В останні роки у світі з'явилося багато нових фінансових центрів. Не дивлячись на це провідними залишаються Нью-Йорк і Лондон, які є, власне глобальними фінансовими центрами. Головними причинами домінування цих міст як міжнародних фінансових центрів є: сприятливий клімат для роботи фінансових фірм, добре розвинута фінансова інфраструктура, велика кількість високо-кваліфікованих працівників, сучасна телекомунікаційна мережа, прозора юридична система, сприятливий для інвесторів податковий клімат, ефективно діючі фінансові біржі, низький рівень корупції, тощо.

Однак, ці два провідні фінансові центри світу відрізняються один від одного не тільки історією та стилем роботи, а й тим, що їх діяльність побудована на різних видах капіталу. В той час, як Нью-Йорк, як провідний фінансовий центр, спирається на крупний американський фінансовий ринок, Лондон черпає фінансові стимули для свого розвитку за кордоном. Ці фінансові центри відрізняються також набором фінансових послуг, які пропонуються клієнтам. Так, в Нью-Йорку багато уваги приділяється торгівлі акціями, тоді як Лондон намагається отримати прибуток від врахування різниці в законодавчій, юридичній, податковій сферах в країнах Європи та інших регіонах. Лондон є також провідним світовим фінансовим центром для страхового бізнесу.

Майже 15% працюючих в Нью-Йорку зайняті у фінансовому секторі, на частку якого у 2006 році приходилось приблизно 15% валового продукту міста і більше 1/3 доходів від податків. В Нью-Йорку розташовані 6 із 10 провідних в світі інвестиційних компаній. На Нью-Йорську фондову біржу і фондову біржу "NASDAQ" у 2006 приходилася майже половина світової торгівлі акціями. Крім того, на частку США приходилося майже 40% приватних банківських послуг, що надаються в світі, а завдяки злиттю двох чикагських компаній Чикаго став самим крупним центром в світі з торгівлі деривативами.

В Лондоні здійснюється 2/3 загального обсягу торгівлі країн ЄС іноземною валютою, деривативами і 42% торгівлі акціями. Лондонська фондова біржа є однією із самих інтернаціональних в світі. В середині 2006 року на її основному ринку було зареєстровано 320 міжнародних компаній і 480 компаній на альтернативному інвестиційному ринку.

Серед європейських фінансових центрів одним із найбільш важливих є Франкфурт-на-Майні, який спеціалізується на банківській торгівлі і торгівлі деривативами через "Eurex" і німецько-швейцарську біржу. Основні напрямки діяльності двох крупних швейцарських фінансових центрів - Женеви і Цюріха - надання приватних банківських послуг, обслуговування заможних клієнтів і страхування.

В останні роки швидко зростають фінансові центри в країнах Азії. Одним із найбільших азійських фінансових центрів є Шанхай. Значна частина торгівлі акціями в Азії здійснюється через Токіо, Гонконг і Сінгапур. Токіо обслуговує в основному внутрішній ринок, хоча Токійська фондова біржа займає друге місце в світі за обсягом продажів акцій недивлячись на те, що в Японії - високі податки, система регулювання є несприятливою для іноземних інвесторів, правила звітності відрізняються від міжнародних стандартів.

На Близькому і Середньому Сході світовим фінансовим центром, який швидко розвивається є Дубай. Дубайський міжнародний фінансовий центр ("Dubai International Financial Centre" - "DIFC") - це зона вільна від податків на оптову торгівлю фінансовими послугами. Свої фінансові центри розвивають Катар, Бахрейн і Абу-Дабі.

Офшорний фінансовий центр (ОФЦ) - це частина території держави (а в окремих випадках вся територія держави), в межах якої реєструються компанії іноземних резидентів, яким надається право ведення на пільгових (і не тільки податкових) умовах торгових, фінансових та інших комерційних операцій. Компанії зареєстровані у офшорних фінансових центрах, сплачують, як правило, мінімальні податки або ж повністю звільняються від оподаткування і сплачують лише реєстраційні і щорічні мита. Компанія зареєстрована у офшорному фінансовому центрі, як правило, повинна здійснювати свою діяльність за межами ОФЦ і в іноземній (по відношенню до держави реєстрації) валюті.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення поняття "світовий фінансовий ринок" з функціональної та інституціональної точки зору.

2. Назвіть основні сегменти сучасного світового фінансового ринку.

3. Класифікуйте учасників сучасного міжнародного фінансового ринку.

4. Назвіть основні сегменти фінансового ринку України.

5. Які характерні ознаки присутні Лондону, Нью-Йорку, Токіо, як основних міжнародних фінансових центрів?

6. Назвіть основні тенденції в сучасній еволюції діяльності бірж, як основи світових фінансових центрів.

7. Що таке офшорні фінансові центри і яка мета їх створення?

8. Критерії поділу офшорних фінансових центрів на групи.

9. Коли і з якою метою була створена ФАТФ (FATF)?

10. Виникнення і роль Євроринку, як сегменту світового фінансового ринку.

11. В чому суть структурних зрушень у розвитку сучасного світового фінансового ринку?

Тема 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво

1. Сутність та класифікація іноземних інвестицій

В самому загальному плані поняття "інвестиція" означає довгострокове вкладення капіталу, грошових коштів у будь-які підприємства, організації, довгострокові проекти тощо з метою отримання прибутку. Дуже часто інвестиції ототожнюють з капіталовкладеннями. Але інвестиція більш широке поняття, ніж капіталовкладення, оскільки інвестиції охоплюють як реальні інвестиції (власне капіталовкладення), так і портфельні (або фінансові) інвестиції.

До капіталовкладень відносяться вкладання коштів в основний і оборотний капітал, витрати на капітальний ремонт, купівлю земельних ділянок і об'єктів природокористування, а також в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, програмну продукцію НДДКР). До фінансових інвестицій відносять довгострокові і короткострокові позики і кредити, фінансові вкладення господарюючих суб'єктів в купівлю цінних паперів тощо.

Іноземні інвестиції - усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Іноземні інвестиції можна класифікувати за різними критеріями. По відношенню до окремих країн розрізняють зарубіжні (або закордонні) інвестиції, які є вкладанням коштів національними економічними суб'єктами за кордоном, і іноземні інвестиції, тобто укладання іноземних інвесторів в економіку даної країни. За джерелами походження і формами власності розрізняють приватні і державні інвестиції. В залежності від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції (FDI) - це інвестиції, які забезпечують інвестору ефективний контроль над зарубіжною комерційною організацією. Міжнародний валютний фонд (МВФ) дає таке визначення: "Прямі інвестиції - інвестиції, що здійснюються для участі у прибутках підприємства, що знаходиться на іноземній території і метою інвестора є право безпосередньої участі в управлінні підприємством". Згідно Кодексу лібералізації руху капіталів, розробленому ОЄСР прямі інвестиції визначаються як "інвестиції, що здійснюються з метою встановлення тривалих економічних зв'язків між підприємницькими організаціями, а також інвестиції, що забезпечують їх власнику ефективний контроль за управлінням підприємством".

Основними способами здійснення прямих інвестицій є:

? створення за кордоном власної філії чи підприємства, що знаходиться у повній (100 - відсотковій) власності інвестора. Це - так зване інвестування "з нуля";

? купівля чи поглинання зарубіжних підприємств;

? фінансування діяльності зарубіжних філій, в тому числі за рахунок внутрішньокорпораційних позик і кредитів, що надаються материнською компанією своїй зарубіжній філії;

? набуття прав користування землею (включаючи оренду), природними ресурсами та інших майнових прав;

? надання прав на використання певних технологій, ноу-хау та ін.;

? купівля акцій чи паїв у статутному капіталі іноземної компанії, що забезпечує інвестору право контролю за діяльністю підприємства;

? реінвестування прибутку, отриманого інвестором, в країні розміщення філії чи спільного підприємства.

В різних країнах частка, що дає право контролю, визначається по-різному. В документах МВФ до прямих інвестицій відноситься участь в капіталі, що складає не менше 25% статутного капіталу. В Канаді, Австралії і Новій Зеландії - цей показник складає не менше 50%, в країнах Європейського Союзу - 20-25%, в США - 10%.

Визначальна роль прямих інвестицій для приймаючих країн полягає в тому, що разом з ними в цю країну надходять не тільки капітали (в матеріальній і не матеріальній формах), а й нові технології і досвід, передові методи організації виробництва, праці і управління.

Згідно оцінки Всесвітньої асоціації агентств зі сприяння інвестицій, загальний обсяг трансграничних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в світі у 2008 був приблизно таким, як і 2007 році, коли за даними ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), він складав 1, 83 трлн.дол. Найменшою серед основних макрорегіонів, які отримують із-за кордону прямі інвестиції, залишається частка Африки - 3%, хоча, в абсолютному вимірі, згідно оцінки ЮНКТАД вони зросли з 17 млрд.дол. у 2004 році до рекордної величини в 53 млрд.дол. у 2007 році.

2. ТНК та вивезення капіталу

Прямі інвестиції здійснюють різного роду міжнародні корпорації. Міжнародна корпорація - форма організації компанії, яка здійснює, зокрема, прямі інвестиції в різні країни світу. Виділяють два види міжнародних корпорацій:

1. Транснаціональні компанії (ТНК) - головна компанія належить одній країні, а прямі інвестиції здійснюються у велику кількість країн світу.

2. Багатонаціональна корпорація (БНК) - головна компанія належить капіталу двох або більше країн і прямі інвестиції також здійснюються по всьому світу.

Значна більшість сучасних міжнародних корпорацій має форму ТНК. До числа ТНК прийнято відносити компанії, в яких на частку зарубіжних операцій приходиться не менше чверті їх обороту. Відділення ТНК в Секретаріаті ЮНКТАД запропонувало спеціальний показник - індекс транснаціоналізації, розрахований як середньоарифметичне значення трьох показників: частка зарубіжних активів, частка зарубіжних продаж і частка працюючих за кордоном співробітників відповідно в загальній величині активів, продаж і загальній чисельності персоналу ТНК. Так, середній індекс транснаціоналізації для 100 найбільших нефінансових ТНК світу складав на початок XXI ст.53%, ТНК із країн, що розвиваються - 39%, із країн Центральної і Східної Європи - 32%. Особливо високим рівнем (85-95%) він характеризується для ТНК з малих високо розвинутих країн, таких як Голландія, Швеція, Швейцарія та ін.

Значна частина трансграничних інвестицій здійснюється ТНК, багато з яких є приватними. За оцінкою ЮНКТАД, за станом на початок 2007р. в світі діяли більше 79 тисяч ТНК контролюючи біля 790 тисяч іноземних філій. Із 790 тис. зарубіжних філій ТНК 270 тис. були розміщені у розвинутих країнах, 360 тис. - в країнах, що розвиваються і 160 тис. - в країнах з перехідною економікою. За даними ЮНКТАД, зарубіжні активи ТНК збільшилися із 2, 206 трлн.дол. в 1982р. до 6,036 трлн.дол. в 2007 році. Кількість співробітників, зайнятих в дочірніх компаніях і філіях за кордоном, дорівнювало 21, 524 млн. осіб у 1982 році і досягли 81, 615 млн. осіб у 2007 році.70% міжнародних компаній зайняті у сфері виробництва, 37% - сфері послуг і 3% - у видобувній промисловості і сільському господарстві.

Розвинуті країни домінують не тільки за кількістю ТНК, а й як реципієнти і джерела прямих іноземних інвестицій. (Див. таблицю 1.)

Таблиця 1.

Основні країни реципієнти і донори прямих іноземних інвестицій

Країни-реципієнти ПІІ (млрд.дол.)	Країни-донори ПІІ (млрд.дол.)
	2004р.	2005р.		2004р.	2005р.
Великобританія	56,2	164,5	Нідерланди	17,3	119,5
США	122,4	99,4	Франція	57,0	115,7
Китай	60,6	72,4	Великобританія	94,9	101,1
Франція	31,4	63,6	Японія	31,0	45,8
Нідерланди	0,4	43,6	Німеччина	1,9	45,6
Гонконг	34,0	35,9	Швейцарія	26,3	42,9

Джерело: БИКИ, №130, 14 ноября 2006 г. - с.3.

Більше 70% всіх прямих іноземних інвестицій здійснюється завдяки злиттям і поглинанням переважно серед фірм в розвинутих країнах. Загальна тенденція - чим більш розвинута ТНК, тим більше вона не тільки вкладає, а й отримує прямі інвестиції (виключення складає Китай).

3. Міжнародне виробництво

Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означало вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, характерною рисою якого стає втрата капіталом своєї виключно національної природи. Таким чином, ТНК створюються як національні, відносно капіталу і контролю і міжнародні за сферою своєї діяльності.

В залежності від природи капіталу і виду господарської діяльності ТНК виступають у вигляді картелів, синдикатів, пулів, трестів, концернів, консорціумів, холдингів, стратегічних альянсів тощо. В сучасних умовах переважаючим типом ТНК стали міжнародні багатогалузеві концерни. Одночасно широке розповсюдження отримали холдингові компанії і диверсифіковані конгломерати. Це обумовлено посиленням концентрації виробництва і капіталу під впливом НТП, диверсифікацією виробництва, постійною зміною стратегії розвитку компаній і концентрацією зусиль на перспективних зростаючих сегментах ринку. Так, наприклад, кожна із 500 найбільших транснаціональних корпорацій США має в середньому підрозділи в 11-15 галузях. А найбільш могутні охоплюють по 30-50 галузей. В числі 100 провідних промислових фірм Великобританії багатогалузевими є 96, в Німеччині - 8, у Франції - 84, в Італії - 90.

Транснаціональні корпорації стали головними суб'єктами руху не тільки міжнародних інвестицій, технологій, а й функціонування міжнародного виробництва. Міжнародне виробництво - це виробництво, яке організовують або контролюють ТНК. Іншими словами, під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій. Міжнародне виробництво охоплює ту частину виробництва товарів і послуг країн, яка контролюється та управляється фірмами, що мають штаб-квартири в інших країнах. Саме міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема прямих іноземних інвестицій, стали базою для формування всесвітньої системи філій та міжнародного виробництва ТНК.

Ще в середині XIX ст. у всьому світі переважало місцеве виробництво, приблизно 90% усіх товарів і послуг вироблялося тоді на основі сировини і матеріалів, які фірми купляли в радіусі 150 км., і в таких же межах реалізовувалася значна частина їх продукції. Нині у розвинених країнах в середньому більше половини продукції виробляється закордонними філіями і дочірніми компаніями. Приблизно також частка сировини і матеріалів імпортується або виробляється закордонними філіями. Залежно від галузевої спрямованості ТНК, міжнародне виробництво охоплює різні види діяльності, що створюють або додають вартість - виробництво готової продукції та напівфабрикатів, надання різноманітних послуг, здійснення наукових розробок та ін.

Важливу роль у формування і диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (СП) та вільним економічним законам (ВЕЗ). Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільним розподілом прибутку.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони. За оцінками експертів, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують 10% світового товарообороту.

Питання для обговорення:

1. Поняття "міжнародні інвестиції" та їх структура. За яким критерієм інвестиції поділяються на "прямі" і "портфельні"?

2. Сутність і мотиви міжнародної інвестиційної діяльності.

3. Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на наднаціональному рівні.

4. Позитивні і негативні сторони міжнародної інвестиційної діяльності.

5. Дайте характеристику основних способів здійснення прямих інвестицій.

6. Назвіть основні риси за якими прямі інвестиції відрізняються від портфельних.

7. Яка роль ТНК у здійсненні міжнародних інвестицій?

8. Яка географічна структура прямих іноземних інвестицій?

9. Назвіть основні групи інституціональних інвесторів.

10. Що розуміють під інвестиційними ресурсами та які їх джерела?

Тема 6. Міжнародний кредит

1. Форми й види міжнародного кредитування

Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу, пов'язаний із наданням валютних і товарних активів одними суб'єктами світової системи господарювання іншим на умовах платності, строковості, поворотності.

Суб'єктами міжнародних кредитних відносин є:

? банки, що працюють на грошовому ринку (грошовий кредит);

? промислові компанії (товарний або комерційний кредит);

? державні установи, уряди;

? міжнародні і регіональні валютно-кредитні і фінансові організації.

Джерелами міжнародного кредиту є:

? тимчасово вільні кошти підприємств;

? грошові накопичення держави;

? грошові заощадження населення.

Міжнародне кредитування здійснюється у різних формах та видах. Головною ознакою класифікації є поділ кредитів за об'єктами кредитування, у відповідності з якими міжнародний кредит (як і внутрішній) виступає у двох основних формах:

- товарного або комерційного кредиту;

- грошового або банківського кредиту.

Існує змішана форма міжнародного кредиту - фірмово-банківські кредити.

Крім цього, міжнародний кредит класифікують ще за такими ознаками:

1. За призначенням:

? комерційні кредити, які обслуговують міжнародну торгівлю товарами і послугами;

? фінансові кредити, які використовуються для інвестиційних об'єктів, купівлі цінних паперів, погашення зовнішнього боргу, проведення валютної інтервенції центральним банком;

? проміжні кредити для обслуговування змішаних форм експорту капіталів, товарів, послуг (наприклад, у вигляді підрядних робіт - "інжиніринг").

2. За видами:

- товарні, при експорті товарів із відстрочкою платежу;

- валютні - видаються банками в грошовій формі.

3. За технікою надання кредитів:

- готівкові (фінансові) кредити, що зараховуються на рахунок позичальника в його розпорядження;

- акцептні у формі акцепту (згоди платити), тратти імпортером чи банком;

- депозитні сертифікати;

- облігаційні позики;

- консорціональні кредити - кредити, що надаються двома або більше кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків одному позичальнику.

4. За валютою позики:

- у валюті країни боржника;

- у валюті країни - кредитора;

- у валюті третьої країни;

- у міжнародних розрахункових валютних одиницях (СДР.).

5. За терміном:

- найкоротші - на одну добу, тиждень, до трьох місяців;

- короткострокові - до 1 року, інколи до 1,5 роки;

- середньострокові - від 1до 5 років;

- довгострокові - більше 5 років.

6. За забезпеченістю:

- забезпечені кредити - де в якості забезпечення використовуються товари, товаророзпорядчі та інші комерційні і фінансові документи, цінні папери, векселі, нерухомість, інші цінності, інколи золото;

- бланкові кредити - надаються під зобов'язання боржника погасити його в певний термін.

7. За об'єктами кредитування:

- інвестиційні кредити - при експорті товарів інвестиційного призначення;

- неінвестиційні кредити - при експорті сировини, палива, матеріалів, споживчих товарів.

8. Лізинг - угода про оренду рухомого і не рухомого майна терміном від 3-х до 15-ти років.

9. Факторинг - форма кредитування, що виражається у інкасуванні кредиторської заборгованості клієнта (купівля спеціалізованою фінансовою компанією або банком усіх грошових вимог експортера до іноземного імпортера у розмірі до 70-90% суми контракту до настання терміну їх оплати).

10. Форфейтинг - форма кредитування експорту банком або фінансовою компанією (форфейтером) шляхом купівлі ними векселів (трат) та інших боргових вимог по зовнішньоекономічним операціям. Форфейтер може держати їх у себе або продати на міжнародному ринку та ін.

Міжнародний кредит виконує наступні функції, які відображають особливості руху позичкового капіталу:

- перерозподіл позичкового капіталу між країнами для забезпечення потреб розширеного відтворення;

- економія витрат обігу у сфері міжнародних розрахунків шляхом використання кредитних коштів (трат, векселів, чеків, переказів та ін.), розвитку і прискорення безготівкових платежів;

- прискорення концентрації та централізації капіталу завдяки використанню іноземних кредитів;

- регулювання економіки.

За своїм значенням функції міжнародного кредиту нерівноцінні і змінюються по мірі розвитку національного і світового господарства.

2. Світова криза заборгованості

Міжнародний ринок кредитів є одним із найбільш рухливих і мінливих видів ринків, так як постійно змінюються форми взаємодії, роль і ступінь активності його учасників. Основним кредитором з кінця Другої світової війни виступали США. У 70-х роках ХХ століття до них приєдналися країни-експортери нафти, а основними позичальниками в цей період були країни, що розвиваються. З часом новими світовими кредиторами стають Японія, Канада, а також окремі європейські країни. У 2007 році трійку основних країн-кредиторів очолили - Китай (21,3 % від світового експорту капіталу), Німеччина (14,5%) і Японія (12,1%). Більше 17% світових кредитів приходилося на чотири країни - Саудівську Аравію, Росію, Швейцарію, Норвегію.

Широкомасштабний потік кредитів в країни, що розвиваються, який спостерігався у 1974-1988 рр., раптово завершився у 1982 р., коли Мексика об'явила про призупинення платежів по боргам, за нею послідували Бразилія, Аргентина та інші латиноамериканські країни.

Заява Мексики 12 серпня 1982 р. про неспроможність здійснювати виплати по своєму боргу міжнародним банкам в розмірі 80 млрд.дол. поклала початок міжнародній борговій кризі, яка охопила всі регіони світу, що розвивається - від латиноамериканських держав із середнім рівнем розвитку до найбільш відсталих країн Африки. В епіцентрі боргової кризи опинились великі країни - боржники Латинської Америки, Африки і Азії: Бразилія, зовнішній борг якої у 1982 р. дорівнював 86,3 млрд.дол., Мексика - 84,6 млрд.дол., Аргентина - 38,8 млрд.дол., Венесуела - 33,2 млрд.дол., Чілі - 21 млрд.дол., Нігерія - 19 млрд.дол., Єгипет - 16 млрд.дол., Філіппіни - 20,7 млрд.дол. та ін. Це стало проблемою не тільки для країн-боржників, а й для всієї світової економіки.

Зовнішня заборгованість - сума фінансових зобов'язань країни перед іноземними кредиторами, що підлягають погашенню у встановлені терміни. До зовнішньої заборгованості належать переважно борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах, які впливають на платіжний баланс країни.

Згідно із загальноприйнятою методологією розрахунку макроекономічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:

? довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнародних фінансових організацій та приватні борги;

? короткостроковий борг;

? заборгованість перед МВФ.

У загальному вигляді сучасна структура світової заборгованості складається з таких основних елементів:

? борги за кредитами держав;

? борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовими інститутами;

? борги, що виникають в наслідок незбалансованості торгового і платіжного балансів;

? борги, спричинені перевищенням іноземних інвестицій над вивезенням власних;

? Борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Неплатежі в одній ланці зазвичай приводить до розриву ланцюга кредитних зобов'язань і погіршення ліквідного стану у міжнародному масштабі. Якщо наприкінці 1982 року 34 країни мали прострочені платежі по боргам, то наприкінці 1986 року їх число збільшилося до 57, а на початку 1990-х років у борговій кризі були вже 72 держави, на частку яких приходилося 60% зовнішнього боргу.

В 1990-2000 роки загальна сума зовнішніх боргів значно збільшилась. Світовий обсяг їх, включаючи зобов'язання розвинутих країн, складає зараз порядка 20% світового валового продукту. Продовжує збільшуватися загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвивається. Так, за першу половину поточного десятиліття ХХІ століття вона збільшилася з 2,5 до 3,2 трлн.дол. в 2005 році, тобто в 1,3 рази. (Див. таблицю 2.).

Таблиця 2.

Основні показники міжнародної заборгованості країн, що розвиваються,%.

Показники	1980р.	1990р.	2000р.	2005р.
Величина зовнішнього боргу, млрд.дол.	567,2	1213,3	2523,6	3224,3
Відношення боргу до ВВП	26,4	39,2	39,1	30,9
Відношення боргу до експорту	119,5	185,8	132,8	82,1
Відношення обслуговування боргу до експорту	18,6	20,7	24,3	14,8

Джерело: World Economic Survey.U.N., 1991; World Economic and Social Survey.U.N., 1996; World Economic Outlook. IMF. April 2006.

Для аналізу рівня і динаміки зовнішнього боргу, з'ясування здатності країни обслуговувати його, Світовий банк використовує такі показники:

? відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг (EDT/XGS);

? відношення загальної суми зовнішнього боргу до валового національного доходу - (EDT/GNI);

? відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) та ін.

Аналітики вважають, що верхньою межею оптимальності зовнішнього боргу є співвідношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг (EDT/XGS) на рівні не більше ніж 200-250% і співвідношення платежів з обслуговуванням боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) - не більше як 20-25%. При цьому, в чисельнику враховується не увесь зовнішній борг, а тільки державний та гарантований державою борг.

У світовій практиці вважається прийнятним, якщо зростання державного боргу за рік (річний дефіцит бюджету) не перевищує річного обсягу державних капіталовкладень. Наприклад, для країн, що увійшли до "зони євро", річний дефіцит бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП, що загалом відповідає частці державних капіталовкладень у ВВП. Бюджетним кодексом України визначено, що величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП.

У 1980-1990-і роки були розроблені і застосовані на практиці різні механізми по вирішенню чи відстрочки проблеми боргової кризи. Питання врегулювання зовнішнього боргу став практично постійним на порядку денному "групи 8". На цих зустрічах були розроблені Торонтські (1988р.), Тринідадські (1990р.), Х'юстонські (1990р.), Лондонські (1997р.), Неапольські (1995р.), Ліонські (1997р.) та інші рекомендації для вирішення проблем зовнішньої заборгованості.

Перегляд зовнішнього боргу для різних країн включає поєднання різноманітних заходів:

? перенесення платежів основної частини боргу, відсотків по боргу або всіх платежів по обслуговуванню боргу на більш пізніший термін;

? скорочення боргу шляхом або прямого списання частини боргу, або продажі його із знижкою на вторинному ринку;

? рекапіталізація - обмін боргів на облігації боржників або надання нових кредитів за цільовим призначенням оплати минулих боргів;

? взаємозалік чи обмін національної валюти одного боргу на інший.

Для багатьох країн з низьким рівнем доходів масштабні ініціативи із списанням зовнішньої заборгованості, в останні роки сприяли, вирішенню проблеми крупних дисбалансів у фінансовій сфері. Зокрема, зовнішній борг африканських країн скоротився із 205,7 млрд.дол. у 1999р. до 144,5млрд.дол. у 2007р.

3. Міжнародні валютно-кредитні організації

Міжнародна фінансово-кредитна система - сукупність міжнародних фінансово-кредитних відносин та інститутів, що забезпечують їх здійснення. Основними інститутами, що забезпечують узгоджену роботу міжнародної фінансово-кредитної системи виступають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Банк Міжнародних розрахунків, Лондонський і Паризький клуби, регіональні банки реконструкції й розвитку.

МВФ був заснований на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН в липні 1944р. у Бреттен-Вудсі (США). Конференція прийняла Статті угоди, які до цього часу виконують роль Статуту цієї організації. Цей документ набрав чинності в грудні 1945р. Практичну діяльність Фонд розпочав у травні 1946р., маючи у своєму складі 39 країн-членів. До валютних операцій приступив з 1 березня 1947р.

Міжнародний валютний фонд - міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги при валютних труднощах, викликаних дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко - і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН.

Міжнародний валютний фонд також виконує функцію нагляду за розвитком міжнародної економіки в цілому і макроекономічних показників кожної із країн-членів зокрема.

Офіційні цілі МВФ, закріплені в його статуті, такі:

? сприяння міжнародному співробітництву у валютно-фінансовій сфері;

? сприяння розширенню і збалансованому зростанні міжнародної торгівлі;

? забезпечення стабільності валют і не допущення їх знецінення;

? надання допомоги у створенні багатосторонньої системи розрахунків по поточних операціях між державами-членами;

? виділення на тимчасовій основі державам-членам коштів в іноземній валюті, що давало б їм можливість виправляти порушення рівноваги в їх платіжних балансах.

МВФ, на даному етапі розвитку світової економіки, відіграє вагому роль у міжнародному регулюванні валютно-кредитних відносин, а також у підтримці стабільності міжнародної фінансової системи. Країни-члени МВФ зобов'язані надавати йому інформацію про офіційні золоті запаси і валютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу, закордонних інвестицій та ін. Ці данні використовуються приватними банками для визначення платоспроможності країн-позичальників.

МВФ надає сьогодні кредити в іноземній валюті країнам-членам для двох цілей:

? по-перше, для покриття дефіцитів платіжних балансів, тобто практично для поповнення валютних резервів державних фінансових органів і центральних банків;

? по-друге, для підтримки макроекономічної стабільності та структурної перебудови економіки, а це значить - для фінансування бюджетних витрат урядів.

Міжнародний валютний фонд практично знаходиться під значним контролем уряду США, якому належить біля 1/5 всіх капіталів фонду.

Світовий банк - міжнародний інвестиційний інститут, що складається із групи тісно пов'язаних між собою організацій, які входять до системи ООН, спільною метою яких є надання фінансової допомоги країнами, що розвиваються. Головним завданням Світового банку є надання кредитів країнам, що розвиваються і країнам з перехідною економікою для здійснення реформи фінансового сектору, підтримання ринку праці, покращення навколишнього середовища, удосконалення системи освіти тощо. Власний капітал банку, отриманий із бюджету держав-учасників, складає 500 млрд.дол. США. Банк розпоряджається кредитним портфелем в обсязі 300 млрд.дол. і щорічно надає біля 50млрд.дол. кредитів країнам, що розвиваються та країнам з перехідною економікою.

До структури Світового банку або групи Світового банку входять:

1. Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР);

2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

4. Багатостороннє агентство з гарантій і інвестицій (БАГІ);

5. Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Усі ці інститути мають спільну штаб-квартиру і спільне керівництво. Група Світового банку є найбільшим у світі інвестиційним інститутом, де головною організацією є Міжнародний банк реконструкції і розвитку, тому групу ще називають групою МБРР.

Створення нових дочірніх організацій дозволило перебудувати МБРР у групу Світового банку, який включає ще чотири міжнародних фінансових інститутів. Так, у 1956р. була створена Міжнародна фінансова корпорація - МФК, яка здійснює фінансування проектів приватного сектору, на відміну від МБРР, який надає позики тільки під гарантії урядів країн-членів. В 1960р. була створена Міжнародна асоціація розвитку - МАР, яка надає безвідсоткові пільгові кредити найбільш бідним країнам. Збільшення потоків прямих іноземних інвестицій обумовило створення в 1966р. Міжнародного центра з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС), пов'язаного з діяльністю групи Світового банку МЦУІС покликаний забезпечувати урегулювання і арбітраж спорів між іноземними інвесторами і урядами країн-позичальників. Завданням Багатостороннього агентства з гарантій і інвестицій - БАГІ, заснованого в 1988р., є надання гарантій зарубіжним інвесторам від некомерційних політичних ризиків.

Найстарішим міжнародним фінансово-кредитним інститутом є Банк міжнародних розрахунків (БМР). Він був започаткований в 1930р. в Базелі, як міжнародний банк центральних банків. БМР виконує депозитно-позичкові, валютні, фондові операції, купівлю-продаж і зберігання золота, виступає агентом центральних банків. Будучи західноєвропейським міжнародним банком, БМР здійснює міждержавне регулювання валютно-кредитних відносин.

Регіональні банки розвитку створені в 60-і роки ХХ ст. в Азії, Африці, Латинській Америці для вирішення специфічних проблем і розширення співробітництва країн, що розвиваються в цих регіонах. Так, Міжамериканський банк розвитку (МАБР) створений в 1959р. з метою фінансування програм, направлених на збалансований розвиток країн Латинської Америки. Провідні позиції в цьому банку займають США. До групи Міжамериканського банку розвитку входить Міжамериканська інвестиційна корпорація, яка офіційно була заснована в 1989р., як багатостороння організація для сприяння регіональному економічному розвитку країн Латинської Америки і Карибського басейну. Вона фінансує малі і середні підприємства приватного сектору як у формі кредитів, так і прямих інвестицій.

Африканський банк розвитку створений в 1963р. як регіональна організація країн африканського континенту. У 1973р. був створений найбільший фонд Африканського банку розвитку - Африканський фонд розвитку, який надає пільгові кредити на умовах схожих з умовами Міжнародної асоціації розвитку групи Світового банку. Найбільш сильні позиції у Фонді, серед країн-донорів, займають країни Євросоюзу. У 1976р. був заснований Трастовий фонд Нігерії. Всі три організації - Африканський банк розвитку, Африканський фонд розвитку і Трастовий фонд Нігерії - називають групою Африканського банку розвитку.

Азійський банк розвитку розпочав свою кредитну діяльність з 1967 р. Створений в 1966 році. Здійснює довгострокове кредитування економіки і зовнішньої торгівлі країн, що розвиваються Азії.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) створений в 1990 р. Розпочав свою роботу з квітня 1991 р. Мета його діяльності - сприяння реформам в країнах Центральної і Східної Європи у зв'язку з переходом країн цього регіону до ринкової економіки. ЄБРР спеціалізується на кредитуванні виробництва, наданні технічного сприяння реконструкції і розвитку інфраструктури, інвестиціях в акціонерний капітал, в першу чергу, приватних підприємств.

Паризький клуб (1956 р.) - неформальна урядова організація країн-кредиторів, створена для спостереження за рухом державного боргу країн світу, а також проведення із країнами-боржниками багатосторонніх переговорів з проблем реструктуризації державних боргів.

Лондонський клуб (1976 р.) - неформальна організація найбільших банків-кредиторів, що регулює проблеми реструктуризації приватних боргів. Переговори з боржником веде, як правило, від імені і за дорученням інших банків один із банків Клубу.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення міжнародного кредиту і назвіть основні його джерела.

2. Назвіть основні принципи міжнародного кредитування.

3. Назвіть основні функції міжнародного кредиту.

4. Визначте позитивну і негативну роль міжнародного кредиту.

5. Як класифікуються основні форми міжнародного кредиту?

6. В яких формах виступає банківське кредитування експорту і імпорту?

7. Дайте характеристику міжнародного лізингу.

8. Дайте порівняльну характеристику форфейтингу і факторингу.

9. Які інституції входять до групи Світового банку?

10. В чому специфіка діяльності Лондонського і Паризького клубів?

Тема 7. Світовий ринок праці

1. Передумова формування та сутність світового ринку праці

Складовим елементом сучасної міжнародної економіки є світовий ринок праці.

Світовий ринок праці представляє собою сукупний попит і пропозицію робочої сили, який за рахунок взаємодії цих двох складових забезпечує розміщення економічно активного населення по сферам міжнародної господарської діяльності в галузевому, територіальному і професійно-кваліфікаційному рівнях.

Ефективний розвиток національних економічних комплексів можливий тільки при використанні міжнародного поділу праці і вільного переміщення робочої сили між країнами. Держави відрізняються за темпами розвитку економіки, обсягами інвестицій, рівнем безробіття, рівнем оплати праці і вартістю життя. Все це викликає пересування робочої сили між країнами. Разом з тим, існує економічна доцільність і необхідність використання іноземної робочої сили. Країни, фірми, компанії намагаються знизити витрати виробництва, використовуючи більш дешеву іноземну робочу силу. Крім того, зростаючий вплив на світову економіку ТНК збільшує мобільність робочої сили і вирівнювання умов її застосування. Відбувається уніфікація критеріїв освіти і кваліфікації.

Міграційні процеси формують основу світового ринку праці. Для цього ринку характерно те, що в міграційні процеси втягнуті трудові ресурси всіх країн світу. Масова міжнародна міграція робочої сили і світовий ринок праці істотно впливають на відтворювальний процес, на кількісні і якісні характеристики робочої сили. Міждержавний обмін кадрами, відкриття зарубіжних філій великими корпораціями, обмін технологією слугують основою формування загальносвітових стандартів виробничої культури, управлінських систем тощо.

Поява глобальних ринків робочої сили пов'язана із збільшенням мобільності основних факторів виробництва, що є важливою умовою підвищення ефективності як світової так і національної економіки.

Сучасний світовий ринок праці, як результат тривалого історичного розвитку представляє собою механізм узгодження інтересів роботодавців (представників попиту на робочу силу) і найманої робочої сили (її продавців). Головними елементами ринку праці є сукупна пропозиція, яка охоплює всю найману робочу силу з числа економічно активного населення, і сукупний попит, як загальна потреба світової економіки в найманій робочій силі. Ці елементи визначають загальну ємність сукупного світового ринку праці. Крім того, важлива роль належить інфраструктурі ринку праці, тим засобам і механізмам, при допомозі яких відбувається взаємодія попиту і пропозиції. Так, наприклад, створення єдиного соціального простору у Європейському союзі означало також створення єдиного ринку праці, що передбачає вільне переміщення робочої сили із однієї країни-члена ЄС в іншу в залежності від балансу попиту і пропозиції.

Основними довгостроковими чинниками змін на міжнародному ринку праці є такі:

? зміна співвідношення державного і приватного секторів;

? зміна галузевої структури зайнятості у світовій економіці;

? зміна професійної структури зайнятості;

? збільшення частки жінок у складі робочої сили;

? збільшення гнучкості ринку праці і зростання різних форм гнучкої зайнятості (самозайнятості, робота на не повний робочий день, тимчасової зайнятості та ін.).

Зміни на міжнародному ринку праці викликані загальними тенденціями, що відбуваються у світовому економічному просторі. Це - глобалізація економіки, посилення глобальної конкуренції, прискорення розвитку інформаційного простору і впровадження інформаційно-комунікаційних технологій.

2. Національні моделі ринків праці та їх особливості

В кожній країні (чи групі країн) існують свої специфічні тенденції розвитку ринку праці. В результаті формуються національні моделі функціонування і регулювання ринку праці. Виділяють національні ринки праці, орієнтовані на зовнішній ринок і національні ринки праці, які тяготіють до внутрішнього ринку. При віднесенні національного ринку праці до того чи іншого типу враховується:

рівень міжфірмової мобільності;

орієнтація системи професійної підготовки на навчання в спеціальних учбових центрах (з видачою сертифіката, диплома) або на підготовку безпосередньо на підприємстві чи робочому місці та ін.

На думку фахівців, Японія і Франція - приклад орієнтації на внутрішні ринки праці, США і Великобританія - на зовнішні. Існують моделі трудових відносин, що виходять за національні рамки і охоплюють ряд країн.

Європейська (континентальна) модель трудових відносин характеризується:

? високим рівнем правової захищеності працівників;

? сильними профспілками, наявністю інститутів робітничого представництва, галузевого (регіонально-галузевого) тарифного регулювання;

? високим, законодавчо-встановленим мінімумом оплати праці;

? відносно незначною диференціацією оплати праці.

Ця модель використовується більшістю європейських держав (Великобританія, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Вона забезпечує досить високий рівень соціального захисту працівників, але має негативні сторони:

? високий рівень безробіття;

? утруднений доступ на ринок праці молоді і осіб з низькою кваліфікацією;

? послаблення стимулюючої ролі оплати праці та ін.

Американська модель (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія) характеризується:

? значною схожістю трудового і цивільного права;

? незначним охопленням працівників профспілками, високим рівнем зареєстрованого безробіття, децентралізацією законодавства про зайнятість і допомогу безробітним (США);

? свободою роботодавця по відношенню до найму і звільнення;

? колективно-договірним регулюванням на рівні фірми, а не галузі і регіону;

? слабким розповсюдженням внутрішньо-фірмової підготовки персоналу;

? дуже високим територіальним і міжфірмовою мобільністю робочої сили, особливо у США. В США існує і більш значна диференціація оплати праці (більше ніж в 40 разів).

Ліберальні економіки (США і Канада) надають людині величезну свободу вибору і на неї ж покладають відповідальність за невдачі. Тому, термін виплат допомоги по безробіттю в цих країнах зазвичай обмежений. Наприклад у США допомогу можна отримувати півроку, в той час як у Франції - 5 років, а в Німеччині і Великобританії - термін не обмежений.

Однією з тенденцій розвитку даної моделі є поділ ринку праці на декілька не конкуруючих між собою професійно-кваліфікаційних сегментів. Так, один ринок праці охоплює робочі місця для спеціалістів з вищою освітою, управлінців і адміністраторів усіх рівнів, висококваліфікованих робітників, техніків тощо. Другий - охоплює робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки і значної кваліфікації; їх займають працівники сфери обслуговування некваліфіковані робітники, нижчі категорії службовців.

Азійська модель достатньо специфічна і відображає особливості національних моделей економіки в цілому і менталітету населення цих країн. Вказаної моделі дотримуються Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Малайзія та ін. Для значної частини працівників зазначених країн діє система "довічного найму"; рівень зарплати і розмір соціальних виплат пропорційні внутрішньо фірмовому стажу; довгострокові трудові відносини побудовані на прив'язаності, розподілу персоналом місій, цілей і корпоративної культури фірми. В Японії добре розвинутий внутрішній ринок праці, широко розповсюджений внутрішньо-фірмовий патріотизм, діє ефективна система відбору персоналу для інвестицій в людський капітал і підвищення по службі, застосовується підвищення зарплати на 10-20% у зв'язку з настанням в житті працівника значимих подій (одруження, народження дитини, купівля житла та ін.). В економіці Японії існує яскраво виражена соціальна направленість трудових відносин:

? рівень безробіття низький, в межах 2-3%;

? регулювання трудових відносин в основному відбувається безпосередньо на рівні підприємств, де є розвинуті профспілкові організації. При скороченні виробництва персонал, як правило, не звільняється, а переводиться на інші підприємства або скорочується тривалість робочого часу.

На сучасному етапі ситуація на ринку праці в Японії змінюється. В зв'язку з посиленням міжнародної конкуренції і зростанням ступеню ризику у бізнесі, спостерігається розмивання традиційної моделі зайнятості, побудованій на "довічному наймі".

З переходом на глобальний рівень розвитку національні та регіональні економіки знаходяться в умовах жорсткої конкуренції практично по всіх параметрах, і, перш за все, по відношенню до потоків робочої сили, кваліфікованих кадрів. Змінюються основні функції формування, розподілу, розміщення і використання трудових ресурсів. В розвинутих країнах відбулася реструктуризація робочої сили із зрушенням у високотехнологічні галузі.

3. Роль Міжнародної організації праці в регулюванні світового ринку праці

Міжнародна організація праці (МОП) була створена у 1919 році, а з 1946 року є спеціалізованою установою ООН. У 1969 році за поліпшення умов праці на планеті удостоєна Нобелівської премії. Україна бере участь у роботі МОП з 1956 року.

За час свого існування (з 1919р. по 1 січня 2009р.) МОП були прийняті 188 конвенцій і 199 рекомендацій, в яких узагальнено досвід і сформовані норми регулювання соціально-трудових відносин у світовому співтоваристві. Тим самим, був створений міжнародно-правовий фундамент, що дозволяє ефективно організовувати працю, здійснювати трудову діяльність, сприяти зайнятості і розвивати підприємництво.

В системі міжнародних стандартів, прийнятих МОП, першочергове значення належить правовим нормам, які викладені в конвенціях і рекомендаціях про права людини у сфері праці. Згідно міжнародній класифікації трудових стандартів друге місце після актів про права людини у сфері праці займають правові акти про зайнятість. І це не випадково. У відповідності з міжнародними нормами сприяння зайнятості вважається засобом забезпечення на практиці здійснення основного права людини у сфері праці - права на працю, а всебічне визнання державного права на працю пов'язується із проведенням економічної і соціальної політики, мета якої - сприяння зайнятості.

Розробляючи ідеологію поведінки у новій економіці, МОП запропонувала світовому співтовариству Глобальну програму зайнятості, яку кваліфікувала як "критично важливу соціальну політику". В цій програмі МОП підкреслюється, що ключовим глобальним завданням на початку ХХІ ст. є забезпечення достойною роботою усіх бажаючих на умовах справедливості, безпеки, стабільності та збереження людської гідності. Глобальним викликом в галузі зайнятості є завдання створити у найближче десятиліття один мільярд робочих місць. При цьому важливо зупинити процес розповсюдження і послідовно скорочувати кількість неякісних робочих місць з низькою оплатою праці, примусовою роботою у понаднормовий час, небезпечними і нездоровими умовами праці, а також кількість нестабільних робочих місць і доходів.

Питання працевлаштування, найму і договорів, пов'язаних з працею, отримали відображення в ряді Конвенцій і Рекомендацій МОП (наприклад, Конвенція №94 1949р., конвенція №179 1996р. та ін.). В цих документах наведена характеристика основоположних принципів регулювання працевлаштування працівників, а також умови і форми відбору і найму персоналу.

Таким чином, формування і виконання міжнародних трудових стандартів у соціально-трудових відносинах глобальної економіки є важливим інструментом, який забезпечує реалізацію завдань МОП, (таких як - джерела правил, що регулюють соціально-трудові відносини в кожній країні і світовій співдружності в цілому та на світовому ринку праці).