Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах

ПТ в країнах континентального права має небагато спільного з американським та канадським партнерством (general partnership - англ.). Воно є юридичною особою (окрім ФРН), в якій кожен учасник відповідає за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, тому на ПТ поширюються всі положення законодавства про компанії.

У Канаді не існує єдиного нормативно-правового акту, який регламентував би партнерства, тому кожна провінція прийняла власний закон про партнерства. Однак, всі ці закони є схожими, оскільки ґрунтуються на англійському Законі 1890 року. Окрім того, законодавство Квебеку запозичило французьку модель регулювання ПТ, тому законодавство цієї провінції визнає повні товариства юридичними особами.

ПТ можна визначити, як договірне об'єднання осіб для ведення підприємницької діяльності спільними коштами, учасники якого несуть необмежену та солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства.

Оскільки ПТ в країнах континентальної Європи (окрім ФРН) є юридичними особами, для їх створення необхідно укласти установчий договір, який, поряд з іншими документами, подається до відповідного органу державної реєстрації.

Німецьке ПТ повинне зареєструватися в торговому реєстрі. Однак, з метою захисту кредиторів, німецький суд переважно визнає товариство створеним, незважаючи на відсутність реєстрації, якщо набув чинності договір про товариство та укладалися угоди з третіми особами.

Законодавство всіх досліджуваних країн, окрім України, містить переважно диспозитивні норми, що дозволяє учасникам створювати та управляти ПТ (партнерством) на свій розсуд.

Командитні товариства

Командитне товариство (КТ), або партнерство з обмеженою відповідальністю (limited partnership - англ.) в країнах загального права, характеризується наявністю двох груп учасників. Перша група складається з учасників, які несуть необмежену відповідальність та здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства, і які відповідають за його зобов'язаннями у випадку недостатності майна КТ. Друга група складається з учасників із обмеженою відповідальністю (командитисти), які не беруть активну участь у справах товариства, і єдиним обов'язком яких є внесення вкладу до капіталу товариства.

КТ поєднує в собі переваги анонімності для частини його учасників (командитистів) з високим рівнем зацікавленості та відповідальності інших учасників, правове положення яких є таким самим, як учасників повного товариства. КТ поєднує в собі ознаки ПТ та ТОВ.

КТ створюється шляхом подання договору КТ або заяви про реєстрацію до відповідного органу реєстрації (секретаря штату, торгового реєстру, тощо). Згідно з канадським та американським законодавством, відсутність реєстрації партнерства з обмеженою відповідальністю зазвичай призводить до позбавлення командитиста права нести обмежену відповідальність.

Оскільки для створення КТ вимагається наявність як учасників з необмеженою відповідальністю, так і учасників з обмеженою відповідальністю, то у випадку виходу всіх учасників з обмеженою відповідальністю КТ повинно бути ліквідоване або реорганізоване в повне товариство. Для функціонування КТ достатня наявність одного учасника з повною відповідальністю та одного учасника з обмеженою відповідальністю.

2.2 Відмінності створення підприємств, філій, представництв іноземними юридичними особами та їх правове положення

Часто іноземні інвестори об'єднують свої зусилля з національними інвесторами для досягнення певної господарської мети, укладаючи договори про спільну інвестиційну діяльність (надалі - договори про спільну діяльність).

Можна виділити наступні основні ознаки договору про спільну діяльність: (1) наявність договору між сторонами (письмового чи усного залежно від країни), (2) внески до спільної діяльності у формі грошових коштів, майна чи послуг, (3) розподіл прибутків та збитків та (4) право спільного управління.

Договір про спільну діяльність можна визначити як угоду, за якою дві або більше фізичні чи юридичні особи (учасники) зобов'язуються об'єднати зусилля та спільно здійснювати діяльність без створення юридичної особи з метою отримання прибутку або досягнення іншої законної мети.

Західна правова доктрина розглядає договір про спільну діяльність як класичну контрактну форму спільного підприємства (contractual joint venture). Однак, в правовій літературі деяких країн договір про спільну діяльність вважається різновидом договору партнерства (США) або повного товариства (ФРН). Згідно з французьким правом, якщо не укладено договір про спільну діяльність, то до відносин учасників застосовується законодавство про повні товариства.

Все, що учасник вніс для спільної справи, включаючи гроші, інше майно, послуги, професійні та інші знання, вміння, а також ділову репутацію та ділові зв'язки, вважається його вкладом у спільну діяльність.

У деяких країнах договори про спільну діяльність не підлягають державній реєстрації (ФРН, США), а в інших така реєстрація здійснюється, при чому іноді вона займає більше часу, ніж реєстрація спільного підприємства (Україна). Окрім того, законодавство деяких країн (Франція, ФРН, США) не містить навіть вимогу щодо письмової форми договору про спільну діяльність, для його чинності достатньо лише об'єднання зусиль учасників для досягнення спільної господарської мети.

Концесії є однією з найдавніших форм виробничих відносин між приймаючою державою та іноземним інвестором. Вже з давніх часів у Європі, Азії, а також у Росії була відома система відкупу, тобто передання державою за певну плату та на певних умовах права стягувати податки та інші державні доходи, що є своєрідним прототипом сучасної концесії. Вперше відкуп отримав поширення в Стародавньому Ірані (VI ст. до н.е.), в Стародавній Греції та Стародавньому Римі (IV до н.е.). У Франції першим концесійним об'єктом став Південний Канал, побудований ще у XVII ст. Перша концесія в нафтовій галузі виникла в 1901 році в Персії (концесія Д'Арсі). Відкриття родовища нафти в рамках цієї концесії призвело до виникнення в 1909 році Anglo-Persian Oil Company, пізніше перейменованої у British Petroleum.

Концесії передбачають спільні зусилля держави, органів місцевого самоврядування та приватних інвесторів при вирішенні проблем, що виникають у певній галузі економіки країни. Перевагами концесії є те, що країна отримує сучасні технології та обладнання, об'єкт концесії переходить у власність держави після закінчення строку концесійного договору, обмежується фінансова участь бюджетів у здійсненні проектів модернізації та розвитку виробництва, додаткові інвестиції надходять до регіонів, стимулюється конкурентне середовище в певній галузі, створюються додаткові робочі місця та ін. [60]

На сьогодні концесійні договори в "чистому" вигляді широко практикуються у Франції, ФРН та в ряді інших країн. Зокрема, у Франції, відомої активним утручанням держави в управління економікою, договірні принципи вміло використовуються органами влади та приватними інвесторами.

Традиційно концесійним договором вважається договір, що укладається державою та суб'єктом підприємницької діяльності (як правило, іноземним інвестором), на експлуатацію промислових підприємств або земельних ділянок. [58]

Отже аналіз законодавства, теоретичних джерел та практики досліджуваних країн дозволяє зробити загальний висновок про те, що концесії є однією з найпривабливіших форм участі в цивільних правовідносинах для іноземних корпоративних інвесторів. З іншого боку, іноземні концесії можуть допомогти розвитку інфраструктури регіонів. Концесійне законодавство України хоча і є досить вдалим (навіть на думку іноземних експертів), однак потребує подальшого удосконалення в частині спрощення процедури отримання концесії (оскільки її складність та тривалість часто відлякує іноземних інвесторів), а також створення додаткових стимулів (можливість, за певних умов, викупу іноземним інвестором об'єкту концесії по закінченні строку концесійного договору та ін.).

РОЗДІЛ 3. ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ІНОЗЕМНИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Іноземні юридичні особи мають наступні варіанти захисту своїх прав та законних інтересів: (1) захист у національних юрисдикційних органах або юрисдикційних органах третіх країн та (2) захист у спеціалізованих міжнародних установах.

Цей розділ присвячено дослідженню зазначених способів захисту, а також проблемі визнання та виконання іноземних арбітражних рішень у Франції, ФРН, Україні, Російській Федерації, США та Канаді.

Одним із способів захисту іноземним корпоративним інвестором своїх прав та законних інтересів є звернення до національних юрисдикційних органів приймаючої країни, основними з яких є судові органи, або звернення до судових органів третьої країни.

Аналіз національних судових систем дозволяє зробити висновок про те, що досліджуваних країнах судова система має три ланки: (1) конституційний суд (або орган, що його замінює, наприклад, Верховний суд США, французький Conseil Constitutionnel (Конституційна рада - фр.); (2) систему загальних судів; та (3) систему спеціалізованих судів.

До компетенції конституційних судів (органів, що їх замінюють) не входить безпосереднє вирішення господарських спорів, до них можна звернутися з позовами про визнання неконституційними законів та інших нормативно-правових актів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Наприклад, за останні роки конституційні суди України та Російської Федерації постановили ряд важливих рішень, прямо пов'язаних із підприємницькою діяльністю (зокрема, про форму зовнішньоекономічних договорів, про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями (Україна); про конфіскацію майна митними органами, відповідальність за прострочення податкових платежів, належну процедуру накладення штрафів тощо (Росія). Що стосується Франції, то Конституційна рада, серед інших питань, переглядає законопроекти перед поданням їх до парламенту.

Слід зазначити, що в Україні в 2001 році була проведена "мала" судова реформа, в результаті якої було прийнято низку нормативно-правових актів у сфері судочинства, а також було внесено зміни до Цивільно-процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України з метою адаптації українського законодавства до загальновизнаних принципів, вироблених у Франції, ФРН та інших західних країнах цивільного права. Досліджуючи змінену судову систему, можна простежити певний зв'язок із судовою системою Франції. Так, французькі суди поділяються на загальні (що, включають в себе господарські суди) та адміністративні суди. Відповідно до змін внесених до Господарського процесуального кодексу України, господарські (в минулому арбітражні) суди було позбавлено спеціального статусу та віднесено до системи загальних судів. Окрім того, в Україні існує касаційна інстанція (згідно з французькою термінологією), що, як і Cour de Cassation, є другою, найвищою апеляційною інстанцією. Такий зв'язок з французькою судовою системою не є випадковим, оскільки вона є взірцем для багатьох країн, хоча і є надзвичайно складною. Це можна частково пояснити даниною традиції, а частково - вельми шанованим уявленням про те, що правосуддя повинне бути швидким, ефективним, недорогим та зручним.

Держави з федеративною формою державного устрою характеризуються наявністю дворівневої судової системи (США, Канада, Російська Федерація), яка складається з федерального та місцевого рівнів. (Це однак, не стосується ФРН, яка має один рівень, як і унітарні держави.

Так, у Франції, відповідно до судової практики, іноземне право може застосовуватися внаслідок (1) правової природи предмету спору (визначення права, з яким предмет спору має найближчий зв'язок) або (2) мети правового регулювання відповідних правовідносин чи наміру законодавця (застосування імперативних норм іноземного права, незалежно від застосовуваного права).

Американські суди переважно прагнуть захищати очікування договірних сторін шляхом визнання обраного ними права. Однак, принцип автономії волі може бути обмежений у наступних випадках: (1) обране іноземне право суперечить "істотним" та "фундаментальним" принципам публічного порядку країни суду; (2) іноземне право суперечить публічному порядку держави, з якою угода має найближчий зв'язок; (3) обране право не має істотного зв'язку з угодою, що може свідчити про обхід національного закону.

Канадські суди зазвичай визнають виражену волю сторін з обрання права застосовуваного до договірних відносин. Суди можуть, теоретично, зневажити принцип автономії волі, якщо вони визнають, що вибір права є недобросовісним, незаконним (тобто, всупереч законодавству місця укладання чи виконання контракту) або іншим чином порушує публічний порядок. Такий результат не є поширеним. Канадський публічний порядок не порушується виключно через те, що обране іноземне право призводить до іншого результату, ніж канадське право.

У Російській Федерації також передбачається можливість обмеження застосування іноземного права, якщо певні правові норми порушують публічний порядок. У такому випадку застосовується російське право (ст. 158 Цивільного кодексу Російської Федерації).

Законодавство всіх досліджуваних країн дозволяє використовувати альтернативні засоби вирішення спорів за участю іноземних юридичних осіб, найбільш поширеним серед яких є інституційний (третейський суд) чи ad hoc (спеціально створений для вирішення одного спору) арбітраж. У всіх країнах створено спеціалізовані установи, які надають послуги в сфері міжнародного комерційного арбітражу. Так, в Україні діє Міжнародний комерційний арбітраж при Торгово-промисловій палаті України, у Російській Федерації - Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації, у США - Американська арбітражна асоціація, в Канаді - Центр міжнародного комерційного арбітражу Британської Колумбії, у Франції - Французька арбітражна асоціація, у Німеччині - Німецька арбітражна установа та інші арбітражні установи.

Міжнародний комерційний арбітраж є зобов'язуючим засобом вирішення підприємницьких спорів між транснаціональними учасниками за допомогою використання замість суду одного чи більше арбітрів.

Російські науковці визначають міжнародний комерційний арбітраж як "недержавний орган, що формується з осіб, які обираються сторонами або призначаються згідно з порядком, узгодженим ними чи встановленим законом".

Французький Цивільно-процесуальний кодекс (надалі - Французький ЦПК) містить положення, присвячені міжнародному комерційному арбітражу, який визначається як будь-який арбітраж, пов'язаний із "міжнародними комерційними інтересами" (ст. 1492).

У міжнародній сфері може бути легше погодитися щодо вибору однієї з міжнародних арбітражних установ, ніж щодо компетенції одного з державних судів за місцезнаходженням однієї з сторін.

Зазначені причини спонукають керівників компаній, як частину корпоративної політики, вносити до контрактів арбітражні застереження та положення про посередництво при вирішенні спорів.

Отже, підсумовуючи можна виділити наступні риси арбітражу, які спонукають сторони обирати саме цей спосіб вирішення спорів: (1) остаточність арбітражного рішення, його обов'язковість та неможливість оскарження; (2) міжнародне визнання арбітражних рішень; (3) нейтральність арбітрів; (4) спеціалізація арбітрів; (5) швидкість та економічність арбітражного процесу; (6) конфіденційність; (7) недовіра сторін до іноземної правової системи; (8) можливість здійснення контролю за арбітражним процесом шляхом детальної регламентації арбітражної процедури; (9) уникнення проблеми відсутності між народно визнаних уніфікованих правил виконання судових рішень; (10) можливість пристосування арбітражної процедури до природи певного контракту чи ситуації; (11) існує більше шансів зберегти наявні ділові стосунки, оскільки арбітраж не є таким агресивним, як судовий процес; (12) існує більше можливостей для ведення багатомовних процесів, оскільки сторони мають доступ до синхронного перекладу, чого вони можуть не мати при судовому розгляді.

Існує багато прикладів успішного використання альтернативних засобів вирішення спорів. Договір про вільну торгівлю між Канадою та США (надалі - FTA), а також Північноамериканська угода про вільну торгівлю (надалі - NAFTA) спонукають до все більшого використання альтернативних засобів. У 1983 році Верховний суд Канади визнав право сторін у договірному порядку передавати спори на альтернативне вирішення, що є дуже важливим для розвитку альтернативних засобів вирішення спорів.

Однією з істотних перешкод для використання альтернативних засобів вирішення спорів є концепція прецедентів. У США відсутня система арбітражних прецедентів, оскільки письмові мотивувальні частини зазвичай є недоступними. Це відбувається тому, що однією з основних причин обрання альтернативного засобу є конфіденційність процесу вирішення спорів. Отже, відсутність прецедентів може призвести то втрати передбачуваності тлумачення та застосування законодавства.

Як вже зазначалося, існує два види арбітражу: створюваний спеціально для розгляду окремого спору арбітраж ad hoc або ізольований арбітраж, та постійно діючий чи інституційний арбітраж. Арбітраж ad hoc створюється при виникненні конкретного спору, а після прийняття рішення він припиняє своє існування.

Інституційний арбітраж створюється при різних торгових палатах, біржах, асоціаціях. Такі органи діють на підставі своїх статутів, правил провадження, регламентів, мають секретаріати, в них ведеться список арбітрів. Арбітражні органи поділяються на два типи: загальної компетенції та спеціалізовані.

До арбітражів, що мають загальну компетенцію, належать ті, що приймають до свого провадження будь-які спори, пов'язані з міжнародним економічним та науково-технічним співробітництвом (Міжнародний комерційний арбітраж при Торгово-промисловій палаті України, Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації та ін.).

До спеціалізованих арбітражних органів належать установи, які спеціалізуються на вирішенні спорів, що виникають із певних відносин (Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації, Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України та ін.)

У кожного з двох видів міжнародного комерційного арбітражу є свої переваги. Основною перевагою інституційного арбітражу є те, що він є організаційно оформленим органом, що надає допомогу арбітрам у проведенні розгляду. Головна особливість інституційного арбітражу полягає в тому, що він виконує функції "компетентного органу". У тому випадку, коли одна з сторін ухиляється від обрання арбітра або обрані сторонами арбітри не можуть погодити кандидатуру арбітра-голови, виникає проблема, який орган повинен обрати арбітрів. В інституційному арбітражі таке призначення здійснює голова чи президент установи. В арбітражі ad hoc, якщо сторони при укладенні угоди не обрали компетентний орган, питання не може бути вирішено, оскільки такого органу немає.

Все ж таки протягом останнього часу сторони все частіше звертаються до арбітражу ad hoc. Цьому сприяє те, що в 1976 році в рамках Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) був розроблений Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, схвалений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 31/98 від 15 грудня 1976 року (надалі - Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ). Цей широко відомий регламент, що за своєю правовою природою не є міжнародним договором, є рекомендацією міжнародної організації. Достатньо висока ступінь уніфікації правил, що регламентують арбітражний розгляд, досягається завдяки тому, що сторони застосовують цей регламент шляхом посилання на нього в договорах.

Постійний арбітражний суд було створено на підставі Конвенції "Про мирне вирішення міжнародних спорів", укладеній у Гаазі в 1899 році протягом Гаазької мирної конференції. Суд став першим глобальним механізмом вирішення міжнародних спорів. У 1907 році на другій Гаазькій мирній конференції Конвенцію було переглянуто. Протягом останніх років істотно збільшилася кількість посилань на обидві конвенції. На даний момент 97 держав підписали одну або обидві конвенції.

NAFTA створила надзвичайно передову та суперечливу систему вирішення інвестиційних спорів. Ця система надає можливість інвесторам оскаржувати акти уряду та державних підприємств країн, що є сторонами угоди.

Розглядаючи питання захисту прав та законних інтересів іноземних юридичних осіб у спеціалізованих міжнародних установах, не можна залишити поза увагою Міжнародний арбітражний суд при Міжнародній торговій палаті (надалі - МАС), який є найбільш знаною в світі установою, що займається вирішенням міжнародних підприємницьких спорів. У той час, коли більшість арбітражних установ є регіональними чи національними за обсягом, МАС є насправді міжнародним. Він складається з представників 77 країн з усіх континентів, МАС є найбільшою в світі представницькою установою по вирішенню спорів.

Іноземні корпоративні інвестори можуть також звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів до Європейського арбітражного суду, Арбітражного інституту при Стокгольмській торговій палаті, Паризької арбітражної палати, Американської арбітражної асоціації та інших приватних та публічних установ, що надають послуги з альтернативного вирішення спорів із іноземним елементом.

Згідно зі ст. 177 Договору про створення Європейського Союзу від 1957 року (надалі - Договір ЄС), Європейський суд має право попереднього тлумачення та вирішення питань чинності союзного законодавства. Якщо суд однієї з держав - членів ЄС стикається з питанням, пов'язаним із європейським правом та вважає, що певні норми мають бути застосовані при вирішенні справи, яку він розглядає, він може звернутися спочатку до Європейського суду для отримання попереднього висновку (ст. 177(2) Договору ЄС). Якщо рішення національного суду не підлягає апеляції, то суд у такому випадку навіть зобов'язаний передати відповідне питання на розгляд Європейського суду (ст. 17(3) Договору ЄС).

Існує три різні доктринальні тлумачення прецедентного права ЄС: (1) відбувається поступовий розвиток з вимоги, що національні правила не повинні унеможливлювати виконання прямо застосовуваних норм, до того, що "не повинно бути жодного посилання на існуючі засоби захисту"; (2) прецедентне право відображає досить постійне застосування таких фундаментальних принципів ЄС, як верховенство та дієвість права ЄС; та (3) що прецедентне право є плутаним та суперечливим. На диво кожне з наведених тлумачень відображає реальний стан речей.

Однією з переваг міжнародного комерційного арбітражу є наявність установленого порядку визнання та примусового виконання арбітражних рішень. Основу цього порядку складає Нью-Йоркська конвенція, учасниками якої на сьогодні є 123 держави, в тому числі Україна, яка ратифікувала Нью-Йоркську конвенцію Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 серпня 1960 року. [55, с. 65]

Усі досліджувані країни підписали Нью-Йоркську конвенцію, яка передбачає умови визнання та виконання іноземних арбітражних рішень у державах - сторонах конвенції, а також установлює обмежений перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні цих рішень.

Можна виділити наступні основні принципи визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, що містяться в Нью-Йоркській конвенції: (1) визнання та виконання здійснюється згідно з процесуальними нормами тієї території, де рішення підлягає визнанню та виконанню, у зв'язку з чим національне право держави, де рішення підлягає визнанню та виконанню, визначає орган, компетентний визнати та виконати рішення, а також правила такого визнання та виконання; (2) до визнання та виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися більш обтяжні умови, ніж ті, що існують для визнання та виконання внутрішніх рішень; (3) для отримання визнання та виконання арбітражного рішення зацікавлена сторона повинна звернутися до компетентного органу держави, де рішення підлягає визнанню та виконанню, з відповідним проханням, а також надати документи, передбачені конвенцією; (4) у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено лише на підставах, передбачених конвенцією.

Для удосконалення інституту міжнародного комерційного арбітражу слід прийняти ряд національних арбітражних законів, які доцільно було би розробити на підставі Уніфікованого закону.

У більшості країн суддя, який розглядає клопотання зацікавленої сторони про примусове виконання іноземного арбітражного рішення, не вправі переглядати справу по-суті та, якщо рішення прийняте в країні - члені Нью-Йоркської конвенції, може відмовити у виконанні лише за наступних умов: (1) арбітражне застереження чи угода є недійсним згідно з законодавством відповідної країни; (2) сторону не повідомили про слухання або позбавили можливості брати участь в обговоренні; (3) рішення виходить за межі позовних вимог; (4) арбітраж не сформований або не відповідає процедурним вимогам, передбаченим в арбітражному застереженні або законодавством місця проведення арбітражу; (5) арбітражне рішення не набуло законної сили, скасоване або призупинене у відповідній іноземній державі; (6) предмет спору не підлягає вирішенню згідно з законодавством країни виконання; (7) арбітражне рішення суперечить публічному порядку (наприклад, моралі та справедливості).

Якщо відповідне рішення не підпадає під жодну з умов невизнання іноземних арбітражних рішень, існуючих у державі, в якій рішення підлягає виконанню, суд зобов'язаний визнати це рішення. Зокрема у ФРН, у визнанні рішення як такого, що підлягає виконанню, не може бути відмовлено, якщо арбітраж зробив помилку щодо змісту рішення.

Порівняно з канадською та європейською процедурами визнання іноземних судових рішень, США вважається надзвичайно ліберальною юрисдикцією. Американські суди лише прагнуть переконатися в дотриманні основ відповідної правової системи, наприклад, надіслання належного повідомлення про арбітражний розгляд та проведення цивілізованого розгляду. Так, суд може відхилити рішення, прийняте в країні - не члені Нью-Йоркської конвенції у випадку: (1) прийняття рішення внаслідок корупції, шахрайства чи інших незаконних дій; (2) неповного зібрання та дослідження доказів чи корумпованості арбітра; (3) вчинення арбітрами посадового злочину; (4) перевищення арбітрами своїх повноважень або зловживання ними; (5) ігнорування арбітрами застосовуваного законодавства.

В Україні додатковою умовою невизнання іноземних арбітражних рішень є закінчення строку позовної давності, у Канаді - у випадку неможливість виконання арбітражної угоди, у Франції - у випадку порушення норм міжнародного права.

Отже аналіз положень законодавства, теоретичних джерел та практики США, Канади, Франції, ФРН, України та Російської Федерації дозволяє зробити загальний висновок про те, що засоби захисту прав і законних інтересів іноземних юридичних осіб, а також виконання рішень іноземних арбітражів у досліджуваних країнах потребують подальшого розвитку та удосконалення.

Окрім того, велику увагу в Україні слід приділяти розвитку альтернативних засобів вирішення спорів, особливо арбітражу, що по-перше, допоможе розвантажити суди, а по-друге сприяє залученню іноземних інвестицій. Для цього потрібно сприяти відкриттю арбітражних центрів, здійснювати роз'яснювальну роботу серед підприємців, вводити спеціальний навчальний курс у вищих учбових закладах та здійснювати інші заходи.

ВИСНОВКИ

Метою курсової роботи є аналіз особливостей правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах та способів захисту прав і законних інтересів іноземних компаній, а також наведення теоретико-методологічної аргументації та вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо подальшого вдосконалення та уніфікації національного законодавства в цій сфері.

Вирішення зазначених завдань в процесі роботи над курсовою роботою дозволило сформулювати наступні висновки:

1. У сучасних цивільно-правових кодифікаціях, як правило, не наводиться чітке визначення поняття "юридична особа". Незважаючи на таку невизначеність, аналіз положень іноземного законодавства, судової практики та теоретичних досліджень дозволяє виявити наступні загальні ознаки, які досить повно характеризують юридичну особу як суб'єкта права: (1) незалежність існування юридичної особи від складу її учасників; (2) наявність самостійної волі, яка не співпадає з волею її окремих учасників; (3) наявність майна, відокремленого від майна учасників юридичної особи; (4) самостійна відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями в межах належного їй майна; (5) можливість від свого імені укладати угоди в межах, дозволених законом; (6) право бути позивачем та відповідачем в юрисдикційних органах.

2. Проаналізовано співвідношення категорій “національність” та “особистий закон (статут)”, в наслідок чого зроблено висновок про те, що на сучасному етапі реформування приватного права України з метою уніфікації підходів до визначення правових понять та категорій пропонується використовувати тільки поняття “особистий закон (статут)” для визначення правового статусу юридичної особи.

3. При запровадженні в Україні інституту перенесення доміцилію юридичної особи доцільно запозичити таку правову модель, згідно з якою "переведена" компанія буде вважатися суб'єктом права одночасно двох юрисдикцій: право попередньої юрисдикції регулюватиме всі питання, пов'язані з правовим статусом юридичної особи, а всі аспекти фінансово-господарської діяльності “переведеної” компанії в новій юрисдикції входитимуть до сфери правового регулювання цієї нової юрисдикції.

4. Аналіз джерел правового регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільний правовідносинах дає підстави зробити загальний висновок про те, що дотримання тією чи іншою державою певної правової традиції (загального права чи статутного права) опосередковано залежить від того, яку роль відіграє держава в регулюванні економічних відносин.

5. На підставі порівняльно-правового аналізу національного та зарубіжного законодавства пропонується визначити дочірню компанію як юридичну особу, контроль за управлінням та діяльністю якої здійснюється іншою (материнською) юридичною особою в силу володіння нею більшістю голосів у дочірній компанії або згідно з укладеним між ними договором про підпорядкування.

6. Великим недоліком ТОВ в Україні та Російській Федерації, порівняно з законодавством більшості країн (Франція, ФРН) є можливість виключення з товариства учасника, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином свої обов'язки та своїми діями перешкоджає досягненню мети товариства При цьому законодавство не встановлює стандартів для визначення, що є неналежним виконанням обов'язків, а також не містить положення, що визначало би, яку компенсацію виключений учасник має отримати. Таке становище може бути не на користь іноземним інвесторам, тому, на нашу думку, ст. 64 Закону про господарські товариства слід виключити.

7. Слід на законодавчому рівні остаточно визначитися з тим, чи потрібно постійному представництву реєструватися в Міністерстві економіки.

8. Слід зауважити, що внаслідок проведення в Україні “малої” судової реформи національну судову систему було приведено у відповідність із судовими системами країн цивільного права (зокрема арбітражні суди було перейменовано у “господарські”, що дозволяє уникнути їх ототожнення з арбітражами (третейськими судами), та позбавлено спеціального статусу шляхом віднесення до системи загальних судів).

Можна виділити наступні риси арбітражу, які спонукають сторони обирати саме цей спосіб вирішення спорів: (1) остаточність арбітражного рішення, його обов'язковість та неможливість оскарження; (2) міжнародне визнання арбітражних рішень; (3) нейтральність арбітрів; (4) спеціалізація арбітрів; (5) швидкість та економічність арбітражного процесу; (6) конфіденційність; (7) недовіра сторін до іноземної правової системи; (8) можливість здійснення контролю за арбітражним процесом шляхом детальної регламентації арбітражної процедури; (9) уникнення проблеми відсутності міжнародно визнаних уніфікованих правил виконання судових рішень; (10) можливість пристосування арбітражної процедури до природи певного контракту чи ситуації; (11) існує більше шансів зберегти наявні ділові стосунки, оскільки арбітраж не є таким агресивним, як судовий процес; (12) існує більше можливостей для ведення багатомовних процесів, оскільки сторони мають доступ до синхронного перекладу, чого вони можуть не мати при судовому розгляді.

Окрім того, велику увагу в Україні слід приділяти розвитку альтернативних засобів вирішення спорів, особливо арбітражу, що по-перше, допоможе розвантажити суди, а по-друге сприяє залученню іноземних інвестицій. Для цього потрібно сприяти відкриттю арбітражних центрів, здійснювати роз'яснювальну роботу серед підприємців, вводити спеціальний навчальний курс у вищих учбових закладах та здійснювати інші заходи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

іноземний юридичний особа правовідносини

1. Конституція України.// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Конвенція ООН "Про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень" прийнята 10 червня 1958 року Конференцією ООН з міжнародного комерційного арбітражу.// Відомості Верховної Ради СРСР. - 1960. - № 46. Ст. 421.

3. “Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж” від 21 квітня 19961 року.// Відомості Верховної Ради СРСР. - 1964. - № 44. Ст. 485.

4. “Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ” від 15 грудня 1992 року.

5. Конвенція “Про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами” від 18 березня 1995 року.

6. Конвенція “Про захист прав інвесторів” від 28 травня 1997 року.

7. Конвенція “Про транснаціональні корпорації” від 6 березня 1998 року.

8. Цивільний кодекс Української РСР, введений в дію Законом Української Радянської Соціалістичної Республіки від 18 липня 1963 року.// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1963. - № 30. - ст. 463.

9. Цивільний кодекс України: Проект.// Українське право. - 1999. - № 1.

10. Цивільний кодекс України: Проект, схвалений Верховною Радою України 29 листопада 2002 року.

11. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

12. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР, введений в дію Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 18 липня 1963 року.// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1963. - № 30. - ст. 464.

13. Арбітражний процесуальний кодекс України, введений в дію Постановою ВРУ від 6 листопада 1991 року № 1799-XII.// Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 6. - ст. 56.

14. Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року № 887-XII.// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 24. - ст. 272.

15. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.91.

16. Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” від 18 червня 1991 року № 887-XII.// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 24. - ст. 272.

17. Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року № 1576-XII.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 49. - ст. 682.

18. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24.02.94 № 4002-XII.// Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 25. - ст. 198.

19. Закон України “Про режим іноземного інвестування” № 93/96-ВР від 19 березня 1996 року.// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 19. - ст. 80.

20. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.94 № 334/94-ВР (в редакції Закону України від 22 травня 1997 року № 283/97-ВР).// Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 27. - ст. 181.

21. Закон України "Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року № 606-XIV.// Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - ст. 207.

22. Закон України "Про концесії" від 16 липня 1999 року № 997-XIV.// Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 41. - ст. 372.

23. Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” від 29 листопада 2001 року № 2860-III.// Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 10. - ст. 76.

24. Положення "Про холдінгові компанії, які створюються в процесі корпоратизації та приватизації", затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 року № 224/94.

25. Указ Президента України № 567/94 від 4 жовтня 1994 року “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”

26. Інструкція Національного банку України “Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті” від 18 грудня 1998 року № 527.// Офіційний Вісник України. - 1999.- № 1. - 22.01.99. - ст. 23.

27. Положення "Про порядок створення дочірнього банку, філії і представництва українського банку на території інших держав, особливості їх закриття та здійснення нагляду", затверджене Постановою Правління Національного банку України № 45 від 30 січня 2002 року.

28. “Порядок складання розрахунку податку на прибуток нерезидента, що проводить діяльність на території України через постійне представництво”, затверджений наказом Державної податкової адміністрації від 31 липня 1997 року № 274, із змінами затвердженими наказом Державної податкової адміністрації України від 16 січня 1998 року № 29.// Офіційний Вісник України. - 1998. - Число 5. - 19.02.98. - ст. 193.

29. Положення “Про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток”, затверджене наказом Державної податкової адміністрації України від 12 серпня 1997 року № 293 (в редакції наказу Державної податкової адміністрації України від 16 січня 1998 року № 23. / Офіційний Вісник України. - 1997. - Число 34. - 05.09.97. - ст. 181.

30. "Класифікація організаційно-правових форм господарювання", затвердженої наказом Держстандарту України від 22.11.94 № 288

31. Лист Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 2 вересня 1997 року № 14-33/790.

32. Лист Головної Державної податкової інспекції України від 27 вересня 1996 року № 22-305/11-6101.

33. Лист Державної податкової адміністрації України “Щодо реєстрації постійного представництва як платника податку” від 28 липня 1998 року № 8159/11/15-2116.

34. Лист Державної податкової адміністрації України від 11 травня 1998 року № 5453/10/12-0220.

35. Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва № 4-421-349/7661 від 27 грудня 2001 року.

36. Лист Вищого арбітражного суду України від 24.01.97 № 01-8/23.

37. Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 року № 05-4/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій"

38. Асосков А.В. Правовые формы участия юридических лиц в международном коммерческом обороте. - М.: Статут, 2003.

39. Богуславский М.М. Международное частное право. - М.: Международные отношения, 1989.

40. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. - М., 1998.

41. Данилькевич Н.И. Федоров О.Н. Международное частное право: учебное пособие. - Днепропетровск.: Арт-Пресс, 1999.

42. Звєков В.П. Международное частное право: Курс лекций. - М., 1999.

43. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000.

44. Кулагин М.И. Избранные труды: Предпринимательство и право: опыт запада. - М.: "Статут", 1997.

45. Кулагин М.И. Избранные труды: Государственно-монополистический капитализм и юридическое лице. - М.: "Статут", 1997.

46. Лунц Л.А. Международное частное право: особенная часть. - М.: "Юридическая Литература", 1975.

47. Международное частное право: учебное пособие. Под ред. Д.В. Задыхайло. - Харьков: Фирма “Консум”, 1998.

48. Международное частное право: учебник. Под ред. Н.И. Марышевой. - М.: Издательский Дом “ИНФА - М”, 2000.

49. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М.: "Статут", 1998.

50. Тихомиров М.Ю. Юридические лица: правовое положение, порядок создания, учредительные и внутринние документы. - М.: Издание г-на Тихомирова М.Ю., 2000.

51. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. - К.: "Юрінком Інтер", 2000.

52. Ануфриева Л.П. Международное частное право: особенная часть. Том 2. - М.: "Издательство БЕК", 2000.

53. Иссад М. Международное частное право. - М.: Прогресс, 1989.

54. Раапе Л. Международное частное право. - М.: Издательство иностранной литературы, 1960.

55. Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика. Под общ. ред. И.Г. Побирченко. - К.: Видавничий дім “інЮРЕ”, 2000.

56. Баторшина Н. Дочернее предприятие: проблемы правового статуса (сравнительный анализ украинского и российского законодательства).// Бизнес/Бухгалтерия. - 22 ноября 1999 года. - № 47 (358).

57. Малышев Б. К вопросу о правовом статусе дочернего предприятия.// Бизнес/ Бухгалтерия. - 13 марта 2000 года. - № 11 (374).

58. Саниахметова Н. Комментрарий к Закону Украины "О концессиях".// Бизнес/ Бухгалтерия. - № 45 (356). - 8 ноября 1999 года.

59. Чубарь А. Организационно-правовые формы деятельности транснациональных корпораций на территории Украины.// Бизнес. - №18 (277). - 11 мая 1998 года.

60. Ананьев А., Мехонцев В. Французская "примерка" концессий для российского ЖКХ.// Очистка воды и экология, 2001.

Размещено на Allbest.ru