Система права

Повертаючись до характеристики судової системи, слід зазначити, що діяльність ланок судової системи визначають тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядають справу. Отже, судова інстанція - це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядають у першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції - касаційній. Справи також можуть переглядати в порядку виключного провадження. Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи в передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів.

У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних і цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом.

Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов, ухвалених апеляційними судами в першій інстанції, відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 26) утворено Апеляційний суд України. Апеляція - це основний спосіб перегляду судових рішень у цивільних, кримінальних і господарських справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в Україні, зокрема його досить докладно врегульовано в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), де апеляцію визначено як "правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді". Як універсальний спосіб оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, апеляція набула законодавчого закріплення в Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.) і деякий час застосовувалась у судочинстві України після проголошення нею незалежності в 1917 році. Згодом, у радянський період, інститут апеляції припинив своє існування, а натомість було введено інститут касації, що за змістом суттєво відрізнявся від однойменного інституту європейського та світового процесуального законодавства. В результаті проведення так званої малої судово-правової реформи апеляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни. "Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків цивільних і кримінальних справ. Апеляційні суди будуть розглядати апеляції на ці 90 відсотків рішень, а справи, в яких сторони не погоджуються з рішенням апеляційної інстанції, направлятимуться до касаційного суду".

Верховний Суд України в межах своїх повноважень розглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом, а також здійснює інші повноваження, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.

Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть виступати ні як касаційна, ні як апеляційна інстанція. Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами в порядку виключного провадження. Такий порядок встановлено в кримінальному й цивільному судочинстві та під час вирішення господарських спорів.

Суди загальної юрисдикції утворює й ліквідує Президент України відповідно до Закону "Про судоустрій України" за поданням Міністра юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду. Підставами для утворення чи ліквідації є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України.

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України й своїм найменуванням.

13. Суди загальної юрисдикції

Стаття 125 Конституції України встановлює побудову системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності та спеціалізації. Якщо територіальний принцип відбиває адміністративно-територіальний поділ держави і є традиційним, то принцип спеціалізації є порівняно новим для судової системи України. Він передбачає формування у майбутньому спеціалізованих судів з окремих галузей права (кримінальних, цивільних, адміністративних, фінансових та інших судів) на чолі з відповідними вищими судами.

Відповідно до Закону України "Про судоустрій України", який був прийнятий у лютому 2002 року, спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. На сьогодні функціонують лише господарські суди. На формування системи адміністративних судів зазначений Закон дає три роки. Закон також встановлює, що до їх утворення розгляд справ, віднесених до підсудності адміністративних місцевих судів, здійснюють місцеві загальні суди, а справ, що належать до підсудності адміністративних апеляційних судів та Вищого адміністративного суду України, - відповідні загальні апеляційні суди та Касаційний суд України в порядку, встановленому процесуальним законом. Це здійснюється шляхом запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції, в тому числі утворення відповідних судових колегій.

Система судів загальної юрисдикції України

Відповідно до Закону України "Про судоустрій України", який набрав чинність і був введений у дію з червня 2002 року, систему судів загальної юрисдикції складають:

місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Місцеві суди

Місцеві загальні суди - розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.

Місцеві господарські суди - розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Місцеві адміністративні суди - розглядають адміністративні справи, пов'язані із правовідносинами в сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.

Апеляційні загальні суди, Апеляційний суд України

Апеляційними загальними судами є апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. 20 серпня 2001 року Президентом України був виданий Указ "Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів", відповідно до якого апеляційні суди утворюються на базі Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських судів.

До повноважень апеляційних судів належать:

розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; розгляд по першій інстанції справ, визначених законом (крім апеляційних господарських судів); ведення та аналіз судової статистики, вивчення і узагальнення судової практики; надання методичної допомоги у застосуванні законодавства місцевим судам.

До повноважень Апеляційного суду України належить розгляд справ в апеляційному порядку, що віднесені до його підсудності, відповідно до вимог процесуального закону.

Касаційний суд України

Касаційний суд України здійснює наступні повноваження:

розгляд в касаційному порядку справ, віднесених до його підсудності, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом; ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики; надання методичної допомоги у застосуванні законодавства судам нижчого рівня.

Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менше трьох суддів.

У складі Касаційного суду України діють судова палата у цивільних справах; судова палата у кримінальних справах; військова судова палата. Для вирішення організаційних питань у Касаційному суді України діє президія.

Вищі спеціалізовані суди

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є такі:

Вищий господарський суд України;

Вищий адміністративний суд України;

інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України.

Відповідно до статті 39 Закону України "Про судоустрій України" вищий спеціалізований суд України наділений такими повноваженнями:

розгляд в касаційному порядку справ відповідної судової юрисдикції, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом; ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики; надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; надання спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

Для вирішення організаційних питань у вищому спеціалізованому суді діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів даного суду, обраних до складу президії. Для вирішення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.

Верховний Суд України

Відповідно до частини другої статті 125 Конституції України Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя та забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Згідно з частиною другою статті 47 Закону України "Про судоустрій України" Верховний Суд України наділений такими повноваженнями:

розгляд у касаційному порядку рішень загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; перегляд у порядку повторної касації всіх інших справ, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розгляд інших справ, пов'язаних із виключними обставинами; надання судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнання нечинними роз'яснень Пленуму вищого спеціалізованого суду; звернення до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики, ознайомлення в судах з практикою застосування законодавства; вирішення питань, у межах своїх повноважень, що випливають з міжнародних договорів України; представлення судів загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав.

У складі Верховного Суду України діють:

Судова палата у цивільних справах;

Судова палата у кримінальних справах;

Судова палата у господарських справах;

Судова палата в адміністративних справах;

Військова судова колегія.

У Верховному Суді України діють Президія та Пленум Верховного Суду України.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.

14. Конституційний Суд України

Статус Конституційного Суду України визначається статтями 147-153 Конституції України та Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень. Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо:

- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

- офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення й висновки Конституційного Суду України з зазначених питань є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Питання про конституційність зазначених нормативних актів розглядаються за зверненнями:

Президента України; не менш як 45 народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо було порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду, ухвалення чи набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність од дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.

Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки

Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на

9 років без права бути призначеним на повторний строк. Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк. Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996р. складається з 4 розділів, 16 глав (95 статей, 9 прикінцевих і перехідних положень).

15. Конституційне подання та конституційне звернення

Конституційне подання - це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання неконституційним правового акта (його окремих положень), про визначення конституційності міжнародного договору або необхідності офіційного тлумачення Конституції України та інших законів. Суб'єктами права щодо конституційного подання є:

Президент України;

не менш ніж 45 народних депутатів України;

Верховний Суд України;

уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України, законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. 

Суб'єктами права щодо конституційного звернення є:

громадяни України;

іноземці;

особи без громадянства;

юридичні особи.

У конституційному поданні чи зверненні повинні зазначатися такі дані: для подання - повне найменування органу чи посадової особи, які направляють конституційне подання; для звернення - прізвище, ім'я та по батькові громадянина України, особи без громадянства чи іноземця, адреса, за якою особа проживає, або повна назва та місце знаходження юридичної особи;

відомості про представника (особу) за законом або уповноваженого за дорученням;

для подання - повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування правового акта, конституційність якого оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення; для звернення - статті (окремі положення) Конституції України або закону України, які повинен розтлумачити Конституційний Суд України;

для подання - правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні; для звернення - обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України;

дані щодо інших документів та матеріалів, на які посилаються суб'єкти конституційного подання (звернення) (копії цих документів і матеріалів додаються);

перелік матеріалів та документів, що додаються. Конституційне подання, документи та матеріали до нього повинні подаватися у трьох примірниках.

16. Загальна характеристика трудового права

Трудове законодавство регулює трудові відносини між працівниками і власником підприємств, установ і організацій незалежно від форми, виду діяльності та галузевої належності.

Основні трудові права людини і гарантії їх реалізації закріплює Конституція України.

Галузь трудового права відрізняється різноманіттям джерел, серед яких: міжнародні договори, зокрема, конвенції Міжнародної Організації Праці, нормативно - правові акти, нормативні договори. Основний нормативно - правовий акт у цій галузі права - Кодекс законів про працю України, що був прийнятий 10 грудня 1971 р. і з того часу неодноразово піддавався змінам і доповненням. Кодекс законів про працю України регулює найбільш важливі аспекти трудових правовідносин, а саме:

1) порядок укладання і виконання колективного договору;

2) порядок укладання і розірвання індивідуального трудового договору;

3) порядок звільнення працівників і наступного їх працевлаштування;

4) тривалість робочого часу і часу відпочинку працівників;

5) засади нормування праці;

6) загальні норми визначення оплати праці;

7) гарантії трудових прав;

8) забезпечення трудової дисципліни;

9) забезпечення охорони праці;

10) порядок вирішення трудових спорів;

11) права і повноваження профспілок і трудових колективів. Серед інших нормативно - правових актів, що регулюють трудові відносини, слід назвати закони України «Про охорону праці» (14 жовтня 1992р.), «Про колективні договори та угоди» (1 липня 1993 р.), «Про оплату праці» (24 березня 1995р.), «Про відпустки» (15листопада 1996р.).

17. Поняття трудового договору та його види

Трудовий договір - це угода між працівником, з однієї сторони, і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, з іншої. За цією угодою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуватися внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи й передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Зміст трудового договору складають його умови, що визначають права й обов'язки сторін. Розрізняють два види умов трудового договору залежно від порядку їх встановлення: додаткові, що встановлюються за згодою сторін (наприклад, тривалість робочого часу) й обов'язкові - це ті умови, без погодження яких договір вважається не укладеним. У трудовому договорі передбачаються найбільш важливі умови, зокрема, трудова функція працівника, місце роботи і посада, розмір заробітної плати та інше.

Закон дозволяє працівникові укладати трудовий договір на одному або одночасно на декількох підприємствах, установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, трудовим договором або угодою сторін.

Трудовий договір може бути: 

а) безстроковим - укладається на невизначений строк;

б) строковим - укладається на певний строк, що встановлюється за згодою сторін; 

в) на час виконання певної роботи.

У тих випадках, коли в трудовому договорі строк його дії не обумовлюється, вважається, що він укладений на невизначений строк. Строковий трудовий договір перетворюється в безстроковий, якщо після закінчення раніше обумовленого строку трудові відносини продовжуються і ні власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, ні працівник не проявили ініціативи для їх припинення.

Особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, обов'язки та відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організація праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі достроково, можуть встановлюватись угодою сторін.

18. Порядок прийняття на роботу

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов трудових відносин. Договір може укладатись з особою, що досягла шістнадцяти років.

У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть прийматися на роботу особу, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушає процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

При влаштуванні на роботу працівники зобов'язані подати трудову книжку і паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Особи, які вперше шукають роботу і не мають трудової книжки, повинні пред'явити довідку з будинкоуправління (ЖЕК) або сільської Ради про останнє заняття, паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку. Неповнолітні, яким ще не виповнилось шістнадцяти років, замість паспорта подають свідоцтво про народження. Військовослужбовці, звільнені із Збройних Сил України, Національної Гвардії України, Служби безпеки України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, подають військовий квіток.

Звільнення з місць відбування кримінального покарання зобов'язані подати довідку про звільнення.

Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Переважною, відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП, є письмова форма, додержання якої є обов'язковими при організаційному наборі працівників; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; в інших випадках, передбачених законодавством України.

В письмовій формі укладається трудовий договір про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, а також коли приймаються на роботу неповнолітні.

При письмовій формі трудовий договір укладається в двох примірниках, з яких один знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в письмові формі необхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній формі.

Укладення трудового договору в будь-якій формі оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженим ним органом про зарахування працівника на роботу.

Частиною 3 ст. 24 КЗпП передбачено, що трудовий договір вважається укладеним тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Але при цьому необхідно враховувати, що виконання роботи без видання наказу чи розпорядження доручено службовою посадою, яка має право приймати на роботу або коли робота виконувалась з її відома.

В наказі про прийняття на роботу зазначається прізвище, ім'я по-бітькові особи, посада чи робота, на яку приймають працівника, з якого числа він приступає до роботи і розмір оплати за працю.

В наказі може бути також вказано про встановлення випробувального строку ( ст. 23 КЗпП):

безстроковий, що укладається на невизначений строк;

на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця (ст. 27 КЗпП). Щодо інших працівників строк випробування не може перевищувати трьох місяців. За погодженням з відповідним комітетом профспілки строк випробування може встановлюватись до шести місяців. До шести місяців може встановлюватись випробування при прийнятті на державну роботу.

З наказом про прийняття на роботу працівник має бути ознайомлений під розписку із зазначенням дати такого ознайомлення.

Необґрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняється. Власник має право запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є родичами(батьки, подружжя, брати, діти) чи свояки (батьки, брати, сестри), якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.

При прийнятті на роботу для виконання окремих видів трудової діяльності встановлено спеціальні правила. Так, прийняття на державну службу на посади третьої-сьомої категорії здійснюється переважно на конкурсній основі. Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців регулюється Положенням, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. постановою № 782.

Заміщення певних посад здійснюється шляхом виборів. Судді районних(міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідно обласними, Київською і Севастопольською міськими народними депутатів.

Прийняття керівника державного підприємства, що перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється міністерством, відомством або іншим органом, уповноваженим управляти цим підприємством, шляхом підписання контракту і призначення його на посаду.

19. Припинення трудових правовідносин

Термін припинення трудового договору є найбільш широким за об'ємом і охоплює всі випадки закінчення дії трудового договору, в тому числі за угодою сторін, внаслідок вибуття зі складу підприємства в зв'язку зі смертю та ін.

Розірвання трудового договору торкається лише випадків, коли трудовий договір припиняється з ініціативи будь-якої з його сторін.

Звільнення - термін, якому відповідає процедура технічного оформлення вже припинених трудових відносин. Проте термін "звільнення" застосовується також до всіх випадків припинення трудового договору.

Припинення трудового договору є правомірним лише за наявності наступних умов:

1) за передбаченими у законі підставами припинення трудового договору;

2) з дотриманням певного порядку звільнення за конкретною підставою;

3) є юридичний факт щодо припинення трудових правовідносин (розпорядження власника, заява працівника, відповідний акт третьої сторони-суду, військкомату).

Підставами припинення трудового договору є такі обставини, які визначаються законом як юридичні факти для припинення трудового договору. Трудове законодавство України передбачає єдині загальні підстави припинення трудового договору (ст.36 КЗпП). Для деяких категорій працівників у законодавстві встановлений і ряд додаткових підстав (статті37, 41 КЗпП та інші законодавчі акти).

При звільненні працівника в трудову книжку повинні вноситися записи про причини (підстави) звільнення відповідно до формулювання їх у законодавстві і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.

Класифікація підстав припинення трудового договору. Всі підстави припинення трудового договору можна класифікувати в залежності від двох критеріїв:

1)виду юридичного факту, який є причиною припинення;

2)волевиявлення яких саме суб'єктів спричинило припинення трудового договору.

За першим критерієм розрізняється припинення трудового договору в зв'язку з певними подіями (закінчення строку договору, смерть працівника), а за другим - у зв'язку з певними юридичними діями:

взаємне волевиявлення сторін;

ініціатива працівника;

ініціатива власника або уповноваженого ним органу;

ініціатива третіх осіб, які не є стороною трудового договору;

порушення правил прийому на роботу.

Розглянемо ці підстави.

Припинення трудового договору в зв'язку з певними подіями має місце при закінченні строку трудового договору (п.2 cm.36 КЗпП) і в зв'язку зі смертю працівника.

За першою підставою можуть закінчуватися трудові договори, укладені на певний термін, а також на термін виконання певної роботи. Це правило стосується також тимчасових, сезонних працівників і тих, які працюють за контрактом.

Істотним є те, що сам факт закінчення терміну не припиняє трудового договору, якщо працівник і далі продовжує працювати, а власник не заперечує проти цього. Для припинення договору необхідний відповідний акт хоч би однієї зі сторін- заява працівника, розпорядження власника, яким висловлюється бажання припинити трудові відносини.

Якщо із закінченням строку договору трудові відносини фактично продовжуються і жодна зі сторін не вимагає його припинення, то трудовий договір вважається продовженим на невизначений строк.

Законом України від19 січня1995 р. КЗпП був доповнений ст.39-1, згідно з якою трудові договори, які були переукладені один або декілька разів вважаються такими, що укладені на невизначений термін. Це положення не поширюється на випадки, коли строкова форма трудового договору передбачена законодавчими актами і в інших випадках, передбачених ч.2 ст.23 КЗпП.

Необхідно врахувати, що при звільненні за п.2 ст.36 КЗпП певних категорій працівників власник зобов'язаний забезпечити їх обов'язкове працевлаштування. Це стосується вагітних жінок і жінок, котрі мають дітей у віці до3 років (або до 6 років, якщо дитина за медичним висновком вимагає домашнього догляду), самотніх матерів при наявності дитини у віці до14 років або дитини-інваліда. Власник зобов'язаний запропонувати такій жінці роботу на тому ж або на іншому підприємстві. Ці гарантії, передбачені ч. З ст.184 КЗпП, поширюються і на випадки звільнення в зв'язку із закінченням терміну договору вказаних працівників, якщо вони були прийняті за строковим трудовим договором.

При припиненні трудового договору в зв'язку зі смертю працівника власник зобов'язаний видати наказ про виключення працівника з облікового складу підприємства.

20. Робочий час і його види

Робочий час - час, протягом якого працівник, відповідно до закону, колективного і трудового договору, правил внутрішнього трудового розпорядку організації, повинен виконувати доручену йому роботу у встановленому місці. Основним виміром тривалості робочого часу за чинним законодавством є робочий тиждень, під яким розуміють тривалість робочого часу у годинах протягом 7-денного календарного тижня.

Нормальна тривалість робочого часу працівників на підприємствах, в установах, організаціях не може перевищувати 40 годин на тиждень, що є загальною нормою. Для деяких категорій працівників встановлена скорочена тривалість робочого часу, наприклад, для неповнолітніх, для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці й ін. Крім того, скорочений робочий тиждень може встановлюватися за рахунок коштів власника для жінок, що мають дітей віком до 14 років чи дитину-інваліда.

Напередодні неробочих і святкових днів при 40-годинному робочому тижні тривалість щоденної роботи скорочується на 1 годину. Для працівників встановлюється п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними. Поряд із нормальним робочим часом існують інші види робочого часу:

1) скорочений робочий час, передбачений законодавством для певних категорій працівників встановлюється:

- для неповнолітніх (осіб, що не досягли 18-річного віку);

- для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці;

- для інших категорій працівників, чия праця потребує особливих фізичних чи розумових зусиль (вчителі, лікарі та ін.).

Крім того, робота в нічний час (з 10 години вечора до 6 години ранку) і робота напередодні святкових і неробочих днів скорочується на одну годину для всіх категорій працівників;

2) неповний робочий час. Даний вид робочого часу встановлюється трудовим договором. На відміну від скороченого робочого часу оплата праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу. Неповний робочий час може бути за згодою з працедавцем встановлено для будь-якого працівника, але в деяких випадках працедавець зобов'язаний на прохання працівника встановити неповний робочий день чи неповний робочий тиждень:

- для вагітної жінки;

- для жінки, що має дитину у віці до 14 років або дитину-інваліда;

- для особи, що здійснює догляд за хворим членом родини;

3) ненормований робочий день. Даний вид робочого часу є особливою умовою праці, яка допускається законодавством для деяких категорій працівників (адміністративного, управлінського, технічного й господарського персоналу; осіб, праця яких не піддається обліку в часі - консультанти, агенти, інструктори тощо). Тривалість праці цих працівників обмежена не кількістю годин, а колом функціональних обов'язків;

4) надурочна робота. Надурочною вважається робота понад встановлену тривалість робочого часу. Вона допускається у виняткових випадках (соціальне чи стихійне лихо, виробнична аварія, гостра виробнична необхідність). До надурочних робіт заборонено залучати вагітних жінок; жінок, що мають дітей до 3 років; неповнолітніх; осіб, що навчаються в середніх загальноосвітніх школах чи професійно-технічний училищах без відриву від виробництва. Тривалість наднормових робіт не має перевищувати 4 годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

21. Час відпочинку та його види

Час відпочинку - це встановлений законодавством час, протягом якого працівники звільняються від виконання своїх трудових обов'язків і який вони можуть використовувати за своїм розсудом. Трудове законодавство України регулює різні види часу відпочинку для того, щоб працівники змогли відпочити і відновити свої фізичні та душевні сили для роботи. Згідно із законодавством основними видами часу відпочинку є:

- перерви протягом робочого дня;

- щоденний відпочинок;

- щотижневі дні відпочинку;

- святкові та неробочі дні;

- відпустки.

За загальними правилами працівникам повинна надаватись перерва для відпочинку та харчування тривалістю не більше двох годин (обідня перерва). Цю перерву працівники можуть використовувати за своїм розсудом і навіть за межами місця роботи. Основна перерва для відпочинку й харчування повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку й закінчення обідньої перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. Ці перерви в робочий час не включаються. На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встановити неможливо, працівнику повинна надаватись інша можливість для харчування протягом робочого дня.

Спеціальними нормативними актами встановлені для деяких категорій працівників додаткові, визначеної тривалості перерви для відпочинку, які включаються в робочий час і відповідним чином оплачуються (наприклад, перерви для обігрівання в холодний період часу, вантажникам).

Другий вид часу відпочинку - це щоденний відпочинок (відпочинок між робочими днями), тобто період після закінчення робочої зміни і до її початку на наступний робочий день. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочого дня та режиму роботи. Він повинен бути не менший (в два рази), ніж тривалість робочого часу в день чи зміну.

Третій вид часу відпочинку - це щотижневий відпочинок або вихідні дні. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідні дні на тиждень, при шестиденному робочому тижні - один вихідний день.

Тривалість щотижневого відпочинку повинна бути не менша як 42 години. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації та, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем.

На підприємствах, в організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування (магазини, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів. На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня, почергово, згідно з графіком змінності, що затверджений власником або уповноваженим ним органом, за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні забороняється. Тільки у виняткових випадках, передбачених законодавством, і тільки з дозволу профкому дозволяється залучати до роботи у вихідні дні окремих працівників і лише за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу. Четвертий вид відпочинку - святкові і неробочі дні. До них належать: 1 січня - Новий рік; 7 січня - Різдво Христове; 8 березня -Міжнародний жіночий день; 1-2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 24 серпня - День Незалежності України; 1 день (неділя) - Пасха (Великдень); 1 день (неділя) - Трійця.

У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. У святкові дні допускається лише робота, зупинення якої неможливе з виробничо-технічних умов, які викликані необхідністю обслуговування населення (транспорт, зв'язок, лікарні і т. д.), а також невідкладні ремонтні та вантажно-розвантажувальні роботи.

П'ятий вид часу відпочинку - це щорічні відпустки. Щорічна відпустка надається працівникам зі збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Право на відпустку не залежить від місця роботи (державне, колективне підприємство), від займаної посади чи строку трудового договору (безстроковий, строковий чи на час виконання певної роботи). Відпустки надаються тривалістю не менше 24 календарних днів. Порядок вирахування тривалості щорічної відпустки визначається законодавством. Власник підприємства може надавати відпустки більшої тривалості, ніж це визначено законом.

Для окремих категорій працівників можуть встановлюватись відпустки, тривалість яких більша. Зокрема, неповнолітнім щорічна відпустка надається тривалістю 31 календарний день.

Деяким працівникам можуть надаватися додаткові відпустки (наприклад, працівникам, які зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці). Крім того, можуть бути надані відпустки за свій рахунок, тобто без збереження заробітної плати за заявою працівника. Всі відпустки повинні, як правило, використовуватись підряд або частинами, якщо це можливо. Відпустку не можна заміняти грошовою компенсацією, крім випадків, коли особа не використала її і звільняється

Відпустка за перший рік роботи надається працівникам після закінчення одного року безперервної роботи на цьому підприємстві, в установі, організації. За наступні роки відпустка надається протягом року згідно з черговістю. Для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством, працівникам надається творча відпустка.

22. Дисциплінарна відповідальність працівників

Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю. У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни. Щодо окремих працівників, які порушують трудову дисципліну, в необхідних випадках застосовуються заходи дисциплінарного та громадського впливу.

Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати роботу працівників, створити умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову й виробничу дисципліну, неухильно дотримуватись законодавства про працю і правил охорони праці.

Порушенням трудової дисципліни вважається протиправне, неналежне виконання працівником трудових обов'язків. За невиконання чи неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов'язків на нього може накладатись дисциплінарне стягнення. 

Дисциплінарне стягнення - це передбачена законом міра примусу, що застосовується певним органом до працівника, який порушив трудову дисципліну. Згідно з Кодексом законів про працю за порушення трудової дисципліни до працівника можуть бути застосовані такі стягнення:

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами та положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих працівників й інші дисциплінарні стягнення (наприклад, сувора догана).

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу такого працівника, або вищестоящим органом. Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення і не пізніше 6 місяців з дня вчинення. Днем виявлення проступку, з якого відраховується місячний строк для накладання стягнення, вважається день, коли особі, якій по роботі підпорядкований працівник, стало відомо про порушення дисципліни, незалежно від того, чи наділений він правом накладання дисциплінарних стягнень.

За один і той же дисциплінарний проступок може бути накладено лише одне дисциплінарне стягнення. Перед тим, як накласти дисциплінарне стягнення, власник або уповноважений ним орган повинен взяти від порушника трудової дисципліни письмове пояснення. Якщо працівник відмовляється від пояснень, то власник або уповноважений ним орган це фіксує у відповідному акті та самостійно вивчає умови дисциплінарного проступку.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку, заподіяну ним шкоду і попередню роботу працівника.

Накладання дисциплінарного стягнення оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу і повідомляється працівнику під розписку. Якщо працівник відмовляється підписувати, складається акт про відмову.

Накладання дисциплінарного стягнення працівник може оскаржити до суду або комісії з трудових спорів.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення до працівника не буде застосовано нового дисциплінарного стягнення, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни та виявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року.

Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівників не застосовуються.

Власник або уповноважений ним орган має право замість накладання дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу.

23. Адміністративне право як галузь права

Адміністративне право - це галузь права (сукупність правових норм), регулююча з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядливої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів, а також в процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично владних повноважень.

Адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини у сфері державного управління, розвиває і укріплює його демократичні основи. Адміністративному праву належить особлива роль в механізмі правового регулювання - воно виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами в суспільстві. Інакше кажучи, адміністративне право - це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмету, методу регулювання і структурними особливостями (системою розміщення нормативного матеріалу).

Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, що виникають в процесі реалізації функцій державного управління, у зв'язку із здійсненням широкої і різноманітної виконавчої і розпорядливої діяльності.

Адміністративному праву властиві певні рамки правового регулювання - це сфера діяльності виконавських органів і суспільні відносини управлінського характеру, які складаються в цій сфері. Вони виникають, розвиваються і припиняються між: вищестоящими і нижчестоящими органами виконавчої влади (між Кабінетом Міністрів України і обласною державною адміністрацією); органами виконавчої влади і підлеглими ним підприємствами, установами, організаціями (між Міністерством освіти і науки України і ректором вищого учбового закладу); органами виконавчої влади, не зв'язаними безпосереднім підпорядкуванням (між Міністерством охорони здоров'я України і Міністерством освіти і науки України); органами управління і органами громадських організацій (між обласною державною адміністрацією і президією обласної ради профспілок); органами виконавчої влади і громадянами (між районним відділом внутрішніх справ і громадянином, який притягується до адміністративної відповідальності).

Для вказаних суспільних відносин характерний органічний зв'язок з цілями державного управління і тому в них, як правило, бере участь орган державного управління або посадова особа, що представляє цей орган і наділене певними повноваженнями по здійсненню виконавчої і розпорядливої діяльності.

Управлінські відносини можуть складатися у зв'язку з внутрішньо-організаційною діяльністю управлінського характеру інших державних органів, їх посадових осіб. Наприклад, прокурор області керує роботою міських і районних прокурорів, здійснює підбір і розміщення кадрів, контроль за виконання покладених на них повноважень і ін. Проте ця діяльність прокурора є допоміжною щодо основної, оскільки вона направлена на забезпечення умов для нормального здійснення покладених на прокуратуру Конституцією України функцій. Те ж саме можна сказати і про управлінську діяльність судових органів як допоміжною щодо правосуддя.

Специфічні управлінські відносини виникають і розвиваються в процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично владних повноважень. Так, представники громадських організацій мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, відповідальність за здійснення яких передбачена статтями 51, 132, 179 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Очевидно, що повноваження такого роду реалізуються за межами внутрішнього життя громадських організацій і тому носять зовнішній характер.

Отже, ми розрізняємо два типи управлінської діяльності: виконавчо-розпорядчу, здійснювану органами виконавчої влади, і управлінську, здійснювану іншими державними органами і громадськими організаціями. Загальне між ними полягає в збігу формальних моментів (підбір кадрів, контроль і перевірка виконання і т.п.), а відмінність між ними пов'язана з характером діяльності, її значенням в механізмі здійснення функцій держави. Передбачається, що ця відмінність є визначальною.

24. Суб'єкти адміністративних правовідносин

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних і юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління.

Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

Президент України;

державні органи виконавчої влади;

державні службовці;

громадяни України, іноземці й особи без громадянства;

система місцевого самоврядування;

об'єднання громадян .

25. Адміністративні правопорушення

Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.

В законодавстві поняття "адміністративне правопорушення" сформульоване в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли правопорушення за своїм характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідальності.

Отож, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: суспільну небезпеку, протиправність, винність і покарання.

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія - це активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання, користування без дозволу радіопередавачем тощо). Бездія - пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян і осіб без громадянства та оформлення для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у свої нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас, адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядкові, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення є на ступінь нижчим, аніж скоєння злочину.