Іменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦIАЛIСТА

ІМЕННИКОВІ ДЕРИВАТИ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ В «МАТЕРІАЛАХ ДО СЛОВНИКА…» Є. ТИМЧЕНКА

Виконала

ст. групи 735186 Каліневич Наталія Вікторівна

Керівник Стовбур Л.М.

к. філол. н., доцент

Нормоконтролер Бойко Л.П.

ЗАПОРІЖЖЯ

2009

ЗМІСТ

Завдання на дипломну роботу спеціаліста

Реферат

Вступ

Розділ 1 ЕВОЛЮЦІЯ ІМЕННИКОВОЇ СЛОВОТВІРНОЇ СИСТЕМИ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ОБ'ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови

1.2 Семантико - дериваційна характеристика словотворчих засобів XV-к.XVIIст

Розділ 2 СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ XV- к.XVII ст. ( НА БАЗІ «МАТЕРІАЛІВ ДО СЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)

2.1 Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду в середньоукраїнській мові

2.2 Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV-к.XVII ст

2.3 Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду

2.4 Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІНИЙ КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ: УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

ЗАТВЕРДЖУЮ:

зав. кафедри української мови

доц. Стовбур Л.М.

10 вересня 2008 року

протокол №2

ЗАВДАННЯ

на дипломну роботу спеціаліста студентці

Каліневич Наталії Вікторівні

1. Тема роботи: Іменникові деривати чоловічого роду в «Матеріалах до Словника…» Є. Тимченка) затверджена наказом по університету від 17 грудня 2008 р. № 2035с

2. Термін здачі студентом закінченої роботи 11 квітня 2009 р.

3. Вихідні дані до роботи: «Матеріали до Словника...» Євгена Тимченка

4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, що їх належить розробити)

І. Еволюція іменникової словотвірної системи української мови як об'єкт лінгвістичних досліджень.

1.1.Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови.

1.2.Семантико-дериваційна характеристика словотворчих засобів XV- к.XVIIст.

ІI. Специфіка словотвору іменників чоловічого роду XV - к.XVII ст. (на базі «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка)

2.1.Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду в середньоукраїнській мові

2.2.Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV-к.XVIIст.

2.3. Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду.

2.4. Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

3. Консультанти з роботи із зазначенням розділів роботи, що їх стосуються

Розділ	Консультант	Підпис, дата завдання видав завдання прийняв
Вступ	Стовбур Л.М.	10.09.2008	10.09.2008
Перший розділ	Стовбур Л.М.	08.10.2008	08.10.2008
Другий розділ	Стовбур Л.М.	06.01.2009	06.01.2009
Висновки	Стовбур Л.М.	18.03.2009	18.03.2009

4. Дата видачі завдання 10 вересня 2008 року

Керівник ___________ (підпис)

Завдання прийняв до виконання ___________ (підпис)

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

№ п/п	Назви частин та етапи роботи	Термін виконання етапів роботи	При мітка
1.	Пошук наукових джерел з теми дослідження, їх вивчення та аналіз; укладання бібліографії	Вересень 2008р.
2.	Добір фактичного матеріалу	жовтень 2008 р.
3.	Написання вступу	грудень 2008 р.
4.	Підготовка розділу 1. Еволюція іменникової словотвірної системи української мови як об'єкт лінгвістичних досліджень	січень 2009 р.
5.	Написання розділу 2. Специфіка словотвору іменників чоловічого роду XV - к.XVII ст. (на базі «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка)	лютий 2009 р.
7.	Формулювання висновків	березень 2009 р.
8.	Оформлення роботи, одержання відгуку та рецензії	квітень 2009 р.

Студент-дипломник ___________________ (підпис)

Керівник дипломної роботи ___________________ (підпис)

РЕФЕРАТ

Дипломна робота спеціаліста «Іменникові деривати чоловічого роду в «Матеріалах до Словника…» Є. Тимченка містить 78 сторінок.

Для виконання бакалаврської роботи опрацьовано 83 наукових джерела.

Об'єктом дослідження є одна з найважливіших підсистем деривації - словотвір іменників чоловічого роду.

Предметом дослідження виступають деривати, які утворені суфіксальним, конфіксальним, нульсуфіксним способами словотворення та основоскладанням. Вибір теми невипадковий: іменник - одна з найбільш багатих частин мови за своїми словотвірними можливостями, і її похідні становлять надзвичайно розгалужену й активну ділянку української словотвірної системи.

Мета бакалаврської роботи - опис дериваційної еволюції іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV - к.XVII ст.ст., що здійснюється на базі «Матеріалів до Словника …» Є.Тимченка.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) виявити склад похідних іменників чоловічого роду, що функціонували в пізній середньоукраїнській мові та зафіксовані у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка;

2) встановити шляхи розвитку й умови формування іменникових структур зазначеного типу;

3) проаналізувати становлення семантики усіх лексико-словотвірних типів описуваних субстантивів;

4) визначити рівень продуктивності словотворчих засобів, уживаних у процесі деривації аналізованих похідних.

Методи дослідження. Для характеристики лексико-словотвірних груп похідних, тлумачення значення слів тощо використовується описовий метод. При визначенні семантичної та словотвірної будови досліджуваних одиниць використовується метод компонентного аналізу. Застосовується також порівняльний, порівняльно - історичний та зіставний методи.

Наукова новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що вперше досліджується словотвір іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. на базі «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка, тобто з'ясовуються особливості основоскладання, суфіксального, конфіксального та нульсуфіксального словотвору та активності використання досліджуваних дериватів.

Сфера застосування. Результати дослідження можуть бути використані при укладанні посібників, розробці вишівських курсів зі словотвору лексикології, практикумів з морфеміки.

ДЕРИВАЦІЯ, СУФІКСАЦІЯ, КОНФІКСАЦІЯ, НУЛЬСУФІКСАЦІЯ, СЛОВОСКЛАДАННЯ, ОСНОВОСКЛАДАННЯ

ВСТУП

Незважаючи на одностайну думку лінгвістів про важливість дослідження питань словотвору в його сучасному та історичному аспектах, діахронічна система словотворення української мови залишається мало опрацьованим розділом українського мовознавства. Зокрема недостатньо вивчена словотвірна система середньоукраїнської мови, без з'ясування якої історія української мови не може претендувати на повноту.

На шляху до вивчення словотвору української мови як функціонуючої системи були здобутки і втрати. Так виклад словотворення в п'ятитомному академічному курсі граматики української мови критика оцінила як певний крок назад навіть у порівнянні з двотомним академічним «Курсом сучасної української літературної мови» 1951р. [4, с.109].Однак цей прорахунок був надолужений виданням цілого ряду праць з української словотвірної морфеміки і словотвору сучасної української літературної мови, а саме: Н.Ф.Клименко «Система афіксального словотвору сучасної української літературної мови» (1973); «Словотвір сучасної української літературної мови» (1979); «Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній українській мові» (1984), В.П.Олексенко «Словотвірні категорії суфіксального іменника» (2002), П.І.Білоусенко «Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду)» (1993), «Нариси з історії українського словотвору (суфіксація)» (2002) тощо. У названих працях та ряді інших робіт у цілому досліджена словотвірна будова української мови відповідно до висунутих теорією ідей з приводу принципів організації словотвірної системи мови [1, с.8]. Проте ця проблема потребує ще глибшого й детальнішого розгляду, й зумовлює актуальність обраної теми.

Мета бакалаврської роботи - опис дериваційної еволюції іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV - к.XVII ст.ст., що здійснюється на базі «Матеріалів до Словника …» Є.Тимченка.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) виявити склад похідних іменників чоловічого роду, що функціонували в пізній середньоукраїнській мові та зафіксовані у «Матеріалах до Словника…» Євгена Тимченка;

2) встановити шляхи розвитку й умови формування іменникових структур зазначеного типу;

3) проаналізувати становлення семантики усіх лексико-словотвірних типів описуваних субстантивів;

4) визначити рівень продуктивності словотворчих засобів, уживаних у процесі деривації аналізованих похідних.

Однією з найважливіших підсистем деривації є словотвір іменників чоловічого роду, обраний об'єктом цього дослідження.

Предметом дослідження виступають деривати, які утворені основоскладанням та суфіксальним, конфіксальним, нульсуфіксним способами словотворення. Вибір теми невипадковий: іменник - одна з найбільш багатих частин мови за своїми словотвірними можливостями, і її похідні становлять надзвичайно розгалужену й активну ділянку української словотвірної системи.

Джерельною базою дослідження є: «Матеріали до Словника…» Євгена Тимченка, що відображають лексику окресленого періоду функціонування української мови.

Методи дослідження. Для характеристики лексико-словотвірних груп похідних, тлумачення значення слів тощо використовується описовий метод. При визначенні семантичної та словотвірної будови досліджуваних одиниць використовується метод компонентного аналізу. Застосовується також порівняльний, порівняльно - історичний та зіставний методи.

Наукова новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що вперше досліджується словотвір іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. на базі «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка, тобто з'ясовуються особливості суфіксального і конфіксального словотвору та активності використання досліджуваних дериватів.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження можуть бути використані при укладанні посібників, розробці вишівських курсів зі словотвору, лексикології, практикумів з морфеміки.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (83 позиції). Загальний обсяг роботи - 78 сторінок.

РОЗДІЛ 1 ЕВОЛЮЦІЯ ІМЕННИКОВОЇ СЛОВОТВІРНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ОБ'ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови

Сучасний етап розвитку української дериватології характеризується намаганням систематизувати словотворчі одиниці на нових концептуальних чи методичних засадах, переглянути і уточнити деякі наукові поняття, що сформувалися упродовж кількох десятиліть становлення дериватології як науки. Ці тенденції засвідчують такі монографічні праці, як «Морфеміка української мови» О.К.Безпояско та К.Г.Городенської (1987), у якій вперше словотворчі афікси української мови на спільній семантичній основі згруповано у функціонально-семантичні поля, «Українська словотвірна дериватологія» В.О.Горпинича (1998), де по-новому витлумачено кілька засадних понять словотвору, зокрема такі, як словотвірна похідність, твірна основа, словотворчий формант і спосіб словотворення, а також «Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови: будова та реалізація» Є.А.Карпіловської (1999), автор якої, використавши нову ідеологію моделювання мови та найповніший генеральний реєстр слів, створила оригінальний комплексний опис суфіксальної підсистеми сучасної української літературної мови, запропонувала модель функціональної суфіксальної граматики, що графічно репрезентує суфіксальну підсистему в статиці і динаміці.

Підготовка ряду узагальнюючих праць з історії української мови, здійснена вітчизняними лінгвістами 70-х - 80-х рр., супроводжувалася остаточним виформуванням вчення про словотвір з морфології в окрему лінгвістичну дисципліну [2, с.3-4]. Постало питання підготовки й видання узагальнювальної праці з історичного словотвору. Тим часом, вітчизняними дериватологами протягом останнього півстоліття було вивчено історію окремих фрагментів словотвірних підсистем різних частин мови (С.П.Бевзенко, О.П.Білих, П.І.Білоусенко, Т.М.Возний, С.В.Воропай, А.П.Грищенко, Л.Л.Гумецька, В.В.Ґрещук, К.А.Качайло, І.І.Ковалик, В.В.Німчук, В.М.Русанівський, Л.М.Стовбур, В.В.Токар, С.П.Самійленко та інші). Ці розвідки показали багатство словотворчих способів і засобів української мови на різних етапах її розвитку. Особливе місце в системі частин мови посідає іменник: він є найбагатшим у словотвірному відношенні класом слів. Іменникова дериваційна система української мови від найдавніших часів характеризується величезною кількістю формантів і, як правило, значним числом лексико - семантичних груп, у межах яких використовуються певні афікси [2, с.2-3].

В питанні історичного словотворення іменника значну роль відіграли широковідомі праці С.П.Бевзенка «Історична морфологія української мови» (1962р.), Л.Л.Гумецької «Нарис словотворчої системи української актової мови XIV-XV ст.» (1958р.), С.П.Самійленка «Нариси з історичної морфології української мови. Ч.І.» (1964р.). Українське мовознавство накопичило досить великий матеріал з історичного словотвору іменника: досліджено історію ряду важливих дериваційних формантів, на історичному матеріалі виконано низку робіт тощо.

Уперше послідовно системний підхід до вивчення словотвору в ряді праць застосував І.І.Ковалик. Працюючи над виявленням специфічних особливостей словотвірних понять, які мають становити певну системну цілісність, він тим самим докладав зусилля до вивчення елементів словотвірної системи та способів їх структурної організації. На відміну від попередників І.І.Ковалик обґрунтував необхідність виявлення словотвірних типів як основних вихідних словотвірних величин у синхронічному, діахронічнму та порівняльно-історичному дослідженні мов, вважаючи, що суфіксологія не вичерпує всієї проблеми питання. Під словотвірним типом у афіксальному словотворенні дослідник розумів узагальнене словотвірне поняття, яке включає в себе три складники: лексико-семантичну єдність, єдність лексико-граматичного характеру твірної основи, єдність афіксальної частини.

Найбільш повною і придатною для практичного використання в дослідженнях словотвірних систем є класифікація лексико-словотвірних значень конкретних іменників, виконана з ономасіологічних позицій М.Н.Янценецькою (1987р.), де лексико-словотвірне значення визначається як реалізація власне словотвірного значення на рівні семантичної теми більшого чи меншого ступеня узагальнення, що зв'язує семантичну і словотвірну семантику.

Питанню словотвору російських особових назв присвячені дві праці: Г.Г.Гінкена «Древнейшие русские двуосновные личные имена и их уменьшительные», у яких автор розглядає словотвірну будову особових назв тільки одного типу - з двома основами; О.М.Селіщева «Происхождение руських фамилий, имен и прозвищ», де автор поряд з історією виникнення вказаних у заголовку особових назв розглядає і словотворчі засоби простих і складних особових назв.

До проблеми словотвірної будови слов'янських особових назв першим підійшов учений Ф.Міклошич у праці «Die Bildung der slavischen Personennamen». У названій праці Ф.Міклошич розглядає творення простих слов'янських особових назв і дає перелік суфіксів, за допомогою яких вони утворюються; творення складних особових назв, зважаючи на частини мови, які можуть входити в склад першого або другого компонента особової назви; форму сполучення обох компонентів складної особової назви; синтаксичне взаємовідношення двох компонентів складного слова; порядок компонентів у складній особовій назві; він подає також алфавітний перелік основ, від яких утворюються слов'янські імена людей. Праця Ф.Міклошича і тепер не втратила своєї наукової цінності, і всі пізніші дослідження слов'янської ономастики більшою чи меншою мірою спираються на неї. Недоліком цієї праці можна вважати лише неповноту наведеного автором слов'янського матеріалу, взятого тільки з болгарської, сербської, російської, чеської і польської мов. До того ж, Ф.Міклошичу не був ще відомий зв'язок між так званими простими і складними особовими назвами, який довів пізніше А.Фік. Тому думка Ф.Міклошича відносно переважання слов'янських особових назв з однією основою потребує корективів.

Історичний словотвір української мови досліджує численні й різноманітні історичні зміни словотворчих одиниць слова, закономірності збереження та зміни будови, вживання і функцій словотворчих одиниць у їх історії. Панівним типом творення іменників в період XV - к.XVII ст. був морфологічний тип словотворення, представлений в мові усіма своїми різновидами.

Для пізнання мови української народності XV-к.XVIIст. виняткове значення має також історична лексикографія, яка відіграла важливу роль у розвитку словотворення української літературної мови. Величезний внесок зробила праця Є.Тимченка «Материалы для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV-XVIIІ вв.». Часу для збирання й опрацювання староукраїнської лексики в Є.Тимченка було мало. Та незважаючи на це, автор на 1904р. уклав словник, котрий налічував приблизно 12-13 тисяч статей. Машинопис словника, що налічує 2048 сторінок, нині зберігається в бібліотеці Інституту мовознавства імені О.О.Потебні й Інституту української мови НАН України. Джерельною базою його були 60 тисяч карток-контекстів, вибраних із 34 пам'яток української мови XV-XVIIІ ст. О.Шахматов справедливо критикував не дуже чіткі принципи диференційного підбору реєстрових слів, орфографічне осмислення вокабул. Учений підкреслив: «Ми думаємо, що Словник виграв би, коли б зареєстрував взагалі всі слова старовинних пам'яток, не зупиняючись на різних дуже хистких критеріях». О.Шахматов підкреслив, що Є.Тимченко використав значну кількість пам'яток, у тому числі рукописні «Кройнику», що зберігалася в бібліотеці Київського університету, й хронограф, який належав редакції журналу «Киевская старина». Високо оцінюючи словник Є.Тимченка, акад. О.Шахматов зазначав : «…І в тому вигляді , як праця виконана, вона являє видатний інтерес . Історичний словник містить декілька типів слів, досі не зареєстрованих в жодному словнику; слова ці пояснено здебільшого вірно і точно; вони оснащені прикладами , котрі передані дуже точно і які супроводяться посиланнями на томи й сторінки…. Обробка слів, пояснення їх значень, указівки на їх іноземне джерело зроблені дуже задовільно… Незважаючи на повноту та деякі інші хиби словникової праці Є.Тимченка, ми признаємо його найвищою мірою корисною основою для повного історичного словника малоруського словника». Підводячи підсумки розгляду машинопису Є.Тимченка акад. О.Шахматов підкреслив: «…Цей словник, при всіх його недоліках, не можна не визнати працею видатною й найвищою мірою корисною».

Традицію української наукової історичної лексикографії, основоположником якої був Є.Тимченко, з честю продовжують мовознавці Інституту суспільних наук АН України у Львові , що під керівництвом Л.Л.Гумецької створили капітальний «Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» у двох томах (К., 1977-1978).

«Матеріали до Словника…» Є.Тимченка не втратили своєї актуальності й можуть відіграти позитивну роль як база історико- лексикографічних та історико-семантичних дослідів. Вони можуть слугувати за посібник для студентства і широкого загалу, адже нині виходить у світ і читається досить великий масив літератури, створеної нашою давньою мовою.

1.2 Семантико - дериваційна характеристика словотворчих засобів XV - к.XVIIст

Чільне місце в морфологічному типі словотворення займає суфіксальний спосіб, який полягав, здебільшого, у суфіксації основ. Продуктивність суфіксів різна. Застосування суфікса зумовлене родом іменника, морфологічною природою його основи, лексичною категорією іменників, до складу яких входить це новоутворення, та індивідуальним лексичним значенням основи. Так, наприклад, агентивні суфікси сполучаються з дієслівними основами із значенням дії, але в той же час вони зв'язані з певною основою і невзаємозамінні (-арь, -ачь, -тель). Ця основа тільки як виняток може вступати в зв'язок з двома синонімічними суфіксами.

Найбагатшим і найрізноманітнішим є склад іменників чоловічого роду. У зв'язку з цим найкраще представлені суфіксальні типи іменників чоловічого роду. Найбільшу строкатість суфіксальних типів має категорія назв осіб чоловічого роду. В той час як в інших категоріях іменників серед багатьох суфіксів виділяється тільки кілька провідних суфіксальних типів, чоловічі особові назви більш-менш рівномірно розподілені між шістьма відносно продуктивними суфіксами. Найменшу строкатість суфіксальних типів виявляє категорія абстрактних назв середнього роду, за своїм значенням назв дій або властивостей [ 1, с.8 ].

Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови незмінно привертає увагу дослідників. Вона неодноразово ставала об'єктом як теоретичних студій з морфеміки та словотворення, так і предметом опрацювання при укладенні різнотипних морфемних та словотвірних словників. Аналізу окремих ланок суфіксальної підсистеми, проблемам встановлення інвентаря її одиниць, визначення їхніх властивостей, відношень між одиницями, особливостей використання одиниць суфіксальної підсистеми в процесах творення слів різних частин мови присвячено багато праць вітчизняних мовознавців (О.К.Безпояско, С.В.Воропай, К.Г.Городенської, Н.Ф.Клименко, М.Я.Плющ, Л.О.Родніної, М.В.Кравченко та ін.). Спробу описати суфіксальну підсистему як цілісний мовний об'єкт здійснено в колективній монографії «Словотвір сучасної української літературної мови» (К., 1979). У працях Л.Л.Гумецької, В.В.Німчука, І.І.Ковалика, С.П.Самійленка, А.П.Грищенка, Л.М.Полюги, П.І.Білоусенка та інших дослідників предметом дослідження ставала й історія формування окремих ланок та одиниць суфіксальної підсистеми української мови. Не оминули українські вчені своєю увагою й закономірності функціонування певних суфіксів у різних типах морфемних структур слова (колективні монографії «Морфологічна будова сучасної української мови» (1975); «Морфемна структура слова» (1979); «Морфеміка української мови» К.Г.Городенської та О.К.Безпояско (1985). В останні роки вийшли також друком морфемні словники української мови : двотомний словник-довідник І.Т.Яценка «Морфемний аналіз» (1980-1981), «Морфемний словник» Л.М.Полюги (1983), «Словник афіксальних морфем української мови» Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловської, В.С.Карпіловського та Т.І.Недозим (1998). У 1985 році побачив світ «Українсько-російський словотворчий словник» З.С.Сікорської.

Крім того, у сучасній лінгвістиці накопичено цінний досвід теоретичного осмислення результатів аналізу будови та функціонування морфемної і словотвірної підсистем мов, зокрема суфіксальної підсистеми як найбільш розгалуженої й активної в слов'янських мовах. Цьому питанню присвячені праці М.М.Шанського, В.В.Виноградова, О.А.Земської, Г.О.Винокура, М.Д.Степанової та ін.

В іменниковій деривації завжди панівним був суфіксальний словотвір, проте переважно в новіші часи активною стала й конфіксація як засіб поповнення субстантивної лексики. Суто префіксальний спосіб деривації представлений в іменниковій системі ще з праслов'янского періоду.

У працях зі словотвору останнім часом все більшої уваги стали надавати проблемі конфікса. На сьогодні в навчально-методичній літературі є різні погляди на це питання, але очевидно, що термін «конфікс» стає загальноприйнятим, а прихильники цього терміну наводять переконливі аргументи на його користь. Вже робляться спроби більш або менш систематичного опису ознак конфіскації на матеріалі різних частин мови. Виділення конфіксів у словотвірній і словозмінній системі різних мов послідовно проводив В.П.Старинін у книзі «Структура семітського слова» (1963р.), де наводяться приклади із індоєвропейських і семітських мов, які переконливо свідчать про те, що конфіксація - явище загальномовне.

Питання, пов'язані з конфіксацією, значною мірою ґрунтуються на наукових ідеях, які склались у Казанському університеті протягом ряду десятиріч. Багато з них розроблялось під керівництвом В.М.Маркова. Це наукові дослідження Г.О.Ніколаєва, Е.А.Балаликіної, А.А.Амінової, Е.В.Казанської та ін. У конфікс організовуються афікси - твірні засоби, значить, семантика конфікса базується на сумі словотвірних значень цих афіксів. Елементи конфіксів, функціонуючи як єдиний твірний засіб, реорганізовують своє значення, і реорганізація ця йде від простої суми значень елементів до повного їх злиття й ідіоматизації [20, с.9].

В останні роки значно посилився інтерес лінгвістів до конфіксації, вивчення особливостей цього способу деривації, специфіки функціонування конфіксальних морфем тощо (В.Старинін, В.Марков, Г.Ніколаєв, Л.Стовбур, І.Іншакова, К.Качайло, С.Воропай та ін.). Однак конфіксальна деривація іменника лишається однією з малодосліджених ділянок. Праці, присвячені іменниковій конфіксації, мають фрагментарний характер. У синхронічному розрізі подано аналіз специфіки функціонування іменникових конфіксів сучасної української мови (С.Воропай), у діахронічному аспекті досліджено розвиток конфіксальних іменників з постпозитивними елементами -ник (І.Іншакова), -ок (К.Качайло), та матеріально не вираженим другим компонентом (Л.Стовбур). Дослідження конфіксації як одного з найпродуктивніших способів словотворення українського іменника XV - к.XVII ст. важливе для характеристики становлення й функціонування дериваційної підсистеми цієї частини мови.

У своїх працях функції афіксів також розглядають О.Безпояско, П.Білоусенко, С.Воропай, К.Городенська, О.Меркулова, В.Німчук, М.Плющ та ін.

Неослабний інтерес до вивчення віддієслівних іменників у слов'янському мовознавстві спостерігається ще з ХХ століття. У сфері наукових досліджень перебували питання історії формування девербативних субстантивів (Л.Булатова, Л.Гумецька, І.Ковалик, А.Майборода), вивчено окремі типи цих похідних (А.Вовк, В.Токар, Л.Третевич, М.Наконечний), їх семантичну та морфологічну валентність (М.Кравченко), стилістичні функції (Л.Дідківська, Л.Родніна).

Останнім часом актуалізується дериваційний аспект вивчення згаданих похідних з огляду на високу продуктивність окремих словотвірних типів і моделей віддієслівних іменників у сучасній українській мові, зокрема девербативів із граматичним значенням предметності. Увагу вчених привертає, насамперед, словотвірний статус розгляданих похідних, їхня дериваційна будова. Дериваційний аспект вивчення віддієслівних похідних дав підстави для вибудови концепції словотвірної категорії опредметненої дії (І.Вихованець, К.Городенська), або категорії опредметнених значень дієслівних предикатів (В.Олексенко). Однак згадана категорія не стала ще предметом спеціального системного аналізу, хоча й потребує глибокого і об'єктивного розгляду [35, с.7].

Пильну увагу лінгвісти приділяли й питанням становлення такого способу творення іменників як основоскладання. Історію виникнення й формування складних іменників досліджували С.П.Самійленко, І.Й.Тараненко, Н.П.Москальова, Л.П.Павленко, В.М.Ліпич, частково на матеріалі певних лексико-семантичних груп - Л.М.Полюга, О.П.Білих та ін. Семантичну та дериваційну природу композитів сучасної української мови описано в працях Л.Є.Азарової, К.Г.Городенської, Н.С.Родзевич та ін. Але історія формування складно - суфіксальної підсистеми українського іменника вивчена фрагментарно. Значна частина іменникових суфіксів, які брали участь у складно - суфіксальній деривації, їх функціональний обсяг, сполучуваність з різними типами основ, ступінь активності використання для вираження певної словотвірної семантики, їх дистрибуція на певних етапах розвитку української мови залишається поза увагою мовців [33, с.3-10].

На сьогодні сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно - суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонента визначається не всіма вченими. Майже всі композити середньоукраїнської мови є похідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокі складно - суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношеннях між елементами). Опорними компонентами вони могли мати основи дієслівні або іменникові.

У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про термін для позначення процесу творення дериваційно складених лексем: «словоскладання» чи «основоскладання», хоча немало дослідників їх ототожнює (В.М.Немченко, В.О.Виноградов та ін.). Це проявляється і в кодифікуванні термінів: основоскладання - це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). І.В.Каллістова, Л.П.Павленко та ін. вважають, що найбільш придатним видається термін «словоскладання», оскільки складні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле, тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують. Проте більшість учених наголошує на необхідності розмежування цих понять, відводячи кожному з них окреме місце в словотворенні (М.Н.Родзевич, О.І.Моісєєв, В.О.Горпинич та ін.). В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творення складних слів, другим є основоскладання [33, с.5-8]. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводить до різних тлумачень поняття «композит», яке в лінгвістичній літературі сприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитів полягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів, основ чи коренів, об'єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розумінні композити - це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).

Префіксальні похідні іменники, які не мають в своїй структурі матеріально виражених суфіксів, викликають до себе велику увагу лінгвістів, хоча тривалий час не були предметом дериваційного дослідження. Такий спосіб словотворення називають ще конверсією, десуфіксацією, безафіксним, фонетичним, реверсивним чи флективним способом [49, с.14]. В.В.Лопатін вперше у слов'янському мовознавстві обґрунтував нульсуфіксацію як спосіб творення похідних слів і дійшов висновку, що в «безсуфіксних» типах носієм словотвірного значення є нульовий суфікс [34, с.15], Л.Л.Гумецька винесла девербативи, утворені «безсуфіксним способом», за межі суфіксальної деривації [15, с.79], послідовно вживає термін «нульовий суфікс» у своїй монографії Н.Ф.Клименко. А вже у вітчизняному мовознавстві поняття нульового суфікса було сформовано і зникла підстава для назви безсуфіксний спосіб.

Аналіз мовного матеріалу приводить до висновку, що історичний словотвір української мови досліджує численні й різноманітні історичні зміни словотворчих одиниць слова, закономірності збереження та зміни будови, вживання і функцій словотворчих одиниць у їх історії.

РОЗДІЛ 2

СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ В СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКІЙ МОВІ XV -XVIII ст. ( НА БАЗІ «МАТЕРІАЛІВ ДО СЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)

2.1 Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду у середньоукраїнській мові

Різні підходи до позначення предметів і явищ навколишнього світу (об'єктивно - нейтральні, суб'єктивний і підсилювальний) зумовлюють вибір певного кола словотворчих формантів. В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, які в давньосхіднослов'янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ), здебільшого для творення лексики стилістично нейтральної. Це зумовлюється не лише значенням суфікса, а й вибором твірних основ: такі форманти не поширюють твірні основи просторічних, розмовних слів. З другого боку, деривати, що займають у лексичній системі стилістично марковані позиції, творяться за допомогою суфіксів, які розгорнули свою продуктивність раніше (-анъ, -унъ) та ін. Це свідчить про те, що розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширенням денотивної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсів української мови, їх розбудовою.

Щодо функцій всі суфікси можна поділити на три категорії: 1) суфікси, що постійно зберігають лексичне значення (напр., суфікси назв дій на -нье\\-ние, -енье\\-ение; 2) суфікси, позбавлені реального значення, які виконують роль чисто структурних формантів і, внаслідок своєї непродуктивності, в свідомості мовців майже перестали вимовлятися (зна-к, ста-н тощо); 3) багатофункціональні суфікси, які в сполученні з одними основами зберігають своє лексичне значення, у сполученні ж з іншими - служать тільки іменниковими визначниками (-ець як формант, що субстантивує прикметникову основу - стар-ець).

У процесі розпаду давньоруської мовної єдності на основі відповідних говірок між XIV- XV ст. в основному вже сформувалася мова української народності, яка разом з лексико - граматичною системою успадкувала від давньоруської мови й систему катайконімного словотвору.

З давньоруської мови перейшли в середньоукраїнську і основні засоби катайконімного словотвору - суфікси -ц-і (-ець), -ан-и (-ян-и), - ичан-и.

Найпродуктивнішими був суфікс -ц-і, який приєднувався до топонімних основ як слов'янського, так і неслов'янськоо походження: волбырєвцєм, борысовцомъ, стрыець, бастунцы, радуньцы, церкасцовъ, каневцовъ, болоховцовъ, запорожцовъ, бучатець, нежиловцы, чигиринць, полтавци, запорожци, коломийци, полтавць, погорци.

У писемних пам'ятках української мови фіксуються катайконіми з суфіксом -ичан-и: львовчанє, тетеровчане, мазувчанинъ. Є.М.Прокопович, В.Н.Хохлачова, Н.Т.Шеліхова вважають, що в середньоукраїнській мові назви жителів продуктивно утворювались і за допомогою суфікса -ич- і становлять специфічну рису середньоукраїнської мови.

Вибір моделі з тим чи іншим суфіксом (простим чи складним) зумовлюється переважно «словотвірним середовищем», але трактується, що вибір словотворчих засобів зумовлюється аналогією та місцевою традицією, дія яких не піддається моделюванню [8, с.34].

Відтопонімний словотвір є відносно самостійною одиницею за своїми особливостями, моделями, словотворчими засобами і ресурсами, тенденціями і закономірностями, що робить правомірним дослідження відтопонімного словотвору. Це нова сторінка в ономастиці, тільки вона дає можливість до кінця пізнати природу власної назви, оскільки при утворенні похідних топоніми такі свої властивості, які за інших умов існування залишаються надійно прихованими від дослідника.

Не вивчивши системи відтопонімного словотвору, не можна створити повної картини загальної словотвірної системи мови, бо перенесення закономірностей відапелятивного словотвору на систему відономастичного не сприяє всебічному і глибокому його пізнанню, спотворює наше уявлення про справжній стан відтопонімної словотвірної системи.

Суфікс -ник (-ик)

В українській мові функціонували словотвірні моделі, що входили до словотвірних структур «прикметник - іменник», «дієслово - іменник», «іменник - іменник». Окремі дослідники віддають перевагу відприкметниковому типу творення, якщо в мові певного періоду є прикметник, який можна вважати твірним, напр.: безбожникъ - безбожный, неповинникъ - неповинный, побожникъ - побожный. Кваліфікування таких іменників як полімотивованих допускає вважати утвореними від будь-якої частини мови: іменника, дієприкметника, дієслова, якщо останні фіксуються в пам'ятках досліджуваного періоду.

У відприкметниковому словотворенні українська мова зберегла давньосхіднослов'янські лексико - словотвірні типи дериватів з формантом -ник. Деякі іменники цього типу мали супровідне значення місця дії: церковникъ (79:2,469), у окремих дериватів нової української мови значення місця дії висувається на перший план. Напр.: городовникъ (79:1,184) - «міський житель», дорожникъ (79:1,224) - «придорожний вартівник».

Серед відприкметникових дериватів з формантом -ник лексико - словотвірна група найменувань осіб за соціальним станом у середньоукраїнській мові поповнювалася не дуже інтенсивно, адже були збережені майже всі іменники, що фіксувалися в пам'ятках X-XIII ст. (служебникъ, будникъ, наказникъ). Напр.: бобровникъ (79:1,60) - «чиновник», обходникъ (79:2,23) - «посол», незникъ (79:1,487) - «бідняк» тощо.

Давньосхіднослов'янські іменники, що належали до лексико - словотвірного типу назв осіб за зовнішньою чи внутрішньою ознакою, поступово виходили з ужитку, однак тип у середньоукраїнській мові зберігся, про що свідчать поодинокі утворення: сильникъ (79:2,320) - «сильний», бездольникъ (79:1,47) - «нещасливець», знаменникъ (79:1,331) - «обманщик».

Кілька назв осіб за характерною поведінкою - давньосхіднослов'янський спадок: праведникъ (79:2,46), грешникъ (79:1,188). Матеріал пізніших середньоукраїнських пам'яток дає можливість поповнити цей ряд іншими іменниками, що функціонують у відповідних творах (прелесникъ). Більше їх у новій українській мові. Напр.: облудникъ, бездольникъ тощо.

Віддієслівні назви осіб у середньоукраїнській мові групуються за тими ж лексико - словотвірними значеннями. Деякі з наведених нижче іменників можна віднести і до відприкметникових похідних, твірні основи яких в сучасній мові втрачені [19, с.84].

Група назв осіб - виконавців дії, названої дієсловом (за сталим тимчасовим заняттям або за професією), поступово втрачали в своєму складі церковнослов'янські, книжні елементи, що фіксувалися в пам'ятках давньосхіднослов'янської доби. Однак основний її склад був збережений. Матеріал пізніших староукраїнських пам'яток показує словотвірну регулярність розвитку розглядуваного типу. Напр.: мерочникъ (79:1,426), мосяжникъ (79:1,436), клинникъ (79:1,367), колесникъ (79:1,371), крашенникъ (79:1,383), будьникъ (79:1,72) (робітник), бьльникъ (79:1,80).

Група назв осіб , які є об'єктами чи результатами дій, досить стійка в українській мові. Приклади: колодникъ (79:1,372), страдникъ (79:2,369).

Група найменувань осіб із формантом -ник за характеризувальною дією продовжила свій розвиток в українській мові. Майже всі давньосхіднослов'янські іменники, які називали осіб за процесуальною ознакою, що означає їх поведінку, погляд тощо, перейшли в українську мову, панівна більшість із них збережена в сучасній мові. Напр.: бездольникъ (79:1,46), вымысленикъ (79:1,145), притворникъ (79:2,236).

У лексико - словотвірній групі назв осіб, де процесуальна ознака вказує на соціальний стан особи, зміни відбулися не так бурхливо. Їх ядро, успадковане з попередньої епохи українською мовою у цілому задовольняло потребу мовців. Небагато новотворів цього типу дала нова українська мова, напр.: обивателъ (79:2,9) - «громадянин», наказникъ (79:1,458) - «приказчик», будникъ (79:1,71) - «робітник».

У пам'ятках старої і нової українських мов фіксується також ряд нових дериватів на -ник з різноманітними характеризувальними значеннями: тип стосунків, внутрішня чи зовнішня ознака. Напр.: провинникъ (79:2,224) - «той, хто провинився», роздорникъ (79:2,280) - «розлучник».

Середньоукраїнська мова успадкувала з попереднього періоду майже всі назви осіб, що здійснюють дію за допомогою знаряддя, механізму, пристосування: вапенникъ (79:1,84), бедренникъ (79:1,52), колесникъ (79:1,371). Ця група слів виявляє певну активність у вживанні упродовж всієї історії української мови. Однак значного поповнення новими десубстантивами не відбулось. Приклади: красильщик (79:1,373) - «той, хто фарбує», мельникъ (79:1,324), мосяжникъ (79:1,331) - «мідник», ремесникъ (79:2,270) - «ремісник», рьзникъ (79:2,304) - «м'ясник» тощо.

Назви осіб, що використовують предмет за призначенням, здійснюють трудову та інші дії над об'єктом поступово розширювалися. Напр.: пищальникъ (79:2,108) - «дудочник».

Назви осіб, що торгують, купляють, володіють чимось. Ця лексико - словотвірна група поступово збільшила свій кількісний склад, напр.: бортникъ (79:1,163) - «пасічник», папьрникъ (79:2,83) - «той, хто виготовляє папір».

Лексико - словотвірний тип назв осіб, що функціонують у певній сфері діяльності, в українській мові свій склад розширював повільно. Лише кілька іменників поповнили групу найменування осіб, що функціонують в економічній, військовій і подібній діяльності. Напр.: судникъ (79:2,377), печатникъ (79:2,102), каменникъ (79:1,356).

Назви осіб означального типу. Група назв осіб за предметом, який дає соціальну характеристику, в українській мові втрачає в лексичному складі. Окремі слова виходять з ужитку, у інших (печатникъ (79:2,102), ключникъ (79:1,360)) предметно- характеризуюче значення було послаблене вже в попередній період, через те вони систематично зблизилися з найменуванням осіб, що здійснювали дію за допомогою інструмента, пристосування або з назвами людей за соціальним станом. Однак в українській мові все ж таки трапляються випадки розглянутих утворень, що свідчить про живучість лексико - словотвірного типу: бачмажникъ (79:1,145), картникъ (79:1,358) тощо.

Більшість найменувань за характерною поведінкою міцно закріпилася в українській мові і з невеликими втратами дійшла до нашого часу . Напр.: шкодникъ (79:2,497), напастникъ (79:1,463) - «спокусник», трудникъ (79:2,401).

Група найменувань осіб за соціальним станом різнилася в українській мові постійним оновленням її складу у зв'язку зі зміною суcпільно - економічного життя носіїв мови. При цьому на кожному етапі розвитку мови вона зберігала давньосхіднослов'янську основу і належала до найбільш численних. Реєстр назв посадових осіб не був постійним: дворникъ (79:1,201), коморникъ (79:1,373).

Суфікс -ецъ

Дослідники історії української мови звернули увагу на зростання кількості найменувань осіб на -ець у середньоукраїнській мові порівняно з попереднім етапом її розвитку [19, с.7]. Українська мова зберегла майже всі давні відприкметникові найменування осіб на -ець, нові деривати фіксуються рідко. Більшість утворень на -ець має атрибутивні лексико - словотвірні значення.

Назви, що вказують на тип родинних та інших стосунків. У середньоукраїнській мові нових власне відприкметникових утворень трапляється небагато. Напр.: единецъ (79:1,242), облюбенецъ (79:2,12), сыновецъ (79:2,382). Іменник сыновецъ почав мотиваційно співвідноситися із син, що сприяло відокремленню суфікса -овець. В українській мові цей процес завершився. У сучасній мові сыновецъ співвідноситься лише з син, адже давні прикметники на -ов зараз мають іншу фонемну структуру.

Найменування, що вказують на соціальний стан. Давні утворення цього типу поступово виходили з ужитку. Нових, власне відприкметникових дериватів, практично не трапляється, утворень відад'єктивних дієприкметників теж фіксується небагато. Приклади: богомислецъ (79:1,60) - «скитник», вырванецъ (79:1,151) - «обідранець», посланецъ (79:2,191), шубравецъ (79:2,503) - «бідняк».

Назви осіб за зовнішніми та внутрішніми ознаками. Панівна більшість давньосхіднослов'янських структур цього типу з чітко окресленою лексико - словотвірною семантикою була успадкована українською мовою. Однак нових утворень фіксується не дуже багато. Напр.: вырванецъ (79:1,151) - «обідранець», туземецъ (79:2,403), младенецъ (79:1,429) - «юнак».

Назви за характерною поведінкою. У середньоукраїнській мові поповнення цього типу новими утвореннями відбувалося повільно. Напр: бьглецъ (79:1,78), запамяталецъ (79:1,283), змашенецъ (79:1,326) - «зрадник», зычливецъ (79:1,345) - «доброзичливець», поганецъ (79:2,126) - «мерзотник», вырванецъ (79:1,151) - «обідранець», шаленецъ (79:2,489) - «безумець».

В українській мові розширилося коло дериватів з функціональним лексико - словотвірним значенням. Це переважно найменування осіб за місцем, способом, сферою діяльності: богомолецъ (79:1,67), гудецъ (79:1,192) - «гусляр», дьписецъ (79:1,224) - «історик», перекупецъ (79:2,96), стрьлецъ (79:2,370) - «полювальник», творець (79:2,387).

Суфікс -аръ

Запозичений суфікс -аръ належить до числа поширених словотворчих формантів на всіх етапах розвитку української мови, причому його продуктивність від століття до століття неухильно зростала, про це свідчать фіксації утворень на -ар у лексикографічних працях.

Відприкметникових утворень у давньосхіднослов'янський період не було. Група девербативів значно більша. Чільне місце в ній посідають назви осіб за функціональною дією. Функціональні найменування - це майже всуціль назви за сталим чи тимчасовим заняттям або професією: дударъ (79:1,236), рандаръ (79:2,262) - «орендар», референдаръ (79:2,270) - «доповідач», печатаръ (79:2,101) - «хранитель печатки», слюсаръ (79:2,232), сьчкаръ (79:2,382) - «різальник соломи», сньцаръ (79:2,234) - «різник», бичкаръ (79:1,123) - «пастух», виридаръ (79:1,135) -«садівник».

Група відіменникових дериватів на -ар уже в XI - XIII ст. була найчисленнішою серед усіх утворень з цим формантом, найбагатшою на лексико - словотвірні типи, давні тенденції набули дальшого розвитку [24, с.58].

Особи, які щось створюють: гончаръ (79:1,179), дикгнитаръ (79:1,208) - «сановщик», золотаръ (79:1,335), крайнькаръ (79:1,382) - «літописець», свьчкаръ (79:2,310), бондаръ (79:1,64) - «бочар», мынцаръ (79:1,442) - «монетчик».

Особи, які здійснюють трудову та інші дії над об'єктом - трудяться над якимось об'єктом: грабаръ (79:1,190) - «землекоп», сньцаръ (79:2,344) - «різник». Назви за місцем функціонування: практикаръ (79:2,208) - «астролог», шинкаръ (79:2,493) - «кабачник».

Суфікс -инъ

Суфікс -инъ у «чистому вигляді» внаслідок експансії форманта -янинъ і його варіантів у пам'ятках української мови трапляється рідко. Переважна більшість фіксацій з ним - це давньосхіднослов'янська спадщина. Натомість у багатьох структурах з фіналлю -янин можна виокремлювати як суфікс -инъ, так і -янинъ, оскільки ці деривати мотивуються подвійно: іменниками, що мають форму однини, та іменники, що стоять у множині: римлянинъ < Рим, римляни. Причому, якщо навіть іменника у формі множини на -яни в мові реально немає, він носіями мови може домислюватись як ідеальне слово, як потенційно можливе. Структури на -инъ і -янинъ варто розглядати разом.

Суфікс -инъ творить нові слова майже виключно від однієї частини мови - іменника. Утворення на -инъ поєднують в собі, як правило, модифікаційне (предметно - характеризуюче) і мутаційне (сингулятивне) словотвірні значення.

Найменування осіб за назвою країни, етнічною, національною належністю: гречанинъ (79:1,193), муринъ (79:1,438) - «негр», забужанинъ (79:1,258) - «житель зарубіжжя», предмьщанинъ (79:2,246) - «житель передмістя».

Найменування за належністю до певної соціальної групи. Давні утворення частково виходили з ужитку (людинъ, огнищанинъ), частково втрачали ознаки словотвірної членованості (господинъ). Проте тип не втратився, ця група поповнювалася утвореннями на -инъ і -анинъ: бояринъ (79:1,63) - «людина середнього достатку», дворянинъ (79:1,203) - «придворний».

Назви за релігійною належністю свій склад майже не поповнювали. Крім успадкованих з мови попередньої епохи іменників, фіксуються деякі нові утворення: господинъ (79:1,186) - «титул священика», поганинъ (79:2,145) - «язичник».

Суфікс -анъ (-янъ)

Бідний давньоруський матеріал, представлений одиничними утвореннями без живих мотиваційних зв'язків, а також пізні фіксації апелятивних структур на -анъ дали підставу М.Белію трактувати -анъ як власне українське утворення. За М.Белієм, суфікс -анъ з'явився в українських південно - східних і меншою мірою в південно - західних говорах як результат семантично однотипних утворень від ідентичних основ типу головатень на структуру типу голован. Однак з огляду на те, що структури з цим формантом все ж фіксуються й у пам'ятках XI - XIII ст., і в середньоукраїнській мові XIV -XV ст. як мікротопоніми типу Києванъ, Грътанъ, Степанъ і власні та особові назви слід вважати лише факторами, що інтенсифікували процес експансії праслов'янського за походженням суфікса в творенні української апелятивної лексики. Багато іменників з цим формантом полімотивовані, що дало підставу окремим мовознавцям одні і ті ж структури (типу голованъ, бороданъ) співвідносити або з твірними іменниками, або з прикметниками [3, с.114].

Відприкметникові похідні, що позначають людей, - це майже виключно найменування за зовнішньою ознакою: здорованъ (79:1,285). Віддієслівних назв осіб не фіксується. Відсубстантивні назви осіб всуціль атрибутивні. Майже всі вони характеризують особу за зовнішньою ознакою: гетьманъ (79:1,184), пасананъ (79:2,84), басурманъ (79:1,44). Також наявна назва знаряддя для певного виду діяльності: картанъ (79:1,359) - «пушка»; та результат дії: дувань (79:1,231) - «здобич».

Суфікс -унъ

Цей формант набув продуктивності й викристалізував свої функції на терені української мови. У «Матеріалах до Словника…» Євгена Тимченка наявні лише віддієслівні іменники - назви за характерною поведінкою: брехунъ (79:1,68), бегунъ (79:1,47).

Суфікс -ачъ

Суфікс -ач в українській мові належить до тих, які за рівнем продуктивності й функціональним навантаженням складають національну специфіку іменникового словотвору: дослідники неодноразово відзначали його високу продуктивність в українській мові. У пам'ятках давньосхіднослов'янської епохи утворень на -ач зафіксовано мало, тенденції дальшого розвитку форманта лише закладалися. Тому подальша його доля виявилася такою неоднаковою в різних східнослов'янських мовах [15, с.48].

Відприкметникове творення з суфіксом -ач на терені української мови було і є найменш розвиненим: вусачъ (79:1,148), силачъ (79:2,148).

2.2 Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV к. - XVII ст

Конфіксальна система української мови - продукт багатовікового попереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів може бути предметом спеціального дослідження. Конфіксальні деривати привертають увагу науковців з ряду причин. Ці похідні мають досить складну і багато в чому ще не зовсім ясну історію. Різноманітні в семантичному плані, вони становлять інтерес з точки зору структурних особливостей, хоча викликають значні труднощі при обробці матеріалу. У визнанні конфіксів як самостійних морфем, можна умовно виділити три етапи: 1) до 60-х років ХХ ст., мова йшла виключно про суфіксально - префіксальне словотворення; 2) з кінця 60-х років, коли питання про конфікс з усією чіткістю було поставлено В.М.Марковим, але більшість вчених продовжувала залишатися на попередній точці зору (Лопатін В.В., УлухановІ.С. та ін.); 3) з 70-х років, коли проблема конфіксації розв'язується багатьма дослідниками, а термін «конфікс» отримує свій статус у мовознавчих працях (Казанська Е.В., Амінова А.А. та ін.).