Система права

постанова прокурора.

Протест прокурора на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до органу вищого рівня. У такому порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадових особи.

У протесті прокурор порушує питання про скасування акту або приведення його у відповідність закону, а також про припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його народження. Про наслідки розгляду протесту протягом такого самого строку повідомляють прокурору.

У разі відхилення від протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися із заявою до сулу про визнання акту незаконним. Заяву до суду можна подати протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подання такої заяви зупиняє дію правового акта.

Існують такі різновиди протестів прокурора:

у порядку загального нагляду;

у порядку нагляду про скасування або зміну вироку, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили;

про перегляд справи у зв'язку з ново виявленими обставинами.

Пропис прокурора про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником у письмовій формі органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Письмовий пропис вноситься у випадках, коли порушення закону очевидне і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо його не усунути. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляються прокурору.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис прокурору вищої інстанції, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення прокурора вищого рівня є остаточним.

Подання прокурора з вимогами про усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником до державного органу, громадської організацій або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніше як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів щодо усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокурору, який має право взяти участь у його розгляді.

Постанова прокурора в разі порушення закону посадовою особою або громадянином виноситься прокурором або його заступником. Залежно від характеру порушення закону виноситься мотивована постанова про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне порушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлене законом.

У ст.25 Закону визначаються вимоги до документів прокурорського реагування, згідно з яким у протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення, а також що і в який строк посадова особа або орган мають вжити для його усунення.

60. Завдання, система та кадри СБУ

Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Завданнями Служби безпеки України є:

- захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;ї

- попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Служба безпеки України підпорядкована Президентові України та підконтрольна Верховній Раді України.ї Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності й відповідальності перед народом України. В оперативно-службовій діяльності

Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначальності й колегіальності, гласності й конспірації.

Діяльність Служби безпеки України відбувається на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках із метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені в порядку і межах, визначених Конституцією та законами України.

Неправомірне обмеження законних прав і свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Орган Служби безпеки України в разі порушення його співробітниками під час виконання службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав і свобод, відшкодування заподіяної моральної та матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.

Служба безпеки України на вимогу громадян України у місячний строк зобов'язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їхніх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.ї Діяльність партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичні цілі, у Службі безпеки України забороняється.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи. Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку з зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

Організація та порядок діяльності Служби безпеки України регулюються Законом України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992р. Закон складається з 7 розділів (36 статей):

Розділ І. Загальні положення;

Розділ II. Система і організація діяльності Служби безпеки України;

Розділ III, Кадри Служби безпеки України;

Розділ IV, Повноваження Служби безпеки України;

Розділ V , Соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України;

Розділ VІ Контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки України;

Розділ. VІІ Відповідальність за правопорушення у сфері діяльності Служби безпеки України.

Кадри Служби безпеки України

Кадри СБУ становлять: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір зі Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби.

До органів СБУ приймають на конкурсній, добровільній і договірній основі громадян України, здатних за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначають кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджує Голова СБУ. Кількісний склад співробітників СБУ визначає Президент України за поданням Голови СБУ, відповідно до потреб надійного захисту державної безпеки України, в межах встановленого бюджету.

Умови й порядок виконання обов'язків співробітниками-військовослужбовцями СБУ визначають укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширено порядок проходження військової служби в Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці СБУ приймають Військову присягу на вірність народу України. Військовослужбовцям СБУ видають службове посвідчення, вони мають єдину форму одягу, зразки якого затверджує Президент України. Використання військових звань, відзнак, форми одягу й службового посвідчення військовослужбовців СБУ іншими особами тягне за собою встановлену законодавством відповідальність. Трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, регулює законодавство України про працю.

Підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації спеціалістів для СБУ здійснюють відповідно до Закону України "Про освіту" та інших актів законодавства. Для забезпечення професійної освіти кадрів СБУ створює відповідні навчальні заклади, їй підпорядковано Національну академію Служби безпеки України.

Запас СБУ складають військовослужбовці, що вислужили встановлені строки в СБУ, а також інші військовозобов'язані громадяни, зараховані за їхньою згодою в запас СБУ. Зазначені особи перебувають на військовому обліку в регіональних органах СБУ й проходять учбові збори у визначеному законодавством порядку.

61. Поняття нотаріату, вимоги до нотаріуса

Нотаріат в Україні - система органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, в також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші передбачені законодавством нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності. Учинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або мають приватну нотаріальну практику (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, певні визначені законом нотаріальні дії здійснюються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Учинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись в особливих випад-жах також: головними лікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами й головними лікарями будинків для престарілих та інвалідів;

капітанами морських суден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України;

начальниками розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедицій; начальниками, їхніми заступниками з медичної частини, старшими та черговими

лікарями госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; командирами (начальниками) військових частин, з'єднань, установ і закладів; начальниками місць позбавлення волі.

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що має приватну нотаріальну практику, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість. Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних і громадських підприємств та організацій, вдаватися до підприємницької та посередницької діяльності, виконувати іншу оплачувану роботу, крім складання проектів угод і заяв, виготовлення копій документів і виписок із них, давання роз'яснень із питань учинення нотаріальних дій, консультацій правового характеру, а також викладацької та наукової роботи у вільний час. Нотаріус зобов'язаний: виконувати свої професійні обов'язки відповідно до закону і принесеної присяги;

сприяти громадянам, підприємствам, установам та організаціям у здійсненні їхніх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

зберігати в таємниці відомості, одержані ним за вчинення нотаріальних дій;

відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

62. Права і обов'язки нотаріуса

У Законі «Про нотаріат» визначені основні права і обов'язки нотаріусів. Вони можуть здійснювати всі нотаріальні дії, дозволені їм чинним законодавством, складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру, їм надано право витребувати від підприємств, установ, організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій. До основних обов'язків нотаріусів віднесено сприяння особам, які звернулись до них, у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснення їх прав і обов'язків, попередження про наслідки вчинених нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. Нотаріус зобов'язаний здійснювати свої обов'язки відповідно до Закону «Про нотаріат» і складеної присяги. На нотаріусів також покладено обов'язок зберігати в таємниці відомості, одержані ними у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій, а також обов'язок відмовити у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам. Нотаріуси та інші посадови особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержуватися таємниці цих дій. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам і юридичним особам за дорученням або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, які знаходяться в їх провадженні.

Нотаріуси та інші посадові особи, наділені правом вчинення нотаріальних дій, не можуть здійснювати такі дії на своє ім'я та від свого імені, на ім'я та від імені свого чоловіка або своєї жінки, їх та своїх родичів, а також на ім'я та від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, які перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом, або працівників даного органу місцевого самоврядування. Посадові особи органів місцевого самоврядування не мають права здійснювати нотаріальні дії також на ім'я та від імені даного органу. Нотаріальні та прирівняні до них дії, здійснені з порушенням цих правил, є недійсними.

63. Система нотаріальних органів

Чинний Закон України «Про нотаріат» передбачає поділ нотаріусів на державних, які працюють у державних нотаріальних конторах і державних нотаріальних архівах, та нотаріусів, які займаються приватною нотаріальною діяльністю. При цьому слід наголосити, що запровадження інституту приватного нотаріату з одночасним збереженням державного був викликаний об'єктивною необхідністю, що склалася на момент прийняття закону.

Важливими аргументами на користь появи «вільного» нотаріату є зменшення навантаження на державних нотаріусів, зручність для осіб, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій, самофінансування нотаріусами своєї нотаріальної діяльності, а також можливість утворення ними додаткових робочих місць і сплата податків до бюджету. На жаль, ще існує думка, що поділ нотаріусів на державних та приватних є градацією якості надання ними правової допомоги або що документи, оформлені державними нотаріусами, більш якісні або мають більшу юридичну силу порівняно з аналогічними, виконаними приватними нотаріусами. Проте проблемами державного нотаріату залишаються невисока заробітна плата, гірше матеріально-технічне забезпечення і навіть повна відсутність державних нотаріальних контор у певних регіонах через нестачу фахівців, які б мали бажання працювати за таких умов. Крім того, внаслідок переходу до ринкових відносин значно зріс документообіг, а отже, і обсяг завдань, що покладаються на нотаріусів України. Через це виникло багато ускладнень, зокрема, неможливість вчасно завірити документи, отримати консультації тощо. Держава не могла власними силами збільшити кількість державних нотаріальних контор та залучити більше нотаріусів, оскільки це потребувало значних коштів. Найбільш правильним виходом з цієї ситуації і стало започаткування в Україні приватного нотаріату.

Зараз існують прибічники ліквідації державних нотаріальних контор, до аргументів яких належить те, що державні нотаріальні контори утримуються за рахунок бюджету, тому їхнє існування - додатковий тягар для бюджету, тоді як приватні нотаріуси здійснюють свою діяльність на засадах самоврядування. Прихильники ж існування державних нотаріальних контор пов'язують їх існування з можливістю незаможних верств населення отримати нотаріальну допомогу.

Проте, слід відзначити, що співіснування державних та приватних нотаріальних контор доведено часом, і в якості аргументів на користь саме такої системи нотаріальних органів можна привести і позитивний вплив конкуренції між приватними і державними нотаріусами, що має певним чином відображатись на якості і вартості послуг, і те, що приватні нотаріуси не оберуть невигідний нотаріальний округ, і недосконалість законодавства, недостатній контроль з боку держави за діяльністю приватних нотаріусів.

Приватна нотаріальна діяльність являє собою зареєстровану у встановленому законом порядку діяльність особи, яка має свідоцтво про право на зайняття такою діяльністю, організовану на засадах самостійності та персональної відповідальності, з посвідчення прав, а також фактів, що мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій, передбачених законом.

Приватний нотаріус має специфічний статус - він одночасно є посадовою особою, наділеною державною владою, незалежно від того, що він фактично не перебуває на державній службі, та спеціалістом вільної юридичної професії1.

Отже, вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною практикою (приватні нотаріуси). Слід відзначити, що документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

В обласних центрах, містах Києві, Сімферополі та Севастополі діють державні нотаріальні архіви, які є складовою частиною Національного архівного фонду і здійснюють тимчасове зберігання нотаріальних документів.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені статтею 38 Закону України «Про нотаріат», здійсняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів.

Крім того, певні нотаріальні дії (посвідчення заповітів і доручень), згідно із ст. 40 Закону України «Про нотаріат», можуть здійснюватись головними лікарями лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв тощо; капітанами та начальниками експедицій; командирами (начальниками) військових частин, об'єднань, установ і закладів; начальниками місць позбавлення волі та іншими посадовими особами, зазначеними в цій статті.

Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України.

Безпосереднє управління державними нотаріальними конторами, а також контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов'язків здійснюють Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Ради Міністрів АРК, управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.

У ст. 16 Закону України «Про нотаріат» зазначається, що нотаріуси можуть об'єднуватися у регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації. Згідно з цим створена Українська нотаріальна палата, яка є добровільною громадською організацією нотаріусів.

64. Поняття, принципи та органiзацiйнi форми діяльності адвокатури

Ст. 59 Конституції України закріпила право кожного на правову допомогу, одночасно передбачає право кожної особи, коли її справа розглядається в суді, користуватися професійною правовою допомогою. Тому саме ця ст. Конституції проголошує існування одного з найважливіших правових інститутів - адвокатури, основним завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та подання іншої правової допомоги в тому числі представництва громадян, юридичних осіб у судах.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності перебувають у прямій залежності від становища людини у суспільстві і державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії і законності.

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України “ Про адвокатуру “ від 19.12.1992 р. іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатська діяльність в переважній більшості пов'язана із такими напрямами надання правової допомоги як:

надання юридичної допомоги громадянам у кримінальному судочинстві як захисники підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представники потерпілого (потерпілих) цивільних позивачів, цивільних відповідачів.

надання правової допомоги шляхом представництва інтересів позивача, відповідача, третіх осіб у цивільному та господарському судочинстві.

адвокати мають право надавати правову допомогу особам при розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також особам, які притягуються до дисциплінарної відповідальності.

У будь-якій правовій державі адвокату належить особлива роль. Адвокат має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й в інтересах утвердження верховенства права в цілому, утвердження і гарантування прав людини. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на 8-му Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності у суспільстві, яка має поважатися і гарантуватися урядами при розробці національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, органами законодавчої, виконавчої влади, суспільством в цілому. При цьому моральна і юридична відповідальність адвоката за дотримання професійної етики істотно підвищується. Він зобов'язаний суворо дотримуватися вимог професійної етики, визнаних світовим співтовариством та Україною “ Загального кодексу правил для адвокатів Європейського співтовариства “, прийнятого делегацією країн-учасниць у Страсбурзі в жовтні 1988р., Правил адвокатської етики, схвалених ВКК адвокатури при Кабінеті Міністрів України 2.10.1999 р.

Адвокатура, не є правоохоронним органом, однак діяльність цього недержавного об'єднання безпосередньо пов'язана із правоохоронною діяльністю.

В літературі адвокатуру називають також правозахисним органом, ставлячи її в один ряд із Уповноваженим ВР України з прав людини, органами Мін'юсту, нотаріату.

Завданням адвокатури є сприяти згідно Конституції та законів України захисту прав і свобод та представляти законні інтереси фізичних та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі в інтересах якої прийняв доручення.

Згiдно ст. 4. Закону України «Про адвокатуру» адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

1. Принцип верховенства закону (законності). У своїй професійній діяльності адвокат зобов'язаний дотримуватися чинного законодавства України, сприяти утвердженню та практичній реалізації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного захисту і представництва прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення скоєння правопорушень, або іншим чином зумисно сприяти їх скоєнню його клієнтом або іншими особами.

Адвокат не має права в своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству або Правилам.

У своєму приватному житті адвокат також зобов'язаний дотримуватися закону, не вчиняти правопорушень і не сприяти умисно їх скоєнню іншими особами.

У межах дотримання принципу законності адвокат зобов'язаний у своїй професійній діяльності виходити з переваги інтересів клієнтів перед своїми власними інтересами, інтересами колег, партнерів, співробітників, інтересами законних представників клієнтів, або їх опікунів, піклувальників та інших осіб, а також будь-якими іншими міркуваннями.

Адвокат повинен поважати свободу вибору клієнтом адвоката і ні до прийняття доручення, ні в процесі його виконання не вчиняти перешкод до реалізації цієї свободи.

Адвокат у своїй діяльності не повинен порушувати закон, сприяти утвердженню і практичній реалізації принципів верховенства права та закону.

2. Специфіка цілей і завдань адвокатури вимагає як необхідної умови належного здійснення адвокатської діяльності максимальної незалежності адвоката у виконанні своїх професійних прав і обов'язків, що передбачає його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів.

З метою дотримання цього принципу в своїй професійній діяльності адвокат зобов'язаний протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність, бути мужнім і принциповим у виконанні своїх професійних обов'язків, відстоюванні професійних прав та їх ефективному використанні в інтересах клієнтів.

Адвокат зобов'язаний не допускати в своїй професійній діяльності компромісів, що применшували б його незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться з законними інтересами клієнта і перешкоджають належному наданню йому правової допомоги.

Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка ставила б його в юридичну, матеріальну або моральну залежність від інших осіб, підпорядкувала його вказівкам або правилам, які можуть увійти в суперечність з нормами чинного законодавства про адвокатуру або можуть іншим чином перешкоджати вільному і незалежному виконанню адвокатом його професійних обов'язків.

Адвокат не повинен при виконанні доручення клієнта керуватися вказівками інших осіб стосовно змісту, форм, методів, послідовності і часу здійснення його професійних прав і обов'язків, якщо вони суперечать його власній уяві про оптимальний варіант виконання доручення клієнта.

Закон України “Про адвокатуру” окремо закріплює норми, котрі стосуються гарантій адвокатської діяльності. Їм встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимога від адвоката відомостей, котрі складають адвокатську таємницю. По цих питаннях вони не можуть допитуватися як свідки.

Не припускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката в справі.

Кримінальна справа проти адвоката може бути відкрита тільки Генеральним прокурором, його заступниками й обласними прокурорами.

3. Принцип демократизму та гуманності. Адвокатура - важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури - це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури.

4. Принцип конфіденційності. Це найважливіша передумова довірчих відносин адвоката і клієнта а також чи не найважливіша гарантія адвокатської діяльності (тобто адвокатська таємниця). Конфіденційність певної інформації, що охороняється положеннями ст. 4 Закону “ Про адвокатуру” може бути скасована тільки особою, (або спадкоємцями такої фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), в письмовій або іншій зафіксованій формі.

У таємниці адвокат повинен також зберігати зміст консультацій, порад, роз'яснень, та інших відомостей, отриманих ним при здійсненні професійних обов'язків.

Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи і незаконні спроби органів дізнання, досудового слідства і суду допитати адвоката про обставини, що є адвокатською таємницею.

Дані ж досудового слідства, що стали відомі адвокату у зв'язку з його діяльністю у кримінальному судочинстві можуть бути розголошені ним тільки з дозволу слідчого чи прокурора . Адвокати винні у розголошенні відомостей досудового слідства, несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Адвокат зобов'язаний забезпечити такі умови зберігання документів, поданих йому клієнтом, адвокатських досьє та інших матеріалів, що є в його розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, які розумно виключають доступ до них сторонніх осіб.

Адвокат (адвокатське об'єднання) зобов'язаний забезпечити розуміння і дотримання принципу конфіденційності його помічниками та членами технічного персоналу. Адвокату, помічникові адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань, забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Дія принципу конфіденційності не обмежена в часі.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити. Одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Особа, яка має намір займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше як два роки та документ про місце роботи і посаду на момент подання заяви.

Атестаційна палата може в разі потреби витребувати й інші документи для вирішення питання про допуск чи відмову у допуску до складання кваліфікаційних іспитів. Одержані документи атестаційна палата розглядає протягом місяця з дня надходження. За результатами розгляду заяви та документів, зазначених в абзаці першому цього пункту, атестаційна палата приймає одне з таких рішень:

допуск заявника до кваліфікаційних іспитів;

витребування додаткових документів;

відмову у допуску до кваліфікаційних іспитів.

Обов'язковою умовою отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю є здача заявником кваліфікаційних іспитів, які включають відповіді на запитання з галузей права, Правил адвокатської етики, історії адвокатури, законодавства про адвокатуру, внесені до екзаменаційних білетів, запитання членів комісії, а також виконання практичних завдань і складання правових документів відповідно до Програми кваліфікаційних іспитів.

За результатами складання кваліфікаційних іспитів атестаційна палата приймає рішення про:

видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;

відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік. Особі, яка успішно склала кваліфікаційні іспити, на підставі рішення атестаційної палати у строк до одного місяця з моменту прийняття рішення кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури видає свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю за формою, що додається, якщо немає перешкод, пов'язаних із несумісністю.

Під час одержання свідоцтва особо, якій його вручено складає Присягу адвоката України. Якщо особа протягом вказаного строку не одержить зазначена свідоцтво і не складе Присягу адвоката України, рішення про видачу свідоцтва кваліфікаційно-дисциплінарною комісією в установле-ному порядку анулюється.

Адвокати мають право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють на підставі закону та статутів адвокатських об'єднань.

Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного адвокатського об'єднання.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.

Закон України “Про адвокатуру“ закріплює, що адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Їх реєстрація проводиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - паро одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.

65. Види адвокатської діяльності. Вимоги, що предявляються до адвокатів

Адвокати України виконують за Законом такі функції:

дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства;

складають заяви, скарги та інші документи правового характеру;

посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть;

здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;

подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям ;

здійснюють правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства, та інші види юридичної допомоги, передбачені законом.

Професійні права та обов'язки адвоката передбачені у ст. ст. 6, 7 Закону України «Про адвокатуру».При здійсненні професійної діяльності адвокат має право:

представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і орга-нізаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;

збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема:

запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою;

ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян;

застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті

клопотань і скарг;

виконувати інші дії, передбачені законодавством.

При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, у випадках, коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача, а також в інших випадках, передбачених статтею 61 Кримінально-процесуального Кодексу України.

66. Фінансова діяльність та фінансове право України

Фінансове право - це галузь права, що регулює суспільні відносини в галузі мобілізації, розподілу і використання державних фінансових коштів. Фінансове право регулює виключно відносини, що виникають у фінансовій діяльності держави: складання, затвердження, виконання бюджету, збір платежів і податків, державне фінансування і кредитування, регулювання грошової і валютної систем та ін.

Фінансове законодавство України - це сукупність нормативно-правових актів, що містять норми фінансового права. До їх числа належать Бюджетний кодекс України (22 червня 2001 р.), Закон України «Про систему оподаткування» (18 лютого 1997 р.), Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» (26 грудня 1992 р., з подальшими змінами), Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» (1993 р.) та інші нормативно-правові акти. Фінансова система України включає:

1) загальнодержавний централізований фонд (Державний бюджет України). За рахунок цих коштів фінансуються Збройні Сили, правоохоронні органи, освіта, охорона здоров'я, культура, соціальний захист населення, охорона природи та інші загально-соціальні справи;

2) централізовані фонди для окремих територій (місцеві бюджети);

3) позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд для вживання заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальному захисту населення та інші фонди);

4) децентралізовані фонди (фінанси галузей народного господарства, підприємств різних форм власності, установ і організацій);

5) різні форми кредиту (банківського і державного). Державний внутрішній кредит становить залучення державою вільних коштів населення (шляхом випуску облігацій та інших цінних паперів) з наступним поверненням цих коштів. Державний зовнішній кредит становить запозичення коштів інших держав і міжнародних організацій. Обслуговування зовнішнього кредиту здійснюється в першу чергу. Банківський кредит надається з вільних коштів Національним банком України комерційним банкам;

6) страхування (наприклад, державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві й професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності). Суб'єктами фінансового права є юридичні та фізичні особи, наділені фінансового правосуб'єктивністю (правоздатність і дієздатність).

Виникнення, зміна чи припинення фінансових правовідносин не відбувається лише за волевиявленням сторін, а зумовлені фінансово-правовим актом.

67. Банки і банківська діяльність

Банки - це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове й розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених чинним законодавством. Банки складають головну ланку у фінансовій системі держави.

Правовий статус банків та порядок здійснення банківської діяльності в Україні визначаються статтями 99,100 Конституції України та Законом України " Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р.

Банки є юридичними особами, економічно самостійними і повністю незалежними від виконавчих і розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їхньою оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, окрім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність.

Банківська система є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку України, Ощадного банку України, республіканських та інших комерційних банків різних видів і форм власності.

Національний банк є центральним банком держави, р емісійним центром. Він проводить єдину державну політику в царині грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України. Основною функцією Національного банку України е забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Національний банк створює Державну скарбницю республіки і організує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси. Національний банк представляє інтереси України у відносинах із центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво передбачене на рівні центральних банків.

Національний банк згідно з законодавством України: нагромаджує золотовалютні резерви, що зараховуються на його баланс, здійснює операції з їх розміщення (в тому числі і в іноземних банках) самостійно або через банки, уповноважені ним на виконання зовнішньоекономічних операцій. Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.

Керівним органом Національного банку є Правління Національного банку яке розглядає стан грошового обігу і розробляє пропозиції щодо основних напрямів державної грошово-кредитної політики; ухвалює рішення про рівень резервних вимог і нормативів, процентних ставок на кредити, що надаються комерційним банкам; веде економічні розробки в царині грошового обігу та банківської справи, методики бухгалтерського обліку і звітності; проводить іншу діяльність із виконання своїх функцій згідно зі Статутом Національного банку України.

Правління Національного банку складається з голови Правління, його заступників і членів Правління.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. Суб'єкти підприємницької діяльності без реєстрації їх у Національному банку України відповідно до законодавства не мають права використовувати у своїх назвах термін "банк" та похідні від нього словосполучення. Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків можуть бути юридичні та фізичні особи, за винятком рад народних депутатів усіх рівнів, їхніх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів. Частка будь-кого з засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35% статутного фонду комерційного банку.

68. Правові основи страхування

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими і кредитними відносинами. Кошти, мобілізовані шляхом страхування, утворюють особливі фонди цільового призначення страхові фонди.

Відомі різні форми організації страхових фондів. Найдавніша і водночас найпростіша з них полягає в тому, що страховий фонд утворюється в межах окремо взятого господарства чи підприємства. Ця форма називається самострахуванням.

Самострахування децентралізована форма організації страхового фонду. Такий фонд утворюється господарюючим суб'єктом лише за рахунок власних ресурсів і тільки для особистих потреб. При цьому завдана непередбачена шкода не компенсується, а тільки рівномірно розподіляється на весь період часу утворення страхового фонду.

Значно пізніше з'явилась інша форма страхового фонду централізована. Такий фонд є єдиним для певного кола суб'єктів господарювання. Він утворюється в централізованому порядку з централізованих ресурсів (загальнодержавних, регіональних та місцевих), а не на основі страхових внесків відповідних господарств. Шкода, що відшкодовується з цього фонду, не лягає на той самий суб'єкт господарювання, де вона мала місце.

Ці дві форми страхування до цих пір мають місце в Україні, проте вони не дуже поширені, оскільки за ефективністю значно поступаються третій формі організації страхових фондів централізованому страхуванню за рахунок децентралізованих джерел. Суть цієї форми полягає в тому, що в ній страховий фонд централізується в спеціальних страхових організаціях, проте утворюється він в децентралізованому порядку шляхом збирання спеціальних внесків в цей фонд від суб'єктів господарювання юридичних та фізичних осіб. Ця форма організації страхового фонду і є страхуванням у його найбільш розвинутому, сучасному вигляді.

Страхування ще можна визначити як форму організації централізованого (в певному масштабі) страхового фонду за рахунок децентралізованих джерел (страхових внесків страхувальників). Це визначення охоплює всі види страхування добровільне і обов'язкове, договірне і недоговірне.

Основними суб'єктами страхування є:

страховики юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, що мають державний дозвіл (ліцензію) на здійснення страхових операцій, відають утворенням і витрачанням коштів страхового фонду. Страховиками можуть виступати державні страхові організації, акціонерні страхові товариства, товариства взаємного страхування і перестрахування. В умовах ринкового господарства найпоширенішими є страхові компанії у формі акціонерних товариств або сумісних підприємств. Концентрація капіталу на акціонерній основі забезпечує фінансову незалежність страхових організацій;

страхувальники юридичні і фізичні особи, що мають страховий інтерес і вступають у відносини зі страховиками за приписом закону, іншого нормативного акту або на підставі двосторонньої угоди у формі договору страхування. На підтвердження укладеного договору страхування страховик видає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс), в якому містяться правила страхування, перелік страхових ризиків, розмір страхової суми і страхової премії (внеску), порядок зміни і припинення договору та інші умови, що регулюють відносини сторін.

Суспільна сутність і призначення страхування найяскравіше та найповніше проявляються у його функціях. Найважливішими серед них є відновлювальна, попереджувальна, ощадна та контрольна функції.

Основною функцією страхування є відшкодування збитків від страхових випадків, відновлення продуктивних сил чи добробуту страхувальника (страхувальників). В юридичній літературі ця функція традиційно іменується відновлювальною (в спеціальній літературі із страхування ця функція страхування найчастіше іменується ризиковою функцією).

Попереджувальна функція страхування спрямована на фінансування за рахунок частини коштів страхового фонду заходів по зменшенню страхового ризику. В страхуванні життя категорія страхування в найбільшій мірі зближується з категорією кредиту при нагромадженні у відповідності з договорами страхування на доживання обумовлених страхових сум. Збереження грошових сум з допомогою страхування на доживання пов'язане з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного добробуту. Тим самим страхування має і ощадну функцію.

Контрольна функція страхування полягає в строго цільовому формуванні коштів страхового фонду. Дана функція випливає з усіх вищевказаних специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах, в умовах страхування. У відповідності з контрольною функцією на підставі нормативних документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхувальних операцій.

69. Обов'язкове і добровільне страхування

Найважливіша класифікаційна ознака у страхуванні - форма проведення. За цією ознакою страхування поділяється на добровільне й обов'язкове. Здебільшого взаємовідносини між страхувальником і страховиком будуються на добровільних засадах і оформлюються договором страхування. Згідно із Законом України "Про страхування" договори страхування укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування при добровільній формі страховик розробляє самостійно для кожного виду страхування, а далі їх затверджує державний наглядовий орган у сфері страхування, видаючи ліцензію на право здійснення відповідного виду страхування.

Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснення конкретним страховиком того чи іншого виду добровільного страхування. Правила проведення одного й того самого виду страхування різними страховиками можуть бути істотно різними. Тому страхувальник має змогу обрати найбільш прийнятний для себе варіант страхування і, відповідно, - страховика. Страховик, у свою чергу, не залишається пасивною стороною, він також має право обирати: прийняти на страхування запропонований страхувальником ризик чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть попередньої згоди, вони укладають договір, у якому конкретизуються загальні умови страхування, викладені у правилах. Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін.

В обов'язковому страхуванні - інша справа. Тут страхові відносини виникають згідно із законом, а страхування здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено перелік об'єктів, що підлягають страхуванню; перелік страхових подій, винятки з них; максимальні страхові тарифи; страхові суми; рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно із Законом України "Про страхування" форми типового договору і порядок проведення обов'язкового страхування визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, при укладанні договору обов'язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається "свободи маневру", адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.