Лінгвокультурне дослідження фразеологізмів часу в англійській та російській мовах

Другою моделлю мовної інтерпретації часу можна вважати співвідношення повідомлення до певного моменту, не пов'язаного безпосередньо з моментом мовлення. Точку відліку тут визначає мовець, а минуле, теперішнє і майбутнє співвідноситься з нею як період "перед" - "під час" - "після" обраного моменту відліку [50, c. 159]. Таку модель часу можемо спостерегти, наприклад, у реченнях: Я раніше, коли села ще не знав, теж, бувало, заморював черв'ячка всячиною (Гр. Тютюнник); Його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу (В. Підмогильний).

Третій тип мовної інтерпретації часу - це така модель часу, яку прийнято називати хронологічною або календарною. Ця модель є глобальнішою та більш універсальною порівняно з двома попередніми моделями. У цьому випадку час перебігу подій у вигляді дат (або періодів) співвідноситься із загальноприйнятою та актуальною для певного суспільства шкалою поділу часу [50, c. 160]. Так, наприклад, сучасне суспільство послуговується християнським літочисленням, орієнтованим на народження Христа як точку відліку: час до та після Різдва Христового / нашої ери. Напр.: В 1945-му поліг комбат смертю хоробрих на околиці якогось польського містечка (О. Гончар); Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту (Л. Костенко).

До третього типу мовної інтерпретації часу варто також зараховувати й такі речення, які оперують поняттями давноминулого часу, напр.: Хочеш, я тобі на цимбалах заграю? - Грай. Отої, що в давнину співали (Г. Тютюнник); Жили тут люди в давню давнину (Л. Костенко); Але чому на землях цих, де Київ, / іще до літописних лихоліть, / так наче нам хто чорну дірку виїв / у історичній пам'яті століть? (Л. Костенко).

Речення такого типу можна співвіднести із антропоцентричною моделлю, проте тут більше наголошено на уявленні про світовий час як історичний процес: точку відліку пов'язано не з моментом мовлення конкретного адресата, а з актуальним для мовця історичним етапом розвитку суспільства.

Найбільш вживаною з наведених моделей часу в мовленні є перша - антропоцентрична. Ця модель найяскравіше представляє чіткий поділ часу на минулий, теперішній і майбутній. А тому традиційний тричленний поділ категорії часу на минулий, теперішній і майбутній є суто лінгвістичним явищем і не притаманний абсолютному фізичному часу (на відміну від т. зв. часу фізіологічного, пов'язаного з відрізком життя кожної конкретної людини [50, c. 161]).

Найяскравішим доказом відмінності картини "мовного" часу та часу фізичного вважаємо розбіжності у часових картинах світу різних мов, адже жодну мову в наш час неможливо повноцінно вивчати без порівняльного аспекту та залучення світового лінгвістичного досвіду. Зіставлення граматичних форм різних мов дає змогу ширше поглянути на специфіку певних аспектів досліджуваної мови: як граматичних форм вираження та семантичних особливостей у мові, так і світоглядної парадигми носіїв цієї мови.

Отже, лінгвістичний час не відображає реальний час безпосередньо, а є відтвореною за допомогою лінгвістичних засобів структурою усвідомлення мовцями моделі фізичного часу. Картина лінгвістичного часу не є тотожною за своєю суттю із часом фізичним. Чіткі відмінності між ними простежуються під час синхронічного дослідження розбіжностей у часових картинах світу різних мов, а також при діахронічному аналізі динаміки граматичних форм, що виражають часову семантику.

У російській, як і в інших слов'янських мовах, лінгвістичний час є чітко структурованим. Поділ на теперішній, минулий і майбутній є рисою лінгвістичного, а не абсолютного фізичного часу. Така тричленна ієрархічна структура лінгвістичного часу в українській та російській мовах базується на безпосередньому відношенні дії до моменту мовлення. Чим більший ступінь зосередження на моменті мовлення у мовній системі, тим більш узагальненою та ієрархізованою є структура часу в мові [50, c. 162].

В основі граматичної категорії часу знаходяться поняття часу і простору, які постійно розвиваються, відбивають об'єктивно реальний час і простір. Однак людські уявлення про простір і час відносні, отже, граматичні форми часу також фіксують відносний характер цих уявлень.

Поняття моменту мовлення трактується по-різному. Оскільки момент мовлення з логічної точки зору не обов'язково відноситься до теперішнього часу, були висловлені пропозиції розглядати його як тривалий час, здатний охопити логічну межу, що безперервно пересувається разом з дією і одержує перспективу в майбутньому.

Існує думка, що момент мовлення як точка відліку і поділу об'єктивного часу на теперішній, минулий і майбутній не є надійним критерієм, оскільки він відбиває певний об'єктивний час суб'єктивно і, отже, може виступати не як безпосередня, а опосередкована демаркаційна точка часу, або, інакше, як об'єктивна точка суб'єктивного часу. І. Кошева членування об'єктивного часу визначає не моментом мовлення, а станом предметів і їх зміною, що виражається через граматичний час, який передає відношення дії до періоду її протікання [33, c. 83].

Для порівняльно-типологічних досліджень важливішим, ніж те, що знаходяться в основі розмежування часових відношень, є сам факт розмежування і виділення в усіх порівнюваних мовах трьохчленної опозиції теперішній: минулий: майбутній час. Разом з тим слід відзначити, що між російською мовою, з одного боку, і англійською, з другого, щодо вираження часових відношень існують істотні розбіжності.

В англійській мові необхідно розрізняти два наступних поняття: час як загальну категорію і час як лінгвістичну категорію [62, с. 20]. Час в загальнофілософському поданні поряд із простором є формою існування матерії; він не залежить від людського сприйняття, знаходиться в постійному русі і безперервно змінюється. Час відображається людиною крізь чуттєве сприйняття та інтелект і знаходить вираження у мові, в семантиці лексичних і граматичних мовних одиниць. Момент безпосереднього сприйняття і відображення реальної дійсності, лінгвістично фіксується як "момент мовлення", утворює так званий "момент теперішнього часу" і виступає в якості маргінальної лінії між минулим і майбутнім. Лінгвістичний час може бути або орієнтованим на момент мовлення, "орієнтованим на теперішнє", "абсолютивним", або "неорієнтованим на теперішнє", "не-абсолютивним". Значення "абсолютивного часу" охоплює три сфери: сфери минулого, теперішнього і майбутнього. Сфера теперішнього включає момент мовлення і може передаватися лексично такими словами і словосполученнями як this moment, today, this week, this millennium тощо. Сфера минулого передує сфері теперішнього і оцінюється ретроспективно; вона може передаватися лексично такими словами і словосполученнями як last week, yesterday, many years ago тощо. Сфера майбутнього йде слідом за сферою теперішнього і оцінюється проспективно; вона може передаватися лексично такими словами і словосполученнями як soon, in two days, next week тощо. Значення "неорієнтованого на теперішнє" часу може бути або "відносним" ("релятивним"), або "фактичним" ("фактуальним"). Значення "відносного часу" вказує на співвідношення двох або більше подій і охоплює передування ("відносне минуле"), одночасність ("відносне теперішнє") і слідування в часі ("відносне майбутнє") однієї події відносно іншої. "Відносний час" передається лексично такими словами і словосполученнями як after that, before that, at the same time with, some time later та ін. "Фактичний час" виражає реальний астрономічний час або історичні віхи, не співвіднесені ні з моментом мовлення, ні з іншим часовим центром або подією; він передається лексично такими словами і словосполученнями як in the morning, in 1999, during World War II тощо [23, с. 115].

Фактичний час може передаватися тільки лексичними засобами, тоді як вираження абсолютивного і відносного часу в англійській мові може бути не тільки лексичним, але й граматичним. Граматичне вираження дієслівного часу за допомогою морфологічних форм дієслова утворює граматичну категорію часу (tense від латинського слова "tempus" - "час").

Категорія часу в англійській мові значно відрізняється від часових категорій дієслова в російській. У російській мові категорія часу передає, перш за все, значення абсолютивного часу; три часові форми російського дієслова представляють події лінійно, в їх розвитку від минулого до майбутнього, ср: Он работал вчера; Он работает сегодня; Он будет работать завтра. В англійській же мові існує чотири часових форм дієслова: форми теперішнього (work), що пройшов (worked), майбутнього (shall / will work), і "майбутнього-в-минулому" (should/would work). Дві форми майбутнього часу виражають майбутнє двома різними способами: як наступна подія щодо теперішнього, наприклад: He will work tomorrow (not right now), і як наступна подія щодо минулого, наприклад: He said he would work the next day. Дієслівні форми майбутнього часу виражають відносний час - слідування щодо плану теперішнього або щодо плану майбутнього. Дієслівні форми теперішнього часу і минулого часу виражають абсолютивний час та відносять події або до плану теперішнього, або до плану минулого; і це стосується всіх особистих дієслівних форм, включаючи перфектні форми, продовжені форми та форми майбутнього [12, с. 57]. Таким чином, в англійській мові існує не одна часова категорія дієслова, а дві взаємозалежні категорії часу: одна з них виражає значення абсолютивного часу в ретроспективній оцінці (минуле в протиставленні з теперішнім), а друга виражає значення відносного часу в проспективній оцінці (майбутнє в протиставленні з не-майбутнім).

Даний підхід додатково підтверджується тим, що з точки зору логіки одна й та ж категорія не може бути виражена в граматичній формі двічі: члени однієї парадигми повинні взаємно виключати один одного; існування такої специфічної форми як "майбутнє-в-минулому" підтверджує, що в англійській мові існує дві категорії часу [12, с. 59].

Отже, у двох зіставлюваних мовах категорія часу представлена трьохчленними опозиціями типу: speaks : spoke : will speak, is speaking : was speaking : will be speaking, які показують відношення часу дії до моменту мовлення рос. говорить : говорил : будет говорить. В англійській мові часові відношення виражаються ще формами часової віднесеності. В англійській та російській мовах категорія часу тісно пов'язана з категорією особи і виявляється в особових формах.

Питання про диференціацію двох мовних парадигм "граматичного" і "лексичного" часу є вельми актуальним на сьогодні і тому доречним буде розгляд категорії часу ще й в когнітивній лінгвістиці.

Когнітивна наука звертає, перш за все, особливу увагу на те, що ж було підведено під поняття часу буденною свідомістю, і що із сприйнятого органами чуття людини могло слугувати базою для формування такої концептуальної структури, як час. Безпосереднє відношення до категорії часу має, з погляду когнітології, те, що людина пізнає світ у його онтологічній суті - світ як він є, і категорію часу відносять саме до онтологічних категорій, за допомогою яких індивід розчленовує дійсність, що його оточує.

Категорія часу складалася як категорія природна, а це означає, по-перше, що в її підставах ще повинна зберегтися відома чуттєва або перцептуальна підстава, по друге, що вона слідувала у своєму перетво ренні принципам фамільної схожості, тобто розвивалася в різних напрямах. Слід також зазначити, що опису часових відношень релевантні такі ознаки, як становище спостерігача, характер і умови сприйняття [37, c. 7].

Це й не могло б бути інакше, оскільки поняття часу із самого початку виявляється антропоцентричним. Саме розвиток свідомості й самосвідомості в людини дає їй змогу усвідомлено сприймати навколишню дійсність, що є для неї просторово-часовою реальністю, а себе - як її частку, антропоорієнтировану точку взаємодії її координат.

Останніми роками принцип антропоцентризму став центральним у когніції й розуміється, перш за все, як особлива форма буття та усвідомлення людиною себе у центрі, причому в кожен конкретний момент часу її позиція визначена конкретним простором [51, c. 180].

Слід також звернути увагу на те, що з часу як когнітивного концепту зростає мовний час як знакова абстракція, що дає змогу розглядати й описувати світ як систему відносин у відхиленні від конкретних наочнопросторових маніфестацій об'єктів, які складають цю систему. На рівні чуттєвих переживань час уявляється людині в одному вигляді - це сьогодення, те "тепер", яке переживається як безпосередня даність.

Майбутнє, сьогодення й минуле є суттю абстракції від цього природного поняття часу [34, c. 68]. Будь-яка абстракція будується на певній сукупності конкретних фактів, які є складовими емпіричного досвіду людини і створюють основу усілякого знання взагалі. Побудова мовної системи часу заснована людиною на рефлексії, направленій на об'єкти поточного й попереднього сприйняття. Саме тому мовний час у багатьох мовах сформувався як система бінарних протиставлень - теперішнє/минуле, що відображає сферу людського досвіду, і лише значно пізніше до цих сфер реального досвіду долучилася сфера гіпотетичного, прогнозуючого досвіду, що дістала назву майбутнього. Важливий і той факт, що відмінність у статусі реального та прогнозованого досвіду, підкріплена структурними відмінностями між відповідними мовними формами, наштовхує лінгвістів на розгляд часової системи в мові як системи, що складається з двох підсистем:

- першу утворює протиставлення теперішнього й минулого як поточної та минулої реальності;

- другу утворює протиставлення минулого й теперішнього - майбутньому, як реального та нереального (тобто недоступного сприйняттю).

Багато фахівців у галузі когнітивістики підкреслюють той факт, що для опису семантики часу як граматичної категорії недостатньо лише схематичних тлумачень типу: "дія відбулася до моменту мовлення", "дія відбувається в момент мовлення", "дія відбудеться після моменту мовлення", - тобто тлумачень, що задаються виключно логічним обчисленням [43, c. 92]. Неадекватність такого підходу відрізняється ними, зокрема у такому феномені, як асиметрія минулого й майбутнього часу. Ця асиметрія випливає з різної природи думок мовного суб'єкта про ті події, що пройшли, і про майбутні події: тоді як повідомлення про минулі події є повідомленням про події, що дійсно мали місце тобто про референтні ситуації), то повідомлення про майбутні події є в будь-якому випадку не більше ніж припущення або передбачення, бо екстенсіоналом висловлювання в даному випадку є лише ситуація можливої дійсності (тобто нереферентна ситуація) [10, c. 32].

Що стосується формування категорії часу у свідомості людини, то слід зазначити, що це процес тривалий. Це пояснюється тим, що часові відносини недоступні безпосередньому спостереженню: їх потрібно виділяти шляхом абстрагування з численних фактів дійсності, яка спостерігається. Найбільш раннім із диференційованих часових уявлень є уявлення про одночасність. Трохи пізніше з часового контінууму виділяється часове передування й протиставлення минулих дій тим, що відбуваються зараз, тобто теперішніх дій. Усвідомлення часового передування вимагає певних навичок абстрагування, хоча і в цьому випадку є опора на реальну дійсність. Майбутній же час починає усвідомлюватися людиною пізніше теперішнього й минулого, оскільки немає жодної опори на конкретну дійсність, і його поява пов'язана із сферою запланованих дій [13, c. 101].

Висновки до розділу 1

Підсумовуючи інформацію першого розділу слід засвідчити, що:

Час є однією з основних форм буття, і як фундаментальна категорія філософії викликає інтерес різних дослідників до її вивчення в силу того, що вона представляє собою форму існування матерії, за допомогою якої людина осягає світ.

Розглядаючи поняття "час" як феномен, необхідно перш за все підкреслити таку його властивість, як калейдоскопічність, оскільки за номінацією "час" стоять концепти найрізноманітніших типів. З одного боку, час (у філософському розумінні цього слова) є номінацією, яка несе в плані свого змісту логічно сконструйований концепт, щo позбавлений будь-якої образності й відповідає поняттю, яке трактується традиційно. У цьому випадку значення слова "час" дорівнює його словниковому визначенню. Згідно зі словником С. Ожегова, час розуміється як одна з форм існування матерії, що нескінченно розвивається, - послідовна зміна її явищ і станів [49, c. 93]. Згідно з основною тезою філософського вчення про час, останній є перш за все об'єктивно-реальною формою існування матерії. Час, поряд з простором, володіє кількісною і якісною нескінченністю, і йому також притаманні одновимірність і необоротніть, яка виявляється, зокрема, у тому, що всі зміни у світі походять від минулого до майбутнього, і в тому, що те, що відбувається у світі, має певну тривалість і складається з моментів, які послідовно змінюють один одного [47, c. 19].

З іншого боку, розглядаючи час з лінгвістичної точки зору, під граматичним часом розуміють відношення моменту дії, що позначається дієсловом, до моменту мовлення. Причому, оскільки когнітивна лінгвістика орієнтована на аналіз живих процесів мовлення й на вивчення мовної системи в її зв'язках із процесами мовлення та мислення, саме момент мови має в когнітивній лінгвістиці первинне значення, а подія, про яку йдеться, - вторинне, релевантне значення.

На рівні ж буденної свідомості людина не встановлює для себе значення назви "час" ні з точки зору філософського розуміння, ні з визначенням категорії часу в граматиці. На питання, що таке час, носій мови вкаже вам на годинник або підкреслить цінність часу, імплікуючи її фразою: "Час - гроші", або ж відзначить швидкоплинність часу ("Час летить"), яка, справді, порівнюється в нашій свідомості з польотом птаха.

Дослідження розвитку мов на різних етапах еволюції людського суспільства дає підстави вважати, що диференціація уявлень про просторові відношення відбувалась раніше, ніж диференціація уявлень про час [73, c. 265]. Л. Брюль, наприклад, зазначає, що із первинного усвідомлення людиною ритму і періодичності поступово виникла абстрактна ідея всесвітнього однорідного часу.

Аналізуючи різноманітні розуміння концепту часу як філософами і мрійниками, так і лінгвістами, слід відзначити той факт, що поняття "час" не має стійких, фіксованих асоціацій. Саме в цьому значенні можна назвати концепт часу калейдоскопічним. Цей концепт характеризується надзвичайною плинністю і дійсно належить до роду феноменів світу, який осягається розумом. Не будучи доступними "знанню по істині", концепти такого роду часто становлять об'єкт віри та є свого роду міфологемами [68, c. 125].

Своєрідністю концепту часу є, перш за все, його калейдоскопічність. І, виходячи з усього того різноманіття думок у розумінні концепту часу, на наш погляд, фраза філософа А. Августина про те, що "якщо його про це не запитують, він знає, що таке час, але якщо він захотів би пояснити, тому хто запитує, - ні, не знає" [54, c. 95], найкраще відображає спосіб існування подібних концептів у свідомості людини: вони існують як вистава (знання наочно-образне), а не як поняття, що розкривається в дефініції (знання раціональне). Не будучи доступними знанню за істиною, такі концепти часто становлять об'єкт віри і є своєрідними міфологемами [68, c. 126].

Отже, розглянувши категорію часу з когнітивної точки зору, слід зазначити, що часова категорія є антропоцентричною, процес її формування в людській свідомості відбувається поетапно, за допомогою неї людина членує прийманий об'єктивний світ. Загальновідомо, що носії різних мов можуть бачити та осягати навколишнє середовище по-різному крізь призму своїх мов. Поняття ж часу належить до базисних категорій картини світу, мовне вираження яких відображає частково універсальний, частково національно специфічний, притаманний даному мовному колективу спосіб сприйняття й організації дійсності.

Отже, оскільки час - складне полікатегоріальне поняття, співвідносне з категоріями філософського, фізичного, психологічного, біологічного, соціального, історичного та лінгвістичного змісту, у дослідженні лінгвістичного аспекту цієї категорії необхідно опиратися на різні трактування поняття часу, представлені у природничих та гуманітарних науках. Зокрема, вивчення семантичної категорії теперішності та мовних засобів її реалізації вимагає не лише осягнення глибинного змісту поняття час, а також і взаємозв'язку реального перебігу подій чи стану речей із періодом їх відображення у мові, взаємовіднесеності подій та станів у часі, їх послідовності, проміжків часу між ними, так само як і ситуативно-змістових нюансів часу в індивідуальному сприйнятті та вираженні їх людиною.

Таким чином, моделювання часу в мові безпосередньо пов'язано зі множинністю моделей часу, які присутні у повсякденній свідомості людей і відображені в мові часу. Такі моделі можна підрозділити на ті, в яких головною фігурою є людина і такі, які орієнтовані на сам час [6, c. 99]. Категорія часу спочатку оформлюється в "наївній" картині світу, тому що не існує об'єктивної наукової теорії про час. "Наївне" уявлення про час відображається у фразеологічному фонді мови. Так як предметом даного дослідження є фразеологізми як носії культурно-історичного досвіду, слід розглянути що таке фразеологізм.

РОЗДІЛ 2. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ ЯК НАЦІОНАЛЬНО-СПЕЦИФІЧНІ ОДИНИЦІ МОВИ

2.1 Поняття та проблема класифікації фразеологічних одиниць

У дослідників фразеологічного складу мов, які порівнюються, існує велика кількість поглядів відносно питання, яке займається тлумаченням терміну "фразеологізм". Єдиної думки щодо визначення терміну "фразеологізм" не склалося. У наукових працях зустрічаються різні тлумачення даного терміну. Тому у сучасній лінгвістиці чітко намітилися два напрямки досліджень фразеологічних одиниць.

Перший напрямок вихідною точкою має визнання того, що фразеологізм (ФО) - це така одиниця мови, яка складається зі слів, тобто за своєю природою є словосполучення. При цьому одні вчені висловлюють думку, що об'єктом фразеології є всі реально можливі в даній мові конкретні словосполучення, незалежно від якісних відмінностей між ними. Так, наприклад, М. Копиленко говорить наступне: "Фразеологія охоплює всі сполучення лексем, що існують у даній мові, в тому числі і так звані "вільні" словосполучення" [32, c. 81]. З іншого боку об'єктом фразеології в межах цього напрямку визнаються тільки деякі розряди і групи словосполучень, які виділяються з усіх можливих у мові особливою своєрідністю. Залежно від того, які ознаки враховуються при виділенні таких словосполучень, і визначається склад подібних одиниць у мові. Тільки ці "особливі" словосполучення і можуть бути названі фразеологізмами. Незважаючи на умовність понять і пов'язане з цим розмежування, зазвичай говорять, що фразеологія може бути представлена:

1) як фразеологія мови в "широкому" розумінні слова, що включає до свого складу і словосполучення, переосмислені повністю, і словосполучення, в яких є не переосмислені слова-компоненти. Прикладом такого "широкого" розуміння об`єму та складу фразеології може служити точка зору В. Архангельського, О. Ахманової, М. Шанського [69, c. 127].

2) як фразеологія російської мови у "вузькому" сенсі слова, що включає до свого складу тільки словосполучення, які переусвідомлені до кінця. До числа робіт, що відображають таке розуміння об'єму та складу фразеології російської мови, відносяться, наприклад, статті В. Жукова [28]. В обох випадках слівний характер фразеологізму, як і лексемний характер його компонентів не ставиться під сумнів цими вченими. Фразеологізм рекомендують розглядати як контамінацію ознак слова і словосполучення, підкреслюється омонімічність фразеологізму і словосполучення, що співвідноситься з ним за структурою.

Другий напрямок у російській фразеології виходить з того, що фразеологізм - це не словосполучення (ні за формою, ні за змістом), це одиниця мови, яка складається не зі слів. Об'єктом фразеології є вирази, які є лише генетичною суттю словосполучення. "Вони можуть бути розкладені лише етимологічно, тобто поза системою сучасної мови, в історичному плані"[40, с. 202]. Ці вирази протиставляються словосполученням, не омонімічними, оскільки якісно відрізняються від них. Основним у вивченні фразеологізму є не смислова і формальна характеристика компонентів, що його утворюють, і не дослідження зв'язків між компонентами, а вивчення самого фразеологізму в цілому, як одиниці мови, що має певну форму, зміст та особливості вживання в мові. Склад фразеології формується з категоріально однотипних одиниць. Історія та етимологія кожного фразеологізму вивчається не в прямолінійній залежності від якихось "універсальних" схем переосмислення словосполучень, а від ступеня семантичної злитості компонентів і від ступеня десемантизації слів у словосполученнях.

Отже, "фразеологізм - це стійке сполучення слів з ускладненою семантикою, де слова не утворюються за породжуючими структурно-семантичними моделями змінних сполучень" [39, с. 5], тобто це сталий вираз чи поєднання слів, яке вноситься до мови у готовому вигляді і не може вживатися в самостійному значенні.

Під стійкістю фразеологічної одиниці (далі ФО) розуміється міра, ступінь семантичного злиття, нерозкладності компонентів. На думку В. Жукова стійкість, принаймні в семантичному плані, органічно пов'язана з ідіоматичністю, тобто зі смисловою нерозкладністю фразеологізму. Стійкість - це якась ступінь, міра семантичної нерозкладності компонентів всередині того чи іншого фразеологізму. Вона є формою прояву ідіоматичності стосовно до конкретно даного фразеологізму. Іншими словами, стійкість - це міра ідіоматичності [28, с. 110].

Фразеологізми об'єднуються в єдину систему одиниць на основі таких типологічних ознак:

1) семантична цілісність (неподільність) компонентів фразеологізму (значення фразеологічної одиниці не може бути витлумачене на основі значень тих слів, які входять до неї);

2) стабільність компонентного складу, усталеність порядку слів;

3) автоматичність відтворення фразеологізму в мовленні;

4) багатокомпонентний склад;

5) можуть вступати у синонімічні та антонімічні відношення;

6) характеризуються образністю.

Таким чином, найбільш загальноприйнятим є наступне визначення: фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається стійке словосполучення, яке виконує функцію окремого слова та яке вживається як ціле і яке не підлягає подальшому розкладу та зазвичай не допускає перестанови своїх складових усередині себе. Значення фразеологізму неможливо вивести зі значень компонентів, які його складають.

Над проблемою фразеологічних одиниць працювали багато наукових діячів. Родоначальником теорії фразеології вважається швейцарський лінгвіст Шарль Баллі, який вперше визначив фразеологію як самостійний розділ лексикології. Було запропоновано цілий ряд класифікацій ФО.

У залежності від того, наскільки стираються номінативні значення компонентів фразеологізму, наскільки сильно в них відчувається переносне значення, В. Виноградов поділяє їх на три типи: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення [17, с. 45].

До особливої групи фразеологічних виразів варто внести деякі цитати, прислів'я, приказки та ряд термінологічних словосполучень, які здобувають окремі риси власне фразеологізмів: відтворюваність у тому самому складі і метафоричність. М. Шанський називає їх фразеологічними виразами та відносить їх до загального складу фразеології [69, c. 84].

Фразеологічні зрощення. Фразеологічними зрощеннями називаються такі лексично неподільні словосполучення, значення яких не визначається значенням окремих слів, які входять до їхнього складу. Наприклад, зміст зворотів: очертя голову - нерозважно, держать ухо востро - бути на сторожу, семи пядей во лбу - розумний і інших не є мотивованим значенням складових компонентів, тому що, наприклад, у лексичній системі сучасної мови немає повноцінних за значенням самостійно існуючих слів востро, очертя, пядей. Фразеологічні зрощення виникли на базі переносних значень їх компонентів, але згодом ці переносні значення стали незрозумілими з точки зору сучасної мови. Наприклад слова bay - кут та beck - помах рукою є архаїзмами і не вживаються ніде окрім даного вище архаїзму [72, c. 150]. Таким чином, у фразеологічних зрощеннях втрачено зв'язок між прямим та переносним значеннями, де останнє для них стало головним. Саме тому їх важко перекладати на інші мови. Фразеологічні зрощення володіють рядом характерних ознак: до їх складу можуть входити так звані некротизми - слова, які ніде окрім даного зрощення не вживаються і є незрозумілими внаслідок цього з точки зору сучасної мови; до їх складу можуть входити архаїзми; вони є синтаксично нерозкладними; зміна їх компонентів у більшості випадків є неможливою; вони характеризуються непроникливістю, тобто не допускають входу до свого складу додаткових слів.

Втрачаючи своє самостійне лексичне значення, "… слова які входять до структури фразеологічного зрощення перетворюються у компоненти складної лексичної одиниці, яка наближається за значенням до окремого слова" [4, c. 128].

Таким чином, основною ознакою фразеологічного зрощення є його лексична неподільність, абсолютна семантична усталеність, при якій значення цілого звороту не можна вивести зі значення складових його слів.

Семантично зрощення в більшості випадків є еквівалентом слова [71, c. 60] ("своєрідним синтаксично складовим словом", за термінологією академіка В. Виноградова). Наприклад: положа руку на сердце - відверто, щиросердно, из рук вон - погано тощо.

Граматичні форми слів, які складають фразеологічне зрощення, можуть змінюватися. Однак на загальне значення зрощення така зміна граматичних форм не впливає.

У деяких зрощеннях граматичні форми слів і граматичні зв'язки вже не може бути пояснено, мотивовано з погляду сучасної російської мови, тобто вони сприймаються як свого роду граматичні архаїзми. Наприклад: на босу ногу, сломя голову тощо. Застарілі граматичні форми слів (а іноді й слово в цілому) і невмотивовані синтаксичні зв'язки лише підтримують лексичну неподільність звороту, його семантичну єдність.

Фразеологічні єдності. Фразеологічними єдностями називаються такі лексично неподільні звороти, загальне значення яких певною мірою мотивовано переносним значенням слів, що становлять даний зворот. Наприклад, загальний зміст таких єдностей, як пускать пыль в глаза, из пальца высосать, кровь с молоком та інших, залежить від переносного значення окремих елементів, які становлять образний стрижень усього звороту [41, c. 120].