Правознавство

· повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин;

· органів місцевого самоврядування;

· виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Кодексом закріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульовано порядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав на землю.

9.2. Види земель та їх правовий режим

Усі землі, які знаходяться в межах України, складають її земельний фонд, який передбачає наявність загального правового режиму усіх земель незалежно від форми власності на землю та її цільового призначення. Разом з тим, існують і істотні відмінності між землями, що зумовлено різними способами їх використання, різним цільовим призначенням, особливостями правової охорони і т. Ін. За даними та іншими критеріями землі можуть поділятися на окремі види. Залежно від виконуваних функцій, землі поділяються на використовувані та невикористовувані. Використовувані, у свою чергу, поділяються на землі, що використовуються як просторова база для розміщення різних об'єктів виробничого, невиробничого та іншого призначення, як засіб виробництва у сільському господарстві, а також землі, які виконують природно-заповідні, рекреаційні, оздоровчі функції.

Важливе правове значення має поділ земель за основним цільовим призначенням на категорії.

Категорія земель - це частина земельного фонду України, яка характеризується основним цільовим призначенням та особливостями правового режиму.

Основні категорії земель:

· землі лісового фонду;

· землі водного фонду;

· землі оздоровчого призначення;

· землі рекреаційного призначення;

· землі історико-культурного призначення;

· землі сільськогосподарського призначення;

· землі житлової та громадської забудови;

· землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

· землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Кожна категорія земель має особливий правовий режим.

Правовий режим земель - це встановлений законом порядок використання та охорони земель, допустимі межі і способи розпорядження ними.

Правовий режим земель можна поділити на:

· загальний, який властивий всьому складу земель України;

· особливий, властивий окремим категоріям земель;

· спеціальний або конкретний, властивий конкретним земельним ділянкам.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Основну частину земель сільськогосподарського призначення займають сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та ін.).Основним цільовим призначенням цієї категорії земель є їх використання як основного засобу виробництва у сфері сільськогосподарської діяльності. Цим викликані і особливості їх правового режиму, який полягає в охороні земель сільськогосподарського призначення від не сільськогосподарського використання.

Особливій правовій охороні підлягають особливо цінні сільськогосподарські землі, землі дослідних посівів науково-дослідних установ і навчальних закладів. Їх вилучення для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених законом.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Межа населеного пункту - це у мовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює його територію від інших територій.

Рішення про встановлення і зміну меж міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим обласних Київської чи Севастопольської міської рад; про встановлення і зміну меж сіл і селищ - Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською чи Севастопольською міською радою за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. Цільове призначення земель даної категорії полягає в тому, що вони служать територіальною операційною базою для розміщення житлових, соціально-побутових споруд, об'єктів, призначених для задоволення потреб населення. Основними складовими частинами земель житлової та громадської забудови є земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і гаражного будівництва, земельні ділянки житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів, земельні ділянки багатоквартирних житлових будинків.

Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким, відповідно до закону, призначенням надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

За своїм цільовим призначенням, землі природно-заповідного фонду складаються з видів:

· природних територій та об'єктів (природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ);

· штучно створених об'єктів (ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва).

Правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порядок використання їх земель визначається Законами України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. та "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р.

Землям, які належать до даної категорії, властива особлива правова охорона вилучення їх з господарського обігу. Вони переважно знаходяться у державній власності. Закон забороняє вилучення таких земель і використання їх не за цільовим призначенням.

Землями оздоровчого призначення є землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

До природних лікувальних ресурсів відносять мінеральні води, лікувальні грязі і т. ін. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Місцевості, які мають природні лікувальні властивості в установленому законом порядку, можуть бути визнані курортами. На територіях курортів встановлюються округи і зони санітарної охорони.

До земель рекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. До них відносять земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, території будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів і т. ін. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, яка перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки історії та культури, історико-культурні заповідники, городища, кургани, давні поховання, історичні поселення, інші об'єкти, які - мають історико-культурну цінність. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів та комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

Землями лісового фонду є землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, полезахисними лісовими смугами, окремими деревами і групами дерев та чагарниками на сільськогосподарських угіддях і т. ін. Особливістю правового режиму цих земель є те, що він повністю підпорядкований правовому режиму лісів, що ростуть на цих землях. Тому правовий режим земель лісового фонду визначається не лише земельним, а й лісовим законодавством.

Землі водного фонду - до них відносять землі, зайняті водними об'єктами - морями, річками, озерами, водосховищами та ін., а також: землі, виділені під смуги відводу і водоохоронні зони водних об'єктів.

Оскільки основним цільовим призначенням цих земель є забезпечення використання і охорони вод, їх правовий режим значною мірою визначається водним законодавством. Землі водного фонду використовуються для задоволення життєвих, побутових, оздоровчих та інших потреб населення, а також водогосподарських, природоохоронних, промислових, енергетичних, транспортних, рибогосподарських та інших потреб.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Основне цільове призначення цих земель - бути операційною базою для розміщення та функціонування промислових та інших підприємств та об'єктів.

9.3. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами

Земельним кодексом України встановлено порядок набуття права на землю (права власності і права користування земельною ділянкою).

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Громадянам земельні ділянки можуть передаватися у власність безоплатно у разі:

· приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

· одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

· одержання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Для безоплатної приватизації земельної ділянки, що перебуває у його користуванні, громадянин подає заяву до районної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельні ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, особистого селянського господарства, садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд дачного та гаражного будівництва, подають заяву до відповідної районної державної адміністрації або місцевої ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення про передачу земельної ділянки у власність приймається у місячний строк. У разі відмови органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади у передачі земельної ділянки у власність питання вирішується у судовому порядку.

Новим, раніше невідомим нашому земельному законодавству способом набуття права на земельну ділянку для громадян, є набувальна давність. Цей спосіб полягає в тому, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Земельні ділянки у постійне користування юридичним особам надаються сільськими, селищними, міськими радами (із земель комунальної власності), районними та обласними радами (із земель спільної власності територіальних громад) та районними, обласними державними адміністраціями (із земель державної власності у межах населених пунктів та поза їх межами). У визначених законом випадках земельні ділянки юридичним особам надаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінетом Міністрів України.

Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування, звертається із клопотанням до відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування. Рішення про надання земельної ділянки у постійне користування юридичним особам приймається у місячний строк. Відмову у наданні земельної ділянки може бути оскаржено у судовому порядку.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами, форми яких затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Громадяни та юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод (купівлі-продажу, міни, дарування та ін.). Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог земельного законодавства.

Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються. Вони повинні містити:

· назву сторін;

· вид угоди;

· предмет угоди;

· документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

· відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки та обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

· договірну ціну;

· зобов'язання сторін.

Земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах (земельні торги). Земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу.

9.4. Форми власності на землю. Право користування землею

Загальні, найбільш важливі положення, що стосуються регулювання відносин власності на землю, відображені в Конституції України, в якій зазначено, що „Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону” (ст. 14 Конституції України). Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності на землю, які є рівними перед законом.

Специфіка відносин власності на землю відображена у земельному законодавстві, зокрема у Земельному кодексі України. Останній розкриває зміст права власності на землю як сукупність повноважень володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.

Право володіння землею - це право фактичного панування над землею, яке створює необхідні юридичні передумови для здійснення двох інших повноважень - користування та розпорядження. Володіти землею може і не власник, але тільки відповідно до закону. Володіння землею здійснюється шляхом перенесення на місцевість проектів землеустрою із закріпленням меж: земельної ділянки в натурі. Право користування землею - це закріплена законом можливість господарської експлуатації землі і використання її корисних властивостей. Право користування тісно пов'язане з правомочністю володіння.

Право розпорядження землею -- це встановлена законом можливість визначати юридичну долю земельної ділянки (право продавати земельну ділянку, дарувати і т.п.).

Найбільш поширеним об'єктом права власності на землю є земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Земельний кодекс України закріплює три форми власності на землю:

· приватну,

· комунальну;

· державну.

Суб'єкти різних форм власності на землю є рівноправними.

Суб'єкти права власності на землю є:

· громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

· територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (через місцеві референдуми) або через органи місцевого самоврядування (місцеві ради) - на землі комунальної власності;

· держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності.

Досить поширеною є приватна власність на землю, яка була запроваджена Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. Земельний кодекс України визначає особливості права приватної власності на землю. Найбільш чисельною групою суб'єктів права приватної власності на землю є громадяни.

За Земельним кодексом України 1992 р. тільки громадяни України могли бути приватними власниками земельних ділянок. Зараз і іноземні громадяни, і особи без громадянства в ряді визначених законом випадків можуть теж бути власниками земель в Україні.

Підстави набуття громадянами України права власності на землю:

· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

· безоплатна передача із земель державної та комунальної власності;

· приватизація земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування;

· прийняття спадщини виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Особливістю права приватної власності на землю громадян України є те, що вони мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкретних цілей і не більше визначених законом розмірів, зокрема:

· для ведення фермерського господарства;

· для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

· для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

· для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

· для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; о для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Для вказаних цілей і не більше вказаних розмірів земельні ділянки громадянам України передаються безоплатно.

Суб'єктами права приватної власності на землю є також юридичні особи, але не всі, а тільки засновані громадянами України, та юридичні особи України. Вони можуть набувати земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

· внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

· прийняття спадщини;

· за іншими підставами, передбаченими законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності тільки на землі несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами та іноземними юридичними особами, протягом року підлягають відчуженню.

Право комунальної власності на землю як окрема форма власності Земельним кодексом України закріплена вперше. Її суб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст (жителі відповідного населеного пункту). У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Земельний кодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користування населених пунктів, землі під залізницями, автомобільними дорогами, під об'єктами природно-заповідного фонду та інші. Територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності на землі через відповідні органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради. Вони набувають землю у комунальну власність у разі:

· передачі їм земель державної власності;

· примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної небезпеки;

· прийняття спадщини;

· придбання за цивільно-правовими угодами.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі органів державної виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель приватної та комунальної власності.

Підстави набуття державою права власності на землю:

· відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

· придбання за цивільно-правовими угодами;

· прийняття спадщини;

· передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

· конфіскації земельної ділянки

У виняткових випадках іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій. Правовий режим таких земель визначається міжнародними договорами.

Право власності на земельну ділянку виникає після отримання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами.

Поряд із правом власності на землю повноваження щодо володіння і користування земельними ділянками можуть базуватися і на інших правових засадах. До них відноситься і право користування землею.

Право користування землею є похідним від права власності на землю. При передачі земельної ділянки у користування відбувається перехід частини правомочностей власника ділянки до землекористувача. Земельний кодекс України передбачає право постійного користування земельною ділянкою і право оренди земельної ділянки, як заснованого на договорі платного строкового (тимчасового) користування.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній та комунальній власності, без встановленого строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Земельне законодавство закріплює права та обов'язки землекористувачів.

Права землекористувачів:

· самостійно господарювати на землі;

· власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

· використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також: інші корисні властивості землі;

· на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

· споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Обов'язки землекористувачів:

· забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

· додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

· своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

· не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

· підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

· своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

· дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Земельне законодавство України допускає і право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою - право земельного сервітуту. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Вони встановлюються за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право: проходу та проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; прогону худоби по наявному шляху; прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій і т.п.

9.5. Оренда землі. Охорона земель

Однією з правових форм використання земель, широко використовуваних у світі, є оренда, Відносини щодо оренди землі регулюються в Україні нормами кількох нормативно-правових актів, основними з яких є Земельний кодекс і Закон "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Основні ознаки оренди землі:

· строковість, яка виражається в передачі земельної ділянки на визначений в договорі оренди строк. Згідно із ст.93 Земельного кодексу України, оренда земельної ділянки може бути короткостроковою -- не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років;

· платність, оскільки однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата за земельну ділянку - платіж:, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форми і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін в договорі оренди;

· цільовий характер визначений договором оренди земельної ділянки;

· самостійна господарська діяльність орендаря, яка виражена в забороні орендодавцю втручатися в діяльність орендаря, якщо він не порушує умов договору.

Орендна плата може встановлюватися у таких формах:

· грошовій;

· натуральній;

· відробітковій.

Сторони можуть передбачати у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначати інші форми плати.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності:

· громадян;

· юридичних осіб України;

· територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності);

· держави.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, що розташовані на них, якщо це передбачено договором оренди.

Відносини по оренді землі оформляються договором оренди - угодою сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням: на строк до 5 років - за бажанням однієї із сторін договору; на строк більше 5 років - в обов'язковому порядку. Закон визначає перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність однієї з яких може бути підставою для відмови у державній реєстрації цього договору або для визнання його недійсним.

У договорі оренди земельної ділянки вказуються:

· об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

· термін договору оренди;

· орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду;

· цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

· умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

· існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

· сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

· відповідальність сторін;

· якісний стан земельних угідь;

· порядок виконання зобов'язань сторін.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.

Державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Вона проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Рішення про відмову у державній реєстрації може бути оскаржено у судовому порядку.

За загальним правилом зміна умов договору оренди земельної ділянки можлива за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни умов договору оренди спір вирішується у судовому порядку.

Договір оренди земельної ділянки припиняється у разі:

· закінчення терміну, на який було укладено договір;

· розірвання договору оренди;

· одержання орендарем земельної ділянки у власність;

· примусового викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

· смерті громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови спадкоємців чи інших визначених законом осіб від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки;

· ліквідації юридичної особи - орендаря.

Відповідно до Закону "Про оренду землі", договір оренди земельної ділянки може бути розірвано за взаємною згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами їх обов'язків, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки та в інших передбачених законом випадках.

Земельний кодекс України визначає охорону земель як систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як складних природних утворень з врахуванням загальних, регіональних особливостей, і ставить наступні завдання:

· обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

· захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

· захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

· збереження природних водо-болотних угідь;

· попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

· консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Для забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян приймаються відповідні нормативи і стандарти, що визначають вимоги щодо якості земель, допустимого шкідливого впливу на них.

Для поліпшення стану та продуктивності порушених земель здійснюється їх рекультивація. Рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. При рекультивації порушених земель знятий ґрунт наноситься на малопродуктивні ділянки або на ділянки без ґрунтового покриву.

Значної шкоди родючості ґрунтів завдає забруднення хімічними та іншими небезпечними речовинами, які при перевищенні нормативів їх застосування замість користі заподіюють шкоду природі. Закон забороняє господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин.

Земельним законодавством розроблені види економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, яке включає:

· надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;

· виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

· звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами.

Одним із правових засобів охорони земель є юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. Відповідно до ст. 221 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за такі порушення:

· укладення угод з порушенням земельного законодавства;

· самовільне зайняття земельних ділянок;

· псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

· невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;

· порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

· знищення межових знаків;

· не проведення рекультивації порушених земель та інші правопорушення.

9.6. Вирішення земельних спорів

Земельні спори - це спори, що виникають між громадянами чи юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами держави, є одним із способів захисту прав та законних інтересів власників землі, землекористувачів, орендарів.

Здебільшого спори виникають з приводу використання земельних ділянок. Предметом спору можуть бути також земельні інтереси громадян та юридичних осіб. Наприклад, відмову органу місцевого самоврядування надати земельну ділянку громадянин вправі оспорити в судовому порядку.

Порядок вирішення земельних спорів регулюється Земельним кодексом України, який за підвідомчістю поділяє їх на такі, що підвідомчі:

· судам;

· органам місцевого самоврядування;

· органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Тільки у судовому порядку вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органами місцевого самоврядування вирішуються земельні спори у межах населених пунктів щодо:

· меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян;

· додержання громадянами правил добросусідства;

· спори щодо розмежування меж: районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Рішення органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів власники землі та землекористувачі можуть оскаржувати у судовому порядку.

Порядок судового розгляду земельних спорів регулюється Цивільним процесуальним законодавством України.

Земельне законодавство встановлює порядок розгляду спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Вони розглядаються за заявою однієї із сторін у місячний термін з дня її подання.

Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття і може бути оскаржене у судовому порядку.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право:

· знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки;

· брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення;

· заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони;

· одержувати копію рішення щодо земельного спору і, в разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

Рішення по земельних спорах (крім прийнятих у судовому порядку) вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення. Виконання рішення може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

9.7. Житлове право України: загальна характеристика. Житловий кодекс України

Житлове право - це галузь законодавства, яке визначає умови і порядок забезпечення громадян України житловим приміщенням, порядок, умови і способи приватизації житлового фонду, утримання та використання житла.

Предметом правового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають у процесі:

· управління житловим фондом;

· реалізації права на житло;

· експлуатації та охорони житлового фонду;

· капітального та поточного будівництва житла;

· надання людині й громадянину житлових приміщень у користування;

· розгляду житлових спорів;

· виключення з житлового фонду житлових будинків та приміщень, що не придатні для проживання, та ін.

Відповідно до Конституції України, держава повинна проводити курс на послідовне забезпечення права громадян на житло. В Конституції зазначено:

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату, відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (Ст.47 Конституції України).

Проте, досвід свідчить, що проблем розвитку житлового господарства дуже багато. В суспільстві висловлюється стурбованість щодо ситуації, яка склалася із забезпеченням населення житлом.

Житлове законодавство України сприяє забезпеченню державної житлової політики та відповідних інтересів кожного громадянина, ефективному використанню й охороні житлового фонду. Нині воно розвивається динамічно, що зумовлено необхідністю переходу від старої системи найму житла до нової, яка ґрунтується в основному на відносинах власності, притаманних ринковій економіці.

Необхідно зазначити, що Житловий кодекс (ЖК) поки що не приведено у відповідність з потребами суспільства. Він не враховує нові нормативні акти, не відображає питань, пов'язаних з приватизацією житла. Кодекс врегульовує питання найму житла в ситуаціях, коли наймодавцем є держава. Звичайно, він зазнав "косметичних" поправок шляхом внесення до нього змін та доповнень, які не можуть повною мірою врегульовувати реалії нашого життя. Нині розробляється проект нового ЖК України. Однак підготовка і прийняття цього документа затягуються. Отже, чинний Житловий кодекс залишається основним нормативним документом, що регулює питання забезпечення громадян житловими приміщеннями, користування ними та інші питання, пов'язані з наймом приміщень державного житлового фонду.

Законодавчу базу, що передбачає державне регулювання у сфері житлового права, становлять закони та інші підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції, нормативні акти державних відомств, а також нормативно-правові акти колишнього СРСР з питань, які не врегульовані законодавством України, що не суперечать Конституції та законам нашої держави.

Частину нормативної бази з житлового права становлять також укладені і ратифіковані Україною міжнародно-правові договори, які є невід'ємною частиною її законодавства з житлових питань і доповнюють останнє обов'язковими нормами, особливо в частині забезпечення захисту права власності, і отже, визначають рамки його подальшого розвитку.

Відповідно до статей 6 і 7 Закону України "Про правонаступництво України" (1991 р.), наша країна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також стала правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та її інтересам. Закони Української РСР та інші акти, ухвалені її Верховною Радою, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.

Основними завданнями житлового законодавства є регулювання житлових відносин з метою:

· забезпечення конституційного права громадянина України на житло;

· належного використання і збереження всіх видів житлового фонду;

· зміцнення законності в царині житлових відносин в умовах ринкової економіки.

Житловий кодекс України прийнято 30 червня 1983 р. і введено в дію з 1 січня 1984 р. Він складається з семи розділів (193 статей):

Розділ І. Загальні положення.

Розділ II. Управління житловим фондом.

Розділ III. Забезпечення громадян житловими приміщеннями. Користування житловими приміщеннями.

Розділ IV. Забезпечення збереження .житлового фонду, його експлуатації та ремонту.

Розділ V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.

Розділ VI. Вирішення житлових спорів.

Розділ VII. Заключні положення.

У розділі І (Загальні положення) містяться норми права, що регулюють: право громадян України на житло; основні завдання житлового законодавства; житловий фонд України і його види, інші загальні питання.

Норми житлового права містяться також у Законах України „Про власність” (1991 р.), „Про приватизацію державного житлового фонду” (1992 р.), „Про місцеве самоврядування” (1997 р.), „Про об'єднання співвласників багатоповерхового будинку” (2001 р.).

Органи місцевого самоврядування є основними власниками житла в Україні й мають широкі повноваження в галузі житлової політики.

9.8. Право громадян на житло і форми його реалізації

Житло - одна з основних матеріальних умов життєдіяльності людини. Законодавство України надає людині і громадянину право мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права у повному обсязі. Порядок надання житла громадянам України в користування з державного та громадського житлового фондів передбачено у гл. 1 ЖК України. У ній закріплено право громадян на житло, на його одержання і вказано вік, з якого особа має таке суб'єктивне право, порядок визнання осіб такими, що потребують соціального захисту в питаннях забезпечення житлом.

Згідно зі ст. 31 ЖК України, кожен громадянин України, який потребує поліпшення житлових умов, має право одержати в користування житлове приміщення в будинках житлового фонду (державного і громадського) в порядку, передбаченому законодавством України. Житлові приміщення таким громадянам надаються переважно у вигляді окремої квартири на сім'ю.

Право на одержання житла настає в особи з виповненням їй 18 років, а якщо особа зареєструвала шлюб чи стала до роботи в передбачених законом випадках, то й раніше.

Право на отримання житла в будинках державного та громадського житлового фонду мають громадяни, яких визначено як таких, що потребують поліпшення житлових умов. Підстави визнання громадянина таким, що потребує поліпшення житлових умов, визначені ст. 34 ЖК та Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень. Насамперед потребуючими поліпшення житлових умов визначаються громадяни, які забезпечені житловою площею на одну особу нижче встановленого рівня. Рівень забезпеченості, а також норму середньої забезпеченості житлом визначають обласні Ради народних депутатів з врахуванням житлової ситуації області. Отже, громадяни, забезпечені житловою площею менше визначеного рівня мають право бути зарахованими на квартирний облік. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються також громадяни, які проживають в житлових приміщеннях, що не відповідають встановленим санітарним і технічним вимогам (аварійний стан, розташування житлового приміщення у підвалі та напівпідвалі тощо). Проживання тривалий час за договором оренди в будинках приватного житлового фонду, в гуртожитках, проживання в одній кімнаті по дві і більше сім'ї, незалежно від родинних відносин або осіб різної статі, старших за 9 років, крім подружжя, теж є підставами для визнання громадян потребуючими поліпшення житлових умов.

Квартирний облік потребуючих поліпшення житлових умов здійснюється як за місцем проживання особи у виконавчому органі відповідної ради, так і за місцем роботи. Громадянам, які перебувають на квартирному обліку потребуючих поліпшення житлових умов, житло надається в порядку черговості.

Чинний Житловий кодекс передбачає порядок:

· першочергового надання житла;

· позачергове надання житла;

· надання житла в порядку загальної черги.

Зокрема, в першу чергу житло надається інвалідам праці І і II групи, сім'ям осіб, які загинули при виконанні державних чи громадських обов'язків, багатодітним сім'ям (троє і більше неповнолітніх дітей), сім'ям при народженні близнят та інших категорій осіб згідно із ст. 45 ЖК. Позачергово житлові приміщення надаються особам, чиє житло в результаті стихійного лиха стало непридатним для проживання; особам, які скеровуються на роботу в іншу місцевість в порядку державного розподілу після закінчення навчальних закладів та інших категоріям громадян згідно із ст. 46 ЖК.

За проектом нового ЖК громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право:

· на одержання пільгового кредиту для будівництва чи придбання власного житла;

· на першочергове придбання у власність житла в державному та комунальному житловому фонді загального призначення, або першочерговий вступ до об'єднання забудовників багатоквартирних житлових будинків.

Ті ж особи, які потребують соціального захисту мають право на одержання у найм чи оренду житла у фонді соціального призначення. Таке житло не підлягає приватизації. Користування ним здійснюється на підставі договору оренди. Житло таким громадянам надається за кошти держави в порядку черговості.

Діючий Житловий кодекс передбачає максимальну норму забезпеченості житлом на одну особу - 13,65 кв.м. житлової площі на особу. За проектом нового Житлового кодексу норма забезпеченості житлом встановлюється лише для громадян, які потребують соціального захисту і отримують житло за рахунок коштів держави. Така норма - 21 кв.м. загальної площі на одну особу.

Житлові приміщення надаються на підставі рішення виконавчого комітету місцевої Ради (якщо облік здійснювався за місцем проживання), на підставі рішення адміністрації підприємства, установи, організації (якщо облік здійснювався за місцем роботи) або за рішенням компетентного органу громадської організації (якщо житло надається з громадського житлового фонду).

Житлове приміщення може бути надано з перевищенням норми житлової площі, якщо воно складається з однієї кімнати (однокімнатна квартира) або призначається для осіб різної статі, старших за 9 років, крім подружжя. Додаткова житлова площа надається окремим категоріям громадян у вигляді кімнати або в розмірі десяти квадратних метрів. Громадянам, що хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, а також громадянам, яким ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи, розмір додаткової житлової площі може бути збільшено згідно з чинним законодавством. Згідно з Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду, виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення.

В основі виникнення у громадянина права на користування конкретним житловим приміщенням, що надається в будинку державного і громадського житлового фонду, лежать такі юридичні факти, як, рішення місцевих рад (спільне рішення адміністрації і профкому) про надання житла і ордер на право заняття житлових приміщень. Лише разом з договором зазначені адміністративно-правові акти породжують право на користування житлом. Рішення і ордер по змісту є нерозривними адміністративними актами.

Ордер - це такий акт, з допомогою якого реалізується рішення, і в якому конкретизуються права і обов'язки учасників житлових правовідносин. Ордер може бути видано лише на вільне житлове приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів. Бланки ордерів зберігаються як документи суворої звітності. Ордер вручається громадянинові, на ім'я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При одержанні ордера пред'являються паспорти (або документи, що їх замінюють) членів сім'ї, включених до ордера. При вселенні в надане житлове приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання.

Ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері житлове приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання житлового приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання житлових приміщень.