Проблеми висвітлення екстремальних подій, терактів та катастроф на телебаченні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІЇ ТА МАСОВИХ КОМУНІКАЦІЙ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

Кваліфікаційна робота

за освітнімступенем «Магістр»

на тему: «Проблемивисвітленняекстремальнихподій, терактів та катастроф на телебаченні»



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ У ВИСВІТЛЕННІ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ ПОДІЙ, ТЕРАКТІВ ТА КАТАСТРОФ ЯК ОБ'ЄКТНАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Теоретико-методологiчні основи дослідження

1.2 Роль телебачення у висвітленні екстремальних подій, терактів та катастроф

1.3 «Екстремальна» журналістика на телебаченні: етичний аспект

1.4 Безпека журналістів підчас роботи у «гарячих точках»

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ НОВИННИХ СЮЖЕТІВ ПРО ТЕРАКТИ, ЕКСТРЕМАЛЬНІ ПОДІЇ ТА КАТАСТРОФИ НА УКРАЇНСЬКОМУ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ

2.1 Стихійні лиха в ЗМК

2.2 Висвітлення терористичних актів та воєнних дій

2.3 Аналіз телевізійних сюжетів про катастрофи

РОЗДІЛ 3. ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ЖУРНАЛІСТА У «ГАРЯЧИХ ТОЧКАХ»

3.1 Підготовка журналіста до від'їзду в «гарячу точку»

3.2 Правила поведінки журналіста в екстремальних умовах

3.3 Обробка зібраної інформації та написання журналістського матеріалу

3.4 Правила поведінки журналіста під час викрадення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

З другої половини ХХ століття проблема тероризму стала однією з найактуальніших. Повідомлення про хід війн і збройних конфліктів займають провідне місце у всесвітніх новинах. Пов'язано це, насамперед, з тим, що конфлікти всіх видів - міжнародні, регіональні та локальні - представляють сьогодні чи не найбільшу проблему сучасного світу. Індія та Пакистан, Ізраїль та Палестинська автономія, Ефіопія, Шрі-Ланка, Індонезія, Афганістан, Ірак й досі залишаються «гарячими точками» світу.

Сучасні ЗМІ є потужною психологічною зброєю, і некоректне інформування про теракти, катастрофи та екстремальні події може завдати суспільству серйозної шкоди. Велике значення мають термінологія повідомлень, правила проведення репортажів та інтерв'ю. У гонитві за яскравими образами ЗМІ часто підіграють терористам, називаючи, наприклад, терористів-смертників шахідами,тим самим ще більш розпалюючи міжнаціональне протистояння.

Журналіст повинен усвідомлювати свою функцію пропаганди, яка формує цінності суспільства. Моральний тягар відповідальності покладений на кожного журналіста, що висвітлює теракт. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з екстремальними подіями. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями самого журналіста.

У багатьох кодексах професійної етики національних організацій журналістів, а також у корпоративних правилах поведінки таких організацій, як Associated Press, BBC, Reuters, The New York Times і The Washington Post, підкреслюється, що відтворювати термінологію терористів, які називають себе «добровольцями», «виконавцями», «борцями за свободу» і так далі, означає сприяти пропаганді терористичних ідей, підсвідомо виправдовувати подібні дії. З іншого боку, використовувати слово «терорист» також не рекомендується, оскільки воно саме по собі вже є оціночним судженням, і, крім того, може викликати негативну реакцію певної частини населення, особливо в конфліктних зонах.

Через те, що в даний час терор стає все більш поширеною формою політичної боротьби, а організатори терактів активно використовують засоби масової інформації з метою пропаганди своїх ідей, ідеалів та цілей, у цих умовах все більш актуальною стає проблема вивчення тероризму як явища і, як наслідок, визначення стратегії боротьби з ним. Без інформаційного забезпечення ЗМІ сучасний тероризм неможливий, оскільки йому необхідні канали передачі інформації, адже одна з цілей терористів - залякування, яке повинно вести до підкорення та встановленню контролю.

«Труп пожвавлює ефір», - ця формула, яку нерідко можна почути в редакціях теленовин, в найбільшій мірі відображає цинізм поганої «гри в рейтинг», за яким криється і марнолюбне бажання зібрати максимальну аудиторію, і переграти конкурентів будь-якими засобами. І ось кадри з картинними калюжами крові, трупами, ридаючими близькими загиблих, очевидцями катастроф, що перебувають у стані афекту, переповнюють ефір. Як на все це реагує глядач? На рівні поведінки у екрану - проста психофізіологічна реакція: людина мимоволі затримує увагу, що подовжує час перегляду передачі і в підсумку збільшує рейтинг. Але на рівні підсвідомого - реакція неприязна.

Актуальність полягає в тому, що контент сучасного українського телебачення, зокрема тематично спрямований на висвітлення екстремальних подій і терактів, не відповідає базовим вимогам етичних норм журналістики, у багатьох випадках є незбалансованим і містить інформацію, що викривляє факти та маніпулює думкою глядачів. Ці реалії українського медіа-простору вимагають від вітчизняного журналістикознавства комплексних наукових досліджень, які системно проаналізують негативні явища в галузі, зокрема в сегменті екстремальної журналістики, та запропонують ефективні методи боротьби з проявами непрофесійності та неетичності з боку працівників ЗМІ.

Об'єктом дослідження є терористичні акти, стихійні лиха та масштабні катастрофи,що відбулисяу XXI ст.та отримали найбільш повне висвітлення на телебаченні.

Предмет дослідження - висвітлення терористичних актів, стихійних лих та катастроф на телебаченнi. Хронологічні рамки охоплюютьперіод 2000-2012 рр., коли терор прийняв сучасну форму, тобто з обов'язковоюприсутністю журналістiв для залучення суспільного інтересу до теракту. В роботі детально вивчається висвітлення найбільш відомих терористичних актів на українському центральному телебаченні, а також масштабних катастроф та стихiйних лих.

Метою роботи є розробка основних вимог для працiвників телекомпаній, які висвітлюють екстремальні подiї, теракти та катастрофи.

Проводячи дослідження, автор роботи ставить перед собою наступні завдання:

· оцiнити стан висвiтлення терористичних актiв, стихiйних лих та катастроф на українському центральному телебаченні;

· порівняти досвід оприлюднення екстремальних подій на телебаченні в різних країнах світу;

· розглянути конкретні етичні помилки журналiстів при висвітленні катастроф, стихійних лих та терористичних актiв на ТБ;

· визначити основнi заходи безпеки роботи кореспондентів у «гарячих точках»;

· розробити ряд рекомендацiй щодо висвiтлення екстремальних подiй на телебаченнi.

Методи дослiдження визначалися метою роботи, вирішенням теоретичних i практичних завдань. Були використанi методи теоретичного рiвня: теоретичний аналiз проблеми дослiдження на основi вивчення соцiологiчної і методичної лiтератури, iсторичний, змiстовно-логiчний метод (аналiз), метод моделювання. До комплексу емпіричних методів увійшли: метод спостереження, класифікацiя, опрацювання документів та метод синтезу.

Наукова новизнаполягає в тому, що вперше було здiйснено спробу проаналiзувати сучаснi телепередачi та iнформаційнi сюжети, пов'язанi з висвiтленням екстремальних подiй. А також вперше на українських теренах буде розроблений ряд рекомендацiй щодо роботи над сюжетами подiбної тематики.

Науково-практична значущiсть полягає у тому, що розробленi рекомендацiї журналiсти-телевiізійники зможуть використовувати у практичній діяльності. Матерiалимагiстерськоїроботи також можуть бути використанi під час подальших наукових розробок, а також при підготовці лекційних та практичних занять iз курсiв «Журналістська етика», «Журналістська майстерність», «Журналістський фах (телевізійна журналістика)», «Безпека журналіста».

Методологічна й теоретична основа дослідження.До розгляду проблем висвітлення екстремальних подій зверталися такі вчені, як В. Іванов, Г. Почепцов, Є. Прохоров, - вони дослідили історичні, теоретичні та практичні аспекти проблеми. Детальне вивчення отримала робота над інформаційними повідомленнями про тероризм, стихійні лиха та катастрофи в таких науковців, як І. Хлєбніков, Н. Ващенко, А. Вартанов, С. Муратов. Зазначена тема досліджується багатьма фахівцями в галузі національної та міжнародної безпеки.

Апробація результатів магістерської роботибуде на Декаді студентської науки Маріупольського державного університету у 2018 р..

Публікації. Результати дослідження були опубліковані у вигляді тезисів за такою темою: Етичний аспект «екстремальної» журналістики на телебаченні.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків, списку літератури.

У Вступі розкривається актуальність роботи, вказується предмет і об'єкт дослiдження, зазначається мета, завдання, практична і теоретична ціннiсть роботи, а також її структура.

В Розділі І «Засоби масової комунікації у висвiтленні екстремальних подій, терактiв та катастроф як об'єктнаукового дослiдження» мiстяться основні термiни, поняття, характеристики, особливості екстремальних ситуацій терактів та стихiйних лих; роль телебачення та етичний аспект їх висвітлення; проблема безпеки журналiстів пiдчас роботи у «гарячих точках».

У ІІ Розділі «Аналіз сюжетів про теракти, екстремальнi події та катастрофи на українському центральному телебаченні» проведений детальний аналiз сюжетiв про найвизначнiші теракти, екстремальні події та катастрофи на українському центральному телебаченні за перiод 2000-2012 рр.

У ІІІ розділі«Правила поведiнки журналіста у «гарячих точках» подається ряд рекомендацiй журналiстам, що працюють у галузі висвiтлення екстремальних ситуацій.



РОЗДІЛ 1. ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ У ВИСВІТЛЕННІ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ ПОДІЙ, ТЕРАКТІВ ТА КАТАСТРОФ ЯК ОБ'ЄКТНАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Теоретико-методологiчні основи дослідження

ХХ столiття - ера катастроф. Весь свiт захлиснуло протистояння природи та людини, коли стихійні лиха забирають мiльйони життiв. Згідно із визначенням тлумачного словника української мови, стихiйне лихо - це надзвичайне природне явище, що діє з великою руйнiвною силою, завдає значної шкоди району, в якому відбувається, порушує нормальну життєдіяльність населення, знищує матерiальні цінності [7, 1240]. До стихійних лих належать: виверження вулканів, землетруси, цунамі, обвали, селі, лавини, повені, урагани, смерчі, град, блискавки, лісова пожежа тощо. Найнебезпечніші з них: циклони, тайфуни, засуха і перетворення мiсцевості у пустелю. Деякі зі стихiйних лих часто виникають у результаті діяльності людини (наприклад, лісові та торф'яні пожежі, виробничі вибухи в гірській місцевості, при будiвництві гребель, закладці (розробці) кар'єрів, що часто призводить до зсувів, сніжних лавин, обвалів льодовиків тощо).

Значних людських та матеріальних втрат світ зазнав через катастрофи техногенного характеру. Техногенна катастрофа (англ. Industrialdisasters) - велика аварія, що тягне за собою масову загибель людей і навіть екологiчну катастрофу [7, 1312]. До техногенних катастроф відносять аварії на промислових об'єктах, будівництві, а також на залiзничному, повітряному, автомобільному, трубопровідному і водному транспортi. В результаті часто виникають пожежі, руйнації цивільних і промислових будівель, виникає небезпека радіоактивного, хімiчного, бактеріального зараження місцевості, відбувається розтікання нафтопродуктів і агресивних (отруйних) рідин по поверхні землі, води та інші наслiдки, що створюють загрозу населенню і навколишньому середовищу. Якщо за умовну одиницю прийняти певний рівень техногенного навантаження, за яким відбуваються незворотні, катастрофічні зміни, то в Україні 80% рівня вже досягнуто у Запорізькій, Луганській, Донецькій, Івано-Франківській областях та у автономній республіці Крим. Для цих регіонів кожні 5-6 років вірогідні серйозні аварії, катастрофи з великою кількістю жертв [34, 212].

Статистика показує, що кількість техногенних катастроф у світі різко збільшилася з кінця 1970-х років. Особливо почастішали транспортні катастрофи, перш за все морські і річкові. Протягом декількох десятиліть не зменшується й кількість авто- та авіакатастроф [6, 38].

Останнє, не менш важливе лихо всесвітніх масштабів - тероризм. Терор, за визначенням тлумачного словника української мови, - це «усунення своїх супротивників, що виражається в фiзичному насильстві, аж до знищення» [7, 1300]. Більш ґрунтовне тлумачення конкретних протиправних дій, що відносяться до тероризму, вказана в ст. 1Закону України «Про боротьбу з тероризмом»: «Тероризм - суспiльно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалiв, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей», а терористичний акт - це «злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України» [16, 3].

У теорії міжнародного права розрізняють міжнародний, нацiональний та державний тероризм. При цьому, за оцінкою фахівців, міжнародний тероризм вважається найбільш суспiльно небезпечним.

Першу в історії хвилю тероризму спровокувала Велика французька революція. А сам термін «терор» вперше з'явився в 1798 році. Друга хвиля стартувала в останній третині XIX в. і була представлена радикально-націоналістичним тероризмом в Ірландії, Македонії, Сербії та ряді інших країн з метою створення незалежних держав; революцiйно-демократичним тероризмом у Франції, Італії, Іспанії з метою руйнування існував державного ладу; революційно-демократичним тероризмом партій «Народна воля» і соціалістів-революціонерів у Росії. На рубежі 1960-1970-х років почалася нова хвиля політичного тероризму, причому захлеснула вона саме ті країни, де відбулося повоєнне «економiчне диво» - Італію, Німеччину, Японію - і де розвиток соціальних структур та інститутів не встигало за економічними змінами [13].

Найкривавіші і найстрашніші терористичні акти відбулися у другій половині ХХ століття і продовжилися в нинішньому. Та форма тероризму, яку ми спостерігаємо в даний час, вперше проявила себе 5 вересня 1972 р. У епоху загального телебачення тероризм набув нового дихання, нового звучання.

На ХХ Олімпіаді в Мюнхені відбулася одна з найстрашніших трагедій за всю історію спортивних змагань. В половину четвертої ранку в один з готелів Олімпійського села проникли 8 озброєних терористів. Вони належали до палестинської угруповання «Чорний вересень». У заручники були взяті 9 членів ізраїльської спортивної делегації, ще двоє були вбиті на місці. Терористи висунули вимогу - звільнення 200 палестинців, ув'язнених в ізраїльських в'язницях. Термінове невиконання даної вимоги супроводжувалося б винищенням всіх 9 заручників шляхом розстрілу.Переговори тривали близько 20 годин.Хід переговорів вперше в історії в прямому ефірі висвітлювало телебачення, тому до Олімпійського села була прикута увага всього світу.

Ізраїльська сторона не могла піти на умови загарбників. Терористи зажадали надати їм літак і пілотів з можливістю вильоту в Марокко або Єгипет. Терористів разом із заручниками доставили мікроавтобусом до двох вертольотів до військового аеродрому Фюрстенфелдбрюке, де їм підготували Боїнг-757. В цей же час баварська поліція розробляла план спецоперації зі звільнення заручників. Європа початку сімдесятих була ще не готова до подібних проявів тероризму, німецькі керівники виявляли нерішучість, виникала плутанина, відсутність злагоджених дій. Як наслідок, операція зазнала фіаско. Під час спецоперації зі звільнення заручників один з терористів підірвав вертоліт разом із заручниками,п'ятьох палестинців знищили в перестрілці. Всі ізраїльські заручники були вбиті, загинули двоє громадян ФРН - поліцейський і пілот одного з вертольотів. Останки десяти загиблих спортсменів були відправлені до Ізраїлю. На Іграх був оголошений траур [24, 83].

Після цих трагічних подій були сформульовані основні принципи поведінки держав при терористичних актах.

1.2 Роль телебачення у висвітленні екстремальних подій, терактів та катастроф

Терористична діяльність за своєю природою спрямована впливати на політичні інстанції через громадську думку, виробляючи ефект на широкі суспільні верстви, до яких у терористів немає прямого доступу. Публічність - головна умова терористичного акту,власне тому розквіт тероризму і почався в останній чверті 19 століття - з розвитком засобів масової інформації.

У 1974 році американський дослідник тероризму Браян Дженкінс заявив: «Тероризм - це театр. І у формуванні цієї ілюзії спектаклю ключове значення мають ЗМІ, що відіграють роль посередників між, так би мовити, акторами, режисерами (організаторами та виконавцями терактів) та «глядачами» - тобто громадянами. Адже абсолютно усі терористи, які захоплювали заручників, вимагали надати їм можливість виступити перед представниками ЗМІ або у прямому теле- чи радіоефірі» [12, 27].

Телебачення дозволяє створити ілюзію перенесення людини на місця реальних подій і викликати у глядача відчуття причетності до подій на екрані. Ціна дії, вчиненої під об'єктивом телекамер, зростає в декілька разів: атака кількох терористів на вежах-близнюках стала подією всесвітньої історії, закарбувалася в пам'яті кожної людини - картину жаху в прямому ефірі побачили не сотні, не мільйони - мільярди.

Приблизно після 95 % здійснених терористичних актів їх організатори телефонують у редакції й беруть на себе відповідальність за скоєний злочин. Дуже часто терористи, які захопили заручників, вимагають надати їм телевізори та радіоприймачі, друковані видання, щоб відстежувати реакцію суспільства на свої дії[13].

Терористи завжди прагнуть максимально широкого висвітлення своїх дій. Експерти вважають, що терористичні акції 11 вересня 2001 року були режисованi у такий спосіб, щоб досягти максимального пропагандистського ефекту. Адже і сам вибір об'єктів - символів Америки, і моментальна трансляція усіма ведучими телеканалами світу надали колосальний ефект. Саме у такий спосіб діють і інші терористичні організації, починаючи із «батька» цього явища Герострата, який таки домігся увійти в історію, спаливши храм Афіни Палади. Наприклад, Тімоті МакВей, який підірвав будинок в Оклахома-сіті, заявив на суді, що вибрав саме цю споруду, оскільки вона була дуже відомою в місті й розташована на широкому майдані, що дозволяло досягнути хорошої якості фотознімків для газет та журналів, а також якісної відеокартинки у теленовинах. Палестинське угрупування «Чорний вересень» провело теракт під час Мюнхенської Олімпіади, яку висвітлювали найбільші телекомпанії світу[24, 138].

Більше того, сучасні терористичні організації прагнуть отримати власні ЗМІ - приблизно 80% з них утримують свої Інтернет-сайти, деякі є власниками радіо- та телестанцій[37, 20].

Окрім задекларованих терористами цілей, подібні акції життєво необхідні їм для внесення хаосу в суспільство, зародження й постійної підтримки у громадян відчуття панічного страху, розколу суспільної думки, демонстрації своїх можливостей здійснювати добре підготовлені, масштабні напади, рекрутувати нових бойовиків та спонсорів.

На думку політологів (Бусленко Н. І., Старостін А. М., Дугін А. Г. та інші), по своїй суті теракт - це дієвий метод донесення і поширення інформації про альтернативні політичні позиції через ЗМІ, що впливають на широку аудиторію. Засоби масової інформації не можуть ігнорувати подібного роду екстремальні ситуації, так як їх провідне завдання полягає у висвітленні всього, що відбувається для громадян інформаційного суспільства [13]. При цьому в законі чітко прописано, які відомості, що відносяться до терористичного акту, забороняється поширювати. До них відносяться: опис спеціальних засобів, технічних прийомів, тактики боротьби, складу учасників [16, 3]. В іншому випадку для редакцій ЗМІ передбачені форми покарання: від офіційних попереджувальних листів до вилучення тиражу і закриття редакції [16, 37].

Задовольняючи природну потребу суспільства в інформації, ЗМІ при висвітленні терактів стають заручниками етичних норм. Вони несуть соціальну відповідальність перед суспільством, відповідаючи за захист від насильства та безпеку населення, використовуючи свої основні ідеологічні та педагогічні функції. У даній ситуації основними завданнями ЗМІ є: геополітичне, ідейнета психологічне просвітництво людей, шляхом надання своєчасної інформації про різні соціально-політичні моделі в суспільстві [51, 16].

Також слід приділяти увагу постійним коректуванням інформаційних потоків в ЗМІ. При відсутності структурованості інформації та при її великій кількості створюється так званий «інтелектуальний хаос», який є плідним ґрунтом для розвитку та поширення терористичних ідей [14, 60].

Засоби масової інформації відіграють дуже важливу роль в процесі висвітлення тероризму, і ця роль може бути як позитивною, так і негативною. По необережності ЗМІ може стати інструментом впливу на масову аудиторію в руках терористів. Освітлення терактів грає їм на руку, особливо якщо працівники преси та телебачення перебувають у паніці і в поспіху, без ретельної перевірки пускають інформацію в ефір або в друк. І ЗМІ в цьому випадку, самі того не усвідомлюючи, одночасно працюють на терористів.

Сучасні ЗМІ є потужною психологічною зброєю, і некоректне інформування про теракти, катастрофи та екстремальні події може завдати суспільству серйозної шкоди. Велике значення мають термінологія повідомлень, правила проведення репортажів та інтерв'ю. У гонитві за яскравими образами ЗМІ часто підіграють терористам, називаючи, наприклад, терористів-смертників шахідами. Використання цього терміну веде до розпалювання релігійної ворожнечі, створює у мусульман відчуття стану війни з іновірцями, оскільки шахід в ісламі зовсім не воїн - смертник. Для підняття власного статусу терористи використовують самоназви «польовий командир», «бригадний генерал», «військовий трибунал»; в ЗМІ постійно використовується термін «війна з тероризмом». Міністр з міжнародного розвитку Великобританії Х. Бенн, наприклад, нещодавно запропонував навіть ввести заборону на словосполучення «війна з тероризмом», тому що термін «війна» збільшує власну значущість терористів [53, 110].

Візуальна сторона конфліктів особливо важлива, оскільки саме вона найбільш сильно відбивається на масовому сприйнятті подій глядачами. Як вважають дослідники, сприйняття конфліктів в значній мірі стереотипізована і включає в себе емоційну реакцію з почуттям ворожості по відношенню до однієї сторони і когнітивний аспект - прагнення до спрощення інформації, схематичну оцінку фактів, вибірковість сприйняття [28, 49].

Психологічні аспекти тероризму змінились. Якщо на початку 70-х минулого століття терористи прагнули лише максимальної реклами, а їх акції не супроводжувались великою кількістю жертв, то у 1990-ті роки і початок ХХІ століття ситуація повністю змінилась, стала принципово іншою. Нині терористи організовують масові вбивства[13].

Особливо це стосується релігійних терористичних груп, члени якізазвичай не зважають ні власне життя, ні життя невинних громадян. Проте більшість європейських експертів вважають, що висвітлення в ЗМІ терористичних актів, особливо із захопленням заручників допомагає зберегти життя захоплених людей. Окрім того співпраця ЗМІ з терористами інколи призводить до затримання злочинців. До прикладу, Тед Качинський (кличка «Унібомбер»), який розсилав бомби поштою, був схоплений тільки після того, як провідні газети країни надрукували його маніфести[52, 50].

Кривава драма із захопленням у заручники глядачів та артистів мюзиклу «Норд-Ост» і реакція преси на ці сумні події змусила Держдуму Російської Федерації прийняти поправки до законів «Про ЗМІ» і «Про боротьбу з тероризмом», в яких регламентується висвітлення засобами масової інформації антитерористичних операцій.

Згідно прийнятого закону, не допускається використання ЗМІ з метою:

* здійснення дій, що тягнуть кримінальну відповідальність;

* розповсюдження відомостей, які містять державну таємницю;

* здійснення екстремістської діяльності;

* розповсюдження відомостей про технології виготовлення зброї, боєприпасів та вибухових речовин [49, 29].

Окрім того, не допускається розповсюдження через ЗМІ (або в інший спосіб) інформації, яка б розкривала технічні прийоми і тактику проведення контртерористичних операцій, а також перешкоджала б проведенню таких операцій або інформації, «яка служить пропаганді чи виправданню екстремістської діяльності, а також супротиву проведення контртерористичних операцій» [49, 25].

Необхідно зауважити, що представники Спілки журналістів Росії піддали нищівній критиці основні засади даних документів, оскільки вони не розв'язують тих проблем, які постають як перед суспільством, так і перед кожним журналістом зокрема. «Хто буде визначати, - запитують журналісти, - перешкоджає це чи ні. Наприклад, слідуючи цим положенням, можна будь-яку інформацію із Чечні чи півдня Росії піддати тотальному контролю. Окрім того стежити за збереженням держтаємниці - справа самих носіїв цієї таємниці, а не журналістів» [50].

Без сумніву, регламентація висвітлення журналістами терактів і контртерористичних акцій необхідна. Прийнятий в Україні у березні 2003 року Закон «Про боротьбу з тероризмом», на жаль, як і поправки до російських регламентуючих актів, страждає на ті самі недоліки. У частині інформування громадськості (ст.17) - «забороняється поширення через засоби масової інформації або в інший спосіб інформації, яка:

* може утруднити проведення антитерористичної операції або створити загрозу життю та здоров'ю заручників та інших людей, які знаходяться в районі проведення зазначеної операції;

* має на меті виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведення антитерористичної операції;

* розкриває дані про персональний склад співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу» тощо [16, 4].

Дуже важливими є правила проведення інтерв'ю під час терактів:цитування терористів може сприяти передачі кодових повідомлень спільникам. Тому інструкція BBC, наприклад, вказує, що журналіст не повинен користуватися мовою терористів як своїм власним. Опублікування інтерв'ю з терористами є головним завданням терактів. Тому, коли рішення про інтерв'ю приймається медіа-компанією, «повинна бути впевненість в тому, що публічний інтерес до цього інтерв'ю переважує обурення і образу, які таке інтерв'ю може викликати в аудиторії»[44, 169].

Певні обмеження повинні бути накладені на інтерв'ю, які журналісти беруть у людей, що знаходяться в шоковому стані після теракту або катастрофи. Під впливом таких інтерв'ю населення мимоволі починає відчувати ті ж почуття, що і жертви трагедії, що сприяє поширенню депресивно-невротичних настроїв у суспільстві.

Велике значення має тактика поведінки журналістів при попередженнях про загрозу теракту. BBC, наприклад, не повідомляє про помилкові випадках закладеної бомби, алена українському телебаченні як регіональному, так і центральному дуже часто зустрічаються відеоматеріали на дану тематику.

Величезної шкоди глядацькій аудиторії завдають репортажі з місця подій. Руйнування двох веж-близнюків 11 вересня, картина жаху, показана в прямому ефірі, різко збільшила частоту психічних захворювань, як у США, так і по всьому світу. Крім того, було завдано прямих збитків американській економіці. Обвалення двох будівель вартістю в кілька мільярдів доларів справило настільки сильне враження на закордонних інвесторів, що іноземні інвестиції в США в 2002 році впали на 77% у порівнянні 2001 роком: із $ 131 мільярда до $ 30 [51, 108].

Крім того, цей факт красномовно свідчить про те, що тероризм - проблема глобальна. Існує конвенція, що забороняє показ у ЗМІ військовополонених. Ймовірно, для захисту суспільства слід прийняти аналогічні заходи і щодо жертв терактів і катастроф. ЗМІ можуть бути передавальним механізмом від терористів до суспільства, а світогляд журналістів, що розцінює теракт як сенсацію, мало відрізняється від переконань терористів. У той же час правильно організована співпраця із засобами масової інформації перетворює їх у досить ефективний інструмент попереджуючого впливу на тероризм.

Питання щодо ролі ЗМІ у протидії організованої злочинності, в тому числі тероризму і політичного екстремізму, вимагає розгляду двох взаємопов'язаних аспектів - діяльності правоохоронних органів стосовно протидії злочинності, з одного боку, і діяльності самих ЗМІ, з іншого боку. При цьому ефективність інформаційної діяльності держави з протидії тероризму і політичного екстремізму визначається рядом складових:

- нормативно-правовою базою як боротьби зі злочинністю, так і інформаційно-комунікативного процесу;

- наявністю державної стратегії протидії політичному екстремізму і тероризму;

- рівнем професійної підготовки співробітників засобів масової інформації, а також співробітників органів безпеки і спеціальних служб, у тому числі залучаються до роботи з представниками ЗМІ [32, 90].

На ХІІ Конгресі ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками (квітень-травень 2001 р.) зазначалося, що при бажанні ЗМІ можуть «формувати культурні рамки», які б сприяли запобіганню росту злочинності. На жаль, ці «рамки» сьогодні нерідко працюють явно на протилежний результат [35, 101].

Терористи часто ставлять задачу перед телевізійниками представляти аудиторії події так, як вони відбуваються, без вилучень і скорочень, що дозволяє зловмисникам так режисирувати свої акції, щоб події отримали всесвітнє освітлення. Практика показує, що прямі звернення терористів до суспільства через телебачення іноді стають причиною того, що іноді громада співчуває зловмисникам. В такому разі перемоги в боротьбі з терористам досягти набагато важче. Тому в задачі ЗМІ входить переконливо довести обґрунтованість використання сили проти терористів, розкривати небезпеку й антигуманну сутність тероризму, дегероїзувати його лідерів та виконавців. У цьому зв'язку урядам, законодавцям та представникам ЗМІ необхідно визначити свої взаємні права та обов'язки з тим, щоб виробити узгоджену політику щодо недопущення терористів до телебачення, не зазіхаючи при цьому на свободу слова.

Запорукою успіху при запобіганні наслідків терористичних акцій, вважають зарубіжні експерти з правоохоронних органів, є тільки конструктивна співпраця ЗМІ, поліції та органів влади.

Враховуючи, що представникам органів безпеки і спеціальних служб доводиться тісно взаємодіяти зі ЗМІ безпосередньо в процесі проведення контртерористичних операцій, представляється доцільним також готувати їх співробітників до цієї роботи. Не менш актуальною представляється і завдання підвищення рівня професійної та правової підготовки співробітників ЗМІ задля створення антитерористичного мислення у суспільстві.

Висвітлення засобами масової інформації терористичних акцій найчастіше пов'язане і з іншими негативними, а часом і незворотними наслідками, навіть якщо мова при цьому не йде про пропаганду цілей та ідей тероризму. Особливо актуально ця обставина для актів тероризму, сполучених із захопленням заручників. Враховуючи, що всілякі пристрої з прийому теле- та радіосигналів сьогодні досить поширені і доступні, необхідно постійно мати на увазі наявність контролю ефіру з боку терористів, що утримують заручників. У даній ситуації журналістська тактика «що бачу, те й співаю» сприяє зміцненню позицій терористів, затрудняє дії співробітників контртерористичних підрозділів, а тим більше - прямо або побічно створює додаткові загрози життю та здоров'ю заручників. На жаль, такі факти неодноразово мали місце у світовій практиці.

Так, ще під час захоплення в 1977 році лайнера західнонімецької авіакомпанії «Люфтганза», що прямував в м. Магадішо з терористами на борту, зловмисники з радіорепортажу дізналися, що екіпаж передає інформацію про обстановку в літаку наземним службам. Після цього один з пілотів, Ю. Буму, був розстріляний терористами [3, 98].

При захопленні в 1990 році в коледжі м. Берклі (США) 33 заручників терорист міг по телевізору спостерігати за діями поліцейських. А повідомлення репортера про те, що поліцейські групи особливого призначення оточили місце події, викликало заяву терориста про негайний розстріл одного із заручників. Згодом звільнені заручники заявили: «Стежачи разом з терористом за репортажами, що передаються по вашому каналу, ми просто не могли повірити своїм очам і вухам. Ваші несерйозні і негативні коментарі не лише розлютили злочинця - вони поставили під загрозу життя 33 осіб. Ваші передачі викликали нові погрози застосування насильства, чого жодна серйозна станція не повинна була допустити» [51, 70].

Бойовикам руху «Тупак Амару», що захопили в грудні 1996 року заручників резиденції японського посла в столиці Перу м. Лімі, саме з повідомлень кореспондентів ЗМІ, став відомий факт знаходження серед утримуваних осіб брата президента країни, що створило реальну небезпеку для його життя, а також планом підготовки контртерористичного підрозділу спеціального підземного тунелю під захоплене будівлю [3, 67].

Російський приклад такого роду - звільнення заручників, захоплених угрупуванням А. Бараєва в Театральному центрі на Дубровці (м. Москва, 2002 рік), коли бандити мали періодичну можливість стежити за розміщенням тапереміщеннями спецпідрозділів на телеканалах «ТВ-6» та «НТВ». Озвучуючи підсумки цієї контртерористичної операції на другій Нараді керівників спеціальних служб, органів безпеки і правоохоронних органів, що проходила у 2003 році в м. Москва російські учасники визнали, що оперативному штабу тоді не вдалося досягти необхідного рівня взаєморозуміння і координації дій з представниками ЗМІ. Деякі кореспонденти відверто тенденційно висвітлювали події, пов'язані із звільненням заручників, використовували ситуацію в кон'юнктурних цілях [53, 217].

Із зазначеного вище випливає, що журналіст має усвідомлювати свою функцію пропаганди, формуючу цінності суспільства. Моральний тягар відповідальності покладений на кожного журналіста, що висвітлює теракт. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з терористичними актами. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями самого журналіста.

Не менш важливим питанням є висвітлення на телебаченні катастроф техногенного характеру та стихійних лих. Згідно із дослідженням Української академії преси «Моніторинг політичних новин» за участю співробітників Інституту соціології НАН України, станом на червень 2012 року найбільше уваги в українському телевізійному просторі приділяється власне цій тематиці - 16% [30, 5].

Трагедії такого характеру щодня забирають сотні людей, апідчас масштабних стихійних лих - тисячі. Через це наслідки катастроф та стихійних лих вимагають дуже ретельного підходу до їх висвітлення. Необхідно вживати всі можливі зусилля для того, щоб на телебаченні або в мережі не з'явилися матеріали, які могли б викликати неприйняття широкої аудиторії.

При висвітленні нещасних випадків, лих і заворушень, журналісти повинні проявляти зважений підхід до подачі інформації. Акцент повинен бути зроблений на швидку і точну передачу основної фактичної інформації, такої як час, місце розташування, місце від'їзду, місце призначення, маршрут, номер рейсу (в разі авіакатастрофи, наприклад). Робота за даною схемою допоможе уникнути проблем, пов'язаних з негативним впливом на маси людей.

Аварії, стихійні лиха, катастрофи, війни, «надзвичайні» та «екстремальні» ситуації всіх сортів на сьогоднішній день стали частиною нашого життя. Відомо, що переживання тих чи інших екстремальних ситуацій може призводити до справжньої психічної травми у людей, що стали їх жертвами, учасниками або свідками. Під психічною травмою розуміється переживання, що виходить за рамки нормального звичного досвіду, обумовлене подією, яка у більшості людей викликало б страх, жах, безпорадність. Особливо це стосується ситуацій, які людина сприймає як загрозу для свого життя або життя близьких йому людей. Причому треба зазначити, що часто важлива не стільки об'єктивна небезпека і тяжкість події, скільки суб'єктивне їх сприйняття та оцінка.

Результатом переживання психічної травми, крім гострих афективних реакцій на стрес безпосередньо після події, можуть бути різні психічні порушення, що зберігаються протягом тривалого часу, іноді роками і десятиліттями. Це такі порушення, як астено-невротичні і тривожно-депресивні стани, різні фобії, посттравматичні стресові розлади, психосоматичні порушення тощо [2, 201].

ЗМІ, несучи в маси інформацію про екстремальні події, можуть грати і грають важливу роль у визначенні ступеня травматичності тих чи інших подій.

У деяких випадках ЗМІ самі можуть викликати психологічну травму. В першу чергу це стосується телебачення. Телебачення «вносить» травматичні події в кожен будинок, завдяки йому мільйони людей «долучаються» до екстремальних ситуацій, при цьому часом «завдяки» телебаченню ми отримуємо можливість стати свідками (майже учасниками) тих подій, від яких були би віддалені, навіть знаходячись поряд з місцем події. Іноді яскравий показ травмуючих подій, особливо мертвих і вмираючих людей, сам по собі може викликати у глядачів травматичні переживання, подібні до переживань у справжніх очевидців події. А якщо сприйняття репортажу про якийсь страхітливому подію супроводжується усвідомленням того, що подібне могло статися і з самим глядачем або його близькими, то наслідки для психічного стану людини можуть бути досить тривалими.

Звичайно, особливо це стосується дітей та підлітків, можливо, в силу їх більш багатої уяви. Зустрічаються випадки кошмарів, порушень сну, страхів у дітей дошкільного віку після перегляду кадрів наслідків терактів або катастроф. Так, дівчинка 5 років після перегляду програм новин стала боятися залишатися одна, не відпускала від себе матір зі страху, що з тієї щось трапитися, часто плакала, прокидалася від кошмарів. Хлопчик 8 років після перегляду кадрів про дії в «гарячих точках» став дуже пригніченим і весь час чекав, що «маски» (озброєні люди в масках) прийдуть та вб'ють всіх»». При цьому такі порушення у дітей іноді зустрічаються довгий час після перегляду передач. Цікаво, що вже діти дошкільного і молодшого шкільного віку відрізняють хроніку реальних подій від художніх фільмів, те, що відбувається «насправді» або «в кіно». Згідно з численними скаргами вчителів, після показу наслідків терактів в Москві зустрічалося характерне для посттравматичних порушень у підлітковому віці зростання агресії. По суті справи, в ряді випадків після перегляду передач у деяких дітей, а, можливо, і дорослих спостерігаються симптоми посттравматичного стресового розладу[54, 193].

У дорослих частіше зустрічається пригніченість, депресія, страхи. Ймовірно, не тільки і не стільки відомості про вибухи будинків у Москві спричинили за собою буквально панічні настрої у деяких людей (особливо жінок), скільки те, як саме подавалась і інтерпретувалася інформація. Зрештою, для звичайного нормального людини (мова не йде про деяких особливих професіях) в наш час в нашій культурі видовище трупів, особливо знівечених, є явно екстремальним подією. Нерідко дорослі пацієнти відзначають пригніченість, поганий настрій, а іноді і субдепресивний стан після регулярного перегляду інформаційних передач. У декількох випадках було достатньо порекомендувати 4-5 днів не дивитися програми новин, щоб пацієнти відзначили поліпшення стану. Звичайно, тут не йдеться про якусь серйозну симптоматиці, але і таке минуще вплив на емоційний стан має змушувати задуматися [2, 207].

Ймовірно, слід торкнутися і причетності ЗМІ ще до одного явища, яке часто супроводжує надзвичайні ситуації в силу їхньої невизначеності та недостатності інформації щодо того, що відбувається, - поширення чуток. На жаль, прагнення випередити інших, видати сенсаційний матеріал або просто недостатній професіоналізм часто веде до надання неперевіреної інформації в багатьох ЗМІ. Між інформацією та достовірною інформацією - величезна різниця. Схильність покладатися на думку окремих свідків без урахування особливостей психології свідка веде до зайвої довіри з боку журналістів до здатності людей все точно сприймати та інтерпретувати в екстремальних ситуаціях. Важко сказати, у чому тут справа - в елементарному незнанні психології або в несумлінності, але ЗМІ відіграють істотну роль у поширенні чуток і, відповідно, в пригніченніобставин, обвинуваченні невинних, посиленні страхів, очікуванні неприємностей, представленні різних «жахів» тощо. У чому ж основна причина травмуючого впливу ЗМІ. На наш погляд, причина, перш за все полягає в тому, які цілі ставлять (або не ставлять) перед собою журналісти. Найчастіше здається, що мета написання або показу того чи іншого матеріалу - просто створення яскравого, емоційно захоплюючого нарису, статті, репортажу. Просто показати найжахливіше, шокувати людей і залучити до своготелеканалу максимальну кількість глядачів. Іноді сам приголомшений журналіст намагається передати свої враження, що згідно з Етичним кодексом журналіста, не дозволяється. Але ці цілі якраз і можуть призводити до розглянутих вище наслідків.

У той же час, схоже, що журналісти набагато рідше замислюються над тим, як саме вони хотіли б вплинути на людей за допомогою свого сюжету чи передачі, причому як на широку публіку, так і на своїх героїв. Чомусь дуже рідко проглядається мета - допомогти людям пережити травму, впоратися з ситуацією, частіше ми бачимо бажання шокувати, здивувати чи налякати. Можливо, сьогодні, коли ЗМІ стали частиною життя практично всіх людей, питання про цілі кожної конкретної роботи журналіста вже не можна просто ігнорувати.

Викладене вище показує, що певне обмеження свободи поширення інформації про тероризм, катастрофи та стихійні лиха необхідно, але проводити його треба не порушуючи Декларацію прав людини та інші постулати демократичного суспільства. При цьому виникає серйозне протиріччя між обмеженням свободи інформації і принципами демократії. Рішення проблеми нетривіально, так як будь-яка держава намагається засекретити все, видаючи лише ті відомості, які вигідні конкретним чиновникам. Тому не можна передоручати їм право на такі обмеження.

З іншого боку, володіючи вибухонебезпечної інформацією, не можна видавати її в ефір, так вона може заподіяти шкоду і заручникам, і операції по їх знешкодженню, може негативно вплинути на психічне здоров'я телеглядачів. Повинна існувати система обмежень, які добровільно взяла б на себе журналістська спільнота. Самообмеження буде більш дієвим, ніж обмеження, введені законом. Але журналісти повинні осмислити самообмеження, перш ніж узяти їх на себе, вони повинні вірити в правильність цього обмеження. У цьому сенсі конвенція, підписана журналістами, хоча і не матиме статусу закону, може виявитися більш дієвою, ніж закон.



1.3 «Екстремальна» журналістика на телебаченні: етичний аспект

При висвітленні катастроф, терористичних актів та подій екстремального характеру діють серйозні етичні обмеження для журналістів. Найбільша кількість обмежень стоїть перед працівниками телекомпаній. Як вважає професор В. Ф. Іванов, терористичні акти зазвичай здійснюються з розрахунком на їх розповсюдження у мас-медіа, що, на думку терористів, має створювати атмосферу жаху та підривати волю громадськості й силу держави щодо збереження спокою [20, 214].

Однією з провідних етичних проблем при висвітленні терактів залишається погоня за рейтингом. Переважання розважальної функції призводить до втрати моральних цінностей суспільства, фрагментарності сприйняття, споживання поверхневої і беззмістовною інформації та руйнування моральних принципів. В увазі цієї «зашореності мислення» терорист може сприймати обивателем як «герой, який шукає правду» [30, 12].

Етичні та професійні вимоги при збиранні інформації набувають особливої уваги в умовах екстремальних ситуацій, оскільки їх порушення може призвести до загострення ситуації та людських жертв.

Вимоги суспільства до працівників засобів масової інформації фіксують добровільно визнані останніми документи, що є джерелами етичних вимог. Документи журналістської етики фіксують нормативно-ціннісні вимоги до працівників ЗМІ, відображають не тільки ситуативно-мінливі поточні етапи моралі, а й закономірно-необхідні умови існування, її історичний розвиток. Документи з етики журналістики мають кілька видів. За «географією» впливу на журналістів можна виокремити міжнародні, національні, корпоративні, редакційні документи, що містять вимоги етики журналістів. Залежно від рівня узагальнення цих вимог розрізняють: принципи журналістської етики, декларації, хартії, кодекси, канони.

Декларація - це офіційно проголошені міжнародними організаціями основи і етичні принципи журналістів. Прикладом може бути Декларація обов'язків і прав журналістів, прийнята 1971 р. у Мюнхені представниками національних асоціацій журналістів країн ЄC, Швейцарії й Австрії, а також різних міжнародних організацій журналістів.

Хартії є документами, що фіксують не етичні права, а добровільно взяті на себе обов'язки журналістів. Так, 4 лютого 1994 р. група відомих журналістів Росії підписала Московську хартію журналістів, де в преамбулі зазначено: «Ми скріплюємо своїми підписами цю Хартію і беремо на себе взаємні обов'язки» [1, 20].

У зв'язку з тим, що декларації та принципи здебільшого містять етичні цінності журналістів, мають загальний характер і стосуються журналістів багатьох країн світу, то найчастіше - це міжнародні нормативні документи з журналістської етики. До національних джерел журналістської етики належать переважно канони і кодекси.

Кодекси - це документи, що містять національні систематизовані моральні цінності, норми журналістської етики і правила поведінки, наприклад, Кодекс професійної етики українського журналіста в редакції 1997 p., зі змінами, внесеними на X з'їзді Національної спілки журналістів України 18 квітня 2002 р.

Канони - це чітко визначені принципи і норми журналістської етики. Наприклад, Канони журналістики, прийняті Американським товариством редакторів газет у 1923 р.

Як стверджує фінський дослідник Ларс Браун, першим документально зафіксованим етичним документом був шведський Кодекс етики журналістів (1899), що не був тоді широко поширений [20, 13].

Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають «Хартію професійних обов'язків французьких журналістів», прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918 р.

Більшість перших національних кодексів перебувала під впливом концепції свободи преси, що виникла на початку XX ст. Джерелами цієї концепції є ідеї Дж. Мільтона, Т. Джефферсона, Дж.Мілля. Відповідно до неї у багатьох національних кодексах журналістської етики було записано, що преса контролюється самотужки процесом встановлення істини на вільному ринку ідей; у ній заборонені наклеп і непристойності;преса несе відповідальність перед суспільством і зобов'язана загалом відображати інтереси громади. Отже, вже перші кодекси етики журналістів зафіксували вищі цінності: свободу слова і право всіх людей на отримання інформації.

На міжнародній зустрічі журналістів у Гонолулу в 1921 р. американець Дж. Броун запропонував прийняти розроблені ним міжнародні правила поведінки журналіста «Кодекс етики і норм журналістської практики». Тоді його проект не підтримали.

Організація Об'єднаних Націй, як стверджує В. Здоровега, схвалила Кодекс журналістської етики 1950 р. Цей міжнародний документ містить, зокрема, такі етичні норми: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики в особистих інтересах, наклепу, дезінформації, плагіату. Журналіст має право не виконувати завдання, що суперечить його гідності й честі, підриває репутацію іншої особи [18, 376].

Чинним міжнародним документом етики журналістів є Міжнародні принципи журналістської етики, прийняті на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, яка відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом - у Парижі. На ній, зокрема, були присутні представники Міжнародної федерації журналістів, до якої в 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, члени котрої тепер повинні дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що називають ще «демократичним мінімумом сучасного журналіста».

Попри велику кількість етичних кодексів, канонів та настанов ми майже не щодня стикаємося із порушенням основних етичних вимог у телевізійних сюжетах. В такому випадку ми мусимо говорити про відсутність у багатьох представників мас-медіа певних внутрішніх гальмівних механізмів, які б недозволяли використовувати кров і людські трагедії для підняття власних рейтингів.

Засилля на екрані сцен насильства, зависновками експертів, є бомбою сповільненої дії. Оскільки формує углядачів, слухачів, читачів не «лише кримінальну, а й терористичну модель поведінки». На міжнародній конференції, яка пройшла влітку 2006року в Петербурзі «Психологія і психопатологія тероризму. Гуманітарністратегії анти терору» професор психології Університету Хофстра(США) Сергій Цицарьов зазначив, що тоталітарні практики «промивання мізків», творення образу ворога, пропаганди ненависті, методикимасового формування бездумних виконавців зараз активно втілюютьсярізноманітними терористичними організаціями саме за допомогою мас-медіа. Саме через них формується і насаджується у свідомість людейтерористична модель поведінки. Проте і державні установи, які покликані боротися із тероризмом, по своїй суті роблять це фактично тими жтоталітарними методами, не ліквідовуючи першопричину терору. Надумку вченого, основне завдання в боротьбі з тероризмом - виробленняу людей моделі свідомості і поведінки альтернативної терористичній [2, 105].

Сьогодні терористичні організації впевнені в наявності у них «вимушених союзників» - засобів масової інформації, які все покажуть,викличуть паніку та страх у населення. І, на жаль, чим ліпше працюютьЗМІ, чим більше інформації вони дають, тим ефективніше буде залякування, тим більше шансів у терористів отримати те «пабліситі», якоговони домагаються. Разом з тим з допомогою мас-медіа і формуєтьсяобраз, який для терориста-фанатика і становить ворога, оскільки, за визначенням психологів, на противагу найманому кілеру в його діях завжди присутня ненависть [22, 83].