Система права

Види юридичної відповідальності. Поняття держави та її функції. Конституційне право як галузь права. Конституційно-правовий статус людини і громадянина. Повноваження Президента України. Поняття та принципи кримінального права, співучасть у злочині.

Рубрика Государство и право
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 10.01.2012
Размер файла 164,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загально-соціальне явище право характеризується певною свободою та обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені, охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та Існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право - це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

* право - це система правових норм;

* це - правила поведінки загального характеру;

* ці правила мають загальнообов'язковий характер;

* вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

* формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

* установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

* у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

* правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Кожне право, як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, - між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.

2. Джерела права

Правила поведінки, що встановлюються державою, що є правовими нормами, завжди виражаються у вигляді певних форм, які називаються джерелами права.

Джерела (форми) права - способи закріплення і зовнішнього вираження правових норм.

Правові норми не можуть існувати без їх зовнішнього прояву. Зовнішня форма права тому є спосіб встановлення правових норм. Для цього і використовується поняття "джерело права" - спеціальний правовий термін, яким позначають зовнішні форми вираження юридичних норм.

Виділяють такі основні форми (джерела) права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - історично сформоване шляхом багаторазового повторення правило поведінки, яке взято під охорону державою як джерело права. Звичаї складаються в процесі життєдіяльності суспільства. Санкціоновані звичаї набувають характеру загальнообов'язкових правил поведінки. Приклад давніх правових звичаїв - джерела рабовласницького права: Закони XII таблиць (Стародавній Рим V ст. до н.е.), Закони Драконта (Афіни VII ст. до н.е.) та ін.

Найчастіше звичаї не закріплюються в їх якості державою, а виступають основою для правотворчої діяльності державних органів, що виражається у виданні нормативно-правових актів.

В даний час, коли головним і переважним джерелом права вважається закон, правовий звичай не має серйозного значення як джерело права.

Судовий прецедент - судове рішення по конкретній юридичній справі, якій держава надає загальнообов'язкове значення. Суть судового прецеденту в тому, що винесена судом у конкретній справі рішення та його обґрунтування стає правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні аналогічного справи. Фактично таке рішення набуває чинності правової норми.

Судовий прецедент - більш поширений, ніж правовий звичай, джерело права в сучасному світі. Прецедентна форма права широко використовується в Англії, США, Канаді. Тут судовий прецедент лежить в основі всієї англосаксонської правової системи. У країнах романо-германскою системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення закону. Проте прецедент часто має значення для вирішення питань застосування права, заповнення прогалин у законі і т.д.

Визнаючи судовий прецедент джерелом права, не можна не відзначити, що практика, представляючи об'єктивувати досвід реалізації права, все ж таки не повинна встановлювати первинні норми, вносити доповнення та виправлення до загальних нормативні приписи. Її роль суто службова, допоміжна - конкретизувати в процесі тлумачення юридичні норми з урахуванням даної обстановки в рамках застосування права1.

Нормативно-правовий акт - це акт правотворчості, в якому містяться норми права. Серед сучасних джерел права нормативно-правовий акт займає провідне місце.

3. Галузі та правові інститути

Галузі:

Державне (конституційне) право - провідна галузь права та законодавства, що криє в собі систему правових норм, інститутів і нормативно-правових актів, які закріплюють і регулюють відносини народовладдя, основи конституційного ладу України, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів та організації місцевого самоврядування в Україні.

Адміністративне право - система адміністративно-правових норм, які закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто підзаконної виконавчої та розпорядчої діяльності органів держави, що спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Фінансове право - система правових норм, які регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері збирання та використання державних коштів і коштів місцевого самоврядування.

Трудове право - система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне суспільство.

Цивільне право - сукупність правових норм, які регулюють майнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих відносин.

Шлюбно-сімейне право - система правових норм, які регулюють правовідносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, опіки і піклування та реєстрації актів громадянського стану.

Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспільних відносин, які виникають у сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби в житлі.

Екологічне право - система правових норм, які регулюють суспільні відносини між людьми у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища.

Підприємницьке право - система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері підприємництва, тобто самостійної, ініціативної, систематичної на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і торгівлі з метою одержання прибутку.

Кримінальне право - система кримінальних норм, установлених законодавчим органом, що визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами, які вид і міра покарання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.

Земельне право - система правових норм, які регулюють правовідносини у сфері володіння, розпорядження й користування землею, визначають землі сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового і водного фондів, землі запасу.

Юридичний процес - система взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначення інших суб'єктів, що виражається у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (документи чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальними нормами.

Конституційне процесуальне право - система правових норм, які регулюють порядок проведення конституційного провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків Конституційного Суду України.

Адміністративне процесуальне право - система адміністративних процесуальних норм, які регулюють порядок реалізації норм адміністративного права.

Кримінально-процесуальне право - система кримінально-процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і попереднього слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.

Цивільно-процесуальне право - система цивільно-процесуальних норм, які регулюють порядок судового розгляду і винесення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, житлових, земельних та деяких інших справах та організація виконання ухвалених рішень.

Арбітражне процесуальне право - система арбітражно-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнання суб'єктів господарської діяльності банкрутами.

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі складаються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взаємозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут права - система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права - необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Наприклад, галузь конституційного права - «інститут громадянства», «інститут виборчого права» та ін. Галузь цивільного права - інститути «купівлі-продажу», «представництва», «спадкування», «відшкодування шкоди», «дарування» та ін. Галузь кримінального права - інститут «необхідної оборони», інститут «крайньої необхідності», інститут «затримання особи, яка явно вчинила суспільне небезпечне діяння» та ін. Галузь екологічного права - інститут права власності на природні ресурси і об'єкти, інститут природокористування, інститут правової охорони природних ресурсів і навколишнього середовища і т.д.

Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими. Головне призначення інститутів права - у межах своєї групи однорідних суспільних відносин забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.

Наведемо класифікацію інститутів права.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

- галузеві (інститут спадкування);

- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні правопорушення, інститут приватної власності).

Інститути права за функціональною роллю:

- регулятивні (інститут міни);

- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальні (інститут підряду);

- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють

4. Види юридичної відповідальності

Юридична відповідальність - це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності. Юридична відповідальність - це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень. Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права. Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедливості. В ст.66 Конституції закріплено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Види юридичної відповідальності можна розрізняти по суб'єктах її покладання, по характері застосовуваних санкцій (штрафні, правовідновлювальні), по галузевій приналежності:

карна ( є слідством тільки злочину, її вид і міру визначає тільки суд, кримінально-правові санкції визначаються тільки карним законом);

адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення);

дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини, є правовою формою впливу на порушників трудової, службової, військової, навчальної дисципліни);

матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними підприємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків, припускає відшкодування прямого дійсного збитку («упущена вигода» не відшкодовується), підрозділяється на обмежену, повну, підвищену);

цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення, тягне наслідки майнового й компенсаційного характеру, заснована на принципі повного відшкодування шкоди, припускає відшкодування збитків у вигляді позитивного збитку ( наприклад, втрата, ушкодження майна) і упущеної вигоди (неодержаних доходів),підрозділяється на договірну й позадоговірну).

Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімейної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відповідальність.

5. Поняття держави та її функції

Держава - це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких ґрунтується на певному типі виробничих відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація - об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація - об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація - об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація - об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація - є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація - внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними. Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загально-соціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності. Функції держави за засобами її діяльності: - законодавча; - виконавча (управлінська); - судова; - правоохоронна; -інформаційна. Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції - забезпечують внутрішню політику держави:

1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя; 2) економічна - регулювання сфери економічних відносин створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки; 3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків; 4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики; 5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу; 6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини; 7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації; 8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційною ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні. Зовнішні функції - забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; 2) економічна - встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки; 3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті; 4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном; 5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами; 6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і військовими засобами; 7) підтримання світового правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

6. Конституційне право як галузь права

Конституційне право України - провідна галузь права України. Вона являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні. Отож, предметом галузі конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні - державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме; стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета галузі конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності і механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування. Отже, конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Виходячи з цього, а також із викладеного вище, можна стверджувати, що вони: мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною чи підприємницькою діяльністю або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер. Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і т. д. Конституційно-правова норма - загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони: - регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя; - встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права; - мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм; - відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію. Метод конституційно-правового регулювання - сукупність способів і засобів, із допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого та опосередкованого регулювання. Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права. Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія, зарубіжна й вітчизняна, становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і зарубіжних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, головними з яких необхідно визнати: історичний, порівняльний, системний, статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний.

7. Конституція України - основний закон держави

Конституція - найважливіший нормативний акт держави, її основний закон. Такої назви не мають жодні інші нормативно-правові акти. Конституція стоїть на першому місці в законодавстві держави і містить у собі вихідні засади національної системи права. Усі правові акти повинні співвідноситися з Конституцією і не можуть їй суперечити. Норми Конституції за юридичними характеристиками є також основоположними для всіх державних органів, службових осіб, громадських об'єднань, громадян. Конституція є основним законом, тому що закріплює: - державний устрій держави, тобто визначає, яке значення в державі належить державній владі, визначає взаємозв'язок і взаємодію політичних партій, влади, релігії, громадських організацій; - взаємовідносини держави та особи, тобто права й обов'язки громадян. Україна дотримується Загальної декларації прав людини, яку вона ратифікувала; - відносини, пов'язані з організацією адміністративно-територіального устрою держави, тобто поділ території на райони, області, Автономну Республіку Крим; - відносини, що регулюють порядок організації, систему і компетенцію державних органів. Конституція приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом шляхом референдуму. Діюча Конституція була прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року і складається з 15 розділів. I. Загальні засади. Закріплюються принципи конституційного ладу в Україні. II. Права, свободи та обов'язки людини й громадянина. Регулюються питання, пов'язані з основами правового статусу людини і громадянина. III. Вибори. Референдум. Регулюються питання, пов'язані з прямим народовладдям: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення та обмеження щодо референдумів. IV. Верховна Рада України. Визначається правовий статус Верховної Ради України. V. Президент України. Визначається місце і роль Президента в державі, окреслюється коло його відповідальних повноважень, регламентується порядок обрання Президента та припинення його посадових функцій, форми співпраці Президента з органами законодавчої влади, участі у формуванні судової влади. VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади. Регламентуються основні повноваження Кабінету Міністрів України та місцевих держадміністрацій. VII. Прокуратура. Регулювання діяльності прокуратури в окремому розділі означає, що виконання покладених на них функцій є самостійним видом державної діяльності. VIII. Правосуддя. Закріплюються основні гарантії незалежності суддів. Визначаються основні засади судочинства. Тут не відтворено всю систему судів, вона буде визначатися галузевим законодавством. IX. Територіальний устрій України. Закріплено принципові основи територіального устрою України, зафіксовано його засади. X. Автономна Республіка Крим. Закріплено статус Автономної Республіки Крим у складі України. XI. Місцеве самоврядування. Конкретизуються положення загальних засад конституційного ладу в Україні з питань місцевого самоврядування. XII. Конституційний Суд України. Затверджується правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, порядок обрання та вимоги до суддів Конституційного Суду України, компетенція Конституційного Суду України. XIII. Внесення змін до Конституції України. Визначається порядок внесення змін до Конституції, перегляду її окремих положень. XIV. Прикінцеві положення. Присвячені набуттю Конституцією чинності, тобто введенню її в дію. XV. Перехідні положення. Містяться нові принципи організації суспільства і держави. Закріплюють порядок і строки зміни чинного законодавства, а також строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

8. Конституційно-правовий статус людини і громадянина

Інститут основ правового статусу особи в системі конституційного права України займає провідне місце В розділі III Конституції “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” міститься 48 статей. В нормах цього розділу в правовій формі розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи - це не всі права і свободи, якими володіє людина, а тільки основні, фундаментальні Майже всі демократичні конституції при найповнішому переліку прав і свобод визнають, що за людиною і громадянином залишаються й інші права і свободи. В ст. 22 Конституції України з цього приводу говориться: “Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”.

Конституційні права і свободи є головним елементом конституційних правовідносин. Вони виникають між людиною (громадянином) і державою і означають обов'язок держави захищати і охороняти основні та інші права і свободи кожного окремого громадянина (людини). В той же час Конституція України пов'язує основні права і свободи з обов'язками людини і громадянина. Сукупність основних прав, свобод і обов'язків складає конституційно-правовий статус людини і громадянина Цей статус і є мірою свободи, основою загальної правоздатності людини

9. Законодавча влада в Україні

Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Назва „Верховна Рада” вперше була вжита в радянській конституції 1937 року, але існування представницьких структур влади - давня українська політична традиція, яка періодично відновлювалася протягом сторіч. У давньоруських містах і князівствах Київської Русі в якості представницького органу існувало віче, в часи Запорізької Січі - козацькі ради, пізніше існували сходи по селах та повітах, у 1917-1918 роках діяла Центральна Рада Української Народної Республіки.

Верховна Рада незалежної України розпочинає свій відлік від 16 липня 1990 року. У цей день Верховна Рада Української РСР 12-го скликання проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України. Згідно з цим документом було скасовано ст. 6 Конституції УРСР про керівну роль Комуністичної партії та проголошено розмежування влади на законодавчу, виконавчу та судову як принцип побудови державного механізму.

З 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада одностайно підтримала "Акт проголошення незалежності України", почалося відродження парламенту в нових умовах суверенної держави. У лютому 2000 року Верховною Радою України було прийнято рішення про зміну обчислень її скликань. Відтепер 12-е скликання парламенту, яке працювало на постійній основі з 1990 року по 1994 рік, стало іменуватися першим скликанням Верховної Ради України.

У незалежній Українській державі вибори до Верховної Ради України відбувалися тричі - 1994, 1998 і 2002 року. Народні депутати України І-ІІ скликань обиралися за мажоритарною системою, ІІІ-IV - за змішаною.

Останні вибори до Верховної Ради України відбулися 31 березня 2002 року. 225 депутатів обрано в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, інші 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

Структура

В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому на сучасному етапі відповідає конституційній формі державного устрою України як унітарної держави.

Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на чотири роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. У Голови Верховної Ради України є два заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати.

Основними галузевими органами Верховної ради є її комітети, які здійснюють законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради.

Верховна Рада у межах своїх повноважень може організовувати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Для контролю за використанням коштів Державного бюджету від імені Верховної Ради створюється Рахункова палата.

Депутати

Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги на вірність Україні. Відмова скласти присягу призводить до втрати депутатського мандата.

Народним депутатам гарантується депутатська недоторканість.

Повноваження і діяльність

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові, народним депутатам, Кабінету Міністрів і Національному банку України.

Верховна Рада є повноважною за умови обрання не менше двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада України працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке здійснюється народними депутатами особисто.

Парламент України розпочинає свою діяльність з обрання зі свого складу Голови Верховної Ради України, Першого заступника Голови Верховної Ради України і заступника Голови Верховної Ради України. Також парламент затверджує перелік комітетів, які здійснюють законодавчу роботу.

Закони, прийняті Верховною Радою України, підписує Президент України, який має право вето щодо них.

До основних повноважень і завдань Верховної Ради України належить внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму з визначеного кола питань, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, призначення виборів Президента України, надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладання миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо.

Верховна Рада за пропозицією не менш третини народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від її конституційного складу.

Докладніше про діяльність Верховної Ради України можна дізнатися з розділу IV Конституції України, який регламентує діяльність українського парламенту, а також на офіційному веб-сайті Верховної Ради України.

10. Президент України

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через ЗО днів після офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Президент України має такі повноваження:

* забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

* звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

* виносить рішення про визнання іноземних держав;

* призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

* припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

* призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України;

* припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, виносить рішення про його відставку та ін.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із питань забезпечення безпеки та оборони в Україні.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України, але Конституція України встановлює, що повноваження Президента України припиняються достроково в разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.

При Президенті України функціонує Адміністрація Президента, яка є допоміжним органом, що складається з кваліфікованих наукових консультантів, політиків, правознавців, економістів, їхнє завдання полягає в тому, щоб надавати виважені поради Президентові України для винесення рішень, готувати попередньо проекти документів, проводити експертні оцінювання отриманих даних щодо соціальне-економічного стану суспільства, аналізувати й давати рекомендації для ефективного вирішення існуючих проблем.

У її складі створено консультативно-дорадчі структури: соціально-економічну раду; комісії з політико-правових, зовнішньополітичних питань і т.ін.

Основними завданнями Адміністрації Президента України є:

* організаційне, правове, консультативне, інформаційне та аналітичне забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, здійснення інших конституційних повноважень як глави держави; сприяння Президентові України у забезпеченні узгодженого функціонування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також у вирішенні кадрових та інших питань, віднесених до повноважень Президента України; забезпечення взаємодії Президента України з Верховною Радою України, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян; організація підготовки та опрацювання проектів указів і розпоряджень Президента України, а також проектів законів, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи; проведення експертизи законів, що передаються Верховною Радою України

Право стати Президентом України

Відповідно до закону України «Про вибори Президента України», Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів:

досяг тридцяти п'яти років;

має право голосу;

володіє державною мовою;

проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років.

11. Виконавча влада України

Вищим органом виконавчої влади України є уряд - Кабінет Міністрів України. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і сімнадцять міністрів.

Прем'єр-міністр очолює Кабінет Міністрів і керує його роботою. Прем'єр-міністра призначає Президент за згодою більш ніж половини конституційного складу Верховної Ради. Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра. У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання обов'язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Прем'єр-міністра.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Уряд у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, обов'язкові до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр.

У разі відставки Прем'єр-міністра або прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів у відставку відправляється весь склад уряду.

Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики, а також політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Кабінет Міністрів розробляє проект закону про Державний бюджет України, який затверджується Верховною Радою, та забезпечує його виконання.

Від часу прийняття „Декларації про державний суверенітет України” (16 липня 1990 року.) склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався дванадцять разів. Зараз працює дванадцятий уряд України.

Докладніше про роботу Кабінету Міністрів України можна дізнатися у розділі VI Конституції України, який регламентує роботу українського Уряду, а також на офіційному веб-порталі Кабінету Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади

Крім Кабінету Міністрів, до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один з віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює голова.

12. Судова система України

Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України"). Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність.

Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов'язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов'язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Відповідно до ст. 125 Конституції України та ч. 2 ст. 18 Закону "Про судоустрій України" до системи судів загальної юрисдикції належать: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо Касаційного суду України, то згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року Закон "Про судоустрій України" в частині утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Відповідно до адміністративно-територіального устрою судову систему України поділено на ланки. Поняття "ланка судової системи" пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову предметну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розташовані в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.

Судова система загальних судів складається з трьох ланок: 1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові суди гарнізонів; 2) апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських Сил; Апеляційний суд України;

3) Верховний Суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Система господарських судів складається з чотирьох ланок:

1)місцеві господарські суди;

2)апеляційні господарські суди;

3)Вищий господарський суд;

4)Верховний Суд України (Судова палата у господарських справах).

Завданням господарських судів є:

- захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;

- сприяння зміцненню законності в сфері господарських відносин;

- внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Господарські суди сприяють зміцненню законності й протидіють проявам злочинності в економічній сфері. З цією метою постійно направляють окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, у діяльності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується кількість звернень суб'єктів господарювання за захистом своїх порушених прав та інтересів.

Діяльність господарських судів ґрунтується на засадах:

- законності;

- незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення лише законові;

- рівності всіх учасників процесу перед законом і господарським судом;

- гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за наявності обґрунтованих заперечень однієї зі сторін;

- обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду; - змагальності сторін і свободи в наданні ними господарському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості;

- повного фіксування судового процесу технічними засобами в порядку, встановленому законом;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, установлених законом.

Господарські суди є юридичними особами, мають самостійний кошторис, поточний, а за потреби - й інші рахунки в установах банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням. Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких поширено дію Закону України "Про державну службу". Фінансування господарських судів здійснюють за рахунок Державного бюджету України. Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджує Верховна Рада України за поданням Голови Вищого господарського суду України.


Подобные документы

  • Кримінальне право як галузь права й законодавства, його соціальна обумовленість, принципи. Завдання, система та інститути кримінального права. Підстави і межі кримінальної відповідальності. Використання кримінального права в боротьбі зі злочинністю.

    курсовая работа [36,7 K], добавлен 02.01.2014

  • Характеристика нового Кримінального Кодексу України, його основні концептуальні положення. Функції та завдання кримінального права і його принципи. Система кримінального права. Суміжні до кримінального права галузі права. Наука кримінального права.

    реферат [44,6 K], добавлен 06.03.2011

  • Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання. Система кримінального права України. Наука кримінального права, її зміст та завдання. Загальні та спеціальні принципи кримінального права. Поняття кримінального закону.

    курс лекций [143,2 K], добавлен 09.05.2007

  • Поняття, предмет і метод конституційного права України. Особливості конституційного права, як галузі національного права України. Розвиток інституту прав і свобод людини та громадянина. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні.

    реферат [32,4 K], добавлен 29.10.2010

  • Поняття і класифікація конституційних прав і свобод. Особисті права і свободи. Політичні права і свободи. Економічні права і свободи людини і громадянина. Соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина. Основні обов'язки громадян.

    курсовая работа [41,8 K], добавлен 10.06.2006

  • Поняття та види функцій права. Поняття, ознаки та основні елементи системи права. Предмет та метод правового регулювання як підстави виділення галузей в системі права. Поняття та види правових актів. Поняття, функції, принципи та види правотворчості.

    шпаргалка [144,6 K], добавлен 18.04.2011

  • Вивчення сутності конституційного права, як галузі права в системі національного права, як науки і як навчальної дисципліни. Конституційно-правові інститути, норми та відносини і їх загальна характеристика. Система правових актів і міжнародних договорів.

    курсовая работа [33,5 K], добавлен 03.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.