Крайня необхідність як обставина, що виключає злочинність діяння

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

кафедра кримінального права та кримінології

КУРСОВА РОБОТА

На тему “Крайня необхідність як обставина, що виключає злочинність діяння”

студента II курсу

денної форми навчання

Жука Остапа Богдановича

Керівник:

Київ 2008



Зміст

Вступ

Розділ 1. Крайня необхідність як один із видів обставин, що виключають злочинність діяння

1.1 Історичний аналіз розвитку законодавства про крайню необхідність

1.2 Поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у науці кримінального права України

Розділ 2. Структура крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння

2.1 Поняття структури діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності

2.2 Характеристика елементів крайньої необхідності

2.3 Особливості перевищення меж крайньої необхідності

Розділ 3. Порівння крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Згідно із Кримінальним кодексом України основним завданням кримінального законодавства є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є основною проблемою кримінальн-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. До того ж сучасна держава, хоч би який потужний правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст. 39 КК України).

У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський, Є.Я. Немировський, М.I. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I. Панов, М.М. Паше-Озерський, С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М.Розін, І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та багато інших вчених.

Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст. 39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз'яснень (постанов) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності. Я обрав саме цю тему, адже вважаю, що це питання є дуже важливим і актуальним в наш час, адже у реальному житті практика правоохоронної діяльності часто стикається з такими ситуаціями, коли діяння, що вчинено приватними, а також службовими особами за зовнішніми ознаками подібне до того, яке належить до категорії злочинів. Але ця схожість залишається виключно зовнішньою і при глибокому аналізі та дослідженні випливає, що ці діяння не несуть небезпеки для суспільства і не є кримінально забороненими, а навпаки, визнаються правомірними і як правило, суспільно корисними.



Розділ 1. Крайня необхідність як один із видів обставин, що виключають злочинність діяння

1.1 Історичний аналіз розвитку законодавства про крайню необхідність

Про важливість дослідження крайньої необхідності свідчить історія її розвитку в теорії кримінального права. Еволюція поняття крайньої необхідності відбувалася в процесі становлення права на самозахист життя та здоров'я, при цьому крайня необхідність розглядалась разом з необхідною обороною як єдине поняття. Так за часів Стародавнього Риму виникає право на заподіяння шкоди як в стані необхідної оборони, так і в стані крайньої необхідності. Ще римські претори вважали, що самозахист від неправомірного нападу у випадках крайньої необхідності є одним із природних прав кожної людини.

У Римських Законах ХІІ таблиць (451-449 рр. до н.е.) ми можемо спостерігати більш наближений підхід до сучасного поняття крайньої необхідності, оскільки припускається оборона майна. Так, власнику дозволялося вбити нічного крадія, а також денного крадія, якщо той чинив опір. Однак заборонялося вбивати крадія вдень або якщо той приходив зі зброєю, але не застосував її. Крім того, Римські Закони ХІІ таблиць передбачали, що вдень, якщо крадій чинив опір, власник повинен був репетувати, щоб його почули і прибігли на допомогу. Таким чином, за законом особа мала використати інші наявні у неї можливості усунення небезпеки, а вбивство, хоча і вважалось за певних умов правомірним, але розглядалось як крайній засіб.

Погляди на крайню необхідність як обставину, що виключає покарання за вчинене діяння, виникають у ХVІІІ столітті в Європі. Крайній необхідності присвячують свої праці такі німецькі юристи, як Гроцій, Пуффендорф, Матей, Вольф та інші. Їхні погляди ґрунтувались на доктрині природного права, яка визнавала існування природних прав людини.

Так, Гуго Гроцій вважав, що «якщо я позбавлений можливості інакше врятувати своє життя, то мені дозволено застосувати насильство проти іншої особи, хоча б вона і не була винною у моєму стані, оскільки моє право виходить не із злочину, а із права, наданого мені природою».

Самуіл Пуффендорф одним із перших розширив коло ситуацій виникнення стану крайньої необхідності до зіткнення людських життів. Він стверджував, що «якщо під час краху корабля будь-хто, рятуючи своє життя, схопить дошку, на якій не можуть поміститися двоє, а будь-хто інший, перебуваючи у боротьбі зі смертю, схопиться за ту ж саму дошку, що може загубити обох, то в цьому випадку перший вчинить правильно, якщо штовхне з дошки іншого і таким чином врятує себе». Такі дії він вважав незлочинними, обґрунтовуючи свою позицію інстинктом самозбереження.

Христиан Вольф, досліджуючи питання крайньої необхідності у майнових відносинах, дійшов висновку, що у випадку неможливості купити певну річ або заробити на неї, взяти у борг тощо особа може насильницьким способом проти волі господаря заволодіти нею. Таке діяння не можна розглядати як крадіжку або грабіж, оскільки крайня необхідність, на його думку, перетворює право просити у право примушувати.

Дослідження крайньої необхідності продовжується і у ХІХ столітті. Цей період характеризується виникненням теорії німецького філософа Канта, суть якої полягає у неможливості шляхом погрози покаранням стримати людину від вчинення злочину, коли її життю загрожує небезпека, усунення якої можливо лише в разі позбавлення життя іншої людини. В основу цієї доктрини покладено поняття свободи волі, тобто спроможність особи обирати на свій розсуд поступати згідно зі своєю волею та своїм інтересом, а не по волі і в інтересах «іншого» .

У цей же період формуються інші обґрунтування неможливості покарання заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності. Так, Філанджері вважав, що не може бути караним заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, оскільки звичайна людина не завжди спроможна витримати небезпеку, яка їй загрожує (проявити певний героїзм), маючи можливість перекласти її на іншу людину.

Історія українського права розпочинає своє існування з кодексу права «Руська Правда». У зв'язку з невідповідністю правових норм, закріплених у «Руській Правді», зміною суспільної і політичної ситуації, що склалася у ХV-ХVІ століттях, виникає необхідність створення іншого джерела права - Статуту Великого князівства Литовського (1529 р.). У ХVІ столітті Статут являв собою джерело правової культури литовського, українського і білоруського народів. Статут 1529 р. вперше визначив поняття злочину, умисел і необережність, замах і закінчений злочин, а також закріпив право на заподіяння певної шкоди при крайній необхідності та необхідній обороні: «Якби хто захищав свій маєток або своїх підданих від нападу і при цьому вбив шляхтича, то не повинен платити головщину. Хто скоїть напад на чийсь дім, а хазяїн, знаходячиcь у домі і захищаючи свій дім, уб'є або поранить у своєму домі цього насильника або кого із його співучасників, то він не повинен платити ні за вбивство, ні за рани, але ще має право зажадати одержання з цих поранених виплати за напад».

Також щодо поняття крайньої необхідності то ст. 46 «Кримінального Уложенія» 1903 року було закріплено положення про те, що не вважається злочинним діяння, «учиненное для спасения здоровья, свободы, целомудрия или иного личного или имущественного блага своего или другого лица от опасности, которая произошла вследствии угрозы, незаконного принуждения или иной причины и которая была неотвратима в то самое время другими средствами, если учинивший деяние имел достаточное основание считать причиненный им вред маловажным сравнительно с охраняемым благом». Можна стверджувати, що вперше на законодавчому рівні крайня необхідність набула універсального характеру: заподіяння шкоди «дозволяється» для врятування не тільки абсолютних цінностей заподіювача шкоди та інших осіб (здоров'я, свобода, доброчесність), а й інших цінностей, перелік яких законом не визначається. При цьому вказується, що підставою для заподіяння шкоди є «погрози», «примус», «небезпека». Таким чином, «Кримінальне Уложеніє» 1903 року вперше визначило межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: заподіяна шкода має бути меншою, ніж шкода, що загрожує.

До радянських часів у теорії кримінального права детальне обґрунтування крайньої необхідності було здійснено М.С. Таганцевим. Вчений, обґрунтовуючи свою точку зору щодо безпідставності покарання особи за вчинене в стані крайньої необхідності діяння, виходив з «юридичних властивостей» цих діянь, які, на його думку, є одним із засобів боротьби за право, а тому не повинні піддаватись покаранню.

Під станом крайньої необхідності М.С. Таганцев визначав порушення якого-небудь охоронюваного законом інтересу або невиконання якого-небудь правового обов'язку, або посягання на правову норму заради захисту правоохронюваного інтересу від загрожуючої небезпеки. Відмінність крайньої необхідності від оборони вчений вбачав у тому, «… що при обороні шкода заподіюється нападнику, а при необхідності - третім особам або навіть міститься тільки у порушенні закону».

Умовами, що викликають небезпеку, М.С. Таганцев визнавав: стихійні сили природи; напад тварин, фізіологічні (біологічні) процеси в організмі людини; дії особи, яка не перебуває у стані осудності, при цьому захист від дій такої особи направлений не проти неї особисто, а проти інтересів третіх осіб; будь-чиї «умисні» дії, від яких особа не обороняється, а заподіює шкоду правам третьої особи (наприклад, рятуючись від вбивці, особа вторгається у чуже помешкання»).

Таким чином, у правовій науці до початку ХХ століття крайня необхідність набула самостійного кримінально-правового значення і розглядалась окремо від необхідної оборони. Заподіяння шкоди третім особам у стані крайньої необхідності було підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності.

25 грудня 1958 року, доки Верховна Рада СРСР затвердила Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік. У цьому правовому акті крайня необхідність отримує своє самостійне місце у розділі «Про злочин». У ст. 14 Основ 1958 року поняття крайньої необхідності було суттєво удосконалено. У цій нормі зазначалось, що «… не є злочином діяння, яке хоча і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинене в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам Радянської держави, суспільним інтересам, інтересам особи або правам цієї особи або інших громадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода».

Таким чином, вперше крайню необхідність законодавець визначив як обставину, що виключає саме злочинність діяння, зазначивши, що дії, вчинені за цих обставин, не є злочинними.

Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності.

Такий підхід залишається і зараз, проте обставина, що розглядається, з прийняттям КК 2001 року зазнала суттєвих змін.

1.2 Поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у науці кримінального права України

Незважаючи на закріплення крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у ст. 39 КК України, в юридичній літературі немає однозначного визначення поняття крайньої необхідності. Слід відзначити негативну тенденцію, притаманну законодавчому визначенню крайньої необхідності ще за чинності Кримінального кодексу 1960 року. Ця тенденція полягає у тому, що початок визначення крайньої необхідності «не є злочином дія…» є невдалим, оскільки ці слова підкреслюють схожість аналізованих дій зі злочином, і тим самим не стимулюють громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності. В юридичній літературі такий підхід критикувався як по відношенню до крайньої необхідності, так і відносно законодавчого визначення необхідної оборони.

На думку вчених для визначення поняття «крайня необхідність» варто скористатися одним із методів формальної логіки, суть якого полягає у визначенні поняття обставин, що виключають злочинність діяння через рід та видову відмінність конкретної обставини, що входить до цього інституту. Кожну ознаку загального поняття обставини, які виключають злочинність діяння, необхідно співставити з ознаками крайньої необхідності. Для послідовного визначення кожної з видових ознак крайньої необхідності потрібно виділити обов'язкові ознаки. Отже крайня необхідність, як один із видів обставин, що виключає злочинність діяння, має такі обов'язкові ознаки: 1) діяння; 2) зовнішня подібність із злочинами; 3) наявність певної підстави; 4) суспільна корисність або соціальна прийнятність (допустимість); 5) передбаченість законодавством України.

Так, діяння у стані крайньої необхідності - це вчинок, який може виражатись як в активній (дія), так і пасивній (бездіяльність) поведінці особи. Наслідком цього діяння є фактичне заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам. Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, зовнішньо подібне до злочинів. Будь-яке діяння (злочинне або правомірне) характеризується об'єктивними ознаками (дія або бездіяльність, наслідки, причинний зв'язок). Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, може цілком збігатися за своїми ознаками з конкретним злочином. Крайня необхідність може застосовуватись в декількох різнорідних сферах суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом від злочинних посягань. Наприклад, вона може виражатись у заподіянні шкоди життю, здоров'ю людини, її майну тощо, а також суспільним інтересам та інтересам держави.

Наступна ознака характеризує відношення суспільства і законодавства до діяння, вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке діяння може розцінюватись як суспільно корисне, а в окремих випадках - як соціально прийнятне (допустиме).

Ситуація крайньої необхідності характеризується обов'язковим настанням небезпечних наслідків для певних охоронюваних законом прав та інтересів з метою відвернення таких наслідків від інших охоронюваних законом прав та інтересів. Чинна норма ст. 39 КК України допускає, щоб шкода відвернута була рівнозначною шкоді заподіяній, тому цілком логічно, що у таких випадках діяння потрібно розцінювати як соціально прийнятне (допустиме). Питання відшкодування шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності, регулюються ст. 1171 Цивільного кодексу України. Так, шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частині або звільнити їх від відшкодування частково або в повному обсязі.

Лексично слово «крайній» означає «граничний, межовий», «останній», «виключний». Слово «необхідний» означає «такий, без якого не можливо обійтись, потрібний, неминучий».

Для того, щоб визначити ознаки, які уособлюють специфіку крайньої необхідності, потрібно розглянути підходи, наявні у юридичній літературі. Так, ще у ХІХ столітті М.М. Розін стан крайньої необхідності характеризував як стан особи, при якому для рятування відомого блага або здійснення відомого інтересу єдиним виходом є порушення іншого блага або інтересу. А.А. Піонтковський крайню необхідність характеризував, як стан, при якому особа тільки шляхом діяння може відвернути небезпеку, що загрожує будь-яким охоронюваним законом інтересам.

Ю.В. Баулін формулює поняття крайньої необхідності як «… вимушене вчинення громадянином дій, заздалегідь пов'язаних із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони з метою усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним індивідуальним інтересам, якщо ця небезпека в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода відповідала характеру небезпеки та обстановці».

Так, П.С. Матишевський розглядав крайню необхідність як такий збіг обставин, за якого виникла безпосередня небезпека для певного об'єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об'єктові.

Отже, наведені визначення свідчать, що у сучасних наукових дослідженнях крайньої необхідності враховуються положення, закріплені у нормі про крайню необхідність у чинному кримінальному законодавстві, однак водночас вчені намагаються розширити, конкретизувати і уточнити поняття крайньої необхідності. І це закономірно, адже, як відомо, наука кримінального права на підставі вивчення кримінального законодавства, враховуючи певний етап розвитку суспільства, прагне до вдосконалення кримінально-правових норм (у тому числі, звичайно, і норми про крайню необхідність).



Розділ 2. Структура крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння

крайній необхідність злочинність діяння

2.1 Поняття структури діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності

У науці кримінального права існують різні підходи до розгляду тієї чи іншої обставини, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайньої необхідності.

Одним із перших підходів, запропонованих при характеристиці обставин, що виключають злочинність діяння, був поділ умов правомірності на умови, що відносяться до посягання, та умови, що відносяться до захисту. Так, А.А.Піонтковський під час аналізу крайньої необхідності до умов, що характеризують небезпеку, відносив безпосередньо небезпеку, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, наявність цієї небезпеки та дійсність. До умов, що характеризують захист, вчений відносив неможливість усунення небезпеки, що загрожує, іншими способами, окрім як заподіяння шкоди та достатність цієї шкоди - заподіяння шкоди менш значної порівняно з відвернутою. У сучасній кримінально-правовій науці такий підхід до розгляду обставин, що виключають злочинність діяння, також наявний і має переконливі аргументи на свою користь.

Інший спосіб аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, запропонований Є.В. Благовим. Кожна з обставин, що виключає злочинність діяння, характеризується спеціальним складом, зміст якого зводиться до того, що ознаки, які повторюються в усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний склад виключення правової відповідальності. Так, автор виділяє три групи ознак, що входять до складу крайньої необхідності:

а) умови правомірності, що відносяться до загрозливої небезпеки;

б) умови правомірності, що відносяться до усунення небезпеки;

в) умови правомірності, що відносяться до заподіюваної шкоди.

Український науковець Ю.В. Баулін зазначає, що скоєння правомірних вчинків, які підпадають під ознаки злочину, викликається різними факторами об'єктивної дійсності (певні явища, процеси, вчинки, події). І хоча ці фактори тісно пов'язані із самими вчинками, однак їм не належать, оскільки спочатку виникає суспільно небезпечна ситуація і, як відповідна реакція на нього, - те, що законодавець називає необхідною обороною, крайньою необхідністю та затриманням злочинця. Викладене, таким чином, дає автору змогу провести розмежування між вчинком і підставою його вчинення, що надає можливість охопити весь спектр чинників, які впливають на характеристику певної обставини. Виходячи із зазначеної моделі запропонованого методу, Ю.В. Баулін розглядає кожну обставину, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайню необхідність. Доцільність такого методу дослідження підстав вчинків, що виключають злочинність діяння, дає можливість уникнути повтору загальних ознак, притаманних усім обставинам, що розглядаються.

Так, в одному із підручників з кримінального права України стан крайньої необхідності розглядається через сукупність двох головних елементів:

а) небезпеки, яка безпосередньо загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави;

б) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. При цьому виділяються й додаткові ознаки діяння, вчиненого в цьому стані:

- наявність мети;

- спрямованість заподіяння шкоди;

- характер дій;

- своєчасність заподіяння шкоди;

- межі заподіяння шкоди (граничною і правомірною у стані крайньої необхідності визнається шкода, якщо вона рівнозначна відверненій шкоді або є менш значною, ніж відвернена).

П.С. Матишевський пропонує виходити з таких ознак умов, що визначають правомірність дій у стані крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об'єктові захисту;

2) небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула;

3) небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом;

4) шкода має завдаватися так званим третім особам; якщо шкода завдається зазіхачеві, то вчинене кваліфікується за правилами про необхідну оборону;

5) особа завдає шкоду, будучи зобов'язаною або вимушеною до цього об'єктивними обставинами;

6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.

У свою чергу, «взаєморозміщення та взаємозв'язок складових елементів чого-небудь цілого» являє собою структуру. Поняття «структура» в українській мові тлумачиться, як взаєморозміщення та взаємозв'язок складових частин цілого, устрій, організація чого-небудь.

Отже можна сказати, що структура - це найбільш вдалий термін, за допомогою якого можливе поєднання всіх складових елементів крайньої необхідності.

2.2 Характеристика елементів крайньої необхідності

Кожна обставина, що виключає злочинність діяння, має свою підставу. Правовою підставою виникнення стану крайньої необхідності у ч. 1 ст. 39 КК є «... небезпека, що безпосередньо загрожує особі, правам цієї особи, інших осіб, суспільним інтересам чи інтересам держави». Отже, підставою крайньої необхідності, її першим елементом, є небезпека, яка повинна відповідати певним вимогам, для того, щоб надавати особі право на вчинення діяння з метою відвернення. У літературі часто акцентується увага не на ознаці «безпосередності», а на ознаках реальності (дійсності) та наявності, які прямо не зазначені у нормі закону. Так, П.С. Матишевський при аналізі умов правомірності розглядає лише такі ознаки небезпеки, як її наявність, дійсність і невідворотність.

Так, ще 50 років тому відомий вчений С.А. Домахін у своїх дослідженнях дійшов висновку про те, що стан крайньої необхідності виникає тоді, коли певним, охоронюваним законом інтересам загрожує небезпека їх порушення. За минулі роки у цьому питанні суттєвих змін не відбулось, і за чинним кримінальним законодавством стан крайньої необхідності характеризується наявністю двох підстав:

небезпекою, яка загрожує охоронюваним законом особистим суспільним інтересам чи інтересам держави;

неможливістю негайно відвернути небезпеку, що виникла, іншими засобами, крім вчинення діяння, яке підпадає під ознаки дії (злочину), передбаченої кримінальним кодексом.

При цьому небезпека, яка виходить від різноманітних джерел, має:

загрожувати особі чи правам цієї особи або інших осіб, охоронюваним законом інтересам суспільства або держави;

бути наявною - безпосередньо загрожувати заподіянням суттєвої шкоди особистим або суспільним інтересам;

бути реальною (дійсною), а не уявною;

бути такою, яку неможливо усунути за даних обставин іншими засобами як тільки шляхом заподіяння шкоди інтересам третіх осіб.

Ще однією ознакою, що характеризує небезпеку як підставу виникнення крайньої необхідності, є її дійсність. Небезпека повинна бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Кримінальна відповідальність особи, яка заподіяла шкоду певним охоронюваним законом інтересам у зв'язку з уявною небезпекою, вирішується за правилами фактичної помилки: особа має нести кримінальну відповідальність за необережний злочин, якщо вона була зобов'язана та могла усвідомлювати помилковість свого припущення, або звільняється від кримінальної відповідальності, якщо буде встановлено, що вона не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати своєї помилки. Небезпека, що минула, не може створювати стан крайньої необхідності, і такий стан не може виникнути навіть безпосередньо перед виникненням небезпеки.

Отже, підставою для виникнення стану крайньої необхідності може вважатись лише така небезпека заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, яка не тільки існує реально, а й упродовж певного проміжку часу неминуче, без будь-яких додаткових чинників, інших втручань може перетворитись у дійсну шкоду зазначеним інтересам.

Однак ознаками наявності та реальності не вичерпуються вимоги до підстави крайньої необхідності. Ще однією ознакою доцільно вважати вимоги до об'єкта небезпеки. Слід звернутись до змісту ст. 39 КК, де зазначено: «… для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави…», тобто об'єктом наявної і реальної небезпеки можуть бути будь-які інтереси: особисті права, інтереси суспільства чи держави. Положення крайньої необхідності не можуть бути застосовані для захисту неправомірних інтересів.

Не менш важливе значення при розгляді правової сторони підстави вчинення діяння в стані крайньої необхідності має джерело виникнення небезпеки. На думку більшості науковців, джерела виникнення небезпеки при крайній необхідності, наприклад, на відміну від необхідної оборони, можуть мати різноманітне походження, тому навести їх вичерпний перелік просто неможливо. Разом з тим, у юридичній літературі їх прийнято розподіляти на такі групи:

- стихійні сили природи (наприклад, землетрус, повінь тощо);

- різні аварії промислового, техногенного та соціального характеру, які створюють небезпеку для життя або здоров'я людини, матеріальних цінностей (наприклад, аварія на Чорнобильській АЄС);

- неcправний стан техніки, певних механізмів, джерел підвищеної небезпеки;

- фізіологічні (голод, холод, пологи) та біологічні (викликані певною хворобою) процеси, інші види непереборної сили;

- суспільно небезпечна поведінка особи, в тому числі неосудної або такої, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, напад тварини тощо.

Також слід зазначити, що місцезнаходження особи та час усунення небезпеки мають суттєве значення, оскільки виправданим може бути діяння, яке здійснюється у певний проміжок часу, своєчасно, тобто в період виникнення реальної та наявної небезпеки.

Якщо ж така небезпека не відповідає зазначеним критеріям, тобто небезпека ще не виникла або, навпаки, вже минула, то заподіяння особою шкоди іншим охоронюваним законом інтересам з метою її усунення не можна розглядати як вимушену, тобто заподіяну в стані крайньої необхідності. Таке діяння варто розцінювати за правилами «передчасної», або «запізнілої» крайньої необхідності, що не може бути виправдано станом крайньої необхідності та повинно розглядатись як звичайне правопорушення (злочин).

Щодо аналізу ознак самого діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, то в одному із підручників з кримінального права пропонується досліджувати діяння, вчинене в стані крайньої необхідності, виходячи з таких ознак:

1) мета діяння;

2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди;

5) межі заподіяння шкоди.

Встановлення мети діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, має важливе значення. Насамперед тому, що в законі чітко не визначається мета зазначеного діяння, від тієї мети, яку прагне досягти суб'єкт залежить вибір засобів, які мають бути використані суб'єктом, та наслідки їх використання. Мета вчинку - це той уявний результат, якого прагне досягти особа, яка скоює даний вчинок. Такого висновку можна дійти, виходячи з природи мети, відповідно до якої суб'єктивно поставлена мета припускає досягнення конкретного об'єктивного результату. Цілком логічним є положення, що спочатку виникає мета скоєння вчинку, а вже потім настає певний результат. При цьому варто зауважити, що проміжок часу між цими двома ознаками не завжди є однаковим.

Так, якщо підставою виникнення стану крайньої необхідності є небезпека заподіяння шкоди інтересам особи, суспільства або держави, то метою діяння, вчиненого в цьому стані, є усунення такої небезпеки.

Щодо спрямованості заподіяння шкоди, то у стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам третіх осіб, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадяням, що не викликали небезпеку і звичайно не пов'язані зі створенням цієї небезпеки. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається згори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей).

Щодо характеру дій, то відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. Особа уявляє яким чином буде усунута небезпека: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце ха допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо. Але потрібно погодитись з позицією окремих науковців, що характер дій в стані крайньої необхідності може проявлятись і у вигляді бездіяльності. Так, С.А. Домахін, обґрунтовуючи такий висновок, зазначає, що охоронювані законом інтереси можуть бути порушені не тільки суспільно небезпечною дією, а й бездіяльністю особи.

Наступною ознакою діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є своєчасність заподіяння шкоди. Дії щодо усунення небезпеки повинні бути своєчасними, тобто відповідати у часі небезпеці, яка загрожує. Як вже наголошувалось, своєчасність дій прямо пов'язана з наявністю небезпеки. Так, на думку В.Л. Зуєва, захист має розпочатись не раніше, ніж з'явиться загроза охоронюваним законом інтересам, та припинитись не пізніше, ніж ця небезпека зникне. При цьому немає значення, чи минула небезпека в силу об'єктивних причин, усунута безпосередньо особою, якій вона загрожувала, або будь-ким іншим. Шкода, заподіяна до або після, виходить за межі стану крайньої необхідності, і захист залежно від цього вважається передчасним або запізнілим, що і позбавляє його правомірності. Саме тому акт крайньої необхідності є правомірним, якщо він здійснюється протягом періоду існування небезпеки.

Щодо меж заподіяння шкоди, то закон вимагає, щоб небезпека при крайній необхідності «не могла бути усунута іншими засобами». Деякі науковці дотримуються позиції про те, що іншими засобами, без заподіяння шкоди усунути небезпеку не можливо. При заподіянні шкоди в стані крайньої необхідності не виключена можливість багатоваріантності, обумовлена, зокрема, швидкістю прийняття рішення, складністю співставлення всіх «можливих плюсів та мінусів» саме цього варіанта. Отже, обов'язковим наслідком дії в стані крайньої необхідності є заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, які, як правило, не причетні до виникнення загрозливої небезпеки. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

2.3 Особливості перевищення меж крайньої необхідності

Питання про перевищення меж крайньої необхідності у науці кримінального права є дискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулював визначення цього поняття, однак його законодавча конструкція й досі викликає сумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації названої обставини, яка виключає злочинність діяння.

Відповідно до ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона у обстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним законом інтересам, і якщо ця шкода є більш значною, ніж відвернена. З цього визначення випливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам;

2) неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам;

3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена ;

4) шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно.

Доцільно зазначити, що існуючій трактовці поняття «перевищення меж крайньої необхідності» передувало досить складне та неоднозначне формування цієї норми, проте проблема допустимості заподіяння рівнозначної шкоди, коли об'єктом виступає життя або здоров'я людини, так і залишилась невирішеною.

Кримінально-правова норма про крайню необхідність, закріплена у Кримінальному кодексі України 1960 року, на думку вчених, вона не повною мірою враховувала стан, у якому особа вимушена заподіяти шкоду певним охоронюваним законом інтересам заради відвернення шкоди, що загрожує іншим охоронюваним законом інтересам. При вирішенні цієї проблеми законодавець недостатньо врахував стан особи, яка опинилася у екстремальній ситуації, коли вкрай складно зорієнтуватись, правильно оцінити характер небезпеки, що загрожує певним охоронюваним законом інтересам, обстановку, яка склалася, а також наявність можливих засобів усунення небезпеки. У законі містилась вимога, що заподіяна шкода має бути тільки меншою порівняно з відвернутою, а поняття «перевищення меж крайньої необхідності» не було сформульовано взагалі, що, на думку окремих науковців, обмежувало можливості громадян з усунення небезпеки.

Так, Т.Г. Шавгулідзе відстоював точку зору, відповідно до якої перевищення меж крайньої необхідності можливо лише при «пошкодженні інтересу рівного або більшого, ніж врятований інтерес». Проте В.М. Козак не погоджувався з таким підходом і доводив, що перевищення меж крайньої необхідності наявне не тільки при порушенні відповідності шкоди заподіяної та шкоди усунутої, а й при можливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами. Ю.В. Баулін вважав, якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкоди небезпеці, що загрожує, а й обстановці, при якій вона усувається. Отож треба визнати, що ексцес крайньої необхідності наявний при явній невідповідності заподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, або обстановці, при якій усувалась ця небезпека. Незважаючи на те, що наведені точки зору стосуються кримінально-правового регулювання крайньої необхідності до прийняття чинного КК України, вони актуальні й нині.

Таким чином, законодавець, бажаючи підвищити соціальну активність людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом інтересам, у КК України 2001 року вперше сформулював поняття «перевищення меж крайньої необхідності», виходячи з якого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної порівняно з відвернутою.

І якщо стосовно об'єктів нематеріального характеру такий законодавчий підхід можна сприйняти, та що стосується посягання на такі блага, як життя та здоров'я людини, на думку окремих науковців, з ними погодитись не можна. Аналіз юридичної літератури підтверджує, що окреслена проблема має прямо протилежні підходи з боку науковців, які займались її дослідженням. У житті трапляються безвихідні ситуації, коли бездіяльність може призвести до неминучої загибелі всіх осіб, що перебувають у тяжкому становищі, коли заподіяння смерті з метою врятування життя однієї (декількох) людей визнається допустимим. Так, питання про кваліфікацію дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш, неодноразово обговорювалось на шпальтах монографічних видань. М.Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах.

Аналогічної точки зору дотримуються М.О. Овезов, М.М. Паше-Озерский, М.І. Якубович та інші радянські криміналісти. Вони зазначають, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю.В. Баулін, розглядаючи зазначений випадок, стверджує: «... правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив'язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки - смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».

На думку окремих вчених, з якими я цілком погоджуюсь, виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті двох людей, несе в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Адже, особа, яка перебуває в екстремальних умовах, не завжди спроможна точно зіставити заподіювану шкоду та шкоду відвернену, особливо коли йдеться про життя або здоров'я людини. Тому виникає проблема правової оцінки ситуації, коли особа заподіює смерть іншій особі (не причетній до виникнення небезпеки, що їй загрожує) заради врятування власного життя. Відповідно до змісту ст. 39 КК України це визнається правомірним, не кримінально караним діянням, що на мою думку, не може бути виправданим, насамперед з точки зору моралі.

Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості врятування власного життя або здоров'я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров'ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях. Так, на думку М.М. Турецького, заподіяння рівної шкоди порівняно з відвернутою не усуває суспільно небезпечний характер вчиненого та суперечить загальнолюдській моралі. Автор зазначає, що навіть неприпустимо рятування свого майна за рахунок знищення чужого рівноцінного майна, а тим більше недопустимо рятування власного життя за рахунок загибелі іншої людини. Щодо цього питання, то не можна сказати, що воно є повністю дослідженим, адже існує багато різних думок серед вчених, які займаються цим питанням, дискусії ведуться і до сих пір.

Також треба мати на увазі, що особа, перебуваючи в стані крайньої необхідності, часто в екстремальних ситуаціях, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч.3 ст.39 встановлює, що “особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці”. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судом як обставина, що пом'якшує покарання (п. 8 ч.1 ст. 66).



Розділ 3. Порівння крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння

До системи обставин, що виключають злочинність діяння, відносять необхідну оборону, уявну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Крайня необхідність має свої певні особливості, які відрізняють її від інших.

Нсамперед, крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності - небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка "права з не правом", а при крайній необхідності, навпаки, сутичка "права з правом"; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, яка пом'якшує покарання.

Щодо крайньої необхідності та уявної оборони, то 1) при уявній обороні під час невизначеної обстановки відсутнє реально небезпечне посягання, а в крайній необхідності небезпека, що виникла є наявною, дійсною (реальною); 2) при уявній обороні особа, перебуваючи у невизначеній обстановці, помилково сприйняла певну поведінку іншої людини за наявне посягання, при крайній необхідності, дії з боку іншої людини становлять реальну небезпеку, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам; 3) при уявній обороні, через помилкове сприйняття наявності посягання потерпілому заподіюється шкода, при крайній необхідності шкода заподіюється так званим третім особам.

Крайня необхідність та затримання особи, що вчинила злочин характеризуються тим, що 1) затримання особи, що вчинила злочин тут дії насамперед спрямовані на затримання злочинця, який вчинив злочинне посягання, а при крайній необхідності дії спрямовані лише для усунення небезпеки; 2) при затриманні особи, що вчинила злочин сам злочин вчинений (закінчений), а при крайній необхідності існує наявність небезпеки заподіяння шкоди об'єктові захисту, тобто небезпека виникла є дійсною, наявною і ще не минула; 3) при затриманні особи, що вчинила злочин певна шкода здійснюються щодо особи, що вчинила злочин, при крайній необхідності шкода завдається третім особам.

Щодо крайньої необхідності і виконання наказу та розпорядження, то правомірність виконання обов'язкового наказу, на відміну від крайньої необхідності, виключає злочинність діяння за будь-якими мотивами. Для визнання заподіяння шкоди правомірним достатньо, щоб воно було підпорядковано цій меті і зовсім необов'язково, щоб ця мета фактично була досягнута. При крайній необхідності ж шкода визнається правомірною тільки за умови, що вона заподіяна з метою усунення небезпеки. Що ж стосується об'єктів заподіяння шкоди при виконанні наказу або розпорядження, то потрібно зазначити, що вони повністю збігаються з тими, яким заподіюється шкода у стані крайньої необхідності. Збігається й характер діяння, оскільки і крайня необхідність, і виконання наказу або розпорядження діяння мають зовнішню подібність зі злочинами й можуть бути вчинені як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Закон не визначає поняття «перевищення меж виконання наказу або розпорядження». Проте у науковій літературі зазначається, що шкода, заподіяна охоронюваним законом інтересам при виконанні наказу не може бути безмежною. Її межі визначаються змістом цього наказу, саме така шкода і визнається правомірною, відповідно, якщо виконавець вийшов за ці межі, тобто заподіяв явно надмірну шкоду, ніж це передбачено наказом, його дії доцільно розглядати як перевищення меж заподіяння шкоди. Що ж до виконання явно злочинного наказу або розпорядження, то відповідно до ч. 4 ст. 41 КК особа підлягає кримінальній відповідальності. Разом з тим, М.І. Тяжкова зазначає, що коли підлеглого примушують до виконання злочинного наказу, наприклад, під погрозою зброї, спричинення шкоди розглядається за правилами про крайню необхідність. Тобто шкода, заподіяна внаслідок виконання такого наказу, повинна бути менш значною, ніж відвернута, а відтак, хоч і не виключається правомірне заподіяння шкоди, проте в такому випадку це відбувається за інших підстав (крайня необхідність). Таким чином можна сказати, що юридична природа виконання наказу є відмінною від природи крайньої необхідності. Наказ передбачає обов'язкове виконання адресної вимоги до підлеглого, небезпека, що загрожує при крайній необхідності, не носить (і не може носити) адресної спрямованості, не може мати на меті підкорення волі іншої особи (виконавця). У цьому і полягає відмінність юридичної природи цих двох обставин, незважаючи на те, що окремі їхні ознаки схожі.

Такі обставини, як: фізичний або психічний примус; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації мають багато спільного з крайньою необхідністю. Це можна відобразити за допомогою таблиці.

Підстава і ознаки	Крайня необхідність (ст. 39 КК України)	Фізичний або психічний примус (ст. 40 КК України)	Діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК України)	Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК України)
Підстави	небезпека	+	+	+
	Неможливість усунення іншим засобом	+	+	+
Мета	усунення небезпеки	+	+	+
Об'єкт заподіяння шкоди	інтереси особи, суспільства, держави	+	+	+
Характер діяння	дія або бездіяльність	+	+	+
Своєчасність	лише поки існує небезпека	+	+	+
Перевищення меж заподіяння шкоди (форма вини)	умисел	+	+	+

Отже, таблиця підтверджує збіг змісту багатьох ознак крайньої необхідності і ознак фізичного і психічного примусу; діяння, пов'язаного з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Таким чином, можна дійти до висновку, що крайня необхідність займає в системі обставин, що виключають злочинність діяння, центральне (особливе) місце серед тих, в основу яких покладено як здійснення суб'єктивного права, так і виконання юридичного обов'язку. Такі обставини як фізичний або психічний примус; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації мають спільні з крайньою необхідністю витоки, оскільки зміст багатьох ознак цих обставин є подібним.

Висновки

З викладеного можна зробити висновок, насамперед те що аналіз історичного розвитку свідчить, що первісно в основу визнання заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності незлочинною, був покладений принцип: «що не дозволено законом, дозволено необхідністю». Поступово в процесі розвитку суспільних відносин крайня необхідність набувала різного правового статусу. Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам - від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності. Також вперше в історії розвитку кримінально-правової норми, що регулює крайню необхідність, у КК 2001 році внесено кардинальні зміни:

- відповідно до Конституції України змінено пріоритетність інтересів, які є об'єктом захисту в умовах крайньої необхідності, на користь особистих інтересів перед інтересами держави та суспільства;

- визначено поняття «перевищення меж крайньої необхідності», відповідно до якого допускається заподіяння меншої або рівнозначної шкоди;

- передбачено звільнення особи від кримінальної відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності в стані сильного душевного хвилювання;

- вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності визначено як обставину, що пом'якшує покарання (п. 8 ст. 66 КК).

Крайня необхідність є надзвичайно важливою кримінально-правовою нормою, адже ця обставина нерідко існує в реальному житті. Хоча зараз крайня необхідність широко розвинена, але все ж таки певного доопрацювання вона все таки потребує, наприклад чинна ст. 39 КК України не дає відповіді на запитання щодо відповідальності особи, яка намагалась відвернути від певних охоронюваних законом інтересів більшу шкоду шляхом заподіяння іншим охоронюваним законом інтересам меншої шкоди, однак не досягла своєї мети, і усунути загрожуючу небезпеку не вдалось. У таких випадках потрібно встановлювати наявність у особи потенційної можливості врятування більшого блага або цінності на момент заподіяння нею шкоду.