Види юридичних осіб за цивільним законодавством України

Поняття юридичної особи як організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку, їх класифікація та різновиди, функції та значення в економіці, правове регулювання. Проблемні питання визначення видів юридичних осіб, шляхи їх усунення.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 10.10.2014
Размер файла 44,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Види юридичних осіб за цивільним законодавством України

Вступ

Актуальність теми дослідження. В умовах ринкової економіки важливим є питання, наскільки ефективно держава братиме участь в цивільних відносинах, здійснюватиме своє право власності. Державна власність та державний сектор економіки будуть і в майбутньому відігравати значну роль у забезпеченні загальносуспільних потреб. Проблеми в управлінні державним майном багато в чому зумовлені відсутністю ефективного механізму здійснення такого управління, в тому числі і через визначення суб'єктів цивільних правовідносин, які реалізують функції управління. Однією з правових форм участі держави в цивільних відносинах є створення нею юридичних осіб. В тих галузях, в яких держава покликана виконувати загальносуспільні, найважливіші соціальні функції діють, засновані нею юридичні особи публічного права. В сферах, де держава повинна бути активним учасником ринкових відносин повинні діяти юридичні особи приватного права, засновані державою. Тому необхідно з'ясувати правовий статус створених державою юридичних осіб і на основі цього змоделювати такі організаційно-правові форми цих юридичних осіб, які б відповідали сучасним соціально-економічним і правовим умовам.

Правовий статус юридичних осіб, недостатньо врегульований в законодавстві України. Нечисленні норми Цивільного кодексу України лише в загальних рисах констатують право держави на створення юридичних осіб, право цих юридичних осіб здійснювати діяльність, торкаються питання розмежування відповідальності між державою та юридичною особою. Інші ж норми Цивільного кодексу України є бланкетними і відсилають до інших нормативних актів, зокрема, щодо правового статусу юридичних осіб публічного права.

Норми Господарського кодексу України хоча також регулюють статус юридичних осіб, проте, часто суперечать положенням Цивільного кодексу України, що не сприяє єдності правового регулювання відносин за участю юридичних осіб. Більш того, як показує практика, реальний зміст діяльності юридичних осіб часто не відповідає законодавчо встановленим організаційно-правовим формам в яких створювалися такі особи, що спонукає до пошуку нових ефективних форм їх функціонування.

Правовий статус юридичних осіб був в достатній мірі предметом дослідження вчених-правознавців в радянський період. Що стосується дослідження правового статусу окремих видів цих осіб в період української державності, то є робота І. М. Бондаренко «Правова регламентація господарської діяльності казенних підприємств», 2001 року. В українській правовій науці відсутні спеціальні роботи з комплексного дослідження правового статусу юридичних осіб, зокрема, після прийняття Цивільного та Господарського кодексів України. Це зумовлює необхідність і актуальність дослідження правового статусу юридичних осіб в сучасних умовах.

Метою роботи є визначення, характеристика окремих видів та вдосконалення правового статусу юридичних осіб та розробка конкретних пропозицій до законодавства яке регулює правовий статус цих юридичних осіб.

Для досягнення даної мети видавалось необхідним вирішити наступні завдання:

- визначити та дослідити елементи правового статусу юридичних осіб;

- з'ясувати обсяг правоздатності юридичних осіб;

- проаналізувати порядок створення і припинення юридичних осіб;

- виокремити основні критерії згідно яких запропонувати класифікацію юридичних осіб;

- з'ясувати правовий режим майна юридичних осіб приватного права, та обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення відповідного законодавства;

- з'ясувати характер майнової відповідальності, яку повинні нести юридичні особи, засновані державою за своїми зобов'язаннями та випадки субсидіарної відповідальності держави;

- визначити види юридичних осіб та обґрунтувати їх організаційно-правові форми.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу створення і правового статусу юридичних осіб.

Предметом дослідження є правовий статус юридичних осіб та їх основні види.

Методологічну основу дослідження становлять дві групи методів: загальнонаукові (історичний, системний, аналізу, синтезу) та спеціальні (формально-логічний, порівняльно-правовий). За допомогою формально-логічного та історичного методів досліджувалися процеси становлення і розвитку вчення про юридичну особу, поняття окремих видів юридичних осіб.

Системний метод використовувався для дослідження окремих елементів правового статусу юридичних осіб. Шляхом аналізу і синтезу досліджувався сучасний стан законодавства, судова практика та розроблялися пропозиції по вдосконаленню нормативно-правової бази. За допомогою порівняльно-правового методу досліджувалося законодавство зарубіжних країн щодо правового статусу юридичних осіб і співставлялося з національним законодавством.

Теоретичним підгрунтям дослідження є роботи вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців: С.М. Братуся, А.В. Венедиктова, О.М. Вінник, В.П. Грібанова, І. П. Грєшникова, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, І. В. Єршової, О.С. Йоффе, В.М. Коссака, В.М. Кравчука, Н.С. Кузнєцової, М. І. Кулагіна, В.В. Луця, О. Огоновського, Д.В. Петрова, А. Пушкіна, А.П. Сергєєва, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Ю.К. Толстого, Я.М. Шевченко, В.С. Щербини та інших.

Нормативною основою дослідження є чинне законодавство України, установчі документи конкретних юридичних осіб, окремі нормативно-правові акти зарубіжних країн.

Емпіричною основою дослідження є матеріали судової практики.

1. Доктринальне визначення видів юридичних осіб

Серед сучасних досліджень природи юридичної особи потрібно відзначити роботи Ю. Фогельсона. В його статтях «Про реальність юридичних осіб» [22, с. 125], «Про конституційний захист прав юридичних осіб» [3, с. 116], юридична особа - це правовий інструмент для включення в господарський обіг майна, яке призначене для досягнення певної мети, незалежно від тих людей, які діють для досягнення цієї мети. В той же час Ю. Фогельсон звертає увагу на значення людського фактору в функціонуванні юридичної особи. На його погляд, діяльність юридичних осіб є формою економічної діяльності громадян, проте, вона відрізняється від інших форм діяльності громадян. Властивостями, що відрізняють її є соціально-цільова зв'язаність, незалежність від персонального складу громадян, відсутністю майнової відповідальності громадян, які здійснюють таку діяльність за її результати.

З'ясування поняття юридичної особи присвячено працю Є. Богданова «Сутність і відповідальність юридичної особи» [24, с. 67-69]. На думку автора, визначальною ознакою юридичної особи є її самостійна майнова відповідальність. Сучасна юридична особа - це персоніфікована відповідальність суб'єкта, спеціально створеного для цієї мети правопорядком.

Є. Богданов вважає, що юридичну особу потрібно розглядати не як організацію, а як суб'єкт, що створений у встановленому порядку, відповідає юридично закріпленим за ним майном та виступає в цивільному обігу від власного імені. Основне призначення юридичної особи у перекладенні відповідальності з фізичної особи на юридичну.

Правова природа юридичної особи є предметом досліджень вітчизняних вчених-правознавців. Так, Я.М. Шевченко вважає, що юридична особа, перш за все повинна мати ознаки суб'єкта права. Юридична особа - це самостійний правовий вид оформлення спеціальних зв'язків людей у ринковому суспільстві. Вона являє собою спосіб вияву певних інтересів людей у процесі економічного обороту, є специфічним відбиттям їх стосунків, хоча сама ці стосунки не створює, а лише певним чином регулює [25, с. 41]. При з'ясуванні суті юридичної особи потрібно виходити з суспільних потреб, для задоволення яких виникає юридична особа, з потреб цивільного обороту.

З'ясуванню суті юридичної особи присвячене дослідження В. Кравчука. У своїй роботі «Соціально-правова природа юридичної особи» автор вказує на те, що юридична особа - це організація, що створена у передбаченій законом організаційно-правовій формі з метою реалізації правомірних інтересів певних осіб та задоволення суспільних потреб шляхом самостійної участі в цивільних правовідносинах від власного імені на засадах майнової відокремленості [26, с. 69]. Під терміном організація він розуміє особливу цільову форму взаємозв'язку осіб, що не залежить від кількості цих осіб.

На думку Кравчука, мета юридичної особи визначається засновниками (інтереси певних осіб), а форми реалізації мети визначаються суспільними інтересами (суспільні потреби). Відзначаючи прогресивність ідей В. Кравчука, вкажемо, що на наш погляд, у висновку про те, що юридична особа є формою взаємодії приватних інтересів особи і публічних інтересів суспільства, автор не враховує і недооцінює того, що юридична особа є ще й носієм власних інтересів, відмінних від інтересів засновників, крім того, як показує практика ці інтереси часто не співпадають.

Цивільний кодекс України [27, с. 67] вказує на те, що: «юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку». Поняття юридичної особи визначається через категорію організації. Термін «організація» (з латинської «organizo» - збудований вид, влаштовую) в сучасному науковому вжитку є досить багатозначним. Можна виділити два основних значення, які вкладають в цей термін:

1) організація як діяльність, направлена на впорядкування, налагодження, створення системи чого-небудь і т.д.;

2) організація як певне соціальне утворення, спільність, «соціальний організм», тобто, певний взаємозв'язок людей, соціальних груп, що створюється для досягнення певних цілей. Безумовно, що нас цікавить саме друге значення організації, оскільки законодавець, вживаючи термін «організація» говорить не про вид діяльності, а про певного роду соціальне утворення. Соціальна природа організації є предметом соціології в якій, тим не менше, немає єдиної думки щодо суті організації. За М. Вебером організацією є сукупність соціальних відносин - закритих або з обмеженим доступом ззовні, в якій регулювання здійснюється особливою групою людей: керівником і, можливо, адміністративним апаратом, що володіє, як правило, представницькою владою [28, с. 88]. В. Радаєв пише, що організація - це система соціальних відносин, орієнтована на досягнення спільної мети, що володіє власними ресурсами, внутрішньою нормативною та статусною структурами, в межах яких члени організації за відповідну винагороду виконують відведені їм функціональні ролі [28, с. 92]. Г. Саймен визначає організацію як систему взаємозалежної поведінки певного кола осіб [19, с. 7]. За А. Стінчкомбом організація - це система стійких соціальних відносин, що свідомо формуються з чітко вираженим та безперервним прагненням на досягнення певних специфічних цілей та завдань [27, с. 88]. В соціології організація, таким чином, розглядається як взаємозв'язок людських (соціальних) відносин, як цільова спільність.

В правовій науці організацію розглядають з точки зору ознаки юридичної особи - організаційної єдності. Вказують, що будь-якій організації притаманні наступні характерні ознаки. По-перше, це соціальні взаємозв'язки людей, що її утворюють, по-друге, це наявність певної визначеної цілі, по-третє, це наявність внутрішньої структури, функціональної диференціації. Вважають, що юридична особа як організація - це єдине ціле з певною внутрішньою структурою, визначеними цілями та завданнями. На нашу думку, організація, що є юридичною особою є соціальним утворенням (соціальною спільністю) з певними, притаманними лише юридичній особі ознаками. З'ясувати ці ознаки, - означає впритул наблизитись до поняття юридичної особи. До ознак, що характеризують юридичну особу, крім організаційної єдності, на наш погляд, належать: самостійна відповідальність та участь в правовідносинах від власного імені. Необхідною умовою появи (виникнення) юридичної особи є її державна реєстрація.

Юридична особа є організацією правосуб'єктною. Власна правосуб'єктність обумовлена самою природою конструкції юридичної особи. Засновники створюють суб'єкт права, який надає нові можливості, відмінні від тих, які в них є. Правосуб'єктність організації можна охарактеризувати певною сукупністю видів діяльності, правочинів, що нею укладаються, а також комплексом особистих прав, що їй належать. В різні історичні періоди зміст правосуб'єктності був неоднаковим. Так в середні віки міста, колегії, цехи, товариства і подібні їм утворення ставали суб'єктами права у відповідності до особливих актів монархів, парламентів чи урядів. Цим утворенням дарувались права і привілегії, склад яких був досить різноманітним. Загального поняття і єдиного змісту правосуб'єктності не існувало. На наш погляд, цивільна правосуб'єктність - це заснована на нормах права здатність організації бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Що ж до змісту то погоджуємось з тими авторами які вважають, що правосуб'єктність включає в себе три основні елементи: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність [10; 6, с. 70]. Стаття 80 Цивільного кодексу України вказує, що «юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю…» [27, с. 89]. Правоздатність - це забезпечена правом можливість мати цивільні права і набувати обов'язки. Вперше зміст правоздатності в достатній мірі був визначений та закріплений в 19-му на початку 20-го століття в законодавстві європейських країн. Проте, закон визначав і досить чітко обмежував сфери діяльності в яких брали участь юридичні особи і види угод які вони укладали. Правоздатність формувалася історично, в той час, коли вона визначалася законом, а статути, якщо й були, то затверджувалися або санкціонувалися державою і набували при цьому значення нормативного акту. Дії, прямо не передбачені (не дозволені) законом були заборонені. Така правоздатність організації одержала назву спеціальної правоздатності. Англійський юрист В. Ансон так пояснював суть цієї правоздатності: «Здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена корпорацією з перевищенням прав, наданих їй за законом, за загальним правилом є недійсною. Так як корпорація не існує окремо від акту парламенту, яким корпорація створена або дозволено її створення, звідси слідує, що її правоздатність обмежена виконанням тих повноважень, які надані законом або можуть розумно випливати з його тексту. Навіть якщо акціонери згодом схвалять договір, який суперечить цілям статуту, він все одно не може вважатися зобов'язуючим компанію» [11, с. 151].

Поступово з розвитком ринкових відносин, розширенням сфери діяльності організацій, з появою і розвитком теорії фікції за юридичною особою закріплялось право займатися різними видами діяльності, здійснювати будь-які угоди, що не заборонені законом, набувати прав і обов'язків, що не суперечать суті юридичної особи. Юридичні особи мають загальну правоздатність. Конструкція юридичної особи дозволяє законодавцю наповнювати таку організацію практично будь-яким об'ємом правомочностей. Правоздатність залежить від конкретних умов, що склалися в державі, від правової системи, традицій, економічних, політичних та суспільних умов.

В Цивільному кодексі України вказується, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Аналогічний підхід існує і в Швейцарії, де юридичні особи можуть мати будь-які майнові та особисті (навіть право усиновлення) права, за винятком тих, які можуть належати людині як фізичній істоті [12, с. 48]. Концепція загальної правоздатності реалізується в законодавстві різних країн по-різному. Так деякі країни, в тому числі і Україна, визнають її за юридичними особами. Інші ж, наприклад, Росія та Казахстан хоча і вказують на те, що, скажімо, комерційні організації можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом [13, с. 14] (загальна правоздатність), проте, зберігають спеціальну правоздатність по відношенню до некомерційних організацій та державних підприємств, в статутах яких визначаються предмет і цілі їх діяльності.

Юридична особа, як і кожна організація, має певну легальну мету. Неможливим є існування юридичної особи мета якої не окреслена принаймні у загальних рисах. Засновнику, для того щоб спрямувати діяльність юридичної особи відповідно до своїх інтересів потрібно визначити її мету. Саме мета є тим критерієм за яким правоздатність юридичної особи може бути обмежена.

Таким чином, наділення юридичних, осіб в сучасних економічних та суспільних умовах, загальною правоздатністю є правильним кроком, проте, на наш погляд, за певними юридичними особами, зокрема, тими, що засновані, державою повинна зберігатися спеціальна правоздатність. Юридичній особі повинно бути надано право вчиняти будь-які дії для досягнення визначеної мети, незалежно від сфери їх здійснення.

2. Законодавче визначення видів юридичних осіб

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Але у будь-якому разі підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто поділ відповідних організацій юридичних осіб на різні групи залежно від особливостей їх правового становища[2].

Ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність характеризується наявністю стійких взаємозв'язків між членами (учасниками) юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціонера перетворюється на єдине волевиявлення. У зовнішніх відносинах АТ виступає як єдина організація.

- майнова самостійність (або відокремленість) означає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників. Для різних видів юридичних осіб майнова відокремленість має різні прояви;

- наявність правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності). Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя);

- виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі довіреності);

- здатність нести самостійну майнову відповідальність. Згідно зі ст. 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном;

- здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі, крім громадян, можуть бути підприємства, установи, організації, що мають права юридичної особи.

Юридичні особи різняться за кількома видами.

Залежно від порядку їх створення на: юридичні особи приватного права, які створюються за волевиявленням засновників на підставі установчих документів (ч. 2 ст. 81 ЦК); юридичні особи публічного права, що створюються розпорядчим актом Президента, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (наприклад, установи, які створюються і фінансуються державою, АРК, територіальними громадами (органи державної і муніципальної влади й управління, державний вищий навчальний заклад, державна бібліотека тощо). Між тим цей поділ в жодному разі не відбивається на можливості участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах, оскільки відповідно до ст. 82 ЦК на останніх поширюються положення Кодексу, тобто вони прирівнюються до юридичних осіб приватного права у цивільних відносинах, якщо інше не встановлено законом.

Залежно від способу створення на: юридичні особи, що створюються у нормативно-явочному порядку, та юридичні особи, які створюються у розпорядчому порядку [1, с. 514].

Залежно від виду установчих документів юридичні особи поділяються на:

- юридичні особи, установчий документ яких - статут;

- юридичні особи, установчим документом котрих є засновницький договір;

- юридичні особи, установчим документом яких є установчий акт;

- юридичні особи, установчий документ котрих - одноособова заява (меморандум).

ЦК встановлює, що установчими документами для товариств, включаючи підприємницькі і непідприємницькі, є затверджений уніатками статут або засновницький договір, укладений учасниками чиню інші не передбачено спеціальним законом. Зокрема, для такт підприємницьких товариств, як: товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, виробничі кооперативи; а також для непідприємницьких товариств, благодійних та релігійних організацій, установчим документом є статут; а для повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю - засновницький договір. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить такі ж відомості, що і засновницький договір. Між тим, якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, то засновницький договір переоформлюється у одноособову заяву, підписану повним учасником.

Для установ установчим документом є установчий акт, який може бути або індивідуальним, або спільним, виходячи з того, що установа може бути створена однією чи декількома особами. Законом встановлено, що установчий акт може міститися, навіть, і у заповіті (ч. З ст. 87 ЦК). До створення установи установчий акт може бути скасований засновником (засновниками) [31, с. 341].

За метою діяльності: на підприємницькі та непідприємницькі товариства.

Як вже вказувалось, підприємницькі товариства переслідують основну мету - одержання прибутку та розподіл його між учасниками. Фінансуються вони за рахунок вкладів учасників (господарські товариства), пайових внесків членів (виробничі кооперативи) та доходів, отриманих у процесі підприємницької діяльності, а також інших джерел. Непідприємницькі товариства не мають за основну мету одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками і безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших потреб дестинаторів (третіх осіб, для задоволення потреб яких створюються дані юридичні особи) або своїх духовних чи інших інтересів. Діяльність цих юридичних осіб фінансується за рахунок майна, переданого засновниками, внесків членів, пожертвувань юридичних та фізичних осіб тощо. До них закон відносить благодійні і недержавні пенсійні фонди, благодійні і релігійні організації, творчі спілки, політичні партії тощо.

Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо юридичної особи або її майна:

- юридичні особи, щодо яких їх учасники мають корпоративні права

- господарські товариства, кооперативи; юридичні особи, щодо яких засновники не мають майнових прав, але мають членські права

- творчі спілки, релігійні та благодійні організації; юридичні особи, на майно яких засновники мають інші речові права

- державні акціонерні товариства.

За правовим режимом майна всі юридичні особи поділяються на:

- юридичних осіб - власників майна (всі приватні юридичні особи), юридичних осіб

- не власників майна, які, між тим, мають на нього інше речове право (комунальні установи, казенні підприємства, державні акціонерні товариства). Не власники майна - це юридичні особи публічного права. Для них майнова ознака має дещо формальний характер, бо вони не є суб'єктами права власності, а тому не стають власниками майна, що їм передається засновниками. Запровадження конструкції юридичної особи публічного права - не власника обумовлюється тим, що державна та комунальна власність є цінністю не як такі, а лише у зв'язку з тим, що вони повинні використовуватися з метою задоволення потреб суспільства і держави в цілому. Тому не зовсім зрозумілою є поява у ЦК ст. 329, відповідно до якої передбачається, що юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом, оскільки це входить у протиріччя з ч. З ст. 81 ЦК, котрою передбачено: ЦК встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус тощо лише юридичних осіб приватного права (ч. З ст. 81).

Залежно від складу засновників юридичні особи поділяються на: юридичні особи, засновниками яких може бути тільки держава, АРК, територіальні громади у особі компетентних органів (казенне підприємство, комунальне підприємство); юридичні особи, засновниками котрих можуть бути лише фізичні особи (релігійні організації, об'єднання фізичних осіб, творчі спілки); юридичні особи, засновниками яких можуть бути тільки юридичні особи (відкриті та корпоративні недержавні пенсійні фонди); юридичні особи, засновниками котрих можуть бути будь-які особи, тобто і фізичні, і юридичні (господарські товариства) [15, с. 216].

За кількісним складом засновників окремих організаційно-правових форм юридичні особи поділяються на: юридичні особи, що створюються декількома особами (господарські товариства), і юридичні особи, які створюються однією особою, (товариства однієї особи акціонерне, товариство з обмеженою або з додатковою відповідальністю). Акціонерне товариство може бути створено однією особою чи може складатися з однієї особи (наприклад, у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства). У цьому випадку законодавець передбачив прямий порядок виникнення акціонерного товариства однієї особи. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома. Але акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ст. 153 ЦК).

Товариство з обмеженою відповідальністю теж може бути засновано однією особою. При цьому, як і при створенні акціонерного товариства однією особою, передбачається обмеження, відповідно до якого товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником котрого є одна особа. На відміну від акціонерного товариства, особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.

Товариство з додатковою відповідальністю теж може бути створено однією особою.

Таким чином, можна дійти висновку, що товариство однієї особи може виникати за волею одного засновника, який формує статутний фонд, а може скластися вже у процесі існування юридичної особи шляхом перетворення товариства, що засновано на об'єднанні капіталів декількох осіб, у товариство, єдиним учасником якого залишиться тільки одна особа.

Юридична особа - організація, існування якої законодавець не пов'язує, за загальним правилом, з визначеною кількістю людей, хоча іноді передбачає останню як обов'язкову умову для створення певних видів юридичних осіб (наприклад, страхових компаній). Причому незалежно від кількості засновників юридичної особи їх власний інтерес має вторинний характер, на перше місце завжди стає інтерес юридичної особи. Товариство однієї особи, як і будь-яка інша юридична особа, має також особливу волю, що відрізняється від волі засновника, і особливі інтереси. Хоча засновник фактично одноособово формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких органів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але вже в силу того, що воля його реалізується крізь ці органи (орган), вона неодмінно у чомусь зміниться, тобто не буде збігатися в усьому з волею засновника, а значить перетвориться на самостійну волю юридичної особи. Засновник даного товариства підпорядковує свою діяльність інтересам юридичної особи, меті її створення, тобто реалізує інтерес саме юридичної особи[2].

За організаційними ознаками: юридичні особи поділяються на прості і складні. Вбачається, що прості юридичні особи - це ті, що виникають на базі власності фізичних осіб, на основі власності фізичних та юридичних осіб, на базі власності держави, коли учасник цивільних відносин відокремлює частку свого майна для створення юридичної особи. Складними є юридичні особи, які виникають при об'єднанні декількох юридичних осіб (об'єднання споживчої і промислової кооперації, об'єднання, що створюють об'єднання фізичних осіб).

Залежно від наявності економічної залежності: головна юридична особа і залежна юридична особа (залежне господарське товариство). В умовах переходу України до ринкової економіки у процесі концентрації виробництва спостерігається поява поміж самостійними юридичними особами відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійних суб'єктів права на економічно залежних. І у вказаних випадках у нагоді стає інститут юридичної особи. Про це свідчить поява у законодавстві України термінів: «афілійовані», «пов'язані», «зв'язані», «залежні» юридичні особи, а у ЦК - залежного господарського товариства. Так, відповідно до ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) вважається залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належить двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю або двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

До недавнього часу вважалось, що відносини залежності виникають між суб'єктами цивільного обороту лише на підставі укладення договорів і припиняються належним їх виконанням. Між тим в умовах ринку залежність може виникати також з інших підстав. Відносини економічної залежності юридичних осіб вже знайшли закріплення у законодавстві багатьох країн світу, а юридично самостійні суб'єкти, пов'язані цими відносинами, отримали назву афілійованих осіб. Термін «афілійовані особи» (англ. - to affiliate, affiliation - приєднувати, пов'язувати) має багато значень, але всі вони визначають взаємовідносини між двома або більшим колом суб'єктів господарювання, які засновані на різних формах залежності та контролю.

За особливостями правового становища юридичні особи поділяються на: національні (резидентів), які створені і діють відповідно до законодавства України; іноземні (нерезидентів), котрі створені за законодавством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяльність [29, с. 231].

Наведена класифікація може існувати поряд з другими, в основі яких можуть бути закладені інші критерії.

3. Проблемні питання визначення видів юридичних осіб та шляхи їх усунення

юридичний економіка правовий

Юридична особа є за своєю природою надзвичайно складним правовим явищем, тому може розглядатися в дуже різних аспектах. Це зумовлює наявність численних класифікацій юридичних осіб. Кожна наукова класифікація, в основу якої покладено обґрунтовані правові або соціально-економічні критерії, має певну цінність, вирішує відповідну наукову проблему. Однак наведене не означає, що, класифікуючи юридичних осіб у законі, законодавець вправі одночасно використовувати різні класифікації - нерідко суперечливого характеру. Плутанина в класифікації права, розмежовує юридичних осіб приватного права на товариства та установи. Поряд із цим підприємствам та організаціям - в ЦК України місця не знайшлося.

Вважаючи наведені факти суттєвою проблемою для майбутньої правозастосовчої практики, я спробувала у цій статті класифікувати юридичних осіб відповідно до визначених в ЦК та ГК України критеріїв, підкреслюючи вади визначеної ними класифікації, та розробити певні концептуальні пропозиції, спрямовані на подальше вдосконалення нового законодавства[2].

Отже, в ст. 83 ЦК юридичні особи приватного права класифіковані таким чином:

І. Товариства:

1. Підприємницькі товариства:

а) господарські товариства (акціонерне, повне, командитне товариства, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю);

б) виробничі кооперативи;

2. Непідприємницькі товариства;

II. Установи;

III. Інші юридичні особи.

Визначити критерій поділу юридичних осіб приватного права на товариства та установи можна, дослідивши норму права, яка міститься в ст. 81 ЦК України й передбачає, що юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Таким чином, юридична особа, створена шляхом об'єднання осіб, - це товариство (ч. 2 ст. 83), а на основі поєднання майна - установа. Це підтверджується також нормою статті 102 ЦК України, яка передбачає, що в установчому акті визначається майно, яке засновник повинен передати установі після її державної реєстрацій

Отже, критерієм поділу юридичних осіб в ЦК України є участь (членство) в ній - особи або майна.

Слід відзначити, що класифікація за аналогічним критерієм зустрічається в деяких зарубіжних країнах[2], однак вітчизняний законодавець дещо непослідовно застосував її при створенні нових кодексів.

По-перше, не визначено остаточно характер установчого акта, який, згідно з ч. З ст. 87 ЦК, є установчим документом установи. Так, правовий зміст терміна «установчий акт» є, по суті, ідентичним поняттю «установчий документ». Відомо, що традиційними для українського права установчими документами організацій та установ є положення. І, на мій погляд, у законодавця не було підстав не визначити в ЦК положення як вид установчого документа для установ (до того ж, для товариств у ч. 2 ст. 87 ЦК визначено, що їх установчими документами є засновницький договір або статут). Ця прогалина, безперечно, підлягає обов'язковому врегулюванню в Цивільному кодексі [9, с. 312].

По-друге, при створенні товариства, згідно з ч. 2 ст. 88, ст. 113 ЦК, йому також передається майно - в основному - як внесок до статутного фонду (капіталу).

По-третє, товариство, згідно з ЦК, може бути створено однією особою, що, хоча й характерно для деяких західних країн (зокрема, США, в яких діють корпорації (corporations - слід відзначити, що в теорії, говорячи про корпорації, іноді використовують цей термін поряд із поняттям «юридична особа» - як синонім), що можуть бути створені й однією особою), однак, на мою думку, не підходить для українського права - насамперед з огляду на традиційно широке розмаїття юридичних осіб. Отже, твердження, що товариство - це об'єднання осіб, - є неправильним. Слід, мабуть, визнати, що товариство - це об'єднання осіб та майна.

По-четверте, установа також може бути створена як однією, так і кількома особами (ч. З ст. 83 ЦК). Той факт, що засновники, згідно з ч. З ст. 83 ЦК, не беруть участі в управлінні установою, на мій погляд, не може бути критерієм для відмежування товариства від установи (слід зауважити, що ця норма також є неприйнятною, - як показує досвід комунального управління в м. Києві, навряд чи знайдуться засновники, які відмовляться від права на управління створеною юридичною особою, яку вони наділяють майном). До того ж, традиційне праворозуміння показує, що установи належать до юридичних осіб, право на майно яких власники зберігають.

Необхідно також поставити під сумнів терміни, що містяться в ст. 83 ЦК, згідно з якою особи, що створили товариство, визначені як «учасники», а особи, що створили установу, - як «засновники» (ці терміни використовуються й в інших нормах кодексу). Адже участь особи в товаристві не означає участі в його діяльності (і, зокрема, підприємницькій). Так, згідно з ч. 2 ст. 167 ГК України, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Отже, на мій погляд, більш досконалим є термін «засновники» - для осіб, що створюють як установу, так і товариство. Термін «учасники товариства» можна використовувати для позначення осіб, що беруть участь у товаристві, але слід зважати на те, що він не збігається з поняттям «засновники товариства». Так, наприклад, відомо, що учасниками акціонерного товариства є всі його акціонери, а засновниками - лише ті, які прийняли рішення про його заснування й уклали установчі документи [14, с. 317].

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець, заснувавши правовий поділ юридичних осіб на товариства та установи, створивши певний механізм правового регулювання цього поділу, повністю не визначив безпосередній предмет цього регулювання. Отже, установа як юридична особа приватного права - новий правовий інститут, який ще потребує наповнення конкретним правовим змістом, що зумовлює необхідність проведення поглиблених науково-практичних досліджень у цьому напрямі.

ГК України визнає суб'єктами господарювання, які наділяються правами юридичної особи (п. 1 ч. 2 ст. 55), такі:

1. Юридичні особи, створені відповідно до ЦК України;

2. Підприємства;

3. Інші юридичні особи.

Якщо зіставити дві наведені класифікації, можна дійти висновку, що всі зазначені в пп. 2 та З класифікації за ГК юридичні особи-суб'єкти господарювання належать до категорії «Інші юридичні особи» за класифікацією ЦК.

Частина 1 ст. 63 ГК України передбачає таку класифікацію підприємств:

1. Приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); 2. Підприємство колективної власності, що діє на основі колективної власності; 3. Комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; 4. Державне підприємство, що діє на основі державної власності; 5. Підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності); 6. Інші види підприємств, передбачені законом[3].

Як видно з наведеного, критерієм класифікації підприємств за ГК є їх форма власності, що є традиційним для права України.

Частини 3-6 ст. 63 ГК передбачають поділ підприємств, залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, на унітарні та корпоративні.

Корпоративними підприємствами є (ч. 5 ст. 63 ГК):

1) кооперативні підприємства;

2) підприємства, що створюються у формі господарського товариства;

3) інші підприємства.

Як бачимо, всі підприємства, відповідно до ЦК, віднесені до категорії інших видів юридичних осіб, поряд з установами й товариствами (в т.ч. господарськими). Згідно ж із положеннями ГК України, господарські товариства визнаються різновидом (однією з форм) підприємств. Окрім того, господарськими товариствами (як різновидом підприємств) в ч. 1 ст. 79 ГК визнаються не лише підприємства, але й інші суб'єкти господарювання.

Слід зазначити, що аналогічна ситуація була характерною для законодавства, яке діяло раніше. Так, Закон України «Про підприємства в Україні», який втратив чинність з 1 січня 2004 p., визнавав господарські товариства одним із різновидів підприємств (ч. 1 ст. 2), а Закон України «Про господарські товариства» (який, до речі, не скасований новими кодексами) визначає їх як підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Тобто характер логічного співвідношення понять «підприємство» і «господарське товариство» був незрозумілим. З огляду на зазначені вище обставини, він залишається невизначеним і в новому законодавстві.

Як уже зазначалося, різновидом корпоративного підприємства ГК України визнає також і кооперативи, які є різновидом підприємницьких товариств за класифікацією ЦК.

Розглянута логічна помилка в класифікації юридичних осіб, на мою думку, може бути виправлена наступним чином. Як господарські товариства, так і підприємницькі кооперативи слід визнати підприємствами. Це відповідатиме як традиційному розумінню цього терміну в юридичній науці, так і в історичному контексту, який ми можемо простежити в законодавстві, яке діяло раніше. Зміст і форма їх повністю відповідає визначеному в новому ГК України поняттю підприємства. Таке визнання, безперечно, потребує законодавчого підтвердження [3, с. 541].

Пропоную в ст. 83 ЦК передбачити, що юридичні особи можуть створюватись у формі підприємств (а не товариств - як передбачає чинна редакція), установ та в інших формах, дозволені законом. Положення ж про те, що підприємницькі товариства (підприємницькі кооперативи та господарські товариства) - різновид підприємств, уже міститься в ГК України.

Передбаченому в ст. 83, 85 ЦК поняттю «непідприємницьке товариство», на мою думку, найкраще відповідає поняття «організації», яке, хоча й не було чітко визначене в законодавстві, яке діяло раніше, однак містило конкретний правовий зміст, який можна було визначити на основі систематичного та лексичного тлумачення правових норм (це, зокрема, підтверджується наявністю організації як організаційно-правової форми господарювання у відповідному державному класифікаторі). Так, під організацією розуміється юридична особа, що не має на меті одержання прибутку й не займається підприємницькою діяльністю. Організація може бути бюджетною (повністю або частково утримуватися за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету) та госпрозрахунковою. Поняттю «непідприємницьке товариство» також відповідає вживане в податковому законодавстві поняття «неприбуткова організація». З урахуванням цього вважаю за доцільне замінити в ЦК поняття «непідприємницьке товариство» на поняття «організація». Статтю ж 86 ЦК, яка дозволяє непідприємницьким товариствам здійснення підприємницької діяльності, слід взагалі виключити з ЦК як таку, що, по-перше, не відповідає предмету його правового регулювання та, по-друге, суперечить загальній логіці цього різновиду юридичних осіб [24, с. 423].

Обидва нових кодекси містять докладні визначення господарських товариств у цілому та окремих їх форм. Окрім того, ч. 12 ст. 81 ГК відсилає до Закону України «Про господарські товариства», у якому (як уже зазначалося) є, власне, визначення господарських товариств.

Отже, з 1 січня 2004 р. порядок створення та діяльності господарських товариств регламентується не одним, спеціальним, законом (як було раніше), а трьома (зазначений закон та два нових кодекси). Аналогічна ситуація спостерігається й у сфері правового регулювання діяльності кооперативів, їх діяльність з 1 січня 2004 р. регулюють два кодекси та Закон України «Про кооперацію», що набув чинності влітку 2003 р.

Слід, безперечно, визнати, що наведене суперечить будь-яким уявленням про процес кодифікації та його основні продукти - кодекси.

Організаційні правовідносини в господарських товариствах та кооперативах належать до предмета правового регулювання ГК України, на підтвердження чого можуть свідчити положення ч. 4 ст. З ГК. Тому норми, які регламентують зазначені відносини, слід вилучити з Цивільного і вмістити в Господарському кодексі. Необхідно також розглянути питання про продовження процесу кодифікації до остаточного вміщення в Господарський кодекс необхідних норм законів України «Про господарські товариства» та «Про кооперацію».

Кодифікація нормативно-правових актів, як правило, має основною метою не зміну законодавства, а його систематизацію, усунення прогалин і суперечностей, уточнення термінології, зменшення кількості чинних нормативно-правових актів. Нові Цивільний та Господарський кодекси України, докорінно змінюючи законодавство, навпаки - ставлять перед юридичною наукою та правозастосовчою практикою багато питань.

Відмінність у критеріях легальної класифікації юридичних осіб, припущення в ній суттєвої логічної помилки, невдала спроба докорінної зміни в системі юридичних осіб, поява нових їх видів - раніше невідомих правовій системі України, нечітке розмежування сфер правового регулювання Цивільного та Господарського кодексів, збільшення кількості чинних законів і поява нових правових колізій - усі ці проблеми залишаються на порядку денному й потребують вирішення найближчим часом.

В усякому разі - процес вдосконалення законодавства, втілений у нових кодексах, не повинен ними завершитись, оскільки динаміка самої сфери їх правового регулювання є дуже високою, не стоїть на місці і юридична наука.

Саме тому процес кодифікації має продовжуватись на основі врахування сучасних тенденцій розвитку науки й практики.

Висновки

В ході дослідження питань, що складають зміст даної курсової роботи, ми дійшли наступних висновків:

1. Відзначимо, що юридичною особою є певна внутрішньо-структурована соціальна спільність, яка має визначену мету своєї діяльності. Ця соціальна спільність або, іншими словами, організація здатна набувати права та обов'язки, здійснювати певні види діяльності та нести відповідальність за свої дії. Свою діяльність така організація здійснює на принципах самостійності і бере участь в правовідносинах від власного імені. Для того, щоб бути суб'єктом права дана організація повинна бути офіційно визнана державою. Поряд з організаційною єдністю та участю в правовідносинах від власного імені, ознакою юридичної особи є її самостійна відповідальність за зобов'язаннями. Правосуб'єктність юридичної особи складається з трьох основних елементів: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Юридична особа несе самостійну відповідальність майнового та немайнового характеру. Юридичною особою є правосуб'єктна організація яка створена відповідно до закону, діє від власного імені та зареєстрована державою.

Юридична особа наділяється певною правоздатністю. Правоздатність - це забезпечена правом здатність мати цивільні права і набувати обов'язки. Правоздатність може бути загальною або спеціальною. Закріплення в Цивільному кодексі України можливості набуття юридичними особами в сучасних економічних та суспільних умовах загальної правоздатності є позитивним явищем, проте правоздатність юридичних осіб публічного права, заснованих державою повинна бути спеціальною. Такі юридичні особи мають вчиняти ті дії та здійснювати ті види діяльності, які відповідатимуть визначеній засновником меті та тим функціям, які покладені на них державою. Державне підприємство своєю метою має виконання визначених функцій, покладених на нього засновником шляхом здійснення певних видів діяльності і отримання прибутку від цієї діяльності. Спеціальну правоздатність повинні мати стратегічні акціонерні товариства, засновані державою. Стратегічні товариства мають особливе значення для економіки країни, відіграють основну роль у виконанні функцій держави. Стратегічне товариство не є новою організаційно-правовою формою, а лише функціонально-якісною характеристикою юридичної особи. Юридичні особи приватного права, засновані державою мають загальну правоздатність.

2. Правовий статус юридичних осіб, заснованих державою визначається перш за все такими елементами, як права і обов'язки цих осіб, мета або цілі їх діяльності, правовий режим майна, організація управління, умови відповідальності цих юридичних осіб за зобов'язаннями.

3. Законодавче закріплення обмеження відповідальності лише щодо окремих юридичних осіб, а саме господарських товариств з певною часткою держави в статутному фонді, лише рухомим майном та іншим майном, що не забезпечує ведення їх виробничої діяльності в законі України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» порушує принцип рівності різних форм власності. Господарські товариства, які засновані державою мають відповідати за своїми зобов'язаннями в тому ж порядку, що і інші господарські товариства.

4. Органи державного акціонерного товариства призначаються уповноваженими державними органами. Питання, які належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерного товариства, в державному акціонерному товаристві вирішуються засновником.

5. В законодавстві необхідно передбачити право дочірнього товариства на відмову від виконання тих вказівок органу державного холдингового акціонерного товариства, які явно суперечать діяльності дочірнього товариства.

Для цього з пункту 3 статті 126 Господарського кодексу України, який сформульований наступним чином: «Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України», вилучити слова: «…у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю - підпорядкування…». Пункт 3 статті 126 Господарського кодексу України викласти у такій редакції: «Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає за рахунок переважної участі головного підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України».

З пункту 5 статті 126 Господарського кодексу України, який сформульований наступним чином: «Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог цієї статті Кодексу та інших законів», вилучити речення: «Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю - підпорядкування відповідно до вимог цієї статті Кодексу та інших законів». Пункт 5 статті 126 Господарського кодексу України викласти у такій редакції: «Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговим товариством. Між холдинговим товариством і дочірніми підприємствами виникає вирішальна залежність».

До пункту 1 статті 118 Цивільного кодексу України, який сформульований наступним чином: «Господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства», внести зміни і доповнити цей пункт реченням наступного змісту: «Відносини головного господарського товариства та залежного господарського товариства регулюються статутом та договором, який укладається між ними». Пункти 1 і 2 статті 118 Цивільного кодексу України доповнити після слів «акціонерне товариство» також словами «державне акціонерне товариство»; після слів «акціонерного товариства» доповнити словами «або державного акціонерного товариства».


Подобные документы

  • Перелік ознак юридичної особи. Види організаційно-правових форм юридичних осіб, їх види залежно від способів об'єднання осіб або майна, виконання публічних функцій. Порядок створення і припинення юридичних осіб за цивільним законодавством України.

    контрольная работа [32,0 K], добавлен 06.09.2016

  • Поняття та сутність юридичної особи, їх поділ залежно від порядку та способу створення. Особливості акціонерних товариств, з додатковою та обмеженою відповідальністю, повних та командитних товариств. Класифікація юридичних осіб за іншими ознаками.

    курсовая работа [51,9 K], добавлен 17.02.2011

  • Визначення та обґрунтування поняття та доцільності юридичних осіб у якості суб’єктів цивільних прав. Теоретичні засади класифікації юридичних осіб. Поняття філії та представництва, порядок відкриття філій. Порядок виникнення і припинення юридичних осіб.

    курсовая работа [65,9 K], добавлен 14.06.2010

  • Поняття і ознаки юридичної особи. Способи його створення. Процедура визнання юридичної особи банкрутом. Поняття та сутність припинення юридичних осіб. Банкрутство як підстава ліквідації. Реорганізація юридичних осіб. Їх ліквідація при визнанні банкрутом.

    курсовая работа [51,8 K], добавлен 18.04.2010

  • Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві України. Визначення ознак юридичної особи. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Порядок створення суб'єктів господарювання різних видів. Державна реєстрація статуту юридичної особи.

    научная работа [42,0 K], добавлен 05.12.2009

  • Поняття та класифікація органів юридичної особи. Цивільна дієздатність юридичної особи. Комплексне дослідження інституту юридичної особи та аналіз проблем теоретичного та практичного характеру, пов'язаних зі статусом юридичної особи та її дієздатності.

    курсовая работа [54,8 K], добавлен 02.01.2014

  • Характеристика іноземних юридичних осіб, які є учасниками цивільних правовідносин. Відмінності створення підприємств, представництв іноземними юридичними особами. Основні ознаки договору про спільну діяльність. Види міжнародного комерційного арбітражу.

    курсовая работа [61,7 K], добавлен 11.04.2012

  • Розуміння волі у філософії. Основні підходи, що пояснюють формування волі та волевиявлення юридичних осіб. Сучасне розуміння процесу формування волі юридичної особи. Особливості процесу волеформування та волевиявлення юридичних осіб у сфері юриспруденції.

    реферат [23,4 K], добавлен 24.03.2012

  • Поняття, сутність та цілі системи покарання у кримінальному праві Франції. Кримінальне право та законодавство країни. Основні види покарань, що застосовуються до фізичних та юридичних осіб. Обставини, що звільняють від притягнення особи до нього.

    курсовая работа [54,8 K], добавлен 16.05.2013

  • Поняття, підстави і місце проведення державної реєстрації юридичних і фізичних осіб-підприємців, вимоги щодо оформлення документів. Законодавче регулювання державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, перспективи і шляхи її вдосконалення.

    курсовая работа [48,6 K], добавлен 11.05.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.