Лексико–семантична група прикметників об’єднана семантикою "streitbar"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Валентність та сполучуваність у лінгвістичних дослідженнях

1.1 Поняття сполучуваності. Типи сполучуваності

1.1.1 Лексична сполучуваність

1.1.2 Лексико-синтаксична сполучуваність

1.1.3 Лексико-фразеологічна сполучуваність

1.2 Поняття валентності

1.3 Дослідження сполучуваності прикметників

1.4 Мова художньої літератури

Розділ 2. Статистичні методи і прийоми у лінгвістиці

2.1 Критерій Хі - квадрата

2.2 Лексико-семантичний аналіз сполучуваності прикметників ЛСГ “streitbar” з іменниками. Визначення Хі - квадрату

2.3 Коефіцієнт взаємної спряженості

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Як засвідчують лінгвістичні дослідження, "навряд чи в оточуючій нас дійсності знайдеться більш складне і суперечливе явище, ніж мова, в природі якої, примхливо переплітаючись, знаходять своє переломлення і відображення основні діалектичні категорії, закони об'єктивної дійсності, людського пізнання і загальноісторичного досвіду: співвідношення матеріального й ідеального, динамічна взаємодія форми і змісту, діалектичне протиріччя об'єктивного і суб'єктивного, загального й окремого, абстрактного і конкретного" [1: 36].

Саме тому на сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність - здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиціі, що займаються певними обов'язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [2: 24]. Сполучуваність - його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [3: 28].

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність - це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з найоб'єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [1], [4], [5].

Проблемою сполучуваності слів займалися такі відомі лінгвісти, як Н.Н. Амосова, А.А. Уфімцева, Д.М. Шмельов, П. Гребе, В.В. Левицький, М.Д. Степанова, С.Д. Кацнельсон, а закони сполучуваності досліджували В.Г. Гак, М.А. Гойхман, Ю.Д Апресян та ін. Питання сполучуваності прикметників з іменників вивчалося в роботах Л.В. Бистрової, Н.Д. Капатрука, О.Н Бондіної, М.О. Шехтмана.

Актуальність теми нашого дослідження зумовлена тим, що сучасний етап розвитку лінгвістичної науки відзначається підвищеним інтересом до семантичних аспектів мови на всіх її рівнях. Однією з особливостей сучасної лінгвістики загалом і германського мовознавства зокрема є підхід до вивчення мови шляхом виокремлення лексичних угрупувань.

Метою роботи є дослідження сполучуваності лексико-семантичної групи(ЛСГ) прикметників об'єднаних семантикою „streitbar“ з іменниками в німецькомовній художній літературі.

Визначити сильні, середні та слабкі зв'язки ЛСГ прикметників з ЛСГ іменників за допомогою статистичних методів.

Матеріалом дослідження слугували твори художньої прози (10романів) сучасних німецьких авторів: (Erich Remarque,Robert Musil, Gьnter Grass,Hermann Hesse, HeinzKonsalik, WolfgangHohlbein).

Об'єктом дослідження - є семантична сполучуваність лексико-семантичної групи (ЛСГ) у художньому стилі.

Предметом дослідження даної роботи слугують парадигматичні властивості прикметників об'єднаних семантикою „streitbar“, в сучасній німецькій мові.

Завдання дослідження - отримати статистично значущі зв'язки за допомогою критерія Хi - квадрат та встановити за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості міру зв'язку між ЛСГ прикметників з ЛСГ іменників, а також описати та інтерпретувати отримані дані.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯРОБОТИ - полягає в тому, що проведене в ній дослідження поширює існуючі у сучасній лінгвістиці уявлення про взаємовідносини лексичного значення, сполучуваність і парадигматичні взаємозв`язки слів, доповнює відомі засоби досліджень новими прийомами та методами.

Практичне значення одержаних результатів визначається безпосереднім зв'язком матеріалів роботи з практикою викладання німецької мови у школі та ВНЗ. Фактичний матеріал та висновки положення можуть бути використані в теоретичних і практичних курсах перекладу, лексикології, семасіології, граматики, фразеології, а також для укладання тлумачних, синонімічних словників та словників сполучуваності.

Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає в тому, що в ній за допомогою лінгвістичних методів здійснено детальне комплексне дослідження ЛСГ прикметників об'єднаних семантикою „streitbar“; отримано статистично значущі зв'язки за допомогою критерія Хi - квадрат та встановлено за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості міру зв'язку між ЛСГ прикметників з ЛСГ іменників.

Мета й завдання курсової роботи зумовили її структуру, яка складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків.

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет та методи дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі розглядаються значенню валентності та сполучуваності у лінгвістичних дослідженнях.

У другому розділі статистичні методи і прийоми у лінгвістиці, критерій ХІ - квадрата.

У загальних висновках підводяться підсумки проведеного аналізу, узагальнюються отримані результати та накреслюються напрями подальших досліджень.

Розділ 1. Валентність та сполучуваність у лінгвістичних дослідженнях

Вивчення проблематики сполучуваності та валентності слова збагачує наше розуміння мови, розкриває властивості різних типів мовних одиниць, їх місце в структурі мови. Ця теорія відкриває ширші можливості полегшеного оволодіння як іноземною, так і рідною мовою.

Зародки теорії сполучуваності сягають античних часів (поняття повного та неповного присудка у граматиці стоїків). У середні віки у вченнях схоластів виникли терміни „соnnotatio”, „абсолютні та відносні присудки”, значення яких дуже близьке до сучасного поняття валентності. Вже у VIII-у столітті з метою опису залежності непрямого відмінка від дієслова чи прийменника вживається термін „керування” („Rektion“). Близькі до поняття „валентність” вислови, присутні у працях граматиків епохи Просвітництва, особливо у творах Ґ. Ляйбніца та Й. Майнера. Найбільшого розвитку теорії валентності та сполучуваності досягли в 30 - 90 роках ХХ сторіччя. Поштовхом для цього стали дослідження засновників теорії валентності Л. Теньєра та С.Д. Кацнельсона.

Термін „валентність” був запозичений Л. Теньєром та С.Д. Кацнельсоном з хімії і перенесений у мовознавство. Однак варто зауважити, що у Л. Теньєра він стосувався в основному дієслова. Його формулювання валентності на початку 50-х років ХХ століття використовувалось у роботах західнонімецьких лінгвістів, у той час як формулювання С.Д. Кацнельсона ініціює розвиток теорії сполучуваності в радянському мовознавстві. У радянській лінгвістиці валентність та сполучуваність досліджували О.І. Москальська, В.А. Абрамов, М.Д. Степанова, Г.А. Гречина, Р.С. Абрацумян, А.В. Щербакова, І.Г. Ольшанський та ін. Найширше валентність презентує В.Г. Адмоні. Він називає її потенційною сполучуваністю (Fьgungspotenz) і вважає, що вона властива кожній частині мови. Вчений розрізняє обов'язкову та факультативну здатність слова сполучатися. Як приклад обов'язкової сполучуваності він наводить відношення атрибутивного ад'єктивна до іменника. Перший не може у реченні існувати без другого. Відношення ж іменника до атрибутивного прикметника є факультативним.

У ФРН теорія валентності ґрунтувалася в основному на дослідженнях Г. Брінкмана, К. Геґера, Г.-Й Герінґера, У. Енґеля, Й. Ербена, В. Флеміга, Г. Шумахера, а в НДР, орієнтованій з ідеологічних міркувань на російську науку, - В. Шмідта, Ґ. Гельбіга, В. Шенкеля, В. Бондціо, К.-Е. Зоммерфельдта і Г. Шрайбера. В англійському мовознавстві її розвивали Ч. Філмор, Й. Андерсон, Й. Робінсон, Р. Джекендорф та Д. Нільсен.

Валентність спочатку розглядалася вченими здебільшого на синтаксичному рівні. (обов'язкове або факультативне заповнення певної кількості та певного виду „вільних місць”), а згодом і на логічному (що засвідчує інтерлінґвальний взаємозв'язок між понятійними значеннями) та семантичному (представляє комбінаторику значеннєвих компонентів) (Ґ. Гельбіг). Такого поділу на три рівні дотримувалися Г.-Й. Герінґер, К.-Е. Зоммерфельдт / Г. Шрайбер, Н.-Р. Вольф. Згодом вони об'єднують два останні рівні і зупиняються на синтаксичній та логіко-семантичній валентності. Це свідчить про тісний зв'язок між логікою та семантикою (Й. Коргонен). Ця основна тенденція розвитку теорії валентності сприяла використанню цього терміна в стосунку до інших частин мови, в тому числі й прикметника (Ґ. Гельбіг). Валентність прикметника досліджували в першу чергу К.-Е. Зоммерфельдт / Ґ. Штарке, К. Юнкер, М. Піітуляйнен, Ґ. Шрайбер.

Валентність передбачає необхідне чи можливе контекстуальне оточення слова, контекстуальні зв'язки слова, контекстуальні відношення між різними частинами мови в реченні на семантичному і синтаксичному рівнях, контекстуальну сполучуваність слів як семантичних і синтаксичних партнерів у реченні (М.Д. Степанова, Ґ. Гельбіг).

На співвідношення валентності і сполучуваності існує дві різні погляди. Представники першого трактують валентність у широкому плані. Вони розглядають її як „сполучувальну здатність однорівневих одиниць мови”, „як потенцію та як її реалізацію, тобто одночасно як фактор мови і як фактор мовлення”(С.Д. Кацнельсон, Ю.Д. Апресян, Н.З. Котєлова). Валентність - це така сполучуваність, коли на перший план при дослідженні лексичної комбінаторики мовні одиниці виступають у ролі семантичних і синтаксичних партнерів у реченні. Представники іншої точки зору вважають, що валентність - це потенційна здатність слів до сполучуваності, а сполучуваність - це реалізація такої здатності. Схиляємось до думки, що основну різницю між валентністю та сполучуваністю слід шукати в об'ємі цих понять. Ширшим з них є „сполучуваність”, тому надалі у дослідженні прикметників на позначення портретної характеристики людини вживатимемо саме цей термін.

Для виявлення стандартних зв'язків між лексико-семантичною групою прикметників на позначення портретної характеристики людини і відповідною групою іменників використано метод статистичного аналізу. Вірогідність результатів дослідження обґрунтовано шляхом використання лінгвостатистичних прийомів: критеріїв х2 („хі-квадрат“), спряженості та кореляції. Сума х2 дозволяє встановити наявність або відсутність зв'язку між величинами, коефіцієнт спряженості К (коефіцієнт Чупрова) виявляє ступінь цього зв'язку.

1.1 Поняття сполучуваності

У мовознавчій літературі для окреслення кола проблем, пов'язаних з вивченням сполучуваності лінгвістичних елементів, використовуються терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше конотація, інтенція, семантична вибірковість, синтаксичні потенції, конфігурація та ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як абсолютні синоніми, що заважає однозначному їх розумінню. Різні дослідники, хоч і диференціюють значення зазначених термінів, проте вкладають у них неоднаковий зміст.

Під валентністю ми розуміємо здатність лексичної одиниці (слова)вступати в зв'язки з іншими словами в тексті. Валентність відіграє суттєву роль у реалізації окремих значень полісемантичного слова. Вона ґрунтується на сумісності семантичних характеристик поєднуваних компонентів. Сполучуваність, на відміну від валентності, об'єднує компоненти, зумовлені семантико-синтаксичною валентністю й не зумовлені нею на основі їхньої семантичної кореляції, враховуючи словотвірні й морфологічні характеристики поєднуваних елементів [3, 271-273].

Ширшим від поняття валентності є сполучуваність слова. Сполучуваність як різновид дистрибуції включає не тільки валентні,а й не валентні зв'язки (узуальні й оказіональні). Сполучуваність слова досить тісно пов'язана з його значенням: вона дозволяє визначити синонімічні ряди та з'ясовувати семантичну відстань між їхніми членами. У сучасній лінгвістиці розрізняють сполучуваність лексичну (на рівні класу слів),семантичну(на рівні підкласу слів) і синтаксичну (на рівні окремого слова).

Сполучуваність - це поєднання за певним синтаксичним зв'язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й не валентні зв'язки (узуальні й оказіональні). Якщо валентні зв'язки синтаксично оформляють як підрядні, то сполучуваність охоплює і сурядні зв'язки. Нарешті, якщо валентні зв'язки слова можна (і треба) описати вичерпно, то сполучуваність описати вичерпно неможливо “не тільки тому, що коло відповідних сполучень безмірно велике, а й тому, що воно взагалі необмежене й не замкнене суто лексично. Можна визначити загальні синтаксичні й лексичні умови, в яких ці значення реалізуються” [Шмелев 1973: 267].

1.1.1 Лексична сполучуваність

Лексична сполучуваність слова визначається як його реалізована здатність сполучатися у тексті з словами певного лексичного значення; сумісність слів за їх лексичним значенням, яка може бути смисловою або узуальною; сполучуваність лексем, яка ґрунтується на сполучуваності відповідних семем без урахування морфологічних і синтаксичних особливостей самих лексем.

Дослідження лексичної сполучуваності слова передбачає визначення кола слів, з якими воно може сполучатися у висловлюваннях, і умов реалізації сполучень. За вихідну одиницю при описі лексичної сполучуваності слова приймається лексико-семантичний варіант.

Лексична сполучуваність вважається однією з найцікавіших проблем сучасного мовознавства, а необхідність її дослідження диктується як теоретичними, так і практичними потребами. Лексична сполучуваність слів вивчається у лексикології, фразеології, стилістиці, контрастивній лінґвістиці, комп'ютерній лінґвістиці, лінґводидактиці, лексикографії. Актуальним залишається питання про виділення окремого розділу мовознавства чи наукової дисципліни, яка б займалася дослідженням лексичної сполучуваності слів.

Проблема лексичної сполучуваності, яка довгий час залишалася поза увагою дослідників, виявилась зараз у центрі уваги сучасної корпусної лексичної граматики (corpus-based lexico-grammar). Цей новий тип граматики виник на основі ідей британського професора Дж. Фірта та його послідовників Ф. Пальмера, М. Гелідея, Дж. Сінклера (фіртівська школа).

Згідно з теорією лексичної граматики мова складається з граматизованої лексики, а не з лексикалізованої граматики, а тому її слід описувати, опираючись, перш за все, на поведінку слів, а не на абстрактні структури, у які можна підставляти лексичні одиниці. Загальновизнане твердження про те, що граматичні абстракції (структури) можна вивести, не вдаючись до лексичної семантики, піддається сумніву. Робиться революційний висновок: без граматики мало що можна передати, без лексичного складу нічого не можна висловити. Моделювання лексичної сполучуваності вважається ключем до адекватного опису мови.

Закладаються основи нової лексичної теорії, яка доповнює граматичну. Граматика як структура вважається підлеглою лексиці. Лексичні одиниці (слова та полілексемні одиниці), а не слова і граматичні структури вважаються основними одиницями мови. Лексичні одиниці, як і граматичні структури, наділені потенційною породжуючою спроможністю і дозволяють мовцеві створювати нові вислови.

Ефективне використання мови людиною з метою її спілкування з іншими людьми опирається як на її мовотворчі можливості, так і на здатність автоматично відтворювати у готовому вигляді ті елементи мови, які зберігаються у її мовній свідомості і спеціально для цього призначені.

Для позначення таких сталих мовленнєвих утворень, які закріпилися у мові, використовуються такі різноманітні терміни, як, наприклад, мовленнєві кліше, штампи, стійкі словесні комплекси, усталені вирази, комунікативні стереотипи, стандартизовані вирази, готові фрази, полілексемні одиниці, формулоподібні утворення, мовленнєві формули тощо.

Дані сучасних корпусних досліджень доводять, що сучасна англійська мова надзвичайно багата на такі утворення варіативного ступеня усталеності. За результатами цих досліджень, формулоподібні утворення складають 80% мовного матеріалу, а у сукупності становлять “фразикон” (phrasicon) носіїв даної мови.

Основними проблемами теорії лексичної сполучуваності, котрі є предметом пильної уваги сучасних дослідників, вважають питання про закономірності лексичної сполучуваності слів, фактори, які зумовлюють обмеження лексичної сполучуваності, типологію лексичної сполучуваності, а також методику її дослідження.

Основним конструктивним правилом чи закономірністю лексичної сполучуваності слів є закон семантичного узгодження, який зводиться до повторення семантичних ознак (сем) у лексичних значеннях слів, які утворюють словосполучення. Вдалося знайти й певні ймовірнісні правила вибору елементів.

Визначено основні фактори, які детермінують лексичну сполучуваність слів, а саме: 1) позамовні (предметно-логічні); 2) мовні; 3) соціолінґвістичні; 4) психолінґвістичні. Внаслідок їх дії розрізняють такі типи лексичної сполучуваності слів: вільну, широку, групову, одиничну та серійну. Вільна сполучуваність - це лексична сполучуваність, яка не має внутрішньомовних обмежень; широка сполучуваність - це сполучуваність однієї лексеми з лексемами кількох лексико-семантичних груп (ЛСГ); групова сполучуваність - це сполучуваність лексеми з кількома лексемами однієї ЛСГ; одинична (індивідуальна) сполучуваність - це сполучуваність однієї лексеми лише з однією лексемою; серійна сполучуваність - це стала сполучуваність кількох серій лексем одна з одною.

Вільна сполучуваність лексем - це здатність слова сполучатися у мовленні з усіма семантично сумісними словами. Якщо ж слово може сполучатися лише з частиною семантично сумісних з ним слів, то його сполучуваність визнається обмеженою.

Обмеження лексичної сполучуваності, які накладаються системою мови і не зумовлюються предметно-логічними, позамовними факторами, зводяться або до усталеності або до ідіоматичності. Усталеність словесної групи - це її традиційна повторюваність без семантичного перетворення. Вільні словесні групи, які пройшли процес семантичного перетворення (переосмислення), кваліфікують як ідіоми.

Діапазон лексичної сполучуваності слова може бути представлений у вигляді шкали, на крайніх точках якої розташовані ідіоми і вільні сполучення двох лексем. Між ними розміщуються одиниці, яким властиві різні ступені усталеності.

У сучасних дослідженнях дискусійним залишається питання про методи аналізу лексичної сполучуваності слів. Для дослідження лексичної сполучуваності використовують дистрибутивно-статистичний і статистичний аналізи, метод роботи з інформантами, метод семантичних параметрів, метод міжмовного зіставлення. Лексичну сполучуваність досліджують на основі вивчення семантичних полів, на основі семемної класифікації сполучень, на основі лексико-семантичної класифікації контекстових партнерів слова.

Лексичну сполучуваність розуміємо як контекстуальну здатність слова вступати в зв'язки з іншими словами. Залежно від факторів, які впливають напоєднання слів, розрізняють лексико-синтаксичну та лексико-фразеологічну сполучуваність.

1.1.2 Лексико-синтаксична сполучуваність

Лексико-синтаксична сполучуваність - це набір і умови реалізації синтаксичних зв'язків слова, це сполучуваність певних граматичних розрядів слів. [ 23: 267]. Наприклад, у слов'янських мовах прикметники і слова, що вживаються в їх функції, можуть сполучатися передусім з іменниками, дієслова - з іменниками, прислівниками і т.ін. Для визначення лексико-синтаксичної сполучуваності достатньо знати, до якого граматичного класу належить слово. Сама граматична характеристика слова свідчить про сполучуваність з іншими розрядами слів

Зовнішньою структурною умовою,яка дає відомості про реалізовану сполучуваність,є контекст. У контексті реалізуються закріплені в мові регулярні синтагматичні зв'язки слова, які обумовлюють його семантичну структуру. Зміст терміна “контекст” ще в більшій мірі,ніж значення на різний лад модифікується в лінгвістичній літературу: від безпосереднього словесного оточення до суми всіх знань людини про світ.

Оскільки найважливіша роль контексту для встановлення значення слова в мовлені полягає саме в тому, що контекст не вказує, а передумовує значення, яке в ньому реалізується, і обумовлює той факт, що в кожному випадку виступає саме це значення,тому контекст слід розглядати як інструмент дослідження семантики слів, як середовище функціонування слова в тексті. Як фрагмент тексту контекст може бути і мікроконтекстом і макроконтекстом. Мікроконтекст - це мінімальне оточення одиниці, в якому вона реалізує своє значення. Макроконтекст - це те оточення, яке дозволяє встановити реалізовані функції лексичної одиниці в тексті.

1.1.3 Лексико-фразеологічна сполучуваність

Лексико-фразеологічна сполучуваність постає в наборі та умовах реалізаціїлексичних поширювачів слова, визначених його індивідуальною семантикою, тому вона завжди накладає обмеження на лексико-синтаксичну. Дихотомія лексико-синтаксична та лексико-фразеологічна сполучуваність випливає з протиставлення синтаксис - фразеологія (наука про сполучуваність). Фразеологія в цьому розумінні вивчає “індивідуальні значення даних конкретних словосполучень, подібно до того як лексика має справу з індивідуальними (лексичними) значеннями конкретних слів; у цьому плані фразеологія корінним чином відрізняється від синтаксису, який має предметом свого дослідження “типи словосполучень”, “формальне значення словосполучень” [Поливанов 1928: 60-61]. Думку Є.Д. Поливанова останнім часом підтримують деякі мовознавці. Наприклад, А.М. Мухін пропонує назвати одну з галузей лексикології “Вчення про фрази” [Мухин 1967: 16], а М.М. Копиленко фразеологією називає науку про сполучуваність лексем [Копиленко 1973: 10]. До такого використання термінів схиляється Н.З.Котєлова: “Якщо залишити термін “синтаксична сполучуваність”, то треба лексичну сполучуваність назвати фразеологічною сполучуваністю, маючи на увазі співвідношення фразеологія:синтаксис. Під фразеологією в такому разі розуміємо синтагматичні одиниці, які складаються із словникових слів, фрази і фраземи, їх типологію, організацію, регламентацію, склад, зв'язки компонентів і т. д. (а також вчення про такі одиниці і їх організацію)” [Котелова 1975: 83]. Термін “лексико-фразеологічна сполучуваність” використовує Е.М. Мєдникова [Медникова 1974: 190], О.C. Ахманова [Ахманова 1967: 46], а “фразеологічна” - О.І. Смирницький [Смирницкий 1957: 53]. У цьому ж розумінні В.В.Виноградов вживав вираз “фразеологічне оточення слова” [Виноградов 1960: 5].

Доводиться лише пошкодувати, що термін “фразеологія” закріпився лишеза сталими словосполученнями, оскільки розмежування лексико-синтаксичної та лексико-фразеологічної сполучуваності не означає, що вони не вступають між собою в складні взаємовідношення. У цілому сполучуваність слова - це парадигматика його синтагматичних властивостей, упорядкована сукупність його синтаксичних зв'язків, а також слів, що з ним сполучаються. На особливу увагу заслуговує лексична сполучуваність у співвідношенні зі значенням слова, зокрема питання про те, чи значення слова впливає насполучуваність, а чи сполучуваність зумовлюється значенням. Відповідь на нього найпeрше залежить від того, визнає чи не визнає дослідник лексичне значення самостійною одиницею мовної системи (питання про семантичну автономію). З цього приводу сьогодні існує три різні думки. Н.М. Амосова, Б.Ю. Городецький, С.Д. Кацнельсон, М.Т. Тагієв, С. Ульман та деякі інші вчені слідом за К. Бальдінгеромі Г. Кронассером вважають, що будь-яке слово і поза контекстом має все багатство значень, яке воно може набувати в ньому. Зрозуміло, що прихильники цієї теорії зводять функцію контексту (вужче - словосполучення) уразі полісемії слова до відбору й актуалізації одного зі значень. Оскільки лексичне значення слова постійне, то сполучуваність слова зумовлена його семним складом. У самих значеннях слів уже закладено зв'язки з іншими словами [Виноградов 1954: 8]. Різні сфери вживання слова, експресивно-емоційні фактори створюють лише ефект нового значення в слові, тоді як фактично тут нібито маємо справу з уточненням значення слова шляхом так званої семантичної рекурсії - опори на зазначення інших слів. Тому очевидно, що зміна лексичного значення слова призводить до зміни його сполучуваності.

Проблемою сполучуваності слів займалися такі відомі лінгвісти, як Н.Н. Амосова, А.А. Уфімцева, Д.М. Шмельов, П. Гребе, В.В. Левицький, М.Д. Степанова, С.Д. Кацнельсон, а закони сполучуваності досліджували В.Г. Гак, М.А. Гойхман, Ю.Д Апресян та ін. Питання сполучуваності прикметників з іменників вивчалося в роботах Л.В. Бистрової, О.Н Бондіної, М.О. Шехтмана.

1.2 Поняття валентності

Започаткована вітчизняними (М. Смотрицький, М.В. Ломоносов) і зарубіжними вченими (В. Адмоні, Г. Гельбіг, С. Кацнельсон, Л. Теньер) теорія сполучуваності і валентності знайшла подальший розвиток у філології другої половини ХХ століття (Р. Джакендорф, Дж. Тейлор та ін.). С.Д. Кацнельсон, який першим у русистиці застосував термін “валентність”, продовжуючи розвивати основні засади теорії валентності, дав визначення і розмежування змістової (універсальної) та формальної валентності, виділив деякі інші типи валентності (семантичної), вказав на здатність різних частин мови (зокрема дієслова, іменника, прикметника, прийменника, сполучника та ін.) та деяких граматичних категорій (наприклад, категорії стану) мати валентність.[3, c. 45]

Окреме місце у подальшій деталізації вчення про сполучуваність і валентність посідають праці дослідників української мови (Й.Ф. Андерш, І.Р. Вихованець, А.П. Загнітко, М.П. Кочерган та ін. ).

Суттєву рису досліджень цього періоду становило те, що українські вчені, на відміну від вербоцентричної теорії речення (Л. Теньєр та ін.), на якій будується поняття валентності в працях більшості зарубіжних дослідників, обстоювали потенційні валентнісні властивості різних (а не тільки дієслова) частин мови [6, c. 13].

Розвиток теорії сполучуваності та валентності, який розпочався ще за часів М. Смотрицького та М. В. Ломоносова та продовжувався у працях вітчизняних мовознавців [2, с. 41], пройшов шлях від розгляду сполучувальних властивостей дієслова як центру речення до розгляду валентнісних властивостей не тільки інших частин мови, але й одиниць різних мовних рівнів[5, c. 86].

В основу розрізнення термінів “валентність” і “сполучуваність” покладено їх зумовленість семантикою слова [1, с. 110].

Валентність (від лат. Valentia ? сила) ? здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями [1, с. 112].

Валентність, як лінгвістичне поняття, характеризується гетерогенністю, неоднорідністю, і може бути показана як така, що включає рівні: логічний (категоріальний), семантичний, лексичний, синтаксичний. Валентність є рубіжним явищем між граматикою та лексикологією, синтаксисом та семантикою [ 6, с. 13].

Валентність і сполучуваність мовної одиниці ? це дві сторони одного явища ? здатності мовної одиниці до комбінування з іншими одиницями того ж рівня, причому валентність відноситься до сфери мови, а сполучуваність ? до сфери мовлення [2, с. 183].

У роботі валентність мовної одиниці не ототожнюється з її дистрибуцією, оскільки поняття "валентність" є дещо вужчим, ніж поняття "дистрибуція" [1, с. 114].

Валентність відрізняється, з одного боку, від інтенції як поняття, співвіднесеного з рівнем семантики, а з другого - від керування (валентність, на відміну від керування, стосується не лише додатка, а й підмета, обставини).

Сполучуваність - це поєднання за певним синтаксичним зв'язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й не валентні зв'язки (узуальні і оказіональні) [6, с. 9].

Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначається іншими словами, і контекст граматичний, де значення слова визначається граматичною формою слова-поширювача. Відповідно розрізняють лексичну і синтаксичну сполучуваність. Синтаксична сполучуваність - це набір і умови реалізації синтаксичних зв'язків слова, це сполучуваність певних граматичних розрядів слів [2, c. 105].

1.3 Дослідження сполучуваності прикметників

Однією із характерних рис сучасного мовознавства є активне дослідження семантики мовних одиниць різних рівнів, і перш за все лексичного. Особлива увага до слова та його значення обумовлена еволюцією лінгвістики в другій половині XX ст., що позначилася, за визначенням Ю.Д. Апресяна, “двома важливими проривами - проривом у макросвіт мови і проривом у її мікросвіт. Прорив у мікросвіт набув форму словоцентризму або, точніше, лексемоцентризму.” У рамках словоцентричного підходу опис лексичної семантики здійснюється найчастіше за допомогою дефініційного аналізу, який передбачає використання словникових тлумачень. Дослідження лексичного значення за словниковими дефініціями та лексикографічної його презентації дозволяє установити характер і типи значеннєвої структури слів, належних до різних семасіологічних підкласів і семантичних розрядів, іншими словами, здійснити розгляд лексичного значення слова в плані його епідигматики - семантичної похідності значення, що забезпечує історичну та синхронну тотожність слова (А.А. Уфімцева).

Потрібно зазначити, що значний внесок в дослідження сполучуваності слова зроблено Н.М. Амосовою, яка показала, що слово може реалізовувати своє значення в трьох типах контекстів - синтаксичному, лексичному контексті, що складається з “ідеографічної групи” (наприклад, англійський прикметник blind + група іменників на позначення емоцій - кохання, ненависть тощо) та лексичному контексті, що складається з окремих слів (blind + окремі іменники). Ці три типи контекстів одержали пізніше точніше визначення у працях Ю.Д. Апресяна: синтаксична сполучуваність слова (на рівні класу слів), семантична сполучуваність (на рівні підкласу слів) і лексична сполучуваність (на рівні окремого слова). Відповідно, сполучуваність прикметника можна вивчати в моделі [слово] + [підклас слів] або в моделі [слово] + [слово].

У наступні десятиріччя в радянському мовознавстві розроблено різні процедури виявлення парадигматичних відношень у лексиці на основі аналізу тексту або словникових дефініцій. Більшу частину досліджень, присвячених цій проблематиці, проведено в Чернівецькому університеті під керівництвом В.В. Левицького. Підсумок цих досліджень зроблено в книзі В.В. Левицького “Семасіологія” [3]. Експериментальним шляхом встановлено, що парадигматичні зв'язки, вивчені на основі тлумачних словників, відрізняються (іноді досить суттєво) від зв'язків, виявлених на основі аналізу тексту. Так, М.Д. Капатрук встановив, що найбільшу подібність між “словниковими” та “текстовими” зв'язками фіксуємо в тих випадках, коли в текстах беремо до уваги не лексичну сполучуваність слова (в моделі [слово] + [слово]), а його семантичну сполучуваність ([слово] + [підклас слів]).

1.4 Мова художньої літератури

лінгвістика прикметник іменник спряженість

Мова художньої літератури (Поетична мова) - мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах). Інтерпретація літературних текстів на рівні художньої мови, що передбачає вихід за межі художнього мовлення, письменницького ідіостилю, сприяє розглядові літературного процесу в єдності та наступності його культурно-історичного розвитку. У мистецькій сфері різні аспекти співвідношення мови і Мовлення набувають особливого вияву. Скажімо, те, що сприймається тільки як уживання в мовленні, тобто не стало фактом кодифікованої літературної мови, є своєрідною нормою М.х.л. (наприклад, поетичні неологізми). По-особливому виявляється в поетичній мові і співвідношення парадигматики та синтагматики. У М.х.л. функціонують усі загальновживані мовні засоби, проте їй притаманні і специфічні риси: виразна спрямованість системи на естетичне перетворення (трансформацію) мовних засобів, зокрема семантики мовних одиниць, максимально посилюючи їх зображально-виражальну здатність (експресивність) творити художній образ і виражати всю повноту художнього змісту; індивідуальний характер мовно-естетичного процесу. Категорія згаданої естетичної трансформації мови письменників трактується як одна з основних засад художньої творчості. В художньому тексті не тільки слова, а й будь-яка мовна одиниця (звук, морфема тощо) може набувати особливого естетичного значення. Поряд із естетично навантаженими компонентами завжди використовуються т.зв. "пакувальні" текстові засоби, що знаходяться на периферії образного функціонування. У М.х.л. поділ на образні і "необразні" засоби - досить відносний. Найпомітніше і найповніше образно-естетичне перетворення семантики слова виявляється в тропах. Значною мірою спираючись саме на їх вивчення, дослідники поетичної мови намагаються сформувати її специфічну одиницю, яку називають по-різному; глосемою, глосою, стилемою, експресемою таін. М.х.л. - об'єкт, у якому перетинаються наукові зацікавлення мовознавців та літературознавців. Вона є предметом дослідження стилістики,поетики, лінгвістики тексту, металінгвістики. При цьому простежується прагнення розмежовувати лінгвістичні (лінгвостилістичні) та літературознавчі методи, прийоми, завдання аналізу М.х.л. Продуктивне і певне взаємопроникнення, взаємозближення літературознавчого та мовознавчого підходів до інтерпретації поетичної мови, конкретних художніх текстів.

Мова художньої літератури відрізняється від літературної мови тим, що це «мова, яка підпорядковується завданням художньої мотивації»[15, с 193]. Ця мотивація «передбачає перш за все визначення принципів відбору письменником мовних засобів»[Там само]. У певному вірші, наприклад, рими, строфи, мовні особливості та ін. є відтворенням стилю лише однієї поезії. На думку В.Лесина, «літературна мова - це унормована мова, що обслуговує культурні потреби народу... Мова художньої літератури є найяскравішим і концентрованим вираженням літературної мови»[6, с 113]. І. Білодід зазначив: «Вивчення стилів літературної мови показує, що не можна змішувати понять «літературна мова»і «мова художньої літератури». Хоч мова художньої літератури має дуже широку сферу дії і відображає досягнення всіх інших стилів літературної мови, вона все ж є структурною частиною національної літературної мови, що становить складну систему різних стилів з їх багатогранними і різноманітними компонентами»[1, с 13-14].

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність - це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з най об'єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [1], [4], [5].

На сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність - здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиції, що займаються певними обов'язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [2: 24]. Сполучуваність - його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [3: 28].

Художню літературу часто називають поезією. Слово "поезія" включає в себе поняття про високе мистецтво. Мова є основою всіх словесних мистецтв. Художня література як один із видів мистецтва пов'язана з поетикою. Поетика (грецьк. poietike- майстерність творення) - наука про художню літературу - теорія літератури [9, с. 557]. Художня мова - 1) мова віршованої поезії, або віршована мова (у протиставленні поняттю "мова прози"); 2) мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією; 3) система мовно-виражальних засобів, орієнтованих на досягнення ефекту високого стилю, незвичного для буденного спілкування" [15, с. 500]. Поетичну мову називають також художньою або образною

Розділ 2. Статистичні методи і прийоми у лінгвістиці

2.1 Критерій ХІ - квадрата

Хі - квадрат (критерій згоди Пірсона - %2) є об'єктивною оцінкою близькості емпіричних розподілів до теоретичних. Використовується, як уже було сказано, у тих випадках, коли необхідно встановити відповідність двох порівнюваних рядів розподілу - емпіричного і теоретичного, або двох емпіричних. При цьому порівнюються частоти названих рядів розподілу, виявляються розбіжності між ними і визначається вірогідність цих розбіжностей.

За допомогою Хі - квадрат критерію можна виявити відміни в розподілі двох емпіричних рядів, порівнювати вибірки, які мають альтернативні ознаки, а також оцінювати вірогідність кореляції між альтернативними ознаками. Як і інші критерії згоди (Колмогорова А, Романовского, Фішера Б, Ястремского Ь), х2 являє собою деяку величину, яка оцінюється з певною ймовірністю. Він може приймати різні завжди додатні значення (малі й великі). При 2=0 слід вважати, що відміни між частотами порівнюваних рядів розподілу відсутні. Даний критерій не рекомендується використовувати для оцінки малих вибірок.

За допомогою х2 - критерію можна здійснити статистичну перевірку гіпотез відносно розподілів, тобто відповідність емпіричних даних розподілу деякому теоретичному закону розподілу. Таку оцінку наближення емпіричного розподілу до теоретичного дає сума співвідношень частот де пф, пт - відповідно частоти емпіричного і теоретичного ряду.

Збіг емпіричних і теоретичних частот зумовлює величину х1 = 0. Це вказує на підтвердження нульової гіпотези. (Но). При наявності достовірної різниці у частотах емпіричного і теоретичного ряду величина х1 буде свідчити про неправильність висунутої гіпотези.

Значення параметра ХІ - квадрат зростає із збільшенням різниці між частотами. Величина х2 також залежить від числа ступенів вільності. Чим менше значення х2, тим вищі його ймовірність і вірогідність. Таким чином, при зміні величини х2 від 0 до а> імовірність його змінюється від 1 до 0. У міру наближення п к а> розподіл х2 наближається до нормального.

При використанні ХІ - квадрат критерію необхідно пам'ятати про достатньо велике число одиниць вибірки (п > 50) і величини частот (п > 5). Як було сказано раніше при п, < 5 об'єднують сусідні інтервали ряду розподілу. Якщо вибіркова сукупність досить велика, Хі - квадрат критерій буде обґрунтований, тобто у такому випадку він майже завжди спростовує невірну гіпотезу. Серед розроблених критеріїв згоди цей критерій забезпечує мінімальну помилку в прийнятті невірної гіпотези.

При оцінці відмінностей між емпіричним і теоретичним розподілами потрібно знати величини х2, які відповідають визначеним рівням значимості. Для цієї мети К. Пірсон розробив стандартні таблиці, в яких на перетині значень х1 і числа ступенів вільності подані ймовірності, які оцінюють величину х1 (додаток 6).

Якщо за розрахунковими даними значення ймовірності виявиться дуже малою величиною, наприклад 0,01, то відмінності між досліджуваними рядами потрібно вважати істотними, тобто нульова гіпотеза не приймається. Якщо ж імовірність виявиться не малою, розбіжності вважаються випадковими і нульова гіпотеза приймається. Р. Фішер довів, що ризик зробити помилку буде невеликим, якщо провести суміжну лінію у ймовірності Р = 0,05. Значення х1, які лежать за цією лінією (0,04; 0,03; 0,02 тощо),.вказують на наявність істотних відхилень.

При розрахунку числа ступенів вільності досліджуваних частот враховують кількість обчислювальних статистичних характеристик теоретичної функції розподілу. У даному випадку використовувана кількість таких параметрів дорівнює 2 (~,<т), звідси и =І-1- 2.

2.2 Лексико-семантичний аналіз сполучуваності прикметників ЛСГ «streitbar» з іменниками. Визначення Хі - квадрату

Вивчення лексики як системи стимулювало пошуки об'єктивних методів фіксації й вимірювання семантичних зв'язків між словами, перш за все з метою інвентаризації лексичних мікросистем - семантичних полів, синонімічних рядів, лексико-семантичних груп [4, с. 226]. У сучасному мовознавстві існують різні методи інвентаризації лексичних мікросистем, які умовно поділяються на формальні та неформальні. На даному етапі виділяють три найбільш поширених методи, які ґрунтуються: а) на даних психолінгвістики; б) на даних дистрибутивно-статистичного аналізу тексту; в) на даних, які отримані за допомогою компонентного чи компонентно-статистичного аналізу словників [7, с. 266 ].

Сучасному мовознавстві надають великого значення інвентаризації, тобто визначенню складу досліджуваної мікросистеми [2].В основу нашого дослідження покладено лінгвістичний метод, оскільки він базується на використанні лексикографічних джерел.

Здійснивши всі етапи інвентаризації ми дійшли таких висновків: До складу ЛСГ прикметників зі значенням „streitbar“ увійшло 11 лексичних одиниць. Домінанта: -streitbar. Ядро - rauflustig, kampflustig, streitsьchtig, aggressiv (W > 0,5 ; F = 2). Основний склад -. kдmpferisch,kriegerisch,tapfer,mannhaft (W < 0,5; F = 2). Периферія -. kampffдhig, angriffslustig.. ( W > 0,25, F = 1). В подальшому доцільно було б дослідити семантичну структуру прикметників зазначеної ЛСГ.

На наступному етапі роботи ми досліджували сполучуваність ЛСГ прикметників «streitbar» із іменниками на основі художньої літератури.

При семантичній класифікації матеріалу всі іменники, які були виявлені в сполученні з прикметниками, були розподілені за п'ятьма підкласами:

- іменники, що позначають професії;

- іменники, що позначають людей (нейтральні найменування);

- географічні назви, неживі предмети;

- імена, власні назви;

- абстрактні поняття( таблиця )

Лексичний склад мови можна досліджувати за допомогою статистичних методів і прийомів, що робить можливим встановлення певних закономірностей та надання тим або іншим висновкам певної доказової сили. На наступному етапі ми використовуємо так званий критерій незалежності ч2 (хі-квадрат). За допомогою критерію ч2 можна визначити і наявність відповідностей, і наявність різниці між розподілом частот досліджуваних величин. Найбільш розповсюдженою формулою для обчислювання ч2 є: де 0 - фактично досліджувані величини; Е - теоретично очікувані, знак У - означає суму. Чим у більшому ступені емпіричні величини відхиляються від теоретичних, тим більшою в результаті виявляється сума ч2.

Сума ч2 дозволяє встановити лише наявність або відсутність зв`язку між ознаками. Міру зв`язку між величинами ми виявили за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості К, до формули якого входить результат ч2 та N - загальне число спостережень. За допомогою критерію хі-квадрат ми можемо встановили наявність чи відсутність зв'язку між ознаками. За допомогою наступної таблиці ми можемо показати величини хІ, які виявились в результаті дослідження статистично значущими (тобто>3,84). Усі випадки, коли хІ<3,84, вважаються статистично несуттєвими. (таблиця 6).

Проте сума хІ дозволяє встановити лише наявність чи відсутність зв'язку, але не його міру. Міру зв'язку можна визначити за допомогою так званого коефіцієнта взаємної спряженості, у формулу якого входить величина хІ. ( таблиця 7).

xІ

K=v ___, де К - коефіцієнт взаємної спряженості

N N - загальне число спостережень

Матеріалом дослідження слугували 10 романів таких сучасних німецьких письменників: Erich Remarque, Robert Musil, Gьnter Grass, Hermann Hesse, Heinz Konsalik, Wolfgang Hohlbein.

Зроблена суцільна вибірка романів дала змогу зафіксувати 63 слововживань прикметників з дослідженої ЛСГ з іменниками на позначення предметів та явищ навколишнього світу.

Для виявлення синтагматичних зв'язків виписані іменники, які були зафіксовані у сполученні з прикметниками кольору, поділено на семантичні підкласи. За основу нами взята семантична класифікація Левицького В.В. [1, 135-136]. Враховуючи цю класифікацію всі зафіксовані нами іменники розподілені на 5 лексико-семантичних підкласів. Для дослідження виділено 11прикметників, які ввійшли у ЛСГ об'єднаних семантикаю «streitbar»: streitbar, rauflustig, kampflustigstreitsьchtig, aggressiv, kдmpferisch, kriegerischtapfer, mannhaftkampffдhig, angriffslustig.

Показники частотності сполучуваності іменників на позначення предметів та явищ навколишнього світу з прикметниками кольору наведені в таблиці.

Отримані дані таблиці дозволяють зробити такі висновки. Найбільшою частотою вживання характеризуються такі прикметники: „tapfer“ (15). „kдmpferisch“ (13), „kriegerisch“ (1).

Найменшою частотою вживання характеризуються прикметники: „mannhaft“ (1), „angriffslustig“ (2) „kampffдhig“ (1).

Серед підкласів іменників найвищу зону частоти вживання виявили такі підкласи: [Люди(нейтральні найменування),члени сім`ї, родичі.] (22),[Збірні позначення живого/неживого] (16). Найнижчу зону частоти вживання показали підкласи: [Власні назви] (10).

2.3 Коефіцієнт взаємної спряженості

Проте сума хІ дозволяє встановити лише наявність чи відсутність зв'язку, але не його міру. Міру зв'язку можна визначити за допомогою так званого коефіцієнта взаємної спряженості, у формулу якого входить величина хІ. ( таблиця 2).

xІ

K=v ___, де К - коефіцієнт взаємної спряженості

N N - загальне число спостережень

Вивчення лексики як системи стимулювало пошуки об'єктивних методів фіксації й вимірювання семантичних зв'язків між словами, перш за все з метою інвентаризації лексичних мікросистем - семантичних полів, синонімічних рядів, лексико-семантичних груп [4, с. 226]. У сучасному мовознавстві існують різні методи інвентаризації лексичних мікросистем, які умовно поділяються на формальні та неформальні. На даному етапі виділяють три найбільш поширених методи, які ґрунтуються: а) на даних психолінгвістики; б) на даних дистрибутивно-статистичного аналізу тексту; в) на даних, які отримані за допомогою компонентного чи компонентно-статистичного аналізу словників [7, с. 266 ].

Хі - квадрат (критерій згоди Пірсона - 2%) є об'єктивною оцінкою близькості емпіричних розподілів до теоретичних. Використовується, як уже було сказано, у тих випадках, коли необхідно встановити відповідність двох порівнюваних рядів розподілу - емпіричного і теоретичного, або двох емпіричних. При цьому порівнюються частоти названих рядів розподілу, виявляються розбіжності між ними і визначається вірогідність цих розбіжностей.

ВИСНОВКИ

Теорія сполучуваності належить до актуальних проблем сучасного мовознавства і викликає велике зацікавлення як з точки зору загального мовознавства, так і прикладної лінгвістики. Вивчення проблематики сполучуваності збагачує наше уявлення про мовну картину світу, властивості різних типів мовних одиниць та їх місце в структурі мови. Дана теорія безпосередньо реалізується в практичному оволодінні іноземною мовою і через це знаходить своє вираження у методиці її викладання, а також у граматиці, лексикології, прикладній лінгвістиці і є суттєвою основою для укладання словників та автоматичного перекладу.

У 60-80 роках ХХ століття вітчизняне мовознавство характеризувалося системним підходом до вивчення усіх рівнів мови, в тому числі - лексичного. Цей підхід не втратив своєї актуальності до цього часу, але - у відповідності до тенденцій, що панують у сучасному мовознавстві, - він може і повинен бути доповнений вивченням антропоцентричних і функціональних властивостей мовних одиниць. У цьому контексті вживання і прикметників, їх семантичне впорядкування та сполучуваність належать до актуальних мовних проблем і є предметом зацікавлення для загального мовознавства та прикладної лінгвістики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Агапій А.П. Вивчення лексичної сполучуваності за допомогою статистичних методів // Науковий вісник. - Чернівці: ЧДУ. - 1996. - Вип.2. - С. 44-48.

2. Агапій А.П. Семантичні характеристики ЛСГ дієслів мовлення у сучасній німецькій мові // Науковий вісник: - Чернівці: ЧДУ. - 1998. - Вип. 41. - С. 61 - 64.

3. Агапій А.П. До питання про критерії синонімічності // Науковий вісник. - Чернівці: ЧДУ. - 1998. - Вип.27. - С. 62-64.

4. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства язика / Ю.Д. Апересян. - М.: Наука,1974. - 367 с.

5. Апресян Ю.Д. Экспериментальное исследование семантики русского глагола. - М.: Наука, 1967. - 252 с.

6. Бистрова Л.В. Вивчення синтагматичних зв'язків слів за допомогою статистичних методів // Мовознавство. - 1978. - № 4. - С. 44-48.