Проблеми висвітлення екстремальних подій, терактів та катастроф на телебаченні

Новини та поточні події будуть за своєю природою часто містити матеріали, пов'язані з насильством, заворушеннями або панікою. Обов'язок журналіста полягає в тому, щоб повідомити про них та проаналізувати наявні факти. Журналісти не повинні прагнути прикрасити середовище, в якому відбуваються акти насильства і жорстокості. Коли такі сцени включаються в програму для того, щоб сприяти рішенню важливої ??для суспільства завдання, насильство, його хворобливі і криваві наслідки повинні бути представлені в гранично відвертій формі.

Крім пригнобленого, насиченого негативними емоціями стану катастрофізм в теленовинах виробляє ще один ефект, який блискуче описав у своїй книзі «Медіа та байдужість» французький соціолог Жак Гонне. Головну теза його книги можна сформулювати приблизно так: новини втрачають соціальну актуальність, більше того, будь-який сенс, якщо вони блокують можливість соціальної дії. Підсумок такого впливу ЗМІ - наростаюче байдужість людини, смуток, апатія, яка в перспективі загрожує асоціальністю[15, 66].

Прийняття рішення про те, чи транслювати певний відеоряд з подій у «гарячих точках», повинно ґрунтуватися на його інформаційній цінності, поряд з урахуванням можливого відношення до них аудиторії. Матеріали репортажу ніколи не повинні зосереджуватися на трупах або страждання поранених. Подібні сцени повинні використовуватися тільки в разі потреби забезпечити розуміння важливості інформації публікою. Необхідна розбірливість при показі місць скоєння насильства, і якщо такі сцени присутні, вони не повинні бути затягнутими. Особисте горе може іноді стати темою програми, але воно не повинно перетворюватися на матеріал для досягнення сенсаційного ефекту, до того ж має поважатися право на приватне життя[29, 107].

Звісно, можуть бути випадки, коли приймається рішення про необхідність використовувати шокуючі матеріали, але воно має бути дуже виваженим. Коли такий матеріал може викликати обурення або неприйняття у частини аудиторії, мовник повинен завчасно зробити відповідне попередження про те, що матеріал може викликати хворобливу реакцію у деяких глядачів чи слухачів.

Необхідно також вибирати оптимальний час для показу будь-яких сцен насильства. З особливою обережністю необхідно здійснювати редагування новинного відеоряду, який, імовірно, може проглядатися нестійкими до дії в морально-психологічному відношенні групами, наприклад, дітьми.

Нині керівництво каналів має бути відповідальне за формуванняпсихологічної терпимості до насильницьких дій. За даними «Федераціїмирутазлагоди» на українських телеканалах у новинах 80% негативноїінформації і лише 20 % - позитивної. По суті ЗМІ формують культ насилля і жорстокості, саме вони пов'язані із тероризмом. Таким чином відбувається психологічна війна проти власного народу [43, 79].

Деякі ЗМІ іноді доходять до інформаційного садизму, коли окремі журналісти майже з захватом в подробицях описують знущання злочинців над жертвою, її страждання і смерть. Одних людей, вразливих і ранимих, така інформація травмує і сенсибілізує, знижуючи поріг психічної травматизації. Інших навпаки - десенсибілізуючі, привчає до сприйняття смерті, насильства, жорстокості, сприяючи формуванню цинізму і байдужості по відношенню до нещастя інших [1, 70].

Тому міра відповідальності кожного журналіста, особливо телевізійника, надзвичайно висока. За соціологічними опитуваннями, громадянидовіряють мас-медіа найбільше серед інших інституцій суспільства. Аотже, журналістське співтовариство має виробити для себе певний кодекс, дотримання якого буде обов'язковим.

Журналіст повинен усвідомлювати свою функцію пропаганди, формуючу цінності суспільства. Кожен телевізійник, що висвітлює теракт, морально відповідальний перед своєю аудиторією. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з терактами. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями його самого.

При висвітленні катастроф та стихійних лих найважливішою вимогою є оперативність та достовірність зібраних фактів, що забезпечує необхідну інформацію та перешкоджає поширенню чуток. Оперативність не виключає ретельної перевірки фактів, особливо щодо людських втрат та матеріальних збитків.

Репортер обов'язково має дбати про те, яке враження справить його матеріал на аудиторію, тому слід уникати невиправданого натуралізму в описуванні наслідків катастроф.

Дуже відповідально треба підходити до оприлюднення даних про збитки, а також причини тих чи інших патогенних явищ, обов'язково слід наводити коментарі експертів та фахівців у галузі цивільного захисту та безпеки населення.

У Кодексі етичних норм Товариства професійних журналістів від 1996 року міститься дуже важливий пункт, який важливо знати всім початківцям журналістам: «Пошук новин - не підстава для вседозволеності». До речі, у цьому Кодексі зазначені основні правила поведінки журналіста у «гарячих точках». По-перше, треба виявляти увагу до тих, кому може бути завдано шкоди в результаті репортажу; по-друге, бути особливо чуйним при зборі інформації або публікації інтерв'юабо фотографій до тих, кого безпосередньо торкнулася трагедія чи горе[55, 30].

Часто під час збору інформації, взяття інтерв'ю у потерпілих телевізійники прагнуть домогтися опису «найжахливішого, найважчого». Це веде до повторного «занурення» людини в травматичну ситуацію, змушує її знову переживати той самий жах, біль, і залишає його на піку важких переживань, не допомагаючи впоратися з ними. Природно, що журналіст - не є психотерапевтом. Але прагнення зробити репортаж більш емоційно насиченим, захоплюючим вступає іноді в протиріччя з турботою про психологічне здоров'я співрозмовника [2, 176].

Прикладом подібної ситуації є події в одній із шкіл м. Грозного в 1996 році. Через місяць після штурму журналісти попросили дітей намалювати найгірші переживання, потім зібрали малюнки та пішли, а школярі залишилися один на один зі своїми переживаннями [56, 50].У подібних випадках можна говорити про «вторинну травматизацію» людей внаслідок дій працівників медіа.

Другий аспект травмуючого впливу ЗМІ пов'язаний з тим, як впливає на постраждалих інтерпретація травматичних подій. Дуже часто акцент робиться на безглуздості того, що відбувається, на безглуздості загибелі близьких, на відсутності спроб допомогти, на байдужість оточуючих, відсутність підтримки, тобто засоби масової інформації, підкреслюють і посилюють відчуття безпорадності, безсилля та безглуздя, тим самим посилюючи фактори, що ведуть до обважненню переживання травми. На практиці ЗМІ часто застосовують «прийоми погіршення наслідків травми». Досить згадати висвітлення в ЗМІ загибелі підводного човна «Курськ». Навіть у той час, коли доля членів екіпажу ще не була відома, постійно робився акцент на недостатності та неправильності здійснювалися спроб порятунку людей, безглуздості їх загибелі тощо. При цьому особливо жахливим було постійне прагнення брати інтерв'ю у родичів моряків, які перебували у важкому стані невизначеності[39, 208].

На жаль, сьогодні набагато рідше і швидше як виняток показують співпереживання, готовність допомогти, підтримати, прагнення на всіх рівнях знайти рішення проблем. Ще менше можливості зустрітися у ЗМІ зі спробами знайти в широкому сенсі позитивне значення того, що сталося. На рівні високих цінностей навіть загибель людей може розглядатися не як безглузда жертва, а як професійний подвиг або як можливість щось змінити, врятувати в майбутньому інших.

Третім моментом в діях засобів масової інформації, що впливає на переживання психологічної травми, є їхня орієнтація на пошук причин і винуватців того, що сталося. У певному відношенні це тупикова орієнтація, звернення до минулого, яке неможливо змінити. Тому питання типу «чому це сталося?» та «хто винен?» часто підсилюють почуття безвиході, вини або ненависті. Адже саме з цих позицій, наприклад, часто розглядаються міжнаціональні конфлікти та їх наслідки. Можна довго розмірковувати про причини і винуватців інгушетьсько-осетинського, грузино-абхазького або сербсько-боснійського конфлікту, посилюючи взаємну ворожість і готуючи тим самим ґрунт для нових конфліктів. Орієнтація на минуле в ЗМІ змушує людей, які пережили надзвичайні ситуації, фіксувати свою увагу на тому, «що було б, якщо...», а не на те, як жити далі, як впоратися, який досвід можна витягти на майбутнє, як зробити, щоб подія не повторилося, як краще ліквідовувати його наслідки. На жаль, в ЗМІ майже ніколи не робиться подібний акцент на «як», тобто немає і орієнтації на майбутнє.

Робота над репортажем у «гарячих точках», як під час терористичних актів, так і під час стихійних лих та катастроф вимагає серйозної підготовки журналіста. Для телерепортера освітлення екстрених новин - це, по-перше, оперативність. В такій ситуації треба встигнути зібрати інформацію про подію, скласти з неї зв'язний текст, начитати його на камеру, зняти потрібні кадри, які б відображали реальну картину подій та не посягали на права звичайних людей.

При зйомці екстрених репортажів практично неможливо зняти все так, як передбачалося на початку, і репортер повинен визначати на місці, чи може конкретна подія придбати несподіваний поворот. Журналіст повинен вміти швидко реагувати на все, що відбувається навколо і так само швидко міняти «тактику зйомок».

Існує декілька варіантів подачі подієвого репортажу:

- фіксований репортаж, знятий за кілька годин до виходу в ефір і змонтований перед ним;

- прямий репортаж з місця події;

- репортаж «без коментарів».

Під час створення тематичного репортажу протягом певного часу журналіст збирає факти про подію, вибудовує причинно-наслідковий ланцюжок. Створення тематичного репортажу істотно відрізняється від підготовки репортажу екстреного:його, на відміну від подієвого, можна контролювати. Якщо при оперативній роботі тележурналіст змушений слідувати за подіями, то в ході роботи над «своїм» матеріалом репортер може планувати заздалегідь, що буде сказано і показано. Саме тому екстрений репортаж вимагає більше сил та підготовки, аби журналіст не порушив ані закону, ані етичних вимог щодо висвітлення екстремальних подій.

С.А. Муратов зазначає, що екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні отримувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи і прагнення до доводів, а не до сили. Ця обставина ще більшою мірою відноситься до інтерв'ювання злочинців і терористів, сама можливість контакт з якими заздалегідь узгоджується з органами правопорядку та керівництвом телекомпанії. Такі спілкування особливо слід уникати в прямому ефірі, не гарантує від будь-якої раптової витівки співрозмовника. Крайньої обережності вимагають інтерв'ю з заручниками і їх викрадачами, оприлюднення яких може поставити під загрозу життя мимовільних жертв. Визнання перед камерою про знову можливі теракти, замахи, вибухи, підпали, диверсіях повинні бути негайно доведені до відома керівництва компанії і органів безпеки, від вирішення яких залежить можливість і міра їх оголошення [32, 120].

З великою обережністю необхідно підходити до вибору лексичних засобів, що використовуються при висвітленні терористичних акцій. Щоб надати собі певний статус, терористичні групи часто вдаються до використання військової та юридичної термінології.

У багатьох кодексах професійної етики національних організацій журналістів, а також в корпоративних правилах поведінки таких організацій, як Associated Press, BBC, Reuters, The New York Times і The Washington Post, підкреслюється, що відтворювати термінологію терористів, які називають себе «добровольцями», «виконавцями», «борцями за свободу» тощо, означає сприяти пропаганді терористичних ідей, підсвідомо виправдувати подібні дії. З іншого боку, використовувати слово «терорист» також не рекомендується, оскільки воно саме по собі вже є оціночним судженням, і, крім того, може викликати негативну реакцію певної частини населення, особливо в конфліктних зонах[27, 39].

Трагедія 11 вересня, пробивши величезну діру в цьому табу, все-таки його не зняла. У результаті світові ЗМІ стали вести політику «подвійних стандартів», використовуючи то термін «терорист», то один із його «нейтральних» синонімів (їх кількість досягає 40). А аналітики затіяли нескінченну дискусію про те, що можна вважати терористичним актом, а що - ні. В Америці навіть був проведений неофіційний опит серед журналістів - які з досить великого списку організацій вони готові назвати терористичними. Думки розрізнялися кардинально, тільки терористичний статус «Аль-Каїди» ніхто не взявся оскаржувати. Стало очевидним, що усталені підходи до висвітлення терористичної діяльності потрібно переглядати. Причому, як було підкреслено в Софійській декларації ЮНЕСКО, «будь-які спроби встановлення норм і керівних принципів повинні виходити від самих журналістів»[3, 69].

За цим послідувала Манільська резолюція конференції ЮНЕСКО «Тероризм і засоби масової інформації» 2002 року, яка говорить: «будь-яка стратегія боротьби із загрозою тероризму повинна спиратися більшою мірою на повагу свободи вираження думок і засобів масової інформації, ніж на серйозні обмеження цих фундаментальних прав»; «з метою забезпечення права суспільства на інформацію, ЗМІ мають право і зобов'язані повно повідомляти про тероризм і сприяти відкритим, інформованим громадським дебатам про тероризм»; «загроза тероризму не повинна використовуватися як виправдання введення обмежень щодо права на свободу вираження думок і свободу засобів масової інформації або на свободу інформації»[1, 30].

Більше половини тексту резолюції присвячено проблемам забезпечення безпеки журналістів, які висвітлюють терористичну діяльність, а також зобов'язаннями усіх сторін по «розширенню здібностей ЗМІ професійно повідомляти про тероризм і сприяти толерантності, в тому числі через навчання і забезпечення можливостей для обговорення етичних проблем, що стосуються висвітлення тероризму в ЗМІ»[1, 33].

Англомовні організації пропонують спеціальні антитерористичні словники. Експерти з журналістської етики підкреслюють, що заяви терористів журналісти повинні переказувати своїми словами, по можливості супроводжуючи їх юридичними коментарями. Дії терористів, незалежно від їх мотивування, мають викликати осуд. А ось причини, що породжують тероризм, повинні обговорюватися в демократичному суспільстві вільно, толерантно й конструктивно.

У екстремальних репортажах не має місця пліткам та здогадкам. Найближчий приклад негативного впливу цього явища у журналістиці - трагедія з літаком польського президента під Смоленськом, коли в перших телевізійних репортажах речник російського Міністерства із надзвичайних ситуацій повідомив про чотири спроби екіпажу посадити пасажирський літак. Цю інформацію із офіційного джерела передали чи не всі зарубіжні й українські телевізійні канали. Згодом журналісти звернулися за коментарями до фахівців та практиків, які спростували слова речника, вводячи нові факти. Через це з'явилися нові чутки від роздумів про неякісний російський авіа продукт до національної ворожнечі.

У зв'язку із наступними подіями (виверження ісландського вулкан, що паралізувало повітряний простір над Старим Світом), авіакатастрофа під Смоленськом перестала бути топ-новиною, тому достовірна інформація пройшла непоміченою. А відтак у масовій свідомості громадян різних європейських країн ще довго зберігатиметься інформація про чотири спроби екіпажу зайти на посадку, про вказівки президента командирові екіпажу,а також про незнання командиром іноземної мови.

Журналістам не можна забувати про той факт, що коли приймаються плани про висвітлення подій, в ході яких можуть виникнути масові заворушення, необхідно вжити всі необхідні заходи обережності, щоб гарантувати, що присутність працівників ЗМІ, камер і мікрофонів не спровокує натовп.

Кореспонденти мають усвідомлювати, що в умовах інформаційного суспільства подія, про яку не повідомили, не відбулася. Для аудиторії наче не існує того, про що вона не знає [20, 213]. З одного боку це накладає на журналіста обов'язки щодо інформування, а з другого (якщо це стосується власне масових заворушень) - учасники намагатимуться використати репортера для поширення своїх погляді та думок. Така небезпека існує підчас проведення будь-якого мітингу, які часто збираються не заради мобілізування прихильників, а задля привернення уваги медіа та поширення вигідної їм інформації.

За словами В. Сердюка, журналіст має пам'ятати, що він не є суддею, тому повинен надавати збалансовану інформацію та аналізувати перебіг подій, а не ставати на чийсь бік і проголошувати, хто правий, а хто винний [20, 214].

В ідеалі кореспондент підчас масових заворушень має стояти над бійкою, тобто подавати максимально об'єктивну та збалансовану інформацію, не нав'язуючи своїх оцінок. Усі важливі факти мають доводитися до відома громади, проте не можна виривати їх із контексту. В разі заворушень журналіст має виконувати всі законні вимоги влади, однак повідомляти про ці вимоги, якщо вони заважають йому збирати інформацію.

Освітлення акцій по захопленню заручників, дій терористів, бунтів і масових заворушень накладає велику відповідальність на працівника ЗМІ. Журналісти повинні гарантувати, що їх діяльність не створить додаткової небезпеки для життя заручників, і не буде перешкоджати зусиллям влади по їх звільненню.

У тривалих інцидентах за наявності заручників, телевізійникам не треба розмірковувати про те, що трапилося або що може трапитися. Кореспондентита операторська група повинні слідувати порадам міліції, щоб не ускладнити ситуацію. З цим завданням не змогли впоратися журналісти-телевізійники підчас захоплення заручників у Москві 23-26 жовтня 2002 р. У прямому включенні журналіст «Першого каналу» підчас інтерв'ю з Олександром Цекало розповів аудиторії про те що, незабаром почнеться штурм будівлі. Згодом на телеканал надійшла інформація, що терористи та заручники дивляться телевізор. Через необачність телевізійників звичайне інтерв'ю могло призвести до фатальних наслідків. Після завершення операції гендиректор Першого каналу Костянтин Ернст у інтерв'ю зізнався, що після трансляції заяви Цекало керівництво каналу прийняло рішення ввести «дуже жорстку самоцензуру» [48]. Керівництво «НТВ» наперекір вимогам оперативного штабу транслювали початок штурму у прямому ефірі.

Припустилися й суворої помилки працівники «Ren-TV», коли спілкувалися по телефону з однією із заручниць, а ведучий попросив передати слухавку одному з терористів. В процес втрутилися органи правопорядку та керівництво компанії та перервали розмову.

Наслідки штурму (великим планом трупи убитих терористів і жінок-камікадзе), відзняті «Першим каналом» були поширені Центром громадських зв'язків ФСБ по всіх телеканалах.

Після цих подій російські телеканали ввели внутрішні обмеженняпри висвітленні терористичних актів. «НТВ», за даними видання «Газета», прийнято рішення не показуватитак звану«різанину», тобто фрагменти тіл жертв терактів. Колишній гендиректор «НТВ»Євген Кисельов вважає: «Існує світова практика. У цивілізованихкраїнах камера ніколи не смакує тему людських страждань, з якої бпричини вони не відбулися: теракт, природна катастрофа та інше» [54, 108].

Підсумком обговорення журналістських дій, що не відповідали Етичному професійному кодексу, стали слова ведучого програми «Свобода слова» на «НТВ» (згодом на «1+1») Савіка Шустера: «Не вартопоказувати трупи, особливо вдень, коли біля екрану можуть бути діти; але, зіншого боку, поранені, закривавлені люди - це жертви, але виходячи, вонирозповідають про те, що сталося». На його думку, рівень обмежень длятеле-і радіокомпаній - це проблема дискусій та оцінки громадськості [48].

Інституції держави, які протистоять терору, зобов'язані, перш завсе, з'ясувати, що відбувається і з ким вони мають справу. Повинні убезпечити суспільство від агресивної терористичної свідомості. Цеякраз і є те завдання, у вирішенні якого науковці, засоби масової інформації і держава мають ефективно співпрацювати.

Особливу увагу треба приділити темі висвітлення етнічних конфліктів. Збираючи інформацію щодо спірних етнічних питань, слід чітко дотримуватися принципу збалансованості. Не повинно бути категоричних оцінок, або тенденційно підібраних фактів та інтерв'ю. Крім того журналісти мають чітко усвідомлювати той факт, що погляди етнічних екстремістів не можна екстраполювати на всіх представників певної національності. Оцінювання зібраного матеріалу мають проводити незалежні компетентні експерти. Також слід виважено подавати історичні описи, особливо підчас конфліктів, адже історичні факти кожна зі сторін може тлумачити по-своєму.

Найголовніше - не перетворювати медіа на зону конфлікту, не роздмухувати пристрасті, не ставати на бік однієї із сторін, бо інша сторона почуватиметься знехтуваною.

1.4 Безпека журналістів підчас роботи у «гарячих точках»

Процеси демократизації суспільного життя надала журналістам федеральних і регіональних ЗМІ в різних країнах можливість висвітлювати бойові дії та наслідки катаклізмів безпосередньо з місця події. Репортажі з полів битв в Сербії, Афганістані, Іраку, Чечні, із зруйнованих ураганом «Катріна» міст США і змитих цунамі курортів Індонезії обійшли газети, журнали і телеканали всього світу. Такі матеріали гостро затребувані на ринку журналістської інформації, і цей попит добре оплачується як споживачем, так і редакціями ЗМІ.

Щороку кілька десятків українських журналістів, телеоператорів та фотокореспондентів виїжджають в «гарячі точки» або території «заморожених сутичок» висвітлювати збройні конфлікти і розказувати про повоєнне життя місцевого населення. Більшість журналістів їдуть в «гарячі точки» з власної ініціативи, і їх редакції не беруть на себе відповідальність за наслідки поїздки. Про це на прес-конференції в Києві повідомила голова Київської незалежної медіапрофспілки Михайлина Скорик. За її словами, такий висновок зроблено на підставі результатів експертного опитування, в якому взяли участь 18 українських журналістів-міжнародників, які час від часу висвітлюють події в зонах конфліктів. Вона стверджує, що більшість журналістів стикаються з погрозами з боку військових, з тому числі: з погрозами фізичного знищення (переважно, Чечня); спробами вилучити або вилученням відзнятого матеріалу (Чечня, Ірак, Придністров'я, Білорусь, Туреччина); заборонами на зйомку певних об'єктів (Грузія, Білорусь, Придністров'я, Ліван, Ірак, Туреччина) і тиском з боку спецслужб (Україна, РФ, Білорусь, Ізраїль), а також стають свідками загибелі своїх колег (Чечня, Ірак), арештів на кілька діб (Чечня, Білорусь, Кот Д'Івуар, Афганістан) [17, 30].

Можна говорити навіть про появу значної за чисельністю групи журналістів, які спеціалізуються на висвітленні бойових конфліктів, актів тероризму та інших екстремальних ситуацій, які напрацювали в цьому напрямку певні навички і сформулювали якісь принципи поведінки в небезпечних для життя зонах.

2011 рік був не такий небезпечний в порівнянні з 2012: у минулому році у всьому світі було заарештовано 1044 журналіста, загинуло близько 66 кореспондентів, а нападам піддавалися більш 2 тис. журналістів. Всі ці дані виходять тільки з очевидних джерел, які засвідчені в масах, якщо не рахувати ще тих, яких змусили приховати істину [12, 15].

Часто редакції не брали на себе відповідальність за наслідки поїздки, тому безпека репортерів залежала лише від організаторів поїздки, а також їх самих. Журналіст Андрій Цаплієнко зазначив, що репортер перед виїздом в таке відрядження має чітко усвідомити, чи потрібно йому туди їхати, оскільки українські медіа слабо зацікавлені у висвітленні таких подій. За його словами, увага приділяється конфліктам тільки в момент їх початку або в разі, якщо там працюють офіційні представники України. Крім того, вінзаявив, що ставлення України як держави до своїх журналістів«ніяке», вона повинна піклуватися про журналістів так само, як про військових. За його словами, дуже часто журналісти стикаються з великим ризиком для життя і приносять більше користі для українського політикуму, ніж військові. Журналіст переконаний, що репортери, яких офіційно направляються в зони конфліктів, повинні отримувати статус учасника бойових дій. І коли журналісти західних країн в будь-якій ситуації знають, що їх держава не залишить в скрутному становищі, аж до силового втручання, то українські фахівці мають розраховувати в першу чергу на себе [21].

На відміну від українського законодавства міжнародне право регламентує правила роботи журналіста в зонах екстремальних ситуацій і у тому числі і регіонах, де йдуть бойові дії, досить чітко. Перші такі документи з'явилися ще на початку ХIХ століття. У статті 13 Гаазького Положення про закони і звичаї війни, а також у статті 81 Женевської конвенції від 27 липня 1929 говориться про «газетних кореспондентів». Згідно женевської конвенції, «особи, наступні за збройними силами, але не входять при цьому в їх особовий склад, такі як кореспонденти, репортери газет, маркетанти і постачальники, виявилися у владі супротивника, який вважає за необхідне їх затримання, мають право на звернення з ними як з військовополоненими, за умови наявного у них законного дозволу влади збройних сил, за якими вони слідують» [25, 17].

Питання про поліпшення захисту журналістів у небезпечних відрядженнях неодноразово обговорювалося в різних міжнародних організаціях, в тому числі і на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН. 8 червня 1977 були прийняті Додатковий протокол до Женевських конвенцій. У Протокол I, який належить до міжнародних збройних конфліктів, включена стаття 79 «Заходи щодо захисту журналістів». Стаття констатує, що:

- журналіст, який перебуває в небезпечній відрядженні в районі збройного конфлікту, будучи цивільною особою, користується в повному обсязі захистом, що надається міжнародним гуманітарним правом цивільним особам;

- за військовими кореспондентами, акредитованими при збройних силах, зберігається особливе положення, яке визнається ст.4-а, п.4 III Конвенції;

- посвідчення особи, зразок якого наводиться в додатку до Протоколу, є доказом, що власник посвідчення справді є журналістом [43, 102].

У відношенні репортера, якого затримують влади країни, громадянином якої він є, застосовується внутрішнє законодавство. Щодо журналістів країни, яка не бере участь у конфлікті, в разі затримання їх однієї з конфліктуючих сторін, діють норми права мирного часу.

Слід розуміти, що саме по собі українське і міжнародне законодавство не в змозі захистити журналіста у всіх абсолютно ситуаціях і, в умовах війни, носить для воюючих сторін скоріше рекомендаційний, декларативний характер. Репортер, що знаходиться на передньому краї, діє на свій страх і ризик, так само як і той, хто виходить на бойові завдання разом з підрозділами спеціального призначення. Практика роботи кореспондентів у зонах стихійних лих і техногенних катастроф показує, що вони легко можуть стати жертвами мародерів і злочинних груп.

Знання журналістом своїх юридичних прав і обов'язків не тільки значно полегшує його перебування в складних умовах бойових дій і катастроф, але й створює сприятливий фон для виконання ним професійних завдань.

Професійний журналіст завжди потурбується про свою безпеку. Цей навик потрібно розвивати, так само, як навики проведення інтерв'ю або журналістського розслідування. Журналіст направляється туди, де повинен сприймати ризик як певну даність. Разом з тим, досвід, напрацьований військовими кореспондентами російських і зарубіжних ЗМІ, доводить, що при виконанні певного комплексу заходів, прояві адекватної ситуації обережності й обачності, ризик можна звести до прийнятного для небезпечної відрядження мінімуму. О. Романюк задля власної безпеки рекомендує ретельно готуватися до відрядження у «гарячі точки». По-перше необхідно зібрати якомога більше інформації про країну, в яку іде журналіст. Запорука власної безпеки - знання законів цієї країни особливо тих, що стосуються свободи слова, право на зйомку фото та відео продукту [46, 49].

Від'їжджаючи на завдання у гарячу точку журналіст має потурбуватися про медичне обстеження, страховку та документи. При виборі одягу слід керуватися декількома міркуваннями: в першу чергу - практичністю (бажано, щоб одяг був одночасно теплим та малопромокаємим, оскільки заздалегідь невідомо, в яких умовах доведеться працювати і ночувати). У складних умовах бойових дій набагато практичнішим буде рюкзак або м'яка спортивна сумка, яку можна при необхідності підкласти під голову при ночівлі. Із собою журналіст має взяти аптечку обов'язково із антисептиками та засобами знезараження води. [57, 12].

Перші кроки з невідомої і небезпечної території - це завжди непросто, тому журналіст має планувати свій приїзд так, щоб забезпечити собі безпечний маршрут. Безперечно, менш загрозливо працювати у групі, або домовитися про допомогу з виконуючими свої обов'язки в зоні бойових дій військовими або працюючими з ліквідації стихійного лиха підрозділами МНС. Логічно використовувати для приїзду та адаптації авторитет і можливості і неурядових організацій, представлених в регіоні. Користуючись такою допомогою, треба розуміти, що журналістів спробують пов'язати певними моральними зобов'язаннями по інтерпретації побаченого, дати однобічну картину того, що відбувається, чого у подачі в ефір треба уникати.

На місці подій для забезпечення нормальної роботи в екстремальних ситуаціях, журналіст повинен виробити програму власних дій. Найобережнішим він має бути підчас прямого репортажу, розвиток дій у якому у «гарячих точках» непередбачуваний. Не варто давати власні оцінки, краще просто викладати факти. Так, наприклад, в жовтні 2007 року військова група під назвою «Ісламська Нація Іраку» оголосила полювання та нагороду в 10 тисяч доларів за голову одного кореспондента, який дозволив собі критикувати діяльність цієї групи в своїх репортажах [43, 117].

Журналіст повинен чітко знати рамки законності власних дій в даному регіоні чи на території держави, де він працює. Якщо місцева влада примусить його конфіскувати плівку, потрібно тримати при собі одну зі старих і непотрібних. Таким способом вправно користувалися американські журналісти під час війни в Іраку [57, 60].

Після виконання завдання доцент кафедри періодичної преси факультету журналістики УрГУ В. Аміров рекомендує складати звіт для того, щоб уникнути припущених помилок в майбутньому. Якщо немає ніякої можливості забезпечити підготовлений матеріал у межах даної країни, можна зберігати дану інформацію і за її межами, наприклад, у мережі Інтернет [3, 41].

Для кореспондентів, що працюють у «гарячих точках», існує декілька факторів ризику. До них, безумовно, слід віднести вільну або мимовільну участь журналіста в політичній боротьбі або в інформаційній війні, адже якщо його дії стануть відомі іншій стороні, то репортера в будь-якому випадку чекають неприємності. Деякі журналісти справедливо стверджують, що їх діяльність схожа на роботу розвідника. Певна схожість існує, бо і той, і інший добувають інформацію, обидва найчастіше потрапляють в екстремальні ситуації, і обидва ризикують життям. І це треба теж мати на увазі і ставитися до цього як до неминучості, як до об'єктивного фактору ризику.

В більшості випадків журналіст, будучи акредитований при певній організації, або той, що виїхав в ту чи іншу точку для вільного пошуку, не володіє дипломатичним імунітетом. А це означає, що будь-який репортер може потрапити під дію місцевих законів, і не буде висланий, а буде арештований - це теж є об'єктивним фактором ризику.

І, нарешті, останнє - непередбачуваність розвитку подій. Адже відомо, якщо в ряді випадків ми можемо передбачити загальну тенденцію того, що станеться в країні, чим закінчиться розвиток тієї чи іншої ситуації, то коли журналіста викрадають, коли у відношенні до нього роблять провокацію - цього ніхто ніколи не знає, це кожен повинен відчувати і сам себе оберігати.

Взяття в заручники журналістів в Україні не є розповсюдженим. Такі випадки траплялись скоріше в 90-ті роки та на початку 2000-х, і були більш пов'язані зі з'ясуванням стосунків між бізнес-структурами. В заручники українських кореспондентів можуть взяти у так званих «гарячих точках» - Іраку, Афганістані, Чечні тощо [37, 83]. Журналіста можуть викрасти з міркувань політичної вигоди (щоб привернути увагу широкої громадськості), економічної вигоди, через помсту, помилково, або для того, щоб використати його як гарантію безпеки.

Часто, захоплення в заручники планується заздалегідь і є системним. Журналіст повинен оцінити потенційний ризики власного захоплення і якщо він у групі ризику, обов'язково потрібно продумати, наскільки легко для викрадача було б взяти його у заручники. Зловмисникам потрібен час, щоб дізнатись певну інформацію про нього, визначити ті події або ситуацій, коли він найуразливіший.

У випадку коли журналістаузяли в заручники, головне - не втратити самовладання. Щоб пережити тривалий період стресу, слід навчитись позитивно сприймати дійсність і не виявляти свої емоції настільки довго, наскільки це можливо.

Держави, що не беруть участь у конфліктах, також як і всі задіяні сторони, повинні вжити ефективних заходів, щоб гарантувати, що вони самі, збройні сили, комбатанти, секретні і розвідувальні служби та інші посадові особи, які беруть участь у боротьбі з тероризмом, будуть розуміти і поважати права журналістів як цивільних осіб відповідно до Женевської Конвенції та Додатковими Протоколами до неї, також як їх право на свободу вираження поглядів.

Держави повинні приділяти достатні ресурси й увагу запобіганню нападів на журналістів, розслідуванню таких нападів, коли вони відбуваються, і негайному притягненню винних до судової відповідальності. Це знизить об'єктивні ризики для безпеки життєдіяльності працюючих у «гарячих точках». Ті держави, що не беруть участь у конфліктах, також як усі конфліктуючі сторони, ніколи не повинні дозволяти особам, які перебувають у них на службі, або комбатантам зображувати з себе кореспондентів або намагатися використовувати журналістівяк своїх агентів [3, 66].

Медійні, журналістські, видавничі і телерадіомовні асоціації, академічні установи та інші структури громадянського суспільства обов'язково мають вжити заходів, щоб посилити безпеку репортерів, які висвітлюють конфлікти і тероризм, у тому числі шляхом навчання, вдосконалення інструкцій з безпеки і забезпечення відповідним обладнанням. Така тенденція простежується лише в декількох європейських державах. Україна до них, на жаль, не відноситься.

Індустрія ЗМІ і міжнародне співтовариство повинні розглянути питання про заснування фонду з метою надання допомоги малозабезпеченим медіа-організаціям і вільним журналістам в отриманні доступу до навчання з питань безпеки і до обладнання, що дозволить врятувати чимало життів.

Спілка журналістів Росії випустила заяву, в якій закликав закордонних колег виробити загальні стандарти для висвітлення теми тероризму. Для цього фахівці запропонували, зокрема, провести в Росії глобальний форум, присвячений ролі ЗМІ у протидії світовій терористичній загрозі. Російські журналісти сподіваються, що завдяки виробленню єдиних стандартів працівники засобів масової інформації по всьому світу зможуть перестати звинувачувати один одного в подвійних стандартах. Автори заяви переконані, що загальні для всіх журналістів правила необхідні, і при цьому вони можуть «конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах» [47, 29].

Події на інформаційних полях глобальної терористичної війни - від конфузу британської ВВС з «двома жертвами» вибухів в Лондоні до скандального інтерв'ю Басаєва на американському телеканалі АВС, що викликали неадекватну, в дусі «холодної» війни, реакцію української влади - змушують повернутися до ідеї вироблення міжнародним медійним співтовариством єдиних професійно-етичних стандартів. Спілка журналістів України вже зробила перші кроки в цьому напрямку, в 2001 році прийнявши «Кодекс українського журналіста НСЖУ». У Російській Федерації у 2003 році Індустріальний комітет ЗМІ розробив «Антитерористичні конвенції. Правила поведінки ЗМІ у випадках терористичного акту і контртерористичної операції». У свою чергу, міжнародна конференція ЮНЕСКО «Тероризм і засоби масової інформації» (Маніла, 2002) закликала медійні асоціації до обговорення «етичних проблем, що стосуються висвітлення тероризму в ЗМІ», а Рекомендація ПАРЕ 1706 (2005) - до розробки кодексу «поведінки для журналістів, фотографів і редакторів, які займаються питаннями терористичних актів і загроз » [47, 60].

Світова спільнота журналістів, редакторів, видавців і мовників зацікавлена в тому, щоб мати єдині і досить деталізовані стосовно до різних ситуацій орієнтири професійної поведінки, які можуть далі конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах. Принципово важливо, щоб ці орієнтири були вироблені самим співтовариством, за участю психологів, соціологів, етнологів, теологів та інших експертів, а не нав'язані ззовні. Вони повинні дотримуватися всіма ЗМІ та поважатися всіма владами.

Вироблення єдиних стандартів у висвітленні теми тероризму повинна покласти край взаємним обвинуваченням у застосуванні «подвійних стандартів». Одночасно вона сприятиме пошуку універсального визначення тероризму і, в кінцевому підсумку, прийняттю державами - членами ООН всеосяжної антитерористичної конвенції, на чому свого часу наполягав Кофі Аннан. У зв'язку з цим СЖР звертається до ЮНЕСКО, ОБСЄ, Раді Європи, Міжнародної Федерації Журналістів, Міжнародного інституту преси та іншим міжурядовим і неурядовим організаціям, що мають компетенцію у сфері масової інформації, із закликом найближчим часом провести глобальний форум, присвячений ролі ЗМІ в протидію світовій терористичній загрозі. Національна спілка журналістів України сподівається, що до їх ініціативи приєднаються всі медійні організації та асоціації країни.

Рекомендації для журналістів по кожній із груп ризику детально розроблені як у спеціальній літературі (наприклад, Х.-П. Гассер. Захист журналіста в небезпечних відрядженнях; Моду А. Міжнародне гуманітарне право та діяльність журналістів. Журналісти в «гарячих точках»), так і в рекомендаціях журналістських спільнот. При всій «елементарності» рекомендацій вони досить дієві і допомогли врятувати життя і здоров'я вже не одному представнику друкарської та телевізійної братії. Потрібно розуміти, що абсолютної безпеки у відрядженні в «гарячі точки» гарантувати не може ніхто. Ніхто також не може дати універсальних, «загальноситуаційних» порад щодо поведінки журналіста і в відрядженнях в зону, наприклад, стихійних лих. Однакових випадків не буває в принципі, і тим не менш, прислухатися до досвіду колег, які пізнали небезпеки на собі, варто.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ НОВИННИХ СЮЖЕТІВ ПРО ТЕРАКТИ, ЕКСТРЕМАЛЬНІ ПОДІЇ ТА КАТАСТРОФИ НА УКРАЇНСЬКОМУ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ

Чималої кількості етичних помилок під час висвітлення екстремальних подій припускаються журналісти в засобах масової інформації різних країн. Щоб визначити рівень якості висвітлення терактів, катастроф та стихійних лих на українському телебаченні, ми проаналізували сюжети про найгучніші техногенні та природні трагедії світу, що транслювалися в випусках новин за період 2000-2012 рр.

2.1 Стихійні лиха в ЗМК

У серпні 2005 року метеорологи зафіксували наймасштабніший ураган за всю історію Сполучених Штатів «Катріна». Дана катастрофа стала провідною темою світових новин на українському телебаченні того періоду. Щодня протягом декількох тижнів телеканал «Інтер» передавав нові цифри з місця трагедії. Жоден з українських журналістів та операторів не відбув у відрядження до США, тому всі телекомпанії почергово випускали в ефір один і той же відеоряд, однакові інтерв'ю Президента Сполучених Штатів Джорджа Буша та речника з Міністерства надзвичайних ситуацій із зверненнями до громадян держави, закликами та попередженнями, лише змінюючи порядок планів. Відзначилися у висвітленні стихійного лиха лише журналісти «ICTV», які віднайшли в Інтернеті любительське відео американців з епіцентру урагану та першими випустили в ефір ці кадри.

Деякі українські журналісти ледве не дійшли до інформаційного садизму під час висвітлення даної катастрофи, коли майже з захватом та в подробицях описували страждання та втрати американських сімей. Певну категорію людей, вразливих і ранимих, така інформація травмує та сенсибілізує, знижуючи поріг психічної травматизації.

У жовтні 2012 року на території північно-східної Америки зафіксували ще один масштабний ураган «Сенді». Стихійне лихо стало провідною темою новин, після виборів у Верховну Раду,у нашому медійному просторі. Сюжети про масштаби стихійної катастрофи на території північно-східної Америки на таких телеканалах як «1+1», «СТБ», «Новий», «ICTV», «Новини 24» тощо базувалися на інформації та відео, що було представлене американськими інформагентствами.До речі, лише тільки «ICTV» позначили, з якого джерела надійшов відеоматеріал для сюжету.

Телеканал «СТБ» майже не щодня сповіщав нові подробиці надзвичайного становища в Америці. Журналісти протягом кількох днів використовували майже однаковий відеоряд, вибираючи «найсмачніші» кадри відзнятого американцями відео, не позначаючи його плашкою «архів», що викликало в глядачів телеканалу «СТБ» ілюзію незмінного становища американського народу протягом великого проміжку часу, не дивлячись на те, що телевізійники передавали в ефірі інформацію про поліпшення метеорологічних умов у більшості штатів США.

Згідно з етичними нормами, журналісти мають подавати лише перевірену інформацію без здогадок та припущень. Цей пункт стосовно економічних збитків після урагану «Сенді» на території США, порушили майже всі українські телеканали, до того ж кожний із них оперував абсолютно різними цифрами, розбіг яких вимірювався десятками мільярдів доларів.

Замість того, щоб проінформувати українське населення про масштабність стихійного лиха, «5 канал» пішов іншим шляхом, і більшість своїх новинних сюжетів присвятив темі вигоди урагану для американської влади підчас виборчої кампанії. Телеканал «UBR» взагалі екстремальну подію стушував, зробивши сенсаційну заяву про те, що ураган «Сенді» став причиною падіння НЛО, що, до речі, безпідставно може викликати серйозну хвилю паніки серед певних верств населення.

Телеканал «Новини 24» на відміну від конкурентів не лише проінформував про критичне становище американців, але й продемонстрував шляхи вирішення проблем, що з'явилися після негоди: гуманітарну допомогу, ремонтні роботи метрополітену, журналісти показали інтерв'ю людей, які живуть в умовах евакуації та не покладають надій на покращення метеорологічної ситуації на батьківщині. Таким чином, телевізійник уникнув нав'язування глядачам та потерпілим від урагану стану безпорадності, натомість вселивши в людей надію на краще майбутнє.

Загалом усі українські центральні телеканали уникали в новинних сюжетах синхронів з постраждалими від урагану, але якщо такі й мали місце («Новий», «5 канал», «Новини 24»), висловлювання людей не були занадто негативними та емоційними, що є безперечним плюсом для телеаудиторії.

26 грудня 2003 року на території Ірану стався землетрус, в якому загинуло 43 тисячі людей.Про трагедію сповістили всі українські телеканали, висловивши лише припущення про матеріальні збитки для країни та вказуючи приблизні цифри загиблих. Лише журналісти «1+1» оприлюднили декілька варіантів цифр: версію, надану офіційними джерелами і версію місцевих ЗМІ.

Опісля трьохтижневої пошуково-рятувальної операції, оновлені дані пустили ефір тільки «Новини 24», «UBR» та «5 канал». Загалом, оновлену інформацію майже не щодня подавав телеканал «Новини 24», щоправда, змінюючи в сюжетах лише декілька речень.

Телеканал «UBR» використав інтерв'ю з потерпілим, відзняте місцевим телебаченням. Воно відповідало всім етичним нормам: інтерв'юер надавав лише фактичну інформацію - врівноважено та беземоційно. Недоліком роботи журналістів над даною темою було використання у відеоряді крупних планів із неповнолітніми постраждалими.

Масштабний поштовх землі у Китаї в провінції Сичуань стався 12 травня 2008 року. Найбільш детально цю тему висвітлив «5 канал», використавши відеоряд, наданий світовими інформаційними агентствами. Журналісти зупинилися на кількості жертв, матеріальних збитках країни, висвітлили питання щодо відсутності загиблих українців тощо. Єдиним недоліком сюжетів є порушення етичного кодексу стосовно використання крупних планів на відео поранених дітей.

Телеканали «Інтер» та «1+1» обмежилися лише констатуванням факту землетрусу та кількості його жертв, не використовуючи жодних коментарів фахівців в галузі сейсмології, чим позбавили людей необхідної інформації щодо причин та можливих поштовхів у майбутньому.

Землетрус у східного узбережжя острова Хонсю в Японії, також відомий, як Великий східнояпонський землетрус магнітудою у 9,0 відбулося 11 березня 2011 року.

Любительську зйомку першого стихійного лиха випустив в ефір «5 канал», залишивши кадри будівель, що осипаються прямо на людей. «Новини 24» використали у сюжеті запис із автомобільного відеорегістратора у самому епіцентрі цунамі, випустивши заразом кадри тонучих дітей у машинах на автомагістралях.

«5 канал» та «1+1» були найоперативнішими серед вітчизняних конкурентів у інтерв'ю з постраждалими українцями на території Японії. Через кілька годин після землетрусу обидва канали зв'язалися за допомогою скайпу зі студентами, які детально описали перебіг подій.

Повідомлення про цунамі, яке стало наслідком землетрусу, всі українські телеканали підкріпили відеорядом, відзнятим японськими журналістами з гелікоптеру, на якому якомога краще видно масштаби катастрофи.

Як відомо, цунамі спричинило ще одне лихо для японців - вибух на АЕС Фукусіма-1. Українські журналісти («5 канал», «1+1», «Перший») за відсутності коментарів місцевих фахівців стосовно аварії оперативно знайшли вихід зі становища і звернулися до експертів з НАН України за припущеннями науковців щодо можливого перебігу подій із радіаційною ситуацією на території Японії та держав-сусідів.

Питання щодо матеріальних збитків країни через цунамі першим підняв телеканал «Новий». На жаль, знов відбулася розбіжність у цифрах на різних українських телеканалах, хоча всі вони посилалися на одне джерело - інформаційне агентство «Інтерфакс».

Провідне місце у висвітленні наслідків трагедії зайняли два українські телеканали - «5 канал» та «1+1». Останній був єдиним, хто відправив у Японію спеціального кореспондента Олександра Романюка за ексклюзивним відео та інтерв'ю з постраждалими. Журналіст «Телевізійної служби новин» зібрав невичерпний матеріал для сюжету з місця катастрофи. Треба віддати належне репортеру за те, що не дивлячись на трагічність події у власному сюжеті він використав більш нейтральні, а місцями й позитивні інтерв'ю з потерпілими. «У нас, звичайно, немає газу, немає води, немає тепла, але я щасливчик, що залишився живий», - розповідає один із інтерв'юерів кореспонденту. телебачення екстремальний журналістика сюжет

30 серпня 2012 року на території Еквадору сталося виверження вулкану Тукурахуа. Воно подавалося на українських телеканалах переважно у вигляді ВМЗ. Це, очевидно, було викликано недостатністю інформації для більш детального висвітлення стихійного лиха. Лише декілька телеканалів («Інтер», «ICTV» та «Перший») підкріпили закадровий текст синхронами. До речі інтерв'ю з науковцями-сейсмологами використали лише журналісти «Інтеру» та «Першого», кореспонденти «ICTV» надали перевагу враженням свідків виверження вулкану. Таким чином телеглядачам журналісти не надали повної інформації щодо перебігу подій на Еквадорі та можливих наслідків стихійного лиха. Жоден з кореспондентів навіть не обмовився про об'єм матеріальних збитків та необхідність жителів найближче розташованих сіл в евакуації.

Гірш за всіх дану подію висвітив телеканал «UBR», використавши тип подачі матеріалу «без коментарів». «Екстремальні» події даного характеру обов'язково мають бути підкріплені інформацією щодо кількості загиблих, постраждалих, евакуйованих місцевих жителів та туристів. В іншому випадку краще зовсім не видавати даний матеріал в ефір.

22 листопада 2012 в Новій Зеландії також ознаменовано датою виверження вулкану. До висвітлення в ефірі даної природної катастрофи журналісти українських телеканалів підійшли більш виважено та серйозно. Це видно з наданого відеоряду та викладу інформації з наукового погляду, а не, як дуже часто відбувається на нашому ТБ, зі сторони лише побаченого. Не дивлячись на те, що відео, використане в сюжетах було, очевидно, взяте в інформаційних агентствах, інтерв'юерами на телеканалах виступали зовсім різні люди: від науковців-сейсмологів до цілого апарату Міністерства надзвичайних справ у Новій Зеландії. Кореспондент телеканалу «24 Новини» також заручився синхронами свідків, які, до речі, не заглиблюючись у трагічність події, просто переповіли історію того, як вони дізналися про виверження вулкану. «Головне, що всі живі та здорові», - закінчив турист.

Журналіст «5 каналу» окрім викладеного вище використав у сюжетах рекомендації місцевим жителям та туристам, надані фахівцями в галузі безпеки життєдіяльності, на випадок якщо в радіусі небезпеки знаходитимуться жителі країн СНД.

2.2 Висвітлення терористичних актів та воєнних дій

1 вересня 2004 школа №1 у місті Беслан була захоплена терористами, де 1128 дітей і дорослих взяли в заручники. 3 вересня в результаті теракту загинули 334 людини, в тому числі 186 дітей.

За перебігом визволення школярів спостерігав весь світ. Українці нову інформацію дізнавалися переважно з 4 телеканалів - «Перший», «Інтер», «1+1» та «ICTV», які в перші дні трагедії ретранслювали відео, відзняте російськими телекомпаніями: «Первым Национальным», «НТВ» та «Ren-TV».

За відсутності у перші 2 дні захвату бесланської школи №1 необхідного для вражаючого ефекту відеоряду, російські журналісти вдаються до порушень етичних норм, використовуючи інтерв'ю з родичами захоплених у заручники. Незважаючи на заборону оперативним штабом, Радою Безпеки ООН та Генпрокуратурою, репортери все ж таки намагалися дізнатися майбутній план дій правоохоронців щодо складеної ситуації. Дана тактика репортерів навпаки сприяє зміцненню позицій терористів, затрудняє дії співробітників контртерористичних підрозділів, а тим більше - прямо або побічно створює додаткові загрози життю та здоров'ю заручників.