Система права

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці - трудове право; агрохімічних норм - земельне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. Вина виступає у двох формах; у вигляді умисної та необережної. Ступінь вини береться до уваги за накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння як адміністративного порушення.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.

26. Поняття суб'єкта та джерела цивільного права

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений уній. Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:

- повна дієздатність;

- часткова дієздатність;

- мінімальна дієздатність;

- обмежена дієздатність;

- визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.

Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам. Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни).

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.

Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т.ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді. Правовими ознаками юридичної особи є:

- організаційна єдність;

- наявність відокремленого майна;

- можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

- здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати; свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва). Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).

Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:

- з моменту затвердження статуту або положення;

- з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;

- з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.

Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб; державні; колективні; орендні; акціонерні, спільні, за участю закордонних суб'єктів приватні; сімейні; релігійні та ін.

Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи - колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації (торгівлі, харчування, будівництва й т.д.).

Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством (наприклад, Законом України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.). До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:

- з моменту її ліквідації;

- з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання). Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняється в такому ж порядку, в якому їх було утворено.

В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).

Джерела цивільного права

Джерело цивільного права - це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках - також звичай та договір.

Цивільне законодавство - це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг:

1 книга - Загальні положення;

2 книга - Особисті немайнові права фізичних осіб;

3 книга - Право власності та інші речові права;

4 книга - Право інтелектуальної власності;

5 книга - Зобов'язальне право;

6 книга - Спадкове право.

При прийнятті ЦК України з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий - у 1964 p.).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57-74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92-103 СК), Кодекс законів України про працю - норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24' КЗпП), Житловий кодекс - норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України - норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства України також можуть належати і нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома вага таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, якщо немає регламентації нормами вітчизняного законодавства, а також, якщо така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту.

Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При чому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (чч. 2, 3 ст. 8 ЦК). Однак таку свободу врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежено у випадку, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також зупинитись і на актах, що їх видає судова гілка влади, та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До системи судів в Україні належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України відповідно до ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Щодо загальних судів, то вони представлені розгорнутою системою відповідних судових органів, найвищим серед яких є Верховний Суд України. Акти, які приймає Верховний Суд України, наприклад, роз'яснення Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики з окремих категорій справ, судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує. Аналогічно вирішується питання і про віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів), оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на всі правовідносини.

Як уже було зазначено, цивільне законодавство регулює відповідні суспільні відносини. Однак з огляду на те, що суспільні відносини весь час змінюються та ускладнюються, має постійно змінюватись і цивільне законодавство, щоб встигати обслуговувати зазначені відносини. Ось чому доволі важливим є визначити "життя" нормативно-правового акта, тобто період, упродовж якого він має силу і є загальнообов'язковий для застосування. Безперечно, що цей період характеризується двома основними категоріями: набрання нормативно-правовим актом чинності і припинення дії нормативно-правового акта.

Набрання нормативно-правовим актом чинності залежить від виду нормативно-правового акта. Наприклад, за загальним правилом, закони набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення. Проте закон може вступити в силу і з іншого дня, якщо це прямо передбачено в ньому, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях, до яких належать "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", "Урядовий кур'єр". Міжнародні договори набувають чинності з моменту прийняття закону про їх ратифікацію. Щодо підзаконних актів, то постанови KM України набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачено самими актами. Якщо ж вони визначають права і обов'язки громадян - то не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, або такі, що мають міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації Міністерством юстиції України або обласними і прирівняними до них управліннями юстиції, якщо в них не встановлено більш пізній строк набрання чинності. Також слід зазначити, що нормативно-правові акти набирають сили одночасно на всій території України і поширюють свою дію на всіх учасників цивільних правовідносин, якщо інше не передбачено в самому нормативно-правовому акті (наприклад, нормативні акти, які поширюють свою дію на територію АРК чи окремі категорії фізичних осіб). При цьому, цивільне законодавство врегульовує відносини, що виникли з моменту набрання цим актом чинності, або так звані "триваючі відносини", тобто ті, які виникли до вступу його в силу та тривають і після цього. А це означає, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи (ст. 5 ЦК).

Припинення дії нормативно-правового акта відбувається в момент:

1) настання конкретної дати, яку прямо передбачено в законі;

2) відміни нормативно-правового акта іншим нормативно-правовим актом рівної юридичної сили;

3) визнання нормативно-правового акта таким, що суперечить Конституції України (є неконституційним);

4) прийняття нового нормативно-правового акта рівної юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

5) прийняття нового нормативно-правового акта вищої юридичної сили, що по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини.

Окрім припинення дії нормативно-правового акта, як кінцевої точки його існування, впродовж "життя" нормативно-правового акту може мати місце і призупинення його дії. Призупинення (мораторій) - це тимчасове припиненням регулювання суспільних відносин конкретним нормативно-правовим актом.

Однак навіть наявність надзвичайно досконалого законодавства не вирішить питання його належного застосування. Насамперед, проблеми застосування пов'язані з тим, що законодавство не може врегулювати всі суспільні відносини. І тому виникає низка суспільних відносин, які залишаються за межами регулювання цивільним законодавством. Чи означає це, що вони взагалі випали з поля зору законодавця? Безперечно ні, оскільки саме для таких випадків законодавець запроваджує так зване регулювання за аналогією. Розрізняють аналогію закону та аналогію права. Аналогія закону має місце, якщо цивільні відносини не врегульовано ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, однак є правові норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. І тому для врегулювання такої прогалини законодавець дозволяє застосовувати положення аналогічних правових норм (п. 1 ст. 8 ЦК). Аналогія права має місце, якщо аналогічних правових норм немає і використати аналогію закону неможливо. У цьому разі, для усунення такої прогалини, а також з метою регулювання таких відносин слід застосовувати загальні засади цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК).

Застосування цивільного законодавства також тісно пов'язане з його тлумаченням. Тлумачення цивільного законодавства - це усвідомлення змісту цивільно-правової норми. Більшість нормативно-правових актів виписані чітко, грамотно та з дотриманням правил юридичної техніки. Проте трапляються нормативно-правові акти, які допускають неоднозначність чи суперечливість у тлумаченні своїх положень. Тому в цьому випадку слід застосовувати низку способів тлумачення. Тут, окрім загально-філософських способів тлумачення (граматичний, логічний, систематичний, історичний тощо) слід застосовувати спеціально юридичні способи тлумачення. Останні поділяють на обов'язкові та необов'язкові для застосування. До обов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів належить офіційне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який його видав) та легальне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить орган, який спеціально для цього вповноважений). До необов'язкових для застосування спеціальних юридичних способів тлумачення можна віднести, наприклад, доктринальне тлумачення, тобто думки вчених, щодо правильності застосування положень відповідного акту цивільного законодавства.

27. Фізичні особи як учасники цивільних правовідносин

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений уній. Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:

- повна дієздатність;

- часткова дієздатність;

- мінімальна дієздатність;

- обмежена дієздатність;

- визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам. Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни).

Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.

Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

28. Юридичні особи як учасники цивільних правовідносин

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді. Правовими ознаками юридичної особи є:

- організаційна єдність;

- наявність відокремленого майна;

- можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

- здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати; свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва).

Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).

Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:

- з моменту затвердження статуту або положення;

- з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;

- з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб; державні; колективні; орендні; акціонерні, спільні, за участю закордонних суб'єктів приватні; сімейні; релігійні та ін.

Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи - колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації (торгівлі, харчування, будівництва й т. д.). Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством (наприклад, Законом України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.). До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:

- з моменту її ліквідації;

- з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).

Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняється в такому ж порядку, в якому їх було утворено.

В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).

29. Право власності

Положення про право власності закріплені Цивільним Кодексом України. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Слід виділити 3 складових права власності - це право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (продати, подарувати, обміняти тощо)

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Суб'єктами права власності є український народ, фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Право власності українського народу:

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону.

Право приватної власності:

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Однак слід зауважити, що законом можуть бути встановлені обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи. Право державної власності:

У державній власності перебуває майно, в тому числі грошові кошти, які належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади.

Право комунальної власності:

У комунальній власності перебуває майно, в тому числі грошові кошти, які належать територіальній громаді.

Управління майном, яке знаходиться в комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

30. Поняття і форми власності України

Власність - економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності - сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

Зокрема, Закон України "Про власність" складається з 8 розділів (57 статей):

Розділ І. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном. Володіння - фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність у особи речі за правом власності) і незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, Що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування - це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження - це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень у особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розглядають такі форми власності:

власність народу України - надра землі, повітряний простір, вод ні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

приватна власність - майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

колективна власність - це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність - це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

31. Зобов`язальне право

Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і зобов`язальні. Майнові відносини - це відносини з приводу належності майна суб`єктам ЦП. Зобов`язальні відносини - це відносини, пов`язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов`язків суб`єктів ЦП. Зобов`язальне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов`язання - це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов`язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов`язання складається з декількох елементів: 1) суб`єкти зобов`язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов`язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов`язання, права та обов`язки сторін).

Речові відносин і зобов`язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов`язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов`язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов`язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов`язання несуть сторони конкретного зобов`язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов`язання.

Зобов`язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов`язання - це зобов`язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов`язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов`язання).

32. Спадкове право

Спадкування - це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов`язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов`язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов`язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт - це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов`язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров`я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова - це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов`язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи - це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини - день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

33. Цивільно-правові договори

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами.

Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору. Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнень згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнень згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Крім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові. До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі.

Випадковими визнаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана.

У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб. Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.). Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.).

Розрізняють договори реальні й консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку). Проста письмова форма застосовується за укладення між собою договорів державними, кооперативними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більше одного року).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою не чинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу.

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набирає чинності з такого дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки - перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

34. Договір купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу - цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (продавець) зобов'язується передати річ (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти цей товар і сплатити за нього певну грошову суму (ціну). До окремих видів договорів купівлі-продажу відносяться: договори купівлі-продажу, договір поставки товарів, договір поставки товарів для державних потреб, договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір енергопостачання, договір продажу нерухомості, договір продажу підприємства. До них застосовуються загальні положення про договір купівлі-продажу, якщо інше не передбачене в самому законодавстві. До купівлі-продажу цінних паперів і валютних цінностей положеннями, передбаченими ЦК, застосовуються, якщо окремим законом не встановлено спеціальні правила їх купівлі-продажу. Таке ж правило поширюється на особливості купівлі та продажу товарів окремих видів, визначених чинним законодавством. Продаж майнових прав охоплюється положеннями, передбаченими ЦК, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. В міжнародному торговельному обороті договір купівлі-продажу регулюються найчастіше Віденською конвенцією про міжнародні договори купівлі-продажу товарів 1980 р.

Згідно ст. 1 Конвенції її положення застосовуються до договорів купівлі-продажу між сторонами, підприємства яких знаходяться в різних державах:

коли договір укладається між контрагентами, що знаходяться в державах - учасницях Конвенції;

коли до відносин сторін договору застосовне, згідно з нормами міжнародного приватного права, право держави - учасника Конвенції.

У відношенні договорів міжнародної купівлі-продажу товарів норми ЦК діють у випадку, якщо сторони повністю або частково виключили застосування Конвенції або коли конкретне питання в Конвенції прямо не вирішується і не може бути врегульоване відповідно до її загальних принципів, а колізійне право відсилає до цивільного права України. У зарубіжних країнах регулювання договору купівлі-продажу товарів здійснюється різними джерелами. Так, для ряду країн континентальної правової системи характерна наявність норм про договір купівлі-продажу одночасно в цивільних і торгових кодексах. У деяких країнах видані спеціальні акти про договір купівлі-продажу, зокрема в Англії - Закон про продаж товарів 1979 р. По праву всіх країн договір купівлі-продажу розглядається як двосторонній, відплатний, консенсуальний. Предмет договору купівлі-продажу будь-якого виду - товар.

35. Договір майнового найму

Договір майнового найму (оренди) - це договір, за яким наймодавець зобов'язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Де двосторонній, оплатний і, як правило, письмовий договір.

За цим договором одна сторона - наймодавець - зобов'язана надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна, і провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Друга сторона - наймач - зобов'язана:

своєчасно вносити плату за користування майном;

користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;

підтримувати найняте майно в належному стані;

провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором;

при припиненні договору найму повернути майно в тому стані, в якому його одержано, з урахуванням нормального зносу або у стані, обумовленому договором.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі Другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Здавання наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця. Різновидами договору майнового найму можна вважати договір оренди. Орендою вважається засноване на договорі тимчасове й оплатне володіння та користування землею, природними ресурсами, підприємствами та іншими майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.

36. Укладення шлюбу

Шлюб - це добровільний союз вільних, рівноправних чоловіка й жінки, який укладається у встановленому законом порядку з метою створення сім'ї. Відповідно до Конституції України шлюб знаходиться під захистом держави. Шлюб - це моногамний союз чоловіка і жінки. Шлюб - це, в принципі, союз на все життя, бо його метою є створення сім'ї, народження й виховання дітей, взаємна моральна і матеріальна підтримка.