Кодифікація земельного законодавства України

Відповідно до Земельного закону 1918 року міські землі були віддані в розпорядження органів місцевого самоврядування, інші - сільським громадам, волосним, повітовому і губернському земельному комітетам у межах їхньої компетенці. Головними завданнями цих органів було забезпечення громадянам права користування землею, охорона природних багатств від виснаження і вжиття заходів до збільшення цих багатств. Земля надавалася для загальногромадського користування, під оселі та забудову окремим особам, товариствам, громадським установам для розміщення торгових і промислових підприємств, а також для приватнотрудового господарства, яке мало вестись особистою працею окремих осіб, сімей або товариств. Наймана праця могла застосовуватися лише як виняток, тимчасово та відповідно до правил, встановлених земельними комітетами.

Право користування землею могло переходити у спадщину, а терміни встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно із законом. Передбачалося утворення Державного меліоративного фонду для здійснення заходів з охорони земель і надання кредитів для розвитку села. Вилучення приватних земель, вод, надр, лісів проводилося без викупу, однак колишнім власникам землі за їхнім бажанням і у відповідності з рішенням волосних земельних комітетів залишалися земельні ділянки із садами, виноградниками, хмільниками і т.д. у кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї сім'ї. Не підлягали вилученню землі громад і наукових установ, надані їм до видання закону, а також землі під оселями, господарськими, торговими і промисловими підприємствами. Водночас із вилученими землями у підпорядкування земельних комітетів переходив реманент колишніх власників, а також будівлі за винятком тих, котрі були вкрай потрібні їм для життя і ведення приватнотрудового господарства, торгової чи промислової діяльності.

Таким чином, із прийняттям перших декретів радянської влади, які регулювали земельні відносини, концептуальними для всього подальшого законотворчого процесу стають наступні положення:

заперечення приватної власності на землю;

монополія державної власності на землю;

пріоритет суспільних форм землекористування;

виключення землі з товарно-грошових відносин.

Знищення українського землеробства продовжилося з введенням державної монополії на основні продукти харчування. 12 квітня 1919 року Український Радянський уряд видає Декрет "Про продовольчу розверстку". Відповідно до нього хлібною розверсткою обкладалися селянські господарства, що мали понад 5 десятин посівної площі, а господарства з площею землі більше 10 десятин зобов'язані були виконувати розверстку за підвищеними нормами.

Після прийняття ІІІ з'їздом КП(б)У спеціальної резолюції "Про основи комуністичної земельної політики", що визначила як головне завдання земельної політики перехід від одноосібного господарства до товариського завдяки створенню радянських господарств, комун, поширенню громадської обробки землі, почалося повальне насильницьке створення колективних господарств. За далеко не повними даними Наркомзему УСРР в Україні в 1919 році було створено 487 колгоспів і 1685 радгоспів. Величезна кількість земель проголошувалася недоторканим фондом націоналізованих цукрових, винокурних і інших заводів. Зайве говорити про те, що потреби селян в землі повністю ігнорувалися. Така політика в земельному питанні вела лише до одного результату - знищення сільського господарства в цілому і господаря на землі зокрема.

Подальше прийняття Основних засад організації земельної справи на Україні і Закону про землю [45, с 78.] не змінило ситуації, що склалася до цього. Селяни не бажали обробляти землю, що їм не належала і могла бути в будь-який момент відібрана. Намагаючись виправити кризову ситуацію, радянський уряд приймає Декрет від 21 березня 1921 року "Про заміну продовольчої і сировинної розверстки натуральним податком". [47, с 127.] Саме з прийняттям цього нормативного акта пов'язаний початок нової економічної політики (НЕПу).

В Україні період НЕПу бере свій початок із прийняття ВУЦВК постанов від 27 березня 1921 року "Про скорочення продрозверстки на врожай 1920 р." і "Про заміну продовольчої розверстки податком". Виконуючи дані постанови, 29 березня 1921 р. РНК УСРР прийняв постанову "Про скорочення зернової розверстки на врожай 1920 р.". [48, с 142.] Також приймаються: 28 березня 1921 р. постанова РНК УСРР "Про натуральний податок на хліб, картоплю й олійне насіння"; 29 березня 1921 р. постанова РНК УСРР "Про натуральний податок на зернові продукти".

Постанова ВУЦВК "Про заміну продовольчої розверстки податком" майже цілком була ідентичною Декрету ВЦВК від 21 березня 1921 року. Відповідно до цієї постанови, до кожного селянського господарства доводилися обчислені за визначеними нормами обсяги продукції, які воно зобов'язане було здати державі у вигляді податку. Згодом натуральні зобов'язання були переведені в грошові і консолідовані у формі так званого єдиного сільськогосподарського податку. Визначеність податкових зобов'язань і право розпоряджатися іншою продукцією на свій розсуд підштовхнули мільйони селянських господарств до поліпшення і розвитку сільськогосподарського виробництва.

22 травня 1922 року ВЦВК приймає Закон "Про трудове землекористування". На основі цього законодавчого акта друга сесія ВУЦВК VI скликання 27 травня 1922 року приймає "Основний закон про трудове землекористування" [47, с 140.] (далі Закон), текст якого, за винятком статті 5, цілком збігався з текстом закону РСФРР. На відміну від російського "Закону про трудове землекористування", в українському "Основному законі про трудове землекористування" була примітка до ст.5, що надавала членам комітетів незаможних селян право виходу із товариства з землею без його на те згоди, незалежно від їхньої кількості стосовно числа громадян села, і в будь-який час (наприклад, при відсутності повних переділів і розверстань землі) за умови переходу до колективних форм землекористування.

Закон складався з 6 розділів і 37 статей. Він закріпив і гарантував право вільного вибору способів землекористування (як для "сільськогосподарських колективів", так і для окремих селян); право господарств і окремих дворів вільно виходити із сільськогосподарського товариства з виділом землі в розмірі "какой им причитается по производящему переделу, с принятием при этом во внимание также качества земли по сравнительной расценке". Закон встановлював порядок зміни способів землекористування, гарантував недоторканність земель трудових землекористувачів, чітко визначав випадки припинення права на землю. У випадку вилучення земель для державних і громадських потреб землекористувачу гарантувалося відшкодування збитків і відвід земель в іншім місці.

Закон забороняв продаж, купівлю, дарування, а також заставу землі, однак вперше в історії радянського земельного законодавства дозволяв передачу всієї землі чи її частини в оренду, а також можливість використання в селянських господарствах найманої праці. Слід зазначити, що в цілому Основний закон про трудове землекористування виявився концептуальним нормативним актом, що закріпив основні положення і нові принципи

До травня 1922 року в земельному законодавстві України склалася ситуація, коли окремі інститути земельного законодавства (такі як користування землею, оренда землі) вже були кодифіковані [47, с 103.], чого не можна було сказати про галузь у цілому. Діяла величезна кількість директив, постанов, інструкцій, роз'яснень, що видавалися Всеукраїнським з'їздом Рад, ВУЦВК, РНК УСРР, Наркомземом, Українською Економічною Радою й іншими органами, що істотно ускладнювали орієнтування в законодавстві і його ефективне застосування. Не діяла система супідрядності нормативних актів і як наслідок цього земельне законодавство не мало змоги виконувати покладені на нього регулятивні функції. Як слушно відзначає А.А. Ушаков, на цей час "во-первых, вполне наметились контуры общественных отношений переходного периода на базе НЭПа, а во-вторых, накопилось достаточное количество фрагментарного законодательного материала, необходимого для создания кодифицированного законодательства".

Згідно програми кодифікації, яка була розроблена Наркомземом РСФРР, було намічено створення повного Зводу законів про землю у складі уложень (кодексів): 1) земельного; 2) водного; 3) лісового; 4) про сільське господарство. [131, с 418-448.] Справа в тому, що в теорії радянського земельного права до початку кодифікації земельного, гірничого, лісного та водного законодавства склалася концепція "земельного права у широкому розумінні", згідно якої "об'єктами земельного права є всі природні ресурси, пов'язані з землею", а гірниче, лісове та водне законодавство "є продовженням земельного законодавства і органічно входять до єдиної галузі радянського земельного права в якості його складових, але самостійних частин". [133, с 508] Згодом ця концепція отримала певне нормативне обґрунтування. Так у статті 8 постанови ВЦВК "Про введення в дію Земельного кодексу" зазначалося: "Принимая во внимание, что вопросы землепользования и землеустройства теснейшим образом связаны с условиями и порядком использования лесного фонда, обязать Народный комиссариат земледелия разработать по соглашению с надлежащими ведомствами Лесной кодекс, рассматривая его как продолжение Земельного кодекса…".[50, с 804.]

Концепція "земельного права у широкому розумінні" отримала значне поширення в радянській юридичній науці. [68, с 258.] Але в той же час визнавалось, що такий погляд не має загальновиробленого теоретичного підґрунтя, оскільки "нерешенным остался вопрос о том, регулирует ли земельное право только "чисто" земельные отношения или также и те, которые устанавливаются в связи с использованием лесов, вод и недр". [131, с 418-440] Разом з тим вченими обґрунтовувався і інший погляд на земельне право та земельне законодавство, згідно якого "лесное и водное законодательство и вытекающие из него правоотношения, хотя и тесно связаны с земельным законодательством и правом, но имеют свои собственные и характерные черты и по этим основаниям должны быть выделены в самостоятельные отрасли права". [138, с 8-15.] Серед вчених існувала також точка зору, що "и земельное, и водное право стали развиваться в качестве самостоятельных отраслей советского права с первых дней Советской власти", але "не с одинаковой равномерностью и с различной степенью объективного (внешнего) выражения." [72, с 45-47.] Фактично друга точка зору виходила з того, що земельні, гірничі, лісові та водні відносини являють собою самостійні групи громадських відносин, які регулюються самостійними галузями законодавства, що складають підґрунтя відповідних галузей права.

Теоретичні розробки понять земельного, гірничого, лісового, водного права, визначення їх співвідношення, а також співвідношення відповідних їм галузей законодавства мали велике практичне значення для подальшої кодифікації цих галузей.

Отже, перший проект кодифікованого акта був власне земельним кодексом і мав назву "Кодекс законів про трудове землекористування в РСФРР". [134, с 45.] Проект був направлений на доопрацювання, бо "не торкався цілої низки дуже істотних питань земельного права, вирішення яких диктувалося практичною необхідністю". Так проект не закріплював регулювання правового статусу земель міст, земель спеціального призначення та інших категорій земель. Вкрай недостатньо було розроблене питання про землевпорядкування та низка інших питань. Після доопрацювання, кінцева редакція першого Земельного кодексу РСФРР була прийнята 30 жовтня 1922 року.

12 жовтня 1922 року проект Земельного кодексу, розроблений Наркомземом УСРР, був поданий на розгляд III сесії ВУЦВК VI скликання. 16 жовтня 1922 року III сесія ВУЦВК прийняла в цілому Земельний кодекс УСРР із виправленнями і доповненнями земельної комісії ВУЦВК. [51, с 623.] Проект Земельного кодексу був переданий НКЮ і НКЗ УСРР для остаточного редагування і подання через РНК УСРР на затвердження Президії ВУЦВК.

29 листопада 1922 року Земельний кодекс УСРР був затверджений Президією ВУЦВК і опублікований у Зібранні Узаконень [52, с 554.] Спеціального закону про введення його в дію видано не було і Земельний кодекс УСРР набрав сили з дня опублікування. Постанова про перелік законів, скасованих у зв'язку з виданням Земельного кодексу, була прийнята ВУЦВК і РНК УРСР лише 29 вересня 1926 року. [55, с 395.]

Кодекс складався з Основних положень, чотирьох частин ("Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землевпорядження і переселення"), 17 розділів, 14 глав, 227 статей. Для порівняння зазначимо, що Земельний кодекс 1970 року мав 173 статті; Земельний кодекс у редакції 1992 року - 118 статей; офіційний проект Земельного кодексу, що пройшов перше читання 06.07.2000 р. має - 212 статей.

За оцінками вчених всі існуючі на той час земельні відносини одержали в Кодексі 1922 р. правове регулювання. [140, с 17-23.] Основні принципові положення Кодексу ввійшли в перші вісім статей. У них проголошувалося, що право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах України скасовано назавжди. Усі землі в межах України є власністю робочо-селянської держави (ст. 2 Кодексу). Таким чином, Земельний кодекс 1922 року визначив одну форму власності на землю - державну.

Стаття 8 Кодексу встановлювала, що земельні права й обов'язки землекористувачів і їхніх об'єднань визначаються законами УСРР, даним Кодексом і іншими узаконеннями і розпорядженнями, що видаються в його розвиток. Таким чином, офіційно було визнано, що Україна має своє власне законодавство.

Незважаючи на схожість положень Кодексу з Земельним кодексом РСФРР. [52, с 750.] (проект Земельного кодексу РСФРР став зразком при створенні українського законопроекту), мали місце і певні відмінності. Так у зв'язку з тим, що в Україні і після переходу до нової економічної політики збереглися комітети незаможного селянства (комнезами), однією з особливостей Земельного кодексу УСРР стало закріплення прав і пільг, наданих незаможному селянству в сфері земельних відносин. Наприклад, членам комнезамів надавалися особливі переваги при виході їх із товариства у випадках переходу до товариського способу землекористування (ст. 138 ЗК УСРР), сільськогосподарські товариства незаможного селянства в першу чергу наділялися землею зі складу запасних і невикористаних земельних фондів (ст. 6 ЗК УСРР), їм надавалися певні пільги при оплаті робіт із "внутріселенного" землевпорядження (ст. 178 ЗК УСРР), до складу волосних, повітових і губернських земельних судових комісій, а також і Особливої Колегії Вищого Контролю із земельних спорів входили представники від незаможного селянства (ст. ст. 210, 211 і 221 ЗК УСРР).

На відміну від Земельного кодексу РСФРР, який допускав усну форму укладання договору про передачу землі в оренду (ст. 33 ЗК РСФРР), за Земельним кодексом УСРР такий договір міг укладатися тільки в писемній формі (ст. 32 ЗК УСРР). Посадові особи за втрату земельних документів притягувалися до кримінальної відповідальності (ст. 202 ЗК УСРР), у той час як у РСФРР з них в адміністративному порядку стягувалася лише вартість відновлення втрачених документів (ст. 201 ЗК РСФРР).

Крім того, в українському Кодексі була відсутня стаття про трудову заїмку землі, передбачена Кодексом РСФРР (ст.16 ЗК РСФРР). Однак мали місце положення, що були відсутніми в Кодексі РСФРР. Так, наприклад, Земельний кодекс УСРР докладно визначав умови застосування допоміжної найманої праці в малоземельних і багатоземельних місцевостях, а також при утворенні господарств на нових місцях у порядку розселення чи переселення (ст.40 ЗК УСРР повністю відтворювала зміст ст. 30 Основного закону про трудове землекористування). Встановлюючи такі ж як і в РСФРР положення про те, що переділи землі в товариствах з общинним порядком землекористування провадяться за вироком земельного товариства, що приймається простою більшістю голосів його членів (ст.116 ЗК РСФРР і ст.117 ЗК УСРР), Земельний кодекс УСРР, крім того, вводив правило, відповідно до якого, у товариствах, що складаються з землекористувачів, що ведуть хутірські й відрубні відособлені господарства, переділи земель для поліпшення землекористування могли провадитися лише за постановою більшості не менш 3/4 членів товариства і з дотриманням правил про вилучення від переділів поліпшених господарств (примітка до ст.117 ЗК УСРР). Дозволяючи земельним органам у повній відповідності зі ЗК РСФРР робити "доприселення" нових дворів до товариств, що мають зайві землі (ст.46 ЗК РСФРР і ст.46 ЗК УСРР), Земельний кодекс УСРР, виходячи з того, що розмір землекористування земельного товариства залишається незмінним, вказував, що у випадку виходу окремих дворів зі складу земельного товариства, земля, що належить цим дворам, у товариства не вилучається, а підлягає використанню шляхом "доприселення" нових членів (примітка до ст.46 ЗК УСРР). На відміну від Кодексу РСФРР, деякі статті Земельного кодексу УСРР були викладені більш докладно (наприклад, ст. ст.6, 65 ЗК УСРР).

Прийняття Земельного кодексу 1922 року мало величезне значення. Вперше в Україні був прийнятий загальний зведений закон, що врегулював таку найважливішу галузь, як земельне право. Він замінив собою більше 50 крупних декретів та постанов і більш ніж 100 всілякого роду циркулярних вказівок, що видавалися центром. Це був фундаментальний акт як за своєю структурою, так і за змістом. З прийняттям Кодексу була створена струнка система норм, що регулювали земельні відносини, законодавчо закріплені основні інститути земельного права.

Визначення єдиного державного земельного фонду вперше було дано в Положенні про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства. [43, с 43.] Згідно цього положення до складу єдиного державного земельного фонду, поряд з землями сільськогосподарського фонду, входили також землі спеціального призначення: міські, сельбищні, селищні, курортні, зайняті промисловими, фабрично-заводськими підприємствами, шляхами сполучення тощо.

Так при общинному й дільнично-черезсмужному порядку користування землею землекористувачам надавалося право будь-коли за згодою товариства відмовитися від існуючого порядку землекористування і вийти з землею "до одного місця" (ст.136 ЗК УСРР). При повних переділах і розверстаннях земель вихід із товариства з землею без його на те згоди дозволявся для будь-якої кількості дворів (ст.137 ЗК УСРР).

При переході земельного товариства від одного порядку землекористування до іншого незгодні на такий перехід члени товариства мали право залишитися при колишньому порядку землекористування, виділивши свої землі "до одного місця" (ст.92 ЗК УСРР).

Прагнучи забезпечити впевненість селянина в стійкості наданого йому землекористування, створити в нього зацікавленість у поліпшенні господарювання на землі, Кодекс визнає за трудовим господарством право безстрокового користування наданою йому землею, яке могло бути припинене тільки на підставах зазначеним у законі. Згідно із ст.17 ЗК УСРР такими підставами були: а) добровільна відмова від землі всіх членів двору; б) припинення двором ведення самостійного господарства цілком; в) виморочність двору; г) остаточне переселення його в інше місце, із припиненням у колишнім місці самостійного господарства; д) позбавлення прав на користування землею по суду за зазначені в законі злочини; е) заняття землі у встановленому порядку для державних і громадських потреб. Причому, замість вилученої для державних чи громадських потреб землі землекористувачу відводилася земля в іншому місці з відшкодуванням заподіяних йому збитків (ст.22 ЗК УСРР).

Цілям забезпечення стійкості землекористування служило і закріплення за волостями, селами й іншими сільськогосподарськими об'єднаннями всієї тієї кількості землі, що знаходилася в їх фактичному трудовому користуванні і була законно надана їм із земель, призначених до розподілу в трудове землекористування (ст.143 ЗК УСРР). З цього ж моменту припинялося і подальше обов'язкове "зрівнювання земель" між волостями і селищами (ст.144 ЗК УСРР). Це означало, що розмір землекористування земельного товариства лишався незмінним і не підлягав зменшенню. У випадку ж виходу окремих дворів зі складу земельного товариства, земля, що належала цим дворам, не вилучалася у товариства, а могла бути використана ним шляхом "доприселення" нових членів (примітка до ст.46 ЗК УСРР). Стаття 16 Земельного кодексу передбачала гарантії збереження землі за окремими членами двору у випадку їхнього призову на військову службу, призову по мобілізації, вибору на радянські чи громадські посади, а також при виході на трудові заробітки (в останньому випадку термін збереження землі за господарством обмежувався двома сівозмінами). Кодекс встановлював також спрощений порядок відновлення порушеного користування землею до вирішення спору про порушене право по суті (ст.25 ЗК УСРР).

Земельний кодекс, продовжуючи політику обмеження зрівняльних переділів землі [46, с 170.], обмежував переділ орних земель терміном, що необхідний для триразового проведення прийнятої в товаристві сівозміни (ст.123 ЗК УСРР). Це обумовлювалось тим, що багаторазові і безгосподарні переділи землі знищували господарську ініціативу селян, руйнували господарство. Тому, починаючи з Декрету РНК РСФРР від 30 квітня 1920 "Про переділи землі", у земельному законодавстві Росії й України прослідковувалися тенденції до обмеження таких переділів. Особливі обмеження при здійсненні переділів були передбачені для ділянок, на яких ведеться поліпшене господарство (ст.121 ЗК УСРР), або на яких їх користувачами зроблені корінні поліпшення (ст.120 ЗК УСРР), а також для товариств, що складалися з землекористувачів, які вели хутірські чи відособлені відрубні господарства (примітка до ст.117 ЗК УСРР).

Достроковий переділ угідь допускався тільки у випадках переходу товариства до поліпшених форм землекористування, проведення землевпорядження тощо (ст.124 ЗК УСРР), тобто коли переділи сприяли поліпшенню сільськогосподарського виробництва.

На відміну від попереднього земельного законодавства радянського періоду, що закріплювало суцільне й обов'язкове землевпорядження, Земельний кодекс докорінно змінив його завдання. Тепер землевпорядження, уникаючи зайвого примусового втручання в справи селянського господарства, зобов'язане було створити умови, сприятливі для розвитку останнього, забезпечити стійкість одноособового селянського землекористування.

Визначаючи землевпорядження як роботу з упорядкування існуючих землекористувань і утворення нових, відповідно до прав на землю і вимог господарсько-технічної доцільності (ст.168 ЗК УСРР), Кодекс вважав основним завданням землевпорядження створення для селянського господарства найбільших зручностей у землекористуванні шляхом усунення черезсмужжя, далекоземелля й інших незручностей землекористування (ст.144 ЗК УСРР).

Відповідно до Кодексу землевпорядження проводилося, як правило, за клопотанням зацікавленої в ньому особи. З ініціативи земельних органів землевпорядження проводилося тільки у випадку утворення і зміни земельних фондів спеціального призначення, відводу земель для потреб промисловості та для усунення "особливо шкідливих" незручностей землекористування (ст.171 ЗК УСРР). Землевпорядні установи наділялися правом відмовити у проведенні землевпорядження, якщо землекористувачі клопотали про проведення землевпорядних заходів, які суперечили вимогам закону чи були недоцільними з господарських міркувань (ст.183 ЗК УСРР).

Докладність регламентації сутності і порядку землевпорядного процесу в Земельному кодексі 1922 року, на жаль, не стала прикладом при створенні наступних земельних кодексів. Якщо в Земельному кодексі 1922 року питанням землевпорядкування було присвячено близько 40 статей, то вже в Земельному кодексі 1970 року таких статей було 9, а в Земельному кодексі 1992 року всього 4 статті. Офіційний проект Земельного кодексу України, що пройшов перше читання 6 липня 2000 року, містить 6 статей, присвячених питанням землевпорядкування.

У зв'язку з особливою важливістю й актуальністю питань регламентації порядку розгляду земельних спорів у Земельному кодексі 1922 року їм був присвячений цілий розділ (розділ ІІІ частини IV). Зміст даного розділу з невеликими змінами відтворювало Положення "Про порядок розгляду земельних спорів" [53, с 604.], прийняте ВУЦВК 6 жовтня 1922 року.

Відповідно до Кодексу вирішення земельних спорів відбувалося в спеціально заснованих для цієї мети волосних, повітових і губернських земельних комісіях (ст.207 ЗК УСРР). Ніякі місцеві органи республіки, крім зазначених комісій, не мали права приймати до свого провадження спори, або втручатися в їхній розгляд (ст.209 ЗК УСРР). Вищий контроль за спірними земельними справами здійснювався Особливою Колегією Вищого Контролю із земельних спорів (ст.221 ЗК УСРР). У Кодексі докладно визначався склад земельних судових комісій (ст. ст.210-212 ЗК УСРР), порядок їхнього утворення, розмежовувалася компетенція між окремими інстанціями (ст. ст.214-216 ЗК УСРР).

Процесуальний порядок діяльності земельних судових комісій був визначений у "Інструкції про застосування розділу ІІІ частини IV земельного кодексу про порядок розгляду земельних спорів", виданої в грудні 1922 року Наркомземом УСРР за згодою з Народним Комісаріатом Юстиції.

В перші роки радянської влади про оренду землі не могло бути і мови. Більш того, відповідно до Декрету про землю вона була заборонена (ст. ст. 1 і 6 Селянського наказу). Однак критичний стан сільського господарства, викликаний війною і політикою військового комунізму, викликав необхідність легалізувати цей інститут земельного права. Земельний кодекс 1922 року сприйняв основні положення постанови ВУЦВК і РНК УСРР "Про надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю землею" від 11 квітня 1922 року і Основного закону про трудове землекористування, щодо надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю надільною землею, і створив цілісне законодавче регулювання земельних орендних відносин.

Таким чином, на думку вчених-юристів, вперше в Україні ці відносини одержали самостійну законодавчу форму і виступили вже не як різновид договору найму нерухомого майна, як це мало місце в Зводі законів Російської імперії, а як окремий інститут земельного законодавства з досить чіткою системою побудови. [130, с 98-99.]

Врегулювавши питання оренди землі, Кодекс допоміг незаможному і середньому селянству зміцнити свої господарства. Оренда землі сприяла розвитку продуктивних сил у сільській місцевості, вирішувала значною мірою проблеми зайнятості сільського населення, збільшення посівних площ. Про значення і поширення оренди землі в 20-і роки в Україні говорить те, що близько половини селянських господарств брало участь в орендних відносинах, а площа земельних угідь, орендованих селянством, складала 2,9 млн. десятин (за станом на 1927 рік). [137, с 210-112.]

Поряд з орендою землі Декрет про землю забороняв і використання найманої праці (ст.6 Селянського наказу). Тому закріплення в Кодексі можливості застосування допоміжної найманої праці в трудових землеробських господарствах (розділ ІІІ частини І ЗК УСРР) було однією з тих новел, які вигідно відрізняли Земельний кодекс 1922 року від перших нормативних актів радянської влади. [44, с 271.]

Вченими відзначалася низка технічних та юридичних недоліків ЗК 1922 року. Так Корольов А.І. вказував на те, що в основному Земельний кодекс регулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення. Правовий режим інших категорій земель характеризувався в ньому недостатньо. [132, с 77-89.] Земельний кодекс відніс до складу єдиного державного земельного фонду лише землі сільськогосподарського призначення, а також землі, які можуть бути використані в сільському господарстві (Ст. 3), чим зробив крок назад у порівнянні з Положенням про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства, яке враховувало у складі єдиного державного земельного фонду також землі несільськогосподарського призначення. В той же час Кодекс містив розділ "Про міські землі", що суперечило даному в ньому визначенню єдиного державного земельного фонду. А про землі спеціального призначення мова йшла лише в одній статті, яка мала відсильний характер.