Умисне тяжке тілесне ушкодження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1 Об'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 121 Особової частини Кримінального кодексу

1.1 Об'єкт злочину, як елемент складу злочину

1.2 Об'єктивна сторона складу злочину Умисне тяжке тілесне ушкодження

2 Суб'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 121 Особової частини КК

3 Кваліфікуючі ознаки умисного тяжкого тілесного ушкодження

4 Розмежування складу злочину Умисне тяжке тілесне ушкодження з суміжними складами злочинів

5 Практична частина

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

Відповідно до статей 3 і 27 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини [1]. Одними з найважливіших особистих благ людини є життя та здоров'я особи. Таким чином належна кримінально-правова охорона здоров'я людини -- важливе завдання кримінального права, успішне виконання якого значною мірою залежить від правильного застосування кримінального закону[2].

На виконання цього завдання в Особливій частині КК передбачено самостійний Розділ ІІ «Злочини проти життя та здоров'я особи». Заподіяння шкоди зазначеним об'єктам є, як правило, не відновлювальною шкодою, у зв'язку з чим значна частина злочинів проти життя та здоров'я особи за ступенем тяжкості визнаються тяжкими та особливо тяжкими злочинами, тому тема даної роботи Умисне тяжке тілесне ушкодження є досить актуальною[3, 35].

Мета даної роботи дослідити і охарактеризувати склад злочину передбачений статтею 121 Кримінального кодексу України - «Умисне тяжке тілесне ушкодження», визначити такі юридично значущі ознаки, які характеризують об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону даного злочину. Розглянути кваліфікуючі ознаки умисного тяжкого тілесного ушкодження та розмежування даного складу з суміжними складами злочинів.

Логіка дослідження зумовила наступну структуру курсової роботи: вступ, 5 основних розділів, 2 підрозділу, висновки, список використаних джерел із 19 найменувань. Загальний обсяг роботи 84 сторінки.

1 Об'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 121 Особливої частини Кримінального кодексу

1.1 Об'єкт злочину, як елемент складу злочину

Основною групою злочинних посягань на здоров'я є заподіяння тілесних ушкоджень. Залежно від ступеня тяжкості тілесні ушкодження поділяють на:

1) тяжкі тілесні ушкодження;

2) тілесні ушкодження середньої тяжкості;

3) легкі тілесні ушкодження [3,41].

Статтею 121 Особливої частини Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за умисні тяжкі тілесні ушкодження, а саме:

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, чи з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості або вчинене на замовлення, або таке, що спричинило смерть потерпілого,- карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років [4].

Відповідно до ч.1 ст.2 КК підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом [3,12]. У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об'єктивними ознаками складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину [5].

Вирішення питань кваліфікації злочину неможливо без дослідження його об'єкта. Правильне встановлення об'єкта злочинного посягання має важливе теоретичне та практичне значення. Воно сприяє з'ясуванню соціальної суті злочину, зокрема характеру і ступеня його суспільної небезпечності. Залежно від об'єкта злочинних посягань побудована Особлива частина КК. Юридичне значення об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину [6].

Взагалі, об'єкт злочину, як елемент складу злочину - це права і свободи громадянина, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду.

Структурну основу об'єкта злочину утворюють суб'єкти прав і свобод, самі права і свободи, що їм належать, а також предмети, діючи на які винна особа посягає на ці права.

Під родовим (груповим) об'єктом злочинів розуміють сукупність прав і свобод громадянина, що порушуються при посяганні на конкретну сферу [3,7], які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм [5].

Родовим об'єктом злочинів, що містяться у ІІ розділі Особливої частини КК є сукупність прав людини на життя, здоров'я, особисту (тілесну) недоторканість, на охорону здоров'я і медичну допомогу[3,35].

Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину [5]. Під ним слід розуміти права і свободи громадянина, що порушуються вчиненням конкретного злочинного діяння [3,7], та які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину [5].

Безпосереднім об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини.

Тілесні ушкодження - це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів - фізичних, хімічних, біологічних, психічних [3,41]. Будь-яке тілесне ушкодження незалежно від ступеня його тяжкості заподіює певну шкоду здоров'ю людини, а посягання злочинця на здоров'я порушує право людини на здоров'я.

Здоров'я звичайно прийнято визначати як нормальне функціонування тканин і органів тіла людини. Здоров'я людини може бути об'єктом тілесного ушкодження з моменту початку пологового процесу. Закон однаковою мірою охороняє здоров'я будь-якої людини незалежно від того, яким є це здоров'я фактично (здоров'я бездоганно здорової людини, здоров'я хворого, божевільного, людини, яка перебуває в безнадійному стані внаслідок травм, хвороби, тощо), а також незалежно від її моральних якостей, віку (немовляти, старого), службового становища тощо.

Тілесним ушкодженням є посягання на здоров'я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом не є злочином і тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, коли, порушуючи державні та суспільні інтереси, воно є засобом вчинення іншого злочину. Так, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК [2].

Отже, об'єктом злочину, передбаченого статтею 121 КК є право людини на здоров'я . Обов'язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише людина - громадянин України, особа без громадянства, іноземець. Предметом злочину є тіло особи, ушкоджуя яке злочинець посягає на здоров'я потерпілого, і тим самим порушує право людини на здоров'я. [7].

1.2 Об'єктивна сторона складу злочину «Умисне тяжке тілесне ушкодження»

Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину. Характерними ознаками об'єктивної сторони, злочину вказаного в статті 121 утворюють:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження;

3) причинний зв'язок між зазначеними діянням і наслідками [7].

Щодо спричинення тілесного ушкодження, то в юридичній літературі дається таке кримінально-правове поняття тілесного ушкодження: це протиправний винний фізичний або психічний вплив на чужий організм, який полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізіологічних функцій органів і тканин [8].

При вчиненні розглядуваного злочину шляхом дії може бути застосовано як фізичний вплив на потерпілого (завдання удару, спричинення опіку та ін.), так і психічний (погроза або залякування, що викликали душевну хво­робу та ін.). Для заподіяння тілесного ушкодження винний може застосувати м'язові зусилля свого тіла або різні знаряддя (ніж, ціпок тощо), а також привести в дію різні механізми і речовини (пістолет, отруту та ін.). Винним для цього можуть бути використані фактори природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла заподіянню шкоди здоров'ю іншої людини, за умови, що він був зобов'язаний здійснити її та мав можливість зробити це. Такий обов'язок діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, обов'язок батьків турбуватися про здоров'я дітей); службового становища або професійних обов'язків (наприклад, обов'язок особи медичного персоналу лікувати хворого); попередніх дій винного (наприклад, наражання когось на небезпеку покладає на винного обов'язок вжити заходів щодо охорони здоров'я потерпілого) тощо [2].

Закінченим злочин «Умисне тяжке тілесне ушкодження» є:

- у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою

- його небезпечності для життя в момент заподіяння - з моменту вчинення такого діяння (формальний склад);

- у всіх інших випадках - із моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад) [8].

Необхідною ознакою закінченого злочину з матеріальним складом згідно ст.121 КК є настання злочинного наслідку у виді тяжких тілесних ушкоджень. Відсутність такого наслідку виключає можливість притягнення до відповідальності за цей закінчений злочин [2].

Для визначення тяжкості тілесних ушкоджень у законодавстві, кримінальній теорії, судовій медицині та правозастосовній практиці використовуються три критерії: а) паталого-анатомічний (медичний), який є головним; б) економічний, який є додатковим; в) естетичний, який також є додатковим. Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться) [8].

Судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним та Кримінально-процесуальним кодексами України і Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень [9].

Відповідно до вищеназваних Правил та згідно статті 121 КК тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:

1) небезпечне для життя в момент заподіяння,

2) чи таке, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій;

3) психічну хворобу;

4) інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;

5) переривання вагітності;

6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв'язку.

До небезпечних для життя ушкоджень належать:

а) ті, що проникають у черепну порожнину, у т.ч, без ушкодження мозку;

б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа;

в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки.

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ.

д) ті, що проникають у канал хребта, у т.ч. й без ушкодження спинного мозку та його оболонок;

е) переломо-вивихи та переломи тіл чи обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг і або II шийних хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у т. ч. без порушення функції спинного мозку;,

є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи;

ж) закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі,

з) перелом чи переломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових

хребців з порушенням функції спинного мозку або за наявності клинічно

встановленого шоку тяжкого ступеня.

й) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів;

і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні;

ї) закриті переломи під'язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної, вилочковоі - у дітей) - все за наявності загрозливих для життя явищ;

й) поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожнину, порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т.ч. і без ушкодження внутрішніх органів.

к) ушкодження живота, з проникненням у черевну порожнину, у т.ч, і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри).

л) закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів заочеревного простору, порожнини таза - все за наявності загрозливих для життя явищ.

м) відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегневої і великогомілкової кісток.

н) переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя явищ;

о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову чи газову емболію.

п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять.

р) загальна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих для життя явищ: термічні опіки III-IV ступеня з площею ураження понад 15% поверхні тіла; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки II ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за наявності загрозливих для життя явищ;

с) ушкодження від дії низької температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми, - всі за наявності загрозливих для життя явищ;

т) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (у т.ч. і харчові токсикоінфекціі) за умови, що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища;

у) усі види механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено об'єктивними клінічними даними.

За ознакою втрата будь-якого органа або його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та наслідками.

Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій - це втрата:

1) зору; 2) слуху; 3) язика; 4) руки;5) ноги; 6) репродуктивної здатності.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Ушкодження сліпого ока, що привело до його вилучення, оцінюється залежно від

тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані три - п'ять сантиметрів від ушної раковини. Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органа зору і слуху провадиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі медико-соціальні експертні комісії.

Під втратою язика (мовлення) слід розуміти втрату можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Під втратою руки, ноги слід розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність).

Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів; всі інші випадки повинні розглядатися як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності слід розуміти втрату здатності до статевих зносин чи втрату здатності до запліднення, зачаття та дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров'я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних захворювань не можна відносити пов'язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров'я. Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв'язок між ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлюється психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження є також інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менш 33%). Під розладом здоров'я слід розуміти безпосередньо поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності при ушкодженнях встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об'єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у своїй роботі експертна комісія. Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється така необоротна втрата функції, яка повністю не відновлюється. Під наслідком ушкодження, що визначився, слід розуміти повне загоєння ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним обумовлені. Це не виключає можливості збереження стійких наслідків ушкодження (рубця, анкілозу, укорочення кінцівок, деформації суглоба тощо). В інвалідів стійка втрата працездатності у зв'язку з ушкодженням визначається як у практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за винятком тих випадків, коли інвалідність пов'язана із захворюванням або новим Ушкодженням органа чи частини тіла, що були травмовані раніше. У цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв'язку з одержаною останньою травмою треба визначити з урахуванням наявної стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушкодження. У дітей втрата загальної працездатності визначається виходячи із загальних підстав, що встановлені згаданими вище Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після досягнення працездатного віку.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причинний зв'язок. Методика проведення експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, затверджених МОЗ. Переривання вагітності спричинюється шляхом нанесення побоїв, поранень, застосування отруйних чи інших речовин тощо. У цьому полягає перша відмінність переривання вагітності як ознаки тяжкого тілесного ушкодження від переривання вагітності в результаті незаконного проведення аборту (ст. 134), при вчиненні якого винний застосовує інші способи штучного переривання вагітності. Друга відмінність обумовлюється суб'єктивним моментом: при вчиненні злочину, передбаченого ст. 134, умисел винного не спрямований на заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, як це має місце при вчиненні злочину, передбаченого ст. 121.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправним. Під виправністю ушкодження слід розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне хірургічне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя вважається непоправним.

Непоправне знівечення обличчя може бути результатом: обливання обличчя кип'ятком, кислотою чи іншою речовиною; нанесення глибоких чи значної кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи носа. Такі ушкодження надають обличчю страхітливий і такий, що відштовхує, вигляд і, крім фізичної шкоди, спричиняють потерпілому велику психічну травму.

Поняття знівечення - не медичне поняття, тому право кваліфікувати

ушкодження обличчя як знівечення належить до компетенції слідчого та суду. Водночас не слідчий і суд, а судово-медичний експерт визначає вид ушкодження, його особливості, механізм утворення і встановлює, чи є це ушкодження виправним або невиправним. Коли ушкодження обличчя виправне, ступінь тяжкості його визначається виходячи з критеріїв, викладених у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень; при невиправності нарівні із визначенням ступеня тяжкості ушкодження звичним порядком експерт зазначає, що ушкодження може бути розцінене як тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя. Знівечення інших частин голови, крім обличчя (верхня і задня частина голови, задня частина шиї) не утворює зазначеної ознаки. Водночас, непоправне знівечення верхньої передньої частини шиї слід кваліфікувати за ст. 121 за цією ознакою.

Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи наслідком) іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (ч. 4 ст. 187) [7].

Для притягнення до відповідальності за заподіяння тілесного ушкодження необхідним є встановлення причинного зв'язку між діянням винного і шкідливими наслідками, що настали для здоров'я потерпілого. Це питання має вирішуватися слідчими і судовими органами в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Відсутність необхідного причинного зв'язку між діянням винного і наслідком, що стався, -- шкодою здоров'ю, -- означає відсутність складу злочину тілесного ушкодження [2].

При аналізі і встановленні причинного зв'язку між злочинною дією або бездіяльністю і суспільно небезпечними наслідками слід виходити з таких положень:

а) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку. Однак

зовнішньої (часової) залежності у послідовному розвитку подій недостатньо,

адже відомо, що "після цього" не завжди означає "внаслідок цього".

б) причина (діяння) не лише повинна передувати наслідку в часі, але і викликати його. Відомо, що причинний зв'язок за своєю суттю є зв'язком генетичним (зв'язок породження). Тут діяння завжди повинне викликати (породжувати) настання суспільно небезпечних наслідків;

в) причинний зв'язок має місце лише у разі, коли діяння є головною,

визначальною умовою (фактором) настання суспільно небезпечного наслідку. Це правило дуже важливо враховувати в ситуаціях, коли в причинний ряд втручаються різні додаткові сили, умови і фактори - дії інших осіб, різні процеси (патологічні, біологічні та ін.), тобто мають місце кілька (безліч), факторів, що тією чи іншою мірою сприяють настанню суспільно небезпечних наслідків. Діяння слід розглядати як головну умову (причину) настання наслідків, якщо без нього (при уявному, штучному виключенні діяння з усього ланцюга факторів) суспільно небезпечні наслідки не настали б. У даній конкретній обстановці діяння завжди створює реальну можливість настання наслідку і є в такому разі їх причиною;

г) діяння перебуває в причинному зв'язку з наслідком, якщо воно з неминучістю викликає настання цього наслідку. Мова йде про те, що діяння з урахуванням його характеру та інтенсивності (стрімкості), а також місця, часу, обстановки, способу і засобів вчинення злочину, особливостей його об'єкта і предмета створює реальну можливість настання наслідків. Діяння тут з необхідністю, з неминучістю (закономірно) викликає настання наслідку. Наслідок тут органічно притаманний (реально можливий) цьому діянню, чому має місце необхідний причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням та його наслідками. Необхідний причинний зв'язок має кримінально-правове значення, і наслідки, що настали від дії (бездіяльності) особи при наявності в неї умислу чи необережності, ставляться йому в провину [5].

Спосіб заподіяння тілесних ушкоджень, за загальним правилом, на кваліфікацію ушкоджень не впливає, за винятком умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження способом, що має характер особливого мучення. У таких випадках спосіб є обов'язковою ознакою складу злочину (ч. 2 ст. 121 КК).

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, які виключають протиправність діяння, усуває відповідальність за тілесні ушкодження. Так, зокрема, не є злочином заподіяння шкоди

здоров'ю іншої людини в стані необхідної оборони за умови, що не були перевищені її межі. Протиправність відсутня й у випадках, коли тілесне ушкодження заподіяне за наявності інших обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема при затриманні злочинця без перевищення необхідних для цього заходів, у стані крайньої необхідності при дотриманні усіх її умов тощо. Не можна визнати протиправними й дії лікаря, який під час операції в інтересах пацієнта заподіює певну шкоду його здоров'ю. Заподіяння цієї шкоди, проте, попереджує настання більш тяжких наслідків. Відповідно до існуючих правил такі операції можуть здійснюватися лише за згодою хворого. Не мають протиправного характеру й тілесні ушкодження, заподіяні під час спортивних змагань (футбол, хокей, бокс, боротьба та ін.), в яких добровільно брав участь потерпілий. При цьому необхідно, щоб такі змагання дозволялися компетентними органами і щоб заподіяння тілесних ушкоджень їх учаснику не було наслідком умисного порушення встановлених правил. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень може усувати їх протиправність лише за умови, що цю згоду не було дано для досягнення суспільне небезпечних і, тим більше, злочинних цілей [2].

2 Суб'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 121 Особової частини КК

Суб'єкт злочину, це особа, яка вчиняє злочин. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність осіб, які вчинили умисне тяжке тілесне ушкодження, визначено у статті 22 КК, таким чином суб'єктом злочину, передбаченого статтею 121 КК, є фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку. Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину [5]. Суб'єктивна сторона злочину передбаченого ст. 121 КК, характеризується виною у формі умислу [3,43].

Вина згідно ст. 23 КК - психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [4]. Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 умисел поділяється на два види - прямий і непрямий (евентуальний).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків;

3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують

процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу. При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти по, єднання інтелектуальних і вольових моментів, їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне небезпечних наслідків. Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об'єкта, предмета, об'єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки. Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може свідчити про її неосудність або про відсутність умислу при вчиненні злочину. Передбачення - це розумове уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних наслідків його діяння, їх суспільне небезпечний характер (шкоду, яка буде заподіяна об'єктам посягання), а також неминучість або можливість настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в загальних рисах і причинний зв'язок між діянням і наслідками.

Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Бажання - це воля, спрямована на досягнення чітко визначеної мети.

Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне, небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака - передбачення суспільне небезпечних наслідків - значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки, як можливий або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.

Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямому - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного. Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є обов'язковою ознакою умислу: незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності.

Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні склади злочинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільне небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом. Що стосується формальних складів злочину, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних наслідків, то змістом прямого умислу є усвідомлення винним суспільне небезпечного характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом [10].

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, відповідальність настає за тілесне ушкодження, яке було фактично заподіяне. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, повинно тягти відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити [2].

Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, передбачені лише в частині диспозицій статей Особливої частини КК України, в яких вони прямо вказані або випливають з їх формулювань, а тому є факультативними ознаками суб'єктивної сторони складу злочину. Там, де згідно з законом факультативні ознаки мають місце у тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов'язково встановлені, бо мають обов'язковий (конструктивний) характер стосовно основного складу злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В інших випадках, в яких факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають на кваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються при призначенні покарання [6]. Мотив і мета заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження можуть бути різними, їх з'ясування сприяє правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину та індивідуалізації покарання [2]

Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку - коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121), а мотив, у випадку коли злочинне діяння було вчинене з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості. Водночас, встановлення мотиву і мети, а також емоційного стану обвинуваченого при заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК [7]. Так, зокрема, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків кваліфікується за ч. З ст. 345 КК [2], умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою повного або часткового їх знищення - за ч, 1 ст. 442. Це саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч. 3 ст. 350, ч. З ст. 377, ч. З ст 398). Кваліфікувати дії винних за таких обставин ще й за ст. 121 не потрібно. Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним (має місце або злочинна самовпевненість або злочинна недбалість) [7].

Згідно ч. 2 статті 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення, згідно ч.3 ст. 25 - необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати [4].

У судовій практиці трапляються випадки, коли необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень помилково кваліфікується як вчинене умисно. Так, було визнане неправильним засудження за умисне тяжке тілесне ушкодження Є., який ударив потерпілого в обличчя, внаслідок чого той упав і, ударившись головою об асфальт, одержав перелом кісток черепа і струс головного мозку. ВСУ відзначив, що Є., завдаючи удару в обличчя, не передбачав таких наслідків, хоча повинен був і міг їх передбачити, тобто діяв не умисно, а з необережності, і кваліфікував його дії як необережне тяжке тілесне ушкодження.У справі Р., засудженого за умисне тяжке тілесне ушкодження, було встановлено, що він, з'ясовуючи в барі стосунки зі своєю колишньою дружиною К., коли вона пила вино з келиха, ударив її по руці з метою вибити у неї з рук келих. Від цього удару келих розбився і його осколками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема око, що призвело до стійкої втрати працездатності. Розглянувши цю справу, ВСУ дійшов висновку, що, завдаючи удару по руці К., в якій був келих з вином, Р. не передбачав, що осколок розбитого келиха може потрапити в око потерпілої, хоча міг і повинен був передбачити такі наслідки. У зв'язку з цим дії Р. були перекваліфіковані на необережне тяжке тілесне ушкодження [2].

3 Кваліфікуючі ознаки умисного тяжкого тілесного ушкодження

Кваліфікуючими ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченими ч. 2 ст. 121 КК, є вчинення його:

1) способом, що має характер особливого мучення;

2) групою осіб;

3) з метою залякування потерпілого або інших осіб;

4) з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості;

5) на замовлення;

6) умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого[2].

1) Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, має місце тоді, коли його заподіяння супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або особливим (нестерпним) болем для потерпілого.

Мученням можуть бути визнані будь-які дії, які мають наслідком зазначені страждання чи біль. Зокрема це можуть бути дії, спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення іі в шкідливих для здоров'я умовах, та інші подібні дії. Особливим проявом таких дій слід визнавати дії, які мають характер мордування або катyвaння (ст.126 і 127) [7]. Сюди ж відносяться дії, пов'язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, застосування термічних факторів тощо).

Для складу злочину, що розглядається, необхідно встановити наявність однієї чи кількох ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених ч. 1 ст. 121 КК, і, крім того, визнати, що спосіб заподіяння такого тілесного ушкодження був поєднаний з особливим мученням потерпілого. Інакше кажучи, особливе мучення само по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і може тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, перелічених в ч. 1 даної статті.

Для наявності складу злочину, що розглядається, необхідно, щоб прямим або непрямим умислом винного охоплювалося не тільки те, що він заподіює потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а й те, що воно здійснюється способом, який має характер особливого мучення.

Судово-медичний експерт не кваліфікує ушкодження як вчинене способом, що має характер особливого мучення. Вирішення цього питання відноситься до компетенції слідчо-прокурорських і судових органів.

2) Вчинення тяжкого тілесного ушкодження групою осіб згідно з ч. 1 ст. 28 КК має місце у випадках, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Як вчинення розглядуваного злочину групою осіб, слід також розглядати умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене за попередньою змовою групою осіб та організованою групою [2].

У разі, коли до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які діяли спільно з умислом, спрямованим на заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого, належить з'ясовувати і зазначати у вироку характер їхніх дій, ступінь участі у вчиненні злочину кожної з них. Дії осіб, які безпосередньо брали участь у заподіянні шкоди здоров'ю, потрібно кваліфікувати за статтями КК , що передбачають відповідальність за умисне заподіяння шкоди здоров'ю, а дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочинів, - за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи - за злочини, вчинені ними в межах домовленості [11].

3) Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб, має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для викликання в них почуття страху перед винним чи іншими особами. Залякування становить основний зміст погрози. Однак страх не є самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше вони є засобом впливу на потерпілого чи інших осіб, щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматись від її виконання. Іншими особами, на залякування яких спрямоване заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, можуть визнаватися будь-які особи, на яких, на думку винного, вчинення зазначених дій щодо потерпілого може вчинити бажаний для винного вплив. Такими особами можуть бути близькі родичі потерпілого, друзі, колеги по роботі тощо [7].

4) Умисне тяжке тілесне ушкодження вчинене з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості.

На підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» від 5 листопада 2009 р. чинний Кримінальний кодекс (далі -- КК) у низці статей було доповнено вказівкою на зазначені вище специфічні мотиви, при цьому такого роду зміни стосувалися саме кваліфікуючих ознак відповідних складів злочинів. Зокрема, законодавча конструкція «з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» з'явилася у ч. 2 ст. 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості кваліфікують тоді, коли винний прагне продемонструвати людську неповноцінність потерпілого, через належність останнього до конкретної раси, нації (національності) чи етнічної групи або релігійної конфесії (віровчення) та внаслідок цього виявляє своє упереджене, ненависницьке ставлення до нього. [12].

5) Поняття замовлення у складі цього злочину є аналогічним поняттю замовлення у складі умисного вбивства. Вчинення розглядуваного злочину на замовлення має місце у випадках, коли умисне тяжке тілесне ушкодження здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження, а замовник -- вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру.

Якщо замовлення мало форму угоди, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні виконавцеві дії -- до чи після тяжкого тілесного ушкодження, виконав чи не виконав замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні. До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві винагороди за вчинення тяжкого тілесного ушкодження, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань тощо. Під діями нематеріального характеру розуміються будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосередньо не пов'язане з матеріальними інтересами виконавця тяжкого тілесного ушкодження.

Замовник тяжкого тілесного ушкодження залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватися або підбурювачем або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, ч. 2 ст.121 КК. Дії замовника тяжкого тілесного ушкодження, який одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за ч.2 ст.28 ч. 2 ст. 121, як умисне тяжке тілесне ушкодження вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб [2].

6) Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого. Особливістю цього кваліфікованого виду умисного тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний - тяжкі тілесні ушкодження і похідний - смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження - необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного. Якщо ж таке усвідомлення відсутнє, вчинене слід кваліфікувати як вбивство через необережність [7].

Для застосування ч. 2 ст. 121 КК в цих випадках обов'язковим є встановлення необхідного причинного зв'язку між тяжким тілесним ушкодженням і смертю, що сталася. В разі, коли зв'язок між заподіяним потерпілому тяжким тілесним ушкодженням і смертю є випадковим, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК за цією ознакою наставати не може. Так, якщо настання смерті особи, якій було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, було обумовлене зовнішніми обставинами (наприклад, випадковим забрудненням рани), то смерть не може бути поставлена у вину особі, винній в заподіянні тяжкого тілесного ушкодження.

Судова практика вважає, що ч. 2 ст. 121 КК може бути застосована і в тому разі, коли смертельний наслідок, який перебував у причинному зв'язку з умисним тілесним ушкодженням, не був усунений лікарським втручанням, хоча й міг бути ним усунений, зокрема через несвоєчасне надання медичної допомоги, відсутність необхідних препаратів чи обладнання, лікарську помилку тощо. Для застоcування ч. 2 ст. 121 КК в цих випадках необхідним є також встановлення вини як до заподіяння тяжкого ушкодження, так і до смерті потерпілого. Щодо тяжкого тілесного ушкодження обов'язково повинна мати місце умисна вина у виді прямого чи непрямого умислу. Якщо смерть потерпілого була наслідком тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного з необережності, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК наставати не може. Частина 2 ст. 121 КК не охоплює випадки, коли винний в умисному тяжкому тілесному ушкодженні не передбачав можливості настання смерті і за обставинами справи не повинен був і не міг її передбачити. Випадкове спричинення смерті не може бути поставлене йому у вину [2].

Для встановлення причин смерті, тяжкості й характеру тілесних ушкоджень призначення експертизи є обов'язковим. При цьому слід враховувати, що визначення наявності ознак особливої жорстокості, мучення, мордування, катувания, знівечення обличчя є компетенцією суду. Встановлювати ж, чи є знівечення обличчя непоправним, необхідно за допомогою судово-медичної експертизи. Водночас треба мати на увазі, що висновки судово-медичних експертиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння і саме в такому розумінні вони повинні оцінюватися судами при вирішенні питання про доведеність винуватості особи у злочині, обставин його вчинення та про його кримінально-правову кваліфікацію. Для з'ясування, чи вчинено діяння в стані сильного душевного хвилювання, суди мають призначати психолого-психіатричну експертизу [11].

4 Розмежування складу злочину «Умисне тяжке тілесне ушкодження» з суміжними складами злочинів

Проблема розмежування виникає лише щодо споріднених -- суміжних злочинів , тобто таких, які збігаються за рядом своїх характерних рис [13]. Очевидно, що роль розмежувальних ознак можуть відігравати лише такі, які в різних злочинах відрізняються. До них належать, насамперед об'єкт злочину, предмет злочину і потерпілого, злочинне діяння та його наслідки, спосіб вчинення злочину, ознаки спеціального суб'єкта, вина у вигляді умислу чи необережності.

Одним з критеріїв, за яким можна класифікувати злочини, що мають своїм наслідком шкоду здоров'ю, є форма вини. Роль форми вини в розмежуванні складів злочинів, в яких єдиним, основним чи додатковим безпосереднім об'єктом є здоров'я людини, неоднакова стосовно різних складів злочинів. Для складів злочинів з однаковою формою вини вона є спільною ознакою. Водночас форма вини є розмежувальною ознакою між умисними і необережними злочинами, що мають своїм наслідком шкоду здоров'ю [14].

Наявність спільної ознаки у злочинах проти здоров»я людини , тобто такої, яка має однаковий зміст у кількох складах злочинів, викликає як потребу теоретично з'ясувати відмінності між цими складами злочинів, так і розмежувати сферу застосування кожної з норм, що містять склади злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров'ю людини. Але спочатку потрібно окреслити коло складів злочинів, котрі потребують розмежування.

Характер заподіяної шкоди є одним з найпоширеніших критеріїв, за якими формується версія кримінально-правової кваліфікації [15]. Отже, в розглядуваному контексті, це коло складають склади злочинів, що мають наслідком: по-перше заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, по-друге

спричинення смерті потерпілому.

Злочини з наслідком тяжке тілесне ушкодження, разом із злочином згідно статті 121 Умисне тяжке тілесне ушкодження є суміжними, за ознакою тяжкі тілесні ушкодження:

Ст.123 Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання;

Ст. 124 Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця;

Розмежувальні ознаки у названих складах злочинів, це ознаки, що визначають спеціальний характер норми (стан сильного душевного хвилювання, як у ст. 123 КК; обстановка необхідної оборони, як у ст. 124 КК). Відсутність особливого емоційного стану або специфічної обстановки вчинення злочину означає, що вчинене діяння не охоплюється спеціальною нормою, а тому має кваліфікуватись за загальною [14].