Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОРУШЕНЬ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ

1.1 Об'єкти адміністративних порушень законодавства про державну таємницю

1.2 Організаційно-правові питання діяльності державних органів щодо провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю та попередження таких правопорушень

1.3 Відповідальність за розголошення державної таємниці за новим кримінальним законодавством України

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. ОХОРОНА ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

2.1 Основні заходи по охороні державної таємниці

2.2 Режимно-секретні органи

2.3 Допуск громадян до державної таємниці

2.4 Обмеження на оприлюднення секретної інформації

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ ЩО СКЛАДАЄ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ В УКРАЇНІ

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Одним із актуальних напрямів реформування українського адміністративного права є модернізація інституту адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. Одним із видів інформації з обмеженим доступом є державна таємниця. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю була встановлена Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю», який був прийнятий Верховною Радою України 21 вересня 1999 року. Кількість осіб, щорічно притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення порушення законодавства про державну таємницю, за останні п'ять років збільшилася майже в п'ять разів.

Результати аналізу правових норм, що регламентують адміністративну відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю, та матеріалів практики провадження за цим видом адміністративних правопорушень свідчать про наявність певних недоліків у нормативно-правовому регулюванні адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

До цього часу в Україні питання адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю комплексно не досліджувались, а розроблялись переважно на рівні коментарів до відповідної статті КУпАП, згадувались у деяких підручниках з адміністративного права та методичних рекомендаціях для підрозділів СБ України. Сьогодні у вказаних вище джерелах міститься чимало суперечливих висновків і рекомендацій, що негативно впливає на стан захисту державної таємниці та на діяльність посадових осіб органів СБ України. Матеріали практики засвідчують про те, що при виявленні конкретних фактів порушень законодавства про державну таємницю іноді відсутня належна правова оцінка співробітниками органів СБ України таких проявів.

Необхідність удосконалення законодавства про державну таємницю, відсутність комплексної наукової розробки питань адміністративної відповідальності за порушення вказаного законодавства, а також прагнення обґрунтувати рекомендації посадовим особам органів СБ України щодо документування та процесуального оформлення порушень законодавства про державну таємницю зумовили вибір теми дипломної роботи.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОРУШЕНЬ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ

1.1 Об'єкти адміністративних порушень законодавства про державну таємницю

Аналізуючи об'єкт адміністративного порушення законодавства про державну таємницю, автор зазначає, що для правопорушень, відповідальність за які передбачена ст. 212-2 КУпАП, родовим об'єктом буде встановлений порядок управління; видовим об'єктом - порядок провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

Окремо досліджуємо безпосередній об'єкт і предмет кожного з правопорушень, передбачених ст. 212-2 КУпАП. Аналізуючи порядок віднесення інформації до державної таємниці та засекречування носіїв такої інформації, автор доходить висновку про необхідність збільшення кількості державних експертів з питань таємниць у регіонах.

У результаті проведеного аналізу автор зазначає, що склади адміністративних порушень законодавства про державну таємницю є формальними, ці діяння становлять склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків. Серед правопорушень, відповідальність за вчинення яких передбачена ст. 212-2 КУпАП, немає проступків, об'єктивна сторона яких би характеризувалася діянням із двома різними діями. Об'єктивна сторона правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлена п. 2, 4-7, 9ч. 1 ст. 212-2 КУпАП, може характеризуватися діяннями, що складаються з альтернативних дій. Об'єктивна сторона проступків, передбачених п. 6-9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП, може характеризуватися діянням, що триває. Серед правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено ст. 212-2 КУпАП, час вчинення правопорушення включено до конструктивних ознак проступку, передбаченого п. 8 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП. Наявність спеціального дозволу на провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, є конструктивною ознакою об'єктивної сторони правопорушення, передбаченого п. 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП.

Автор критично підходить до використання у ст. 212-2 КУпАП такого терміна, як «засекречування інформації», і вважає за доцільне замінити цей термін на «засекречування матеріальних носіїв інформації».

Автор обґрунтовує визначення посадової особи, якою слід вважати особу, котра постійно чи тимчасово здійснює функції представника влади, а також обіймає постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарських обов'язків або консультативно-дорадчих функцій, чи виконує такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Аналізуючи вітчизняне законодавство, законодавство зарубіжних країн, а також практику провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, здобувач доходить висновку про необхідність встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства про державну таємницю.

У диспозиції ст. 212-2 КУпАП законодавець не вказав на конкретні мотиви та цілі порушення законодавства про державну таємницю, тому, вони можуть бути різноманітними. Зокрема, мотивом порушення законодавства про державну таємницю може бути прагнення якнайшвидшого виконання поставленого завдання з порушенням деяких вимог режиму секретності. В основі мотивації суб'єкта можуть бути також інші внутрішні спонукання, які не є низинними: жалість і співчуття, родинні та дружні почуття тощо. Корислива зацікавленість у вчиненні порушення законодавства про державну таємницю може бути у випадку, коли суб'єкт прагне «заощадити» кошти установи (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 6, 7, 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП). Адміністративне порушення законодавства про державну таємницю може бути вчинене з метою прискорити виконання діяльності, пов'язаної з державною таємницею (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 5, 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП), приховати від громадськості інформацію про деякі «невтішні» факти (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 2, 3 ч. 1 ст. 212-2 КупАП).

1.2 Організаційно-правові питання діяльності державних органів щодо провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю та попередження таких правопорушень

Розглядаючи приводи порушення справи про адміністративний проступок, ми бачимо, що найчастіше такі справи порушуються за результатами офіційних перевірок посадовими особами органів СБ України стану охорони державної таємниці в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях.

Особливої уваги здобувач приділяє доказам в справах про адміністративні правопорушення, засобам їх отримання і фіксації. Аналіз практики провадження в справах про правопорушення, передбачені ст. 212-2 КУпАП, дозволяє дійти висновку, що найчастіше джерелами доказів, які використовуються при провадженні у вказаних справах, є:протокол про адміністративне правопорушення за ознаками ст. 212-2 КУпАП; пояснення особи, яка вчинила таке правопорушення; пояснення свідків (наприклад, осіб, які брали участь у службовому розслідуванні чи в перевірці режиму секретності); матеріали, що підтверджують факт вчинення особою цього правопорушення (акт перевірки режиму секретності чи витяг із цього акта); висновок державного експерта з питань таємниць; копія письмового зобов'язання правопорушника щодо збереження державної таємниці; копія трудового договору правопорушника про його діяльність, яка пов'язана з державною таємницею; копія наказу про призначення особи на посаду, яка передбачає діяльність, пов'язану з державною таємницею; копія посадових обов'язків особи, що притягається до відповідальності, чи виписка із них.

Необхідно замінити норми ст. 255 КУпАП, яка передбачає право уповноважених на те посадових осіб складати протокол про адміністративне правопорушення, на норму, яка б передбачала не право, а обов'язок вказаних осіб складати протокол про адміністративне правопорушення.

Крім протоколу про адміністративне правопорушення жодні інші документи (акти, рапорти тощо) не можуть розглядатися як процесуальні документи, що фіксують порушення справи про адміністративний проступок.

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення і винесення по справі постанови складається з трьох процедур: підготовки справи про адміністративне правопорушення до розгляду, розгляду справи про адміністративне правопорушення, винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення.

Аналізуючи чинне законодавство України, законодавство деяких іноземних держав, історичний досвід закритого розгляду справ у суді, ми бачимо, що суд повинен вирішувати: чи відносяться відомості, які розглядаються, до державної таємниці і яким має бути судове засідання - відкритим чи закритим.

Запропоновано доповнити чинний КУпАП нормою, яка б передбачала гарантії забезпечення прав громадян під час закритого розгляду справ про адміністративні правопорушення. Крім встановлених у ст. 268 КУпАП, автор вважає за доцільне в Кодексі України про адміністративні проступки передбачити такі додаткові процесуальні права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності: заявляти відводи посадовій особі, котра розглядає справу, експерту, перекладачу з мотивів особистих взаємин, службової чи іншої залежності; з дозволу суду бути присутнім чи брати участь в окремих процесуальних діях.

Аналіз юрисдикційної практики свідчить, що суди майже ніколи не виносять постанову про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1 КУпАП, по справах про порушення законодавства про державну таємницю. На думку автора, така судова практика пояснюється тим, що неповнолітні особи теоретично можуть бути суб'єктами порушення законодавства про державну таємницю, але практично майже ніколи не наділені повноваженнями, під час реалізацій яких можливе вчинення вказаного правопорушення.

Розглядаючи питання можливості звільнення порушника законодавства про державну таємницю від адміністративної відповідальності при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення, видно, що адміністративні порушення законодавства про державну таємницю до малозначних віднести не можна, тому що вказані правопорушення можуть сприяти вчиненню таких злочинів, як: розголошення державної таємниці; втрата документів, що містять державну таємницю; державна зрада; шпигунство.

Вказане положення є застарілим і не відповідає вимогам ст. 55 Конституції України. Тому обґрунтовуємо необхідність передбачити право особи оскаржити судову постанову по справі про адміністративне правопорушення, а також пропонує механізм подачі скарг на постанови судів по справах про адміністративні правопорушення.

Розгляд справ про адміністративні проступки у суді не формою управлінської (адміністративної) діяльності, а різновидом відправлення правосуддя, тому пропонує, щоб постанови по справах про адміністративні правопорушення переглядав не адміністративний, а загальний суд. Для цього необхідно внести зміни в чинне законодавство, які б передбачали створення у складі загального апеляційного суду судової палати у справах про адміністративні правопорушення, а також регламентували апеляційне провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Аналіз практики провадження в справах про порушення законодавства про державну таємницю дає можливість дійти висновку, що теоретично інститут оскарження постанови суду по справі про адміністративне порушення законодавства про державну таємницю існує, але фактично майже не застосовується, однією з головних причин чого є відсутність дієвого механізму оскарження постанови суду по справі про адміністративне правопорушення.

Реформування інституту оскарження постанов суду по справах про адміністративні правопорушення повинно проводитися в напрямі максимального спрощення процедури оскарження, що зовсім не виключає необхідності її детальної регламентації, тому автор пропонує перелік вимог до скарги на постанову суду по справі про адміністративне правопорушення, а також пропонує процедуру перегляду вказаних постанов.

Аналіз практики провадження в справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 212-2 КУпАП, свідчить, що до порушників законодавства про державну таємницю майже ніколи не застосовується примусове виконання постанови про накладення штрафу. Така практика пояснюється тим, що значна частина порушників законодавства про державну таємницю має вищу освіту, більшість з них є посадовими особами і всі вони пройшли спеціальну перевірку перед наданням допуску до державної таємниці, тому ця категорія правопорушників зазвичай поважає судові рішення і виконує їх добровільно.

Проведений аналіз постанов судів по справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю засвідчив, що в більшості випадків до адміністративної відповідальності притягаються посадові особи (керівники підприємств, установ, організацій та начальники режимно-секретних органів), які вчинили правопорушення, передбачені п. 5-7 та 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП.

Аналізуючи практику провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю, видно, що основними причинами вчинення вказаних проступків є недостатнє знання деякими особами, що мають допуск та доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю, а також нехтування вказаними особами нормами чинного законодавства. Так, деякі керівники підприємств, установ та організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з державною таємницею, вважають, що вони не володіють інформацією, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Також слід зазначити, що порушення законодавства про державну таємницю може бути зумовлене недостатнім фінансуванням заходів, спрямованих на захист державної таємниці.

Є пропозиція класифікувати суб'єктів попередження адміністративних порушень законодавства про державну таємницю за обсягом їх компетенції на дві групи. До першої групи належать органи й посадові особи умовно загальної компетенції (посадові особи органів СБ України), що здійснюють профілактичну діяльність щодо усіх категорій осіб, які мають допуск і доступ до державної таємниці. Другу групу становлять органи й посадові особи умовно спеціальної компетенції, до обов'язків яких належить профілактика порушень законодавства про державну таємницю лише в конкретному органі державної влади, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, діяльність яких пов'язана з державною таємницею.

Наведені пропозиції щодо вдосконалення правових заходів попередження порушень законодавства про державну таємницю, зокрема, автор вважає за доцільне передбачити в Законі України «Про державну таємницю» обов'язкове проведення перевірки знання особами, яким надається допуск до державної таємниці, норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства. Вважаємо доцільним збільшити суми штрафів, що накладаються на порушників законодавства про державну таємницю, а також передбачити позбавлення посадової особи права зайняття діяльністю, яка передбачає надання доступу до державної таємниці, на строк до одного року за вчинення повторного протягом року порушення законодавства про державну таємницю.

1.3 Відповідальність за розголошення державної таємниці за новим кримінальним законодавством України

Державна таємниця - це найважливіші для України відомості в різних царинах її життєдіяльності. І витік такої інформації загрожує як окремим сферам державних інтересів, так і національній безпеці України в цілому. Тому охорона державної таємниці була й залишається складовою частиною загальної системи забезпечення національної безпеки України. На сьогодні одним з найважливіших завдань органів Служби безпеки України є забезпечення збереження державної таємниці від розголошення різноманітними засобами й методами, у тому числі шляхом розслідування справ про факти розголошення державної таємниці й притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Із набуттям чинності нового Кримінального кодексу України постає проблема правильної кримінально-правової оцінки суспільно небезпечних посягань на схоронність секретної інформації.

Новий Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці у статті 328 [1]. Дана кримінально-правова норма не зазнала докорінних змін порівняно зі статтею 67 Кримінального кодексу України, який було прийнято 28 грудня 1960 р., тобто вже сорок років залишається майже незмінною. За цей час інститут державної таємниці та нормативно-правова база його функціонування зазнали суттєвих перетворень. Саме тому, на думку автора, розглядувана кримінально-правова норма з урахуванням сучасних тенденцій у національному законодавстві України потребує подальшого вдосконалення.

Розглядаючи питання кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці, необхідно зупинитися на чіткому визначенні усіх конститутивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 328 нового Кримінального кодексу України. Адже неврахування чи неправильна оцінка якоїсь однієї, іноді незначної на перший погляд обставини чи ознаки злочину може призвести до помилки в кваліфікації злочину.

По-перше, відзначимо, що суспільна небезпечність будь-якого злочину полягає в суттєвій шкоді, яка завдається цим злочином об'єкту кримінально-правової охорони, або у небезпеці завдання такої шкоди. Суспільна небезпечність розголошення державної таємниці досить висока. Практично кожний факт порушення встановлених правил поводження з державною таємницею становить джерело небезпеки. Як указується в юридичній літературі, при розголошенні державної таємниці суспільна небезпечність полягає в створенні можливості потрапляння відомостей, що становлять державну таємницю, у розпорядження іноземної розвідки чи інших організацій і осіб, які можуть використати їх на шкоду державі, суспільству чи окремим громадянам [2]. У результаті вчинення цього злочину порушується схоронність секретної інформації: вона стає надбанням сторонніх осіб, які можуть передати ці відомості ще більш широкому колу осіб, у тому числі й ворожим елементам. Таким чином, порушення схоронності державної таємниці створює загрозу заподіяння шкоди національній безпеці України. Розголошення державної таємниці може призвести до людських жертв та інших тяжких наслідків з великими матеріальними або моральними збитками: дипломатичних ускладнень, науково-технічних і технологічних втрат, загроз життю й волі осіб, які співробітничають із правоохоронними органами тощо.

Разом з тим, у новому Кримінальному кодексі України кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці, розміщена не в розділі «Злочини проти основ національної безпеки», а в розділі «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації». Тим самим, на думку автора, законодавець дещо применшує значення, що має для національної безпеки схоронність державної таємниці, та об'єднує окремі склади злочинів за старою кримінально-правовою традицією як такі, що посягають на «обороноздатність держави».

Однією з головних ознак складу злочину, передбаченого ст. 328 нового КК, є предмет даного злочину - інформація, що становить державну таємницю. Поняття державної таємниці (секретної інформації) міститься у Законі України «Про державну таємницю» (1999), який визначає її як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у встановленому Законом порядку державною таємницею і підлягають охороні державою [3].

Таким чином, у визначенні державної таємниці мають місце наступні ознаки:

1. Обмеженість доступу до державної таємниці як виду таємної інформації, тобто відомості, що становлять таку таємницю, підлягають засекречуванню (обмеженню їх поширення і доступу до їх матеріальних носіїв).

2. Значущість, важливість такого роду відомостей у певний проміжок часу для інтересів держави, тобто в разі розголошення державної таємниці національній безпеці України може бути завдана суттєва шкода (матеріальний критерій).

3. Чітке визначення сфер, у яких може існувати державна таємниця, а саме: оборона, економіка, наука і техніка, зовнішні відносини, державна безпека й охорона правопорядку.

4. Передбаченість відомостей, що становлять державну таємницю, Законом, тобто встановлення переліку таких відомостей у спеціальному правовому акті - Зводі, на підставі та в межах якого створюються розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю (формальний критерій).

5. Охорона такої секретної інформації державою, тобто встановлення на підставі чинного законодавства єдиного порядку забезпечення охорони зазначеної інформації державно-правовими засобами.

Отже, якщо розголошена інформація не відповідає будь-якій з цих ознак, особа не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 328 нового КК.

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому Законом. Чинним на сьогодні є Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений наказом Голови Служби безпеки України від 1 березня 2001 р. №52. На підставі та в межах цього Зводу органи державної влади України (міністерства й відомства) створюють галузеві або відомчі (міжгалузеві чи міжвідомчі) розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю.

Висновок щодо того, чи є розголошена конкретна інформація державною таємницею, надає згідно із законодавством державний експерт з питань таємниць. Він також визначає ступінь секретності такої інформації і формулює висновок щодо шкоди національній безпеці України в разі її розголошення. Визначальне значення, таким чином, має не гриф секретності, а дійсний зміст відомостей завдає чи не завдає їх розголошення шкоди національній безпеці України в тій чи іншій сфері. Тому в усіх випадках посягання на схоронність державної таємниці необхідно мати висновок Державного експерта з питань таємниць, який несе персональну відповідальність за законність і обґрунтованість свого рішення про віднесення інформації до державної таємниці. Даний висновок має бути чітко викладений, уникаючи двозначності, та містити вказівку щодо ступеня секретності оцінюваної інформації, наявності шкоди національній безпеці у разі розголошення такої інформації, а також посилання на конкретний пункт Зводу та відповідного розгорнутого переліку, щоб слідчий, прокурор або суд могли перевірити правильність віднесення інформації до державної таємниці.

Відповідальність за ст. 328 нового КК настає незалежно від характеру відомостей, що становлять державну таємницю, які були розголошені (окрім інформації у сфері оборони у деяких випадках, які ми розглянемо нижче). Це має значення лише для встановлення тяжкості завданої шкоди, тобто ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину й може бути враховано судом при вирішенні питання про призначення винній особі конкретної міри покарання.

З об'єктивної сторони складу розголошення державної таємниці вирішальне значення має перш за все поняття «розголошення». Кримінальне законодавство України не визначає цього поняття й способів вчинення даного злочину. Втім правильне розуміння поняття розголошення дає можливість встановити коло діянь, які з об'єктивної сторони утворюють склад вказаного злочину, дозволяє відмежувати його від суміжних з ним складів, а також чітко визначити момент, коли розголошення державної таємниці вважається закінченим.

На думку автора, розголошення державної таємниці слід розглядати як таке діяння (дію або бездіяльність) особи, внаслідок якого секретна інформація, що була їй довірена або стала відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків, була сприйнята хоча б однією сторонньою особою. Розголошення шляхом активних дій - це будь-яка форма передачі відомостей, які становлять державну таємницю, сторонній особі, що дозволило їй сприйняти такі відомості. Так, розголошення державної таємниці може відбутися в усній формі (у відкритому публічному виступі лекції, доповіді; у довірчій бесіді; під час розмови чи суперечки в громадському транспорті, на вулиці, в іншому місці в присутності сторонніх осіб тощо), у писемній формі (при листуванні; у відкритих публікаціях; у записах на не облікованих аркушах відомостей, що становлять державну таємницю, і наступній їх втраті і т. ін.), у формі наочної демонстрації чи умисної передачі стороннім особам для передруку, ознайомлення або іншого використання матеріальних носіїв секретної інформації: предметів, об'єктів, документів чи матеріалів, відомості про які становлять державну таємницю.

Розголошення шляхом злочинної бездіяльності - це невжиття належних заходів щодо збереження секретної інформації, у результаті чого стороння особа сприйняла таку інформацію. При цьому «секретоносій», нехтуючи правилами поводження із секретними документами, виробами тощо (через неуважність, безпам'ятність, довірливість), створює умови, за яких стороння особа ознайомилась з державною таємницею, тобто не перешкоджає такому ознайомленню.

Отже, розголошення державної таємниці передбачає обов'язкову наявність у процесі діяння другої сторони сторонньої особи, яка сприймає зазначені відомості. Однак у тексті статті 328 нового КК України поняття «стороння особа» відсутнє. Втім дана дефініція набуває значення конститутивної ознаки складу розголошення державної таємниці, тому вимагає наукового тлумачення.

Сторонньою особою визнається будь-яка фізична особа, яка не належить до кола тих, кому державна таємниця довірена або стала відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків і якій винний не мав права довіряти відомості, що становлять державну таємницю. До таких осіб належать усі громадяни, що не мають допуску до даного роду відомостей, а також ті, кому й за наявності загального допуску дані відомості не були доступні по службі чи роботі [4]. Таким чином, критерієм визначення сторонньої особи необхідно визнати доступ до державної таємниці. Тому під сторонньою особою необхідно розуміти таку особу, яка виконуючи покладені на неї обов'язки, відповідно до її службових повноважень не має доступу до секретної інформації, що розголошується.

Кримінальна відповідальність настає незалежно від того, скільком стороннім особам стали відомі відомості, що становлять державну таємницю. Ця обставина може враховуватися судом при вирішенні питання про призначення винному конкретної міри покарання.

Оскільки адресат розголошення є обов'язковою ознакою діяння, автор пропонує в диспозицію статті 328 КК України включити поняття «стороння особа», котра є реальним учасником процесу розголошення та визначає суть діяння. Чим точніше виражені сутнісні ознаки в кримінально-правовій нормі, тим менша кількість помилок може бути зроблена при кваліфікації вчиненого.

Не менш важливо визначити також зміст поняття «сприйняття», від якого досить часто залежить, чи буде діяння особи містити склад закінченого злочину, передбаченого ч. 1 ст. 328 нового КК України. Сприйняття як одна з форм пізнання є відображення у свідомості людини предмета чи явища в цілому в сукупності його властивостей при їх безпосередньому впливі на органи почуттів людини [5]. Разом з тим у сприйнятті завжди проявляються особливості особистості сприймаючого суб'єкта, тобто в його свідомості інформація, що розголошується, може відбитися лише частково або трансформуватися, спотворитися. Якщо особа усвідомила зміст відомостей, що були їй розголошені, та може їх відтворити в обсязі, який свідчить про перехід державної таємниці у власність такої особи, то це закінчений склад злочину. Якщо ж стороння особа нічого не запам'ятала або ж володіє розголошеною інформацією в такому обсязі, який свідчить про необізнаність даної особи з державною таємницею, то умисне діяння суб'єкта необхідно кваліфікувати як закінчений замах на розголошення державної таємниці за статтями 15 і 328 нового КК України.

Таким чином, розголошення державної таємниці, передбачене ч. 1 ст. 328 нового КК, слід вважати закінченим з моменту, коли відомості, що становлять державну таємницю, були сприйняті сторонньою особою в обсязі, який свідчить про перехід даної інформації у власність такої особи.

Іноді можливі ситуації, коли з причин, які не залежали від волі винного, умисно розголошені їм відомості взагалі не були сприйняті сторонніми особами (внаслідок незнання національної мови, глухоти, сильного сп'яніння тощо). Такі невдалі спроби розголошення державної таємниці слід кваліфікувати також як незакінчений злочин.

При протиправному розголошенні державної таємниці винна особа завжди порушує встановлені правила (порядок) поводження (використання, зберігання, передачі, оголошення тощо) з відомостями, що становлять державну таємницю, які встановлюються Законом України «Про державну таємницю» і відповідними нормативно-правовими актами - інструкціями, наказами тощо. Однак не можна ототожнювати розголошення державної таємниці з порушенням правил поводження з нею. Тільки при порушенні таких правил розголошення фактично немає, а та обставина, що відомості могли бути сприйняті сторонніми особами, є лише можливим наслідком порушення. При розголошенні ж ознайомлення з державною таємницею сторонніх осіб необхідна ознака злочинного діяння.

Якщо відомості, що становлять державну таємницю, стали відомі стороннім особам при повному дотриманні посадовою особою правил поводження з такими відомостями, відповідальність суб'єкта виключається. Не буде розглядуваного злочину й у тому випадку, якщо саме сприйняття відомостей не було безпосередньо обумовлене фактом порушення встановлених правил поводження з державною таємницею.

Отже, з об'єктивної сторони розголошення державної таємниці складається з трьох моментів, які потребують обов'язкового встановлення: 1) порушення певних вимог нормативних актів, які встановлюють порядок поводження з державною таємницею, що виявляється в дії або бездіяльності; 2) сприйняття відомостей, що становлять державну таємницю, сторонньою особою; 3) причинний зв'язок між порушенням винним установлених правил поводження з державною таємницею та їх сприйняттям сторонньою особою.

Суб'єктивна сторона розголошення державної таємниці характеризується як умисною, так і необережною формами вини. Новий кримінальний закон не робить різниці між умисним і необережним розголошенням державної таємниці. Тобто форма вини не впливає на кваліфікацію, а враховується лише при індивідуалізації покарання в межах санкції закону. Однак у порядку подальшого удосконалення кримінального законодавства автор пропонує диференціювати кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці залежно від форми вини: передбачити в законі окремо умисний і необережний злочини, встановивши підвищене покарання за перший з них. На думку автора, це підвищить ефективність кримінально-правового впливу на носіїв секретної інформації.

Розглядаючи питання щодо наявності вини в діях підозрюваного, важливо встановити, чи усвідомлював він, що розголошені ним відомості становлять державну таємницю. Якщо не знав про це i не повинен був за родом службової діяльності знати, то він i не несе відповідальності за це діяння.

Зазначимо, що при розголошенні суб'єкт усвідомлює, що доводить державну таємницю до сторонньої особи (або що не вживає для запобігання цьому належних заходів), але не усвідомлює й не може усвідомлювати істинний характер адресата у випадку його належності до іноземної держави чи організації і не має наміру ознайомити з такими відомостями іноземну державу, іноземну організацію чи їх представників.

Передаючи державну таємницю іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам, суб'єкт державної зради чи шпигунства усвідомлює, що ці відомості будуть використані на шкоду інтересам зовнішньої безпеки України, й бажає цього. При умисному ж розголошенні особа не бажає заподіяння шкоди зовнішній безпеці держави, а в крайньому випадку може лише допускати такі наслідки. У цьому полягає докорінна й принципова відмінність умисного розголошення державної таємниці, передбаченого ст. 328 КК, від випадків розголосу таких відомостей, що утворюють склади державної зради (ст. 111 КК) або шпигунства (ст. 114 КК).

Характеризуючи ознаки суб'єкта розголошення державної таємниці, необхідно зазначити, що кримінальній відповідальності за розголошення державної таємниці за безпосередньою вказівкою закону підлягають тільки такі особи, яким конкретна секретна інформація була довірена або стала відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Інакше кажучи, йдеться про спеціального суб'єкта злочину.

Отже, кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, підлягає фізична осудна особа, яка досягла на момент скоєння злочину 16-річного віку і має або мала допуск до державної таємниці, а так само взяла на себе письмове зобов'язання щодо збереження (нерозголошення) секретної інформації, довіреної чи такої, що стала відомою у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Крім того, військовослужбовці й прирівняні до них особи за розголошення відомостей не військового характеру, що становлять державну таємницю, які були їм довірені або стали відомі у зв'язку з проходженням служби й виконанням покладених на них обов'язків, також несуть відповідальність за ст. 328 нового КК України. Хоча відносно цієї категорії осіб у тексті закону пряма вказівка відсутня, однак їх службове становище свідчить про те, що вони також є спеціальними суб'єктами. Однак, якщо військовослужбовець розголошує державну таємницю військового характеру, його діяння за відсутності ознак державної зради слід кваліфікувати за ст. 422 нового КК. Звільнені в запас чи демобілізовані військовослужбовці за розголошення будь-якої інформації, що становить державну таємницю, підлягають відповідальності за ст. 328 нового КК України.

Звичайно, в межах даної роботи неможливо в повному обсязі розглянути всі ознаки складу злочину розголошення державної таємниці, які впливають на кримінально-правову оцінку даного діяння, але автор зробив спробу висвітлити основні з них. Втім підкреслимо, що великого значення для кваліфікації розголошення державної таємниці набуває ретельне встановлення кожної обставини чи ознаки даного злочину. Адже будь-яка з них може докорінним чином вплинути на правильне рішення щодо наявності у діянні особи того чи іншого складу злочину. Ось чому таким важливим є досконале знання законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці України.

Висновки до першого розділу

Характеризуючи ознаки суб'єкта розголошення державної таємниці, необхідно зазначити, що кримінальній відповідальності за розголошення державної таємниці за безпосередньою вказівкою закону підлягають тільки такі особи, яким конкретна секретна інформація була довірена або стала відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Інакше кажучи, йдеться про спеціального суб'єкта злочину.

Отже, кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, підлягає фізична осудна особа, яка досягла на момент скоєння злочину 16-річного віку і має або мала допуск до державної таємниці, а так само взяла на себе письмове зобов'язання щодо збереження (нерозголошення) секретної інформації, довіреної чи такої, що стала відомою у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

РОЗДІЛ 2. ОХОРОНА ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

2.1 Основні заходи по охороні державної таємниці

З метою охорони державної таємниці впроваджуються:

1) єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації;

2) дозвільний порядок провадження органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями діяльності, пов'язаної з державною таємницею;

3)обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;

4) обмеження щодо перебування та діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, їх доступу до державної таємниці, а також розташування і переміщення об'єктів і технічних засобів, що їм належать;

5) особливості здійснення органами державної влади їх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов'язана з державною таємницею;

6) режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею;

7) спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці;

8) технічний та криптографічний захисти секретної інформації.

Єдині вимоги до виготовлення, обліку, користування, зберігання, схоронності, передачі та транспортування матеріальних носіїв секретної інформації встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації мають право провадити діяльність, пов'язану з державною таємницею, після надання їм Службою безпеки України спеціального дозволу на провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

Надання дозволу здійснюється на підставі заявок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та результатів спеціальної експертизи щодо наявності умов для провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею. З метою визначення наявності умов для провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, Служба безпеки України може створювати спеціальні експертні комісії, до складу яких вводити фахівців органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій за погодженням з їх керівниками. Результати спеціальної експертизи щодо наявності умов для провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, оформляються відповідним актом.

Дозвіл на провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям за результатами спеціальної експертизи за умови, що вони:

1) відповідно до компетенції, державних завдань, програм, замовлень, договорів (контрактів) беруть участь у діяльності, пов'язаній з державною таємницею;

2) мають приміщення для проведення робіт, пов'язаних з державною таємницею, сховища для зберігання засекречених документів та інших матеріальних носіїв секретної інформації, що відповідають вимогам щодо забезпечення секретності зазначених робіт, виключають можливість доступу до них сторонніх осіб, гарантують збереження носіїв секретної інформації;

3) додержуються передбачених законодавством вимог режиму секретності робіт та інших заходів, пов'язаних з використанням секретної інформації, порядку допуску осіб до державної таємниці, прийому іноземних громадян, використання державних шифрів та криптографічних засобів тощо;

4) мають режимно-секретний орган.

Керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею, мають бути обізнані з чинним законодавством про державну таємницю.

Термін дії дозволу на провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, встановлюється Службою безпеки України і не може перевищувати 5 років. Його тривалість залежить від обсягу робіт (діяльності), що здійснюються органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією, ступеня секретності та обсягу пов'язаних з ними роботами (діяльністю) відомостей, що становлять державну таємницю.

Дозвіл на проведення діяльності, пов'язаної з державною таємницею, може бути скасований Службою безпеки України на підставі акта проведеної нею перевірки, висновки якого містять дані про недодержання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією умов, передбачених цією статтею.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям, що проводять діяльність, пов'язану з державною таємницею, за результатами спеціальної експертизи надають відповідні категорії режиму секретності, що зазначаються Службою безпеки України у дозволах на впровадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, яким надано зазначений у цій статті дозвіл, набувають права на доступ до конкретної секретної інформації згідно з рішенням органів державної влади, уповноважених державним експертом з питань таємниць приймати такі рішення. За погодженням з цими органами здійснюється передача секретної інформації або її матеріальних носіїв органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям, які мають дозвіл на проведення діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

Порядок надання, переоформлення, призупинення дії або скасування дозволу на проведення діяльності, пов'язаної з державною таємницею, форма акта спеціальної експертизи щодо наявності умов для проведення діяльності, пов'язаної з державною таємницею, форма дозволу на проведення діяльності, пов'язаної з державною таємницею, та категорії режиму секретності встановлюються Кабінетом Міністрів України.

2.2 Режимно-секретні органи

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею, з метою розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення режиму секретності, постійного контролю за їх додержанням створюються на правах окремих структурних підрозділів режимно-секретні органи (далі - РСО).

Створення, реорганізація чи ліквідація РСО здійснюються за погодженням із Службою безпеки України. У своїй роботі РСО взаємодіють з органами Служби безпеки України.

До складу РСО входять підрозділи режиму, секретного діловодства та інші підрозділи, що безпосередньо забезпечують охорону державних таємниць, залежно від специфіки діяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях із значним обсягом робіт, пов'язаних з державною таємницею, вводиться посада заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються обов'язки та права керівника РСО.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях з незначним обсягом робіт, пов'язаних з державною таємницею, де штатним розписом не передбачено створення РСО, облік і зберігання секретних документів, а також заходи щодо забезпечення режиму секретності здійснюються особисто їх керівниками або спеціально призначеним наказом керівника працівником після створення необхідних умов, що забезпечують режим секретності. На них поширюються обов'язки та права працівників РСО.

Призначення осіб на посади заступників керівників з питань режиму, начальників РСО і їх заступників, а також видання наказу про покладення на окремого працівника обов'язків щодо забезпечення режиму секретності здійснюється за погодженням з органами Служби безпеки України та РСО вищестоящих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.

РСО комплектуються спеціалістами, яким надано доступ до державної таємниці із ступенем секретності "цілком таємно", якщо характер робіт, що виконуються, не вимагає допуску до державної таємниці із ступенем секретності "особливої важливості". Прийняття до РСО тимчасових працівників не допускається.

Основними завданнями РСО є :

а) недопущення необґрунтованого допуску та доступу осіб до секретної інформації;

б) своєчасне розроблення та реалізація разом з іншими структурними підрозділами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій заходів, що забезпечують охорону державної таємниці;

в) запобігання розголошенню секретної інформації, випадкам втрат матеріальних носіїв цієї інформації, заволодінню секретною інформацією іноземними державами, іноземними юридичними особами, іноземцями, особами без громадянства та громадянами України, яким не надано допуску до неї;

г) виявлення та закриття каналів прострочення секретної інформації в процесі діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації;

д) забезпечення запровадження заходів режиму секретності підчас виконання всіх видів робіт, пов'язаних з державною таємницею, та під час здійснення зовнішніх відносин;

є) організація секретного діловодства;

є) здійснення контролю за станом режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях та на підпорядкованих їм об'єктах.

РСО мають право:

а) вимагати від усіх працівників органу держаної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також відряджених неухильного виконання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці;