Здійснення права на житло шляхом приватизації

Спільними рисами міни і купівлі-продажу є те, що за обома цими зобов'язаннями здійснюється перехід права власності на майно. Аналогічно вирішується питання про форму та умови договору міни; про права, обов'язки (за винятком грошової оплати) і відповідальність сторін, а також щодо ризику випадкової загибелі або псування майна і виникнення права власності у покупця. Крім того, вказані відносини мають новий юридичний об'єкт, який в обох випадках складає сплатна передача свого майна у власність іншій особі. Саме ці спільні риси дозволяють застосовувати правове регулювання купівлі-продажу до відносин міни у відповідній частині.

На території нашої країни відносини міни в історичному зрізі зазнавали різного роду обмежень. Так, у Російській імперії з 1714 року згідно з Указом «О единонаследии» (російською) прямо заборонялося укладати договори міни нерухомості, у тому числі й житла4. До цього Указу міна нерухомості здійснювалася без яких-небудь обмежень. Причиною ж для поступової її заборони стало те, що, коли у родині власника маєтку було кілька спадкоємців, з його смертю відбувалося роздроблення маєтку. Згодом це роздроблення набувало великих розмірів, що не відповідало державним інтересам. Крім того, існуюче обмеження було зумовлене тим, «...чтобы пошлины не пропадали и можно было сделать учет стоимости имущества»1. Це свідчить про більш обмежений зміст договору міни в праві дореволюційної Росії: оскільки майно мінялося на майно, не проводилася його оцінка, що перешкоджало стягненню мита. Тому міну вищезгаданим указом просто скасували і таке становище було аж до Жовтневої революції 1917 року.

Але і в радянські часи не доводилося говорити про вільне застосування договору міни і зняття з нього усіх обмежень. Наприклад, договір міни житла між його власниками був можливим тільки за умови, що кожна із сторін протягом останніх трьох років не міняла чи не продавала свого житла. Застосування цієї норми до договору міни носило відсилко-вий характер, оскільки безпосередньо нею регулювались відносини купівлі-продажу. Щоб додатково проілюструвати той тиск, що робився на відносини міни, наведемо цитату з праці В.М. Самойленка та В.А. Кройтора, які визначають, що за часів адміністративно-планової системи юридичне обмін автомобілів на інше майно не був заборонений, але фактично ці договори не укладалися, оскільки вони не реєструвалися нотаріальними конторами. Тому громадяни між собою укладали переважно договори міни на дрібному побутовому рівні. Для організацій існувала пряма заборона щодо укладання договорів міни. Ця заборона встановлювалася Постановою РНК СРСР «Про ліквідацію ненормальних фактів прямого товарообміну між господарськими організаціями» від 18 жовтня 1931 року4. Причому за суб'єктним складом ця заборона тлумачилася значно ширше. Наприклад, П.Е. Орловський відмічав: «Что касается отношений между гражданами и социалистическими организациями, то хотя постановление СНК СССР от 18 октября 1931 года к этим отношениям не относится, но, исходя из мотивов, указанных в этом постановлении, необходимо считать, что оно применяется и к этим отношениям». У більш м'якому вигляді, тільки для державних організацій, така заборона досі встановлена в ч. З ст. 241 ЦК УРСР. Поширене тлумачення цієї статті щодо підприємств недержавної форми власності не можна робити, оскільки ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні» прямо вказує, що підприємства можуть обмінювати майно, що їм належить. Виняток становлять норми закону, які прямо передбачають заборону міни чи бартеру між вказаними суб'єктами. Відрадно відмітити, що проект ЦК України не містить будь-яких обмежень відносно міни щодо юридичних осіб. Це зумовлене поступовим відходом економіки нашої держави від планової системи розподілу товарів до вільної ринкової економіки, що веде до розширення свободи договірних відносин в умовах самостійності господарюючих суб'єктів.

Щодо можливості здійснення грошової доплати у межах договору міни, то тут також думки вчених різних часів не були однозначними. У римському праві прихильники сабіньянської школи визнавали угоду міни товарів з грошовою доплатою купівлею-продажем. Прокульянці, навпаки, вважали такий договір міною незалежно від наявності грошової доплати3. У доктрині радянського періоду обмін товару на товар, у тому числі з грошовою доплатою, визнавався міною. У ЦК УРСР грошова доплата при міні прямо не передбачена, але на практиці вона має місце та в цілому зараз не є забороненою. Більше того, торкаючись перспективного законодавства, бачимо, що грошова доплата при міні закріплена в п. З ст. 763 проекту ЦК України. Аналогічна позиція закріплена в п. 2 ст.568 ЦК РФ. В сучасній юридичній літературі також зазначається, що за домовленістю сторін в договорі міни може міститися умова про доплату на користь тієї сторони, майно якої має більшу вартість. Що стосується юридичної сутності виникаючих відносин, то, як відмічає В.І. Акимов, виникають змішані правовідносини, в яких елементи договору міни поєднуються з елементами договору купівлі-продажу, але виникнення самостійного виду договору не відбувається. Тобто міна з частковою грошовою доплатою не є новим видом договору, а є лише змішаним договором, у якому зустрічаються відносини міни та, у відповідній частині, купівлі-продажу. При цьому, якщо сторони договору міни домовляються про грошову доплату за майно меншої вартості, ця умова повинна бути обов'язково закріплена в договорі. В іншому випадку вартість майна в договорі міни вважається рівною. Та це вірно, оскільки грошова доплата у договорі міни є винятком. Якщо про це не йдеться у договорі, застосовується загальне правило, згідно з яким міна є безгрошовим еквівалентним обміном одного товару на інший. Подібна ситуація, на наш погляд, може відбуватись і в договорі з міною нееквівалентних за вартістю речей. В цьому випадку має місце також змішаний договір, де елементи договору міни поєднуються з елементами договору дарування.

На практиці іноді виникають ситуації, коли сторонам відказують у оформленні деяких документів, необхідних для укладення договору міни житла, якщо хоча б одна із сторін має заборгованість з оплати за утримання будинку та прибудинкових територій. Потрібно відмітити, що з юридичної точки зору така відмова в оформленні документів не є законною, оскільки ніхто не може бути обмежений в правах щодо розпорядження своєю власністю за винятком випадків, передбачених у законі. Обмежень у розпорядженні житлом, що залежать від боргів за комунальні послуги, в українському законодавстві нема. Тому договір міни житла може бути безперешкодно укладений. При цьому борг з оплати комунальних послуг повинен сплачуватись колишнім власником житла незалежно від укладення договору міни добровільно чи в судовому порядку. Іншим варіантом є переклад боргу з комунальних платежів на набувача житла за договором міни. На думку В.А. Нагорняка, «...кредитору важливо лише отримати свої вимоги, а хто їх задовольнить - суттєвого значення не має ... при боргах майнового характеру»1. Але з цим не можна повністю погодитись. Адже такий переклад боргу можливий тільки зі згоди кредитора, тобто житлово-комунального органу. Ця вимога відображена у ст. 201 ЦК УРСР. Принципово ж нема перешкод для того, щоб сторони в договорі міни житла домовились про переклад боргу за комунальні послуги на нового власника житла, але тільки при наявності згоди на це відповідної комунальної установи. В іншому випадку вказаний борг повинен сплачуватись попереднім власником житла, який саме й був споживачем цих комунальних послуг. Така точка зору є переважною в цивілістиці та вона повністю відповідає діючому законодавству.

Сторони, їх права та обов'язки

Сторонами договору міни є продавець і покупець. При цьому кожна з сторін є продавцем того майна, що відчужується, і водночас - покупцем майна, що набувається за договором

До сторін договору міни пред'являються звичайні вимоги про цивільну право - і дієздатність. Але відповідно до статті 242 ЦК УРСР, якщо одна чи обидві сторони договору міни є державними організаціями, вони можуть укладати цей договір тільки у випадках, передбачених законодавством. Як вже було відмічено вище, проект ЦК України не містить будь-яких обмежень щодо юридичних осіб відносно їхньої участі у правовідносинах міни. Необхідно зазначити, що держава не може бути стороною в договорі міни, оскільки натуральний обмін суперечить основним принципам бюджетного устрою нашої країни. У той же час в окремих випадках такі правочини укладає і держава. Наприклад, при приватизації житла останнє обмінюється на приватизаційні папери - житлові чеки.

Необхідно підкреслити, що обов'язки учасників договору міни, які складають його зміст, однакові для обох сторін. У договорі міни, як і в договорі купівлі-продажу, існує обов'язок відчужувача попередити набувача про всі права третіх осіб на річ, який застосовується відповідно до ст. 242 ЦК УРСР. При міні житла попередній власник повинен попередити набувача щодо боргів з оплати комунальних послуг, про наявність укладених договорів найму житла, про права інших осіб на житло (наприклад, тимчасово відсутніх осіб), про обтяження житла заставою тощо. Невиконання продавцем в договорі міни вимоги щодо попередження покупця відносно прав третіх осіб на житло дає покупцеві право вимагати розірвання договору1. При цьому продавець житла, що обмінюється, повинен відшкодувати контрагенту збитки, а також повернути йому отримане в обмін житло2. Крім того, продавець повинен попередити покупця про недоліки речі. У разі виявлення в житлі, що набувається, прихованих недоліків покупець має право вимагати від продавця заміни речі, відповідної доплати, усунення недоліків або відшкодування понесених в зв'язку з цим витрат, а також і розірвання договору з відшкодуванням заподіяних збитків.

Щодо інших прав та обов'язків сторін за договором міни, то вони є аналогічними тим, що є у сторін договору купівлі-продажу та детально вже були розглянуті вище.

Суттєві умови договору міни житла

Що стосується істотних умов договору міни житла, то, наприклад, І.В. Єлісєєв наполягає, що єдиною істотною умовою договору міни нерухомості є умова про предмет. При цьому ціна договору визнана ним звичайною умовою. Аргументується це тим, що ціна не обов'язково повинна бути присутня в договорі міни нерухомості в грошовому вираженні - сама річ виступає натуральним вираженням, еквівалентом ціни і сторони, коли вони визначають предмет договору, тим самим визначають його натуральну ціну. У ч. 2 п. 4 Указу Президента України «Про рієлторську діяльність» від 27 червня 1999 року №732/99 говориться: «Оцінка вартості нерухомого майна є обов'язковою у разі його відчуження...»3. Отже, визначення грошової оцінки житла, зокрема в договорі міни житла, є обов'язковим. Міна, як відомо, є одним із засобів еквівалентного відчуження житла. Для того, щоб з'ясувати, має місце міна у чистому вигляді чи це змішаний договір з елементами купівлі-продажу чи дарування, необхідно з'ясувати вартість зустрічного надання. Крім того, оцінка житла необхідна для цілей публічних - обчислення державного мита та подальшого оподаткування.

Відповідно до п п. «а» п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року № 7-93 ставка державного мита, що стягується за нотаріальне посвідчення договорів міни житла, встановлена в розмірі одного процента від суми договору. Ця ставка застосовується, якщо житло знаходиться у власності громадянина-продавця та якщо мито складає не менш, ніж один неоподаткований мінімум прибутків громадян. Вважаємо, що ця норма викладена не зовсім досконало як за формою, так і за змістом. Адже виникає ряд питань. По-перше, стаття 26 Конституції України проголосила рівність прав громадян України, іноземців і осіб без громадянства. Але у ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» йдеться про громадянина-продавця і при буквальному тлумаченні цієї норми фізичні особи поставлені в нерівне становище. Крім того, з тексту статті неясно, про яких громадян йде мова: тільки українських чи іноземних також. Тому вважаємо, що п. п. «а» п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» було б найкраще викласти в такій редакції: «За посвідчення договорів відчуження житлових будинків, квартир, кімнат, дач, садових будиночків, гаражів, а також інших об'єктів нерухомого майна, які перебувають у власності фізичної особи - 1 відсоток суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму прибутків громадян».

Якщо ознаками предмету є його оцінка, індивідуальні показники, то не можна обійтися і без кількісного показника, який також потрібно визнати істотною ознакою предмета договору. Як правило, проводиться міна одного об'єкта житлового фонду на іншій, але також є можливим інший варіант. Наприклад, іноді зустрічається так зване «розселення». При цьому результатом міни є те, що власники кімнат комунальної квартири отримують у власність ізольоване житло, а інша сторона стає єдиним власником цієї колишньої комунальної квартири. У цьому випадку укладається декілька договорів міни житла з декількома власниками, а кількість об'єктів житлового фонду відповідно зростає. Останніх в договорі міни житла може бути не менше двох, та вони мають бути визначені. При цьому за одним договором міни кожна зі сторін має право як відчужувати, так і набувати у власність один або декілька об'єктів житлового фонду, що складають предмет договору.

Предметом договору міни взагалі може бути будь-яке майно, що не є обмеженим у цивільному обігу. Це прямо витікає з легального визначення договору міни в ст. 241 ЦК УРСР. Наприклад, громадянин може поміняти будинок (квартиру) на автомобіль, гараж і т. і.

У сучасному праві майно, що обмінюється за договором міни, не має спеціального визначення на термінологічному рівні, інша ситуація була у дореволюційному російському праві. Як відмічав К.П. Победоносцев, відносно речі, яка набувається чи відчужується за договором міни, було встановлено, що перша іменувалася річчю, яку особа виміняла, друга - річчю, яку вона проміняла. Дійсно, ця термінологія специфічна та характерна лише для відносин міни, але на сьогоднішній день вже застаріла та здебільшого застосовується саме для ретроспективних досліджень. У сучасних умовах найчастіше вживаються терміни «відчужувана річ» та «річ, що набувається». Тому саме ці поняття вживаються нами в цьому дослідженні.

Виходячи з буквального тлумачення чинного законодавства, міна передбачає речове надання. Але в цьому випадку необхідно говорити про розповсюджене тлумачення законодавчої норми, оскільки застосування правовідносин міни в ряді випадків говорить про те, що поряд з речовим наданням є можливим також особисте зустрічне надання (у вигляді робіт чи послуг). Тобто останнє не є виключним та не суперечить діючому законодавству та правовим принципам.

Підтвердженням того є й думки вчених, що висловлювались з цього приводу. Наприклад, В.А. Ойгензіхт описує договір міни, за яким одна сторона надає у власність річ, інша - зобов'язується виконати певну роботу. Зараз є підстави говорити, що ця конструкція міни може бути закріплена також на нормативному рівні, оскільки вона відображені у п. 5 ст. 763 проекту ЦК України. В.А.Ойгензіхт називає та кій договір конгломератним. Адже при міні речі за робот (послугу) маємо різнорідні за своєю сутністю зобов'язання що обумовлюється різним наданням - речовим у першому випадку та особистим - у другому. При цьому конгломератний договір є різновидом змішаного договору. Останній має місце, наприклад, при міні речі на іншу річ з грошовою доплатою. Має місце саме змішаний договір, а не новий вид договору, оскільки всередині одного правочину об'єднують ся два вже відомих договори з елементами міни і купівлі продажу, міни і підряду тощо. Вони й складають змішаний договір, практичне значення якого, за словами О.С. Іоффе полягає в тому, що його юридичне нормування забезпечується правилами, які відносяться до кожного з об'єднаних у ньому договірних типів2. Іншими словами, кожна з складових частин змішаного договору врегульовуються нормами права того розділу законодавства, що регулює кожен з цих договорів.

У проекті ЦК України міна представлена значно ширше, ніж в ЦК УРСР. При цьому прямо закріплено як речове, так і особисте надання в рамках одного договору міни. Підтвердженням тому служить п. 5 ст. 763 проекту ЦК України згідно з яким договором міни може бути передбачений збалансований за вартістю обмін майна на роботи (послуги), як неопосередковані рухом грошових коштів. Таким чином у нашій країні зроблена перша спроба легально закріпити відносини міни, згідно з якими, з одного боку, може виступати речове надання та особисте надання - з другого. Легалізація обміну майна на роботи (послуги) є позитивною і необхідною. На жаль, у проекті ЦК України не знайшло відображенню пряме посилання на можливість грошової доплати за майні (роботу, послугу) більшої вартості. Це може невиправдано обмежити застосування такого підвиду міни. Тим більш, як вже йшлося вище, застосування грошової доплати у відносинах міни взагалі є припустимим. Якщо ж вартість роботи (послуги) буде більше або менше, ніж вартість майна, то сторонам доведеться або укладати два окремих договори, за одним з яких проводяться грошові розрахунки, або ж якійсь із сторін доведеться навмисно продешевити. У першому випадку невиправдано ускладнюється юридична процедура; у другому спостерігаємо невідповідність волі і волевиявлення однієї з сторін, що не є можливим. Тому при міні майна на роботи (послуги), на наш погляд, припустимою і навіть необхідною є можливість грошової доплати за майно або роботи (послуги) більшої вартості.

Форма договору міни житла. Припинення договору міни житла

На договір міни житла розповсюджуються правила про форму, що є характерними для будь-якого договору на відчуження житла. Тобто необхідною є письмова нотаріальна форма договору з подальшою державною реєстрацією. Більш детально ця форма договору вже була розглянута в підрозділі «Купівля-продаж» тому в цьому підрозділі повторюватись не будемо. Зазначимо лише, що коли об'єкти житлового фонду, що обмінюються, знаходяться в різних населених пунктах, нотаріальне посвідчення договору може бути здійснено в будь-якому з них на вибір сторін.

На думку С.П. Грішаєва, виникнення права власності за договором міни житла у кожного з набувачів необхідно віднести до того моменту, коли він здійснить державну реєстрацію. Така конструкція, на наш погляд, є цілком виправданою. Щодо діючого та перспективного законодавства, то ст. 128 ЦК УРСР та 4 ст. 763 проекту ЦК України передбачає, що право власності у сторін договору міни виникає водночас після виконання зобов'язань з переданням майна обома сторонами, якщо інше не передбачене законом, іншими правовими актами або договором.

Виконання всіх обов'язків за договором міни кожною з зобов'язаних сторін є необхідною і достатньою підставою для припинення договору. При цьому кожна із сторін стає власником того майна, що перейшло до неї від іншої сторони. Крім того, у кожного з відчужувачів за договором міни припиняється право власності на майно, що передано ним іншій стороні. При цьому вносяться відповідні зміни у реєстр власників житла.

З моменту належного виконання договору міни кожною з сторін припиняються зобов'язання сторін та договір як документ стає правовстановлюючим документом, що підтверджує право власності на житло. Цей договір є основним документом, що може згодом стати підставою для укладення інших правочинів з житлом та має правовстановлююче значення.

8. Договір довічного утримання

Поняття та юридична характеристика договору

За договором довічного утримання одна сторона, що є особою непрацездатною за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частину, замість чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (ст. 425 ЦК УРСР), Відразу ж зазначимо, що договір довічного утримання, який закріплено у ЦК УРСР, - єдиний з розглянутих видів договорів, за яким може відчужуватись тільки житло. Наприклад, за договорами купівлі-продажу чи міни може відчужуватись будь-яке не виключене з цивільного обігу майно. Але договір довічного утримання може укладатись лише з приводу житлового будинку, його частини чи іншого житла, що знаходиться у приватній власності. Це випливає з легального визначення договору, що було наведено вище.

Договір довічного утримання необхідно віднести до договорів на отримання житла у власність. Хоча за ЦК УРСР зазначений договір належить до групи договорів про надання послуг. За часів прийняття ЦК УРСР, у 1963 році законотворень виходив з того, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок чи його частину, має на меті передусім одержати утримання, догляд та інші послуги, яких вона потребує через непрацездатність.

Цей договір є сплатним, оскільки майно надається набувачу не безкоштовно, а на платній основі. Платою є зустрічне матеріальне або грошове надання з боку набувача на користь відчужувача майна чи вказаної ним третьої особи (останнє передбачене проектом ЦК України). Необхідно зазначити, що проект ЦК України передбачає можливість зустрічного надання не тільки в натурі, а також і у вигляді грошей. Договір довічного утримання не можна визначити як еквівалентний договір. Цей договір необхідно віднести до алеаторних договорів, оскільки на момент його укладення не можна визначити, що буде більшим - вартість житла чи остаточна вартість зустрічного надання. Адже період життя відчужувача на момент укладення договору не є відомим.

Договір вважається укладеним з моменту наявності згоди за всіма істотними умовами, що виражена у встановленій законом формі, коли відчужувач передасть набувачеві житло. Отже, цей договір є реальним. На це вказує і легальне його визначення. Оскільки з передачею житла основний обов'язок відчужувача є виконаним і з цього моменту в нього виникає право вимагати від набувача надання матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок - надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення, можна зробити висновок, що цей договір є одностороннім. Така думка є типовою у вітчизняній правовій літературі. Але є й інші думки. Наприклад, В.А. Тархов визнавав договір довічного утримання також сплатним, але при цьому визначав його консенсуальним та двостороннім.

Виникає питання про те, чи повинен набувач майна здійснювати матеріальне надання відчужувачеві особисто чи може робити це через інших осіб. Вважаємо, що безпосереднє надання за договором довічного утримання може, а в деяких випадках лише повинне бути здійснено іншими особами за рахунок набувача. Наприклад, розглянемо ситуацію, коли відчужувач майна, виходячи з фізичного стану, вимагає постійного медичного догляду, а набувач не є кваліфікованим медиком. Тут особисте надання медичних послуг набувачем відчужувачеві є не тільки неможливим, але й небезпечним, а в ряді випадків навіть протиправним. Не виникає сумніву, що довічне утримання повинно бути спрямоване на якісне надання передбаченого договором утримання. Тому, коли набувач не може особисто здійснити надання, він зобов'язаний доручити це іншим особам. Інакше довелося б вводити в договір умову про спеціального суб'єкта - набувача, яким міг би стати, наприклад, професійний медик, причому у кожному разі певної кваліфікації. Але це значно б ускладнювало та невиправдано обмежувало застосування цього договору. Таким чином, сутність договору відносно видів забезпечення не стільки в безпосередньому наданні послуг набувачем відчужувачеві, а в забезпеченні такого надання набувачем за свій рахунок по видах та в межах, передбачених договором на користь відчужувача.

За характером дії цей договір є договором на користь його контрагентів. Але, як вже зазначалося вище, ч. 1 ст. 798 проекту ЦК України передбачає можливість укладення договору довічного утримання на користь третьої особи за вибором відчужувача майна. У цьому випадку мова йде про складне зобов'язання. Адже незважаючи на те, що правочин укладається між двома сторонами, третя особа набуває право вимоги майнового надання, тобто стає вигодонабувачем. Щодо оплатності необхідно вказати: для набувача вона виявляється в необхідності здійснювати майнове утримання замість отриманого житла. Для відчужувана вона проявляється в тому, що після передачі у власність речі він може вимагати від набувача вчинення певних дій, хоч і не відносно себе. Для третьої особи надання може бути як сплатним, так і безоплатним. Коли третя особа отримує довічно певні блага матеріального характеру (необхідне утримання, харчування, медичну чи фармацевтичну допомогу) завдяки відчужувачеві майна безоплатно, не надаючи останньому будь-якого зустрічного задоволення, а також без перекладу боргу від відчужувача до третьої особи. Такі відносини між відчужувачем і третьою особою нагадують собою дарування, оскільки вигоду третя особа отримує безоплатно по волі відчужувача. У той же час не виключена можливість, коли відносини між відчужувачем і третьою особою будуть побудовані на платній основі. Але в такому випадку платність буде знаходитись за межами договору довічного утримання.

Ст. 427 ЦК УРСР встановлює, що відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не є можливим. Ч. 1 ст. 800 проекту ЦК України також передбачає обмеження розпорядження набувача майном та встановлює, що відчужувач майна набуває право застави на це майно, а набувач не має права під час дії договору обтяжувати майно боргами та відчужувати його. Тобто встановлена спеціальна норма щодо неможливості відчуження предмета застави, оскільки взагалі відчуження майна заставодавцем можливе із згоди заставоутримувача, що передбачено ст. 17 Закону України «Про заставу». Як бачимо, позиція законодавця щодо заборони відчуження майна набувачем під час життя відчужувача є традиційною та незмінною. Це обмеження цілком виправдано, оскільки відчужувач майна виконує своє основне зобов'язання за договором, коли надає майно набувачу у власність, тобто безпосередньо після укладення договору. Але набувач майна, навпаки, виконує свої зобов'язання протягом тривалого, що не є визначеним остаточно, часу. Адже обмеження щодо відчуження майна набувачем за договором довічного утримання спрямоване передусім на те, щоб зберегти майно у той період, коли набувач ще не виконав свої зобов'язання. Тобто виконує функцію забезпечення виконання зобов'язання боржником та захищає найслабкішу сторону цього договору - кредитора.

Оскільки набувач стає власником майна, він бере на себе усі обтяження та ризики, що пов'язані з цим майном. У тому числі він сплачує усі податки та платежі з майна, несе ризик його випадкової загибелі чи пошкодження. Останнє передбачено ст. 427 ЦК УРСР. З цього випливає, що у разі випадкової загибелі або псування майна набувач не звільняється надалі від здійснення надання на користь відчужувача. Таким чином, обов'язок щодо здійснення надання на користь відчужувача не залежить від фактичного володіння річчю набувачем. Визначним є факт виникнення у набувача права власності на майно, а це породжує його обов'язки.

При розгляді договору довічного утримання вважаємо за необхідне провести порівняльну характеристику із законодавством інших країн. Оскільки тривалий час російське та українське законодавство мали дуже близькі правові норми, розглянемо, як там регулюються такі відносини. У ЦК РФ договір довічного утримання має істотні відмінності від ЦК УРСР та від проекту ЦК України. Суттєвою відмінністю є те, що російське законодавство не виділяє довічне утримання як окремий вид договірного зобов'язання, а визначає його як різновид договору ренти. До договору довічного утримання за ЦК РФ застосовуються правила про довічну ренту з урахуванням особливостей, які характерні тільки для довічного утримання. Довічне утримання, що передбачене проектом ЦК України, суттєво відрізняється від російського. По-перше, російським законодавцем не передбачена можливість укладення відчужувачем договору довічного утримання на користь третьої особи, що знайшло відображення у проекті ЦК України. По-друге, проект ЦК України передбачає можливість за договором довічного утримання відчужувати поряд з нерухомістю також цінне рухоме майно, але останнє не є можливим за ЦК РФ. Нарешті, російське законодавство не встановлює можливість укладення договору довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, а виходячи з ч. 2 ст. 798 проекту ЦК України це припускається. При цьому передбачено, що частки відчужувачів майна в праві на надання за таким договором вважаються рівними, якщо інше не передбачене в договорі. Останнє, судячи з всього, буде мати такий вигляд. Особи, які мають необхідність у довічному утриманні, і є власниками майна в різних частках, за укладеним договором довічного утримання будуть отримувати допомогу від набувача майна пропорційно цим часткам на право власності у відчужуваному майні. Але можливий і інший порядок, він залежить лише від волевиявлення сторін.

Наступна відмінність полягає у тому, що у проекті ЦК України передбачена можливість заміни предмету договору довічного утримання на рівноцінне за вартістю майно. Вважаємо це позитивною зміною. Адже відчужувач за договором довічного утримання може хворіти, наприклад, на астму. При деяких формах цього захворювання лікарі наполягають, щоб хворий постійно знаходився на свіжому повітрі. Але якщо житло знаходиться у промисловому районі міста та відчужувач буде продовжувати користуватись ним, це може призвести до пагубних наслідків для нього. З урахуванням змін, що запропоновані у проекті ЦК України, в цьому випадку досить буде за взаємним погодженням сторін лише замінити предмет договору на інше житло, і це буде оптимальним розв'язанням ситуації. Оскільки встановлюється обмеження лише за вартістю заміненого майна, а не за його видами, у такий спосіб може замінюватись житло на інше нерухоме чи рухоме майно або навпаки. Інша відмінність. За російським законодавством відчуження майна, що передане для забезпечення довічного утримання, можливе при наявності згоди на це одержувача ренти. Проект ЦК України забороняє відчуження цього майна за життя відчужувача (ч. 1 ст. 800). На цьому основні відмінності закінчуються.

Близькими моментами договорів довічного утримання за ЦК РФ та проектом ЦК України, що не є врегульованими ЦК УРСР, є наступні. Передбачена можливість заміни довічного утримання в натурі періодичними грошовими платежами. Прогресивним є те, що законом визначена мінімальна щомісячна сума утримання. Тотожними є формулювання, що при вирішенні спорів щодо обсягів довічного утримання суд повинен керуватися принципами сумлінності та розумності. Зараз, коли ЦК УРСР передбачає обсяг матеріального надання, обмежений лише угодою сторін, не є виключенням і випадки, коли забезпечення відчужувача настільки невелике, що він неспроможний підтримувати мінімальний життєвий рівень. Можливими є й зворотні ситуації, коли вимоги відчужувача дещо надмірні. Тому, щоб уникнути цих крайнощів, урахування принципу розумності є своєчасним і необхідним.

З наведеного порівняння бачимо, що не є протиріччям положення, коли у ЦК РФ довічне утримання - лише різновид ренти, а згідно з проектом ЦК України - самостійне договірне зобов'язання. Адже, незважаючи на ідентичну назву, це є самостійні зобов'язання з властивими кожному з них ознаками та відмінностями. Виходячи з системи критеріїв, якими керувався законодавець, необхідно зазначити, що в українському законодавстві представлені два багато в чому схожих, але самостійних зобов'язання - рента і довічне утримання. Відмінності цих договорів виявляються у такому: договір ренти не може бути укладений на користь декількох осіб - відчужувачів, а в договорі довічного утримання це можливо. Майно, що передане під виплату ренти, не може бути замінено іншим тотожним за вартістю, але це є можливим за договором довічного утримання. Договір ренти не може бути укладений відчужувачем майна відносно третіх осіб, а за договором довічного утримання така можливість існує. Крім того, за договором довічного утримання забороняється відчуження майна набувачем, що є можливим у договорі ренти. Таким чином, рента і довічне утримання, що подані в проекті ЦК України, не співвідносяться як загальне і часткове, оскільки містять ряд індивідуальних, характерних для одного і не характерних для іншого відмінних ознак.

Істотні умови та форма договору довічного утримання

Визначення предмету договору довічного утримання є однією з його істотних умов та є обов'язковою ознакою дійсності цього договору. Предметом цього договору може бути тільки індивідуально визначена за видом і вартістю річ. Вартісна оцінка житла, що відчужується за договором довічного утримання, необхідна для фіскальних цілей: визначення суми державного мита при посвідченні договору нотаріусом та в зв'язку з необхідністю введення податку на нерухомість, що відображено в ст. 11 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»1. Оцінка вартості житла служить також договірним цілям: при розірванні договору в деяких випадках може бути потрібна оцінка тих змін вартості майна, що сталися за час його перебування у власності набувача. У випадку загибелі майна також може виникнути потреба в оцінці майна для визначення розміру відшкодування.

Згідно з діючим ЦК за договором довічного утримання може відчужуватись лише житловий будинок чи його частина. З прийняттям Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» можливим стало також відчуження квартир та іншого житла на умовах довічного утримання. Проект ЦК України передбачив ще більш поширений перелік майна, що може відчужуватись за договором довічного утримання. Це може бути будинок чи його частина, квартира, інше нерухоме або те, що має значну цінність, рухоме майно. Це поширення категорій майна відповідає реаліям часу, оскільки, по-перше, деяке рухоме майно зараз має не меншу вартість, ніж нерухомість; по-друге, у власності фізичних осіб, які є відчужувачами майна на законних підставах, тепер знаходяться квартири і виробничі комплекси, які, за малим винятком, раніш належали державі. Оскільки проект ЦК України поширив перелік майна відносно діючого ЦК, виникає питання, чи може відчужувач майна продовжувати користуватися цим майном, якщо згідно з договором у власність набувача переходить не житло, а інше майно (наприклад, автомобіль)? Оскільки чинне законодавство встановлює довічне користування відчужувача житлом, то за аналогією закону це право можна визнати за відчужувачем також і на інше майно, якщо воно надається набувачу за договором довічного утримання. Тобто відчужувач майна в силу договору довічного утримання може зберігати право користування автомобілем чи іншим майном, що відчужується ним за цим договором.

Виходячи з того, що згідно з ЦК УРСР договір довічного утримання належить до договорів на надання послуг, можна зробити висновок, що зустрічне майнове надання, яке отримує відчужувач, також складає предмет цього правочину, тобто є його суттєвою умовою. Форми такого забезпечення відчужувача виражаються в наданні таких благ:

1. Житло. Воно повинно бути цілком визначено. При відсутності в договорі необхідних вказівок відчужувачеві повинна бути надана ізольована кімната, якщо інше не виключається характером житла, що відчужується. Як правило, це житло надається відчужувачеві саме у тому житловому приміщенні, право власності на яке виникає за договором у набувача. В інших випадках повинно бути вказано місцезнаходження житла, кімната, розмір та інші характеристики такого житла.

2. Харчування. Тут можливі два варіанти. Перший. Види харчування, що повинні надаватись, визначаються безпосередньо у договорі. Другий. Конкретні види харчування в договорі не визначаються, а лише вказується, що набувач повинен забезпечувати відчужувачеві майна необхідне харчування. У останньому випадку, як вказано у літературі, необхідно орієнтуватися на рівень забезпечення, необхідний в даних конкретних умовах з точки зору вимог, що, звичайно, пред'являються.

3. Догляд. Конкретні форми догляду залежать передусім від стану здоров'я відчужувача. Угодою сторін можуть бути передбачені і такі форми догляду, що не залежать від стану здоров'я. Наприклад, обробка присадибної ділянки, забезпечення прибирання житла відчужувача тощо.

4. Допомога. Відчужувач може потребувати різні види допомоги. Наприклад, у здійсненні правочинів, складанні листів, отриманні посилок, грошей за переказами тощо. Набувач зобов'язаний надавати йому таку допомогу, яка прямо передбачена договором чи без якої відчужувач, як непрацездатна особа, не може здійснювати певні дії.

З урахуванням того, що сьогодні договір довічного утримання розглядається як різновид договору купівлі-продажу, то, як вважає О.А. Підопригора, можна говорити про ціну цього договору, але ціну своєрідну, яка може виражатись не в грошовій формі, а в матеріальному забезпеченні в натурі. У договорі має бути чітко визначена оцінка відчужуваного майна за погодженням сторін. Зрозуміло, що точно визначити обсяг і розмір витрат на матеріальне забезпечення в натур; чи у грошовій сумі на момент укладення договору неможливо. Це можна зробити лише приблизно, оскільки тривалість життя відчужувана невідома, а сума надання залежить саме від цього. Тому в договорі визначаються саме періодичні обсяги матеріального надання, що має зробити набувач на користь відчужувача (щомісячні, щоквартальні тощо).

У ч. 4 ст. 799 проекту ЦК України передбачена можливість заміни довічного утримання в натурі періодичними грошовими платежами. Це є позитивною зміною, оскільки набувач майна, який на момент укладення договору має можливість безпосередньо надавати утримання і харчування відчужувачеві, за деякими обставинами (наприклад, переїзд в іншу місцевість) об'єктивно може цієї можливості позбавитися. Тоді він може лише домовитися з відчужувачем про заміну безпосереднього натурального надання на періодичні грошові платежі і це вичерпає виникаючу проблему. На наш погляд, тверда грошова оцінка може бути застосована до всіх видів матеріального надання в цілому за договором чи до кожного виду надання окремо. Можливим є також варіант, коли деякі види утримання надаються у грошовому вираженні (наприклад, витрати на харчування), а окремі з них - в натуральному вираженні (наприклад, ліки за визначеними найменуваннями та у встановленій кількості чи періодичний медичний огляд). Не виникає сумніву, що стан відчужувача може мінятися і замість одних ліків він може вимагати інших; замість ліків може з'явитися необхідність в посиленому харчуванні чи навпаки. Тому, укладаючи додаткові угоди до договору довічного утримання, сторони можуть міняти кількісні та якісні показники надання, керуючись принципом доцільності та необхідності в межах спочатку встановленої суми. Щоб уникнути суперечок у майбутньому про вид, кількість чи якість матеріального надання, можливо безпосередньо в договорі детально вказувати елементи надання: які саме ліки повинні надаватись, у якому медичному закладі повинні проводитись огляди, з якою періодичністю тощо. Якщо в договорі вказується фіксована грошова сума надання, необхідно визначити її розмір.

В договорі довічного утримання обов'язково повинно бути визначено те, коли саме, з якою періодичністю набувач повинен здійснювати надання на користь відчужувача майна (наприклад, «до першого числа кожного місяця» чи «кожного четверга»).

Термін дії договору довічного утримання визначається тривалістю життя відчужувача майна. Але, як відмічає ряд авторів, цей договір не можна визнати умовним правочином, оскільки в умовних правочинах умова може настати, а може й не настати. Смерть - об'єктивна категорія, вона обов'язково настане незалежно від волі сторін. Для умовної угоди обов'язковою є ознака альтернативності відносно настання події. У договорі довічного утримання цього немає, тому що смерть хоч і є подією, але її настання очевидне. Тому необхідно погодитись з вказаними авторами та зазначити, що договір довічного утримання - правочин не умовний, а терміновий, причому укладений на певний строк, тобто період життя відчужувача.

Форма договору довічного утримання не відрізняється від інших договорів на відчуження житла і вже була докладніше подана у попередніх підрозділах, тому зупинятись на цьому зараз не будемо. Зазначимо лише, що це повинна бути обов'язкова нотаріальна форма.

Деякі адвокати намагаються прирівняти договір довічного утримання до купівлі-продажу, а тому в суді вимагають застосувати ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, тобто визнати можливим укладення договору довічного утримання як «домашнього правочину». Наприклад, тяжко хворий громадянин залишає розписку чи заяву: «Прошу вважати, що особа, яка мене доглядала, є власником мого будинку за це». Такі угоди повинні визнаватись недійсними і це, на нашу думку, є виправданим.

Сторони та зміст договору довічного утримання

Сторонами в договорі довічного утримання є відчужувач і набувач майна. До сторін у договорі ставляться звичайні вимоги про цивільну правосуб'єктність. Згідно зі ст. 425 ЦК УРСР відчужувачем майна за договором довічного утримання може бути лише фізична особа, яка є непрацездатною за віком або за станом здоров'я. Тобто згідно з діючим законодавством працездатна особа за цим договором відчужувати майно та отримувати надання ні в якому разі не може. Крім того, відчужувач повинен бути власником майна та мати право на його відчуження. Подальша демократизація суспільства вплинула на те, що у проекті ЦК України вже немає обмежень щодо непрацездатності відчужувача. Тобто планується, що будь-яка особа за наявності в неї на праві власності значного за цінністю майна зможе укладати договір довічного утримання та протягом свого життя отримувати зумовлене надання.

Практика пішла тим шляхом, що набувачем майна також може бути тільки фізична особа. Але проект ЦК України вже передбачає, що набувачем майна можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто в майбутньому перелік осіб, що можуть набувати майно за договором довічного утримання буде значно розширений. При цьому до юридичних осіб також мають бути поставлені вимоги щодо цивільної правосуб'єктності. Тобто юридична особа повинна бути зареєстрована у встановленому законом порядку Статутом чи Іншим засновницьким документом організації має бути передбачена можливість сплатного придбання майна у власність, тобто це не повинно суперечити цілям її створення та ДІЯЛЬНОСТІ.

Поширення кола осіб, що можуть бути сторонами в договорі довічного утримання, є, на наш погляд, позитивним Адже, що стосується відчужувача, крім осіб непрацездатних фізично працездатні особи можуть не мати можливості чи навіть бажання скористатися правом на працю або повною мірою реалізувати його. Надання юридичним особам можливості набувати майно за договором довічного утримання також є виправданим, оскільки це не суперечить сутності цього зобов'язання та водночас буде додатковим засобом серед Інших, за допомогою яких юридична особа зможе реально збільшити своє майно для здійснення статутних цілей.

Як в ЦК УРСР, так і в проекті ЦК України, а також в ЦК РФ незміннім у договорі довічного утримання залишається правило, згідно з яким відчужувачем майна може бути тільки фізична особа. Таке становище відповідає природі та сутності цього зобов'язання, і є логічним. Адже у разі неспроможності юридичної особи здійснювати суспільне корисну діяльність ця юридична особа має припинити свою діяльність та ліквідуватися. Більше того, юридичні особи і створюються для суспільне корисних цілей: задоволення потреб їх засновників працівників, народу або держави взагалі. Крім того з самої сутності договору довічного утримання випливає що утримуватись може саме фізична особа, оскільки біологічне поняття «життя» може бути пов'язане лише з фізичними особами.

Ст. 429 ЦК УРСР встановлює, що за договором довічного утримання є можливим перехід прав та обов'язків набувача у разі його смерті до спадкоємців, яким надходить відчужений за договором будинок. Якщо спадкоємці відмовляються від будинку або вони взагалі відсутні, це майно повертається відчужувачеві. Вважаємо, що в цьому випадку йдеться як про спадкоємців за законом, так і про спадкоємців за заповітом, Адже набувач є власником майна і обмежене заставою право розпорядження ним не є перешкодою для заповідання цього майна будь-яким особам. Щодо юридичних осіб-набувачів майна, то згідно з проектом ЦК України у разі їхнього припинення є можливим правонаступництво обов'язків за договором довічного утримання. Спадкування прав відчужувана майна за договором довічного утримання не є можливим, тому що договір припиняється зі смертю відчужувача.

Основним, обов'язком набувача майна за договором довічного утримання є здійснення на користь відчужувача періодичного довічного надання. Прострочення надання за договором набувачем майна або здійснення надання не в повному обсязі надають відчужувачеві право вимагати стягнення такого надання з набувача в примусовому порядку або розірвання договору.

Що стосується обов'язків відчужувача за договором довічного утримання, то вони фактично вичерпуються з передачею майна набувачу за укладеним у встановленій формі договором.

Але вважаємо за необхідне запропонувати доповнення до законодавства та закріплення у ньому обов'язку відчужувача майна попередити набувача про недоліки речі, що надається за договором довічного утримання. Такий обов'язок є традиційним для відчужувача у більшості договорів на передачу майна у власність. Але як в ЦК УРСР, так і в проекті ЦК України відносно договору довічного утримання цього не передбачено. Що стосується ЦК УРСР, то це можна пояснити тим, що законодавцями того часу цей договір був віднесений до договорів на .надання послуг і перехід права власності був віднесений на другий план. Але проект ЦК України вже відносить цей договір до договорів на передачу права власності, що відповідає основній юридичній меті договору довічного утримання. Як відомо, особі, що придбає майно у власність, у тому числі і на умовах довічного утримання, не байдуже те. яке майно вона отримує. Презумпцією добросовісного відчужувача традиційно е його обов'язок попередити набувача про недоліки речі, які йому відомі, оскільки наявність таких недоліків, по-перше, може нанести шкоду набувачу, по-друге, істотно вплинути на зниження вартості речі в майбутньому. Тому справедливо було б доповнити ст. 800 проекту ЦК України та включити до неї п 4 такого змісту: «Відчужувач зобов'язаний попередити набувача майна про всі відомі йому недоліки речі, що надається за договором довічного утримання».

На наш погляд, також необхідним є покладання на відчужувача обов'язку повідомити набувача про існуючі обтяження житла, що відчужується. Обтяження права на відчуження майна може мати місце тоді, коли існують права третіх осіб на майно, що знаходиться у власності відчужувача. Наприклад у разі перебування його під заставою. У цьому випадку відчуження майна є можливим за згодою заставоутримувача Договором або законом може заборонятись відчуження майна у період дії договору застави. Крім того, майно чи його частина може обтяжуватись сервітутними чи іншими речовими правами, договором найму чи знаходитись під судовим арештом. Такі обтяження майна інколи стають перешкодою для укладення договору довічного утримання, оскільки торкаються прав третіх осіб та в деяких випадках звужують можливість здійснювати правомочності власника по розпорядженню.

Вважаємо, що набувач повинен знати про всі існуючі права третіх осіб на майно. Це необхідно навіть у тих випадках, коли обтяження хоч і не перешкоджають у відчуженні майна, але можуть вплинути на волевиявлення набувача відносно згоди на укладення договору. Оскільки набувач отримує у власність майно з всіма його обтяженнями то він повинен знати про ці обтяження. З цього і випливає необхідність встановлення обов'язку відчужувача щодо попередження набувача про права третіх осіб на це майно. Але такий обов'язок не знайшов відображення в нормативних актах Тому було б справедливим доповнити ст. 799 проекту ЦК України пунктом 6 такого змісту: "Відчужувач зобов'язаний попередити набувача про права третіх осіб на майно, що відчужується. Невиконання цього обов'язку відчужувачем дає право набувачу майна вимагати розірвання договору і відшкодування заподіяних збитків».

Припинення договору довічного утримання

Договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача, що є найбільш поширеною та природною підставою припинення цього договору та свідчить про належне його виконання. На це впливає передусім характер зобов'язання, оскільки виконання носить, по-перше, довічний; по-друге, особистий характер і зумовлено його виконанням на користь відчужувача. Таке виконання повністю вичерпує мету зобов'язання та досягає правового результату договору: відчужувач отримує в повному обсязі обумовлене надання, а набувач майна дістає право вільного розпорядження отриманим майном, оскільки до цього моменту право розпорядження обмежувалось.

Якщо договір довічного утримання укладено на користь третьої особи (що передбачено проектом ЦК України), підставою припинення договору буде смерть третьої особи, на користь якої встановлено утримання. Смерть відчужувача майна у цьому випадку не є підставою припинення договору довічного утримання.

Механізм зняття заборони на відчуження майна за договором довічного утримання такий. Нотаріус на підставі свідоцтва про смерть відчужувача робить на кожному примірнику договору напис про виконання зобов'язання набувачем майна, в реєстр заборон на відчуження майна вноситься запис про припинення заборони, після чого майно може вільно відчужуватися набувачем.

Договір довічного утримання може також припинитися зі смертю набувача майна, якщо у нього відсутні спадкоємці або якщо його спадкоємці, яким переходить майно, відмовляться від подальшого виконання договору.

Ст. 428 ЦК УРСР передбачає випадки дострокового розірвання договору довічного утримання на вимогу однієї зі сторін. Це, зокрема, можливе на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує своїх обов'язків. У цьому випадку суперечка розглядається за місцем знаходження спірного майна (ст. 130 ЦПК України). Причому факт невиконання набувачем майна обов'язків за договором встановлюється доказами, що надає кожна зі сторін та які розглядаються у судовому засіданні.

Позов відчужувана може бути підкріплено такими доказами: свідченнями свідків; актами експертиз, матеріалами з міліції про перевірку скарг тощо. Спростувати позов про невиконання набувачем майна обов'язків за договором можна пред'явленням до суду таких доказів: квитанцій про сплату комунальних послуг; чеків про придбання ліків; розписок про отримання одягу, предметів гігієни; зошит витрат, понесених набувачем з підписок відчужувача; квитанції з лікарні, що набувач сплатив гроші за лікування відчужувача; квитанції про сплату санаторно-курортної путівки тощо. Розірвання договору за цією підставою може мати місце лише у разі, якщо набувач не виконує умов договору в цілому, а не будь-якого дрібного зобов'язання, зокрема несвоєчасно виправ білизну, пропустив час на прогулянку тощо.