, а тому природно, що повідомлення військових агентів з метою більше правильного висвітлення справи повинні стосуватися тієї й іншої області громадського життя".

На військових агентів покладали також обов'язки по зборі й підтримці в постійній готовності відомостей військовий, політичний і промисловий характер.

До відомостей політичного характеру били віднесені "роль видатних державних діячів у зовнішній політиці держави; відповідність зовнішньої політики центрального уряду із загальним настроєм народної маси; діяльність і розвиток таємних суспільств; вплив іноземних держав на проведення в життя політичних ідей, що мають відношення до областей Далекого Сходу".

Військово-економічні питання повинні були висвітлюватися за рахунок "... спостереження за існуючими й за розвитком нових промислових підприємств, які можуть служити до збільшення військової могутності держави (залізниці, торговельний флот)...". Інтерес представляли також "...іноземні концесії й підприємства, оскільки вони можуть бути придатні для цілей військового характеру".

У число "найважливіших обов'язків"військових агентів на Далекому Сході входило "одержання секретних відомостей, припущень на випадок війни, а також карт, планів й інших секретних видань".

"Збір зазначених вище відомостей, -- відзначалося в "Положенні...", -- військові агенти роблять різними способами по своєму особистому розсуді, причому однак кожному з них ставиться в обов'язок:

а)мати негласні агентури ...у довіреному йому районі;

б)можливо частіше відвідувати війська, спостерігаючи їхній внутрішній побут, виховання, навчання, стройові заняття й маневри, намагаючись при этомрасширить коло знайомств серед місцевих офіцерів; періодично особисто оглядати ті укріплені пункти, які мають безпосереднє значення стосовно наших завдань на Далекому Сході, військові установи й заклади, а також залізниці, стежачи за ихразвитием й удосконаленням " [12.C.100].

"Положенням..." були передбачені посади помічників військових агентів: по одному -- у Кореї і Японії й два -- у Китаєві (останні складалися відповідно при двох "голосних" військових агентах -- у Чифу й у Шанхаї.)

Напередодні війни організацією й веденням розвідки на Далекому Сході крім Головного штабу, що одержувало розвідувальні відомості по цьому регіоні в основному через військових агентів у країнах Західної Європи, займалися штаб Намісника на Далекому Сході, штаби Приамурского військового округу й Заамурського округу прикордонної сторожі.

Закордонні сили російської військової агентурної розвідки становили військові агенти в Токіо (Японія), Чифу й Шанхаї (Китай), а також у Сеулі (Корея) з помічниками, що були в них у ряді місць, військових агентів, а також трохи притягнутих останніми до співробітництва негласних агентів. Військово-морське відомство мало в Токіо морського агента капітана 2-го рангу Олександра Івановича Русина, що також був перепідлеглий Намісникові.

Військова агентурна розвідка на Далекому Сході працювала в досить складних умовах.

Про ті труднощі, з якими доводилося зіштовхуватися військовим і військово-морським агентам у Японії при добуванні розвідувальної інформації найкраще свідчили самі військові представники Росії в цій країні.

Незважаючи на об'єктивні труднощі організації розвідувальної діяльності в Японії з позиції військового агента, Головний штаб вимагав як від останнього, так і від всіх військових агентів на Далекому Сході оперативного відстеження всіх змін, що відбуваються в збройних силах країн перебування.

При дослідженні процесу будівництва російської військової агентурної розвідки для більше повного розуміння її стану варто торкнутися того, що ж являло собою фінансове забезпечення таємної агентурної розвідувальної діяльності російської армії.

До війни з Японією Головному штабу на "негласні витрати по розвідці " відпускалася "незначна сума в 56 590 руб. у рік, що розподілявся між штабами округів від чотирьох до 12 тисяч на кожний. Військово-статистичному відділу Головного штабу залишалося на розвідку близько 1000 руб. у рік" [156.С.500].

У цілому на ведення розвідки по статті кошторису військового відомства, що носила назва -- "на відоме Його Імператорській Величності вживання", відпускалося 113 480 рублів, майже рівно половина з яких ішла тільки одному й далеко не найважливішому в той момент округу. Рівень витрат безпосередньо на добування розвідувальних відомостей і матеріалів можна оцінити по тому, що, наприклад, в 1905 році з 56890 рублів, виділюваних на розвідку штабу Кавказького Військового округу, 40215 рублів направлялося на оплату змісту негласних військових агентів [1.С.82].

Спроби Головного штабу домогтися зміни системи фінансування й збільшення асигнувань на ведення військової агентурної розвідки залишилися безрезультатними.

Подібний рівень фінансового забезпечення військової агентурної розвідки був явно недостатнім для "широкої організації постійної розвідувальної служби в мирний час із метою, як добування вчасно відомостей військового й військово-політичного характеру про ймовірного супротивника, так і для завчасної підготовки в мирний час органів й особового складу розвідувальної служби, починаючи з нижчих розвідників і товмачів до розвідувальних відділень штабів, штабу Головнокомандуючого включно ". Ця невтішна констатація втримувалася в одному з документів Генерального штабу, підготовленого в 1906 році вже після закінчення російсько-японської війни [1.C.82].

Таким чином, фінансування в Росії розвідувальної діяльності навіть у передвоєнний час не відповідало масштабам і державній важливості поставлених завдань, внаслідок чого військова агентурна розвідка не могла бути досить ефективної й вирішувати ці завдання повністю й вчасно.

Успішно використалися також так називані «негласні військові агенти». Їх направляли в ті пункти, куди не можна було призначити офіційних військових аташе. При цьому вдавалися до допомоги Міністерства закордонних справ, що призначало фіктивно вихідних у відставку офіцерів на посаді консулів і віце-консулів. Розвідку проводили також штаби військових округів[6.C.66], але їхні можливості обмежувалися, як правило, прилеглими прикордонними державами.

Протягом XIX сторіччя загальне керівництво розвідувальною службою поступово переходило з рук армійського командування в генерал-квартирмейстерскую частина Військового міністерства. До другої половини XIX в. остаточно зложилася структура російської агентурної розвідки. Її схематичне зображення чимсь нагадує восьминога. На чолі - мозковий центр в особі генерал-квартирмейстера. Від нього розходяться щупальця до штабів військових округів і до військових агентів за рубежем, від яких, у свою чергу, тягнуться нитки таємних агентур.

Крім роботи військових агентів, як і раніше широко використалися офіційні й секретні відрядження офіцерів за кордон. При офіційних відрядженнях офіцери посилали на маневри іноземних армій, у різні міжнародні комісії в складі делегацій, для вивчення іноземних мов і т.п. Їм рекомендувалося вести роботу легальними способами й щоб уникнути міжнародних скандалів не користуватися послугами таємних агентів. Тому завжди залишалися області, куди можливо було заглянути лише таємним чином і під помилковими приводами офіцерам, що відрядять тільки із секретними дорученнями, і таємним агентам.

Робота офіцерів, що відправлялися в секретні відрядження, була сполучена з величезним ризиком. На відміну від військових агентів, вони не користувалися, правом дипломатичної недоторканності й у випадку викриття їх очікувало суворе покарання.

Підводячи підсумки ми може відмітити те, що новим етапом в реорганізації розвіки стали перші роки XX ст. В Азіатській частині були створені Оперативне та Статистичне відділення, на статестичне відділеня було покладене вивчення держав ДС, так розвідувальні функції були передані Статистичному відділенню. В 1903р. нарешті було оголошено нові положення про Генеральні Штати. В новому положенні говорилося про те, що війська потрібно перевести в військове положення. В розвідці цього періоду спостерігається таке явище, як поява таємних (негласних агентів). Але все ж таки в цей період ще спостерігається не чітка організація розвідки, є великі проблеми в плані фінансування, також скланність заключається в кліматичних умовах. І скільки не намагався Генеральний Штаб збільшити асигнування на ведення військової розвідки всі спроби так і залишилися лише спробами, і не пренесли ніякого результату. Не можно не згадати, те що російські розвідники інформували про всі дії Японії, які стосувалися підготовки її до війни з Кореєю, іншим є питання про те, що розвіддані не аналізувалтся належним рівнем в Санкт-Петербурзі. Легальність отримання даних тут була практично не можливою, як наприклад в Європі тому, що в регіоні повністю була відсутня обізнана преса чи будь-які статестичні дані. Саме з такими прблемами стикалися розвідники під час веденя розвідки в цей період, і не лише в цей.

3.2 Діяльність російських розвідструктур під час російсько-японської війни 1904-1905 рр

У перші місяці війни російська контррозвідка усередині імперії працювала досить в'яло, а її методи не відрізнялися розмаїтістю. По більшій частині її діяльність полягала у відстеженні й з'ясуванні способу життя й кола знайомств осіб так називаної “монгольської раси” - японців, китайців і корейців. Цікаво, що одним з важливих джерел інформації в цій справі були повідомлення патріотичні настроєних громадян, нерідко анонімні, або нижчих поліцейських чинів. У лютому 1904 р., ґрунтуючись на одному з таких повідомлень, директор Департаменту поліції наказав “зібрати відомості про всіх японців, у Петербурзі й Петербурзькій губернії проживаючих, і про їхні заняття” [40.C.26], що й було виконано. “Розробка” цих відомостей, однак, рідко приносила відчутні плоди й, як правило, закінчувалася безрезультатними обшуками підозрюваних у військовому шпигунстві. Проте, уже в перші місяці війни в розпорядженні влади були списки більшості японців, по тимі або інших причинах находившихся на російської території. За багатьма з них (а в Петербурзі - за всіма) з лютого 1904 р. було встановлено негласне спостереження. У роки російсько-японської війни керівництво контррозвідувальною роботою здійснювали керування 2-го генерал - квартирмейстера Головного штабу, Головний морський штаб, МЗС й, звичайно, Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ.

У найбільш жалюгідному стані виявилася організація збору розвідданих в Японії. Безсумнівно, що тут зіграла свою роль недооцінка її як сильного й небезпечного супротивника. Японської армії не надавали серйозного значення. Тому військове відомство не вважало за необхідне витрачати більші кошти на розвідку в цьому напрямку. Аж до початку війни тут повністю була відсутня мережа таємних агентур. Росіяни військові агенти не знали японської мови. (В Академії Генерального штабу його стали викладати тільки після війни 1904-1905 р.) У них не було своїх надійних перекладачів, а перекладачі, надавані в розпорядження військового агента місцевою владою, всі суцільно були інформаторами японської контррозвідки[87.C.25]. Крім того, розвідка утруднялася специфікою цієї країни. Якщо в європейських державах військовий агент, крім негласних джерел, міг почерпнути велику кількість інформації із преси й військової літератури, а в Китаєві продажні сановники імператриці Цы Си [87.C.95] чи ледве не самі пропонували свої послуги, то в Японії все було інакше. Офіційні видання, доступні іноземцям, містили лише тонко підібрану дезінформацію, а імператорські чиновники, спаяні залізною дисципліною й перейняті фанатичною відданістю «божественному мікадо», не проявляли ніякого бажання співробітничати з іноземними розвідками.

Японці із древніх часів із глибокою повагою ставилися до мистецтва шпигунства й пильно стежили за всіма іноземними аташе, що ще більше утрудняло їхню роботу. В 1898 р. військовим агентом у Японії був призначений полковник Б. П. Ванновский. Його батько був військовим міністром. Сам він в 1887 р. закінчив Пажеський корпус, потім служив у кінній артилерії. В 1891 р. закінчив з відмінністю Академію Генерального штабу. У Японію його призначили замість генерал-майора Янжула, що попросили шестимісячну відпустку з родинних обставин. Вийшло так, що тимчасове призначення перейшло в постійне, і Ванновский залишався військовим агентом аж до 1903 р. Відправляючи Ванновского в Японію, А. Н. Куропаткин[159.C.96], що тільки що перемінила його батька на пості військового міністра, поставив на поданні начальника Головного штабу резолюцію, у якій писав, що вірить у сумлінність Б. П. Ванновского й уважає його кандидатуру цілком підходящої для посади військового агента.

Прибувши в Японію, Ванновский незабаром переконався, що його попередник недарма так прагнув у Росію. Незважаючи на високу платню, престижну посаду та інші блага, положення військового агента в Японії було незавидним. Він був подібний сліпому, котрого змушують описати навколишнє. Через відсутність мережі таємних агентур і незнання японської мови військовий агент у Японії бачив лише те, що йому хотіли показати, і чув лише те, що нашіптували місцеві спецслужби, що неабияк превстигли в області дезінформації. До всього іншого, Ванновский, незважаючи на енергію й сумлінність, про які згадував Куропаткин у своїй резолюції, як і більшість стройових офіцерів, був абсолютно некомпетентний у питаннях «таємної війни». Все це не могло не відбитися на результатах його роботи.

З деяких пор генерал-квартирмейстер Головного штабу став зауважувати, що з Японії надходить дуже мало розвідувальних повідомлень й інформація, що втримується в них, не представляє стратегічного інтересу. Дипломатичні відносини Росії з Японією вже балансували на грані війни, і, хоча, на думку більшості сановників, ця держава не вселяла особливих побоювань, подібне положення справ викликало в генерал-квартирмейстера деяке занепокоєння. Ванновскому запропонували виправитися, але в нього нічого не вийшло. Тоді генерал-квартирмейстер, замість того щоб розібратися в основних причинах, запропонував замінити військового агента. Відомості стали надходити активніше, але, як з'ясувалося згодом, вони мало відповідали дійсності. Щоб Росія не встигла до початку війни стягти на Далекий Схід необхідна кількість військ і боєприпасів, японці старанно занижували дані про чисельність своїх військ. Спадкоємець Ванновского, підполковник В. К. Самойлов, що володів неабияким дарунком розвідника, але в силу об'єктивних причин, про які ми вже говорили раніше, так і не зумів домогтися істотних результатів, рапортом від 24 травня 1903 р. повідомив у Головний штаб: «Усе, що стосується чисельного складу армії в Японії, становить великий секрет, і дістати які-небудь відомості можна тільки випадково. Відомості ж, повідомлені мені іноземними військовими агентами, хоча й разнящиеся від наших, не можуть вважатися достовірними».

У результаті до початку війни з Японією Росія виявилася зовсім непідготовленої по частині развідданих, що фатальним чином відбилося потім на її підсумках.

Введені в оману японською дезінформацією керівники російського військового відомства аж до самої війни не вживали ніяких дійових заходів для збільшення чисельності й міці далекосхідної армії.

На початку організацією таємної розвідки в штабі Маньчжурської армії відав полковник Генерального штабу А. Д. Нечволодов, що напередодні війни був призначений військовим агентом у Корею, але не встиг доїхати до нового місця служби. Наприкінці квітня 1904 р. він відрядив у Японію й Корею трьох таємних агентів із числа іноземців - Шаффанжона, Барб'є, Мейера,- які посилали в штаб інформацію кружним шляхом через Європу.[159.C.54]

Незабаром після цього загальна організація далекої розвідки була доручена генерал-майорові Генерального штабу В. А. Косаговскому, у розпорядження якого були призначені офіцери Генерального штабу (у тому числі полковник А. Д. Нечволодов) і перекладач із європейських мов Барб'є. Із самого початку роботи у В. А. Косаговского виникли серйозні ускладнення з генерал-квартирмейстером Маньчжурської армії генерал-майором В. И. Харкевичем. У червні 1904 р. В. А. Косаговский писав у своєму щоденнику: «Володимир Іванович Харкевич боявся, як би я не став йому поперек дороги, і вжив усе від нього залежне, щоб загальмувати мені ця справа. І, на жаль, він благополучним образом досяг цієї гнуснейшей мети на пагубу росіянинові справі. Харкевич не тільки не дав мені жодного здатного офіцера Генштабу, але ще й підставляв усюди ніжку, підриваючи мій престиж і відновлюючи проти мене Куропаткина, Сахарова[155.C.17] і взагалі весь штаб. А мене він довів до такого нервового порушення, що я готовий був задушити Харкевича».

Згодом число таємних агентів у далекосхідних країнах значно збільшується. У документах військового відомства вони відомі під іменами Балі, Эшар, Колинз, Дори, Гидис і т.д.

Таємні агенти прикріплювалися до певних військових аташе або дипломатам, через які передавали інформацію й одержували винагороду. Так, наприклад, таємний агент у Йокогамі Балі був пов'язаний з військовим аташе в Тяньцзіні полковником Ф. Е. Огородниковым, Дори - з аташе в Парижу полковником Лазарєвим і т.д.

Однак відомості, що добувають таємними агентами, висвітлювали в основному організацію тилу японської армії. Їхнього повідомлення надходили в штаб головнокомандуючого кружним шляхом (через Китай або Європу) і майже завжди спізнювалися.

На початку Російсько-японської війни керівництво розвідкою безпосередньо на театрі воєнних дій здійснювало розвідвідділення управління генерал-квартирмейстера штабу Маньчжурської армії. Працювало воно неефективно. Зведення даних про супротивника складалися нерегулярно й призначалися тільки для вищого командування. Штаби дивізій, корпусів і загонів до 26 жовтня 1904 р. не одержували зі штабу армії розвідданих і були змушені задовольнятися відомостями своєї військової розвідки [152.C.90] (тобто безвідносно до загальної стратегічної обстановки).

У жовтні 1904 р., після поділу маньчжурських військ на три армії, при кожній з них створюється своє розвідвідділення. Формально їхня діяльність поєднувалася розвідвідділення штабу головнокомандуючого, але на практиці вони діяли без зв'язку один з одним, якщо не вживали обміну зведеннями. За свідченням співробітника російської розвідки полковника Генерального штабу П. И. Изместьєва, зведення відрізнялися низькою якістю, і бували випадки, коли в них «документально встановлювалося те, що на інший день документально спростовувалося». Між розвідвідділеннями існувала конкуренція, і вони постійно прагнули «щегольнуть друг перед іншому багатством відомостей, що добувають,». Крім того, власні розвідвідділення були в штабі Приамурского військового округу й штабі тилу військ Далекого Сходу. Розвідка здійснювалася також штабами військових частин. Всі вони діяли практично незалежно одне від одного. У результаті було наявною повна дезорганізація в керівництві розвідкою.

У мирний час Генеральний штаб не розробив ніякий системи організації таємних агентур у специфічних умовах далекосхідного театру воєнних дій. У російського командування не виявилося ні кваліфікованих кадрів вивідачів, ні развідшкіл для підготовки агентур із числа місцевих жителів. Тим часом японці ще задовго до початку війни створили в Маньчжурії мережа резидентури й підготували кадри розвідників. В Инкоу й Цзиньчжоу існували створені японцями спеціальні школи для підготовки таємних агентур з китайців. Російське командування тільки в травні 1905 р. створює подібну школу. Очолив її редактор окупаційної адміністрації, що видавалася на засоби російської, газети «Шенцзинбао»[135.C.26], що був в області розвідки абсолютно некомпетентний. Цілком зрозуміло, що школа не виправдала надій командування й наприкінці липня 1905 р. її закрили.

Таким чином, під час Російсько-японської війни в російського командування не було якої-небудь системи підготовки таємних агентур. Агенти вербувалися, як правило, із середовища простого селянського населення й через низький культурний рівень мало підходили для несення розвідувальної служби. Згубно позначався недолік асигнувань. Саме через це російська розвідка була змушена відмовитися від вербування агентів з найбільш грамотної частини населення - великої китайської буржуазії й високопоставлених чиновників, які найчастіше самі пропонували свої послуги. В остаточному підсумку наспіх підібрана й непідготовлена агентури не принесла істотної віддачі.

Один із сучасників писав із цього приводу, що росіяни, знаючи, що серйозні люди без таємної розвідки війни не ведуть, завели її в себе більше для очищення совісті, чим для потреби справи. Внаслідок цього вона відігравала роль «пристойної обстановки», яку грає розкішний рояль, поставлений на квартирі людини, що не має поняття про клавіші.

Положення російського командування було воістину трагічним. Не маючи сучасних і надійних агентурних даних про супротивника, воно вподібнювалося боксерові, що виходить на ринг із зав'язаними очами[87.C.56]. Безсумнівно, що незадовільна робота розвідки з'явилася однієї з основних причин поразки Росії в цій війні. Тепер розглянемо загалом роботу контррозвідки.

За законами Російської імперії особи, викриті в шпигунстві у воєнний час, усе без винятку підлягали страті. У мирний же час до смерті присуджували тільки чинів військового відомства, викритих у продажі іноземним розвідкам особливо важливих державних секретів, розголошення яких спричиняло важкі наслідки для Росії. У всіх інших випадках шпигуни із числа цивільних осіб засуджувались до тюремного ув'язнення на строк від 2 до 15 років, а для шпигунів із числа військовослужбовців було передбачене покарання від півтора років виправних робіт в арештантських ротах до довічної каторги. Викриті в шпигунстві представники дипломатичного корпуса й військові агенти негайно видворялися за межі країни. У порівнянні із західноєвропейським російське законодавство відносно шпигунів відрізнялося певною гуманністю, тому що передбачало різний ступінь відповідальності для військових і цивільних осіб.

Аж до початку двадцятого сторіччя в Російській імперії була відсутня чітка організація контррозвідувальної служби. Іноземними шпигунами займалися одночасно Генеральний штаб, поліція, жандарми й прикордонна охорона. Спеціального органа військової контррозвідки в цей час не існувало. У військовому відомстві контррозвідкою займалися ті ж офіцери Генерального штабу, у веденні яких перебувала розвідка. Однак держава не виділяла їм на організацію боротьби зі шпигунами ніяких спеціальних асигнувань, а постачання Департаменту поліції фінансами мало формальний характер.

Однак до початку XX в. у зв'язку із загальним розвитком агентурної розвідки виникла нагальна потреба більше міцної й надійної організації контррозвідки. Це було тим більше необхідно, що Німеччина і Японія, що зайняли до цього часу лідируюче місце в області організації агентурної розвідки, розкинули по території Росії величезні шпигунські мережі.

Через відсутність належної організації російська контррозвідка в 1904-1905 р. виявилася не в змозі успішно протистояти ворожим агентурам. У районі діючої армії контрразведывательная служба була в значній мірі децентралізована. Загальний жандармсько-поліцейський нагляд був покладений на полковника Шершова, офіцера окремого корпуса жандармів, прикомандированого до Керування етапами штабу головнокомандуючого. Боротьба з агентами із числа китайського населення була доручена відомому китайському комерсантові Тифонтаю, що активно співпрацював з російським командуванням. Пійманням ворожих вивідачів займалися також агенти начальника транспортів діючої армії генерал-майора Генерального штабу Н. А. Ухач-Огоровича, развідвідділення штабу Маньчжурської армії (до вересня 1904 р.) і штаби частин.

Для контррозвідки в період Російсько-японської війни були характерні в принципі ті ж недоліки, що й для розвідки, тільки положення тут було ще гірше.

У цілому в період Російсько-японської війни організація боротьби зі шпигунством виявилася малоефективною. Вирішальну роль зіграли відсутність спеціального органа контррозвідки, недолік кадрів, коштів й організаційна плутанина. Протягом всієї війни контррозвідка велася в'яло й безсистемно, що обумовило надзвичайно високу ефективність діяльності японської розвідки й сприяло широкій поінформованості японського командування про сили й наміри російських військ. Серед причин поразки Росії у війні можна назвати й незадовільну організацію контррозвідки[87.C.98].

Нижче ми пропонуємо найбільш яскраві й змістовні документи, які малюють докладну картину діяльності російської розвідки й контррозвідки в 1904-1905 р. Всі документи публікуються вперше.

У першу чергу це Звіт розвідувального відділення штабу Маньчжурської армії з початку війни по 26 жовтня 1904 р. і Звіт розвідувального відділення штабу головнокомандуючого, що охоплюють період з 26 жовтня 1904 р. по 25 лютого 1905 р. Ці документи малюють докладну картину роботи російських секретних служб на Далекому Сході в 1904--1905 р. Крім того, у розділ включений ряд інших документів, які доповнюють й уточнюють інформацію, що втримується у звітах, а також розповідають загалом про роботу японської розвідки в тилу російської армії. Організація розвідки на Далекому Сході в той період була такою, всі ці дані були закріпленні та записані. Вся розвідка Росії в даний період на Далекому Сході мала свою чітку організацію, що допомогало вести розвідку.

Організація далекої розвідки на початку війни була зосереджена в штабі Намісника Його Величності на Далекому Сході, якому безпосередньо підкорялися наші військові агенти в Китаєві. Тому відомості про супротивника, повідомлювані військовими агентами, доставлялися в штаб армії через штаб Намісника.

По розформуванні ж штабу Намісника й підпорядкуванні військових агентів у Китаєві новому Головнокомандуючому генерал-ад'ютантові Куропаткіну, відомості їх виходили в штабі Головнокомандуючого.

У безпосереднім розпорядженні штабу Маньчжурської армії з початку війни складався для ведення далекої розвідки наш військовий агент у Кореї Генерального штабу полковник Нечволодов, що був призначений на цю посаду напередодні відкриття воєнних дій, але не встиг доїхати до нового місця служіння.

Останній наприкінці квітня 1904 р. відрядив у Японію й Корею трьох таємних агентів, іноземних підданих: Шаффанжона, Барбея й Мейера (Франка), які умовною мовою повідомляли свої відомості кружним шляхом через Європу.

Крім названих осіб, відомості про супротивника з Японії, Кореї й Китаю доставляли: колишній посланник при корейському імператорі Д. С. С. Павлов, представник Міністерства фінансів у Пекіні, член Правління Російсько-китайського банку статський радник Давидов і наші консули: у Тяньцзіні - колезький радник Лаптєв й у Чифу - надвірний радник Тидеман.

Спеціально для розвідки в Кореї в середині квітня 1904 р. Д. С. С. Павловым було запропоновано росіянинові, що складався при нашій місії в Сеулі, підданому, корейцеві М. И. Кіму «установити безперервні секретні зносини з місцевою корейською владою й з таємними корейськими агентами, які, відповідно до заздалегідь зробленого в Сеулі умові, мають бути послані до Маньчжурської границі як від корейського імператора, так і від деяких розташованих до нас впливових корейських сановників»[85.C.98].

Для цієї мети малося на увазі відрядити Кіма до р.Яла для зв'язку з нашими військами, що діяли тоді в цьому районі.

Але тому що після Тюренченского бою ми відійшли від р.Ялу, те Кім був відряджений у Приамурский військовий округ для організації розвідки в Північній Кореї. Відомості з Кореї виходили, крім того, за посередництвом колишнього нашого військового агента в цій країні Генерального штабу підполковника Потапова, що мав знайомих серед іноземців у Сеулі.

Наприкінці червня 1904 р. організація «далекої розвідки на всьому фронті Маньчжурської армії» (Доповідь генерал-квартирмейстера Маньчжурської армії від 29 червня 1904 р.) була доручена Генерального штабу генерал-майорові Косаговскому, якому був відпущений аванс у розмірі 50 000 рублів.

У розпорядження генерал-майора Косаговского були призначені: капітан, що складався при розвідувальному відділенні, 12-го Східно-Cибирского стрілецького полку Нечволодов, Генерального штабу: полковник Нечволодов, підполковники Потапов і Панів і капітан Одинцов, крім того, перекладач європейських мов при розвідувальному відділенні г-н Барб'є.

Подробиці організації розвідки генерала Косаговского й дані йому інструкції залишилися розвідувальному відділенню невідомими, тому що давалися, очевидно, самим Командуючим армією або начальником його штабу. Повідомлення генерала Косаговского, здається, надходили теж безпосередньо до Командуючого армією; принаймні в розвідувальному відділенні було саме незначне число його повідомлень.

Наприкінці 1904-початку 1905 р. старшим ад'ютантом розвідувального відділення підполковником Лінда були заведені зносини із французькими підданими Эшаром і Пларром про залучення їх до далекої розвідки.

Підполковник Лінда був теж відряджений у штаб Приамурского військового округу й міцність Владивосток для організації на місці таємної розвідки в Північній Кореї.

Ближня розвідка також мала свою організацію і структуровану діяльність. На початку кампанії, відповідно до тодішнього розташування наших військ: східного загону на р.Ялу й південному авангарду на лінії Инкоу - Кайчжоу, ближня розвідка за допомогою вивідачів китайців і корейців була покладена: у східному загоні на капітана 7-го стрілецького полку Кузьміна, а в південному авангарді на начальника 9-й стрілецької дивізії генерал-майора Кіндратовича.