Торговий баланс, баланс послуг і баланс некомерційних операцій за методикою класифікації МВФ відповідає розділу А "Поточні операції". Ця частина платіжного балансу частіше всього публікується і аналізується. Статті В і С відповідають балансу руху капіталів. При цьому доходи і платежі, пов'язані з вивезенням капіталу, розміщені у розділі А. Баланс за сумою статей А, В, С і D (вони називаються основними статтями) в окремих країнах розцінюються як підсумковий баланс. Але МВФ рекомендує підраховувати підсумковий баланс з урахуванням статей Е, F і C. Ці статті називаються балансуючими і характеризують джерела і методи погашення сальдо платіжного балансу. Стаття Н показує, яким чином всі попередні статті впливають на стан офіційних золотовалютних резервів країни.

3. Методи балансування платіжного балансу

Стан платіжного балансу та його окремих складових має велике значення з точки зору макроекономічної рівноваги в цілому. Тому зовнішня рівновага економіки, стан торгового і платіжного балансів, рівень валютного курсу є пріоритетними цілями макроекономічної політики держави. Концепцію загальної економічної рівноваги як універсального засобу аналізу економічної рівноваги запропонував Л. Вальрас.

Суть економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринку праці, послуг, технологій тощо). Економічна рівновага - це стан господарської системи до якого вона прагне. Тому, при всій складності отримання інформації про зовнішньоекономічні угоди і труднощах складання платіжного балансу його дані необхідні для вироблення макроекономічної політики і прийняття рішень для її реалізації.

Платіжний баланс, як продукт відкритої економіки, передбачає наявність на макроекономічному рівні наступної рівності:

NX=V- (C+I+G),

де NX - чистий експорт; V - величина сукупного виробництва; C - споживання; I - інвестиції; G - державні витрати.

Якщо величина сукупного виробництва зменшується на стільки, що країна не покриває внутрішніх витрат, то вона імпортує різницю. І навпаки, якщо величина сукупного виробництва перевищує внутрішні витрати, то країна експортує різницю (величина чистого експорту є позитивною).

Якщо розглядати глобальну світову економіку в цілому, то сума чистого експорту (Х-Q) всіх країн повинна дорівнювати O, тому що те, що є експортом (X) для однієї країни є імпортом (Q) для іншої країни. Сума потоків капіталу також дорівнює О, так як те, що "витікає" з однієї країни, відповідно надходить до іншої країни.

Країнам, в яких негативне сальдо (дефіцит) по основних статтях платіжного балансу, необхідно стимулювати експорт національних і одночасно стримувати імпорт іноземних товарів і послуг, а також залучати довгострокові іноземні капітали і обмежувати вивезення національних капіталів. Якщо ж цих заходів недостатньо для зменшення обсягу дефіциту по основних статтях балансу, то повинні бути використані методи балансування платіжного балансу за допомогою балансуючих статей.

Балансуючі статті характеризуються обмеженою самостійністю. Це, як правило, статті, які відображають зміни у валютних резервах, короткострокових активах, окремі види іноземної допомоги, зовнішні позики, кредити міжнародних фінансових організацій. У підсумку показники основних і балансуючих статей взаємно погашаються.

Отже, в ситуації дефіциту платіжного балансу країни існують два способи його покриття:

? балансування, усунення диспропорцій в експортно-імпортних операція;

? фінансування зобов'язань.

Балансування дефіциту платіжного балансу відбувається за двома методами: а) збільшення експорту і б) обмеження імпорту.

Збільшення експорту може здійснюватися різними методами. Серед них: експортна премія, експортний кредит, експортні замовлення, демпінг, експортні субсидії. Обмеження імпорту може здійснюватися різними методами. До їх числа відносяться заходи протекціоністської і рестриктивної політики. Протекціоністська політика в свою чергу може приймати форму тарифних і нетарифних обмежень. Рестриктивна політика полягає у введенні обмежень для населення країни на споживання імпортних товарів. Для цього проводяться заходи по зменшенню платоспроможного попиту населення.

До тимчасових методів балансування платіжного балансу відносяться: отримання іноземних позик і ввезення підприємницького капіталу; використання короткострокових кредитів; надання МВФ країнам-членам резервних кредитів; мобілізація коштів на світовому фінансовому ринку (кредити банківських консорціумів, облігаційні позики); пільгові кредити по лінії програм іноземної "допомоги".

Кінцевими методами балансування вважається: вивезення золота; купівля іноземної валюти в обмін на золото; використання коштів із внутрішнього валютного резерву країни.

Питання для обговорення:

1. Назвіть основні види балансів міжнародних розрахунків.

2. Дайте визначення розрахункового балансу.

3. Що таке "загальне сальдо" платіжного балансу?

4. З яких статей складається платіжний баланс поточних операцій?

5. З яких статей складається баланс руху капіталів?

6. Що розуміється під основними і балансуючими статтями платіжного балансу?

7. З яких основних елементів складаються резервні активи країни?

8. Дайте визначення поняття "резервні активи" країни.

9. Що відображає сальдо рахунку поточних операцій?

10. Який найбільш розповсюджений метод регулювання платіжного балансу?

11. Назвіть основні способи покриття дефіциту платіжного балансу.

12. Назвіть основні шляхи збільшення експорту і обмеження імпорту.

Тема 5. Міжнародна регіональна інтеграція

1. Сутність та основні ознаки міжнародної регіональної інтеграції

Термін "економічна інтеграція" виник в 30-і роки ХХ ст. у працях німецьких і шведських економістів, однак і сьогодні існує декілька десятків його визначення.

Міжнародна інтеграція - це економічна категорія, яка означає об'єктивну закономірність розширення взаємодії країн у глобальному масштабі на основі єдності цілей і інтересів внаслідок інтернаціоналізації господарського життя, розвитку системи міжнародного поділу праці і політичної взаємодії.

Під міжнародною економічною інтеграцією розуміється висока ступінь інтернаціоналізації виробництва на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними господарствами, що веде до поступового зрощування відтворювальних структур ряду країн.

Інтеграційний процес зачіпає різні сфери і сектори національного господарства і надбудови держав, які вступають в інтеграційну взаємодію. Для об'єктивної оцінки міжнародних інтеграційних процесів в глобальному світі доцільно розглядати різноманітні шляхи їх прояву:

за учасниками - мікро-, мезо-, макро- та мегарівень;

за географічною ознакою - глобальний, регіональний і субрегіональний рівні.

Регіональна економічна інтеграція представляє собою процес розвитку стійких економічних зв'язків і розподілу праці національних господарств, який охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, призводить до тісного переплетення національних господарств і створення єдиного господарського комплексу у регіональному масштабі.

Спонукальним мотивом утворення регіональних економічних об'єднань виступає намагання держав, які займають неоднакове положення у світовому господарстві, зміцнити свої позиції за рахунок розширення масштабів виробництва і збуту, перетворення національних ринків інших країн у свій внутрішній ринок.

Регіональна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, які в сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн:

взаємопроникненням і переплетенням національних відтворювальних процесів держав-учасниць інтеграційного угрупування;

широким розвитком регіональної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких форм;

структурними змінами в економіці країн-учасниць;

необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики;

поступовим формуванням регіонального інтернаціонального господарського комплексу;

зближенням національних законодавств, норм і стандартів;

розширенням просторових можливостей міждержавного руху факторів виробництва в межах регіону і усуненням багатоманітних адміністративних і економічних бар'єрів, що перешкоджають такому пересуванню;

зближенням внутрішніх економічних умов в державах і вирівнюванням рівней економічного розвитку.

До основних, найбільш значимих, системоутворюючих факторів, що обумовлюють розвиток інтеграції можна віднести:

об'єктивний процес збільшення взаємозалежності країн, ріст інтернаціоналізації господарського життя, міжнародний поділ праці;

глобалізацію економіки і глобальну конкуренцію;

науково-технічний прогрес і його сучасні форми (інформаційно-технічна революція, тощо);

процеси лібералізації економіки і підвищення рівня відкритості національних господарств;

спільність національно-державних інтересів ряду країн з точки зору їх безпеки;

геополітичні інтереси та ін.

Отже, сутність міжнародної регіональної інтеграції необхідно розглядати:

- як процес об'єднання розрізнених національних економічних систем в єдиний регіональний комплекс на основі динамічного поглиблення господарської взаємодії, обумовленого об'єктивними закономірностями соціально-економічного і політичного зближення держав;

- як економічне і суспільно-політичне явище, яке стимулює розвиток суспільства на основі міжнародних відносин і веде до зближення, "переплетення" національних господарств, національних інституційно-правових, суспільно-політичних і соціальних систем;

- як стан взаємозв'язку, взаємозалежності і активної взаємодії національних господарств в рамках інтеграційного угрупування країн на рівні регіону (чи субрегіону);

- як політику, тобто сукупність заходів, дій і механізмів організації і управління інтеграційним процесом на різних рівнях на просторі регіону світу.

2. Передумови і переваги регіональної інтеграції

Міжнародна регіональна інтеграція - це стан взаємозв'язку між країнами певного регіону світу на основі нової якісної сходинки інтернаціоналізації економічної діяльності, транснаціональних структур і міжнародних (наднаціональних) інститутів, що веде до оптимізації діяльності національних економічних систем шляхом створення сприятливих соціально-економічних, організаційних, технологічних, політичних та інших умов.

В сучасній економічній літературі до безпосередніх передумов регіональної інтеграції відносять такі:

близькість рівнів економічного розвитку і зрілості економіки країн, що інтегруються;

наявність загального кордону і економічних відносин, які історично склалися;

наявність взаємодоповнюючих структур економіки країн, що інтегруються;

спільність господарських та інших проблем, які реально існують для країн того чи іншого регіону;

політична воля лідерів держав, що інтегруються;

так званий демонстраційний ефект, коли під впливом успіхів тих чи інших інтеграційних об'єднань у інших держав з'являється бажання вступити до цієї організації та ін.

Об'єктивний зміст регіональних інтеграційних процесів полягає у переплетенні, взаємопроникненні і зрощуванні відтворювальних процесів, що забезпечує більш ефективну взаємодію між країнами. Таким чином, регіональна інтеграція створює такі переваги для країн-партнерів:

надає господарським суб'єктам (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів (фінансових, трудових, матеріальних, новітніх, технологічних) і створює умови для формування використання переваг економіки масштабу (розширюються ринки збуту, скорочуються торгові витрати між країнами, збільшуються інвестиційні ресурси та ін).

створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх, в певній мірі, від конкуренції з боку фірм третіх країн. З іншого боку розширюється економічний простір, в межах якого діють господарюючі суб'єкти, що призводить до створення більш ємних ринків; посилюється конкурентна боротьба, яка створює умови для активних пошуків більш досконалих технологій, методів організації виробництва тощо;

дозволяє спільно вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру, концентруючи ресурси і можливості їх ефективного використання;

не тільки покращує умови взаємної торгівлі, а й формує і посилює узгоджену позицію в рамках торгових переговорів СОТ, дозволяє створити більш стабільну і передбачувану ситуацію для розвитку взаємної торгівлі;

формує для учасників сприятливе зовнішньополітичне середовище (розширюється співробітництво в економічній, політичній, культурній, воєнній та інших економічних сферах), інституціональні та функціональні переваги в інформаційній та інфраструктурній сферах, дозволяє раціонально використовувати кон'юнктурні фактори.

Інтеграційні утворення, в свою чергу, позитивно впливають на розвиток світової економіки в цілому, активно втягуючи у співробітництво країни, що не є учасниками даного інтеграційного процесу.

3. Основні форми регіональної економічної інтеграції

Економічна модель кожного інтеграційного угрупування - результат тривалого історичного процесу, протягом якого вибудовується співвідношення елементів, що формують регіональний господарський комплекс, зміцнюється механізм їх взаємодії. Саме тому, кожна регіональна економічна система має свої, тільки їй притаманні, особливості.

Однак проведення порівняльного аналізу існуючих торгово-економічних угрупувань вказує на існування певних загальних закономірностей розвитку регіональної інтеграції, послідовного проходження її через ряд особливих етапів, кожному з яких присутні характерні риси, різна ступінь інтенсивності інтеграції, її глибина і масштаби.

Погляд на інтеграцію як на процес, що розвивається від простих до більш складних форм, дозволив зробити класифікацію стадій інтеграційного процесу. Класичною класифікацією стала схема Б. Балашші, яку взяли на озброєння різні міжнародні економічні організації. Б. Балашша виділяє п'ять основних форм інтеграції (типів інтеграційних угод)

До числа основних типів інтеграційних угод відносять:

зону вільної торгівлі (free trade zone);

митний союз (customs union);

загальний ринок (common market);

економічний союз (в найбільш зрілій формі економічний і валютний союз: economic and monetary union);

повну економічну і політичну інтеграцію.

Зона вільної торгівлі. Це така форма угод, яка передбачає повну відміну митних тарифів при взаємній торгівлі і при збереженні національних митних тарифів по відношенню до третіх держав, застосування узгоджених ставок і порядку стягнення податку на додану вартість при взаємній торгівлі і по відношенню до товарів з інших країн.

Митний союз. З утворенням митного союзу державами-учасницями узгоджено відміняються національні митні тарифи і вводиться загальний митний тариф і єдина система нетарифного регулювання по відношенню до третіх держав. Зазвичай митний союз передбачає створення вже більш розвиненої системи міждержавних органів, які координують проведення узгодженої зовнішньої політики.

Загальний ринок. Цей тип інтеграційної угоди передбачає домовленість держав, що інтегруються, про свободу руху між ними не тільки товарів і послуг, а й факторів виробництва: капіталу, робочої сили і фінансових ресурсів. Свобода міждержавного пересування факторів виробництва під захистом єдиного зовнішнього тарифу вимагає більш високого рівня координації економічної політики. Така координація здійснюється, як правило, на періодичних нарадах голів держав і урядів приймаючих участь держав, керівників міністерств фінансів, центральних банків та інших економічних відомств.

Економічний союз - передбачає, поряд із загальним митним тарифом і свободою руху факторів виробництва, також координацію макроекономічної політики і уніфікацію законодавства в ключових сферах: валютній, бюджетній, грошовій. На цьому етапі виникає потреба в органах, що наділені повноваженнями не просто координувати дії і спостерігати за економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від особи інтеграційного угрупування в цілому. Уряди передають частину своїх суверенних повноважень наднаціональним органам. Такі міждержавні органи із наддержавними функціями наділені правом приймати рішення з питань, що стосуються організації без узгодження з урядами держав-учасниць.

Валютний союз - створення єдиної регіональної валютної системи, включаючи створення єдиного центрального банку, введення єдиної валюти. Забезпечується узгодження і становлення єдиної валютно-кредитної політики тощо.

Повна економічна і політична інтеграція. В цьому випадку мова йде про перетворення єдиного ринкового простору в цілісне економічне і політичне утворення. Це передбачає не просто узгодження, а й проведення уніфікованої, фактично єдиної економічної політики, повну уніфікацію законодавчої бази.

Голландський науковець В. Моллє трактує економічну інтеграцію як "поступове усунення економічних бар'єрів між незалежними державами, в результаті чого господарства цих країн починають функціонувати як єдине ціле. Економічна інтеграція не є ціллю сама по собі, а слугує більш високим цілям, як економічного, так і політичного порядку." До них причисляють добробут, мир, демократію і права людини. Вищою стадією інтеграції В. Моллє називає "повний союз", при якому відбувається повне об'єднання господарств країн-учасниць, в результаті чого вони фактично розпочинають діяти як федерація чи конфедерація.

Перехід від нижчих стадій (форм) інтеграції до більш високої її форми є етап інтеграції. Тривалість етапів визначається цілим комплексом різноманітних чинників як внутрішньоекономічного і зовнішньоекономічного, так і політичного характеру.

Таблиця 3.

Окремі інтеграційні економічні об'єднання в основних регіонах світового господарства.

№	Назва оганізації	число членів	рік утворення
1.	Європейський союз (ЄС) (раніше Європейське економічне співтовариство)	27	1992 (1957)
2.	Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)	4	1960
3.	Зона вільної торгівлі в Центральній Європі	7	1992
4.	Співдружність Незалежних Держав (СНД)	11	1991
5.	Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)	10	1992
6.	Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА)	3	1994
7.	Форум "Азійсько-Тихоокеанське співробітництво" (АТЕС)	21	1989
8.	Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН)	10	1967
9.	Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК)	7	1985
10.	Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) (раніше Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі - ЛАВТ)	11	1980 (1960)
11.	Андська група, або Андський пакт	5	1969
12.	Карибське співробітництво і Карибський загальний ринок (КАРІКОМ)	14	1973
13.	Спільний ринок країн Південного Конусу (МЕРКОСУР)	4	1991
14.	Економічне співробітництво держав Західної Африки (ЕКОВАС)	16	1976
15.	Загальний ринок Східної і Південної Африки (КОМЕСА)	20	1994
16.	Південноафриканське співтовариство розвитку (САДК)	11	1992
17.	Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК)	6	1966
18.	Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ)	12	1964
19.	Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ)	6	1981

Джерело: Международная экономическая интеграция. Под ред. Н.Н. Ливенцева. - М.: 2006. - с.11.

Питання для обговорення:

1. В чому об'єктивний зміст регіональної економічної інтеграції?

2. Які причини виникнення і розвитку інтеграційних процесів у світовій економіці?

3. Виділіть основні рівні регіональних інтеграційних процесів.

4. Які позитивні і негативні наслідки має створення зони вільної торгівлі?

5. Назвіть основні рівні міжнародної інтеграції і в чому їх сутність?

6. Назвіть найбільші інтеграційні блоки сучасності.

7. Які характерні риси механізму господарської інтеграції країн ЄС?

8. Які існують теоретичні концепції інтеграції і в чому їх сутність?

9. В чому сутність міжнародної економічної інтеграції як відносин і як процесу?

10. В чому сутність і суперечливість двох процесів - глобалізації і регіоналізації?

Тема 6. Глобалізація економічного розвитку

1. Сутність процесів глобалізації світової економіки

Одним з найбільш значущих процесів у розвитку світової економіки на межі XX-XXI століть є глобалізація, як новий етап інтернаціоналізації господарського життя.

В основі поняття "глобалізація" лежить англійське слово "the globe" - земна куля, що підкреслює планетарний характер явищ, які позначаються цим терміном. У Франції глобалізацію називають "mondia lization", в Іспанії і Латинський Америці - "globalizacion", у Німеччині - "globalisierung". Разом з тим немає єдиної думки, хто перший увів цей термін в науковий оборот. Одні автори вважають, що термін "глобалізація" введений американським вченим Т. Левіттом у 1983 р., інші, що його увів у 1981 р. американський соціолог Дж. Маклін. Треті пов'язують цей термін з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1983 р. використав це поняття у назві своєї статті, у 1992 р. виклав основи своєї концепції, а у 1995 р. дав тлумачення поняття "globalization".

Активне використання терміну "глобалізація" розпочалося у 1996 р. після 25 сесії всесвітнього економічного форуму в Давосі, де на пропозицію засновника і президента Давоського форуму Клауса Швабе була організована дискусія навколо теми: " Глобалізація основних процесів на планеті". Сьогодні в науковій літературі зустрічаються такі терміни глобалізації: ідеологічна глобалізація; інституціональна глобалізація; глобалізація споживання і збуту; глобалізація ринків товарів та послуг; економічна глобалізація; фінансова глобалізація; глобалізація накопичень і інвестування; глобалізація науки і інновацій; глобалізація робочої сили; екологічна глобалізація; глобалізація відтворювальних процесів. Починаючи з 1998 р. термін починає широко вживатися в нормативній лексиці вищого ешелону міжнародної політики.

Не дивлячись на значну кількість досліджень з проблем глобалізації, дати вичерпне визначення цьому феномену непросто, так як процес глобалізації є предметом вивчення філософії, політології, соціології, економіки, а також технічних наук.

На питання, що таке глобалізація, в чому її сутність, значна частина вчених розуміють глобалізацію як етап постіндустріального розвитку суспільства, в основі якого - зростаюча роль знань і значні зрушення від виробництва матеріальних благ до виробництва послуг і інформації.

Інша суть цього процесу вбачають у інформаційній революції, в структурній трансформації економічної реальності, в утворенні і функціонуванні мережевих структур. Багато вчених вважають, що глобалізація - це процес економічного об'єднання, переходу національних економік до глобальної, розвитку світових фінансових, технологічних, товарних потоків і послуг. Зазвичай виділяють три аспекти глобалізації: глобалізація як розвиток світогосподарських зв'язків, глобалізація як розвиток міжнародних економічних організацій і глобалізація як загострення глобальних проблем.

Отже, глобалізація економіки - це якісно нове явище в процесі розвитку людства. Це більш висока стадія міжнародної інтернаціоналізації і інтеграції, їх подальший розвиток, коли тривалий час кількісні зміни, що накопичувалися призвели до якісного стрибка. Глобалізація стала однією з найбільш впливових сил, яка визначає хід розвитку нашої планети. Нинішній етап глобалізації істотно, якісно, а не тільки кількісно, відрізняється від усіх попередніх етапів інтернаціоналізації і інтеграції. Основні відмінності цього етапу такі:

- господарські зв'язки набувають дійсно світового характеру, відбувається загальна лібералізація ринкових зв'язків;

- революція у сфері новітніх, інформаційних технологій приводить до формування глобальної інформаційної мережі, комунікаційні засоби роблять можливим загальнопланетарне спілкування;

- глобалізація виступає як нова якість взаємопов'язаності і взаємозалежності людства, характеризується створенням наднаціональних організацій, інститутів і утворень;

- велика соціальна роль освіти, знань, людського капіталу. За даними Світового банку нині на традиційний, фізичний капітал приходиться лише 16% загального обсягу світового багатства, ще 20% - на природний капітал, інші - 64% - складають людський капітал (людський потенціал);

- зростає однорідність товарів, що поставляються на світовий ринок. Формуються загальні форми і норми спілкування поведінки, одягу і етикету, побутових зручностей тощо;

- змінилися форми підпорядкування сильними державами більш слабких, трансформувалися методи експансії;

- стрімко зростає тиск однієї цивілізації на інші, світ все більше віртуалізується та ін.

Отже, сутність глобалізації, основна тенденція її розвитку - формування єдиного взаємозалежного світу, взаємодія і взаємовплив різних співтовариств, культур і цивілізацій. Головними суб'єктами процесу глобалізації, що утворюють його інституціональну систему, виступають національні держави, міжнародні і регіональні організації, транснаціональні корпорації і банки, міжнародні фінансові центри.

2. Фактори і форми прояву глобалізації

При усій суперечливості глобалізація є явище, яке об'єктивно розвивається незалежно від волі і бажання людей, що дозволяє розглядати її як якісно самостійну складну систему явищ і відносин, побудовану на об'єктивній потребі максимальної консолідації усіх видів можливостей людського суспільства для забезпечення його поступального розвитку.

Якщо виходити із об'єктивного характеру процесу глобалізації, то можна виділити основні фактори, що обумовлюють цей процес:

Виробничі, науково-технічні і технологічні фактори: різке зростання масштабів виробництва; перехід до нового технологічного способу виробництва - високих наукомістких технологій; якісно нове покоління засобів транспорту і зв'язку та їх уніфікація; швидке розповсюдження знань в результаті наукового або інших видів взаємообміну; різке скорочення, завдяки передовим технологіям транспортних, телекомунікаційних витрат, значне зниження витрат на обробку, зберігання і використання інформації.

Організаційні фактори: міжнародні форми здійснення виробничо-господарської діяльності в рамках ТНК, що сприяє формуванню єдиного ринкового простору; вихід неурядових організацій на багатонаціональний чи світовий рівень; перетворення багатонаціональних компаній та інших організацій (як приватних, так і державних) в основних діючих осіб глобальної економіки.

Економічні фактори: лібералізація торгівлі товарами і послугами, ринків капіталу та інші форми економічної лібералізації; значна концентрація і централізація капіталу, різке скорочення часу здійснення валютних операцій; впровадження міжнародними економічними організаціями єдиних критеріїв макроекономічної політики, уніфікація вимог до податкової, регіональної, аграрної, антимонопольної політики, політики в галузі зайнятості та ін.; посилення тенденції до уніфікації і стандартизації в галузі технології, екології, освіти, діяльності фінансових організацій, бухгалтерській і статистичній звітності.

Інформаційні фактори: радикальна зміна засобів ділового спілкування, обміну виробничою, науково-технічною, економічною, фінансовою інформацією, можливості оперативного, своєчасного і ефективного вирішення виробничих, науково-технічних, комерційних завдань на міжнародному рівні, що безпосередньо пов'язано з успіхами у електроніці, створенням електронної пошти, Інтернету; формування систем, що дозволяють із єдиного центру управляти виробництвом, яке розташоване в різних країнах. Комп'ютеризація, системи електронних рахунків і пластикових карток, супутниковий і оптоволоконний зв'язок дозволяє практично миттєво переміщувати фінансову інформацію, укладати угоди, переказувати кошти з одного рахунку на інші незалежно від відстані і державних кордонів.

Політичні фактори: послаблення жорсткості державних кордонів; полегшення свободи пересування громадян, товарів, послуг і капіталів та ін.

Таким чином, глобалізацію світової економіки можна охарактеризувати як посилення взаємозалежності і взаємовпливу різних сфер і процесів світової економіки, що виражається у поступовому перетворенні світового господарства в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань.

Форми прояву глобалізації наступні:

- поглиблення інтернаціоналізації виробничо-технологічних процесів;

- поглиблення інтернаціоналізації обміну товарами і послугами;

- поглиблення інтернаціоналізації капіталу;

- зростання впливу виробництва і споживання на навколишнє середовище;

- формування глобальної інфраструктури;

- глобалізація використання факторів виробництва;

- збільшення масштабів міжнародної міграції робочої сили та ін.

У світовій практиці відомі два основних рейтинги оцінки глобалізації на рівні окремих країн світу. Перший розробив Швейцарський інститут дослідження бізнес-циклів (Цюріх), а другий - компанія А. Корнеги і журнал Foreign Policy. За обома рейтингами щорічно розраховуються індекси глобалізації, відповідно KOF і CEIP. Індекси глобалізації KOF розраховується за трьома показниками: - економічна глобалізація (Keg 34%); - соціальна глобалізація (Ksg 37%) і політична глобалізація (Kpg 29%).

Індекс глобалізації (ІCEIP) визначається за чотирма показниками: економічна глобалізація (Ieg 0,25%); персональна глобалізація (Ipeg 0,25%); технологічна глобалізація (Itg 0,25%); політична глобалізація (Ipg 0,25%).

3. Суперечності і проблеми глобалізації

Не дивлячись на очевидність глобальних тенденцій в сучасній світовій економіці, які несуть в собі позитивні елементи, що характеризують економічний і технологічний прогрес, рух до цілісності світу, глобалізація, разом з тим, в процесі свого розвитку виявила чимало негативних наслідків і суперечностей, які внутрішньо властиві даному явищу на нинішній стадії його розвитку. Нині сформувалося широке коло супротивників глобалізації, до якого входять вчені, політичні і громадські діячі, представники профспілкових і церковних організацій. Особливу роль в критиці глобалізації відіграють так звані неурядові організації: "Greenpeace" і "Friends of the Earth International", що виступають проти забруднення навколишнього середовища; " Oxfam International" і "Public Citizen", які виступають за справедливі умови зовнішньої торгівлі; "Zapatistas" і "Via Campesina", завдання яких - боротьба із злиднями. Питання критики сучасних глобальних тенденцій різноманітні. Вони включають політичні, економічні та культурні аспекти. Стосовно економічної глобалізації, то критичні аргументи можна систематизувати таким чином:

1. Глобалізація загострює нерівність і бідність у всьому світі. Одна із важливих сучасних економічних проблем - злиденність широких прошарків населення багатьох країн "третього світу". Так, п'ята частина людства існує за еквівалент менше одного долара в день, а нижче 2 доларів в день - межа рівня бідності існування 2,6 млрд. осіб, а це половина мешканців країн, що розвиваються. Якщо ж взяти співвідношення ВВП на душу населення в самій багатій країні (Люксембург,71400 дол.) до середнього доходу на душу населення в самій бідній країні (Сомалі, менше 600 дол.), то воно буде дорівнювати 120:

2. 1. Якщо порівняти середній дохід самого багатого одного відсотка громадян США (три мільйони осіб з щорічним доходом 700 тис дол.) із середнім доходом самого бідного одного відсотка населення Конго (650 тис. осіб з доходом приблизно 140 дол.), то співвідношення складе 5000: 1.

Отже, можна припустити, що глобалізація вигідна лише розвинутим країнам, в той час, як в країнах, що розвиваються вона обумовлює багаточисельні негативні тенденції. Цю думку висловлюють противники глобалізації. Як вказує популярна неурядова організація "Attac" - соціальна і матеріальна диференціація між Північчю і Півднем стає все очевиднішою: багаті стають все багатшими, а злидні в третьому світі зростають.

3. Істотні недоліки міжнародного торгового порядку і несправедлива практика міжнародної торгівлі гальмує розвиток країн, що розвиваються. Як відмічає американський економіст Дж. Стігліц у міжнародних торговельних угодах існує асиметрія. Розвинуті країни настояли на тому, щоб країни, що розвиваються відмінили торговельні субсидії і торгові митні бар'єри для товарів у виробництві яких вони мають порівняльні переваги, але самі вони не відповіли взаємністю на товари цих країн. Наприклад, в сфері сільського господарства США надають своїм фермерам-виробникам бавовни більше ніж 100% -ву субсидію,що складає 4 млрд. дол., в той час як вартість виробленої бавовни дорівнює 3,5 млрд. дол. Це дозволяє США продавати бавовну по зниженим цінам, що знижує і світові ціни на бавовну. В той час як 25 тис. американських фермерів розкошують, 10 млн. африканських бавовнярів несуть великі збитки. В окремих африканських країнах втрати доходів місцевих виробників бавовни складають 1-2% ВВП. В цілому ж, за оцінкою Світового банку, через погіршення умов торгівлі африканські країни щорічно втрачають 70 млрд. дол., що набагато перевищує розміри іноземної допомоги.

Асиметрія існує не тільки в галузі сільського господарства, а й у сфері послуг. В ході Уругвайського раунду СОТ лібералізація була розповсюджена і на сферу послуг, до того ж не на усі її види, а тільки на фінансові, де США мають явні переваги.

Багаторічні протести країн, що розвиваються проти несправедливості торгових угод у сфері сільського господарства і послуг спонукають СОТ знову внести ці питання в порядок денний чергового раунду переговорів. Цей раунд було навіть названо "раундом розвитку". Однак, США і Європа не пішли на поступки і переговори провалилися.

Недоліки в роботі СОТ дають привід для різкої критики діяльності цієї організації з боку економістів, представників союзів промисловців і підприємців, а також неурядових організацій. Зокрема, неурядові організації стверджують, що світова торгова система збільшує нерівність між тими, хто "все має", і тими, хто "не має нічого" і вимагають проголошення нової концепції Світового торгового порядку.

4. Лібералізація фінансових ринків привела до багаточисельних негативних тенденцій. Одним із основних індикаторів глобалізації є бурхливий розвиток міжнародних фінансових ринків. Глобалізація охоплює практично всі сфери фінансової діяльності (грошову, кредитну, операції з цінними паперами, а також деривативні фінансові інструменти). Фінансова глобалізація породжує велику кількість проблем, що дає підставу для розробки критичних аргументів. Критика фінансової глобалізації зводиться переважно до таких аспектів:

- глобалізація робить фінансові ринки неконтрольованими;

- у господарській практиці часто відбуваються "помилки фінансових ринків";

- в умовах глобалізації виникає проблема негативного впливу на економічну політику держави (податок Тобіна);

- фінансові кризи на нових (нерозвинутих) фінансових ринках;

- діяльність МВФ і Світового банку мали багаточисельні помилки. Так, на думку Дж. Стігліца, кризові тенденції у фінансових секторах викликані такими факторами: а) задоволення вимог МВФ про швидку лібералізацію фінансових ринків; б) беззаперечне розповсюдження вимог "Вашингтонського консенсусу" на країни, що розвиваються; в) помилкові дії МВФ при ліквідації наслідків фінансових криз, які ще більш посилювали кризові тенденції.

5. Переміщення виробництва за кордон " непатріотично" сприяє появі масового безробіття. В умовах глобалізації спостерігається масове переміщення виробництва із розвинутих країн в країни, що розвиваються або інші індустріальні країни з більш низьким рівнем заробітної плати. Основна мета переміщення виробництв - зменшення витрат. Мова йде переважно про працемісткі галузі, де рівень заробітної плати в індустріальних країнах традиційно високий. Критичні аргументи в цьому аспекті посилюють той факт, що в результаті переміщення виробництва у розвинутих індустріальних країнах різко скорочується кількість робочих місць, що викликає негативний ефект з точки зору професійних можливостей місцевого населення. Таким чином, діяльність багатонаціональних корпорацій, пов'язана з переміщенням виробництв за кордон, визнається "непатріотичною" і розглядається як одна із передумов масового безробіття в індустріальних країнах з усіма негативними соціальними наслідками.

Отримавши найбільший розвиток в економічній сфері, глобалізація наприкінці ХХ ст. вийшла за її межі і стала реально перебудовувати політичну структуру світу. Людство вступило у надзвичайно складну епоху свого існування, коли світ одночасно організується і хаотизується, глобалізується і локалізується, об'єднується і роз'єднується. Тому сьогодні в центрі уваги знаходяться такі суперечності глобалізації:

- між загальнолюдськими інтересами у взаємозалежному світі і національними та етнічними особливостями;

- між глобалізацією і прагненням до ідентичності, самовизначеністю народів, соціальної спільності, особистості;

- між громадським порядком, який зберігається всередині держав і " природним станом", що панує в межах міжнародних відносин та ін.

Разом з тим, аналізуючи глобалізаційні процеси необхідно підкреслити, що глобальні проблеми - не є синонімом проблем (чи суперечностей) глобалізації. Перші означають, що вони мають планетарний загальний характер (не обов'язково породжений глобалізацією), друга ж група проблем передбачає, що вони дійсно викликані глобалізацією, присутні її нинішньому етапу.

Питання для обговорення:

1. В чому сутність процесу глобалізації?

2. Назвіть основні фактори що обумовлюють процес глобалізації світогосподарських зв'язків.

3. Назвіть основні напрямки розвитку глобалізації.

4. В чому проявляються нові тенденції розвитку МЕВ в умовах глобалізації?

5. Виділіть основні сфери прояву глобалізації і в чому вона проявляється?

6. В чому, на вашу думку, полягають позитивні моменти процесу глобалізації?

7. Які негативні сторони глобалізації та їх можливі наслідки?

8. Назвіть основні глобальні проблеми людства і в чому їх сутність.

9. Розкрийте суть сучасної глобальної демографічної проблеми.

10. Які шляхи вирішення глобальної продовольчої проблеми?

11. Чим викликане загострення енергетичної і сировинної проблеми у сучасному світовому господарстві?

12. В чому полягають економічні аспекти глобальних соціальних проблем?

Тема 7. Інтеграція України у світову економіку

1. Економічні та політичні передумови інтеграції України у світову економіку

Кожна країна, вирішуючи проблеми свого розвитку, намагається створити власну модель національної економіки і систему господарського регулювання. Це дозволяє максимально використовувати її ресурси і конкурентні переваги. Однак сьогодні, розвиток національного господарства у всезростаючих масштабах залежить від впливу зовнішніх факторів та входження країни у світову економічну систему.

Ніни, перед Україною стоїть надзвичайно важлива проблема органічної інтеграції до світової економічної системи. Від того, яке місце посяде економіка у світовому поділі праці найближчими роками та у перспективі, безпосередньо залежатиме майбутнє держави та добробут народу. Перехід економіки на ринкові умови, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності створюють сприятливі умови насамперед у налагодженні взаємовигідних зв'язків із зарубіжними партнерами, розширенні товарообміну, залученні сучасних технологій, передового управлінського досвіду, кредитів, інвестицій, фінансової допомоги, тощо.

З встановленням незалежності України проводиться курс на поступове зближення з європейським і світовим співтовариством, на входження до світової економічної системи ринкового типу. Однак, інтеграція України у систему світової економіки потребує певного часу й переорієнтації відповідно до вимог, що випливають з передумов такої інтеграції. Ці передумови поділяються на: політико - правові, економічні, інфраструктурні та ін.

До політико-правових передумов можна віднести: політичне визнання України; забезпечення територіальної цілісності й створення адекватної системи національної безпеки; побудова демократичної держави; виконання міжнародних зобов'язань у сфері прав і свобод людини; безпосередня участь у регіональних і глобальних політичних процесах; розроблення відповідного законодавства та його всебічного дотримання.

До економічних передумов відноситься: оцінка економічного потенціалу і визначення напрямів структурної перебудови; розроблення і забезпечення реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захисту населення; оцінка експортного потенціалу, вироблення експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності; стабілізація національної грошової одиниці та її включення до системи міжнародних розрахунків та ін.

Розвиток світогосподарських зв'язків передбачає забезпечення таких інфраструктурних передумов: удосконалення транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних) для нормальної життєдіяльності держави; розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнародних систем тощо.

На входження України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо - і зовнішньоекономічні фактори, які формуються в системі передумов, особливостей і пріоритетів інтеграції. Зокрема, Україна ще досить важко вступає у ринкові відносини, що відбувається на характері її входження до ринкової економіки. Ще недостатньо розвинута ринкова інфраструктура і це не дозволяє швидко увійти у світове господарство. Передумовами реалізації сприятливих умов для поступового входження України до світогосподарських структур є:

системна ринкова трансформація;

реструктуризація економіки;

відкритість економіки.

Серед факторів, що нині обмежують світогосподарську інтеграцію України залишаються:

відсутність політичної і правової стабільності;

неконкурентостроможність продукції;

низька конвертованість національної валюти;

недостатній професіоналізм і управлінський досвід;

гостра залежність від імпорту енергоносіїв, кольорових металів, бавовни та іншої сировини.

Тільки активна економічна інтеграція України, як суверенного суб'єкта на міжнародній арені, зможе сприяти вирішенню проблем розвитку держави на складному перехідному етапі трансформації.

2. Основні напрями інтеграції України у світове економічне середовище

Зовнішньоекономічна стратегія входження України у світове економічне середовище передбачає реалізацію конструктивної зовнішньоекономічної політики, яка полягає у:

розширенні міжнародного регіонального співробітництва на основі посилення в ньому ролі і вагомості України як суб'єкта міжнародних економічних відносин;

якісній зміні спеціалізації України у світовому поділі праці за рахунок впровадження комплексної експортної стратегії, орієнтованої на підвищення частки в експорті інноваційної, наукоємкої продукції, збільшення надання високотехнологічних послуг. Для отримання країною найбільшого економічного ефекту їй необхідно, як відомо, експортувати наукоємну продукцію, що дозволяє отримувати значну валютну виручку на одиницю витрат праці, а імпортувати ті товари, які мають найбільші витрати праці на одиницю вкладених коштів. У розвинутих капіталістичних країнах на частку експорту наукоємної продукції приходить 60-70%, а на частку сировинних товарів і напівфабрикатів до 40%. В Україні це співвідношення зворотне - 15-20% і 70-80%;

активізація ролі міжнародної науково-технічної кооперації України, насамперед на стадіях комерційних розробок;

підвищення конкурентоспроможності національної економіки щодо залучення іноземних інвестицій;

переорієнтації імпортної стратегії України на заохочення технологічної реконструкції української промисловості;

зміцненні та активізації співробітництва між вітчизняними та іноземними підприємцями, асоціаціями виробників, органів державної влади та місцевого самоврядування;

інтенсифікації входження України в транспортні, інформаційні та телекомунікаційні мережі, що охоплюють регіон країн - членів ЄС та території держав сусідів;

нарощуванні експортних можливостей вітчизняної транзитної системи та ін.

Практична реалізація цих заходів вимагає здійснення низки конкрентних кроків щодо підтримки експортерів, забезпечення всебічної інформаційної підтримки експортної діяльності, впровадження інструментів заохочення інвестиційного імпорту, сприяння діяльності стратегічних іноземних інвесторів, реалізації потенціалу членства України в СОТ та ін.

3. Відносини України з міжнародними економічними організаціями

За станом на початок ХХІ ст. було зареєстровано більше 6 тис. міжнародних організацій, створених на основі міжурядових або міждержавних договорів. Левову частку з них складають міжнародні неурядові організації - юридичні або фізичні суб'єкти, які діють за межами офіційної міжнародної політики. Наприкінці ХХ ст. існувало більше 250 міждержавних організацій, які за колом учасників поділяються на універсальні та регіональні, за функціональним призначенням - загальної або спеціальної компетенції, за характером вступу - відкриті або закриті.

Для України входження у світове господарство потребує повноцінної участі в міжнародних економічних організаціях. З одного боку, Україна стала учасником міжнародних економічних організацій ще за довго до набуття незалежності, з іншого - ставши суверенною державою, вона активно включилася в їх діяльність, що мало велике значення для перебудови національної економіки і інтеграції України до системи міжнародних економічних відносин.

Україна, як республіка колишнього Радянського Союзу, яка сильно постраждала в роки Другої світової війни і внесла вагомий внесок в розгром німецького фашизму, є одним із організаторів і перших членів загальносвітової структури - ООН (1945 р.). Будучи постійним членом Економічної ради ООН, Україна представлена в її комісіях. Представники України працюють в Раді з торгівлі, Конференції з торгівлі і Раді з промислового розвитку. Представники України приймають участь і в спеціалізованих економічних підрозділах ООН - у ЮНКТАД, ЮНІДО, ЮНЕСКО.

Активно співпрацюючи в економічних підрозділах ООН, Україна, таким чином, приймає участь у вирішенні глобальних і регіональних проблем світової економіки. Разом з тим, це дозволяє прогнозувати і вирішувати наші національні економічні проблеми, що виникають в процесі ринкової реформації. Участь в роботі економічних організацій ООН сприяло включенню України у діяльність інших міжнародних економічних організацій. Так, нині Україна є членом багатьох міжнародних фінансових організацій:

Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), членом якого Україна стала у вересні 1992 р.;

Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР) - 1992р.;

Міжнародної Фінансової Корпорації (МФК) - 1993р.;

Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (БАГІ) - 1993р;

Міжнародного центру із регулювання інвестиційних спорів (МЦУІС) - 2000 р.;

Європейського Банку Реконструкції та Розвитку (ЄБРР) - серпень 1992р. У 1993 в Україні було відкрито представництво Банку в місті Києві, а у 2008р. - в Дніпропетровську;

Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (ЧБТР) - червень 1997р.

Україна успішно співробітничає і з іншими міжнародними фінансовими установами. Так у червні 2005 року підписана Рамкова угода про співробітництво України з Європейським Інвестиційним Банком, яка набула чинності 8 квітня 2006 р.; Рамкова Угода між Україною та Північним Інвестиційним Банком у грудні 2005 року, яка набула чинності 14 грудня 2006 року.

Результати діяльності міжнародних фінансових організацій підтверджують, що їх кредити були та залишаються одним з найкращих та дешевих джерел фінансування проектів соціально-економічного розвитку країни. На сьогодні найбільшими та найперспективнішими партнерами України є Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку, Міжнародний Валютний Фонд, Європейський Банк Реконструкції та Розвитку, Європейський Інвестиційний Банк, Чорноморський Банк Торгівлі та Розвитку.

Україні вкрай важливо інтегруватися у систему міжнародної торгівлі. Наймасштабнішою організацією у цій галузі є Світова Організація Торгівлі (СОТ), членство в якій дозволяє кількісно збільшити обсяги експорту в результаті реалізації принципу найбільшого сприяння, забезпечити справедливе вирішення торгових спорів, використати антидемпінгові і компенсаційні заходи з метою захисту внутрішнього ринку від субсидійованих товарів і демпінгової продукції, вводити тимчасові обмеження імпорту у випадку проблем з платіжним балансом. На початок 2008 р. Україна стала членом цієї торговельної системи.

Отже, Україна, не дивлячись на короткостроковий період незалежного розвитку, вже у 1994 році була членом більше 40 міжнародних організацій. Активна участь у міжнародних економічних організаціях сприяє збільшенню зарубіжних інвестицій в економіку України і створенню нових робочих місць, виявлення нових партнерів у зовнішньоекономічних зв'язках і підготовці національних підприємців і менеджерів, прискоренню ринкових реформ і інтеграції України у світове ринкове господарство.

Питання для обговорення:

1. Розкрийте сутність економічних передумов інтеграції України у світову економіку.

2. В чому полягає сутність політичних передумов інтеграції України у світову економіку?

3. Що розуміється під зовнішньоекономічною політикою держави і в чому її сутність?

4. Які основні інструменти включає зовнішньоторговельна політика держави?

5. Виділіть основні напрямки інтеграції України у світове економічне середовище.

6. Європейська направленість економічної інтеграції України - основні напрями.

7. Україна в СНД: співробітництво і проблеми.

8. Які причини виникнення міжнародних економічних організацій?