Поняття та види обставин, що виключають злочинність діянь

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та вид обставин, що виключають злочинність діянь

2. Необхідна оборона

3. Крайня необхідність

4. Фізичний та психічний примус

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Однією зі сфер, де виникають протиріччя людини, суспільства і держави, є сфера розмежування правомірної та злочинної поведінки.

Відповідно до Конституції України "кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших осіб від протиправних посягань" [1], тому за певних обставин кожен вправі захищатися, адже у житті зустрічаються випадки, коли дія або бездіяльність, зовні схожі зі злочином і зазвичай за вчинення яких настає кримінальна відповідальність, проте в даній конкретній обстановці має місце інший зміст, який є суспільно корисним, у зв'язку з чим не визнається злочином. Стосовно до такого роду ситуацій ми говоримо про обставини, що виключають злочинність діяння. Висновок про їх правомірність - прерогатива держави в особі спеціально уповноважених на те органів і посадових осіб на підставі закону та відповідно встановленою ним процедурою.

Актуальність дослідження. Вдосконалюючи кримінальне законодавство, можна вирішити такі принципові для суспільства і держави питання, як встановлення підстав кримінальної відповідальності, визначення кола злочинних діянь, встановлення видів покарань та інших заходів кримінально-правового характеру. Важливим елементом кримінальної політики є визначення кола злочинних діянь шляхом напрацювання(встановлення) чітких критеріїв злочинного і караного та вилучення з цього кола незлочинних діянь, враховуючи такі критерії [14, 92].

У кримінальному законодавстві врегульовано кримінально-правові відносини, зокрема ті, що пов'язані з вирішенням питання про відповідальність за вчинення злочинів, а також визначено діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, але за зовнішніми своїми ознаками збігаються з ознаками певного складу злочину. Відмежування злочинної поведінки від незлочинної - фундаментальна проблема кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь.

Метою дослідження курсової роботи є розкриття суті поняття та конкретних видів обставин, що виключають злочинність діянь, а саме: необхідна оборона, крайня необхідність, фізичний та психічний примус. Відповідно до мети необхідно вирішити наступні завдання:

§ проаналізувати значення поняття «обставин, що виключають злочинність діянь»;

§ охарактеризувати необхідну оборону, як обставину, що виключає злочинність діяння;

§ детально дослідити значення крайньої необхідності;

§ провести характеристику фізичного та психічного примусу.

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є норми чинного Кримінального законодавства України, періодична та публіцистична література відомих юристів.

Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі вчинення діяння, обставини якого не визнаються злочинними.

Теоретична основу складають праці відомих юристів, які досліджували дану тему.

Методологічною основою курсової роботи стали такі методи, як: порівняльний, юридично-описовий, логічний та системного аналізу.

З урахуванням характеру та специфіки теми, а також ступеня розробки порушених у ній проблем, побудована і структура курсової роботи складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.



1. Поняття та вид обставин, що виключають злочинність діянь

Відмежування злочинної поведінки від незлочинної - фундаментальна проблема кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке за інших рівних умов повинно бути караним. Адже завдяки таким встановленням мають вирішуватися проблеми кримінальної політики в цілому. До того ж сучасна держава, хоч би який потужний правоохоронний апарат мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від посягання на його життя, здоров'я, честь, гідність, власність та інші блага, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Таку можливість держава гарантує шляхом внесення до Кримінального кодексу України спеціальних норм, у яких визначено підстави та умови, за яких вчинене діяння (бездіяльності), зовні подібного до злочину, вважається незлочинним [14, 93].

Чинний Кримінальний кодекс України (далі - КК України) наводить вичерпний перелік обставин, що виключають злочинність діяння, виділення у Загальній частині кодексу спеціальної глави («Обставини, що виключають злочинність діяння»), до якої увійшли: необхідна оборона; уявна оборона; затримання особи, що вчинила злочин; крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

З моменту набрання чинності Кримінальним кодексом України 2001 року положення Глави 8 «Обставини, що виключають злочинність діяння» викликали підвищений науковий інтерес, результатом чого стало написання дисертацій про кожну з цих обставин. Однак комплексного дослідження, присвяченого зазначеному кримінально-правовому інституту, в Україні немає [13, 133].

Аналіз висновків і пропозицій, зроблених за результатами дисертаційних досліджень, практика застосування кримінально-правових положень дають підстави для окреслення проблемних питань та наукової дискусії. Вони зумовлені низькою реалізацією цих норм у правозастосовній діяльності, суперечливим використанням положень вказаних статей у зв'язку з неоднозначним підходом органів правосуддя до кримінально-правової оцінки вчиненого за цих обставин, а також недостатньо визначеними їх соціальною обумовленістю та цільовою спрямованістю.

Виникають запитання: по-перше, яку мету ставив перед собою законодавець при виокремленні саме цих обставин у спеціальний кримінально-правовий інститут? По-друге, чому протягом тривалого проміжку часу дії Кримінального кодексу України майже відсутня правозастосовна практика кожної з обставин, що виключають злочинність діяння, а існуюча з окремих обставин - переважно неоднозначна та суперечлива. І це при тому, що норми, закріплені у статтях 36-43 КК України, за своєю правовою суттю соціально корисні (заохочувальні), спрямовані на підвищення соціально-правової активності громадян із запобігання злочинам, а також захист законних інтересів від небезпеки, що їм загрожує. Отже, що ж є причиною низької активності громадян: недостатня кількість обставин, за яких заподіяння шкоди певним охоронюваним інтересам має визнаватися правомірним та соціально корисним, чи недостатньо якісна їх законодавча (правова) регламентація, чи недостатня інформованість громадян про наявність у вітчизняному кримінальному законодавстві таких обставин?

Визначаючи зміст соціально-правового значення норм, які регулюють обставини, що виключають злочинність діяння, відомий вітчизняний вчений Ю.В. Баулін зауважує, що «системоутворюючим фактором об'єднання правомірних вчинків, що виключають злочинність діяння, в єдину систему є соціально-правовий результат, який задається заздалегідь та досягається у процесі функціонування даної системи. Цим результатом є вчинення зазначених вчинків як підстави виключення суспільної небезпечності та протиправності, а тим самим, і злочинності, і, як наслідок, кримінальної відповідальності особи за заподіяну шкоду» [5, 93].

Даючи визначення поняття «обставин, що виключають злочинність діяння», В.А. Звіряка виділяє дві основні їх ознаки: правомірність та соціальну корисність (прийнятність) [6]. Відповідно до теоретичної позиції Ю.В. Бауліна обставині, що виключає злочинність діяння, притаманні наступні ознаки:

1) являє собою свідомий і вольовий поступок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчиняється при наявності для цього певних підстав;

2) по своєму соціально-політичному змісту є суспільно корисною чи соціально допустимою;

3) передбачена нормами різноманітних галузей законодавства;

4) виключає суспільну небезпечність чи протиправність діяння й тим самим кримінальну відповідальність, тобто є правомірною [5, 93].

Н.Г. Кадніков виокремлює три ознаки, які є конститутивними для обставин, що виключають злочинність діяння: по-перше, це акти людської поведінки, які можуть втілюватись як у формі дії, так і бездіяльності за наявності певних умов; по-друге, ці діяння зовнішньо схожі з ознаками суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом; по-третє, ці діяння є правомірними, направлені на захист охоронюваних інтересів чи на досягнення суспільно корисних цілей [7].

А.А. Піонтковський зазначав, що до обставин, які виключають злочинність діяння належать діяння, які за певних обставин хоча й «за своїми зовнішніми ознаками схожі з ознаками того чи іншого злочину, в дійсності суспільно небезпечними не є; вони не лише не становлять собою небезпеки - а й, навпаки, є суспільно корисними» [16, 348]

Ми схиляємося до визначень Ю.В. Бауліна. Він зазначає, що ці обставини характеризуються низкою загальних ознак. Перша полягає в тому, що всі вони являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу).

Виняток становить лише заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у результаті непереборного фізичного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст.40 КК). Відомо, що непереборний фізичний примус як обставина, яка виключає волимість діяння, розглядається насамперед у розділі, присвяченому об'єктивній стороні злочину. Вочевидь, що ця обставина за своєю юридичною природою та ознаками відрізняється від інших обставин, які виключають злочинність діяння, що передбачені в роз­ділі VIII Загальної частини КК.

Друга ознака -- це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смерті небезпечному злочинцю пра­цівником міліції при його затриманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо). У чинному КК аналізовану ознаку прямо не закріплено, проте вона була передбачена в КК 1960 р., в якому статті 13 та 14 характеризували необхідну оборону і крайню необхідність як дії, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого КК. Однак і зараз, якщо скоєний вчинок за своїми зовнішніми ознаками не збігатиметься з тим чи іншим злочином, то і безпредметним є обговорення питання про наявність якоїсь із розглядуваних обставин.

Третя ознака характеризує соціальний зміст зазначених вчинків. І хоча в КК його прямо не визначено, однак висновок про соціальну характеристику необхідної оборони, крайньої необхідності та інших обставин, що виключають злочинність діяння, може бути зроблений на основі оцінювання підстав для їх вчинення, їх цілей, допустимих засобів їх досягнення тощо. Вони свідчать про те, що більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними. Водночас це не виключає того, що в деяких випадках такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння шкоди потерпілому з його згоди, у стані крайньої необхідності тощо). У таких випадках вони визнаються соціально допустимими (прийнятними), або, як іно­ді кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними. Цей висновок відповідає положенням КК, в якому названі вчинки характеризуються як незлочинні. Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію суспільної небезпеки (ст.11 КК) [2]. Отже, аналізовані вчинки як незлочинні не є і суспільно небезпечними.

Четверта ознака характеризує юридичну форму аналізованих вчинків, що визначається в КК передусім через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК (ч. 1 ст.11 КК). Так, характеристика більшості з досліджуваних вчинків у КК починається словами «не є злочином...». Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що всі вони є вчинками правомірними. Про це прямо вказується в ч. 1 ст.41 КК, де заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою виконання законного наказу визнається дією (бездіяльністю) правомірною. В основі ж правомірності аналізованих вчинків лежить або реалізація особою свого суб'єктивного права, або виконання юридичного обов'язку, або здійснення владного повноваження. Тому зазначені обставини закріплені не тільки в КК, а й в інших законодавчих актах (наприклад, законах України «Про національну поліцію», «Про службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», адміністративно-правових та інших законах). До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних чи службових обов'язків, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.

Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки здійснення аналізованих правомірних вчинків. Ці наслідки полягають насамперед у тому, що такі вчинки не визнаються злочинними, тому вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності, а відповідно і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду [13, 135].

Розділ про обставини, що виключають злочинність діяння, не випадково розташований в КК після приписів щодо вчення про злочин. Тому зазначені обставини мають значення для вирішення питання про виключення як закінченого, так і незакінченого злочину, а також для виключення злочинності діяння, вчиненого як індивідуально, так і декількома особами (у співучасті).

Отже, з огляду на перераховані ознаки, обставини, що виключають злочинність діяння,-- це передбачені КК та іншими нормативно-правовими актами зовнішньо подібні зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) та правомірні вчинки, що виключають підставу кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.

Обставини, що виключають злочинність діяння, можуть бути класифіковані за різними критеріями. Для кримінального права істотним критерієм такої класифікації є юридична форма названих правомірних вчинків. З цього погляду всі обставини, що виключають злочинність діяння, як правомірні вчинки можуть бути розподілені на три групи, а саме:

1) реалізація особою свого суб'єктивного права (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо);

2) виконання юридичного обов'язку (наприклад, виконання професійних обов'язків, наказу або розпорядження та ін.);

3) здійснення владних повноважень (наприклад, застосування запобіжних заходів, фізичної сили, спеціальних засобів або зброї, примушування до покори).

Аналізовані обставини в КК посідають різне місце: одні з них передбачені в Загальній частині КК, інші -- у частині Особливій. Ті з них, що підпадають під ознаки декількох злочинів, закріплені у Загальній частині КК і вивчаються в курсі Загальної частини кримінального права (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, виконання наказу тощо). Інші обставини, що підпадають під ознаки якогось одного злочину, вивчаються в курсі Особливої частини кримінального права (наприклад, воєнна необхідність -- ч. 1 ст. 433 КК).

Таким чином, у даному розділі було зазначено, що обставини, які виключають протиправність вчиненого діяння, являють собою ззовні схожі із злочинами вчинки людей, які є суспільно корисними (прийнятними) і правомірними. Не зважаючи на плюралізм наукових поглядів щодо ознак обставин, що виключають злочинність діяння, можна зробити наступні висновки щодо їх конститутивних характеристики:

1) більшість із теоретичних підходів оцінюють поведінку суб'єкта як таку, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою;

2) всі наукові позиції визнають правомірність такої поведінки.

2. Необхідна оборона

Необхідна оборона є однією з найпоширенішою серед обставин, що виключає злочинність діяння. Право на необхідну оборону є одним із найдавніших прав людини. В багатьох сучасних країнах існує система засобів, що спрямовані на захист прав і свобод людини та громадянина за рахунок держави.

Важливим є з'ясування сутності необхідної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, адже наразі, коли держави намагаються побудувати правові держави, засновані на повазі до прав і свобод людини. Тому право на необхідну оборону розглядається як невід'ємне право людини, оскільки воно є закріпленим в текстах багатьох конституцій і визначається як право на захист. Наприклад, відповідно до ст.27 Конституції України кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань [1].

У ч. 1 ст.36 КК України зазначено, що необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхам заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж: необхідної оборони [2].

Право на необхідну оборону є самостійним і невід'ємним правом громадянина і не носить субсидіарного характеру. З точки зору правового статусу особи право на необхідну оборону -- це невід'ємне суб'єктивне і притому природне право будь-якої людини -- члена суспільства. Кожен може використати своє право на захист незалежно від будь-яких обставин, але може і ухилитися від його здійснення [24].

В. Долопчев визначав необхідну оборону як "визнане державою за кожним громадянином право власними силами захищати всяке право, своє чи чуже, від цього протизаконного нападу" [10; с. 320]. У підручнику кримінального права А.Ф. Бернер описує необхідну оборону як "захист від справжнього протизаконного посягання, противного праву". На думку С. Баршева, під станом необхідної оборони необхідно розуміти "вимушену захищеність проти майбутнього нападу". Н.А. Неклюдов трактував необхідну оборону як "відбиття силою протизаконного посягання" [10; с. 321].

У перших радянських підручниках з кримінального права необхідна оборона розглядалася як насильство, необхідне для відбиття нападу.

Право на захист себе самого від суспільно небезпечного посягання є природним, від народження властивим будь-якій людині правом. Разом з тим держава не тільки юридично оформляє право на так звану самооборону, але і допускає необхідну оборону інтересів (благ) інших осіб, які зазнали нападу, а також інтересів суспільства і держави. Тому як уже зазначалося, першоосновою закріплення права необхідної оборони є положення Конституції України, яким закріплено право кожної людини захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27), визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст.17), гарантовано недоторканність житла (ст.30) та непорушність права приватної власності (ст.41) [1].

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того, громадянин не зобов'язаний повідомляти державним або іншим органам чи службовим особам про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв'язку з суспільне небезпечним посяганням.

Головною особливістю необхідної оборони є те, що вона передбачає, з одного боку, порушення прав іншої сторони, що викликає на захист. А, по-друге, оборона ця дійсно необхідна (іншими словами - вона вимушена), тобто така оборона, коли людина поставлена в необхідність захищати своє право сама без сторонньої допомоги (припустимо, з боку правоохоронних органів або ж інших осіб). В постанові Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про необхідну оборону" №1 від 26 квітня 2002 року звертається увага судів на те, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється [3].

Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Тому в даний час традиційно виділяються дві групи умов, що характеризують правомірність необхідної оборони. Перша група умовно відноситься до посягання, друга - до захисту. Посягання при необхідній обороні має відповідати трьом умовам:

1) посягання повинно бути суспільно небезпечним, тобто здатним завдавати істотної шкоди правам і законним інтересам, охоронюваним кримінальним законом;

2) посягання повинно бути наявним, тобто заподіює шкоду або створює безпосередню загрозу заподіяння шкоди. Наявним є посягання, яке вже почалося, але ще не закінчилося, або має місце приготування до нападу, як, наприклад, оголення зброї або озброєння предметами, за допомогою яких може бути заподіяна реальна шкода життю або здоров'ю. Заподіяння шкоди після явного закінчення нападу вважається неправомірним, так як посягання в такому випадку відсутня [9; с. 299].

Захист при необхідній обороні також повинна відповідати трьом умовам:

1) захисні дії здійснюються стосовно прав і законних інтересів особи, суспільства або держави. Захист недопустимий проти законних дій представників влади, актів необхідної оборони, здійснюваних без перевищення меж необхідності, а також проти оборонних дій, спеціально спровокованих у відношенні іншої особи з метою розправи над ним;

2) захист здійснюється шляхом заподіяння шкоди особі, що посягає;

3) захист повинен відповідати характеру і ступеня суспільної небезпечності посягання [17, 156].

Зазначені умови розглядаються як умови правомірності необхідної оборони або як обмежувальні умови, порушення яких кваліфікується як вчинення кримінально караного ексцесу. Тому звідси випливає, що захист від посягання, не сполученого з насильством, небезпечним для життя особи, яка обороняється, або іншої особи, або з безпосередньою загрозою застосування такого насильства, є правомірною, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони, тобто навмисних дій, які явно не відповідають характеру і небезпеки посягання.

Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. 3 ст.36 КК визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність (ч. 4 ст.37). Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст.36) [2].

Не є перевищенням меж необхідної оборони і немає наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (ч. 5 ст.36).

Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту слід визнавати тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди 1 усвідомлюючи наявність такої можливості [27].

Для порівняння наведемо міжнародний досвід у даному питанні. Згідно зі ст.37 КК Росії беззаперечно правомірною необхідна оборона є тоді, коли посягання було поєднане з насильством, небезпечним для життя того, хто обороняється, чи іншої особи, або з безпосередньою погрозою застосування такого насильства. Якщо ж ідеться про менш небезпечне посягання, то для визнання необхідної оборони правомірною необхідно, щоб не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Згідно зі статтею 29 КК Латвії заподіяння шкоди нападнику при необхідній обороні не є кримінально караним, якщо воно вчинено через необережність[19, 145]. Цікаво, що посягання, про яке йдеться у ст.36 "Необхідна оборона" КК Молдови, має бути "прямим, негайним, матеріальним і реальним". У статті 12 КК Болгарії зазначено, що незалежно від характеру і небезпеки захисту немає перевищення меж необхідної оборони, якщо напад:

а) вчинено шляхом проникнення у житло з використанням насильства чи злому;

б) не може бути відбитий іншим способом. Також особа не підлягає покаранню, якщо вчинить діяння з перевищенням меж необхідної оборони, перебуваючи у стані переляку чи сильного душевного хвилювання.

Зміст необхідної оборони за його визначенням у КК Албанії (статті 19) практично не відрізняється від того, як вони визначені у КК України. За КК Швейцарії перевищення меж необхідної оборони, за загальним правилом, є караним, однак суддя призначає покарання на свій розсуд, не будучи зв'язаним санкцією, а лише мінімальним розміром даного виду покарання (ст. 66).

Перевищення меж необхідної оборони не карається, якщо воно викликано "пробачливим хвилюванням чи збентеженням". Згідно з КК Австрії не протиправно діє той, хто здійснює необхідну оборону (§3). Якщо захист є очевидно неспіврозмірний з посяганням або перевищення захисту відбулось внаслідок збентеження, переляку чи жаху, покарання є можливим лише за необережний злочин. Згідно зі ст.412 КК Бельгії необхідна оборона є можливою у разі проникнення особи у житло чи прибудови, якщо той, хто заподіяв шкоду, міг припустити напад (ст.412), але у цьому разі не визнається обставиною, що виключає злочинність діяння, а належить до так званих вибачаючих посягань: допускається лише зниження покарання. Як обставина, що виключає злочинність діяння, необхідна оборона визнається тільки у випадку, коли посягання на недоторканність особи, поранення і побої були викликані дійсною необхідністю законного захисту того, хто обороняється, чи іншої особи у двох можливих ситуаціях:

1) у нічний час з метою відбиття проникнення;

2) щодо особи, яка вчинила крадіжку або грабіж із застосуванням насильства (статті 416-417). Згідно зі ст. 52 КК Італії не підлягає покаранню той, хто вчинив діяння, будучи змушеним необхідністю захищати власне право або право іншої особи від наявної небезпеки протиправного посягання, за умови, що захист повинен бути співрозмірним шкоді, яка завдається при посяганні на права особи, яка захищається, або права іншої особи [11, 251]. Так само як і в українському кримінальному праві, в кримінальному праві Італії обов'язковими умовами визнання в діях особи необхідної оборони є дійсність і наявність посягання, неправомірність посягання і співмірність заподіяної шкоди характеру і інтенсивності посягання.

Тому як висновок можна сказати, що інститут необхідної оборони є одним iз найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров'я, майна від злочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змінюючись в процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону можна вважати природнім правом людини/

Виходячи iз рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов'язок. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомiрностi заподіяння шкоди - в стані необхідної оборони це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються властивостей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризують захист: захист при необхiднiй обороні визнається правомірним тоді, коли шкода заподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист має бути своєчасним; заподіяна шкода має бути необхідною i достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання.

правомірний злочинний необхідний оборона примус

3. Крайня необхідність

У частині 1 ст.39 КК встановлено: «Не є злочином заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності» [2].

У частині 2 ст.39 КК ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність -- це вимушене заподіяння особою шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право особи на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є її субсидіарним (додатковим) правом. Ним особа може скористатися лише в тому разі, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, яка складається із двох елементів:

1) небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави,

2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди зазначеним інтересам [22, 115].

Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення загрожуючої небезпеки.

Перший елемент підстави крайньої необхідності -- це наявність небезпеки, яка може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким притаманна внутрішня об'єктивна спроможність поражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, пошкоджувати або знищувати майно чи інші цінності.

Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи і т.д.), напади тварин та ін. Необхідність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод) і загрожують загибеллю людей, тощо.

Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, вимога, звернена до касира, про видачу грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинувата суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, яка діє у стані неосудності, фактичної помилки), внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам.

Небезпека повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам. Такими насамперед є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права і інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також виступати: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, особа руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого) [15, 61].

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, вже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце там, де виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення приміщення, аварії на виробництві, смерті людини тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням (відверненням) цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або була погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а в дійсності вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках має розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність у особи в даній обстановці реальної можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Неможливість усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Тобто заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, в тому числі не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває у стані крайньої необхідності, а отже, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунути небезпеку, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то заподіяна шкода має оцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з другого -- особа перебуває в такому становищі, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди саме право охоронюваним інтересам. Ця особливість, при якій відбувається сутичка права з правом, накладає свій відбиток і на ознаки діянь, що вчиняються у стані крайньої необхідності [8, 142].

Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності, характеризують:

1) його мету;

2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди;

5) межі заподіяння шкоди.

1. Мета. Слова у ст.39 КК, що дія в стані крайньої необхідності застосовується «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпеку буде усунено: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце на узятому без дозволу чужому транспорті тощо.

2. Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи.

Вважається, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям чи окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов'язані з її створенням. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії, що сталася не з вини водія, у лікарню, а в цей час молоко викрадають невідомі. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, яка загрожувала потерпілим. Проте в деяких випадках особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, який рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди нападнику, якщо ним є явно неосудна особа, малолітня або така, що діє у стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей.

3. Характер дій. Вважається, що крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправ­них діях, пов'язаних із вилученням майна, його пошкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням її особистої свободи тощо. Подібні дії за своїми зовнішніми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під загрозою убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 328 КК, тощо.

4. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, доки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, вже минув, то заподіяння шкоди в цьому разі (так звані «передчасна» або «спізніла» крайня необхідність) може тягти за собою відповідальність на загальних підставах.

5. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблено, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, яка визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернута. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності має визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода [4].

Іншими словами, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди загрожуючій небезпеці: фактично заподі­яна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потен­ційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значущості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода -- це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожувала, а заподіяна шкода -- це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості, і це здатне ускладнити оцінку їх співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров'ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про їх порівняльну ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе їх порівняння за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або пошкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями співрозмірності виступають: загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнаються людина, її права і свободи; правосвідомість і правова культура населення та ін. У будь-якому разі чинний КК визнає правомірним позбавлення життя людини у стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, котру в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) -- це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіяння шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, оскільки наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала у самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи має визнаватися ексцесом крайньої необхідності, бо це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою [12, 11]. Слід мати на увазі, що особа у стані крайньої необхідності часто знаходиться в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, перебуває у стані сильного душевного хвилювання і тощо. У зв'язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії кваліфікуються на загальних підставах, проте стан крайньої необхідності має враховуватися судом як обставина, що пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками:

1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні чи припиненні; підстава крайньої необхідності -- небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, як заподіянням шкоди;

2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка права з неправом, а при крайній необхід­ності, навпаки, -- сутичка права з правом;

3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода має бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена;

4) перевищення меж необхідної оборони тягне за собою привілейовану відповідальність і тільки у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом'якшує покарання [26].

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що стан крайньої необхідності виникає при наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави і неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що зумовлена обстановкою, за якої особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

4. Фізичний та психічний примус

Трапляються випадки, коли людина усвідомлює небезпечність своїх вчинків і передбачає їх шкідливі наслідки, але, перебуваючи під впливом безумовно переважаючої сили примусу, позбавлена можливості керувати своїми вчинками і поставлена в необхідність чинити саме так, а не інакше. Отже, якщо людина поставлена внаслідок насильства (примусу) в неподолану необхідність заподіяти шкоду правоохоронюваним благам і ця необхідність була створена іншою людиною, подолати яку було неможливо, то вона не відповідає за заподіяну шкоду.

Фізичний або психічний примус виключає відповідальність особи за вчинене нею небезпечне діяння, оскільки сила такого примусу позбавляє особу можливості керувати своїми вчинками.

Так, під фізичним примусом, відповідно до ст. 40 КК України розуміється застосування щодо особи фізичного насильства з метою примушення її до вчинення або не вчинення певних протиправних дій всупереч її волі [8]. Дії, які є фізичним примусом, можуть бути двох видів. Так, вони:

1) або позбавляють особу, щодо якої застосовані фізичні можливості діяти (внаслідок зв'язування, позбавлення волі із замкненням у приміщенні, заподіяння тілесних ушкоджень, що призвели до втрати свідомості тощо);

2) або спрямовані на те, щоб зламати психологічний опір особи і змусити її вчинити заборонене законом діяння (при мордуванні, катуванні тощо) [25].

У першому випадку кримінальна відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повністю виключається на підставі ч. 1 ст. 40. У другому ж, як випливає із ч. 2 ст.40, особа не підлягає такій відповідальності за тих самих умов, що і при крайній необхідності.

У свою чергу, під психічним примусом розуміється погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин [21, 164].

Психічним примусом, зокрема, є:

а) погроза застосування відповідного фізичного насильства, у т.ч. за допомогою зброї;

б) застосування або погроза застосування насильства щодо рідних, близьких, інших осіб, доля яких є важливою для особи, від якої вимагають певних дій чи бездіяльності;

в) знищення або погроза знищення майна, що належить потерпілому, його рідним, близьким, іншим особам, доля яких є важливою для особи, від якої вимагають певних дій чи бездіяльності;

г) погроза розголошення відомостей, які особа бажає зберегти в таємниці;

д) вплив на психіку особи за допомогою гіпнозу або інших подібних засобів.

В.В. Іванова під примусом розуміє вплив на особу поза або всупереч її волі. На її думку, примус - це вплив на особу проти її волі, який обмежує свободу вибору поведінки, що має на меті змусити діяти відповідно волі того, хто примушує [21, 165].

Фізичний примус, на думку більшості вчених, спрямований на біологічну підструктуру особи. Фактично під фізичним примусом розуміються насильницькі дії або фактично фізичне насильство. Разом з тим, існує точка зору, що фізичний примус як вплив на людину разом з нанесенням побоїв або тілесних ушкоджень пов'язаний зі знищенням майна. Дозволимо собі не погодитись з такою позицією, тому що пошкодження майна здійснює посягання не на фізичну недоторканість особи, а впливає на психіку і волю особи, відносно якої здійснюється примушування.

Але, незважаючи на істотну розробленість поняття примусу та його видів, викликає зауваження взагалі розмежування примусу на фізичний та психічний. Автор підтримує позицію тих вчених, які не визнають поняття «фізичний примус». Так, Н.М. Ярмиш вважає, що не існує не тільки «непереборного фізичного примусу», а і «фізичного примусу» Це не фізичний примус, а насильство. Воно є додатковим засобом(хоча і дуже міцним) впливу на психіку особи, яку схиляють до певного вчинку.

Примус - це саме психічне насильство. Але для більшої ефективності воно може супроводжуватись насильством фізичним. На її думку, впливаючи на тіло людини, її ні до чого не можна примусити. Можна лише зробити щось самому замість неї, застосовуючи непереборне фізичне насильство. Примусом є тільки такий вплив на свідомість, при якому особа залишається здатною здійснювати вчинки, яких від неї вимагають, проявляти волю. У свою чергу, М.Г. Угрехилідзе має іншу позицію. Він наголошує, що «фізичний примус» це вплив на організм людини на відміну від психічного, об'єктом якого є психіка людини [18, 289].

На нашу думку, примус може бути лише психічним. Він може бути підкріплений фізичним насильством. Але якщо має лише насильство, то це не фізичний примус, а саме фізичне насильство. Тому, на наш погляд, стаття 40 КК України повинна мати назву «Психічний примус» і викладена в такій редакції:

1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом психічного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про кримінальну відповідальність особи, яка заподіяла шкоду право охоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала психічного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

Також повинна бути змінена редакція п. 6. ч. 1 ст.66 КК України. Під обставиною, яка пом'якшує кримінальне покарання повинно визнаватись не вчинення злочину під впливом погрози, примусу, а вчинення злочину під впливом фізичного та психічного насильства. Таким чином, в даній нормі будуть охоплені всі випадки впливу на волю іншої особи з метою примусити її до протиправної поведінки.

Для встановлення ознак непереборного або переборного психічного примусу слід використовувати психологічні знання і залучати відповідних спеціалістів. Саме вони можуть визначити ступінь примусу, який або взагалі виключає вольовий характер дій, або істотно обмежує волю особи, яку примушують до протиправних діянь.