Законотворчий процес в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність, завдання та принципи законотворчості

1.1 Поняття та ознаки законотворчості у сучасній державі

1.2 Завдання та цілі законотворчої діяльності

1.3 Принципи законотворчості

Розділ 2. Основні стадії законотворчого процесу

2.1 Процедура розглядів законопроекту на передпроектному етапі

2.2 Законотворча діяльність на проектній стадії

2.3 Особливості внесення змін до Конституції України

Розділ 3. Пріоритети та особливості розвитку законотворчого процесу в Україні на сучасному етапі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Законодавство охоплює більшість сфер людської життєдіяльності, поширює межі свого регулюючого діяння на суспільні відносини по мірі ускладнення соціального буття, безпосередньо супроводжуючи людей в їх спілкуванні один з одним.

Законотворчість можна вважати одним із найважливіших напрямів роботи будь-якої держави. Це досить специфічна робота, яка вимагає особливих знань і умінь в різних галузях права, а іноді і в інших сферах і видах діяльності. Це інтелектуальна діяльність, пов'язана із створенням або зміною існуючих в країні правових норм. Адже за результатами її роботи судять про державу в цілому. В існуючих законах та інших нормативних актах будь-яка освічена людина може побачити ступінь розвитку держави в різних сферах життєдіяльності, наприклад, в культурі, цивілізованості, демократичності і так далі.

Без законотворчості не було б точних і досконалих рішень з різних правових питань, а без цього, можливе виникнення великої плутанини в рішенні людських проблем. Значна роль законодавства у житті особи і суспільства припускає знання, передусім, того, яким чином воно створюється, формується та розвивається, в чому суть поняття законотворчості.

Тому на сьогоднішній день надзвичайно важливим і актуальним є розгляд питань законотворчості, яка розкриває тонкощі теорії і практики законодавчого процесу.

Нажаль сьогодні питання та проблеми сучасної законотворчості не достатньо висвітлено у роботах та працях науковців у сфері держави і права. Більш часто в розробках зустрічаються проблеми правотворчості, що є близьким поняттям до законотворчості, але не тотожним.

Об'єктом дослідження є законотворчість, як один з різновидів правотворчої діяльності держави.

Відповідно до теми курсової роботи предметом нашого дослідження виступає зміст, ознаки та основні форми законотворчості.

Метою роботи є виявлення особливих рис, притаманних республіканській формі правління та характеристика основних її видів.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає виконання таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення поняття законотворчості у сучасній державі;

- визначити основні завдання та цілі законотворчої діяльності;

- охарактеризувати головні принципи законотворчості;

- проаналізувати основні стадії та процедури законотворчого процесу;

- дослідити особливості сучасного розвитку законотворчого процесу в України, вказавши існуючі проблеми та можливі шляхи їх вирішення.

Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають 6 підрозділів і списку використаних джерел, що містить 30 найменувань. Загальний обсяг курсової роботи складає 36 сторінок.

Розділ 1. Сутність, завдання та принципи законотворчості

1.1 Поняття та ознаки законотворчості у сучасній державі

В сучасному суспільстві люди та їх формаційні об'єднання постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими в законах та підзаконних актах, з їх вимогами, заборонами, з необхідністю їх дотримання, виконання і застосування, а також з наслідками, які наступають при їх порушенні. Кожна держава встановлює в суспільних відносинах визначений порядок, який за допомогою законодавства і законності формулює їх в правових нормах, забезпечує, охороняє та захищає.

Законотворча діяльність як складова правового функціонування держави традиційно розглядається в контексті концепцій теорії держави і права як функціональна ознака конституціональної характеристики політичної системи та рівня парламентаризму стосовно визначення моделі політичного режиму. В процесі розвитку України на засадах верховенства права у напрямі імплементації законодавчого ресурсу до європейських стандартів постає питання про моделювання оптимальних варіантів демократизації механізму законотворення, що, через свою соціальну природу, має розглядатися як процес матеріалізації ініціатив соціальних інститутів у систему правових відносин і здійснення державного управління суспільством за допомогою визначених ним правових норм [5, с.179].

У демократичному варіанті сутність законотворення зазвичай розглядається як результат ініціативної активності його учасників. При цьому береться до уваги сприятливий характер суспільних відносин, організація роботи державного апарату, функціонування складових громадянського суспільства тощо. За таких умов ця діяльність дістає назву «правотворчості», «нормотворчості», «правотворчого процесу», а також «законотворчості».

На перший погляд пересічній особі може здатися, що знання основ законотворчості корисне і необхідне тільки тим, хто ним займається (депутатам, членам уряду і так далі), але це не так, адже від точності та виваженості рішень щодо законотворчого процесу залежить діяльність державних органів усіх рівнів та функціонування законослухняного суспільства. Тому законодавці, а також особи, які можуть взяти безпосередню участь у законотворчості, повинні у всіх тонкощах знати теорію і практику роботи законодавця.

Відомо, що у системі нормативних актів місцю закону відповідає особливий, досить складний процес його підготовки і прийняття. Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, надає праву форму загальності та істинної визначеності. Тому з метою покращення законотворчої діяльності та процесу творення законів, що є основоположним фундаментом усіх інших нормативно-правових актів та системи права взагалі, необхідно з'ясувати, що таке законотворча діяльність і яким має бути процес створення законів.

Поняття законотворчої діяльності (або законотворчості) практично відсутнє в юридичній літературі. У зв'язку з цим нерідко дане поняття замінюється поняттям законодавчої діяльності, вживається (сам термін) разом з ним в одному і тому ж контексті, що призводить до повного ототожнення даних понять. У юридичній літературі склалася ситуація, за якої поняття «законотворчість» не отримало належного осмислення, органічно перейнявши зміст, сутність та значення іншого поняття «законодавча діяльність». Така ситуація склалася не лише в Україні, а й в інших, і зокрема, пострадянських державах. Наприклад, законотворчість визначається як діяльність вищого законодавчого органу в особі народних представників чи безпосередньо самого народу (шляхом референдуму) по встановленню, зміні чи відміні правових норм, які зовнішньо закріплюються у формі закону, і здійснюється в особливому процедурному порядку у відповідності з правом на законотворчість, що закріплюється в конституції держави [7, с. 225].

У юридичній літературі (в тому числі з конституційного права), а також на рівні законодавства України, діяльність, яка стосується процесу створення правових норм, викладених у законах, здебільшого названа законодавчою діяльністю. Але з аналізу такої літератури та законодавчих актів, що регулюють дане питання, видно, що здебільшого, законодавча діяльність зводиться до характеристики законодавчої процедури та починається з опису її першої стадії, законодавчої ініціативи.

Закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин. Закон наділяється специфічними рисами, які підкреслюють його місце серед інших нормативних актів:

- закон завжди є нормативним і характеризується ознаками нормативності, тоді як підзаконний акт може мати індивідуальний характер;

- закон є результатом законодавчої діяльності парламенту і приймається за встановленими процедурами (законодавчим процесом);

- закон регулює найважливіші суспільні відносини;

- закон має вищу юридичну силу порівняно з іншими актами. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть бути визнані недійсними.

З цього приводу доречною є думка, яку висловили А.Р. Мацюк, П.Ф. Мартиненко, Є.А. Тихонова, А.П. Заєць, що «на першій стадії законотворчого процесу головне місце займає наукове прогнозування і планування законодавства, прогнозування наслідків. Процесу подачі проекту нормативного акту до законодавчого органу передує серйозна робота, що бере свій початок від вивчення потреби у правовому регулюванні прийняття тих чи інших законів, що має здійснюватися на базі глибоких наукових досліджень, які в свою чергу мають стати обов'язковим елементом підготовки відповідних законопроектів» [11, с.32].

Законотворчий процес, з точки зору його суб'єктів, має певні особливості. Так, для однієї категорії суб'єктів законотворчий процес закінчується етапом подання до Верховної Ради законопроекту (в тому випадку, наприклад, коли законопроект готувала група науковців), для інших суб'єктів законотворчий процес закінчується етапом набрання законом чинності (Президент).

Незаперечним є те, що до вияву у Верховній Раді України законодавчої ініціативи, проводиться величезна робота, яка безпосередньо впливає на процес прийняття законів. Це, наприклад:

- виникнення та осмислення законотворчого замислу;

- аналіз суспільних відносин (що потребують правового регулювання) на предмет межі та способу такого регулювання, або іншими словами - пошук рішення правового регулювання;

- підготовка (саме написання) проекту закону;

- отримання попередніх та поточних консультацій щодо положень майбутнього закону;

- залучення наукових та спеціалізованих установ до написання закону з метою вивчення та використання їх висновків, а також інші дії [8, с.14].

До законотворчої роботи залучається велике коло суб'єктів, яке не зводиться суто до суб'єктів законодавчої діяльності та законодавчої процедури. Та, на жаль, вся ця попередня робота (інколи саме вона найбільш клопітка та вагома) не знайшла свого належного теоретичного та законодавчого відображення. На мій погляд, не всі дії по створенню закону (в широкому розумінні даного значення) охоплюються поняттям законодавчої діяльності. Тому процес творення закону у широкому його розумінні пропонується називати законотворчою діяльністю (або законотворчістю) [колодій].

Коли держава здійснює владні повноваження, вона використовує різні прийоми і методи управління, такі як, оперативне управління, правосуддя, нагляд і контроль, але ці напрямки діяльності держави хоча й здійснюються на правовій основі, але разом із тим, не породжують норм права. Треба відзначити, що законотворчість це не особлива функція держави, а його правова форма.

Поняття законотворчої діяльності можна з'ясувати через поняття правотворчості. Проаналізувавши праці деяких науковців, можна зробити висновок, що у вузькому розумінні правотворчість - це безпосередньо сам процес створення правових норм компетентними органами; а у широкому розумінні - даний процес охоплюється від моменту правотворчого замислу і до практичної реалізації юридичної норми (підготовка, прийняття, опублікування і т.д.) [8, с. 16].

Отже, законотворчість є складовою правотворчості, вона стосується лише процесу створення правових норм, викладених саме у законах. Крім того, законодавча діяльність не охоплює собою поняття законотворчої діяльності, є значно вужчою, складовою законотворчості (і в свою чергу - правотворчості). Інакше кажучи, поняття правотворчості охоплює собою поняття законотворчої діяльності, що в свою чергу поглинає законодавчу діяльність та законодавчий процес.

За іншими висловами науковців у правовій сфері, поняття законотворчості трактується наступним чином:

Законотворчість (або законотворча діяльність) - це діяльність насамперед держави, а також інших суб'єктів такої діяльності, по виявленню потреби в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин та створенню у відповідності з виявленими потребами нових правових норм, заміні та відміні діючих, що закріплюються у законах, а також це діяльність по вивченню правової дії (застосування) прийнятих законів з метою їх подальшого удосконалення [9].

Законотворчість - це процес творення закону від законотворчого замислу і до введення його у дію, що включає в себе прогноз, розробку та удосконалення законів [5].

Одна з найважливіших характеристик законотворчості виражається в тому, що це діяльність головним чином державних органів. Ці органи створюють, приймають норми права, дотримання яких є обов'язковим для тих, кому вони адресовані. Їх недотримання веде до часом плачевних наслідків для порушників.

Зміст і значення законотворчості полягають у тому, щоб серед наявних варіантів регулювання обрати такий, який би найбільшою мірою відповідав інтересам суспільства, сприяв би прогресу нашої правової системи, її вдосконалення. При цьому важливе місце належить процесу пізнання різних закономірностей розвитку суспільства, об'єктивних та суб'єктивних сторін проблем, всіляких сприятливих і несприятливих умов для прийняття та застосування закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, регламент і т.д.).

Перед тим як прийняти закон держава повинна вивчити потреби суспільства, пізнати його тенденції розвитку, зважити всі "плюси" і "мінуси" і тільки тоді, коли все це буде простежено, коли ці та інші необхідні для правильного розуміння, що склалася навколо розглянутої проблеми питання будуть вирішені, тільки тоді законодавча політика держави буде нести таке значення, яке законодавець намагається показати.

Отже, із усього вищесказаного можна зробити висновок про те, що законотворчість (правотворчість) - це спеціальна діяльність компетентних органів, що завершує процес правоутворення, в результаті якої набуває юридичну і вступає в дію закон.

1.2 Завдання та цілі законотворчої діяльності

Як зазначалося вище, законотворча діяльність (процес) - це технологія прийняття закону. Законотворчий процес у порівнянні із законодавчим значно розширений процесом пізнання, аналізу, оцінок правостворюючих факторів, діяльністю органів державної влади по створенню проектів законів, по прогнозуванню, плануванню законодавства і багатьма іншими аспектами, що закінчується процесом прийняття і підписання закону.

Перед з'ясування основних цілей законотворчої діяльності зазначимо, що закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин. Закон наділяється специфічними рисами, які підкреслюють його місце серед інших нормативних актів:

- закон завжди є нормативним і характеризується ознаками нормативності, тоді як підзаконний акт може мати індивідуальний характер;

- закон є результатом законодавчої діяльності парламенту і приймається за встановленими процедурами (законодавчим процесом);

- закон регулює найважливіші суспільні відносини;

- закон має вищу юридичну силу порівняно з іншими актами. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть бути визнані недійсними [18, с. 27].

Законотворчий процес характеризується: суб'єктним складом; стадіями; правовим регулюванням. Отож, проведемо дослідження складу та стадій, а також порядок правового регулювання:

1) законотворчий процес, як будь - яка процесуальна діяльність - це офіційний порядок здійснення юридично значимих дій. Законодавчі правовідносини характеризуються своїм суб'єктним складом. Основними учасниками законодавчого процесу є визначені в Конституції суб'єкти права законодавчої ініціативи - народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України і народ, якщо закон приймається через референдум [1]. Крім того, допоміжним учасниками законодавчого процесу на різних етапах можуть бути структурні підрозділи апарату Верховної Ради. Суб'єкти розробки законопроектів і суб'єкти права законодавчої ініціативи не завжди співпадають (наприклад, коли законопроект розробляється на замовлення вченими з вузів, а вноситься суб'єктом законодавчої ініціативи).

2) стадії законодавчого процесу можна визначити як самостійні етапи тісно зв'язаних процедурних дій, які спрямовані на створення закону. Стадія законодавчого процесу завжди виступає елементом підготовки і надання офіційного значення закону. Визначення кількості стадій залежить від розуміння законодавчого процесу. Головним чином, усі дискусії у цій сфері з приводу пов'язані із визначенням першої стадії законодавчого процесу.

3) законотворчий процес хоч частково, але врегульований. Процесуальні питання регулюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, Законом України "Про комітети Верховної Ради України", Законом України "Про статус народного депутата України", Законом України "Про міжнародні договори України", Указом Президента України" Про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України", Указом Президента "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України", постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок опрацювання проектів актів Кабінету Міністрів України, а також проектів законів України і актів Президента України, що подаються Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України і Президентові України, з урахуванням основних положень законодавства Європейського Союзу. Правове регулювання питань законодавчого процесу має важливе значення, особливо, коли гостро відчутна потреба у правовому регулюванні в цих сферах. Закони, які приймаються Верховною Радою, є результатом законодавчої діяльності і безпосередньо залежать від тих процедур, які сприяють доопрацюванню закону і забезпечують високий якісний і кількісний рівень кожного закону, що приймається і це є важливою передумовою формуванню в Україні правової держави [24, с. 199]. Якщо ми прагнемо досягти ефективнішого законодавства, то повинні удосконалювати саме нормативно-правові процедури законодавчої діяльності.

Власне, законотворення є ознакою соціальної держави. Дослідження соціальної держави через її правовий вимір і є проникненням у сутність правової держави не стільки в її загальносоціальному розумінні, скільки в аспекті певних державно-правових інститутів, за допомогою яких реалізуються та гарантуються права і свободи людини і громадянина. Звичайно, правові норми завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не визнаються суспільством, не є правовими, вони приречені на нереалізацію і, зрештою, на скасування. Р.А. Калюжний вважає, «що ні влада, ні саме право не легітимоване суспільством. Лише останнє може забезпечити дотримання законів і виключити протиправну практику» [12].

У широкому розумінні законами є вся сукупність офіційно-владних настанов, загальнообов'язкових актів, що спираються на силу примусу держави. В ідеалі закон має бути вираженням норм суспільного права. Одначе його створення пов'язане з реалізацією волі законодавця і не завжди може відповідати нормам права, що трансформуються в процесі розвитку суспільства. Саме тому комунікативні канали демократичних держав виконують функції артикуляції суспільного ставлення до системи норм права, апеляції до ідеї правової рівності, що має бути покладена в основу законотворення. У такий спосіб, як зазначає С. Кириченко, правова держава зводить до мінімуму можливість звести в ранг закону свавілля законодавців [14].

Зміст такої запобіжної функції полягає в концентрації законотворчих ініціатив на рівні осмислення втілених у таких ініціативах потребах складових суспільства. Складовими суспільства у даному випадку виступають суб'єкти політичної комунікації. При цьому можливості щодо артикуляції ініціатив різні, проте кожна з них становить елементи загальної потреби суспільства у формуванні системи правових норм (Г. Дашутін, М. Михальченко) [6].

1.3 Принципи законотворчості

законотворчий процес законопроект конституція

Як вже зазначалося вище, правотворчість - це важливий напрямок державної роботи і у зв'язку з цим вона повинна будуватися на раціональних, ефективних принципах. Завдання принципів законотворчості полягає в тому, щоб допомогти законодавцю уникнути законотворчих помилок, знизити ймовірність створення ефективних правових норм.

Принципи законотворчості - це першоджерела здійснення правотворчої діяльності.

Проаналізувавши принципи правотворчості взагалі та законодавчої діяльності зокрема, які описуються в юридичній літературі, можна запропонувати наступні принципи законотворчої діяльності.

1) Принцип законності. Він полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно-правових актів повинні відбуватися з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції приймають їх органів. Даний принцип здійснюється законодавчим органом, яким в Україні відповідно до статті 75 Конституції України є Верховна Рада України, або шляхом референдуму. Яким би широким не було коло осіб, що можуть залучатися до законотворчої діяльності, єдиним органом законодавчої влади в Україні є її парламент. Саме парламент приймає закони. Законодавча функція є, природно, пріоритетною серед інших для Верховної Ради. У загальних рисах вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності ВРУ, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу (скасуванні) або у призупиненні їх дії. Складовою частиною цієї функції є законопроектна робота, внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради та їх обговорення, а також прийняття законів, що неможливо без наукових досліджень, зокрема, з питань ефективності і розвитку законодавства, наукових експертиз законопроектів тощо. Останнім часом зросла роль громадян України у законотворчій діяльності, які, як вже було зазначено, шляхом всеукраїнського референдуму можуть приймати, змінювати або скасовувати Закони України, в тому числі затверджувати Конституцію України, вносити до неї зміни та доповнення.

2) Принцип науковості. Головна ідея цього принципу полягає в тому, що підготовка і прийняття проекту нормативно-правового акту здійснюється за участю представників різних наук. Звичайно, що головне місце серед вчених тут займають юристи.

3) Принцип використання правового досвіду. Кожен розроблюваний нормативний акт повинен спиратися на вже відомий позитивний правововий досвід нашої або інших держав. Тут велике значення має обмін інформацією. На початку XXI століття, коли практично весь світ перейшов на комп'ютери, коли є чудові інформаційні програми, мережі і т.д., століття всесвітньої інформатизації цей принцип відіграє, на мій погляд, не менш важливе значення.

4) Принцип демократизму та гласності законотворчої діяльності, що означає залучення громадян, трудових та інших колективів, організацій тощо до законотворчої діяльності, гласність її здійснення. Великого значення набуває обговорення законопроектів в засобах масової інформації (преса, радіо, телебачення та ін.) для аналізу зауважень та пропозицій, врахування їх при обговоренні проекту закону законодавчим органом. Найвищим проявом демократизму законотворчої діяльності в Україні можна вважати всеукраїнський референдум, предметом якого може бути прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень.

5) Принцип гуманізму, який означає, що закони повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови і механізми їх втілення в життя.

6) Професіоналізм при здійсненні законотворчої діяльності. Цей принцип прямо та опосередковано пов'язаний з якістю законотворчості, ефективністю механізму прийняття законів. До законотворчої діяльності повинні залучатися компетентні спеціалісти (юристи, економісти, політологи тощо), що мають професійні знання та досвід з питань правового регулювання майбутнього закону [23, с. 311].

Законотворчий дилетантизм може призвести до некоректного поводження та ставлення до законодавства, що в свою чергу викликає неповагу до самого законодавця. І тут важливими питаннями для подолання недосконалості процесу прийняття законів і законодавства в цілому мають стати:

- необхідність довгострокового та короткострокового планування законопроектних робіт;

- потрібні єдині правила розробки та оформлення проектів законів у вигляді спеціального закону;

- необхідна незалежна наукова експертиза законопроектів, що вносяться на розгляд парламенту;

- потрібно проводити юридичний всеобуч правилам законотворчої діяльності її суб'єктів, і насамперед народних депутатів України. Але принцип професіоналізму повинен бути тісно пов'язаним з принципом демократизму та гласності законотворчої діяльності - поєднання громадської думки та залучення до законотворчості якнайширшого кола суб'єктів поруч з роботою професіоналів буде запорукою розробки більш ефективних законів.

7) Принцип зв'язку з практикою. Цей принцип висловлює завдання законодавця постійно відслідковувати суспільні процеси, орієнтуватися на практику застосування чинних законів, вчасно усувати прогалини в праві, сприймати все найкраще, що пропонується правозастосовними органами.

8) Принцип дотримання законодавчого регулювання законотворчої діяльності. Законотворча діяльність сама по собі повинна здійснюватися в рамках закону, і в першу чергу - Конституції України, яка визначає її основні положення (стаття 75: єдиний орган законодавчої влади в Україні - Верховна Рада України; в статті 92 перелічуються питання, що визначаються та встановлюються виключно законами України; стаття 93 перелічує суб'єктів законодавчої ініціативи; стаття 94 визначає порядок підписання прийнятих Верховною Радою законів України тощо) [1].

9) Принцип використання належних процедур підготовки. Тобто, кожен законопроект готується не просто сам по собі, довільно, а при ретельному аналізі соціально-економічної ситуації у країні, політичної обстановки, потреб правового регулювання тих чи інших сторін суспільного життя, доцільності такого регламентування тощо. Для виявлення таких параметрів потрібно використовувати різноманітні соціально-правові експерименти, соціологічні опитування, анкетування і т.д. Враховуючи дані фактори, а також якнайширше використовуючи досягнення юридичних та інших наук, можливо приймати більш обґрунтовані, доцільні та ефективні закони.. Суттєвий вплив на законотворчу діяльність, як вже було сказано, має планування законопроектних та законодавчих робіт. Разом з тим, без знання законодавцем характеру застосування норм законів на практиці, неможливий подальший процес удосконалення законодавчого регулювання суспільних відносин і законів в цілому. Законодавець має знати і цікавитися результатами своєї праці, вивчати ефективність прийнятих ним рішень, коректувати свою роботу, тобто вивчати правозастосовчу практику з метою виявлення всіх недоліків та прорахунків для удосконалення законодавства. У цьому полягає принцип науковості та врахування правозастосовної практики, вивчення правової дії законів для удосконалення законотворчої діяльності [27, с. 176].

Крім того, перед законодавцем постає вимога адекватно відображати «правову природу» суспільних відносин у нормативно-правових актах, і зокрема у законах, створюючи їх у суворій відповідності до регламентуючих цей процес правових норм.

На сьогодні для України важливого значення набуває також принцип відповідності законодавства міжнародним нормам та стандартам. Наша держава визначила для себе стратегічну мету - бути повноправним членом демократичної спільноти: ООН, Ради Європи, Європейського Союзу тощо. А це означає, що наше законодавство повинно відповідати міжнародним стандартам. Участь України в цих інституціях дає не тільки відповідні права, а й вимагає виконання певних зобов'язань. Тому необхідною є чітка планова робота по контролю за виконанням цих зобов'язань, робота по вивченню практики законотворчої роботи та законодавчого процесу в інших країнах для удосконалення власних.

Конституція України проголосила, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (див. статтю 9) [1].

Ще за часів молодої незалежної держави Україна, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва, встановила, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства [27, с.180].

Отже в даному розділі курсової роботи ми розглянули основні положення законотворчого процесу, його поняття, види та принципи. При цьому зазначимо, що як уже вказувалося вище, робота по створенню законопроектів, їх розгляду, ухвалення є дуже важкою і вимагає величезних знань не тільки в області юридичних наук, але і в інших сферах суспільного життя і діяльності.

Розділ 2. Основні стадії законотворчого процесу

2.1 Процедура розглядів законопроекту на передпроектному етапі

Завжди законотворча діяльність починається з вияву потреби у прийнятті закону (що слідує відразу після законотворчого замислу або поєднується з ним), тобто визначення змісту найважливіших суспільних відносин, що будуть предметом правового регулювання майбутнього закону. І саме визначення закону як акта, що регулює найбільш важливі суспільні відносини, виявляє змістовну тотожність між предметом законодавчого регулювання та найбільш важливими суспільними відносинами. Визначення їх обсягу залежить від завдань, цілей та проблем, що постають перед законотворцем. А, отже, розуміння суб'єктом законотворчої діяльності важливості вибору та оцінювання суспільних відносин відіграють далеко не останню роль. Тому індивідуальні оцінки, інтереси, відчуття, емоції, переконання завжди матимуть місце у процесі законотворення, оскільки, і в першу чергу сам законодавець, є з психологічної та гносеологічної точок зору звичайною людиною.

Процес пізнання, аналізу і оцінки правостворюючих факторів, включення механізму волевиявлення народу - важлива стадія законотворчого процесу. І саме тут процес творення закону характеризується свободою.

Виявлення правосвідомості, різноманіттям організаційних та інших форм і засобів; цій стадії ще не властиві жорсткі правила і певні процедурні норми. Однак, на мій погляд, має бути визначена система органів і установ, які б забезпечували змістовну підготовку законопроектів і допомагали іншим суб'єктам законотворчості у цьому напрямку; потрібно закріпити стабільні демократичні форми вираження і використання громадської думки і народного волевиявлення для зацікавлення та залучення до законотворчої діяльності всіх її можливих суб'єктів [29, с. 116].

Водночас утворення закону обумовлює також і необхідність певної процедури, нормативної регламентації підготовки, прийняття і введення в дію законодавчих рішень. Це досягається завдяки юридично регламентованим діям органів, уповноважених брати участь у законодавчому процесі та ухвалювати закони. Саме для цього мають бути і визначаються процедурні правила, процедура правотворчості, в рамках якої відбувається стадія законотворчого процесу - законодавча процедура. Проте поділ законотворчої діяльності на певні частини та стадії має умовний характер, оскільки і на другій стадії продовжується змістовне відпрацювання законопроекту, оформлення змісту у відповідні юридичні формули, положення і норми. Отже, мова іде про взаємопов'язані стадії законотворчої діяльності (законотворчості), яка вбирає в себе певні методи, способи, механізми, процедури у сфері діяльності по творенню законів.

Закони «з'являються на світло» і включаються в чинне законодавство в результаті складної законотворчої діяльності.

У теорії правотворчості визнано, що процес створення права не носить одномоментного характеру, а «розтягнуть» у часі. У зв'язку з цим виділяють, як правило, два етапи законотворчого процессу: передпроектний та безпосередньо проектний етап.

Передпроектний етап полягає в тому, що в суспільстві виявляється потреба у врегулюванні нормами права суспільної проблеми. Виявлення такої потреби відбувається спонтанно, мають значення лише ступінь гостроти проблеми (питання), її загальна важливість і актуальність. Оцінює потребу у правовому регулюванні як суспільство, яке через свої інститути - лідерів, засоби масової інформації, науку - може вплинути на законодавця, так і самі правотворческие органи, держава. Про те, що потреба в правовому регулюванні назріла, можна говорити, коли закон є найбільш ефективним засобом, переважною формою регулювання порівняно з іншими соціальними засобами впливу (економічними, моральними і пр.) [9, с. 155].

Законодавча процедура складається з ряду стадій. Це:

- вияв законодавчої ініціативи,

- обговорення законопроекту,

- прийняття закону,

- його підписання й оприлюднення (опублікування).

Кожна з таких основних стадій у свою чергу поділяється на окремі етапи. Розглянемо одну із найважливіших стадій передпроектного етапу - законодавчу ініціативу.

Законодавча ініціатива -- це офіційне внесення до Верховної Ради уповноваженим суб'єктом законопроекту або законодавчої пропозиції.

Законопроект та законодавча пропозиція - це дві основні форми реалізації права законодавчої ініціативи. При цьому під законопроектом розуміється текст майбутнього закону з усіма його атрибутами (преамбулою, статтями, параграфами тощо), а під законодавчою пропозицією -- ідея або концепція майбутнього закону. Регламент Верховної Ради передбачає можливість застосування ще й такої форми, як поправка. Поправкою вважається пропозиція до іншої пропозиції, що доповнює, змінює чи скасовує частину основної пропозиції. Законопроекти та законодавчі пропозиції, які вносяться на ім'я Верховної Ради, реєструються в Апараті Верховної Ради.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України згідно зі ст. 93 Конституції України мають:

1) Президент України;

2) народні депутати України;

3) Кабінет Міністрів України;

4) Національний банк України.

Цей перелік суб'єктів права законодавчої ініціативи є вичерпним. Це означає, що будь-яка інша особа або орган можуть в ініціативному порядку розробляти законопроекти або законодавчі пропозиції, але вносяться вони до Верховної Ради лише визначеними Конституцією України суб'єктами права законодавчої ініціативи. Наявність у суб'єкта права законодавчої ініціативи означає, що Верховна Рада зобов'язана розглянути внесений ним законопроект або законодавчу пропозицію [26, с. 185].

Конституція України суттєво обмежує коло суб'єктів права законодавчої ініціативи при перегляді Конституції та внесенні до неї змін і доповнень. Так, законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України тільки Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.

Особа, яка має право законодавчої ініціативи або представляє орган, що має право законодавчої ініціативи, вносить на ім'я Верховної Ради законодавчі пропозиції, законопроекти, поправки (документи законодавчої ініціативи) у письмовій формі за своїм підписом. Законодавчі пропозиції і проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності їх розробки або прийняття, а також характеристику цілей, завдань і основних положень майбутніх законів, вказівку на їх місце в системі чинного законодавства, очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх застосування. У разі внесення законодавчої пропозиції, законопроекту або поправки, реалізація яких потребує матеріальних чи інших витрат за рахунок державного або місцевих бюджетів, додаються їх фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат.

2.2 Законотворча діяльність на проектній стадії

Проектний етап (стадія), тобто прийняття законодавчим органом проекту, це процес в результаті якого він стає законом - документом, що мають вищу юридичну силу. Це головна ланка в законотворчості. Особливий характер має законотворчість при проведення всенародних референдумів; тут закон приймається безпосередньо народом.

Проектна стадія проходить в наступному порядку:

1. Відбувається ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт.

2. Надається доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

3. Здійснюється розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

4. Відбувається внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках -- винесення проекту:

а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.;

б) на всенародне обговорення.

Далі відбувається стадія ухвалення законопроекту, тобто ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні -- 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

Наступна стадія проектного етапу - засвідчувальна, тобто відбувається санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні - 15 днів) [1].

Далі відбувається інформаційна стадія. Під час якої здійснюється промульгація закону, тобто не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави -- указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується. В Україні -- це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

Передостанніми стадіями проектного етапу є наступні:

1. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

2. Опублікування закону -- друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях (в Україні -- «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний вісник України»),

Можливий також додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис. У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента. В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті [26, с.190].

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України - нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

2.3 Особливості внесення змін до Конституції України

Конституція не може не реагувати на зміни, що постійно відбуваються у суспільстві, тому до будь-якої конституції рано чи пізно вносяться зміни. Динаміка суспільного і державного життя неминуче породжує необхідність приведення Основного Закону у відповідність до нових умов, вимагає заміни або скасування застарілих норм. Та така заміна обов'язково має відбуватися тільки за законодавчо передбаченим порядком. Тому є нагальна потреба, принаймні в науковому плані, звернутися до аналізу процедури внесення змін до Конституції України.

Світовій теорії та практиці конституціоналізму відомі такі способи зміни конституції: внесення доповнень до існуючого тексту, скасування певних статей і перегляд тексту. В Розділі ХІІ Конституції України "Внесення змін до Конституції" зазначено, що зміни вносяться шляхом прийняття закону [1].

Більш радикальною формою зміни конституції є її перегляд. За змістом розділу ХІІІ Конституції України, новий Основний Закон не може бути прийнятий, хоча може бути здійснена ревізія (прийняття нової редакції) чинного. Характерно, що у вітчизняній юридичній практиці ревізія звичайних законів здійснюється шляхом прийняття, по суті, нового за змістом закону, поіменованого «закон про внесення змін» до попереднього.

Порядок внесення змін до конституції можна поділити на певні етапи. Перший етап - це утворення установчих зборів, проведення референдуму або організація роботи парламенту за відповідною процедурою. Інколи має місце поєднання цих організаційних форм: наприклад, діяльність парламенту чи установчих зборів поєднується із референдумом. Другий етап - це особлива процедура внесення змін,зокрема, це - прийняття змін кваліфікованою більшістю голосів, повторне схвалення прийнятих змін, розведеність прийняття змін у часі.

Особливістю багатьох конституцій є те, що вони встановлюють неоднаковий порядок внесення змін до різних розділів, частин, глав або навіть положень. Не є винятком і Конституція України. З погляду процедури внесення змін до Конституції України її положення можна поділити на дві частини. Перша частина - положення розділів ІІ, IV-XII, XIV,XV. Процес розгляду і прийняття закону про внесення змін у зазначені вище розділи,аналізуючи ст.155 Конституції України, можна поділити на два етап. Перший етап - це обговорення і попереднє схвалення законопроекту більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Схвалення законопроекту ще не означає його прийняття і є лише попереднім актом, що свідчить про позитивне ставлення до законопроекту більшості народних депутатів. Водночас, таке схвалення законопроекту не виключає можливості подальшого внесення в нього змін і доповнень. Остаточне рішення стосовно законопроекту приймається Верховною Радою України на другому етапі. Схвалений законопроект вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України. Оскільки чергові сесії Верховної Ради України відбуваються два рази на рік і між сесіями є перерва, то встановлений Конституцією порядок дає можливість народним депутатам більш ґрунтовно вивчити законопроект і визначити своє ставлення до нього [25, с. 340].

Друга частина - положення Розділу І («Загальні засади»), Розділу ІІІ («Вибори. Референдум») та Розділу ХІІІ («Внесення змін до Конституції України»). В ці розділи Конституція встановлює ще більш складний порядок внесення змін: законопроект подається до Верховної Ради України Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту, та приймається кваліфікованою більшістю - двома третинами від конституційного складу парламенту. Прийняття закону про внесення змін до Конституції Верховною Радою України ще не означає визнання його чинним законом. Наступний крок - він має бути затверджений всеукраїнським референдумом і тільки після цього набуває чинності. Право призначати референдум з питань зміни Конституції України згідно п.6 ст.106, ст.156 Основного Закону належить Президенту України [1].

Отже, Визначений Основним Законом України порядок внесення змін до Конституції України є самостійною парламентською процедурою, що виключає можливість застосування при розгляді законопроектів про внесення змін до Конституції України інших конституційних положень. Але в зв'язку з тим, що на законодавчому рівні не здійснено класифікації законів, важко розмежувати процедури прийняття «закону» і «закону про внесення змін в Конституцію України». Існує потреба також у прийнятті спеціального закону, який би більш детально визначав процедуру прийняття таких законів. Певним чином Конституційний Суд України своїм Рішенням зв'язав законодавця, оскільки фактично визнав право вето Президента України на закони про внесення змін до Конституції України.

Розділ 3. Пріоритети та особливості розвитку законотворчого процесу в Україні на сучасному етапі

Питання вдосконалення законотворчої діяльності розглядається у контексті додержання принципів законотворчості; розвитку її регламентації; активізації участі у законотворчому процесі його суб'єктів, підвищення їх професіоналізму; встановлення єдиного підходу до структури законотворчого процесу та здійснення ефективної діяльності на кожній з його стадій; уніфікації вимог законодавчої техніки; використання порівняльних досліджень та зарубіжного досвіду; розвитку законодавства.

Поліпшення процесу підготовки і прийняття законів має стати наслідком інтеграції зусиль законодавчої і виконавчої влади - з одного боку, і суспільства - з іншого. Цього вимагають існуючі факти прийняття недостатньо якісних законодавчих актів, які містять суттєві прогалини та положення, що суперечать одне одному. Часом це викликано невиправданим поспіхом при підготовці і прийнятті законів, надмірною деталізацією, що негативно впливає на їх «стабільність» і на реальне застосування законів на практиці [3, с. 90].

На ефективність законотворчого процесу впливає те, що він продовжує розглядатися у відриві від суспільної практики, нагальних інтересів і запитів більшості громадян. Про це свідчить стан українського законодавства, яке ще й досі є невпорядкованим, має неузгоджену внутрішню систему.

Завдання вдосконалення законотворчої діяльності вимагає підняття на якісно новий щабель її наукового, нормативно-правового та організаційного забезпечення, у тому числі за напрямками: додержання принципів законотворчості, визначених юридичною наукою; регламентації законотворчості; створення ефективних механізмів активної участі у законотворчій діяльності її суб'єктів; вироблення єдиного підходу до структури законотворчого процесу (його етапів та стадій), здійснення діяльності, пов'язаної з прогнозуванням і плануванням законотворчості, процесом підготовки, ініціювання та розгляду законопроектів, вивчення питань ефективності законотворчості; вдосконалення чинного законодавства; вироблення єдиних техніко-юридичних та мовно-термінологічних вимог до підготовки проектів законів; підвищення правової культури та професійної підготовки учасників законотворчого процесу; використання порівняльних досліджень та зарубіжного досвіду в законотворчому процесі.

Вкрай необхідними на сьогодні є вдосконалення нормативно-правового врегулювання відносин у сфері законотворчої діяльності, яке ще не повною мірою відповідає вимогам практики. Значна нормативно-правова база у цій сфері (налічується майже 100 актів різної юридичної сили) складається з розгалуженого масиву нормативно-правових актів, які не здатні справляти цілісний правовий вплив на законотворчу діяльність.

Аналіз Конституції України засвідчує відсутність системності регламентування законотворчої діяльності. Положення щодо законотворчості є в різних розділах Основного Закону і мають неоднаковий ступінь деталізації та обсяг.

Нині актуальним є нормативне визначення єдиної методології з питань підготовки проектів законів і врахування всього комплексу проблем, пов'язаних з вимогами до них. Поряд з прийняттям нових законодавчих актів потребує ревізії існуючий нормативно-правовий масив, що регулює законотворчу діяльність: перегляду та скасування застарілих нормативно-правових актів, що не відповідають реаліям сьогодення; усунення суперечності та дублювання окремих норм тощо.

Питання ефективності законотворчості слід розглядати крізь призму наукового, нормативно-правового та організаційного забезпечення діяльності всіх її учасників - суб'єктів законотворчої діяльності.

Особливу увагу необхідно звернути на шляхи підвищення ефективності роботи парламенту як єдиного законодавчого органу держави, зокрема його внутрішньої структури:

- роботу окремих парламентських комітетів можна охарактеризувати невідповідністю їх фракційного складу фракційній структурі парламенту (реалізація принципу пропорційного представництва вимагає зменшення кількості комітетів, для чого слід проаналізувати досвід законопроектної роботи комітетів по кожному з напрямків); різним ступенем професіоналізму членів комітетів (це потребує від партій більш виваженого підходу до висування кандидатів - до списків необхідно включати осіб, що мають належний рівень знань та підготовки і зможуть представляти фракцію відповідно до компетенції будь-якого комітету); нерівномірним обсягом функціонального навантаження на членів комітетів, чи на різні комітети; навантаженням подібними питаннями кількох комітетів різної компетенції; недостатнім залученням науковців для надання кваліфікованої правової допомоги при підготовці найважливіших законопроектів (потребує також створення правова база для залучення науково-дослідних та аналітичних установ);