Адміністративна відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

адміністративний правопорушення неосудність

За загальним правилом особа, яка вчинила адміністративне правопорушення має бути притягнута до адміністративної відповідальності. Проте на практиці виникають такі ситуації, коли для захисту своїх прав та інтересів, а також для відвернення небезпеки та інших негативних наслідків, особам доводиться заподіювати шкоду фізичного або матеріального характеру. Оскільки такі вчинки за зовнішніми ознаками схожі із адміністративними правопорушеннями, висновок про їхню правомірність чи протиправність вимагає детального дослідження обставин, за яких вони були вчинені.

Питання відмежування правомірних вчинків та адміністративних правопорушень давно стало актуальним у науці адміністративного права, через те що інколи для захисту свої прав, особистих інтересів та інтересів інших осіб, а також для відвернення певної небезпеки або інших соціально - негативних наслідків особам доводиться заподіювати шкоду фізичного та матеріального характеру. На сьогодні у адміністративному праві існує окремий інститут який регулює ситуації такого характеру, визначаючи обставини які виключають адміністративну відповідальність. Також актуальність даної теми визначається тим, що питання обставин, що виключають адміністративну відповідальність, є малодослідженим. На відміну від адміністративного права в інших галузях (цивільне та кримінальне право) дані обставини досліджувалися більш глибше.

Об'єкт - суспільні відносини, пов'язані із застосуванням інституту адміністративної відповідальності.

Предмет - сукупність обставин, що виключають адміністративну відповідальність.

Мета - дослідити та проаналізувати обставини, що виключають адміністративну відповідальність.

Методологічну базу дослідження складають такі методи, як: системний, метод аналізу і синтезу, порівняльний.

1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБСТАВИН, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

В сучасній теорії права існує погляд, що обставини, які виключають юридичну відповідальність, -- це спеціально визначені законом винятки з правил, згідно з якими діяння, що зберігає ззовні вигляд правопорушення, за певних обставин таким не вважається, а особа не підлягає юридичній відповідальності. В таких випадках відсутній будь-який елемент складу правопорушення, що унеможливлює юридичну відповідальність за об'єктивно існуючий, реальний вчинок [4, c.230].

Визначаючи поняття обставин, що виключають адміністративну відповідальність, потрібно узагальнити важливі ознаки, відволікаючись від несуттєвих ознак, шляхом відокремлення і опису тих загальних рис, які об'єднують і виділяють їх в якісну своєрідну групу серед інших правових явищ.

До поняття обставин, що виключають адміністративну відповідальність, висувається ряд вимог. По-перше, обставини виражаються через певні вчинки людей, а, отже, цілком логічно виявити саме ті їх специфічні ознаки, які характеризують ці вчинки, передусім, із зовнішнього боку, дозволяючи тим самим виділити їх з усієї маси здійснюваних соціально-правових вчинків, що не мають відношення до предмета дослідження. По-друге, зважаючи, що дані вчинки знаходяться у сфері права, обов'язковими ознаками їх загального поняття є ознаки юридичної форми. По-третє, враховуючи, що дані обставини знаходяться в сфері адміністративного права, варто виділити їх адміністративно-правові наслідки [3, c.44-45].

Обставини, що виключають адміністративну відповідальність, слід розглядати як певний акт людської поведінки, дії спрямовані на усунення небезпеки. Це положення може бути сформульоване загальним чином і поширене на обставини, що виключають адміністративну відповідальність. Усі вони (крім стану неосудності) є свідомими і вольовими вчинками людини. Так, необхідна оборона - це така поведінка, що полягає в усуненні небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, в установленому порядкові управління, якщо цю небезпеку за таких обставин не могло бути усунуто іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена. Це звичайний поведінковий акт людини. Таким чином, ознакою яка є характерна для крайньої необхідності, необхідної оборони, як обставин, що виключають адміністративну відповідальність, є те, що вони є свідомими або несвідомими вольовими вчинками у формі дії або бездіяльності, викликаними певними причинами [3, c. 45].

Для обставин, що виключають адміністративну відповідальність характерна квазінеправомірність, тобто вони як би неправомірні, але в то й же час, по суті, вони правомірні, відповідно до норм права. Правомірна поведінка залежно від соціально політичного змісту може характеризуватися як суспільно корисна, так і соціально допустима. Це судження безпосередньо відноситься до даних обставин, при яких в окремих випадках обставини, що виключають злочинність діяння, дійсно не є суспільно корисними. Втім, відсутність суспільної корисності ще не дає підстави для висновку, що подібні дії слід відносити до числа суспільно небезпечних. Ознака суспільної небезпеки того або іншого поступку здатна проявитися лише в умовах відносно широкого його поширення, тобто суспільна небезпека може стати дійсною його характеристикою лише при такій поширеності цього діяння, при якому воно дезорганізує порядок громадського життя. Однак, практика свідчить про те, що випадки вчинення даних правомірних вчинків, що не приносять суспільної користі, носять разовий характер, що виключає їх типовість. Тому є підстава вважати, що подібні дії відносяться до числа не суспільно небезпечних, а суспільно допустимих [3, c. 46].

Наступна ознака обставин, що виключають адміністративну відповідальність полягає в особливих правових наслідках, які настають при наявності цих обставин. Так, відповідно до ст.17 КУпАП: «особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності» [1]. Крім того, ці наслідки полягають, також у тому, що стан крайньої необхідності та необхідної оборони виключає можливість кваліфікації таких дій, як адміністративне правопорушення, а неосудність має своїми наслідками лише звільнення від адміністративної відповідальності [3, c.46].

Також ці обставини виділяють з-поміж тих, що виключають провадження у справі про адміністративні правопорушення. У статті 247 КУпАП встановлено, що провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю у випадку вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони, а також у стані неосудності особи [1].

2. ОСНОВНІ ОЗНАКИ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ТА НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

Необхідна оборона - це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, зумовлений необхідністю його негайного відвернення або припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту. Характерними рисами права на необхідну оборону є: природне право; невідчужуване право; абсолютне право (це означає, що всі інші особи не вправі перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону); самостійне, а не додаткове (субсидіарне) щодо діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання) [4, c.230-231].

Для визначення поняття необхідної оборони в адміністративному праві доцільно розглянути чим вона відрізняється від необхідної оборони в кримінальному праві. Варто відзначити, що між ними є такі відмінності:

1. Різна суспільна небезпечність або шкідливість діяння, проти якого можлива необхідна оборона: в кримінальному праві це дії, які підпадають під ознаки злочину, а в адміністративному - під ознаки адміністративного правопорушення.

2. В кримінальному законодавстві відповідна норма про необхідну оборону більш конкретизована. Так, наприклад, у визначенні адміністративно-правової необхідної оборони не перераховуються такі беззаперечні для цього інституту умови як можливість скористатися цим інститутом, незалежно від можливості уникнути посягання; також, в адміністративному праві прямо не вказано, що необхідну оборону можна застосовувати як для самозахисту, так і для захисту інших громадян від зазіхань на їх права.

3. Інститут необхідної оборони в кримінальному праві містить більшу кількість приписів, більш детально регламентується, що можна пояснити тим, що злочини мають більшу суспільну небезпечність, ніж адміністративне правопорушення, тому перевищення меж кримінально-правової необхідної оборони завдає більшої шкоди охоронюваним законом інтересам.

4. Перевищення меж необхідної оборони в адміністративному праві передбачені адміністративним законодавством України, а кримінально-правової - кримінальним [5, c.193].

В сучасній теорії права існує думка, що ознаками необхідної оборони як обставини, що виключає протиправність і суспільну небезпеку діяння, а отже і звільняє від юридичної відповідальності за заподіяння шкоди, є те, що:

1) вона є свідомим і вольовим вчинком;

2) за своїм змістом необхідна оборона є суспільно корисною;

3) виключає суспільну небезпеку і протиправність діяння і тим самим юридичну відповідальність. З цими науковцями варто не погодитись, так як ці ознаки характерні не тільки для необхідної оборони, але й для крайньої необхідності. Тобто ці ознаки є загальними. Тому доцільно виділити ще й ті ознаки необхідної оборони, які дозволять її відрізняти від інших адміністративно-правових інститутів.

До спеціальних ознак необхідної оборони в адміністративному праві слід віднести:

1) заподіяння шкоди особі, що посягає;

2) своєчасність оборони;

3) метою оборони є захист від протиправного посягання;

4) пропорційність оборони та посягання [4, c.231].

Відповідно до ст. 19 КУпАП необхідна оборона наявна лише тоді, коли шкода заподіюється посягаючому. Заподіяння шкоди третій особі виключає в діях обороняючого необхідну оборону. Більш того, заподіяння шкоди третій особі завжди являє істотну суспільну небезпеку. Відповідальність за заподіяння третій особі шкоди залежить від суб'єктивних і об'єктивних ознак. Тут можливі три варіанти. У першому випадку особа яка обороняється заподіює шкоду особі, яку помилково прийнятого за посягаючого. Тут має місце різновид уявної оборони, відповідальність за яку настає в залежності від вини особи, яка обороняється [4, c.231-232].

Необхідна оборона як об'єктивна категорія, завжди протікає в часі. Воно має початковий і кінцевий моменти. Звідси - необхідна оборона можлива лише протягом того часу, який займає саме суспільно небезпечне посягання, тобто своєчасне. Тому наступною важливою ознакою необхідної оборони є її своєчасність. Своєчасність оборони характеризується тим, що захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою передчасною обороною, відповідальність за яку настає на загальних підставах [5, c.195].

Наступною ознакою необхідної оборони є те, що її метою є захист від протиправного дійсного посягання. Особа, що піддається нападу, вправі прийняти будь-яке рішення щодо долі загрозливих благ, якщо тільки на неї не покладено спеціальний обов'язок їх захисту. Вона може абсолютно відмовитися від належного йому права, примирившись з його втратою. Особа вправі тимчасово відмовитися від своїх інтересів, не захищати їх у надії домогтися їх відновлення пізніше через суд або яким-небудь іншим шляхом. Вона може визнати для себе вигідним не вступати в боротьбу з сильнішим або навіть з рівним за силою супротивником, вважаючи, що в процесі боротьби вона ризикує викликати порушення інших своїх інтересів, або з якихось інших підстав. І в тому, і в іншому випадку особа не несе відповідальності за відмову від захисту, так як необхідна оборона є право, а не обов'язок [4, c.232].

Загальне між крайньою необхідністю і необхідною обороною полягає в тому, що як при необхідній обороні, так і при крайній необхідності зазіхання на відповідні правові норми є змушеним і має значення захисту, відображення небезпеки, що безпосередньо загрожує державному або суспільному порядку, державній або особистій власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління і усунення її тільки шляхом порушення норм законодавства про адміністративні правопорушення. Розбіжності ж між цими станами полягають у тому, що при необхідній обороні небезпека загрожує зі сторони нападаючого, відображення дій якого змушує особу, що знаходиться в стані необхідної оборони, оборонятися шляхом заподіяння посягаючому шкоди. Діюча у стані необхідної оборони особа, у сутності, не робить правопорушення, так як захищатися не тільки не заборонено, але і прямо дозволено законом. У той же час при здійсненні правопорушення в стані крайньої необхідності зроблена дія спрямована не на захист від нападу правопорушника, а на усунення будь-якої іншої небезпеки, що загрожує державному або суспільному порядку, державній або особистій власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління. Причому дії визнаються здійсненими в стані крайньої необхідності лише в тому випадку, якщо небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, чим шкода відвернена [8, c.55].

3. НЕОСУДНІСТЬ ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ВИКЛЮЧАЄ АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Одним з найбільш спірних серед обставин, що виключають адміністративну відповідальність, залишається питання щодо неосудності правопорушника. Важливість цієї проблеми полягає і в тому, що вона зачіпає складну форму суспільного буття й соціальної діяльності людей, а саме їх здатність бути винними й відповідальними за свідомі цілеспрямовані вольові вчинки.

Щодо поняття неосудності, то слід зазначити, що воно є негативним за своїм змістом, ознаки якого варто виводити із позитивного поняття осудності. Неосудність - стан особи, за якого вона не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану [2, c.140].

Осудність є передумовою притягнення до відповідальності та реалізується, при наявності вини, в нормах КУпАП. Вчинення адміністративного правопорушення неосудною особою виключає відповідальність, порушене адміністративне провадження припиняється за відсутністю складу правопорушення.

Для визначення неосудності використовують поєднані між собою два критерії: медичний та юридичний. Застосування одного з цих критеріїв без зв'язку з іншим при кваліфікації проступків та проведенні медичного обстеження не допустима. Юридичний (психологічний) критерій неосудності свідчить про глибину ураження психіки, яка визначає здатність особи усвідомлювати характер дій, які нею вчиняються та керувати ними. Таким чином неосудність під кутом зору юридичного критерію свідчить про нездатність особи усвідомлювати фактичний характер власної поведінки, її суспільну небезпечність (інтелектуальний момент) та керувати нею (вольовий момент). Таким, чином юридичний критерій складається в свою чергу також з двох ознак: інтелектуального та вольового моментів. Для наявності цього критерію неосудності достатньо визначити одну з двох його ознак. Слід зауважити, що на практиці спостерігаються випадки, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний (і навіть протиправний) характер вчинюваної поведінки, однак внаслідок ураження виключно вольової сфери неспроможна керувати нею (наприклад при клептоманії, піроманії та ін.) [6, c.228].

Медичний критерій визначає коло тих психічних захворювань, з якими пов'язані протиправні дії особи. Для визначення особи неосудною достатньо встановлення однієї ознаки юридичного критерію і одне психічне захворювання з перерахованих у статті 20 КУпАП:

1) до хронічних душевних захворювань можна віднести - шизофренію, епілепсію, прогресивний параліч тощо;

2) тимчасовий розлад душевної діяльності - алкогольні психози, біла гарячка, патологічне сп'яніння тощо;

3) слабоумство - нерозвинутість інтелекту із зниженням розумових здібностей (дебільність, імбецильність, ідіотія);

4) інший хворобливий стан - це стан, пов'язаний з розладом психічної діяльності. Він не є одним з вищезазначених, але за своїм психопатологічним порушенням може бути прирівняний до них. Сюди належать деякі види психопатій та психастеній: вища марення та галюцинації на ґрунті важкого інфекційного захворювання; стан абстиненції, тимчасові (короткочасні або більш тривалі), викликані окремими інфекційними захворюваннями (черевний або висипний тиф), пухлинами мозку, глухонімотою, що за несприятливих умов (відсутність належного виховання, навчання) може призвести до різкого обмеження розумових здібностей людини, а також затримки психофізичного розвитку в формі інфантилізму, тобто психічної незрілості [7, c.77-78].

В Україні діє презумпція психічного здоров'я, відповідно до якої кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених законодавством [2, c.143].

Якщо під час провадження адміністративних справ виникає питання з приводу психічного стану особи, за відповідним рішенням суду призначається судово-психіатрична експертиза, яка проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз, відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. При цьому як слушно зазначають російські науковці адміністративна норма про неосудність навряд чи знайде поширене застосування на практиці, так як відсутній порядок призначення та проведення судово-психіатричної експертизи при розгляді справ про адміністративні правопорушення [7, c.78].

ВИСНОВОК

Отже, обставини, що виключають адміністративну відповідальність - це спеціально визначені законом винятки з правил, згідно з якими діяння, що зберігає ззовні вигляд правопорушення, за певних обставин таким не вважається, а особа не підлягає юридичній відповідальності. Для них характерні такі ознаки:

І. Основні, які характерні для всіх обставин, що виключають адміністративну відповідальність:

1) зовнішня схожість свідомого (несвідомого) і вольового (невольового) вчинку людини з тим або іншим адміністративним правопорушенням;

2) квазіонеправомірність цих обставин так як вони не втрачають власної суспільної шкідливості і протиправності діяння, але визнаються правомірними;

3) регламентованість адміністративним законодавством;

4) особливі правові наслідки, які настають при наявності обставин, що виключають адміністративну відповідальність.

ІІ. Специфічні ознаки, яка характерні лише для крайньої необхідності та необхідної оборони. Такими ознаками є:

1) суспільно-корисність крайньої необхідності та необхідної оборони;

2) соціально-допустимість крайньої необхідності та необхідної оборони.

Отже, під обставинами, що виключають адміністративну відповідальність слід розуміти квазінеправомірні, свідомі (несвідомі) і вольові (невольові) вчинки, передбачені адміністративним законодавством, що характеризуються суспільно-корисністю та соціально-допустимістю (крім неосудності), внаслідок яких особа не підлягає адміністративній відповідальності.

Крайній необхідності як обставині, що виключає адміністративну відповідальність характерні основні та спеціальні ознаки. Основні ознаки це ті ознаки, які характерні загалом для обставин, що виключають адміністративну відповідальність. Враховуючи наукові погляди науковців та відповідно до ст. 18 КУпАП варто виділити наступні спеціальні ознаки, які характерні для крайньої необхідності: небезпека, яка загрожує інтересам, які охороняються КУпАП не може бути усунена іншим шляхом, окрім як заподіяння шкоди, тобто крайня необхідність є єдиним засобом захисту від небезпечних дій; шкода, яка заподіюється при крайній необхідності, повинна бути меншою, ніж та, яка попереджена; стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам; джерела виникнення небезпеки можуть мати різноманітне походження, тому навести їх вичерпний перелік просто неможливо; шкода завдається не джерелу небезпеки, а інтересам третіх осіб; об'єктами захисту від небезпеки є державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління.

Можливість здійснення в стані крайньої необхідності дій, які в звичайних умовах спричиняють не лише адміністративну, але й кримінальну та цивільну відповідальність, - один із серйозних аргументів того, що цей інститут не є виключно адміністративно-правовим. Це в свою чергу дає підставу вважати крайню необхідність міжгалузевим правовим інститутом.

Осудність - це такий стан особи, при якому вона здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльності) і керувати ними та нести за них адміністративну відповідальність. В свою чергу, поняття неосудності може бути сформульоване так: неосудність - це нездатність особи усвідомлювати суспільне значення своїх дій (бездіяльності), віддавати звіт у своїх діях чи керувати ними, що стало наслідком хворобливих змін її психіки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 груд. 1984 р. № 8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984. - № 51. - Ст.1122 (із змінами та доповн. ; редакція від 5 січня. 2017 р.)

2. Внукова Ю.А. Неосудність: загальнотеоретичний аспект / Ю.А Внукова // Вісник Академії адвокатури України. - 2014. - Т. 11, № 1. - С. 139-147.

3. Заяц Р. Я. Система обставин, що виключають адміністративну відповідальність / Р. Я. Заяць // Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. - 2012. - Вип. 9. - С. 44-46.

4. Заяць Р. Я. Поняття, ознаки та значення необхідної оборони як обставини, що виключає адміністративну відповідальність / Р. Я. Заяць // Митна справа. - 2014. - № 2(2.1). - С. 229-235.

5. Заяць Р. Я. Сутність, стан та ознаки необхідної оборони / Р. Я. Заяць // Форум права. - 2014. - № 1. - С. 192-197.

6. Заяць Р. Я. Поняття та співвідношення неосудності з іншими поняттями / Р. Я. Заяць // Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. - 2013. - Вип. 11. - С. 227-231.

7. Заяць Р.Я Порядок та критерії встановлення неосудності особи / Р. Я. Заяць // Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. - 2014. - № 12. - С. 76-80.

Размещено на Allbest.ru