Формування і розвиток адвокатури в Україні

Для судочинства Київської Русі основним видом сприяння сторонам у процесі була самодопомога сусідніх громад («свод», «гонение следа»). Як заявляє М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. «Суперечники» чи «сутяжники» інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів - уже за участю органів виконавчої влади - була активна допомога родичів «сутяжників» та їх «суседей», «миру», оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показання з приводу обставин справи або про особу. Яка виступала однією зі сторін.

Сутяжні справи вирішувались громадою в цілому, тому, по суті, всі ставали свідками безпосередньої події чи свідками порядного життя обвинуваченого. В той же час, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов'язкову кількість. Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тобто не могли бути захисниками.

Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формується як правова необхідність.

Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими видами покарання, наприклад, штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на кримінальний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ лише планувався.

Вперше згадується про судове представництво в законодавчих збірках XV століття. По Псковській Судній Грамоті (1397- 1467) залучати до справи повірених могли не всі, а тільки жінки, діти, ченці і черниці, дряхлі люди похилого віку і глухі, іншими словами, тільки ті особи, які по фізичній неможливості або по звичаю не могли прибути до суду особисто. Навпаки, Новгородська Судна Грамота дозволяє мати повірених будь-якій особі.

Обов'язки повірених виконували, по-перше, родичі позовників, а по-друге, всі правоспроможні громадяни за винятком тих, які, перебуваючи на службі, були викриті владою, поза сумнівом, щоб уникнути впливу з їх боку на суддів.

Перший клас осіб складали природні представники, а другий наймані. З останніх з часом сформувався інститут професійних повірених.

Спочатку пануючою формою судового представництва було родинне. Діти, брати, племінники, дворові люди, а потім друзі - ось особи, які в старих пам'ятниках найчастіше виступають в ролі представників.

Але разом з ними діють іноді і наймані повірені. Ще в Псковській Судній Грамоті зустрічається заборона повіреним вести більше однієї справи в день. Ця постанова, поза сумнівом, відноситься до найманих повірених і свідчить, що уряд бажав поставити перешкоду, розвиваючому професійному клопотанню по чужих справах. У пізніших пам'ятниках, саме в Судебниках і Укладенні Олексія Михайловича постійно згадується про найманих повірених, як про існуючий інститут. Такі ж згадки можна зустріти в численних указах, що увійшли до складу Повних Зборів Законів. Але марно було б шукати в них яких би то не було ознак організації професії повірених. Окрім декількох дрібних ухвал, що стосуються заборони клопотати по чужих справах чиновникам, як службовцям, так і відставним, або що вимагають здійснення письмової довіреності, наше законодавство аж до видання Зведення законів не містить в собі нічого, що мало б відношення до організації інституту повірених. Вперше Зведення Законів, надавши право всякому, "хто може згідно із законом бути позивачем і відповідачем, проводити тяжбу і позов через повіреного" і визначивши, що "повірений, діючи в суді замість довірителя, представляє його обличчя", точно позначив коло осіб, яким заборонялося займатися судовим представництвом осіб.

Саме повіреними не могли бути:

1) малолітні;

2) селяни у справах селян їх відомства (по решті справ з дозволу місцевого начальства;

3) духовні персони;

4) ченці і черниці;

5) чиновники;

6) особи будь-якого стану, які, були передані суду за злочини, з покаранням у вигляді позбавлення прав на майно або віддачею в солдати, або посиланням до Сибіру і публічними роботами;

7) особи, позбавлені судом доброго імені, хоч би вони і не були позбавлені всіх прав на майно;

8) особи, що згідно із рішенням суду за кримінальні злочини поддані тілесному покаранню, хоч би вони і не були виключені з міських і сільських громад;

9) чиновники і канцелярські служителі, виключені із служби за злочини або погану поведінку;

10) особи, що перебувають під наглядом поліції, і всі ті, кому за протизаконні вчинки заборонено клопотання у справах.

Решта всіх громадян, що не увійшли до цього списку, мала право бути повіреними.

Але на цьому і закінчуються ухвали Зведення Законів щодо судового представництва. Ніяких позитивних вимог, на зразок освітнього і етичного цензу, до повірених не пред'являлося; ніякої внутрішньої організації їх встановлено не було Стоянов А.Н. История адвокатуры у древних народов. - Харьков.: «Университетская типография», 1869. - 110 с..

2.2 Роль Литовських статутів в формуванні адвокатури

Так історично склалося, що землі України з половини ХІV ст. були загарбані Польщею та Литвою, які на підставі Люблінської унії 1569 р. об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту. У зв'язку з цим на території України правова система у цілому й інституті адвокатури, зокрема, були під впливом Литовських статутів, магдебурзького прав, на землях Східної Галичини ще й польського права.

У період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.) в Україні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника - «прокуратор», або «речник». Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому - прийняттям Литовського статуту, який діяв на території українських земель в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588 років) аж до 1842 року.

Перший Литовський статут було прийнято у 1529 року. Уже цим статутом під представником особи в суді застосовується термін «прокуратор». Якщо ж і трапляється у тексті Литовського статуту 1529 року термін «адвокат», то на той час цей термін нічного не мав спільного із сьогоднішнім розумінням «адвоката-захисника». Цим терміном у ті часи йменувалися адміністративні урядовці і не більше того. У Литовському статуті 1529 року було передбачено, що прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише громадянин, який був осілим у Великому князівстві.

Другий Литовський Статут 1566 р. радикально переформував усю систему органів влади й управління, остаточно затвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Проте відносно адвокатури його позиції були такі ж як і в першій редакції.

Третій Литовський Статут 1588 року порівняно детально регламентував порядок судового захисту, якому присвячено п'ять статей ІХ розділу. Захисником міг бути лише громадянин литовсько-української держави. Це правило суворо дотримувалося.

Джерела свідчать, що прокуратора можна було запросити не лише на справу, яку розглядав суд, але й укласти угоду на здійснення захисту у майбутньому, якщо виникне така необхідність.

Литовський статут не вимагав, щоб захисник був шляхтичем. Перші редакції Статуту не встановлювали для захисників вимог дотримання етичних норм. Це призвело до напливу в адвокатуру людей різних соціальних верств, часто не завжди сумлінних і порядних. Використовуючи такі факти, шляхта намагалася закрити доступ до адвокатури вихідцями із простого народу. Особливо розгорілося дискусія з цього питання на польському сеймі 1547 року. Але король не погодився з цими пропозиціями.

Усе це зумовило внесення до Литовського Статуту 1588 року цілої низки етичних норм здійснення адвокатської діяльності. Передбачалися гострі санкції за порушення захисником адвокатської етики - від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари. Смертна кара була покаранням для прокуратора, який не явився до суду і не довів обгрунтованість причини своєї відсутності.

Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв.

Згідно з нормами Статуту адвокатом могла бути будь-яка вільна людина, яка проживала на території Литовсько-української держави, за винятком духовних осіб, а також тих, хто обіймав посади у замкових і земських судах того ж округу. Остання категорія осіб могла бути захисниками в іншому окрузі.

Статут встановлював два види процесуального представництва у судах: представництво з повними правами та лише помічника сторони. Свої повноваження в суді прокуратор підтверджував письмовим документом - дорученням від сторони, належним чином оформленним. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому засіданні, то достатньо було їй усно ствердити уповноваження нею прокуратора. Межі повноважень захисника за нормами Литовського Статуту 1588 року визначилися змістом доручення, який називали „лист поручений” або „прокурація”. Доручення обов'язково писалося власноручно довірителем і скріплювалися печаткою.

Литовський Статут 1588 р. запровадив обов'язкову участь захисника-прокуратора для убогих людей, вдів і сиріт, які не мали змоги найняти собі захисника за призначенням Васьковский Е.В. «Организация адвокатуры». - Одесса.: «Типография Новороссийского университета», 1893. - 214 с..

Статут окреслив професійні права і обов'язки прокуратора і встановлював окремі положення адвокатської етики й принципи професійної діяльності адвоката.

Отже, Литовський Статут 1588 року зробив першу спробу закріпити й врегулювати в законодавчому порядку інститут адвокатури. Внаслідок цього в 1743 було підготовлено проект кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але цей кодекс так і залишився проектом, через очевидне не сприйняття його царським урядом. Разом з тим, проект кодексу застосовувався на практиці у судовій системі України аж до половини ХІХ ст. До цього кодексу увійшли норми права, які багато десятків років уже регулювали суспільні відносини на України.

2.3 Правове положення адвокатури згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ»

У 1743 році закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироблено проект кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу «Прав, за якими судиться малоросійський народ» становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти - Статут Великого Князівства Литовського і «Зерцало Саксонське». Саме в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Статуту кримінального судочинства 1864 року значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7--11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул сьомий намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокатом, патроном, прокуратором і повіреним називається той, котрий в чужій справі, за чиїмось порученням, замість нього, в суді захищає, відповідає і розправляється».

Цей документ зобов'язував адвокатів зареєструватися в тих судах, в яких вони мали намір працювати, що призводило до значного обмеження незалежності адвокатури. Крім того професійні захисники повинні були прийняти присягу,яка підтверджувала їх обов'язки сумлінно вести справу та не доносити секретну інформацію до відома протилежної сторони.

Крім професійних адвокатів «Права, за якими судиться малоросійський народ» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися наступні вимоги: це мали бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищали тільки своїх одновірців, а духовні -- лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безкоштовно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта Грудцына Л.Ю. Российской адвокатуре 140 лет: историческая ретроспектива // Адвокат. - 2004. - № 10, 11. - 14 с..

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика. За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права, за якими судиться малоросійський народ» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

В «Правах, за якими судиться малоросійський народ» досить чітко було сформовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатських обов'язків.

2.4 Українська адвокатура за часів Російської імперії до 1864 року

Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 року, Переяславської Ради від 18 січня 1654 року і Березневими статтями 1654 року. Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кіпці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, закладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому судовому місці молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається начальству та суду. Крім того, у панства було право на представництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відомствам, що відправляли для цього на суд своїх депутатів, - право представництва осіб, які належали до нього. Розрізняли постійних депутатів і тимчасово відряджених (ст. 150-152 Зводу законів Російської імперії 1857 року). Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваженої законом сприяти сторонам у захисті прав і законних інтересів, привела до появи «заступників у чужих справах», тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове представництво.

Звертаючись до питання про сферу діяльності повірених, ми помічаємо, що в різні епохи вона була різна. У найдавніший час, коли кримінальний процес ще не відокремився від цивільного, участь повірених допускалася в справах «обоего роду». Але в міру того, як судочинство, починаючи з Судебників, почало розпадатися на дві форми: змагальну ("суд") і слідчу ("розшук"), роль повірених піддавалася змінам. Залишаючись в повній силі для змагального процесу, судове представництво не допускалося в слідчому. З часом межі "розшуку" все більш розширювалися: з'явившись у вигляді вилучення для тяжких кримінальних злочинів, він поступово придбав значення загального порядку виробництва і відтіснив звинувачувальний процес на задній план. З часів Петра Великого розшук стає пануючою формою і аж до 1864 р. застосовується як в кримінальних, так і в цивільних справах. Не марно буде розглянути, в чому виражалася діяльність повірених в дореформеному процесі.

Кримінальні справи розбиралися в порядку слідчого і таємного виробництва. Один з членів суду розглядав акти попереднього слідства і робив з них витяги або виписки, які представлялися іншим членам і служили єдиним матеріалом для ухвали вироку. Та частина процесу, яка носить назву судового слідства і вважається найважливішим моментом для відшукання матеріальної істини, була абсолютно відсутня. Ні про допит свідків на суді, ні про розробку доказів не було і мови. Само собою зрозуміло, що адвокатурі тут нічого робити. Участь повіреного виражалася тільки в тому, що він міг бути уповноваженим здійснювати замість підсудних "керівництво під записками" в маловажних справах, що закінчувалися в першій інстанції. Проте, свідомість необхідності кримінального захисту спонукала законодавців допустити якщо не захист, то хоч тінь його, або, вірніше, пародію на нього. Річ у тім, що прокурори і стряпчі, що порушували переслідування за злочини, повинні були в той же час піклуватися, щоб обвинувачений, користувався всіма способами захисту, наданими йому законом.

Такий же обов'язок спостереження за інтересами підсудного покладався і на "депутатів", які обиралися з того стану або відомства, до якого він належав. Депутати були присутні при слідстві, спостерігали за правильним виробництвом його і після закінчення засвідчували його, а у разі незгоди могли пред'являти свою думку. Прокурори і стряпчі мали право пропонувати свої висновки на суді.

Цивільний процес грунтувався на тих же принципах, як і кримінальний. Попередня підготовка полягала в тому, що позовники обмінювалися чотирма змагальними паперами: проханням, відповіддю, запереченням і спростуванням. Ця процедура займала не менше 4 місяців і могла в деяких випадках продовжуватися до двох років. Потім, зі всього виробництва робилася "виписка" або доповідна записка, яка повідомлялася сторонам для ознайомлення і підпису, причому вони могли просити про доповнення і зміну її. При доповіді справи в засіданні суду, до початку "думки про оний", тобто при читанні записки, могли бути присутніми позовники або їх повірені. Але обговорення справи і ухвала рішення відбувалися при закритих дверях.

Діяльність повірених в такому процесі полягала в "ходінні у справі", тобто в складані змагальних паперів, подачах їх, явках до суду, представленні доказів, присутності при доповіді справи, - словом, їх обов'язки приблизно співпадали з обов'язками французьких авуе і англійських атторнеїв. Різниця полягала тільки в тому, що їм ні до кого було звертатися за юридичними порадами, і тому, хочеш не хочеш вони повинні були виконувати роль правозаступників.

Інститут повірених залишив після себе сумну пам'ять. Законодавці завжди криво дивилися на їх діяльність. Петро Великий дорікав їм в тому, що вони «своими непотребными пространными приводами судью более утруждают и дело к вящему пространству, нежели скорому приводят окончанию» та назвав їх «ябедниками, составщиками воров и душевредцов». Назва «ябед» утрималася за ними і в подальший час. Численність законів, що відносяться до ябедничества, і строгість передбачених в них покарань свідчать, що це явище було дуже поширене і вимагало суворих репресивних заходів. Згідно з Укладенням 1649 року ябеди піддавалися тілесному покаранню і тюремному заключенню, а після триразового засудження позбавлялися права клопотати по чужих справах. Пізніший указ загрожував ябедам позбавленням честі і конфіскацією всього маєтку - Елісавета писала в одному указі 1752 р. "до крайнього незадоволення нашому чуємо розорення і утиск наших підданих від ябед". У Повних Зборах законів згадуються навіть прізвища деяких заступників у справах, викритих в ябедничестве. У одному указі забороняється клопотання відставному прапорщикові князеві Микиті Андрійовичеві Хованському, у іншому відставному підпоручикові Крігеру, а в третьому приведений цілий список тих, що "живуть дозвільно в місті Казані без посад чиновників і іншого звання людей, що здобувають прожиток від писання різним людям прохань" і за ябедничество позбавлених мають право займатися цією справою.

У XIX столітті внутрішній стан інституту повірених був не краще, ніж раніше. Проф. Лохвіцький таким чином охарактеризував їх в 1860 г.: "поверенные, для которых стряпчество составляет профессию, у нас двух родов: одни - прямые наследники подъячих старого времени; они берут по двугривенному и штофу водки за сочинение просьбы, по пяти и десяти целковых за фальшивый паспорт; есть у них и такса за фальшивое свидетельство, за фальшивую подпись и проч. Что ни делало наше законодательство со времен Петра Великого против них, все осталось бесплодным, потому что они - естественное следствие закрытого и письменного судопроизводства, суда по одной букве закона, отсутствия всякой гласности в судопроизводстве, отсутствия установления правильной адвокатуры. Есть и другой род частных поверенных, - аристократический. Это люди с приличными манерами, хорошо одевающиеся, берущие за составление бумаг по нескольку сот рублей; - они бывают большей частью из кончивших курс в высших учебных заведениях. Они презирают дешевых подъячих, хотя часто обращаются к ним для кое-каких проделок; они украшают себя громким именем адвокатов, неизвестно, по какому праву и на каком основании. В Бессарабии, например, в одной из цветущих сторон наших адвокатов, есть лица, пользующиеся громкой известностью, нажившие себе большое состояние, и самый невинный недостаток которых состоит в том, что они в одно и то же время пишут бумаги и истцу, и ответчику, и, конечно, с обоих берут деньги".

Характеристика, зроблена Лохвіцьким, підтверджується і іншими авторами. Так, Денн говорив про повірених, що вони беруться "за всякое дело, не рассуждая о том, правое ли оно или неправое, тем более, что они не отвечают перед законом за ведение неправого дела... Ходатай по делам, влекомый личным интересом, вступает в услужение к своему доверителю, подчиняет свою волю его воле. От успеха или неуспеха исхода дела зависит интерес их обоих, и ходатай, разумеется, должен всеми мерами стараться, что называется, выиграть дело, и тот ходатай искуснее, который, несмотря на всю видимую неправду, выигрывает дело. Он не преследует право своего доверителя, он защищает только его интерес, его желание, он становится слепым, по большей части, опасным его оружием, и часто бывает поборником несправедливости, притеснителем невинного, врагом права, тем более опасным, что он действует именем другого, и потому отклоняет от себя всякую законную и нравственную ответственность. Такое отношение ходатая к своему доверителю унижает достоинство человека, но унижает не потому, что он служит у клиента своего по найму, а потому, что он подчиняется совершенно его воле и часто бывает защитником неправды, лжи, обмана, ложно истолковывая законы для того, чтобы дать господство неправде. В этом заключается причина, почему редко порядочный человек возьмется за ходатайство по делам. Он знает, что ввиду огромной выгоды трудно устроять против соблазна взяться за неправое дело, особенно когда предвидит, что, все равно, другой возьмется его защищать и получать эту выгоду. Ему трудно идти против всеобщего убеждения, что это не предосудительно, он никогда не составит себе ни имени, ни славы, а значит и не увеличит своего состояния, разве бы случай его вывез. Таково положение ходатаев по делам. Поэтому большая часть их люди необразованные, незнающие ни законов, ни порядка судопроизводства, между тем к защите их должны прибегать тяжущиеся, потому что им нужны защитники".

Заступники у справах підлягали нарівні з іншими особами, службовцями по особистому найму, як-то вчителями, гувернерами, камердинерами і так далі аж до чорноробів, записці в конторі адрес і сплаті адресного збору. У цьому, власне кажучи, ще не було нічого принизливого. Але що відбувалося у даній ситуації. Заступник отримав з вказаної контори квиток, який повинен був пред'являти всякій особі, яка "наймала" його, як пред'являє прислуга своєму господареві. "Але цим", говорить р. Репінський: "Ще не обмежується приниження. Воно доходить до крайніх меж. Адвокат випиває всю чашу його. Так, якщо він виграє процес або взагалі розлучається зі своїм клієнтом-господарем миролюбно, без неприємних зіткнень, то останній має право образити його етичне відчуття, торкнутися його гідності найжорстокішим чином, а саме: він має право, на знак персоною своєї господарської милості, зробити в адресному квитку адвоката відмітку, що залишився задоволений його службою". Якщо клієнт не робив такої відмітки, то "кожен новий клієнт мав право укласти, як він робить це наймаючи, наприклад, лакея, що квиток, що пред'являє йому, нездібний, непридатний або нечесний, або навіть, що він був вигнаний першим господарем з дому, як виганяється п'яна, непридатна прислуга.

14 травня 1832 року відповідним законом була організована адвокатура в комерційних судах.

Займатися практикою в комерційному суді могли тільки ті особи, які внесені до списку присяг стряпчих, що існує в кожному такому суді. Охочі бути внесеними до нього повинні представити суду "атестати, послужні списки і інші свідоцтва про звання їх і поведінку, які самі визнають потрібними". Суд розглядає ці документи і, "після особистого інформування про властивості" або вносить його до списку або "оголошує словесно відмову" без жодного пояснення причин. Стряпчий, внесений до списку, теж може бути виключений по розсуду суду "без всяких подальших пояснень із зазначенням тільки в протоколі причин виключення". Після внесення до списку, стряпчий присягає і отримує право займатися клопотанням у справах.

З цих ухвал видно, що доля присяг стряпчих цілком знаходиться в руках суду: його рішеннями вони допускаються до практики, за його бажанням можуть бути виключені із списку навіть без пояснення причин. Така необмежена влада судів приносила на практиці до реформи 1864 р. вельми сумні результати: в присяжні стряпчі поступали тільки особи, бажані голові і членам суду, причому, знаходячись в повній залежності від суддів, вони не могли виявляти необхідної свободи дій і мужності при захисті чужих прав. З виданням судових статутів 1864 р. стан речей змінився до кращого, оскільки в число стряпчих почали поступати повірені присяг, тобто особи, що володіють певним суспільним положенням, а також розумовим і етичним цензором.

Недоліки дореформеної адвокатури були засвідчені офіційно органами уряду. Так, державна рада в 1861 р. писала в своєму журналі: "одна з причин тяжкого положення нашого судочинства полягає в тому, що особи, що мають ходіння у справах, переважно, люди, дуже сумнівної моральності, що не мають ніяких відомостей юридичних ні теоретичних, ні практичних". На цій підставі державна рада визнала необхідним створення організованої адвокатури, без якої, на його думку, "неможливе буде введення змагання в цивільному і в кримінальному судочинстві, з метою розкриття істини і надання повного захисту позовником і обвинувачених перед судом".

Розглядаючи цей період історії розвитку адвокатури України, можна з упевненістю зазначити, що це були не найкращі часи адвокатури, а головну причину цього слід шукати у ставленні та особистих поглядах наших государів на адвокатуру.

Петро I відвідуючи Вестмінстер-Холл (суд), побачив там багато адвокатів в їх мантіях та перуках, казав, - «во всем моем царстве есть только два законника, и то я полагаю одного из них повесить, когда вернусь домой".

Так, Катерина II писала Граму в 1790 г.: " главная тому причина, что адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут следовать моим началам".

Побоювання Катерини розділяв і її внук імператор Микола I. Колмаков згадує в своїх спогадах, що коли одного разу князь Д. В. Голіцин вказав Государеві на необхідність адвокатури, Государ спохмурнів і відповів: "Ты, я вижу, долго жил во Франции и еще во время революции, а потому и неудивительно, что ты усвоил себе тамошние порядки. А кто погубил Францию, как не адвокаты, вспомни хорошенько! Кто были Мирабо, Марат, Робеспьер и другие? Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них".

З цих прикладів видно, що як Катерина II, так і Микола I не бажали введення адвокатури тому, що побоювалися її шкідливого політичного впливу. Навряд чи потрібно детально доводити безпідставність такого побоювання. Адвокатура - інститут юридичний, а не політичний. Вона переслідує ті ж завдання, що і суд: захист має рацію, здійснення закону. Тому, її політичне значення не більше того, яке має правильно організований, неупереджений і незалежний суд. Єдина перевага, якою користуються адвокати порівняно з іншими громадянами, це їх звичка до дебатів, завдяки якій вони мають більше шансів висуватися і зайняти перші місця в представницькому напрямі. Приклад тієї самої Франції, на яку посилалися обидва государі, як не можна краще доводить нашу думку. Хіба адвокатура не процвітала там протягом цілих століть разом з пануванням феодалізму і абсолютного монархізму? Не адвокати були винуватцями революції 1789 року, і якщо вони брали участь в ній, то не більшою мірою, чим представники інших професій. І хто в цю епоху безвладдя, свавілля і смути залишався вірним принципам права і справедливості, хто в ім'я закону і гуманності насмілювався з небезпекою для власного життя подавати руку допомоги нещасним жертвам терору, як не ті ж самі адвокати?

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

3.1 Історія розвитку української адвокатури до 1917 року

Судова реформа 1864 року в Росії, яку почали розробляти з 1850 року, відбулася з метою запровадження «суду скорого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих». Позитивними стали нововведення щодо широкої участі громадян у відправленні правосуддя -- суд присяжних, мирові судді, введення гласного, змагального і усного процесу, замість таємного і письмового. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокурори і ради присяжних повірених. Ці прогресивні на той час зміни у правосудді вимагали створення присяжної адвокатури, невідомого доти інституту в Російській імперії.

Згідно з ідеєю Судової реформи адвокатура від початку планувалась і створювалась як професійна та, перш за все, самоврядна організація адвокатів з наданням їй широких повноважень у судочинстві. Творці Судових статутів були переконані в необхідності забезпечення змагальності судового процесу, у врівноваженні прав сторін обвинувачення та захисту. У Російській імперії у кримінально-процесуальному законодавстві адвокат називався “присяжним повіреним”. Слово “присяжний” означало пов'язаний присягою, тобто зобов'язаний зберігати таємницю довірителя. А “повірений” -- це особа, яка офіційно повинна була діяти від імені довірителя, представляти його права та захищати його інтереси.

Як принци організації адвокатури виділялись: суміщення правозаступництва з судовим представництвом; відносна свобода професії; формальна відсутність зв'язку з магістратурою; станова організація й часткове дисциплінарне підпорядкування судам; договірна форма визначення суми гонорару. Васъковский Е. В. Организация адвокатуры: ист.-догм. исслед. [Текст] [в 2 ч.] / Е. В. Васъковский. -- СПб., 1889. -- Ч. 2. -- С.28.

Судові статути, затверджені імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 року, чітко визначили правовий статус адвокатів -- присяжних повірених, а також вимоги, що висуваються їм.

Відповідно до ст. 353 Судових статутів присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і дорученням позивачів, обвинувачених та інших осіб, що беруть участь у справі, а також за призначенням в окремих випадках Радою присяжних повірених і голів судових місць. Таким чином, присяжна адвокатура представляла собою корпорацію осіб вільної професії, так званого стану присяжних повірених, об'єднаних внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборчих органів і зовнішнім наглядом вищих судових місць. Окрім захисту у кримінальних справах (в тому числі за призначенням суду), представництво сторін в цивільному процесі, на неї покладалось надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних. Присяжними повіреними могли бути особи, які хотіли посвятити себе клопотанню по чужим справам, відповідали необхідним для цього вимогам і були прийняті в корпорацію адвокатів в установленому порядку Статус присяжного повіреного набувався шляхом прийняття особи Радою присяжних повірених, видачі свідоцтва і після цього приведення даної особи до присяги та її приписки, тобто внесення судовою палатою (на підставі рішення Ради) прийнятої особи до списку присяжних повірених округу, підпису на виданому Радою свідоцтві та публікації в офіційній пресі для загального відома про прийняття. Присяжними повіреними могли бути особи, які мали диплом університету або іншого вищого навчального закладу, якщо вони прослужили не менше п'яти років у судовому відомстві на посадах, де могли набути практичних навичок у веденні судових справ, або стільки ж часу були кандидатами на посади в судовому відомстві, або помічниками присяжних повірених.

Не могли набути статусу присяжного повіреного особи: молодші за 25 років; іноземці; оголошені неспроможними боржниками, що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати; які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду; які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених Черкасова Н. В. Формирование и развитие адвокатуры в России. 60-80гг. XIX в. - Москва.: «Наука», 1987. - 387 с..

Статтею 406-1 Судових статутів встановлювалося, що жінки не можуть одержати звання приватного повіреного в судових справах. Проти цієї норми активно боролися прогресивні юристи того часу, а у квітні 1916 року у Петрограді нарада представників усіх Рад присяжних повірених Російської імперії висловила протест проти обмеження доступу до адвокатури нехристиян і жінок. Раді присяжних повірених надавалося право керуватися відомостями, які вона визнає за необхідне. Рада вправі не мотивувати своєї відмови. Отже, Ради присяжних повірених почали враховувати інформацію про моральні якості особи, яка претендувала на звання присяжного повіреного. Рішення Ради про відмову у прийомі на підставі моральної оцінки особи, на відміну від інших рішень, не підлягали оскарженню. Петербурзька Рада присяжних повірених, керуючись законом, вважала за можливе проводити іспити для перевірки фахової підготовки претендента на отримання статусу присяжного повіреного. Якщо Рада присяжних повірених відмовляла особі в прийомі, інша Рада могла прийняти цю ж особу до складу присяжних повірених. В округах, де не існувало Ради, заяви про прийняття у присяжні повірені подавалися до окружного суду. Присяжні повірені обирали місце проживання в одному з міст округу судової палати, до якої були приписані.

Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався іспит в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката, заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12. .

Важливим правом присяжних повірених було право на адміністративний устрій: повірені кожного округу судової палати самі з свого середовища обирали Раду. Їхні ж права як окремих членів стану були доволі незначними. І. Я. Фойніцький поділяв їх на дві групи: корпоративні та особисті. Особисті права випливають із призначення присяжних повірених, які є одночасно правозаступниками та судовими представниками. Корпоративні ж права пов'язані із приналежністю присяжного повіреного до особливої корпорації і полягають в тому, що вони “діють при судовій палаті, носять знак (у 1866 році Державна рада затвердила для присяжних повірених особливий срібний знак із зображенням герба судового відомства в дубовому вінку, який належало носити в петлиці на лівій стороні фраку), беруть участь у її загальних зборах із правом голосу та можуть бути обрані на всі визначені зборами посади”. Фойницкий, И. Я. Курс уголовного судопроизводства [Текст] [в 2-х т.] / И. Я. Фойницкий. -- СПб. : Альфа, 1996. -- Т. 2. -- С.221-223.

Присяжні повірені користувалися: 1) правом вести цивільні справи у всіх судових установах без отримання свідоцтва на право клопотання по чужим справам; 2) правом отримання винагороди за ведення справ по таксі, визначеній законом, якщо між присяжними повіреними і довірителями не було заключено особливої угоди; 3) правом запевнити свою повновагу в загальних судових місцях не лише довіреністю, засвідченою в установленому порядку, але й довіреність, в якій підпис довірителя засвідчений поліцією, нотаріусом чи мировим суддею; 4) правом передавати один одному змагальні папери по цивільним справам без участі в цьому судових приставів чи судових розсильних; 5) правом бути захисником осіб, які обвинувачувалися в державних злочинах і судимих в Верховному кримінальному суді. Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката, заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

У своїй захисній промові присяжні повинні були пояснити суду “всі обставини та аргументи, якими заперечується чи послаблюється пред'явлене підсудному обвинувачення” (ст. 744 Судових статутів), при цьому присяжні повірені не повинні були розголошувати відомості, які не мають ніякого відношення до справи; порушувати належної поваги до релігії, закону й того, що уклала влада; вживати вислови, що принижують чию-небудь гідність (ст. 745 Судових статутів). Кожен із присяжних повірених зобов'язаний був вести список доручених йому справ та надавати його Раді присяжних повірених на її першу ж вимогу. У випадку переїзду до іншого міста присяжний повірений зобов'язаний був передати справу зі згоди своїх довірителів іншому присяжному повіреному (ст. 385 Судових статутів).

Присяжним повіреним заборонялось: вести справи в якості повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядька, тітки, двоюрідних братів та сестер; одночасно бути повіреним протилежних сторін і переходити під час процесу від однієї сторони до іншої; купувати чи іншим чином набувати права своїх довірителів за їх позовами; розголошувати таємницю свого довірителя не лише під час розгляду справи, але і по його закінченню. Такі угоди визнавались недійсними, а самі присяжні повірені за їх складання підлягали відповідальності за рішенням Ради присяжних повірених (ст. 400 Судових статутів).

За неналежне виконання своїх обов'язків присяжні повірені могли притягуватися до різних видів юридичної відповідальності. Зокрема, в ст. 368 Судових статутів були передбачені види стягнень, які Рада присяжних повірених мала право застосувати по відношенню до підвідомчих їй присяжних повірених за порушення прийнятих на себе зобов'язань. До них належали такі санкції: попередження; догана; заборона виконувати обов'язки присяжного повіреного протягом певного строку, який визначається Радою, але не більше одного року; виключення із числа присяжних повірених; передання кримінальному суду. Учреждение судебных установлений. Свод законов, правил, распоряжений и разъяснений, относящихся до учреждения судебных установлений и судебного управления [Текст] / сост. : Громачевский С. Г. -- СПб. : Изд. юрид. кн. маг. Н. К. Мартынова, 1897. -- С.328.

Розмір гонорару присяжних повірених визначався за домовленістю з довірителями в письмовій угоді. У разі відсутності такої, оплата здійснювалася за таксою (лише для цивільних справ) затвердженою Міністерством юстиції. Оплата участі захисника в суді у випадках його призначення здійснювалася за рахунок самої адвокатури -- з коштів, що формувалися з 10% збору з винагород, отриманих присяжними повіреними за таксою.

Діяльність присяжних повірених зосереджувалась в одному окрузі, так як вони були зобов'язані обирати місце проживання в одному із міст округу тієї Судової палати, до якої вони були приписані. Лише в межах того округу вони могли приймати на себе «ходіння у справах» у всіх судових місцях. Присяжний повірений в заяві про прийняття його до адвокатури повинен був вказати обране ним місто де він буде практикувати свою діяльність. Але поки не було оголошено комплекту, присяжний повірений мав право вести справи і в інших судових округах. Звання присяжного повіреного вважалося не сумісним з діючими службами, функціями комісіонерства чи посередництва в торгівельних правовідносинах,посадою члена земської управи і нотаріуса. Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката, заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

Громадянам не заборонялося мати в одній і тій самій справі кількох присяжних повірених. Останнім не дозволялося бути одночасно повіреним обох сторін, які сперечаються, і переходити в одній і тій самій справі від однієї сторони до іншої.Присяжні повірені не мали права розголошувати таємниці свого довірителя під час ведення справи, після її закінчення й у випадку усунення від неї. За навмисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

У 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з переданням їхніх функцій окружним судам, було зупинено створення відділень Рад присяжних повірених, встановлено жорсткий контроль за діяльністю існуючих Рад, розширився нагляд Міністерства юстиції, що негативно відбивалося на незалежності адвокатури. У цьому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав не гідними цього звання. 8 листопада 1889 р. був виданий Указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути прийняті до адвокатури лише з дозволу Міністра юстиції, а з 12 березня 1912 році прийняття їх узагалі заборонялося.

Особливої уваги заслуговує розгляд діяльності помічників присяжних повірених. Судова реформа не приділила належного значення інституту помічників присяжних повірених. У ст. 354 Судових статутів про помічників згадувалось, коли говорилось про вимоги, що пред'являються до осіб, які бажають вступити до числа присяжних повірених, якими могли стати особи, що займаються протягом п'яти років судовою практикою під керівництвом присяжних повірених. У коментарі до ст. 354 зазначалось, що з узаконенням стану присяжних повірених в них можуть бути помічники (з практичних справ), які закінчили курс юридичних наук, проте ніде не служили. Але правила вступу в помічники, їх компетенція та відповідальність не були визначені законом.

Першочергово, для того щоб стати помічником присяжного повіреного, необхідно було знайти повіреного, який би зачислив бажаючого до себе в якості помічника. Присяжний повірений доводив до відома Раді про час вступу конкретної особи до нього в помічники. Це було необхідно для підрахунку стажу, передбаченого ст. 354 Судових статутів. Оскільки питання про кількість помічників, які можуть бути прикріплені до одного присяжного повіреного, не було першочергово врегульовано, то це призвело до того, що при деяких присяжних повірених діяло більше десяти помічників. Звичайно, що в таких умовах присяжний повірений не міг використовувати їх усіх за призначенням, і деякі з них лише формально діяли в числі помічників, але при цьому здобували термін, необхідний для отримання звання присяжного повіреного. Меланчук А.В. Становлення інституту адвокатури (присяжних повірених) у російській імперії
після судової реформи 1864 року // Університетські наукові записки. - 2011. - №2 (38). - С.354.

Цей порядок залишався без змін протягом всього періоду, що розглядається. Важливе місце в історії інституту помічників займає закон від 25 травня 1874 р. «Про приватних повірених», в силу якого клопотатися по чужих справах могли тільки помічники присяжних повірених, які отримали свідоцтва від судових місць і сплатили встановлений грошовий збір Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката, заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12..

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, обираючи, якщо їх не менше двадцяти, при окрузі судової палати, за її дозволом, Раду присяжних повірених для нагляду за всіма повіреними, що знаходяться в тому окрузі. Васьковский Е. В. Организация адвокатуры. Т.1. Очерк всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. - С.Пб., 1983. - 476 с.

Рада присяжних повірених поновлювалася щорічно, а перед обранням її членів доповідався звіт про діяльність Ради за минулий рік. Присяжні повірені вносили до Ради вступний внесок, коли набували статусу присяжного повіреного, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували не тільки присяжні повірені, а й їхні помічники. Розмір внесків встановлювався Радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад було утворено спеціальний інститут.

Радам присяжних повірених, за свідченням Анатолія Федоровича Коні, доводилося виконувати наступні функції: 1) бути посередником між присяжними повіреними і його довірителем; 2) призначати присяжних повірених при розгляді в судовому порядку справ бідних, які звернулися до Ради з проханням про призначення їм повірених; 3) визначати розмір винагороди повіреного за таксою, якщо лиш між адвокатом та позивачами виникали розбіжності при вирішенні цього питання;розглядала скарги на дії присяжних повірених й наглядати за точним дотриманням ними законів, установлених правил і обов'язків тощо. Рада присяжних повірених, як орган корпоративного самоуправління, мала дисциплінарну владу над присяжними повіреними і управлінням над їх суспільними відносинами. При надходженні клопотання про дисциплінарне провадження від офіційної установи, приватної особи або члена корпорації, Рада бралася до розслідування. Ознайомившись із скаргами, вона приймала рішення про порушення або не порушення дисциплінарної справи залежно від конкретних обставин. Практика виробила два способи порушення дисциплінарного провадження: резолюція голови і постанова Ради. Термін для представлення пояснень був встановлений в два тижні. Рада мала право накладати на присяжних повірених за порушення ними прийнятих обов'язків наступні види заходів: 1) попередження; 2) доганами; 3) заборону виконувати обов'язки повіреного протягом визначеного Радою строку, проте не більше одного року; 4) виключення з числа присяжних повірених; 5) віддання до кримінального суду у випадках особливо важливих Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе / Избранные произведения. - М., 1956. - 357 с..

Таким чином можна дійти висновку, що Саме Судова реформа 1864 року, яка втілила ліберальні начала в праві, намагалась рішуче порвати з минулим відношенням до адвокатської професії. Хоча й існувало безліч обмежень щодо реалізації присяжними повіреними їх завдань та повноважень, але загалом це був рішучий крок у становленні цього інституту. Судова реформа, метою якої було введення елементів західноєвропейського зразка в правопорядок Росії, заклала основи компетентної і самоврядної організації адвокатів, якій надавались широкі повноваження в судочинстві.

В такому вигляді адвокатура проіснувала до революційних подій 1917 року. Васьковский Е. В. Организация адвокатуры. Т.1. Очерк всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. - С.Пб., 1983. - 476 с.

3.2 Радянський етап розвитку української адвокатури (1917-1991 р.р.)

Події 1917 року, громадянська війна, зміна державного ладу України не могли не вплинути на діяльність адвокатури. До приходу до влади на Україні більшовиків змінилося декілька форм правління, але жоден із володарів нашої держави в той смутний час так і не спромігся змінити царських положень щодо адвокатури.

Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. соціалістична революція скасувала всі судові установи російської буржуазної держави, а разом з ними - адвокатуру присяжних та приватних повірених. Багато адвокатів було знищено фізично як представників ворожого пролетаріату класу. Інші опинилися в концтаборах. А ті, що залишилися на волі, були позбавлені права виступати в судах. Цим же декретом були створені радянські суди. Як захисники і обвинувачі допускалися всі непорочні особи обох статей, що користуються цивільними правами. Питання про судовий захист вирішувалося саме таким чином, хоча спеціальної організації захисту створено не було.Колишні присяжні повірені з тривогою зустріли «Декрет №1», вимагаючи скликання Засновницьких Зборів, звільнення арештованих членів Тимчасового уряду Бернам У., Решетникова И.В., Пришляков А.Д. Судебная адвокатура. - СПб., 1996. - 258 с..

У 1917 р. була видана інструкція «Про революційний трибунал, його склад, справи, що підлягають його веденню, покарання, що накладаються ним, і про порядок ведення його засідань». Відповідно до цієї інструкції народним комісаріатом юстиції при революційних трибуналах утворилися колегії правозахисників, які діяли разом із загальногромадськими обвинувачами і захисниками.Колегії правозахисників створювалися шляхом вільного запису всіх осіб, охочих надати допомогу революційному правосуддю, але потрібна була рекомендація Рад робочих, солдатських і селянських депутатів. Згідно Інструкції від 19 грудня 1917 р., обвинувачений міг скористатися також захисником з числа осіб, присутніх в залі суду. Оскільки члени колегії правозахисників виступали лише по найбільш складних кримінальних справах, підсудним трибуналам, то її навряд чи можна було вважати адвокатурою. Всю іншу юридичну допомогу громадянам надавали колишні присяжні повірені, присяжні юрисконсульти і інші особи, що нелегально займалися адвокатською практикою .