Форма об’єктивації фінансово-правових норм Конституційного Суду України

Правова природа та основні види рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права, визначення їх місця, ролі та значення в системі джерел фінансового права України. Основні концепції Конституційного Суду з питань публічних фінансів.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 10.06.2011
Размер файла 118,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Вступ
  • Розділ І. Поняття рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права
  • 1.1 Висновки до розділу
  • Розділ ІІ. Правова природа рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права
  • 2.1 Висновки до розділу
  • Розділ ІІІ. Види рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права
  • 3.1 Висновки до розділу
  • Розділ ІV: Основні концепції Конституційного Суду з питань публічних фінансів
  • 4.1 Висновки до розділу
  • Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Видання акта, що порушує основні права і свободи, приводить в певних випадках до виникнення суперечки про конституційність закону, тобто його відповідність положенням Конституції України. Конституційний Суд України, будучи єдиним органом конституційної юрисдикції, наділений особливими повноваженнями надання офіційного тлумачення Конституції та законів України, щодо перевірки конституційності законів, інших правових актів найвищих органів державної влади та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, щодо розв'язання спорів про компетенцію у сфері здійснення публічної влади шляхом вирішення питань про відповідність Конституції України їхніх актів. Отже, норми Конституції України, які застосовуються Конституційним Судом України є найбільш точними лекалами, а Конституція стає актом, що має найвищу юридичну силу. Конституційний Суд України є тією інституцією, яка своїми рішеннями і правовими позиціями, що містяться в них, не тільки вирішує питання конституційності, але і активно сприяє розвиткові галузевого законодавства на засадах Конституції і права, в тому числі і фінансового, а відтак, набуває актуальності дослідження місця та ролі рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права.

В актуальності обраної теми переконує також і ступінь наукової розробки проблеми дослідження. Проблема правової природи, місця та ролі рішень Конституційного Суду та правових позицій, що в них містяться, в системі джерел фінансового права та права взагалі не залишена поза увагою як вітчизняними так і зарубіжними вченими-юристами. Першими, хто приділив увагу дослідженню зазначеної проблеми були юристи-конституціоналісти, а відповідно, результати таких досліджень стали невід'ємною частиною науки конституційного права. Серед вчених-конституціоналістів насамперед необхідно виділити:

П. Євграфова, Є. Євграфову, Є.В. Колеснікова, Л.В. Лазарєва, З.І. Луня, М.О. Мітюкова, О.С. Міхліна, М.Д. Савенка, О. Скакун, В. Є. Скомороха, М.В. Тесленка, В. Тихого, В. Шаповала, С. Шевчука та ряду інших вчених-конституціоналістів. Цими вченими започатковано чимало нових перспективних методологічних підходів до даної проблеми, зроблені цінні узагальнення, оцінки та висновки, які можна розглядати в якості критеріїв та орієнтирів усім наступним дослідникам даного питання.

Однак і вчені-представники інших галузевих юридичних наук останнім часом не залишають поза увагою дослідження окресленої проблеми. Не винятком є і юристи-фінансисти, серед яких варто виділити: М.С. Бондаря Див.: Бондарь Н.С. Конституционализация социально-экономического развития российской государственности (в контексте решений Конституционного Суда РФ). - М.: ООО “Викор-Медиа”, 2006. - 225с., Р.О. Гаврилюк2 Див.: Гаврилюк Р.О. Джерела фінансового права України: Навчально-методичний посібник. - Чернівці: Рута, 2003. - 88с; Гаврилюк Р.О. Порівняльний аналіз правових позицій Конституційних Судів ФРН, РФ та України з питань оподаткування // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 365. - Правознавство. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2006. - С.99-105., Г.О. Гаджієва Див.: Гаджиев Г.А., Пепеляев С.Г. Предприниматель - налогоплательщик - государство. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации: Учебное пособие. - М.: ФБК-ПРЕСС, 1998. - 592с., В.О. Приходька Див.: Приходько В. Роль Конституційного Суду України в регулюванні банківських відносин // Підприємництво, господарство та право. - 2001. - №8. - С.74-75. та ряд інших. Всі зазначені нами вище, а також чимало інших праць вчених минулого та сучасних розробок науковців з проблем конституційного та фінансового права послужили науково-теоретичною основою даного магістерського дослідження.

Об'єктом магістерського дослідження є зовнішня форма об'єктивації фінансово-правових норм Конституційного Суду України.

Предметом магістерського дослідження є рішення Конституційного Суду України з фінансово-правових питань, їх місце, роль та значення в системі джерел фінансового права України.

Нормативно-інформаційними джерелами дослідження є: Конституція України, рішення та висновки Конституційного Суду України, закони України та видані на їх виконання підзаконні акти, а також законодавство інших країн СНД та Європи.

Фактологічна база дослідження базується на матеріалах юридичної практики, узагальненої в науково-практичних, методичних та інформаційних виданнях, безпосередньої судової практики.

Основною метою дослідження є прагнення на основі врахування досягнень наук конституційного та фінансового права, узагальнення правотворчої та правозастосовчої практики, аналізу вітчизняних та зарубіжних доктринальних підходів до розуміння джерел права, дослідити рішення Конституційного Суду України як джерело фінансового права, їх правову природу, місце та роль в системі джерел фінансового права.

Відповідно до мети дослідження автором зроблена спроба вирішити наступні завдання: визначити поняття рішень Конституційного Суду України, як джерела фінансового права; проаналізувати правову природу рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права; з'ясувати види рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права; дати загальну характеристику основним концепціям Конституційного Суду України з питань публічних фінансів; визначити місце рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права.

Методологічною основою даного дослідження є сукупність загальнонаукових та спеціальних методів пізнання соціально-правових явищ обраних з врахуванням поставленої мети та завдань дослідження, його об'єкта та предмета. В основу дослідження покладено всезагальний діалектико-матеріалістичний метод, який обґрунтовує взаємозв'язок та взаємообумовленість усіх соціальних процесів та явищ, дозволяє дослідити їх як в статиці, так і в динаміці, з точки зору їх розвитку, з позиції їх внутрішніх протиріч. Використовувались також такі спеціальні методи як: формально-догматичний, логічний, порівняльно-правового дослідження, системно-структурний, метод тлумачення правових норм.

За допомогою формально-догматичного методу було досліджено правову природу рішень Конституційного Суду України, розкрито сутність та зміст поняття “джерело фінансового права”, здійснювалась зовнішня наукова обробка емпіричного матеріалу, формулювались визначення та загальна концепція дослідження. Важливу роль цей метод відіграв при аналізі законодавчих положень і норм, що визначають статус Конституційного Суду України, юридичну силу його рішень. Застосування логічного методу обумовило послідовність викладення матеріалу, його узгодженість, дало можливість сформулювати визначення та висновки, які логічно випливають з викладеного матеріалу. Використання системно-структурного методу дало можливість автору дослідити джерела фінансового права в їх системі, взаємозв'язку, визначити місце та роль рішень Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права. Метод тлумачення правових норм було використано, щоб з'ясувати зміст ряду норм Конституції України, законів України, що визначають статус Конституційного Суду України та юридичну природу його рішень. Метод порівняльно-правового дослідження було застосовано для порівняльного зіставлення положень українського законодавства та законодавства інших держав Європи та СНД. Широко використовувався цей метод для порівняння правових позицій Конституційного Суду України та Конституційних Судів Федеративної Республіки Німеччина та Російської Федерації з фінансово-правових питань.

Позитивну роль у дослідженні відіграли інструментальний, інституційний, соціологічний, аксіологічний, діяльнісний, генетичний підходи, звернення до інших юридичних наук, методи статистичної обробки емпіричного матеріалу, живого пізнання, особистого спостереження та ряд інших.

Наукова новизна роботи полягає у спеціальному дослідження рішень Конституційного Суду України в якості джерела фінансового права, з'ясування їх місця, ролі та значення в системі джерел фінансового права. У вітчизняній і закордонній юриспруденції немає єдності думок про те, що являє собою правова позиція Конституційного Суду. Розуміючи й приймаючи цінність більшості з існуючих підходів до цієї відносно нової проблеми пострадянської юридичної науки, ми, проте, вважаємо за необхідне виділити й підтримати як найбільш адекватне, на нашу думку, визначення поняття правових позицій Конституційного Суду, яке дає суддя Конституційного Суду Російської Федерації, відомий учений М.С. Бондар - це аргументовані, що одержують обґрунтування в процедурі конституційного правосуддя нормативно-доктринальні висновки, установки й оцінки з питань права в рамках рішення Конституційного Суду, прийнятого за підсумками розгляду конкретної справи. В результаті дослідження обґрунтовано наступні положення:

1. Рішення Конституційного Суду України є важливим джерелом фінансового права. Актам Конституційного Суду України з фінансово-правових питань притаманні ті ж самі властивості, що і з будь-яких інших питань. Акти тлумачення Конституційного Суду України тісно взаємопов'язані з актами, що тлумачаться, діють поряд з ними та лише протягом часу їхньої дії. У зв'язку з цим, значна частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права втратила свою чинність, оскільки втратили чинність акти чи частини актів (статті, пункти, абзаци), що підлягали тлумаченню. Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України, в яких здійснювалося тлумачення норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, або розглядалась відповідність окремих їхніх положень Конституції України.

2. Частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права діє і на даний момент. Особливе місце серед них займають рішення Конституційного Суду України, в яких здійснюється тлумачення норм Конституції України, розмежування компетенції між передбаченими Конституцією України державними органами та органами державної влади в сфері фінансової діяльності держави. До них можна віднести Рішення Конституційного Суду України у справі про зміни до закону про бюджет.

3. Найбільш яскраво роль рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права, проявляється на прикладі Рішення Конституційного Суду України у справі про Рахункову палату.

4. Правові позиції Конституційного Суду України в сфері фінансової діяльності держави орієнтують законодавця та інші органи, їх посадових осіб, на неухильне дотримання Конституції України, правильне розуміння змісту її норм. Конституційний Суд України, визнаючи неконституційними нормативно-правові акти чи окремі їх положення “звільняє" систему фінансового законодавства від актів чи їх частин, що суперечать Основному Закону держави, виконуючи тим самим, функцію негативного правотворця.

5. Рішення та висновки Конституційного Суду розглядаються і в якості конституційної доктрини, нормативно-правового акту, конституційних судових прецедентів, правових констатацій чи рішень преюдиціального характеру, а стосовно самої можливості їхнього розгляду в якості джерела права сформувались два підходи. Суть першого підходу полягає в запереченні можливості правотворчої діяльності судових органів, оскільки це суперечить принципу верховенства закону і принципу поділу державної влади. Представники другого підходу визнають за судовими органами правотворчу функцію.

6. Висновок про віднесення рішень Конституційного Суду України до джерел права повинен бути не доктринальним чи напівофіційним, таким, що ґрунтується на думці високих суддів чи політиків, а нормативно закріпленим в правових нормах. Доцільно це зробити при вдосконаленні Конституції України, Закону України “Про Конституційний Суд України”, при прийняттіі Закону України “Про нормативно-правові акти України”.

конституційний суд фінансове право

Зазначені найважливіші науково-теоретичні положення, узагальнення, оцінки, висновки, одержані в ході дослідження, автор виносить на захист.

Структура дослідження. Магістерська робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (133 найменувань), загальний обсяг праці - ____ cторінки.

Розділ І. Поняття рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права

Предмет і метод фінансового права, взяті у відриві від інших його якісних характеристик, ще не є достатніми чинниками для того, щоб викласти цілісну систему цієї галузі права і фінансового законодавства та чітко визначити їх місце у загальній системі права і законодавства України Пацурківський П.С. Джерела фінансового права України // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 14. - Правознавство. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 1997. - С.36..

В цьому надзвичайно важлива роль належить також джерелам фінансового права держави. Ця проблема, як зазначає Р.О. Гаврилюк, на загальнотеоретичному, методологічному рівні розроблена незрівнянно менше у фінансово-правовій науці, ніж категорії “предмет фінансового права" та “метод фінансово-правового регулювання” Гаврилюк Р.О. Джерела фінансового права України: Навчально-методичний посібник. - Чернівці: Рута, 2003. - С.6.. За винятком однойменного підрозділу монографії П.С. Пацурківського “Проблеми теорії фінансового права” Див.: Пацурківський П.С. Проблеми теорії фінансового права. - Чернівці: ЧДУ, 1998. - С.46-68. та вже вище цитованого навчально-методичного посібника Р.О. Гаврилюк “Джерела фінансового права України" ні в українській, ні в російській та іншій зарубіжній літературі ці питання не досліджуються як об'єкти спеціальної наукової розробки, а зрідка лише дотично згадуються. У недорозвинутому стані, як стверджує Г.І. Муромцев, перебуває також і загально правова категорія “джерела права" в цілому Див.: Муромцев Г.И. Источники права (теоретические аспекты проблемы) // Правоведение. - 1992. - №2. - С.23.. Ці дві категорії - “джерела фінансового права" та “джерела права" в цілому співвідносяться між собою, як особливе та загальне, а тому, щоб з'ясувати по суті перше, необхідно хоча б у загальних рисах охарактеризувати друге.

На протязі тривалого часу підхід радянських вчених до даного питання характеризувався трьома особливостями. Це по-перше, недооцінення. Як зазначив Г.І. Муромцев1, провівши спеціальне дослідження, за 35 післявоєнних років (1946-1981) було опубліковано лише дві загальнотеоретичні роботи з даної проблеми і незначна кількість досліджень джерел права в окремих правових системах, в галузях права. Такий стан розробки проблеми пояснюється тим, що визнаючи єдність змісту і форми в праві, радянські вчені нерідко вільно чи не вільно віддавали пріоритет дослідженню його соціально-класових аспектів. Це пояснювалось другою особливістю підходу, який полягав у вивченні даної проблеми, як і права в цілому, з позицій протиборства двох протилежних соціальних систем. Закономірності розвитку джерел права виводились з тезису про діаметрально протилежну класову суть буржуазного і соціалістичного права. Зрозуміло, що при такому підході найбільш досконалу систему джерел права представляли соціалістичні країни. Третьою особливістю підходу до даного питання є його обмеженість і не послідовність. Дослідження проблем джерел права здійснювалось, як правило, в рамках проблематики радянського права. При цьому, хоча стосовно до решти світу визнавалась множинність джерел права, яка склалась в ході історичного розвитку, але в умовах радянської правової системи, по суті єдиним джерелом права визнавався нормативний акт. Тому поняття “система джерел права”, як правило, замінювалась поняттям “система законодавства”. Проблема ролі джерел права в правовій системі витіснялась питанням про співвідношення системи права і системи законодавства. Сама термінологія “нормативний акт”, “законодавство в широкому смислі” - як би стирала межу між законом і підзаконними актами.

В умовах командно-адміністративної системи такий підхід приводив до того, що верховенство закону на практиці перетворювалось в своєрідну ширм, метою якої було приховати реальну підпорядкованість закону актам нормотворчості керівної партії і бюрократичного державного апарату Муромцев Г.И. Источники права (теоретические аспекты проблемы) // Правоведение. - 1992. - №2. - С.23..

Окрім класових чинників, в якості іншої з вагомих причин недостатньої теоретичної розробки цієї проблеми радянськими вченими необхідно визнати багатозначність та нечіткість самого поняття “джерело права”.

У зв'язку з останнім С.Ф. Кечек'ян відзначав, що воно “належить до числа найбільш неясних в теорії права. Не лише немає поняття, але спірний навіть сам зміст, в якому вживаються слова “джерело права”.

Адже “джерело права" - це не більше, як образ, який швидше покликаний допомогти розумінню, ніж дати розуміння того, що позначається цим виразом” Муромцев Г.И. Источники права (теоретические аспекты проблемы) // Правоведение. - 1992. - №2. - С.24..

Ця думка, висловлена понад півстоліття тому, актуальна й нині. Оскільки по сьогоднішній день під джерелом права розуміють і економічні, соціальні умови життя суспільства, які визначають державну владу і виступають правоутворюючою силою суспільства; і сукупність ідей, правову свідомість, концепції, політико-правові погляди; і як спосіб внутрішньої структуризації і закріплення правових велінь; і як сукупність способів возведення в закон волі політичних сил, що знаходяться при владі Кечекьян С.Ф. Советское социалистическое право и его источники/ Труды Юбилейной сессии … Акад. общ. наук. - Москва. - Сессия 1947, октябрь. - М., 1947. - С.166..

Крім того, ряд авторів виділяють ще й історичні джерела права, маючи при цьому на увазі внесок внутрішнього й іноземного права у створені тієї чи іншої системи права4. Як бачимо, використання такого багатомірного поняття в якості наукової категорії дійсно пов'язане з великими труднощами.

Їх подолання, на думку багатьох вчених, можливе або шляхом відмови від даного поняття і заміни його іншим, досконалішим, або через надання йому однозначного змісту внаслідок свого роду “джентльменської угоди" між вченими. У вітчизняній науці використовувались обидва ці способи.

Аналізуючи закон, Є.А. Ніколаєв вивів таке визначення правової позиції Конституційного Суду: погоджений висновок, одержаний по правилах логічного міркування і який являється достатньою підставою для ухвалення кінцевого рішення встановленим складом Суду Калинин А.Ю., Комаров С.А. Форма (источник) права как категория в теории государства и права // Правоведение. - 2000. - №6. - С.3..

При цьому Є.А. Ніколаєв Див.: Гранат Н.Л. Источники права // Юрист. - 1998. - №9. - С.6. визнає, що правова позиція Конституційного Суду може змінюватися, піддававшись дії учасників процесу (у тому числі - більшості суддів); вона може відповідати або не відповідати Конституції; правова позиція окремого судді Констітуционного Суду може знайти своє вираження в підсумковому рішенні Суду або бути висловлена в його особливій думці.

М.А. Мітюков вважає, що в спільному плані правові позиції Конституційного Суду є його відношенням до визначених конституційно-правовим проблемам, закріплене в його рішеннях.

Це - результат, підсумок процесу пошуку аргументів і висновків Суду, вони утворюють інтелектуально-юридичне вміст судового рішення Див.: Основи держави і права: Навчаль. посібник для тих, хто вступають до вузів / Під ред|.О.Е. Кутафіна.6-е видавництво, перероб|. і допов|.М., 1999. С.54..

Н.С. Волкова і Т.Я. Хабрієва визначають правову позицію Конституційного Суду як результат діяльності Суду по тлумаченню конституційних положень і співвідношуваних правових норм, що відображає аргументовані думки і висновки Суду по конкретних конституційно-правовим проблемам, з яких Суд виходить в своїх рішеннях Див.: Ніколаєв Е.А. Правові позиції Конституційного Суду Російської Федерації: визначення, юридична природа, імплементація в правову систему // Право і політика. 2002. № 3. С.15-30..

В.О. Єлеонський розглядає правову позицію Конституційного Суду прецедентом тлумачення норми права, етапом пізнання конституційної норми права в той або інший момент часу; зміну правовій позиції означає зміна тлумачення в результаті пізнання, що продовжується Див.: Мітюков М.А. Робочі матеріали Всеросійської наради // Проблеми виконання рішень.М., 22 березня 2000. № 41. (4461). С.102..

По Г.А. Гаджієву правова позиція - це принцип дозволу однорідних справ щоб уникнути судової помилки Див.: Волкова Н. С, Хабрієва Т.Я. Правові позиції Конституційного Суду Російської Федерації і парламент. М., 2005. С.34..

Н.В. Вітрук вважає, що правові позиції Конституційного Суду виступають матеріальними критеріями нового правового регулювання, задають йому відомі параметри, є своєрідними моделями майбутніх правових норм.

Таким чином, судді Конституційного Суду вважають, що суть його правових позицій полягає в тому, що вони фактично відображають особливого роду правотворчість Конституційного Суду.

На загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду наполягають П.Е. Кондратов4, Л.В. Лазарєв.

Дійсно, Закон про КС встановлює, що його рішення про тлумачення Конституції має бути сумісне з іншими його рішеннями. У справі про тлумачення Констітуції рішення не повинне перечити раніше прийнятим рішенням про тлумачення або рішенням по конкретних справах, в яких дано казуальне тлумачення конституційних норм.

Проте Конституційний Суд неодноразово відступав від цього закріпленого законом принципу. Так, декількома своїми постановами Суд легімітизував Указ Президента як первинний правовий регулювальник: "пропуск в праві на період до ухвалення закону може заповнюватися указом глави держави". При цьому, на думку Суду, Президент діє "в своєму праві", тобто не перевищує своїх конституційних повноважень.

Тим часом всупереч власній логіці Конституційний Суд незмінно відмовляє в перевірці на конституційність указів глави держави за процедурою, передбаченою Конституцією, мотивуючи це тим, що указ - не закон1.

Якщо ретроспективно прослідити, як Конституційний Суд вирішував однотипні по суті справи, то видно, що він досить часто змінював правові підходи для здобуття підсумкового рішення, при цьому не вказуючи у вирішенні про зміни правової позиції. Так, правові підходи Суду до тлумачення конституційного обов'язку платника податків сплачувати податок в законному порядку, а законодавця - встановлювати податок лише законом, з перебігом часу коректувалися, але при цьому колишні рішення не відмінялися.

У законодавстві деяких західних країн і пострадянських держав (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Литва) закріплений нормативний характер рішень національних Конституційних судів. Для відповіді на питання про те, чи може бути правова позиція Конституційного Суду джерелом права, підмета вживанню, доцільно звернутися до російських законів. Конституція не встановлює обов'язку судів керуватися правовими позиціями Конституційного Суду. Не міститься такий обов'язок і ні в одному процесуальному законі. Отже, правові позиції Конституційного Суду, що обгрунтовують виведення Суду для дозволу конкретної справи, не можна визнати обов'язковими згідно із законом для вживання іншими судами.

Можна допустити, що система міркувань, запропонована суддями Конституційного Суду, що мають учені степені, високий науковий потенціал і значний дослідний досвід тлумачення Конституції, може бути сприйнята іншими судами (арбітражним або спільній юрисдикції) для вирішення схожих правових питань. Але враховуючи, що суд при здійсненні правосуддя володіє незалежністю, правові позиції Конституційного Суду (як правовий принцип, метод, підхід в рішенні справи) не мають для інших судів заздалегідь встановленої обов'язковості.

На думку Теодора Маунца, можна поширювати силу, що зобов'язала, і на ведучі початку рішення, але лише в тій мірі, в якій вимагає роз'яснення керівна думка рішення, і лише постільки, поскільки ці початки застосовуються у зв'язку з його керівною думкою, а не самостійно, самі по собі. Та сила, що зобов'язала, у жодному випадку не поширюється просто на обгрунтування рішення, особливо на зауваження в обгрунтуванні, що не мають значення для результатів рішення.

Багато авторів відзначають, що останнім часом Конституційний Суд багато разів виразив вимогу, звернену до всіх, у тому числі і до судів спільної юрисдикції, щоб вони неухильно виконували не лише підсумкові рішення, що фіксуються більш менш ясно в резолютивних частинах його постанов, але і що викладаються їм украй складно і нечітко "правові позиції".

В.З. Лукашевич і Н.А. Комарова у зв'язку з цим справедливо відзначають, що "це вже претензія на роль ніким не уповноваженого правотворчого органа".

Б.А. Страшун також вважає, що правова позиція як тлумачення, що міститься в мотивувальній частині постанови Конституційного Суду (окрім постанов про офіційне тлумачення Конституції), не може вважатися нормою конституційного значення.

Будь-який суд (у тому числі і конституційний) не має права наполягати на загальнообов'язковості аргументів, підходу, способу і логіки міркувань, які він вибрав в конкретній справі для пошуку вірного рішення.

Це твердження можна підкріпити затвердженням А. Барака про те, що застосовуючи конституційні принципи, суддя може виступати як законодавець лише в конкретній справі1.

Вимога загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду пов'язана з питанням їх істинності (безпомилковості). Деякі автори засновують загальнообов'язковість рішення Конституційного Суду з його непогрішимістю і з тим, що Конституційний Суд не має вищестоящої інстанції. Такий вивід заснований на вірі в бездоганність рішень Конституційного Суду. Але відсутність правової можливості перевірити ще раз судове рішення у вищестоящій судовій інстанції не означає його бездоганності.

Аналіз окремих судових актів Конституційного Суда говорить про те, що Конституційний Суд, нажаль, теж помиляється. Та обставина, що рішення Суду не були скасовані або змінені із-за допущених помилок, не означає, що помилок не було. Особливі думки суддів Конституційного Суду по винесених ухвалах демонструють, що позиції окремих суддів Конституційного Суду кардинально відрізняються від його офіційних рішень.

По деяких рішеннях Конституційного Суду з особливою думкою, принципово відмінною від думки здебільшого того, що Суд здатний виносити лише дійсні ухвали, що перетворює його на якийсь „вищий розум". Але „вищий розум" не може помилятися.

Погодитися з таким твердженням не можна: навряд чи було б доцільним розпускати Конституційний Суд в разі здійснення ним судової помилки. Не вирішує проблему і залучення суддів до якої-небудь відповідальності (адміністративною або кримінальною). Помилки - неминучий продукт будь-якої людської діяльності, включаючи і судову. Більш того, якщо загроза покарання або розпуску Суду буде достатній над суддею, то ні про яке якісне рішення, ні про яку незалежність суду не може бути і мови. А.В. Ларін визнає, що "здатність помилятися - загальнолюдська властивість, якою не обійдені і судді Конституційного Суду.

І нікому не заборонено бути завтра розумніше, ніж сьогодні. Якщо прийде усвідомлення помилки, знайдеться і спосіб її вирпавлення".

Заслуговує на увагу і точка зору А.В. Зіміна, який вважає, що оцінка результату тлумачення Конституції і галузевого законодавства буває попередньою (Конституційним Судом - в порядку конституційного судочинства) і подальшій (іншими судами). При цьому будь-який суд, вирішуючи задачу правосуддя, має право оцінити правову позицію Конституційного Суду критично тобто виявивши її порок, відмовитися в керівництві нею в конкретній справі.

Неодноразово Конституційному Суду України доводилось розглядати юридичні колізії, що виникли у сфері дії фінансового права чи з колізійних аспектів права в цілому, що мають для реалізації фінансово-правових норм безпосереднє значення. Аналізуючи рішення Конституційного Суду України як джерело фінансового права необхідно ще раз наголосити на таких положеннях, як: акти тлумачення Конституційного Суду України тісно взаємопов'язані з актами, що тлумачаться, діють поряд з ними та лише протягом часу їхньої дії. Враховуючи це, необхідно зазначити, що значна частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права втратила свою чинність, оскільки втратили чинність акти чи частини актів (статті, пункти, абзаци), що підлягали тлумаченню.

Особливо це стосується рішень Конституційного Суду України, в яких здійснювалося тлумачення норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік, або розглядалась відповідність окремих їхніх положень Конституції України. Адже відомо, що закони України про Державний бюджет України - це акти тимчасової дії, діють вони протягом чітко конституційно визначеного періоду. Стаття 96 Конституції України передбачає, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Разом з тим, частина рішень Конституційного Суду України в сфері фінансового права діє і на даний момент. Особливе місце серед них займають рішення Конституційного Суду України, в яких здійснюється тлумачення норм Конституції України. Однак найбільш яскраво роль рішень Конституційного Суду України як джерела фінансового права, можна показати на прикладі Рішення Конституційного Суду України у справі про

Рахункову палату.

Як зазначає Воротіна Н.В., контроль за використанням затверджених парламентом грошових коштів є надзвичайно важливою формою здійснення контрольних повноважень зі сторони парламентів різних країн. Ця діяльність передбачає перевірку звітів про використання міністерствами та центральними відомствами грошових коштів. Саме з метою проведення таких перевірок при парламентах створюються особливі органи. При багатьох парламентах наявні сформовані ними так звані рахункові палати, на які покладено завдання здійснення контролю за використанням бюджетних коштів3. В Україні стаття 98 Конституції України встановила, що контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. Відповідно до цієї конституційної норми в Україні вперше було створено спеціальний контрольний орган, аналоги якому вже давно існують в багатьох країнах світу. Правові основи діяльності Рахункової палати, її статус, функції, повноваження та порядок їх здійснення було встановлено Законом України “Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 року.

Трохи згодом, а саме 28 грудня 1996 року, Президент України подав до Конституційного Суду України конституційне подання про невідповідність Конституції України вказаного закону, і рішення у цій справі було прийняте Конституційним Судом України 23 грудня 1997 року. Підставою для розгляду справи стала наявність спору щодо відповідності вказаного закону у частині визначення статусу, завдань, функцій і повноважень Рахункової палати положенням Конституції України. Передусім Президент України звернув увагу на невідповідність Конституції України вказаного закону в частині визначення природи Рахункової палати, її взаємозв'язку з Верховною Радою України. Якщо Конституція України передбачила утворення Рахункової палати як державного органу, що діє “від імені Верховної Ради України”, а її призначення визначила як “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”1, то Закон визначив Рахункову палату як орган самої Верховної Ради України, на який покладено здійснення вищого державного фінансово-економічного контролю.

Конституційний Суд України погодився з тим, що Верховна Рада України в Законі України “Про Рахункову палату Верховної Ради України" змінила конституційно встановлене найменування Рахункової палати та її призначення. Він констатував, що визначення Рахункової палати як органу самої Верховної Ради України створює можливість поширення на Рахункову палату безпосереднього здійснення парламентських функцій, що суперечить принципу єдиного законодавчого органу, яким є Верховна Рада України Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про Рахункову палату Верховної Ради України" (справа про Рахункову палату) // Офіційний вісник України. - 1998. - №1. - Стор.151..

Конституційний Суд України також відмітив у своєму рішенні, що не відповідає Конституції України також і визначення у Законі призначення Рахункової палати. Якщо Конституція України закріплює за нею функцію здійснення “контролю за використанням коштів Державного бюджету” Див.: Стаття 98 Конституції України. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-IV від 08.12.2004. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 2. - Ст.44. то Закон покладає на неї здійснення “вищого" та “державного фінансово-економічного контролю”, і встановлює її статус як “вищого незалежного органу фінансово-економічного контролю”.

Поняття “державний фінансово-економічний контроль”, як підтвердили дані фінансово-економічної та правознавчої експертиз, є набагато ширшим за поняття “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”. Застосувавши в Законі більш широке поняття, Верховною Радою України фактично розширено тлумачення статті 98 Конституції України.

Конституційний Суд України констатував також, що не можна визнати конституційним положення Закону, згідно з яким “Голова Рахункової палати, Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати не можуть бути затримані, притягнуті до кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України”. Цим положенням на зазначених посадових осіб Рахункової палати фактично була поширена депутатська недоторканість, передбачена статтею 80 Конституції України. А Основний Закон таких гарантій недоторканості для посадових осіб Рахункової палати не передбачив. Отже, ті положення Закону, за якими було визначене найменування Рахункової палати як Рахункової палати Верховної Ради України, місце Рахункової палати та її призначення, гарантії правового статусу її посадових осіб Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України.

Аналіз положень Закону Конституційним Судом України вказав також на те, що на Рахункову палату було покладено, з одного боку, завдання “організації і здійснення контролю за своєчасним виконанням”, зокрема, “доходної" частини Державного бюджету України, з іншого - повноваження здійснювати контрольно-ревізійні та інші види діяльності, що забезпечують єдину систему контролю “за виконанням Державного бюджету України" в цілому.

Таким чином, повноваження Рахункової палати були поширені як на видаткову, так і доходну частину бюджету. У вирішенні цього питання Конституційний Суд України вийшов з того, що “контроль за використанням коштів Державного бюджету України”, здійснення якого відповідно до статті 98 Конституції України покладено на Рахункову палату, це - контроль за виконанням видаткової частини Державного бюджету. Отже, положення Закону, за якими на Рахункову палату покладено функцію організації і здійснення контролю: за своєчасним виконанням, зокрема “доходної… частини Державного бюджету України”, “за своєчасним і повним надходженням доходів та коштів до Державного бюджету України”, “за надходженням до Державного бюджету України коштів, отриманих: від розпорядження державним майном, в тому числі його приватизації, продажу; від управління майном, що є об'єктами права державної власності”, “за виконанням Державного бюджету України”, в цілому Конституційним Судом України були визнані такими, що не відповідають Конституції України1. Одночасно було зазначено, що висновок щодо неконституційності перелічених положень не поширюється на здійснення Рахунковою палатою певних експертно-аналітичних, інформаційних та інших видів діяльності, не пов'язаних із контрольно-ревізійними перевірками, і щодо доходної частини Державного бюджету, якщо такі дії є необхідними для здійснення контролю за використанням коштів Державного бюджету відповідно до статті 98 Конституції України. Такими, що не відповідають Конституції України, були визнані також положення Закону, які надають Рахунковій палаті виконавчі повноваження владно-розпорядчого характеру.

Так, відповідно до Закону працівники апарату Рахункової палати мали право в разі виявлення на об'єктах, що перевіряються, “підробок, підлогів, привласнень і зловживань - вилучати необхідні документи, залишаючи у справах акт вилучення і копії або опис вилучених документів”, тобто вчиняти дії, що застосовуються, зокрема органами дізнання та слідства відповідно до процесуального законодавства. Це ж стосується права давати керівникам об'єктів, що перевіряються, обов'язкові приписи щодо невідкладного припинення порушень у разі виявлення їх у господарській, фінансовій, комерційній та іншій діяльності, що завдає державі прямої шкоди, а також у разі навмисного або систематичного недодержання порядку і термінів розгляду рішень і висновків Рахункової палати, створення перешкод для проведення нею контрольних заходів. У випадку неодноразового невиконання або неналежного виконання приписів щодо витрачання коштів Державного бюджету Колегія Рахункової палати мала право прийняти рішення про зупинення всіх видів фінансових, платіжних і розрахункових операцій у банках за розрахунковими рахунками, а також усіх або окремих операцій за кореспондентським рахунком Національного банку України з одночасним інформуванням про це Верховної Ради України. При цьому, якщо обов'язковий припис можна оскаржити в судовому порядку, то рішення Колегії вважалось остаточним і оскарженню не підлягало. Однак Конституційним Судом України було визнано, що вчинення таких дій та прийняття конкретного рішення примусового характеру, яке має прямі юридичні наслідки, віднесено Конституцією України до повноважень виконавчої влади.

Конституційний Суд України зазначив також, що оскільки за Конституцією України Рахункова палата призначена здійснювати контроль за використанням саме “коштів" Державного бюджету України, що знаходяться на відповідних рахунках, вона має обмежуватися засобами фінансового контролю щодо такого використання, функціонально взаємодіючи з Верховною Радою України у межах своїх конституційних повноважень. Тому положення Закону, які покладають на Рахункову палату контроль “за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм, збереженням та використанням майна, що є об'єктами права державної власності, органами виконавчої влади та посадовими особами, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України”, в частині контролю, не пов'язаного з використанням коштів Державного бюджету України, були визнані такими, що не відповідають Конституції України.

Конституційним Судом України також було встановлено, що низка положень Закону покладають на Рахункову палату такі повноваження, які відповідно до Конституції України належать до контрольних повноважень виключно Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України у фінансово-економічній сфері і перебувають поза межами використання коштів Державного бюджету (зокрема, контроль за “використанням об'єктів права власності, які не підлягають приватизації” та “грошовою емісією, використанням золотого запасу, дорогоцінних металів, каміння, наданням кредитів та здійсненням операцій по розміщенню золотого і валютного резервів”; за “збереженням та використанням майна, що є об'єктами права державної власності”; за станом “зберігання і використання майна, що є об'єктами права державної власності, а також майна, що знаходиться у повному господарському віданні Національного банку України, його територіальних відділень та підвідомчих спеціалізованих підприємств, установ і організацій”, а також за результатами “виробничо-господарської діяльності, проведеної приватизації або іншого розпорядження майном, що є об'єктами права державної власності" тощо).

А тому передачу таких повноважень Рахунковій палаті Верховною Радою України було розглянуто як таку, що суперечить Конституції України. Конституційним Судом України було відмічено, якщо б конституційно закріплені за Верховною Радою України контрольні повноваження у фінансово-економічній сфері стали у повному обсязі і на постійній основі належати Рахунковій палаті, це означало б перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття Закону, що можливо тільки шляхом внесення змін до Конституції України відповідно до розділу ХІІІ Конституції України1.

Були визнані такими, що не відповідають Конституції України, також і ті положення Закону, за якими на Рахункову палату покладено контроль “за дотриманням законності щодо надання Україною позик, економічної та іншої допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, а також щодо укладення угод про державні позики і кредити, здійснення контролю зав використанням кредитів, одержаних Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій, і позик, які не передбачені Державним бюджетом України”; “за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям” (крім позик передбачених у державному бюджеті України), “та про одержання Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій позик, які не передбачені Державним бюджетом України, використанням безоплатної допомоги України, одержаної з іноземних джерел, за грошовою емісією, використанням кредитних і валютних ресурсів органами виконавчої влади та їх посадовими особами, наданням кредитів і здійсненням операцій по розміщенню золотого і валютного резервів, а також кредитними операціями”.

Ці повноваження є сферою виключних повноважень Верховної Ради України, і делегування їх іншому органу Конституція України не передбачає.

Конституційний Суд України також визнав, що положення Закону, за якими сфера застосування повноважень Рахункової палати поширюється на органи місцевого самоврядування, на суб'єкти права власності і господарювання різних форм власності, на об'єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські організації в тій частині їх діяльності, яка перебуває поза межами використання коштів Державного бюджету України, повинні розглядатись як такі, що не відповідають Конституції України.

Детальний аналіз вказаного Рішення Конституційного Суду України показує, наскільки суттєво було обмежено обсяг повноважень та спектр діяльності Рахункової палати. Відповідні зміни були внесені в Закон на основі постанови Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату” і редагований текст опубліковано. Однак саме цей факт став причиною звернення Президента України до Конституційного Суду України з поданням та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України 14 грудня 2000 року. Президент України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України Постанову Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату”" від 14 січня 1998 року та текст Закону України “Про Рахункову палату”, опублікований у газеті “Голос України”.

У конституційному поданні зазначено, що 14 січня 1998 року Верховна Рада України прийняла вказану постанову, відповідно до якої Закон України “Про Рахункову палату Верховної Ради України”, який набрав чинності 22 жовтня 1996 року продовжує діяти з 23 грудня 1997 року як Закон України “Про Рахункову палату”. Голові Верховної Ради України було доручено забезпечити опублікування у 10-денний строк в офіційних виданнях Верховної Ради України тексту закону, попередньо вилучивши з нього положення, що втратили чинність з 23 грудня 1997 року та уточнивши його редакцію. Президент України вважає, що зміною назви Закону України та його окремих положень на підставі постанови Верховної Ради України порушено конституційну процедуру прийняття законів та Регламент

Верховної Ради України, де визначено, що внесення будь-яких змін до законів здійснюється шляхом прийняття у встановленому порядку відповідних законів. На думку Президента України, не було дотримано і тих положень Конституції України, які встановлюють його повноваження щодо підписання та офіційного оприлюднення законів, що унеможливило виконання ним Рішення Конституційного Суду України. Крім того, доручення Верховної Ради України її Голові виходить за межі визначених для нього Конституцією України повноважень, оскільки на Голову було покладено виконання дій, які згідно з Конституцією України віднесено до виключної компетенції парламенту і мають відбуватися за встановленою Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України процедурою внесення змін до законів.

Конституційний Суд України, вирішуючи вказане питання, визначив, що обов'язки щодо забезпечення виконання його Рішення від 23 грудня 1997 року були покладені на Верховну Раду України та Президента України. До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів, у тому числі тих, якими вносяться зміни до чинних законів. Прийняття законів здійснюється згідно з процедурою, визначеною Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Тому обов'язок Верховної Ради України щодо виконання вказаного Рішення Конституційного Суду України полягає в тому, щоб згідно з конституційно встановленою законодавчою процедурою для забезпечення належної реалізації Закону внести відповідні зміни до нього у зв'язку з визнанням неконституційними його окремих положень. Тобто, Верховна Рада України, прийнявши вказану постанову, не дотримала вимог Конституції України. Вона могла змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Виходячи з цього Конституційний Суд України дійшов висновку, що вказана постанова є такою, що не відповідає Конституції України.

Конституційний Суд України при вирішенні цього спору виходив також з того, що відповідно до Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України (незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні), остаточними і не можуть бути оскаржені, мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Отже, виконання Рішення від 23 грудня 1997 року було обов'язковим. І, взагалі, будь-які суб'єкти повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними. Конституційний Суд України зазначив, що втрата чинності окремих положень Закону в цьому разі безпосередньо пов'язана з ухваленням Рішення Конституційного Суду України, а не з прийняттям правового акта на його підтвердження чи виконання. Таким чином, з дня ухвалення Рішення - з 23 грудня 1997 року - положення вказаного Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність, а сам Закон є чинним, за винятком положень, визнаних неконституційними. Будь-які закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані рішеннями Конституційного Суду України неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Закону України “Про Рахункову палату”, офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України “Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) // Офіційний вісник України. - 2000. - №51. - Стор.80.

Незважаючи на це, слід зауважити, що Верховна Рада України неодноразово намагалася розширити обсяг існуючих повноважень Рахункової палати. Ще у 1996 році у своїй постанові “Про тлумачення статті 98 Конституції України" вона вказала, що “стаття 98 Конституції визначає контроль за використанням коштів Державного бюджету лише як одну з функцій Рахункової палати Верховної Ради України”1 і постановила встановити, що цей орган створюється з метою здійснення контрольних повноважень Верховної Ради України у фінансово-економічній сфері щодо об'єктів парламентського контролю, включаючи бюджетну та грошово-кредитну сфери, об'єкти права державної власності, що не підлягають приватизації; фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, діяльність Кабінету Міністрів України та інших об'єктів, пов'язаних із Державним бюджетом і бюджетною системою України. Ця постанова була визнана неконституційною і втратила чинність відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року. Підставою для розгляду справи стала наявність спору щодо повноважень Верховної Ради України в частині офіційного тлумачення Конституції України. Конституційний Суд України зробив висновок, що відповідно до “Перехідних положень” Конституції України Верховна Рада України тимчасово, на період до створення Конституційного Суду України, мала право здійснювати тлумачення лише законів і не мала права тлумачити про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) // Офіційний вісник України. - 2000. - №51. - Стор.80.

Конституцію України. Неприйнятним було визнано також аргумент Верховної Ради України щодо того, що недостатня конституційна визначеність статусу Рахункової палати не могла бути подолана інакше як через тлумачення чинної Конституції України. Конституційним Судом України було зазначено, що якщо Верховна Рада України вважала, що стаття 98 Конституції України справді недостатньо чітко визначає статус Рахункової палати, то це питання вона могла б вирішити внесенням змін до Конституції України.


Подобные документы

  • Вивчення процедури прийняття і оприлюднення рішень Конституційного Суду України. Визначення правової природи, виявлення підстав і аналіз причин невиконання рішень Конституційного суду. Підвищення ефективності рішень Конституційного Суду України.

    курсовая работа [36,5 K], добавлен 10.06.2011

  • Сутність та порядок формування Конституційного Суду України. Основні принципи його діяльності, функції і повноваження. Вимоги до суддів Конституційного Суду. Форми звернень до Конституційного Суду України: конституційне подання, звернення, провадження.

    курсовая работа [27,3 K], добавлен 19.07.2014

  • Історія становлення Конституційного Суду України, його значення. Права та обов'язки цього органу державної влади, основні напрямки і види діяльності, що здійснюється відповідно до правової охорони Конституції та здійснення конституційного правосуддя.

    реферат [24,0 K], добавлен 28.04.2014

  • Ознаки джерел права, їх види в різних правових системах. Особливості та види джерел Конституційного права України, їх динаміка. Конституція УНР 1918 р. - перший документ конституційного права України. Конституційні закони як джерела конституційного права.

    курсовая работа [71,1 K], добавлен 14.06.2011

  • Джерело права як форма існування правових норм. Сутність та зміст системи сучасних джерел конституційного права України, виявлення чинників, які впливають на її розвиток. Характерні юридичні ознаки (кваліфікації) джерел конституційного права, їх види.

    реферат [43,5 K], добавлен 11.02.2013

  • Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Порядок формування конституційного Суду і його склад. Функції та повноваження Конституційного Суду України. Порядок діяльності Конституційного Суду України.

    курсовая работа [27,3 K], добавлен 12.08.2005

  • Історія формування, сутність, функції та повноваження Конституційного Суду України, зміст його діяльності. Вирішення гострих правових конфліктів, забезпечення стабільності конституційного ладу, становлення законності в сфері державно-правових відносин.

    курсовая работа [24,0 K], добавлен 23.05.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.