Питання для обговорення:

1. Що таке світовий ринок праці?

2. Які зміни відбуваються на сучасному світовому ринку праці?

3. Назвіть основні ознаки сучасного ринку праці в Україні.

4. Назвіть передумови формування сучасного міжнародного ринку праці.

5. Назвіть основні сегменти світового ринку робочої сили.

6. Назвіть особливості Європейської (континентальної) моделі трудових відносин.

7. В чому особливості ліберальної моделі трудових відносин?

8. Назвіть особливості азійської моделі трудових відносин.

9. Визначите основні фактори, що впливають на пропозицію робочої сили на ринку праці.

10. МОП та її роль у регулюванні ринку праці.

Модуль ІІ. Сучасні форми міжнародних економічних відносин.

Тема 1. Міжнародна трудова міграція

1. Сутність, напрями та форми міжнародної трудової міграції

Масова міграція населення стало одним із характерних явищ другої половини ХХ ст. Міграція населення представляє собою переміщення людей через кордони певних територій із зміною постійного місця проживання або повернення до нього. Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, рекреаційної, туристичної.

Робоча сила, переміщуючись із однієї країни в іншу, пропонує себе в якості товару, здійснює міжнародну трудову міграцію.

За ознаками ООН серед 200 млн. міжнародних мігрантів, що налічується сьогодні на планеті, практично, половину становлять працівники-мігранти. Разом з тим, єдиного визначення термінів "трудова міграція" та "трудовий мігрант" ("трудящий-мігрант") не існує. Ще у 1949р. у Конвенції №97 МОП про працівників-мігрантів терміном "працівник-мігрант" було означено особу, яка мігрує з однієї країни до іншої з метою отримати роботу інакше, ніж за власний рахунок.

У глосарії, розробленому Міжнародною організацією з міграції, сказано, що трудова міграція - це "пересування людей з однієї країни в іншу з метою найму на роботу". У європейській конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів (1977р.) зроблено акцент на правовому аспекті становища іноземного працівника. Відповідно до неї, під працівниками-мігрантами розуміють громадян однієї із сторін, яким дозволено іншою стороною проживати на її території для виконання оплачуваної роботи. Конвенція також містить визначення сезонних трудящих мігрантів. Конвенція підписана Україною у 2004 р., ратифікована ВР України у 2007році.

Більш широке визначення і перелік різних категорій працівників-мігрантів містить Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів та членів їх сімей, яка прийнята ООН у 1990р. (набула чинності у 2003р.). В ній записано, що термін "працівник-мігрант" означає особу, яка буде займатися, займається або займалася оплачуваною діяльністю у державі, громадянином якої він чи вона не є. Україна не підписала цю конвенцію.

Міжнародна міграція включає дві основні складові: еміграцію та іміграцію. Еміграція - виїзд, іміграція - в'їзд. У світовій практиці склалася наступна класифікація форм міграції робочої сили:

1. За напрямками: міграція із країн, що розвиваються до промислово розвинутих країн; міграція в межах промислово розвинутих країн; міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; міграція висококваліфікованої робочої сили із промислово розвинутих країн в країни, що розвиваються.

2. За територіальним охопленням: міжконтинентальна; внутрішньоконтинентальна.

3. За рівнем кваліфікації мігрантів: висококваліфікована робоча сила; низькокваліфікована робоча сила.

4. За часом: без повернення (як правило, міжконтинентальна); тимчасова (як правило внутрішньоконтинентальна); сезонна; маятникова (щоденні поїздки).

5. За ступенем законності: легальна; нелегальна.

Згідно розробленої МОП класифікації видів сучасної міжнародної міграції вона поділяється на п'ять основних типів:

1) ті, що працюють за контрактом, в якому чітко обумовлено термін перебування у приймаючій країні (в основному це сезонні робітники, низько кваліфіковані);

2) професіонали, в яких високий рівень підготовки;

3) нелегальні імігранти (з простроченою візою або туристичною візою, які займаються трудовою діяльністю);

4) переселенці;

5) біженці.

В останню чверть ХХ ст. до традиційних центрів тяжіння мігрантів - США, Канада і Австралія - додалися нові. Це - країни Західної Європи, країни Азіатського-Тихоокеанського регіону, нафтовидобувні країни Близького Сходу, Аргентина, Венесуела в Латинській Америці, а також найбільш розвинуті країни Африки - Лівія, ПАР, Ботсвана, Габон.

Згідно статистики ООН, 60% усіх мігрантів зосереджено у розвинутих країнах, в той час, як інші 40% переміщуються по лінії "Південь-Південь", тобто із однієї країни, що розвивається в іншу. Із них 52 млн. проживають нині в Азії; 18 млн. - в Африці і 7 млн. в Латинській Америці Карибському регіоні.

Міжнародна трудова міграція - один із найбільш складних елементів в МЕВ. Це пояснюється тим, що на відміну від товарообміну або міжнародного руху капіталів, в цей процес втягнуті люди. Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і не економічного характеру. До причин не економічного типу відносяться: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін.

Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивезення капіталу, функціонування міжнародних корпорацій. Основу міграційних потоків складають робітники, в меншій мірі службовці, спеціалісти, вчені. Україна із запізненням включилася до міжнародних процесів міграції населення. Імпортуючи робочу силу, вона лише на початку 90-х років минулого століття вирішила питання про експорт своєї робочої сили. З прийняттям Закону "Про зайнятість" (1991р.), усім громадянам України було надано юридичне право виїздити за кордон на роботу. Для упорядкування української трудової міграції, здійснення соціального захисту наших громадян - український уряд зробив для цього ряд кроків. Так, укладені міжурядові і міжвідомчі угоди з Німеччиною, Польщею, Швейцарією, Фінляндією, Словакією, Китаєм та іншими країнами, а також багатостороння угода між державами - членами СНД.

2. Економічні та соціальні наслідки трудової міграції

Міграція робочої сили - явище складне і неоднозначне, так як може мати як позитивний, так і негативний вплив на економічний і соціальний розвиток країн, які приймають робочу силу і країн-донорів.

Позитивні наслідки міграції робочої сили для економіки країн, що її приймають:

? полегшується внаслідок надходження іноземних робітників, структурні, галузеві та інші зміни в національній економіці;

? іміграція сприяє омолодженню нації;

? приймаючі країни економлять на витратах, які були вкладені в освіту і професійну підготовку робітників;

? розширюється ємкість внутрішнього ринку, у зв'язку із збільшенням попиту на товари і послуги;

? іноземна робоча сила оплачується, як правило, нижче, чим національна;

? імігранти покращують демографічну ситуацію, особливо в промислово розвинутих країнах.

Негативні наслідки для країн-реципієнтів робочої сили:

? погіршується ситуація на ринку праці у зв'язку із збільшенням пропозиції робочих рук;

? відбувається зниження ціни на національну робочу силу;

? провокуються конфлікти між корінним населенням і імігрантами;

? інколи цілі галузі економіки (сфера послуг, торгівля, будівництво) при тривалому використанні іноземних робітників потрапляють в залежність від їх праці.

Наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів (країни, з яких виїжджає робоча сила). Позитивний вплив для економіки:

? еміграція покращує становище на національному ринку праці;

? із-за кордону повертаються більш навчені та більш кваліфіковані робітники;

? при поверненні на батьківщину мігранти привозять з собою матеріальні цінності і заощадження;

? експорт робочої сили - важливе джерело надходжень в країни еміграції через перекази мігрантами валютних коштів.

Негативні наслідки для країн-донорів:

? країна втрачає частину трудових ресурсів у найбільш працездатному віці, в результаті чого відбувається старіння трудових ресурсів;

? країни-донори втрачають кошти, пов'язані із загальноосвітньою і професійною підготовкою емігрантів;

? змінюється національна структура населення, погіршується демографічна ситуація та ін.

Таким чином, неоднозначність наслідків міжнародної міграції робочої сили як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів, вимагає розроблення заходів, що дозволяють забезпечити нормальне функціонування національної економіки цих країн, тобто державної міграційної політики.

Державна міграційна політика - це сукупність заходів, які застосовує та чи інша держава для регулювання міграційних потоків робочої сили і населення на основі певної законодавчої бази. Мета міграційної політики - це визначення масштабів міграції, формування механізму міграції і створення умов для посилення позитивних ефектів міграції.

Міграційна політика держави поділяється на два види: іміграційну та еміграційну, які мають різні цілі, завдання і, звичайно, методи регулювання.

Іміграційна політика включає такі основні моменти:

? вимоги до якості іноземної робочої сили (рівень освіти, певний стаж роботи по спеціальності). Наприклад, в Австралії приймають спеціалістів із стажем не менше 3 років, у США - 5 років, на Кіпрі - 2 роки.

? вік і стан здоров'я;

? особисті характеристики того, хто в'їжджає;

? вимоги до умов залучення іноземної робочої сили (її чисельність і співвідношення з місцевого робочою силою, термін перебування);

? фінансову складову (плата за працевлаштування, мито за дозвіл на роботу та ін.);

? заборона на професії, профспілкову і політичну діяльність;

? національно-географічні пріоритети (тобто стимулювання в'їзду вихідців з певних регіонів земної кулі);

? система санкцій часто досить жорстка проти незаконних мігрантів, тих, хто їм сприяє, роботодавцям, які використовують їх працю.

Відомі три основні типи іміграційної політики:

1) чисельності мігрантів і терміну їх перебування в країні;

2) надання можливості перебувати в країні без певного терміну і право на в'їзд членів сім'ї;

3) надання права на постійне проживання імігрантів і, в принципі, дає їм право на отримання громадянства.

Еміграційна політика регулює виїзд робочої сили з країни. Інструменти еміграційної політики можна поділити на інструменти прямої і непрямої дії на еміграційні процеси.

До прямих відносяться:

? ринкові інструменти, наприклад, введення своєрідного податку на виїзд, який покриває витрати держави на освіту і соціальну підтримку;

? обмеження видачі закордонних паспортів;

? заборона на в'їзд певних категорій працівників;

? введення еміграційних квот;

? встановлення певного терміну обов'язкової роботи в країні після завершення процесу отримання освіти (за державний рахунок).

До непрямих інструментів відносяться:

? заохочення валютних переказів із-за кордону;

? надання пільг по валютних вкладах;

? можливість робітникам-мігрантам купляти цінні папери, які не оподатковуються;

? митні пільги тим, хто повертається додому після роботи за кордоном.

В ХХ ст. уряди більшості країн вимушені в тій чи іншій мірі впливати на процеси міграції. При цьому регулюється не тільки кількість імігрантів, їх професійна, статево-вікова структура, а й тривалість перебування в країні.

Кожна країна напрацьовує свої заходи з регулювання в'їзду і виїзду робочої сили в залежності від внутрішньоекономічного стану даної країни. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України дозволив в'їхати у 2009 році до України або залишатися для постійного проживання 7899 іноземцям і особам без громадянства, збільшивши у 2,2 рази квоту імміграції на 2009р. порівняно з 2008р. Квота передбачає дозвіл в'їхати до України 3731 особи, що є батьками, чоловіком (дружиною) іммігранта та його неповнолітнім дітям. Крім того, до квоти входять 345 діячів науки і культури, імміграція яких відповідає інтересам України. Також на в'їзд та постійне проживання було дозволено 251 особі, які раніше були громадянами України.

3. Міжнародне регулювання міграційних процесів

На міжнародному рівні створено декілька організацій, робота яких направлена на упорядкування процесів міграції: Міжнародна організація праці, Міжнародна організація з міграції, Управління Верховного комісара із справ біженців при ООН, Система постійного нагляду за міграцією при ОЕСР.

Завданнями МОП є:

? сприяння забезпеченню соціальної справедливості для трудящих;

? розробка міжнародної політики і програм, направлених на покращення умов праці і життя;

? розробка міжнародних трудових стандартів, які покликані слугувати керівними принципами для національної влади при проведенні цієї політики;

? регламентація набору робочої сили;

? боротьба з безробіттям;

? гарантування заробітної плати, яка забезпечує нормальний рівень життя;

? захист від професійних захворювань і нещасних випадків;

? захист дітей і жінок;

? регламентація питань соціального страхування і забезпечення;

? організація професійно-технічного навчання. Для реалізації цієї мети у віданні МОП функціонують Міжнародний інститут трудових проблем в Женеві і Міжнародний центр з технічної і професійної підготовки підвищеного типу в Туріні (Італія).

До структури МОП входять:

? Міжнародна конференція праці - вищий орган МОП, який виконує законодавчі функції;

? Адміністративна рада, яка керує роботою різних комітетів і комісії при МОП;

? Міжнародне бюро праці - інформаційний і консультативний орган.

Міжнародна організація з міграції (МОМ) створена в 1949р. як Міжнародна організація із справ біженців. Пізніше її повноваження були розширені, із 1989р. вона була перейменована в МОМ. До МОМ входять 81 держава (46 є постійними членами, а 35 - як спостерігачі).

Основними функціями МОМ, згідно статуту є:

? здійснення упорядкованої і запланованої міграції громадян;

? переміщення кваліфікованої робочої сили, включаючи членів сім'ї, які можуть сприяти розвиткові приймаючих країн;

? організація пересування біженців;

? надання можливостей державам обмінюватися думками, досвідом і співробітництвом у сфері міжнародної міграції.

Основними цілями в сфері міжнародної міграції МОМ визначає такі: найм на роботу; об'єднання сімей; отримання освіти; короткі туристичні, сімейні, ділові візити (терміном до 3-х місяців); пошук політичного притулку (згідно Женевської конвенції); повернення громадян на батьківщину, до своїх етнічних коренів; в'їзд на постійне місце проживання. МОМ - це єдина організація, яка має глобальні повноваження. Вона не є членом ООН, але тісно співробітничає з нею.

Управління Верховного комісара у справах біженців при ООН займається питаннями захисту біженців, реалізації довгострокових рішень в першу чергу репатріації.

Система постійного нагляду за міграцією (СОПЕМІ) при ОЕСР, координує діяльність національних імміграційних управлінь.

Отже, міжнародна міграція робочої сили є одним із важливих і найбільш складних аспектів інтернаціоналізації господарського життя. З одного боку, вона забезпечує перерозподіл трудових ресурсів як фактору виробництва у відповідності з потребами країн, дозволяє освоювати нові регіони, а з іншого - веде до загострення економічних і соціальних суперечностей, що вимагає розроблення спеціальних заходів як на державному, так і на міжнародному рівнях.

Питання для обговорення:

1. Що розуміється під міжнародною (зовнішньою) міграцією робочої сили?

2. Назвіть основні види трудової міграції.

3. Назвіть економічні і неекономічні фактори, що обумовлюють міграцію робочої сили.

4. Класифікуйте форми міграції робочої сили.

5. Які основні міжнародні міграційні потоки робочої сили?

6. Розкрийте сутність понять "міграція", "іміграція", "еміграція".

7. Визначіть позитивні і негативні наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів.

8. Визначіть позитивні і негативні наслідки міграції робочої сили для економіки країн-реципієнтів.

9. Які міжнародні організації займаються питаннями регулювання міграційних потоків країнами?

10. Назвіть інструменти державної міграційної політики.

Тема 2. Світова валютна система

1. Етапи становлення та розвитку світової валютної системи

В процесі міжнародного обміну товарами, капіталами, послугами між учасниками зовнішньоекономічних зв'язків виникають міжнародні валютні відносини. Міжнародні валютні відносини - сукупність відносин, що виникають між країнами в процесі здійснення міжнародних валютних, розрахункових і кредитно-фінансових операцій.

Суб'єктами валютних відносин є: держава, підприємства (експортери та імпортери), банки (в першу чергу транснаціональні), фінансові інститути, валютні брокери, фізичні особи. Для того, щоб регулювати валютні відносини, що виникають між різними суб'єктами, необхідна валютна система. Під валютною системою розуміють сукупність грошово-кредитних відносин, що склалися між суб'єктами світового господарства на основі інтернаціоналізації господарського життя, розвитку світового ринку і які закріплені у міжнародних договірних і державно-правових нормах.

Виділяють національну, регіональну і світову валютні системи. Національна валютна система - це форма організації валютних відносин країни, яка склалася історично і закріплена національним законодавством, а також звичаями міжнародного права. Національна валютна система виконує такі функції:

? формує і використовує валютні ресурси;

? забезпечує зовнішньоекономічні зв'язки;

? забезпечує оптимальні умови функціонування національного господарства.

Світова і регіональна валютні системи мають міжнародний характер і обслуговують взаємний обмін результатами діяльності суб'єктів національних економік. Регіональна валютна система - це форма організації валютних відносин кількох держав певного регіону, закріплена у міждержавних угодах і в створені міждержавних фінансово-кредитних інститутів. Світова валютна система - це глобальна форма організації валютних відносин в рамках світового господарства, закріплена багатосторонніми міждержавними угодами і регулюється міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями.

Світова валютна система включає, з одного боку, валютні відносини, а з іншого валютний механізм. Валютні відносини представляють собою повсякденні зв'язки, в які вступають банки, фірми, приватні особи на валютному і грошовому ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних і валютних операцій. Валютний механізм представляє собою правові норми та інструменти, які функціонують як на національному, так і на міжнародному рівні.

Основними функціями світової валютної системи є:

? опосередкування міжнародних економічних зв'язків;

? забезпечення платіжно-розрахункового обігу в рамках світового господарства;

? забезпечення необхідних умов для нормального відтворювального процесу і безперебійної реалізації товарів, що виробляються;

? регламентація і координація режимів національних валютних систем;

? уніфікація і стандартизація принципів валютних відносин.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла декілька етапів. Зокрема, виділяють такі етапи еволюції світової валютної системи:

1. Паризька валютна система (з 1867р. по 20-і роки ХХст.);

2. Генуезька валютна система (з 1922р. по 30-і роки ХХст.);

3. Бреттен-Вудська валютна система (з 1944р. по 1976 рік);

4. Ямайська валютна система (сучасна, з 1976р. по сьогодення).

В процесі еволюції світової валютної системи видозмінювалися і удосконалювалися її основні елементи:

? функціональні форми світових грошей (золото, резервні валюти, міжнародні розрахункові одиниці);

? умови взаємного конвертування валют;

? режими валютних паритетів і валютних курсів;

? ступінь валютного регулювання і обсяг валютних обмежень;

? форми міжнародних розрахунків;

? міжнародні органи, що регулюють валютні відносини.

2. Валюта, валютний курс, світові валютні ринки

Базовим елементом любої валютної системи є валюта. Валютою називають національні грошові одиниці, які опосередковують міжнародні економічні відносини - торговельні, кредитні, платіжно-розрахункові операції.

Валюти класифікуються за різними ознаками:

1. За статусом: національна; іноземна; міжнародна; регіональна; євровалюта.

2. По відношенню до валютних запасів країни: резервна - іноземна валюта, яку центральні банки накопичують і зберігають як резерв для розрахунків; інші.

3. За режимом застосування: вільноконвертована валюта (без обмежень); частково конвертована валюта; неконвертована валюта.

4. За видами валютних операцій: валюта ціни, контракту; валюта платежу; валюта кредиту; валюта векселя; валюта клірингу.

5. По відношенню до ресурсів інших валют: сильна - тверда; слабка - м'яка.

6. За матеріально-речовою формою: готівкова; безготівкова; спеціальні права запозичення; євро.

7. За принципом побудови: "кошикового типу"; СДР - безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальному рахунку у МВФ.

Важливим елементом валютної системи є валютний курс. Валютний курс - ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

В сучасних умовах валютний курс формується, як і люба ринкова ціна під дією попиту і пропозиції. Розмір попиту на іноземну валюту (D) визначається: потребами країни в імпорті товарів і послуг; витратами туристів даної країни, які виїжджають за кордон; попитом на іноземну валюту у зв'язку із намірами резидентів здійснювати інвестиційні проекти за кордоном. Розмір пропозиції іноземної валюти (S) визначається: попитом резидентів іноземної держави на валюту даної країни; попитом іноземних туристів на послуги в даній державі; попитом іноземних інвесторів на активи, виражені в національній валюті даної держави; попитом на національну валюту у зв'язку з намірами нерезидентів здійснювати інвестиційні проекти в даній державі.

В залежності від видів валютних операцій розрізняють курси поточні (спот) і термінові (форвардні). Суть спот-курсу полягає в тому, що ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни, встановлюється на момент укладання угоди, при умові обміну валютами банками-контрагентами на другий робочий день із дня укладання угоди. Спот-курс відображає, наскільки високо оцінюється національна валюта на момент проведення операції за межами даної країни.

В той же час як спот-курс є ціною для валюти на поточний момент часу, форвард-курс слугує реальним показником того, яку вартість буде мати валюта через певний період часу. Період має стандартну тривалість: 13,6 і 12 місяців.

Крос-курси - це співвідношення між двома валютами, яке випливає з їх курсу по відношенню до курсу третьої валюти. На світовому ринку часто використовуються крос-курси з доларом США, так як він є основною резервною валютою, а також валютою угоди у більшості валютних операцій. Валютна оперція "своп" об'єднує купівлю-продаж на умовах негайної (готівкової) поставки з одночасною контругодою на конкретний термін купівлі тієї ж валюти.

В теорії виділяють п'ять основних систем валютних курсів:

? вільне плавання;

? регульоване плавання;

? цільові зони;

? фіксовані курси;

? гібридна система валютних курсів.

Ступінь конвертованості національної валюти і рівень валютного курсу, а також інші валютні параметри, визначається на валютному ринку. Валютний ринок - це глобальна електронна мережа комерційних банків різних країн світу, які здійснюють купівлю-продаж іноземної валюти за національну.

Торгівля валютою на валютному ринку не прив'язана до будь-якої однієї географічної точки і не має фіксованого часу відкриття і закриття. Часто валютний ринок називають форексним ринком (ринком іноземної валюти - FOREX).

На міжбанківському валютному ринку за терміном валютних операцій виділяють три основні сегменти:

? спот-ринок, на який приходиться до 65% валютних операцій;

? форвардний ринок, на якому здійснюється до 10% валютних операцій;

? своп-ринок, на якому здійснюється до 25% всіх валютних операцій.

Функції валютного ринку:

? обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг і капіталу;

? формування валютного курсу під впливом попиту і пропозиції;

? надання механізму захисту від валютних ризиків, руху спекулятивних капіталів і інструментів для проведення грошово-кредитної політики центрального банку.

3. Валютна політика та її інструменти

Основними формами валютної політики є: дисконтна (облікова) політика, девізна політика, девальвація і ревальвація валюти, диверсифікація валютних резервів, подвійний валютний ринок, зміна режиму валютного курсу, регулювання ступеня конвертованості валюти.

Дисконтна (облікова) політика побудована на зміні відсоткової ставки центрального банку. При інших рівних умовах підвищення облікової ставки сприяє посиленню надходження капіталу в країну, скороченню дефіциту платіжного балансу, і в результаті курс національної валюти підвищується. У випадку зниження облікової ставки досягається зворотній ефект і відбувається зниження валютного курсу.

Девізна політика - метод впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу державними органами іноземної валюти (девізи). З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає, а для зниження - скуповує іноземну валюту в обмін на національну. Девізна політика здійснюється переважно у формі валютної інтервенції, тобто втручання центрального банку в операції на валютному ринку.

Девальвація - зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют або міжнародних рахункових валютних одиницях (СДР.). Враховуючи значимість можливих насілдків від здійснення девальвації валюти однією із країн для всього світового співтовариства, МВФ встановив її допустимий розмір в межах 10%, вище яких девальвація допускалась із дозволу цієї міжнародної організації. Ревальвація - підвищення курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют чи міжнародних рахункових валютних одиниць.

Диверсифікація валютних резервів як форму валютної політики країни здійснюють регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу більш стабільних валют і продаж менш стійких з метою захисту від валютних втрат.

Сутність подвійного валютного ринку полягає в поділі валютного ринку на дві частини: при комерційних операціях і послугах застосовується офіційний валютний курс; при фінансових (рух капіталів, кредитів тощо) - ринковий. Занижений курс по комерційних угодах використовується для стимулювання експорту товарів і вирівнювання платіжного балансу.

Важливе значення для проведення валютної політики в умовах діючої Ямайської валютної системи має вибір країнами режиму валютного курсу. В залежності від завдань грошово-кредитної і валютної політики можуть бути використані різні системи встановлення пропорцій між національною і іноземною валютою: режим фіксованого, режим плаваючого валютного курсу та їх різновиди.

За офіційною статистикою МВФ, формально фіксований режим курсу своїх валют підтримують 90 країн. Режим плаваючого валютноготного курсу є найбільш прийнятним для країн, які здатні підтримувати стабільність своєї валюти без участі центральних банків. Цей режим підтримують біля 50% країн - членів МВФ. Цілий ряд країн (біля 46-ти) застосовують проміжний режим керованого плавання, при якому центральні банки беруть на себе зобов'язання вливати на валютний курс шляхом валютних інтервенцій, але не встановлюють при цьому якогось конкретного рівня.

Валютні обмеження - законодавча чи адміністративна заборона, лімітування і регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Існують такі види валютних обмежень: валютна блокада; заборона на вільну купівлю-подажу іноземної валюти; регулювання міжнародних платежів, руху капіталів, золота і цінних паперів, репатріації прибутків; концентрація в руках держави іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Питання для обговорення:

1. Розкрийте сутність поняття "валютна система" і які два рівні валютної системи існують?

2. Назвіть елементи міжнародної валютної системи.

3. Які валютні системи існували в історії ринкової економіки?

4. Які основні ознаки були характерні для Паризької світової валютної системи?

5. Назвіть характерні ознаки Генуезької світової валютної системи.

6. В чому полягає різниця між золотим та золотодевізним стандартом?

7. Назвіть основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи.

8. На яких принципах базується сучасна (Ямайська) валютна система?

9. Окресліть основні етапи розвитку Європейської валютної системи.

10. Назвіть основні режими валютних курсів і визначіть їх особливості.

11. Охарактерезуйте основні етапи введення євро.

12. Основні елементи сучасної валютної системи України.

Тема 3. Міжнародні розрахунки

1. Поняття та особливості міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки - система організації і регулювання платежів згідно грошових вимог і зобов'язань, що виникають в процесі здійснення різних форм відносин між юридичними і фізичними особами різних країн.

Основними посередниками у міжнародних розрахунках виступають банки. Для здійснення розрахунків банки використовують свої зарубіжні філії і кореспондентські відносини з іноземними банками. Ці відносини супроводжуються відкриттям рахунків "лоро" (їх рахунок) і "ностро" (наш рахунок). Кореспондентські угоди визначають: порядок розрахунків, розмір комісії, методи поповнення витрачених коштів.

За своїм економічним змістом міжнародні розрахунки об'єднуються в дві групи: торгові і неторгові. Торгові розрахунки включають:

? платежі і надходження по зовнішньоторговельних операціях;

? платежі і надходження по міжнародному кредиту;

? платежі і надходження від міжнародних перевезень вантажів різними видами транспорту.

Неторгові розрахунки об'єднують:

? платежі по утриманню дипломатичних, торгових, консульських та інших дипломатичних представництв і міжнародних організацій;

? витрати за перебування різних делегацій, спеціалістів і окремих громадян в інших країнах;

? перекази грошових коштів за кордон за дорученням громадянських та інших організацій і приватних осіб.

На стан міжнародних розрахунків значний вплив мають такі чинники:

? ситуація, що складається на товарних ринках;

? масштаби і ефективність державного регулювання потоків товарів, послуг і капіталів між країнами;

? відмінності в темпах інфляції, що виникають в різних країнах;

? стан платіжних балансів держав та ін.

Суб'єктами міжнародних розрахунків крім банків, також є експортери і імпортери. Вони вступають в певні відносини, пов'язані із рухом товаророзпорядчих документів і операційним оформленням платежів.

Міжнародні розрахунки характеризуються певними особливостями. По-перше, значний обсяг розрахунків здійснюється безготівковим шляхом, що передбачає обов'язкову участь фінансових посередників, перш за все, банків та їх об'єднань. По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валютах де, як правило, валюта платежу не співпадає з національною валютною платника чи отримувача платежу. Тому міжнародні розрахунки тісно пов'язані з операціями купівлі-продажу валют. По третє, міжнародним розрахункам присутня висока ступінь уніфікації, що обумовлено універсалізацією банківських операцій. У зв'язку з цим, в Женеві в 1930р. - 1931рр. були прийняті міжнародні Вексельна і Чекова конвенції, а Міжнародна торгова палата розробила і видала Уніфіковані правила і звичаї для акредитивних і інкасових розрахунків. Так, сьогодні діють Уніфіковані правила для документарних акредитивів в редакції 1993р. (N500 МТП) і Уніфіковані правила з інкасо в редакції 1995р. (N522 МТП). По-четверте, міжнародні розрахунки мають, як правило, документарний характер, тобто здійснюється проти фінансових і комерційних документів. До фінансових документів відносяться прості і переказні векселі, чеки, платіжні розписки. Комерційні документи включають: рахунки-фактури; документи, що підтверджують відвантаження чи відправку товарів; страхові документи страхових компаній та інші документи.

Нині склалися три моделі організації міжнародних платежів і розрахунків:

1. Через філії і відділення іноземних банків, які відкриті в країні платежу і внутрішні платіжні системи даної країни;

2. Шляхом використання кореспондентської мережі національних комерційних банків із зарубіжними банками;

3. Через трансграничні платіжні системи.

2. Форми міжнародних розрахунків

Форма розрахунку - спосіб оформлення, передачі і оплати платіжних (чи платіжних і товаророзпорядчих) документів. У міжнародній практиці сьогодні використовуються різні форми розрахунків: банківський переказ, акредитив, інкасо, відкритий рахунок, авансові платежі, чеки, векселі, розрахунки з використанням карток. Одні з них використовуються виключно при обслуговуванні зовнішньоторговельних операцій (наприклад, документарний акредитив, документарне інкасо), інші - переважно неторгових (наприклад, чеки). Універсальною формою розрахунку є банківський переказ. Його застосування можливе як в торгових, так і неторгових платежах.

Розрахунки у формі банківського переказу є досить простими і дешевими. Банк зазвичай не бере комісію за переказ або ж ця комісія дуже мала, однак ризик при цій формі розрахунків досить великий (експортера при звичайному банківському переказі, імпортера - при авансовому), тому ця форма розрахунків не дуже поширена.

Акредитивна форма розрахунків є найбільш складною, дорогою, але найменш ризиковою. Акредитив представляє собою грошове зобов'язання банку здійснити за вказівкою і за рахунок імпортера платіж експортеру на суму вартості поставлених товарів після представлення експортером визначених в контракті товаророзпорядчих документів. Технології акредитивних розрахунків можуть суттєво відрізнятися.

Акредитивна форма розрахунків має декілька різновидів: відзивний акредитив; підтверджуючий акредитив; переказний акредитив; револьверний акредитив; покритий акредитив; компенсаційний акредитив та ін. Оскільки акредитивна форма розрахунків є найдорожчою серед інших форм розрахунків, покупець відкриває акредитив не за своїм бажанням, а як правило, погоджується з цією формою міжнародних розрахунків на вимогу продавця.

Інкасова форма розрахунку полягає в тому, що імпортер дає своєму банку доручення здійснити платіж зразу ж після надання йому визначених в контракті документів. Передбачені контрактом документи передаються через банки, які перевіряють їх і несуть відповідальність за правильність інкасових розрахунків. Інкасо є формою розрахунків, яка вигідніша насамперед покупцеві (імпортеру). Для експортера інкасова форма розрахунків є менш ризиковою, ніж відкритий рахунок.

При розрахунках по відкритому рахунку експортер регулярно відсилає товар імпортерові, а той, з такою ж періодичністю, здійснює платежі. При цьому, поставки товару випереджають платежі, тому експортер фактично надає товарний кредит імпортеру. Зазвичай, такі розрахунки застосовуються між підприємствами однієї фінансово-промислової групи або ж коли партнери давно співробітничають і повністю довіряють один одному.

Платежі у формі відкритого рахунку посідають значне місце у торгівлі багатьох країн, особливо країн Західної Європи - до 60% усіх платежів.

Авансовий платіж - отримання певної або часткової оплати перед відвантаженням товару експортером. Ця форма розрахунків - найкраща для експортера і найгірша для імпортера. Імпортеру приходиться звертатися до такої форми розрахунків у зв'язку з великою зацікавленістю в поставці товару. Зазвичай в якості авансу переказується до 35% вартості товару. У міжнародній практиці, особливо в країнах Західної Європи, авансові платежі не користуються сьогодні популярністю. Авансова форма розрахунків часто використовується при торгівлі зброєю, ядерним паливом, дорогоцінними металами та деякими іншими специфічними товарами.

У міжнародній торгівлі найбільш розповсюдженою формою розрахунку є вексельна. З розвитком товарно-грошових відносин та інтернаціоналізацією господарських зв'язків вексель став універсальним кредитно-розрахунковим документом. Форма, реквізити, умови оплати регулюються вексельним законодавством, яке базується на Однаковому вексельному законі, прийнятому Женевською вексельною конвенцією 1930р.

У міжнародних розрахунках використовуються також чеки, які вперше з'явилися ще в ХVІ ст. у вигляді квитанції касирів, які за зберігання грошей брали відсотки із вкладників. Як засіб платежу у міжнародних розрахунках неторгового характеру використовуються дорожні чеки і єврочеки.

З 60-х років ХХ ст. у міжнародних розрахунках активно використовуються кредитні картки. Кредитна картка - іменний грошовий документ, який дає право власнику купляти товари і послуги з використанням безготівкових розрахунків. Переважно застосовуються кредитні картки американського походження (Visa, MasterCard, American Express та ін.).

В практиці міжнародної торгівлі на вибір форми розрахунків впливають ряд факторів:

? вид товару, що є об'єктом міжнародної торгівлі;

? стан кон'юктури того чи іншого товарного ринку, яка визначає позицію продавця (експортера) і покупця (імпортера);

? установлені міжнародні торгові правила і звичаї купівлі-продажу окремих товарів;

? наявність у міжурядових угодах положень, що визначають валютно-фінансові взаємовідносини сторін;

? платоспроможність і репутація контрагентів зовнішньоекономічних зв'язків.

3. Міжнародні платіжні системи

Міжнародні розрахунки здійснюються при допомозі ЕОМ. Автоматизація банківських процесів на міжнародному рівні дозволяє:

? здійснювати безпаперові платіжні операції з мінімальним залученням людської праці і скороченням операційних витрат;

? прискорювати обмін інформацією між банками різних держав за допомогою телекомунікаційних ліній зв'язку;

? мінімізувати типові види банківського ризику (втрата документів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних документів).

З метою надання оперативного, надійного, ефективного, конфіденційного і захищеного від несанкціонованого доступу телекомунікаційного обслуговування для банків і проведення робіт по стандартизації форм і методів обміну фінансовою інформацією у 1973р. в Брюсселі було зареєстровано акціонерне товариство SWIFT. Міжнародна платіжна система SWIFT - співдружність світових міжбанківських фінансових телекомунікацій, робота в мережі якої дає користувачам значні переваги:

? гарантує абсолютну безпеку платежів, повну захищеність і таємність інформації;

? скорочує операційні витрати у порівнянні з телексним зв'язком і телеграфом;

? швидко доставляє повідомлення в будь-яку точку світу в режимі реального часу;

? підвищує ефективність роботи банку, як наслідок високої автоматизації і уніфікації повідомлень;

? надає можливість здійснювати контроль і аудит всіх платежів і розпоряджень, що проходять через мережу;

? підвищує конкурентоспроможність банків-учасників SWIFT;

? гарантує своїм членам фінансовий захист у випадку збоїв в роботі мережі.

Головний недолік системи - надзвичайно висока вартість підключення до мережі (160-200 тис.доларів).

Центральні банки Європейського Союзу створили платіжну систему TARGET - трансєвропейську телекомунікаційну автоматизовану систему переказів міжнародних розрахунків в режимі реального часу. Основне призначення системи TARGET - об'єднання внутрішніх систем переказів великих сум країн-членів системи у міжнародну платіжну систему.

Платіжна система TARGET швидко обробляє і здійснює міжнародні платежі в режимі реального часу, в єдиній валюті євро з незначними витратами, високою степеню захисту.

Спеціально для ринку України розроблена міжнародна платіжна система TOPAZ - високорозвинута система здійснення оплати і розрахунків. Система була запропонована по спільному з VISA проекту як стабілізатор української економіки і для здійснення розрахунків у гривнях.

В травні 1999 року в Україні розпочала роботу Європейська міжнародна асоціація (ЄМА) - асоціація міжнародного карткового бізнесу Eurocard, MasterCard i Maestro.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення міжнародних розрахунків.

2. В чому сутність кореспондентських відносин?

3. Назвіть основні форми міжнародних розрахунків.

4. Які види акредитивної форми розрахунків Вам відомі?

5. В чому сутність інкасової форми розрахунків?

6. Якими міжнародними документами урегульовані форми міжнародних розрахунків?

7. Які міжнародні платіжні системи застосовуються при міжнародних розрахунках?

8. В чому сутність вексельної форми розрахунків і яким міжнародним документом уніфікована ця форма розрахунків?

9. Назвіть умови і форми міжнародних розрахунків.

10. В чому сутність валютних клірингів?

Тема 4. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага.

1. Сутність і види балансів міжнародних розрахунків

Країни, які активно приймають участь в системі світової економіки і міжнародних відносинах, втягнуті у зростаючі торгово-економічні відносини, неминуче переходять до використання основних показників (стандартів) міжнародних розрахунків. Баланси міжнародних розрахунків у грошовій формі показують стан міжнародних відносин держави з іншими країнами. Вони займають важливе місце в системі економічних відносин, оскільки відображають перерозподіл сукупного продукту, масштаби, структуру і характер зовнішньоекономічної діяльності країни, її участь у світовому господарстві і міжнародному поділі праці, відображають її позиції на світових ринках фінансових і матеріальних активів.

Перші спроби обліку міжнародних розрахунків були зроблені в Англії наприкінці ХІV ст. Шотландський економіст, послідовник меркантилізму, Джеймс Стюарт у 1976р. увів в економічний лексикон поняття "платіжний баланс". Пізніше А. Сміт і Д.Рікардо та інші видатні економісти того часу розвинули систему складання балансів міжнародних розрахунків.

Існують такі основні види балансів міжнародних розрахунків: розрахунковий баланс, баланс міжнародної заборгованості і платіжний баланс.

Розрахунковий баланс - це статистична таблиця, яка відображає співвідношення грошових вимог і зобов'язань даної країни по відношенню до інших країн. Розрізняють два види розрахункових балансів: розрахунковий баланс за певний період і розрахунковий баланс на певну дату. Останній ще називається баланс міжнародної заборгованості даної країни, або баланс її міжнародних вимог і зобов'язань.

Розрахунковий баланс за певний період відображає зміни у заборгованості і вимоги даної країни лише за цей період. Розрахунковий баланс на певну дату показує співвідношення усіх зобов'язань і вимог даної країни незалежно від того, коли вони виникли. Сальдо розрахункового балансу показує чи була країна в даний період кредитором чи боржником і на яку суму.

Зовнішня заборгованість - це сума грошових зобов'язань країни іноземним кредитором, яка належить сплаті у визначений термін. Слід відмітити, що країна згідно розрахункового балансу за певний період може мати пасивне сальдо, а згідно балансу на конкретну дату - активне.

Платіжний баланс є самим розповсюдженим видом балансів міжнародних розрахунків. Він відображає співвідношення грошових вимог даної країни до інших країн, термін яких наступив. Іншими словами, платіжний баланс - вартісний вираз всього комплексу світогосподарських зв'язків країни у формі співвідношення грошових надходжень і платежів.

Платіжний баланс може бути двох видів: платіжний баланс на даний момент і платіжний баланс за конкретний період (рік, квартал, місяць). Рахунки платіжного балансу відображають реальні потоки (товарів, послуг, дарунків та ін.) і фінансові потоки (отримання і надання позик в різних формах) між резидентами даної країни та іншим світом.

Платіжний баланс складається за принципом подвійного рахунку, тобто представляє собою двосторонній запис всіх економічних угод. Аналіз платіжного балансу має важливе значення для оцінки валютного становища країни. Стан платіжного балансу впливає на динаміку валютних курсів, на валютну політику країни.

Між розрахунковим і платіжним балансом існує тісний зв'язок, обумовлений їх принципово схожою структурою, яка відображає міжнародні розрахунки країни. Різниця між цими балансами обумовлена розвитком міжнародних кредитних відносин. Сальдо платіжного балансу може не співпадати із сальдо розрахункового балансу, як правило, вони протилежні.

2. Структура платіжного балансу

Платіжний баланс представляє собою статистичний звіт, в якому у систематизованому вигляді приводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період (як правило за рік). Дані платіжного балансу показують, як протягом звітного періоду розвивалась зовнішня торгівля, в яких формах відбувалося залучення іноземних інвестицій, здійснювалися інвестиції за кордон та інші міжнародні платежі. Все це безпосередньо впливає на рівні виробництва, зайнятості і споживання, і тому, платіжний баланс надає уряду важливу інформацію для розробки макроекономічної політики (податково-бюджетної, кредитно-грошової, зовнішньоторговельної, валютної та ін.).

За характером операцій платіжний баланс поточних операцій поділяється на баланс поточних операцій і баланс руху капіталів. Виділяють також розділи "Помилки і пропуски" і "Зміни у валютних резервах".

Платіжний баланс поточних операцій складається з:

- торгового балансу;

- балансу послуг;

- балансу іноземного туризму і некомерційних операцій;

- балансу доходів і платежів по закордонним інвестиціям;

Баланс руху капіталів складається з:

- балансу короткострокових капіталів;

- балансу довгострокових капіталів.

В торговому балансі показано співвідношення між експортом і імпортом товарів. Стан торгового балансу відображає економічне положення країни, ступінь її залежності від зовнішніх ринків. Баланс послуг відображає платежі по фрахту, поштових, телефонних і телеграфних послугах, страхуванню і банківських послугах, передачі "ноу-хау", орендній платі, різноманітним комісійним та ін.

Баланс розрахунків по іноземному туризму і некомерційних операціях включає платежі і надходження від туризму, приватних і офіційних переказів, пенсій, дарунків, контрибуцій і репатріацій, державні витрати на утримання іноземних представництв, субсидії, наданням військової допомоги іншим державам, утримання воєнних баз за кордоном.

Баланс доходів і платежів по закордонних інвестиціях відображає сплату відсотків і дивідендів імпортерами капіталу та їх отримання експортерами. Баланс руху капіталів відображає платежі і надходження від експорту/імпорту державного і приватного короткострокового і довгострокового капіталу. До них належать прямі і портфельні інвестиції, комерційні кредити, авуари в банках, спеціальні фінансові операції.

Баланс короткострокових капіталів відображає рух кредитів у товарній і грошовій формах терміном до одного року, зміни у короткострокових авуарах, а також ввезення і вивезення національної і іноземної валют. Баланс довгострокових капіталів відображає рух грошей від купівлі/продажу цінних паперів і надання чи отримання довгострокових кредитів.

Розділ "Помилки і пропуски" в періоди економічних криз містять значні суми, які, як правило, відображають рух короткострокових капіталів, що були не враховані у попередніх розділах. Розділ "Зміни у валютних резервах" відображає міжнародні валютні операції центральних банків, пов'язані з вирівнюванням платіжного балансу країни і підтриманням курсу національної валюти.

Сьогодні побудова і виконання платіжних балансів країн-членів МВФ здійснюється на основі правил, що містяться в Пораднику з платіжного балансу 1993р.

Класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ (Варіант 1)

A. Поточні операції:

Товари;

Послуги;

Доходи від інвестицій;

Інші послуги і доходи;

Приватні односторонні перекази;

Державні односторонні перекази;

Разом А - баланс поточних операцій

B. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал:

Прямі інвестиції;

Портфельні інвестиції;

Інший довгостроковий капітал

C. Інший короткостроковий капітал;

D. Помилки і пропуски;

Разом А+В+С+D - баланс руху капіталу.

E. Компенсуючі (балансуючі) статті;

F. Надзвичайні джерела покриття сальдо;

G. Зобов'язання, що утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів

Разом А+В+С+D+F+G

H. Підсумкова зміна резервів

Золото

СДР

Резервна позиція у МВФ

Інші вимоги

Разом: А+В+С+D+Е+F+G+Н.

Схема платіжного балансу (Варіант 2)

Назва розділів	Кредит (+)	Дебет (-)
I. Рахунок поточних операцій 1. Товари 2.Послуги 3. Доходи від інвестицій і оплата праці 4.Поточні трансферти	Експорт Експорт Надходження від Нерезидентів Отримані	Імпорт Імпорт Виплати нерезидентам Виплачені
II. Рахунок операцій з капіталом і фінансовими інструментами 5. Капітальні трансферти 6.Прямі інвестиції 7.Портфельні інвестиції 8.Інші інвестиції	Отримані В країну Збільшення зобов'язань по відношення до нерезидентів Збільшення зобов'язань по відношенню до нерезидентів	Виплачені За кордон Збільшення вимог до нерезидентів Збільшення вимог до нерезидентів
III. Чисті помилки і пропуски
IV. Зміни валютних резервів	Зменшення	Збільшення

Джерело: Мировая экономика и международные экономические отношении. В 2-х частях. Под ред.Р.И. Хасбулатова. Ч.2. -М.: Гардарики, 2006. - с234.