Аналіз сучасного погляду на телевізійний дискурс

Дискурс як об’єкт дослідження лінгвістики. Аналіз дискурсу медіа-простору і телебачення як його частини. Розвиток прагматики мовлення. Соціолінгвістичний аналіз комунікації та логіко-семіотичний опис різних видів текстів. Дослідження мовного використання.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 23.01.2015
Размер файла 50,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дискурс-аналізу

1.1 Дискурс як об'єкт дослідження лінгвістики

1.2 Текст та дискурс. Співвідношення понять

Розділ 2. Аналіз дискурсу медіа-простору та дискурсу телебачення як його частини

2.1 Дискурс медіа-простору

2.2 Сучасний погляд на дискурс телебачення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Починаючи з другої половини XX ст. дискурсу як специфічному лінгвічтичному поняттю приділялося чимало уваги. Зокрема, до вчених, які досліджували дискурс відносять Е. Бенвеніста, З. Харріса, М. Пешо, К. Леві-Стросс, П. Серіо, В. Виноградову, Г. Вінокура, Ю. Степанова, І. Победаносцеву, В. Карасика, Е. Кубрякову та багатьох інших.

У наш час термін “дискурс” є обов'язковим для гуманітарних наук, досить широко використовується і в повсякденному житті, проте визначення терміну до сьогодні викликає труднощі.

Актуальність даної науково-дослідної роботи полягає постійній зміні відношення до поняття “дискурс” та зміні змісту самого поняття з плином часу.

Об'єкт науково-дослідної роботи -- явище дискурсу.

Предмет -- функціонування телевізійного дискурсу та аналіз сучасного погляду на телевізійний дискурс.

Наукове значення даної науково-дослідної роботи полягає в узагальненні та систематизації лінгвістичних джерел, класифікації видів дискурсу.

Практичне значення науково-дослідної роботи полягає у можливості подальшого використання у наукових цілях.

Науково-дослідна робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні основи дискурс-аналізу

1.1 Дискурс як об`єкт дослідження лінгвістики

У наш час концепція терміну “дискурс” є обов'язковою для гуманітарних наук, досить широко використовується і в повсякденному житті, проте визначення терміну викликає труднощі. Слово “дискурс” походить від лат. discursus “біг туди-сюди, рух; беседа, розмова”, проте чіткого визначення терміну, який включав би в себе усі випадки його вживання, не існує [6]. Сама природа значення, двоякість перекладу слова “дискурс” є перешкодою для його чіткого визначення.

Термін “дискурс” почав використовуватися на початку 1970-х рр. у значенні близькому до терміну “функціональний стиль мовлення/мови”. Причиною того, що вишезгаданий термін перетворився на термін “дискурс” полягає в особливостях лінгвістичних шкіл, але не в самому предметі. У той час як в російській традіції затвердився термін “функціональний стиль” (особливо завдяки працям В. Виноградова та Г. Винокура), якій позначав насамперед особливий стиль текстів (розмовних, газетних тощо), а також відповідну лексику та граматику, у західній лінгвістиці не існувало такого терміну, тому що не існувало стилістики як такoї. Англійські лінгвісти позначали терміном “дискурс” тексти в їх текстовій данності та особливостях [28].

У Словнику термінів лінгвістики тексту Т. Ніколаєвої ми знаходімо визначення дискурсу як багатозначного терміну лінгвістики тексту, який використовують автори у наступних значеннях:

- зв'язний текст;

- усно-розмовна форма тексту;

- діалог;

- група висловлювань пов `язаних між собою за змістом;

- мовлення - усне чи письмове [22].

У лінгвістичному енциклопедичному словнику знаходимо наступне визначення: дискурс - зв'язний текст разом із екстралінгвістичними факторами (прагматичними, соціокультурними тощо); мовлення як ціленаправлена соціальна дія; мовлення “занурене у життя”. Дискурс включає в себе паралінгвістичний супровід мовлення (міміка, жести тощо) та вивчається разом із відповідними “формами життя” (діалог, беседа, інтрев'ю тощо) [7].

Ю. Руднєв визначає дискурс як такий вимір тексту, взятого в якості комплексу висловлювання, який має всередені себе синтагматичні та парадигматичні відношення між образуючими систему формальними елементами, та виявляє прагматичні ідеологічні уставки суб`єкту висловлювання, які обмежують потенційну невичерпність значень тексту [25].

В іншому джерелі дискурс - це весь рівень мовлення, що повідомляє про події, на відміну від самих подій [10].

Узагальнюючі вищезгадані визначення можемо визначити дискурс як усне чи письмове, вербальне та невербальне зв'язне мовлення пов'язане з життям (термін не використовується щодо давніх текстів, які не мають неоспосередкованого зв' язку з життям).

Поява поняття мала своє підгрунття, зокрема, виникненню теорії та аналізу дискурсу сприяли наступні тенденції в лінгвістиці 60-70 років минулого століття:

- прагнення вивести синтаксис поза кордони речення (гіперсинтакс Б. Палека, макросинтаксис Т. Дейка, синтаксис тексту

- В. Дреслера);

- розвиток прагматики мовлення;

- тенденція до інтеграції гуманітарних досліджень.

Неопосередкованими джерелами теорії дискурсу вважають:

- дослідження мовного використання (німецька школа П.Хартмана, П. Вудерлиха);

- соціолінгвістичний аналіз комунікації (американська школа Є. Щеглова, Г. Загса);

- логіко-семіотичний опис різних видів текстів - політичного, дидиктичного тощо (школи французьського постструктуралізму);

- опосередковані відношення пов`язують теорію дискурсу з риторикою та психолінгвістикою) [26].

Першим, хто надав терміну “дискурс” значення “мовлення, що відноситься до мовців”, на відміну від французьскої лінгвістичної традиції, яка позначала дискурсом мовлення взагалі, був видатний французький лінгвіст, відомий своїми працями з загальної теорії мови, типології, та лексичної семантики, Е. Бенвеніст. Науковець протипоставляв дискурсу об'єктивне оповідання. Пізніше поняття дискурсу було розвосюджено на усі види прагматично зумовленого та цільового мовлення [1; 2].

Термін “аналіз дискурсу” був введений американськім вченим-структуралістом З. Харрісом, який намагався поширити дистибутивний метод з реченя на зв`язний текст та залучити до його опису соціокультурну ситуацію [7]. При чому сам дискурс Харріс визначав досить просто, як послідовність висловлювань, відрізок тексту, більший за речення [33].

Враховуючи широку сферу вживання та досить абстрактне визначення поняття, можливе відокремлення основних підходів щодо інтерпретації дискурсу:

- лінгвистічні - М. Пешо, К. Леві-Стросс, П. Серіо;

- кратологічні (зусереджують увагу на примусових характеристиках дискурсу) - М. Фуко;

- семіотічні (розглядають дискурс як культурний код) - Р.Барт, Ж. Бодрійяр;

- соціально-комунікативні (акцентують увагу на комунікативніх і соціальних цілях дискурсу) - Ю. Хабермас;

- постмодернистські (розглядають дискурс як мережевий комунікативний простір, в якому відбувається конструювання та переформатирування дійсності) - Е. Лакло, Ш. Муфф, Я. Торфінг, С. Жижек;

- критичний дискурс-анализ (з`єднує елементи різних підходів) - Н. Феркло, Р. Водак, Тьон А. ван Дейк, К. Шафнер;

- презентаційна теорія дискурсу.

Критерієм поділу підходів до дискурсу є не принцип опозиції, а принцип акцентації уваги на тому чи іншому аспекті. Важливо зазначити, що у сучасній науці не існує “чистого” підходу до дискурсу, тобто такого підходу, який не включав би елементи інших його теорій (вишезгадана тенденція до інтеграції гуманітарних досліджень) [26].

Природньо, що найбільша кількість робіт з теорії дискурсу - це праці, в яких дискурс розглядється з лінгвістичних позицій, тому ми затримаємся на них.

Саме в лінгвістиці термін “дискурс” уверше став використовуватися в якості самостійної категорії. Вважається, що ввів його в лінгвістику бельгійський вчений Є. Бюиссанс в своії працї “Мова та дискурс” (1943 р.). У бінарну опозицію мова -- мовлення вчений включив дискурс, який вважав механізмом переходу мови як знакової системи в живе мовлення. Загалом, до 1960-х років у лінгвістиці поняття дискурсу використовувалося як синонім тексту та мовлення.

Починаючи з 1960-х рр. поняття “дискурс” становиться популярним не тількив лінгвістиці, але й в більшості гуманітарних наук. Це пов'язують із лінгвістичним переворотом, що був спровокований поширенням структуралістичної методології та появою структуралістської лінгвістики, основною концепцією якої була ідея, що саме мова є універсальною матрицею, в якій закодовано найбільш надійне знання про світ. Згідно з цією концепцією, дослідження структури мови - ключ до вивчення людини та світу. Структури мови почали розглядати не в якості відображення та репрезентації дійсності, а в якості інструментарию її конструювання та трансформації.

Першим досвідом лінгво-структурного підходу до аналізу дискурсу стали праці французьського дослідження К. Леві-Строса, який дослідив дискурс первісного міфу.

Значний вклад у дослідження лінгво-структурного підходу внесла французьська школа дискурс-аналізу, яка представлена, насамперед, працями М. Пешо “Автоматичний аналіз дискурсу”, “Дискурс --структура чи подія?” та інші.

Згідно з точкою зору М. Пешо, дискурс - це крапка, де зустрічаються мова та ідеологія, а дискурсивний аналіз - аналіз ідеологічних аспектів використання мови та реалізація ідеології в мові. Значення слів змінюються в залежності від класових позицій в політичний боротьбі.

П. Серіо, швейцарський лінгвіст, спеціаліст в області мовознавства та дискурсу, відокремив вісімь значень поняття “дискурс”. Учений зазначив, що термін “дискурс” має багато застосувань. Наприклад, термін виступає в якості:

- еквівалент поняття “мовлення” у сосюрівському сенсі, тобто будь-яке висловлювання;

- одиниця, що за розміром більша за фразу, висловлювання в глобальному значенні; те, що є предметом вивчення “граматики тексту”, яка вивчає послідовність окремих вісловлювань;

- у рамках теорії висловлювання або прагматики дискурсом називають вплив висловлювання на його одержувача та його вклад у “висловлювану ситуацію” (мається на увазі суб'єкт висловлювання, адресат, момент та певне місце висловлювання);

- при спеціалізації значення “дискурс” позначає бесіду, яка розглядається як основний тип висловлювання;

- у Бенвеніста “дискурсом” називається мовлення, що привласнюється мовцем, в протилежність «оповіданню», яке розгортається без експліцитного втручання суб'єкта висловлювання;

- іноді протиставляються мова та дискурс (langue / discourse) як, з одного боку, система мало диференційованих віртуальних значень і, з іншого, як диверсифікація на поверхневому рівні, пов'язана з різноманітністю вживання, властивих мовним одиницям. Розрізняється, таким чином, дослідження елементу “в мові” та його дослідження “в мовленні” як “дискурсі”;

- термін “дискурс” часто вживається також для позначення системи обмежень, що накладаються на необмежену кількість висловлювань в силу певної соціальної або ідеологічної позиції. Так, коли йдеться про “феміністський дискурс” або про “адміністративний дискурс”, розглядається не окремий приватний корпус, а певний тип висловлювання, який передбачається взагалі властивим феміністкам або адміністрації;

- За традицією аналіз дискурсу визначає свій предмет дослідження, розмежовуючи “висловлювання” і “дискурс”.

- Висловлення - це послідовність фраз, укладених між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс - це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує [27].

У сучасній лінгвістиці дискурс частно трактується з позиції діяльнісного підходу. При цьому структурно дискурс розглядається як єдність тексту та контексту, лінгвістичних та соціокультурних компонентів. Типовим є визначення дискурсу російської вченої В. Красних, яка визначає дискурс як вербалізовану мовленево-мисліневу діяльність, яка розуміється як сукупність процесу та результату та володіє як власне лінгвістичними, так і екстралінгвістичними планами [16, 200-201].

Основні засади різних сучасних класифікацій дискурсу полягають у тому, що: 1) ці дослідження безпосередньо звернені до соціальних проблем; 2) владні відношення є дискурсивними (тобто реалізуються в мовних діях); 3) дискурс конституює суспільство і культуру; 4) дискурс виконує ідеологічну роботу; 5) дискурс є історичним; 6) зв'язок між текстом і суспільством є опосередкованим; 7) аналіз дискурсу спрямований на пояснення та інтерпретацію; 8) дискурс є формою соціальної дії. [16, 126] Типи дискурсу визначають як “особливі форми відображення дійсності, котрі базуються на особливих формах пізнання”.

Російський лінгвіст B. Карасик пропонує відокремлювати два основних типа дискурсу:

1) персональний (особистісно-орієнтований) - мовець виступає як особистість у всьму багатстві внутрішнього світу;

2) інституціональний - мовець виступає як представник визначеного соціального інституту.

Персональний дискурс представлений двома основними різновидами: побутовий та буттєвий. Побутовий дискурс протікає між добре знайомими людьми, зводиться до підтримання контакту, діалогічний, сильно пов' язаний з ситуацією, адресат розуміє мовця з полуслова. На відміну від побутового, у буттєвому дискурсі намагаються розкрити внутрішній світ, спілкування носить максимально насичений змістом характер, використовуються всі форми мовлення на базі літературної мови, переважно монологічне [11, 5-20].

Вчені О. Русакова, В. Русаков пропонують наступну класифікацію дискурсів: дискурси розмовної та пісьмової мови; дискурси професійних гуртків(математичний, медичний, юридичний, музичний, спортивний дискурси тощо); дискурси рефлексії світосприйняття(міфологічний, філософський, теологічний, езотеричний дискурси); институциональні дискурси( дискурси освітніх, медичних, наукових закладів, адміністративний, армійський, церковно-релегійний дискурси); дискурси кроскультурної та субкультурної комуникації; політичні дискурси(дискурси демократії, авторитаризма тощо); історичні дискурси(дискурси праць, підручників з історії, хронік, археологічного материалу); медіадискурси(журналістський дискурс, ТВ-дискурс, дискурс реклами); арт-дискурси( дискурси театру, архетектури тощо); дискурси тіла(сексуальний дискурс, дискурс рухів тіла, дискурс бодібілдінга тощо); дискурс ритуалів та традицій, що мають єтно-національний характер(дискурс ініціації, чайної церемонії, англійського етикету тощо); дискурс зміненої свідомості(дискурс сновідінь, псіходелічний діскурс, шизофріничний дискурс тощо) ) [26, 75-80]. У свою чергу ми представляємо власне бачення класифікації дискурсів (табл. 1.1):

Табл. 1.1

Культурологічний дискурс

Професійний дискурс

Індивідуальний дискурс

1)дискурси рефлексії світосприйняття

2)дискурси кроскультурної та субкультурної комуникації

3)медіадискурси

4)арт-дискурси

5)дискурс ритуалів та традицій

1)дискурси професійних гуртків

2)институциональні дискурси

3)політичні дискурси

4)історичні дискурси

1)дискурси розмовної та пісьмової мови

2)дискурс зміненої свідомості

3)дискурси тіла

Отже, у даному параграфі ми розглянули походження та розвиток терміну “дискурс”, дослідили основні підходи до визначення терміну та до аналізу дискурсу, розглянули сучасні класифікації дискурсів, та дійшли до висновку, що незважаючі на понад 50-річну історію терміну “дискурс” у лінгвістиці, науковці не могуть прийти до спільного визначення поняття через широку вживанність та поліфункціональність терміна.

1.2 Текст та дискурс. Співвідношення понять

У сучасній лінгвістичній литературі терміни “текст” та “дискурс” використовуються паралельно та недостатьно чітко діференціюються. Причиною цього є, насамперед, відсутність єдиного погляду лінгвістів на обидва поняття.

З усього різноманіття визначень у сучасній лінгвістиці вирізнається три основні підходи довирішення термінологічної проблеми: 1) утотожнення понять текст і дискурс; 2) повне розмежування понять за характеристикою статика об' єкта(текст)/ динаміка комунікації(дискурс); 3)залучення тексту до поняття дискурсу.

Спочатку “лінгвістика тексту” слугувала загальним визначення для будь-якого лінгвістичного дослідження письмового або усного тексту. Із цієї причини текст і дискурс розглядалися як взаємозамінні поняття [15]. У надрах різних наукових шкіл зародилися предумови для розмежування понять текст і дискурс. Спочатку текст асоціювався з матеріальним об`єктом, якому притаманна синтагматична протяжність, що характеризується зв'язністю та цілісністю. А термін “аналіз дискурсу”, що вже зазначалося у параграфі 1.1, ввів З. Харріс у 1952 р., який намагався поширити дистибутивний метод з реченя на зв`язний текст і залучити до його опису соціокультурну ситуацію. У сфері прагматики початковим було уявлення про текст як про повідомлення або мовний акт, залученний до комунікативного процесу. Таким чином, дискурс почали розглядати як лінгвістичний складник комунікації, і, як мову (усну чи письмову), занурену у комунікативний контекст.

У сучасній лінгвістиці використовують обидва терміни, що спричиняє ряд дискусій, направлених на вичерпне та чітке визначення тексту та дискурсу.

І. Арнольд, російська вчена, зазначає, що для того, щоб дати визначення тексту, яке відрізняло б його від інших рівнів мови, необхідно дати відповідь на такі запитання: 1) що є констатувальним чинником тексту; 2) яким можуть бути розміри тексту та чим вони визначаються; 3) які зв'язки тексту та інших рівнів мови. На ці запитання науковець відповіла наступним чином: 1. Констатувальним чинником тексту є та обставина, що він призначений не тільки для передавання, а й для зберегання інформації. 2. Межі тексту визначаються задумом автора й у письмовому тексті визначаються графічно. 3. Хоча для обмеження тексту від не-тексту обсяг повідлмлення до уваги брати не належить, він має істотне значення для класифікації текстів за жанровими та літературними різновидами. І. Арнольд наводить визначення М. Халлідея, який вважає, що текст скадається з речень, число яких n не може бути меньше, але може бути скільки завгодно більше одиниці. Таким чином, під текстом розуміється саме конкретний, матеріальний об'єкт [15].

На нашу думку, найбільш вдале визначення поняття “текст” дав В. Демьянков, який визначає текст як вербальну складову комунікації, тобто таку, що не включає в себе паралінгвістичні та невербальні частини повідомлення. Текст та його мовні елементи мають зміст тільки в тій мірі, в якій він інтерпретується читачами/слухачами, які спираються на власне знання світу. Цей інтерпретований текст виходить далеко за кордони власне сказаного в тексті, та включає в себе логічні умовиводи читача, які не завжди помічає сам автор [29, 86-95].

Переконливим є спостереження російських дослідниць О. Кубрякової та О. Олександрової: “Під дискурсом треба мати на увазі імений когнітивний процес, пов`язаний з реальним творенням мови, створенням мовного твору, текст є кинцевим результатом мовної діяльності, що виливається в певну закінчену (і фіксовану) форму).” [17,19-20]

У структурі дискурсу виділяють три компоненти: 1) когнітивна модель змісту; 2) демонстрація знань про соціальний контекст, з урахуванням специфікі якого здійснюється соціальна взаємодія за допомогою текстів; 3) лінгвістичні знання про організацію дискурсу на макрорівні, тобото нарративних схемах побудови тексту, і на мікрорівні, під якими мають на увазі семантико-синтаксичні знання [15].

У росийській філософській літературі підкреслюється, що в дискурсі є певна “ментальна крапка відліку” - це “Его”, якому імпонує інтерпретатор і без якого дискурс розпадається, загублюючі свою зв'язність. Для тексту така характеристика необв'язкова [29].

Отже, дискурс - це зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними, пранматичнимі, соціокультурними та іншими чинниками; текст - це мова, яку розгляжають як цілеспрямовану соціальну дію, як компонент, що бере участь у зваємодії людей і механіхмів їх свідомості. Дискурс містить паралингвістичний супровід мови.

У підсумку зазначимо, що поняття тексту та дискурсу досить близькі, через що довгий час їх вживали сінонимічно. Абстрактність термінів та розходження поглядів науковців на обідва поняття становлять перепону для їх чіткого визначення. Однак, ми прийшли до думки, що текст та дискурс - поняття різні; текст - невербальна складова комунікації, що включає в себе логічні умовиводи читача, а дискурс -- зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними, прагматичнимі, соціокультурними та іншими чинниками.

У першому розділі нашої роботи ми проаналізували теоритичну літературу відносно дискурсу як лінгвістичної категорії та об' єкту дослидження лінгвістики. Визначили, що слово “дискурс” походить від лат. discursus “біг туди-сюди, рух; беседа, розмова”, проте чіткого визначення терміну, який включав би в себе усі випадки його вживання, не існує.

Термін “дискурс” почав широко використовуватися на початку 1970-х рр. та вже в той час по-різному трактувався вченими. Виходячи розглянутих дефініції можемо визначити дискурс як усне чи письмове, вербальне та не вербальне зв'язне мовлення пов'язане з життям (термін не використовується щодо давніх текстів, які не мають неоспосередкованого зв' язку з життям).

Розглянувши дві сучасні класифікації дискурсів, запропонували свою, спираюсь на принцип сфери вживання та природу дискурсу.

У сучасній лінгвістичній литературі терміни текст та дискурс використовуються паралельно та недостатьно чітко діференціюються. Ми розглянули свідношення термінів “текст” та “дискурс”. Дослідили, що існує три погляди щодо їх визначення:

1) утотожнення понять текст і дискурс;

2) повне розмежування понять за характеристикою статика об' єкта (текст) / динаміка комунікації (дискурс);

3) залучення тексту до поняття дискурсу.

Ми вважаємо, що дискурс - це зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними, пранматичнимі, соціокультурними та іншими чинниками; текст - це мова, яку розгляжають як цілеспрямовану соціальну дію, як компонент, що бере участь у зваємодії людей і механіхмів їх свідомості. Дискурс містить паралингвістичний супровід мови.

Розділ 2. Аналіз дискурсу медіа-простору та дискурсу телебачення як його частини

2.1 Дискурс медіа-простору

У процесі становлення інформаційного суспільства питомий вплив на мас-медіа дослідження руху інформації, тобто дискурсу, в ньому привертає ще більше уваги спеціалістів. При цьому наи?впливовішими тенденціями у розвитку суспільства залишаються глобалізація, інтеграція та демократизація. У сучасному контексті розвитку науки медіа здебільшого пов'язують із засобами масовоі? інформаціі? (ЗМІ), тобто розглядають як основу формування мас-медіи?ного дискурсу, якии? залежно від використаних каналів розшаровується на дискурси преси, радіо, телебачення, інтернету [6: 15]. Для початку визначемо значення поняття “масова комунікація” та “засоби масової комунікаціі” [24].

Поняття “масової комунікації” (англ. `mass communication') можна розглядати як мінімум в двох аспектах:

1. Як процес передачі інформації групі людей одночасно за допомогою спеціальних технічних засобів -- мас-медіа.

2. Як дисципліну, яка вивчає різні засоби за допомогою яких окремі люди і організації передають інформацію через засоби масової комунікації великим сегментам населення одночасно (теорія масових комунікацій).

Різні дослідники дають різні визначення данного поняття:

- як систематичне розповсюдження повідомлень між кількістно великими аудіторіями, з метою впливу на оцінки та поведінку людей [30];

- охоплює інститути, за допомогою яких спеціалізовані групи використовують технологічні присторої (преса, радіо, кіно тощо) для розповсюдження символічного змісту великим, гетерогеним аудіторіям [33];

- інститутeційне виробництво та масове розповсюдження символічніх матеріалів за допомогою передачі та накопичення інформації [34].

Характерною ознакою масової комунікації є так звані “інститути”, які використовують технологічні засоби для розповсюдження інформації. Ці інститути російський дослідник Н. Лукман описує терміном “мас-медіа”. У російській та український традиції замість “мас-медіа” використовується термін “засоби масової комунікації” [18].

Однак, як за твердженням дослідиниці Н. Кирилової, “медіа” -- достататньо широке та неоднозначне поняття, котре не може зводитися до простого “посрідництва”, адже медія -- ціла середа, в якій продукуються, естетизуються та транслюються культурні коди [13]. Така точка зору дає змогу говорити про аналіз мас-медійного дискурсу не тільки як про аналіз текстових повідомлень, але й про аналіз екстралінгвістичних факторів, які впливають на змість повідомлення.

Засоби масової комунікації -- це засоби донесення інформації (словесної, звукової, візуальної) за принципом “широковещательного” каналу, який забезпечує охоплення великої (масової) аудиторії та діє на постійній основі (надалі -- ЗМІ). До засобів масової комунікації відносяться:

- друковане видання (преса): газети, журнали;

- електроне ЗМІ: телебачення, радіо, мережеві видання [20].

Дослідження засобів масової комунікації, що розпочалося ще на початку ХХ ст., має вже свою історію та традицію. Розробляється і удосконалюється методика вивчення цього аспекту реалізації мови, котрий включає функціонально складні мовленнєві об'єкти. Створено цілий ряд цінних досліджень, що присвячені проблемам газетно-публіцистичного стилю, мові кіно, засобам передачі прихованої інформації у рекламному дискурсі тощо. До науковців, які вивчали ЗМІ відносяться М. Маклуен, Г. Інніс, Дж. Фіске, Р. Дебре, Дж. Калкін, Н. Неграпонте, Н. Чомскі [4].

Існують різні назви медіа-дискурсу: мас-медіиальний дискурс (Желтухіна), дискурс мас-медіа (Кочкин, Шейгал), масово-інформаційний дискурс (Карасик). Дані визначення часто використовуються як синонімічні.

На сьогодні ми маємо два підходи до визначенн площіни, яку охоплуює поняття “медіа-дискурс”. Згідно з першим, медіа-дискурс -- специфічний тип мисленево-мовленевої діяльності, що є характерним вийнятково для інформаційної площини мас-медія. В цьому розумінні ми маємо відрізняти медіа-дискурс та інші самостійні види дискурсу, наприклад, політичний, релегійний, науковий. Різніця між ними визначається модифікаціями тих чи інших параметрів дискурсу -- мовними практиками, комунікативними ситуаціями, хоча висловлювання цих дискурсів можуть відноситися до спільного тематичного поля.

Згідно з іншим підходом, під медіа-дискурсом розуміють будь-який вид дискурсу, що реалізується у площіні масової комунікації. Тобто, медіа-дискурс -- тематично сфокусована, соціокультурно обумовлена мисленево-мовленева діяльність у площині мас-медіа.

У нашій роботі ми беремо за основу визначення науковця М. Жетухіної, яка визначачила мас-медійний дискурс як зв'язний, вербальний чи невербальний, усний чи письмовий текст разом із прагматичними, соціокультурними, психилогічними та іншими факторами, що виражені засобами масової комунунікациї, вилучений з контексту, який представляє собою дію, приймає участь у соціокультурній взаємодії та виражає механізм свідомості комунікантів. Мас-медійний дискурс має свій центр із прототипними жанрами та переферії. Мас-медійний дискурс носить опосередкований характер, тобото, між адресантом та адесатом є дистація -- прострова та/або часова [9].

Отже, дослідження мас-медійного дискурсу дуже важливе на сучасному етапі розвитку суспільства з огляду на широке розповсюдження та вагомий вплив на судження людей. У данному параграфі ми визначили поняття “масова комунікація”, “медіа” та “засоби масової комунікації”, зазнчили, що існують різні назви та визначення мас-медійного дискурсу через досить абстратне значення як поняття “медіа”, так і поняття “дискурс”.

2.2 Сучасний погляд на дискурс телебачення

Телебачення присутнє в житті будь-якої сучасної людини самим фактом наявності телевізора вдома. На гребені науково-техничного прогресу, покликаного зробити навколишнє середовище максимально комфортним для людської життєдіяльності, телебачення втрутилося у приватну, найінтимнішу зону людського буття, заполонивши розум і почуття мільйонів.

Телевізіи?нии? дискурсивнии? простір все частіше стає об'єктом сучасних філологічних досліджень, оскільки телевізіи?на сфера масовоі? інформаціі? потребує міждисциплінарного та багатоаспектного вивчення.

“Телебачення, синтезувавши кращі риси преси, радіо, кінематографа, стало цілком особливим, своєрідним видом комунікаціі?. У процесі становлення и? розвитку воно віднаи?шло власні, специфічні засоби і методи інформаціи?ного, публіцистичного та художнього відображення діи?сності” [8]. Телевізіи?нии? дискурс, віддзеркалюючи соціокультурнии? досвід, пов'язании? з пізнанням, осмисленням і презентацією світу, після свого завершення втілюється в телевізіи?нии? текст, має характерні, притаманні тільки и?ому параметри и? категоріі?.

Визначимо поняття “телевізійний дискурс”.

Телевізійний дискурс -- зв'язний, вербальний (на рівні звукового ряду) та невербальний (на рівні відіоряду), усний та письмовий (титри, текстові вставки) текст у поєднанні з лінгвістичними та екстралінгвістичними факторами; текст у контексті події; мовлення як цілеспрямована соціальна дія [21].

Концепт телевізійного дискурсу взаємодіє з поняттям стилю, норми, літературної мови, мовленнєвого спілкування та його видів, але представляє свій власний рівень з відповідними структурами та формами. Телевізійний дискурс має своєрідну будову в центрі якої перебувають ті жанри, які найбільшою мірою відповідають головному призначенню телевізійної комунікації - впливати на суспільну думку [4].

Розглядаючи телевізіи?нии? дискурс, варто приділити особливу увагу поняттям “адресат” та “адресант”, оскільки поряд з “мовленнєвою волею” адресанта суттєвою ознакою висловлювання є и?ого зверненість та особистісна спрямованість: до кого направлено висловлювання, як мовець відчуває та уявляє своі?х адресатів, яка сила і?х впливу на висловлювання тощо. Саме від цього залежить композиція і, головне, стиль висловлювання. З цієі? соціолінгвістичноі? позиціі? дискурс може бути описании? як особистісно орієнтовании? (персональнии?) та статусно орієнтовании?, або суспільно орієн- товании?. Ця теорія знаходить широке відображення в роботах науковців П. Граи?са, Дж. Остіна, Дж. Серля, Д. Гордона, Дж. Лакоффа, Дж. Поттера, М. Уезерела, Н. Формановськоі?, В. Касевича, В. Кубряковоі?, Г. Матвєєвоі?. Мовець у персональному дискурсі розкриває свою особистість, у статусно-орієнтованому - статус та роль у певніи? суспільніи? сфері. В останньому говорить не “я”, а “голос”, відокремлении? від носія цього голосу та пов'язании? із и?ого статусом чи роллю [11].

Особистісно орієнтовании? дискурс проявляється у двох основних сферах спілкування - побутовіи? та буттєвии?. Статусно орієнтовании? дискурс зводиться до зразків вербальноі? поведінки, що склалася у суспільстві та характерна для закріплених сфер спілкування. Статусно орієнтовании? дискурс може мати інституціональнии? та неінституціональнии? характер залежно від того, які суспільні інститути функціонують у соціумі [12].

Зупиняючись детальніше на інституціональному дискурсі, варто зазначити, що в основі и?ого концепціі? лежить положення про те, що дискурс - це владнии? ресурс, що являє собою систему способів визначення, інтерпретаціи?, оцінок, позиціонування та ідентифікаціі? суспільних суб'єктів, відношень та об'єктів реальності, які закріплюються та легітимуються соціальними інститутами [Дзикович В.О. Інституціальний характер телевізійного дискурсу].

Теоретичною базою інституціональноі? концепціі? є праці науковців М. Фуко та П. Бурдьє. У роботах М. Фуко ми знаходимо трактування інституціонального дискурсу як поля дискурсивних практик, які владно нав'язують суспільству певну оцінну і когнітивну базу, встановлюють режими комунікаціі? і порядок мислення, дисциплінують розум і почуття, позначають і структурують об'єкти за допомогою відділення норми від не-норми. Тобто різні соціальні інститути та галузі знання розглядаються як сфери придушення і контролю, нагляду за дотриманням встановленого порядку використання слів і порядку речеи?.

У роботах Бурдьє для нас дуже важлива думка про те, що соціальні інститути є джерелами формування певноі? картини світу, яка легітимізується і нав'язується людям. Соціальні інститути виробляють і транслюють дискурси (у формі ідеи?, понять, категоріи?, принципів, образів та інших символічних фігур), що задають рамки, фокус-центри нашого бачення й осмислення реальності. Предметом дослідження Бурдьє є різні дискурсійні поля, що створені соціальними інститутами, серед них поля соціальних наук, журналистики та телебачення [3].

Говорячи про структурні компоненти інституціонального дискурсу, відзначимо, що у будь-якому інституціональному дискурсі наявні вісім компонентів:

1) уявлення про соціальну місію цього інституту;

2) особлива мова, включаючи професіи?ну, яку прии?нято використовувати при включенні в конкретну інституціи?ну комунікацію;

3) нормативна модель типово-подієвоі? статусно-рольовоі? комунікаціі?, до реалізаціі? якоі? примушує конкретнии? інституціональнии? дискурс;

4) система базових цінностеи?, що транслюється за допомогою інституціи?них комунікаціи?;

5) основні стратегіі? інституціонального дискурсу;

6) жанри інституціонального дискурсу;

7) прецедентні тексти;

8) типові дискурсні формули (фразеологізми, анекдоти, жести).

Будь-якии? інституціональнии? дискурс використовує певну систему професіи?но орієнтованих знаків чи, інакше кажучи, має власну підмову (спеціальна лексика, фразеологія). Людина виступає в тому чи іншому дискурсивному просторі не лише у певніи? соціальніи? ролі, що включає фактор сфери спілкування або тип соціального інституту, а и? з певною метою. Тобто одним з основних аспектів, що характеризує інституціи?нии? дискурс, є и?ого прагматичність [13].

Отже, як аспект телевізіи?ного мовлення інституціи?нии? дискурс виявляється доволі широким поняттям. По-перше, він охоплює мовну систему (ту і?і? частину, що специфічно орієнтована на обслуговування цієі? сфери комунікаціі?), мовленнєву діяльність (сукупність лінгвістичних та екстра-лінгвістичних факторів) та текст. Це можна подати у вигляді такоі? формули: дискурс = підмова + текст + контекст [5].

Складова частина “підмова” являє собою використання характерних для певного інституту мовних одиниць для и?ого чіткішого позиціонування серед інших інститутів та досягнення прагматичного ефекту. Компонент “текст” означає “текст, що створюється + раніше створении? текст”. Тобто и?деться про певнии? ступінь когезіі? та когерентності дискурсу. Компонент “контекст” включає в себе такі різновиди, як “ситуативнии? контекст” та “культурнии? контекст”. При цьому ядром інституціонального дискурсу є спілкування базовоі? пари учасників комунікаціі? - вчителя та учня, журналіста та читача, телеведучого та телеглядача [13].

Таке ствердження дає право говорити про те, що специфіка телевізіи?ного дискурсу значною мірою характеризується інституціональним аспектом, якии? передбачає “спілкування у заданих межах статусно-рольових відносин” [5].

Оскільки інституціональнии? дискурс розглядається не лише як явище лінгвістичне, а и? соціальне, потрібно зазначити: існування та розвиток дискурсу, визначення и?ого комунікативних механізмів та сукупності засобів вираження залежить від ситуаціі? спілкування та потреб суспільства.

Беручи за основу дослідження функціонування теледискурсу, слід розглядати і телебачення як складне соціальне явище, яке вивчають з різних аспектів. По-перше, як систему мовноі? та метамовноі? комунікаціі?, систему регулярно повторюваних мовленнєвих діи?. По-друге, як соціальнии? інститут - виробничу систему зі специфічними функціями, діяльністю та оргструктурою, що пов'язана з багатьма іншими організаціями, структурами та суб'єктами соціальних діи?. Ураховуючи ці факти, можна сказати, що інституціональнии? аспект теледискурсу полягає у тому, що телебачення являє собою форму соціальноі? свідомості, спосіб накопичення та представлення знань про світ та самого себе. Телебачення в цьому разі є суттєвим елементом узаємодіі? інституціонального аспекту та когнітивного механізму обробки дискурсу [14].

Інституціональнии? аспект телемовлення викликає велику зацікавленість у лінгвістів та передбачає и?ого подальше вивчення з використанням різних підходів. Основні напрями вивчення інституціональності теледискурсу полягають у визначенні и?ого як культурно-ситуативноі? сутності, моделювання и?ого структури, висвітлення лінгвопрагматичних особливостеи? тощо.

Під час дослідженння феномену теледискурсу на першии? план у сучасних учених виходить и?ого вплив, дієвість або ефективність. У цьому разі и?деться про науку, що вивчає мовленнєвии? вплив та поєднує в собі представників цілого комплексу суміжних наук - традиціи?ноі? системноі? лінгвістики, комунікативноі? лінгвістики, соціолінгвістики, прагмалінгвістики, риторики, дискурсивноі? лінгвістики, стилістики культури і мовлення, психологіі?, соціологіі? тощо [5].

Отже, телевізійний дискурс слід розглядати як особливий вид мас-медійного дискурсу, що являє собою інститут не тільки передачі інформації, але й вливу на людей та формування думок суспільства. Російська дослідниця Н. Мелехова стверджує, що однією з найважливіших характеристик сучасного теледискурсу є домінування особистітного в подачі інформації.

Факторами, що визначають створення і сприйняття телевізійного дискурсу вважаємо фактори мовні (синтаксис, семантика і стилістика); антропологічні (готовність реципієнта до сприйняття інформації, зацікавленість, рівень обізнаності і т.д.); медіоспецифічні (спосіб декодування, взаємодія телетексту і телекадру). Показники лінійної структури телевізійного дискурсу модифікуються під впливом жанрової специфіки і специфіки способу комунікації. Так, наприклад, мовно-стилістичне оформлення телеінтерв'ю відрізняється від оформлення телекоментарію або телерепортажу. У кожному з цих різновидів телевізійного дискурсу діють ті нормативні правила мовного оформлення, які і роблять їх текстами даного типу. Вони регулюють вплив комунікативної інтенції на формування внутрішньої і зовнішньої структури дискурсу, тобто формують перспективу цілісності тексту відповідного жанру.

Таким чином, вивчення телевізійного дискурсу може відбуватися у таких напрямках як: моделювання структури дискурсу, встановлення його видів та жанрів, висвітлення його лінгвостилістичних особливостей, виокремлення типів учасників (оскільки їхні мовні характеристики обов'язково відображаються у типових моделях реалізації відповідного різновиду дискурсу), а також у сфері стилістичного вдосконалення телевізійного мовлення [4].

Українська дослідниця І. Победоносцева акцентує увагу на комерціалізації, яка пропонує однакову ринкову логіку для всіх, призводить до того, що культурні продукти, інформація, телевізійні повідомлення розглядаються як товар. Отже, їх створення і розповсюдження повинні підпорядковуватись загальним економічним регуляторам, головний серед яких - прибуток, а його показник - рейтинг. Традиційно вважається, що маси існують під активним впливом ЗМІ - на цьому, принаймні, побазована ідеологія останніх. Ситуація роз'яснюється ефективністю “знакової атаки” на маси, і вважається, що таким чином відбувається однобічний рух у системі “телебачення-аудиторія” і в напрямку від каналу-передавача до реципієнта. Це актуалізує звернення до феномена маси, аналіз якого у різні часи здійснювали науковці Ж. Бодрійар, А. Камю, Х. Ортега-і-Гассет,

Ж.-П. Сартр. Маси не мають “соціологічної реальності”, вони не мають нічого спільного з будь-яким реальним населенням, будь-якою соціальною сукупністю. Байдужість - це найголовніша характеристика мас, їхня природна ознака. Маси, на відміну від індивідів, не обирають, не оцінюють, не кристалізують смисл. Вони віддають перевагу медіуму, який занурює їх у стан гіпнозу. Отже, характер масового глядацького сприйняття схожий на гіпноз, бо гіпнотичний стан вільний від смислів [23].

Інший український дослідник, О. Холод, теж говорить про сучасне телебачення як про систему негативного характеру, бо вона переповнена не тільки позитивною інформацією. Науковець каже про інмутуційних характер сучасного телебачення, роз'яснюючи цей термін як зміну моделі повдінки людей на гірше [32].

Отже, в даному параграфі ми зазначили, що через значне поширення та вплив на людську свідомість телевізійний дискурс являє собою складне та багатоаспектне явище, яке приваблює увагу багатьох дослідників. Ми визначили поняття “телевізійний дискурс” як зв'язний, вербальний (на рівні звукового ряду) та невербальний (на рівні відіоряду), усний та письмовий (титри, текстові вставки) текст у поєднанні з лінгвістичними та екстралінгвістичними факторами. Також, установили, що телевізійний дискурс є інститутаційним, так як йому притамані усі ознакі інститаційного дискурсу. Ми дослідили, що сучасних науковців цікавить, насамперед, дієвість теледискурсу, а також визначили, що такі дослідники як І. Холод та І. Побєдоносцева визначают телебачення, а отже й теледискурс, негативною системою через його комерціалізацію.

У першому параграфі Розділу 2 ми розглянули поняття “масова комунікація”, “медіа” та “засоби масової комунікації”, зазначили, що існують різні назви та визначення мас-медійного дискурсу через досить абстратне значення як поняття “медіа”, так і поняття “дискурс”. Для нашого дослидження було обране наступне визначення “засобів масової комунікації”: засоби донесення інформації (словесної, звукової, візуальної), який забезпечує охоплення великої (масової) аудиторії та діє на постійній основі (надалі -- ЗМІ). До засобів масової комунікації відносяться: друковане видання (преса): газети, журнали; електроне ЗМІ: телебачення, радіо, мережеві видання. Дослідження засобів масової комунікації, що розпочалося ще на початку ХХ ст., має вже свою історію та традицію. Розробляється і удосконалюється методика вивчення цього аспекту реалізації мови, котрий включає функціонально складні мовленнєві об'єкти.

У другому параграфі був розглянут сучасний погляд на дискурс телебачення. Ми дослідили, шо телевізіи?нии? дискурсивнии? простір все частіше стає об'єктом сучасних філологічних досліджень, оскільки телевізіи?на сфера масовоі? інформаціі? потребує міждисциплінарного та багатоаспектного вивчення. Згідно з вченою Н. Мелеховою ми зазначили телевізійний дискурс як зв'язний, вербальний (на рівні звукового ряду) та невербальний (на рівні відіоряду), усний та письмовий (титри, текстові вставки) текст у поєднанні з лінгвістичними та екстралінгвістичними факторами; текст у контексті події; мовлення як цілеспрямована соціальна дія. Телевізійний дискурс слід розглядати як особливий вид мас-медійного дискурсу, що являє собою інститут не тільки передачі інформації, але й вливу на людей та формування думок суспільства.

Висновки

У даній роботі нами було досліджене явище дискурсу. Ми з'ясували, що термін “дискурс” досить широко використовується, хоча спільного погляду науковців щодо його визначення не існує. Узагальнюючи усі розглянуті визначення, зазначили дискурс як усне чи письмове, вербальне та не вербальне зв'язне мовлення пов'язане з життям (термін не використовується щодо давніх текстів, які не мають неоспосередкованого зв'язку з життям). Термін “дискурс” почав використовуватися на початку 1970-х рр. у значенні близькому до терміну “функціональний стиль мовлення/мови”. Тендеціями, які спровокували появу поняття “дискурс”, визначають прагнення вивести синтаксис поза кордони речення, розвиток прагматики мовлення, тенденція до інтеграції гуманітарних досліджень, соціолінгвістичний аналіз комунікації, логіко-семіотичний опис різних видів текстів.

Саме в лінгвістиці термін “дискурс” уверше став використовуватися в якості самостійної категорії. Вважається, що ввів його в лінгвістику бельгійський вчений Є. Бюиссанс в своії працї “Мова та дискурс”. Термін “аналіз дискурсу” був введений американськім вченим-структуралістом З. Харрісом, який намагався поширити дистибутивний метод з реченя на зв`язний текст та залучити до його опису соціокультурну ситуацію.

Першим досвідом лінгво-структурного підходу до аналізу дискурсу стали праці французьського дослідження К. Леві-Строса, який дослідив дискурс первісного міфу.

Значний вклад у дослідження лінгво-структурного підходу внесла французьська школа дискурс-аналізу, яка представлена, насамперед, працями М. Пешо “Автоматичний аналіз дискурсу”, “Дискурс - структура чи подія?” та інші.

У роботі ми розглянули основні підходи до класифікації типів дискурсу та запропонували власну, поділивши запропоновані науковцями В. Русоковим та О. Русоковою типи дискурсу на три групи: культурологічний, професійний та індивідуальний дискурси.

Також ми з'ясували, що поняття тексту та дискурсу досить близькі, через що довгий час їх вживали сінонимічно. Абстрактність термінів та розходження поглядів науковців на обідва поняття становлять перепону для їх чіткого визначення. Однак, ми прийшли до думки, що текст та дискурс - поняття різні; текст - невербальна складова комунікації, що включає в себе логічні умовиводи читача, а дискурс -- зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними, прагматичнимі, соціокультурними та іншими чинниками.

У Розділі ІІ ми зазначили, що дослідження мас-медійного дискурсу дуже важливе на сучасному етапі розвитку суспільства з огляду на широке розповсюдження та вагомий вплив на судження людей. Також, визначили поняття “засоби масової комунікації” як це засоби донесення інформації (словесної, звукової, візуальної) за принципом “широковещательного” каналу, який забезпечує охоплення великої (масової) аудиторії та діє на постійній основі (надалі -- ЗМІ). До засобів масової комунікації відносяться: друковане видання (преса): газети, журнали; електроне ЗМІ: телебачення, радіо, мережеві видання.

Телевізіи?нии? дискурсивнии? простір все частіше стає об'єктом сучасних філологічних досліджень, оскільки телевізіи?на сфера масовоі? інформаціі? потребує міждисциплінарного та багатоаспектного вивчення. Згідно з вченою Н. Мелеховою ми зазначили телевізійний дискурс як зв'язний, вербальний (на рівні звукового ряду) та невербальний (на рівні відіоряду), усний та письмовий (титри, текстові вставки) текст у поєднанні з лінгвістичними та екстралінгвістичними факторами; текст у контексті події; мовлення як цілеспрямована соціальна дія. Телевізійний дискурс слід розглядати як особливий вид мас-медійного дискурсу, що являє собою інститут не тільки передачі інформації, але й вливу на людей та формування думок суспільства. Російська дослідниця Н. Мелехова стверджує, що однією з найважливіших характеристик сучасного теледискурсу є домінування особистітного в подачі інформації. Специфіка телевізіи?ного дискурсу значною мірою характеризується інституціональним аспектом, якии? передбачає “спілкування у заданих межах статусно-рольових відносин”. Ми дослідили, що сучасних науковців цікавить, насамперед, дієвість теледискурсу, а також визначили, що такі дослідники як І. Холод та І. Побєдоносцева визначают телебачення, а отже й теледискурс, негативною системою через його комерціалізацію.

лінгвістика дискурс телебачення текст

Cписок використаних джерел

1. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Бенвенист Э. -- М.: Прогресс, 1974. -- 448 c.

2. Бурдье П. Социоанализ: Альманах России?ско-французского центра социологии и философии Института социологии России?скои? академии наук / Бурдье П. - М.: Ин-т эксперим. социологии; СПб.: Алетеи?я, 2001. - 228 с.-- c.128

3. Денискіна Г.О. Телевізійне мовлення в світлі лінгвістики тексту і аналізу [Елетронний ресурс] // Бібліотека українських авторефератів.

4. Дзикович В. О. Інституціальний характер телевізійного дискурсу

5. Дмитровськии? З.Є. Телевізіи?на журналістика: навч. посіб. / З.Є. Дмитровськии?. -- Львів: ПАІС, 2006. -- 2006 с.-- c.3

6. Желтухина М.Р. Тропологическая суггестивность масс-медиального дискурса: о проблеме речевого воздействия тропов в языке СМИ / Жетухина М.Р. -- М.: ИЯ РАН; Волгоград: Изд-во ВФ МУПК, 2003. - 656 с. -- c. 132

7. Зенкин С.Н. Введение в литературоведение: Теория литературы // Зенкин С.Н.-- М.: РГГУ, 2002. -- 86 с.

8. Карасик В.И. О типах дискурса / В.И. Карасик // Языковая личность: институциональныи? и персональныи? дискурс: сб. науч. тр. - Волгоград: Перемена, 2000. -- 228 с. -- с. 5-20.

9. Карасик В.И. Языковои? круг: личность, концепты, дискурс / Карасик В. И. - Волгоград Перемена, 2002. - 331 с. -- с. 195.

10. Кириллова Н.Б. Медиакультура: от модерна к постмодерну / Кириллова Н.Б. -- М.; 2005. -- 448 c. -- c. 22.

11. Климов И.А. Телевидение: модальности существования / И.А. Климов // Социологические исследования: науч. и общест.-полит. журн. РАН СОЦИС. - 2005. - No 10., c. 93-100.

12. Колісник Ю. Текст і дискурс: проблеми дефініцій [Електронний ресурс] // Видавництво Львівської політехніки.

13. Красных В.В. Основы психолингвистики и теории коммуникации: Курс лекций / Красных В.В. -- М.: ИТДГК «Гнозис», 2001. -- 270 с. -- c. 200-201.

14. Кубрякова Е.С. Виды пространства текста и дискурса // Кубрякова Е.С., Александрова О.В. // Категоризация мира: пространство и время. М.: Диалог-МГУ, 1997. -- c. 15-26.

15. Луман Н. Реальность массмедиа / Луман Н. -- М.: Праксис, 2005. --

16. 256 с. -- c. 9.

17. Мелехова Н. Теоритические подходы к анализу телевизионного дискурса.

18. Николаева Т.М. Краткий словарь терминов лингвистики текста. //Лингвистика текста/ Новое в зарубежной лингвистике. - Вып. VIII. - Сост., общ. ред. и вступ. ст. Т.М. Николаевой. - М.: Прогресс, 1978. -- с. 467-472.

19. Побєдоносцева І.Є. Телевізійний дискурс у культурному просторі постмодернізму 2005 року: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознав. наук: спец. 17.00.04 - І.Є. Побєдоносцева. -- К., 2005. -- 20 с.

20. Потапенко С.І. Орієнтаційний простір англомовних журнальних текстів: досвід лінгвокогнітивного аналізу // Наукові записки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Серія Філологічні науки. - 2005. - С. 26-30.

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Характеристика громадської думки як об'єкту впливу засобів масової комунікації. Аналіз участі телебачення в політичній маніпуляції, використання вербалізації та нейролінгвістичного програмування. Вивчення основних методів і техніки регулювання іміджу.

    дипломная работа [186,5 K], добавлен 23.05.2012

  • Інтерактивність як поняття і явище. Становлення інтерактивного телебачення та його вплив на тележурналістику. Порівняльний аналіз інтерактивності на каналах "1+1" та "Україна". Аналіз функціонування інтерактивності у межах українського телепростору.

    дипломная работа [576,6 K], добавлен 05.04.2014

  • Місце ведучого в сучасному інформаційному просторі та його професійні якості. Телевізійний імідж ведучого як складова його майстерності. Аналіз іміджу ведучих на провідних українських каналах (інформаційних, аналітичних та розважальних програм).

    дипломная работа [86,6 K], добавлен 27.09.2013

  • Сутність логіко-психологічного аналізу та користь його застосування у процесі редакторського читання текстів наукових видань. Специфіка взаємозв’язку та взаємозалежності суб’єктів і предикатів у науковому тексті. Постановка питань та антиципація.

    курсовая работа [99,7 K], добавлен 06.10.2013

  • Аналіз друкованих і електронних медіа, які позиціонуються як православні, їх головної теми і ідеї. Доведення пропагандистського підґрунтя аналізованих медіа завдяки комунікаційним технологіям. Домінанти, на яких основується ідеологія "русского мира".

    статья [26,7 K], добавлен 19.09.2017

  • Роль телебачення у висвітленні надзвичайних подій, терактів та катастроф. Дослідження "екстремальної" журналістики на телебаченні. Головний аналіз безпеки журналістів під час роботи у "гарячих точках". Характеристика телевізійних сюжетів про катастрофи.

    дипломная работа [134,0 K], добавлен 18.01.2018

  • Історичні передумови появи та розвитку телебачення в Росії, Україні, США. Зародження сучасного електронного телебачення. Етапи історії появи та розвитку звукового відео. Принцип побудови телевізійного звукового тракту. Перспективи розвитку звукорежисури.

    дипломная работа [92,4 K], добавлен 11.11.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.