Ухвали судді господарського суду – процесуальні документи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ухвали судді господарського суду - процесуальні документи

План

ВСТУП

РОЗДІЛ І. УХВАЛИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДОКУМЕНТИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

1.1 Визначення поняття та класифікація процесуальних документів

1.1.1 Структура процесуальних документів

1.1.2 Вимоги до процесуальних документів

1.2 Ухвала, як процесуальний документ

1.3 Виконання рішення, ухвали, постанови, зміна способу виконання, відстрочка або розстрочка їх виконання

РОЗДІЛ ІІ. Про обмеження конституційного права на оскарження судових ухвал у господарському процесі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Кожний юридичний документ, у тому числі й процесуальний, характеризується певною послідовністю викладення матеріалу, що виявляється в його обов'язковому структуруванні з дотриманням вимог до самого документа та вимог чинного законодавства.

Значення процесуального документа виявляється у функціональному призначенні, за яким процесуальні акти-документи різняться між собою.

Призначення кожного процесуального акта-документа для кожної стадії цивільного процесу різноманітне, тому різноманітні і вимоги, які висуваються до них, а отже, і значення (результат діяльності) цих процесуальних актів-документів є різноманітним. Зокрема, значення цих актів-документів виявляється у здійсненні процесуальних дій (функціональному призначенні), для яких вони були створені шляхом перетворення й історичного розвитку і є закріпленими у сучасному Цивільно-процесуальному кодексі України.

Господарський суд є органом судової влади, який наділений владними повноваженнями по застосуванню норм матеріального і процесуального права. Свої владні повноваження господарський суд втілює у формі своїх актів - рішень, ухвал, постанов. Рішення й постанови господарських судів приймаються іменем України (ст. 4-5 ГПК України).

Всі господарські суди, які виступають в якості судів першої інстанції, приймають рішення і ухвали. Суди апеляційної і касаційної інстанцій приймають постанови і ухвали.

Рішення господарського суду є важливим судовим актом місцевого господарського суду - суду першої інстанції. Його значення полягає в тому, що воно є основним актом правосуддя, який приймається після розгляду і вирішення спору по суті (задоволення позову, відмова у позові повністю або частково (ст. 82 ГПК України).

У випадках, коли спір сторін не вирішується по суті, господарський суд виносить ухвалу (ст. 86 ГПК України). На відміну від рішення, ухвала господарського суду виноситься і з окремих питань, які виникають в період розгляду спору.

Постанови господарського суду приймаються за наслідками перегляду судами апеляційної інстанції судових рішень, які не набрали законної сили, та судами касаційної інстанції - судових рішень господарського суду, які набрали законної сили.

Однією з головних вимог процесуального права є правило про те, щоб всі процесуальні дії і ухвалені рішення були письмово закріплені в певних процесуальних документах. Закон встановлює таку форму цих документів, яка дає можливість повно відобразити в них хід і результати проведення слідчих і судових дій, ухвалене рішення, а надалі використовувати отримані дані при розслідуванні, розгляді, вирішенні кримінальних справ і перевірці законності і обґрунтованості проведених дій і ухвалених рішень.

Дослідження питання що стосується юридичних документів має велике прикладне значення, і саме аспектам, що стосуються системи юридичних документів в кримінально-процесуальному праві присвячена дана робота.

Мета курсової роботи - вивчити особливості процесуальних документів.

Для досягнення поставленої мети курсової роботи визначені наступні завдання та цілі дослідження:

1) розглянути поняття процесуальних документів і їх значення в господарському процесі;

2) провести класифікацію процесуальних документів що присутні в господарському процесі;

3) розглянути процесуальні рішення, протоколи слідчих і судових дії, визначити їх особливості та порядок оформлення.

Мету і завдання дослідження визначають об'єкт і предмет роботи. Об'єктом дослідження є правовідносини з приводу закріплення з приводу процесуальної форми і змісту господарських актів-документів, існування яких спричиняє певні процесуальні дії, що позначаються на результаті ведення судової справи.

Предмет дослідження утворюють процесуальні норми, що регламентують організацію діловодства і ведення документів в господарському процесі, а також система правових норм, що закріплюють вимоги до складання процесуальних актів-документів з господарських справ.

При виконанні роботи використовувалися праці, присвячені проблемам процесуальних документів в господарському процесі вітчизняних учених-юристів таких, як Притика Д.М., Куйбіда Р., Осетинський А. та інші.

РОЗДІЛ І. УХВАЛИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДОКУМЕНТИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

1.1 Визначення поняття та класифікація процесуальних документів

Діяльність суду базується, зокрема, на роботі з процесуальними документами (актами). У своїй діяльності суди керуються не тільки великою кількістю документів, що надходять до суду, а й самі укладають різноманітні документи, які набувають письмової процесуальної форми і змісту згідно з затвердженими у господарському процесуальному законодавстві нормами права.

Проаналізувавши думки вітчизняних вчених-юристів можна дійти такого висновку, що Процесуальні акти-документи - встановлений законом порядок оформлення процесуальних дій, який регулює вимоги до складу реквізитів, послідовності їх викладення і розташування у документі, вимоги до змісту його тексту, а також наслідки недодержання даного порядку.

Проаналізувавши процесуальну форму і зміст процесуальних актів-документів, можна класифікувати процесуальні акти-документи у двох напрямках: перший - за ознаками видової класифікації процесуальних актів-документів з господарських справ; другий - за функціональним призначенням процесуального акта-документа.

Видова класифікація, здійснюється в такій залежності: а) від суб'єкта процесу: господарські процесуальні правовідносини можуть виникати тільки між носіями господарських процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в господарських справах, в господарському судочинстві; б) від стадії господарського процесу: будь-яка стадія господарського процесу, крім процесуальної мети, характеризується своїм специфічним змістом, колом суб'єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням; в) залежно від виду судочинства - це зумовлений характером і специфікою матеріального права чи інтересу, що захищається законом, процесуальний порядок порушення, розгляду та вирішення певної категорії цивільних справ.

Класифікація за функціональним призначенням: а) правозахисні процесуальні акти-документи (позовна заява, заява; заяви з окремих питань), їх структура вказують на те, що всі вони є волевиявленням осіб, які беруть участь у справі, і являють собою вимоги чи прохання, звернення до суду; б) правозастосовчі процесуальні акти-документи, в яких фіксуються індивідуальні конкретні правові приписи, тобто визначається результат розгляду господарської справи по суті, або визначається прийняття скарги та порушення господарської справи чи відмова в цьому; в) процесуальні акти-документи в стадії перевірки законності та обґрунтованості судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанції визначають можливість перевірки законності судових рішень у судах другої і вищої інстанцій та є гарантією захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів юридичних осіб і держави; г) процесуальні акти-документи в стадіях провадження у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами. Ці процесуальні акти-документи мають своє функціональне значення згідно з так званими винятковими і нововиявленими обставинами; д) процесуальні акти-документи у стадії виконання судових рішень є заключним етапом у процесі реалізації захисту господарських справ. Загальне значення цих документів, насамперед, залежить від значення самого виконавчого провадження; е) допоміжні процесуальні акти-документи (ухвали суду про забезпечення позову, про призначення судової експертизи тощо); є) проміжні (ухвали про зупинення провадження у справі); ж) інформаційні (журнал судового засідання).

1.1.1 Структура процесуальних документів

Процесуальні документи мають єдину типову структуру, яка складається з таких елементів: назва документа, вступна частина, описова частина, заключна частина, додатки.

Процесуальні документи поділяються на окремі види: протоколи, постанови, судові рішення, ухвали та інші акти.

Протокол -- це процесуальний документ, який закріплює й засвідчує хід і результати слідчих та інших процесуальних дій.

Постанова -- це процесуальний документ, в якому викладається, мотивується та формулюється рішення або розпорядження слідчого, органу дізнання, прокурора або судді, прийняте в процесі провадження у справі.

Постанови господарського суду приймаються за наслідками перегляду судами апеляційної інстанції судових рішень господарського суду, які не набрали законної сили, та судами касаційної інстанції судових рішень господарського суду, які набрали законної сили.

Судові рішення -- акти правосуддя у справі грунтуються на встановлених в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається зі вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (ст. 84 ГПК).

У вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб.

Описова частина має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників господарського процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці знаходження).

У мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній із заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).

Ухвали господарського суду -- це судові господарські акти, які приймає господарський суд, що не вирішують спір сторін по суті -- на відміну від рішення. Ухвали господарського суду вирішують певні питання, які виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху й припинення.

Ухвали господарського суду відрізняються за своїм характером і наслідками.

За правовими наслідками відрізняються ухвали, які виносяться в процесі розгляду справи, що забезпечують розвиток господарського процесу, та ухвали, якими закінчується розгляд спору без винесення рішення по суті. Останні -- ухвали про припинення провадження по справі й залишення позову без розгляду (ст.ст. 80, 81 ГПК). З прийняттям цих ухвал господарський процес припиняється без розгляду справи по суті. Це і є форма закінчення справи без розгляду.

До числа інших процесуальних документів належать подання, підписки, зобов'язання, клопотання, повідомлення, повістки, заяви, окремі доручення, вказівки тощо

Кожний із процесуальних документів має типову структуру:

Вступна частина -- Описова частина -- Заключна частина.

Протоколи судових та інших процесуальних дій. Протоколи ведуться під час досудового слідства, в судових і в разі необхідності в розпорядчих засіданнях суду першої інстанції, а також у засіданні Пленуму Верховного Суду України.

Технічне документування судових засідань. Під час досудового розслідування, а також при розгляді справи в суді може застосовуватися звукозапис, кінозйомка та відеозапис. Про це повідомляються всі учасники судового засідання до його початку та заноситься до протоколу. У протоколі повинно бути також зазначено про застосування звукозапису, кінозйомки та відеозапису і повідомлення про це учасників досудового слідства та судового засідання, про технічні засоби та умови звукозапису, кінозйомки та відеозапису, про відтворення результатів технічного документування учасникам досудового слідства та судового засідання та їх заяви з приводу застосування технічного документування. Якщо звукозапис, кінозйомки та відеозапис застосовувався під час судового розгляду справи, відповідні відомості повинні бути зазначені у протоколі судового засідання.

Протокол розпорядчого засідання. У протоколі розпорядчого засідання повинні бути зазначені: місце і час засідання суду, назва суду, склад суду, секретар, прокурор, справа, яка розглядається, короткий зміст доповіді, думка прокурора та короткий зміст його висновку, коли такий дається, і всі дії суду в тому порядку, в якому вони відбувалися, клопотання і заяви осіб, що беруть участь у засіданні. Протокол веде секретар, підписують протокол головуючий і секретар [14].

Протокол судового засідання -- єдиний процесуальний документ, в якому фіксується весь хід та результати судового розгляду кримінальної справи, відображаються всі обставини судового слідства і дебати сторін, клопотання учасників процесу, заходи щодо забезпечення встановлення істини, захисту прав і свобод учасників процесу. Це робить його важливим юридичним актом.

Протокол судового засідання веде секретар суду. У протоколі зазначаються: місце і час початку та закінчення судового засідання, назва і склад суду; справа, яка розглядається; секретар, прокурор, громадський обвинувач, підсудний і його захисник, громадський захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, експерт, спеціаліст, перекладач; свідки, що з'явились, і свідки, які не з'явились, та причина їх нез'явлення; докладні дані про особу підсудного, про час одержання ним обвинувального висновку; роз'яснення підсудному його прав; роз'яснення прав і обов'язків іншим особам, які брали участь у справі; ухвали суду, прийняті на місці; всі розпорядження головуючого і дії суду в тому порядку, в якому вони відбувалися; всі заяви, прохання і клопотання осіб, що брали участь у справі; докладний зміст записаних від першої особи показань підсудного, потерпілого і свідків; відповіді експерта на додаткові запитання; послідовність і короткий зміст судових дебатів; зміст останнього слова підсудного; вказівка про проголошення вироку і роз'яснення порядку та строків його оскарження, а також роз'яснення засудженому права на подання клопотання про помилування.

Протокол повинен бути складений і підписаний головуючим і секретарем протягом трьох діб після судового розгляду справи.

Обвинувач, підсудний, потерпілий і його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представники, захисник, які брали участь у судовому засіданні, протягом трьох діб з дня складення протоколу мають право ознайомитися з ним і подати письмові зауваження, вказавши на його неправильність або неповноту. Зауваження на протокол і ухвала суду чи постанова судді у всіх випадках приєднуються до справи.

1.1.2 Вимоги до процесуальних документів

Право на судовий захист прав і свобод людини та громадянина гарантовано статтею 55 Конституції України.

Громадянин може сам звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, але зазвичай ця робота лягає на плечі професійних юристів, які зобов'язані надати кваліфіковані консультації, скласти документи у відповідності до чинного законодавства. Саме професійним юристам і громадянам, які цікавляться питаннями права та мають намір самостійно складати процесуальні документи, стане у нагоді цей розділ.

Захист прав і свобод людини та громадянина може здійснюватися при розгляді справ у порядку цивільного, адміністративного або господарського судочинства. За видами провадження це може бути позовне провадження, провадження по заявах та скаргах.

Найпоширенішим є позовне провадження, що ініціюється шляхом подачі позову до суду. У зв'язку з цим є актуальним питання дотримання вимог процесуального законодавства щодо форми та змісту позовної заяви. Такі вимоги встановлено в залежності від предметної підсудності ст. 119 Цивільного процесуального кодексу України (далі -- ЦПК), ст.54 Господарського процесуального кодексу України (далі -- ГПК), ст.106 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -- КАС), недотримання цих вимог може бути підставою для залишення позовної заяви без руху або повернення позовної заяви.

Дещо інші вимоги щодо форми та змісту до позовної заяви встановлено ст.54 ГПК. Позовна заява повинна містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб'єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб -- платників податків);

2.1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);

4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, -- зміст позовних вимог щодо кожного з них;

5) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;

6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися;

6.1) відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу У-1 цього Кодексу;

7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

У позовній заяві можуть бути зазначені й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.

В порядку господарського судочинства також розглядаються справи про банкрутство. Заява про порушення справи про банкрутство має відповідати ст.7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також загальним вимогам, встановленим ст.54 ГПК, що не суперечать ст.7 вищеназваного Закону.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день позивачами (заявниками) у господарському процесі можуть бути не тільки фізичні особи -- підприємці, але і ті, що не мають такого статусу. Маються на увазі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів та справи про банкрутство.

Вимоги до окремих процесуальних документів викладені в відповідних нормах процесуального законодавства.

Законність складання документа. Будь-який процесуальний документ має відповідати вимогам закону: складатися уповноваженою на те особою, за наявності передбачених законом підстав, виконуватися та засвідчуватися відповідно до вимог закону. Якщо в процесуальних нормах права закріплені обов'язкові реквізити документа, вони мають бути до нього включені. Документ має відповідати вимогам закону як за формою, так і за змістом. Безперечно, деякі вимоги закону можуть здаватися невиправданими і за першого наближення розглядатися як зайві. Однак зневага до процесуальної форми неприпустима.

Об'єктивність. Кожний документ має відповідати за своїм змістом фактичним обставинам, встановленим матеріалами справи, ґрунтуватися на встановлених фактах. Сформульовані в ньому висновки мають відповідати об'єктивній дійсності.

Встановлення об'єктивної істини -- основна умова правосуддя, головна передумова законності та об'єктивності рішень, що приймаються. Забезпечення встановлення об'єктивної істини пов'язане з додержанням цілої низки положень.

Ніхто не може бути примушений і не зобов'язаний свідчити проти самого себе.

Не можуть бути доказами відомості, джерело та спосіб отримання яких невідомі або вони здобуті незаконним шляхом. Як докази повинні використовуватися тільки достовірні фактичні дані.

Усі сумніви у справі, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого.

Логічність. У процесуальному документі всі судження мають бути доказані, а висновки -- мотивовані та логічно переконливі. "Мудрість,-- за висловом давньогрецького філософа Геракліта,-- у знанні підстав та причин". Якщо вихідні передумови правильні і якщо правильно вжито закони логіки, то висновки відповідатимуть істині.

Теза -- стрижень будь-яких висновків та суджень, головна думка, істинність якої необхідно ретельно перевіряти та скрупульозно доводити. Теза -- це положення, судження, істинність, правдивість якого треба довести, обґрунтувати у процесі аргументації. Аргументація -- це доведення, доказування за допомогою аргументів.

Аргумент -- це істинне судження, за допомогою якого в процесі логічного доведення встановлюється істинність тези; це докази (встановлені факти, достовірні положення, аксіоми), які наводяться для обґрунтування, підтвердження якогось судження, положення, посилання, за допомогою якого обґрунтовують тезу.

Щоб уникнути помилок, слід здійснити логіко-структурний аналіз висловлюваних положень та окремих тез. Правила тут такі.

Теза має бути чітко сформульованою та стислою. В необхідних випадках складну тезу слід розчленувати. Вона не повинна містити в собі логічного протиріччя або бути безглуздою, такою, що не несе ніякого смислового навантаження.

Як аргументи можуть виступати лише такі положення, істинність яких доведена, безсумнівна, достовірна [19].

Аргументи (посилання) доказуються, обґрунтовуються, засвідчуються самостійно, незалежно від тези. Коли порушується це правило, то виникає логічна помилка ("коло в доведенні"), суть якої полягає в тому, що теза доказується аргументом, а аргумент -- тезою.

Аргументи не повинні суперечити один одному. Із суперечливих суджень не може з необхідністю випливати жодне істинне положення.

Аргументи мають бути достатніми для відповідної тези. У своїй сукупності доводи мають бути такими, щоб з них за правилами мислення з необхідністю походила теза, що доводиться. Недостатня кількість доказів може привести до поспішних висновків.

Викладені в процесуальних та інших юридичних документах судження, висновки, ствердження повинні відповідати законам формальної логіки, а саме:

1) будь-яка думка має бути точно сформульована та мати стійкий, незмінний зміст, бути тотожною самій собі;

2) вона не повинна суперечити іншим судженням, оскільки два несумісних судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них неодмінно хибне;

3) два взаємовиключних судження не можуть бути одночасно істинними або хибними. Одне з них неодмінно істинне, друге -- хибне. Третього не дано;

4) достатньою підставою будь-якої думки може бути інше, вже доведене, перевірене та визнане істинним судження, з якого з необхідністю походить істинність даної думки.

Логічність допомагає позбутись як помилок, так і опусів, які можуть навіть важливе перетворити в комічне [10, c. 118-123].

Слід уникати будь-яких логічних помилок у різних його проявах.

Юридичний документ має бути максимально раціональним, зрозумілим і доцільним -- мінімум слів, максимум інформації.

Повнота інформації -- всі необхідні складники думки мають у тексті своє словесне вираження в такому достатньому і реально можливому обсязі і формі, так щоб нічого не треба домислювати.

Ясність і точність мови та свобода від суперечностей. Документ має бути викладений зрозумілою, простою і доцільною термінологією.

Юридичний документ має бути викладений у суворій логічній послідовності, з тим щоб кожне нове судження виходило з досудового або не було пов'язане з ним за смислом та змістом, щоб не було логічних протиріч або неочікуваних, не виведених з тексту документа висновків. Використовувані поняття мають відповідати сучасному рівню правових знань та культури. Зміст та обсяг вживаних понять мають відповідати якісній та кількісній характеристиці означуваних предметів.

Поняття нерозривно пов'язане зі словом основним знаком понять про предмети та явища. Слід ураховувати, що багатьом словам властива багатозначність -- полісемія.

Наприклад, слово "стаття" може означати науковий або публіцистичний твір; норму закону; характеристику прибутків або витрат.

Багатозначність слів сама по собі ще не недолік, але приховує в собі потенційну можливість логічної помилки при складанні тих або інших документів. Така помилка називається ерівокацією і полягає в підміні первісного значення слова в процесі використання, заміні його смислу на смисл його похідного номінативного значення або навпаки. Якщо юристи припускаються таких помилок несвідомо, то гумористи навмисно та вміло їх використовують.

Логіка написання документа передбачає, що смисл включених до нього слів не змінюється. Якщо цього уникнути важко, використовуються слова-синоніми з відповідним смисловим навантаженням або фразеологізми.

Успішному вирішенню завдання швидкого і кваліфікованого складанні документа сприяє їх уніфікація.

Уніфікація юридичних документів -- це моделювання певної логіко-інформаційної композиції тексту з найбільш оптимальним поєднанням текстових формул (кліше), які відповідають найчастіше повторюваним юридичним ситуаціям, з тим щоб при мінімумі слів точно і ясно передати максимум юридично значимої і доцільної інформації. В юридичній практиці широко застосовуються трафарети та типові тексти (зразки) процесуальних документів, які слід постійно вдосконалювати та приводити в відповідність із законодавством.

1.2 Ухвала, як процесуальний документ

Ухвали господарського суду -- це судові господарські акти, які приймає господарський суд, що не вирішують спір сторін по суті -- на відміну від рішення. Ухвали господарського суду вирішують певні питання, які виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху й припинення. Ухвали господарського суду відрізняються за своїм характером і наслідками.

За правовими наслідками відрізняються ухвали, які виносяться в процесі розгляду справи, що забезпечують розвиток господарського процесу, та ухвали, якими закінчується розгляд спору без винесення рішення по суті. Останні -- ухвали про припинення провадження по справі й залишення позову без розгляду (ст.ст. 80, 81 ГПК). З прийняттям цих ухвал господарський процес припиняється без розгляду справи по суті. Це і є форма закінчення справи без розгляду [3].

Ухвали господарського суду за їх змістом також розділяються на види. Відмінність зазначених ухвал від усіх інших полягає в тому, що вони припиняють можливість подальшого руху справи, є єдиними ухвалами, які виносяться по справі, що мають значення судового рішення.

Підготовчі ухвали приймаються до розгляду справи по суті й вирішення її у судовому засіданні. Цими ухвалами вирішуються окремі питання процесуального характеру, які виникають при порушенні справи, поданні позову та підготовці матеріалів справи до судового розгляду -- відмова у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК), прийняття позовної заяви (ст. 64 ГПК) тощо.

При підготовці справи до судового розгляду багаточисельні дії судді можуть бути реалізовані у вигляді низки ухвал про залучення до участі у процесі третіх осіб, витребування доказів, залучення іншого відповідача та інше.

У стадії вирішення справи по суті господарський суд приймає ухвали, які сприяють винесенню законного й обґрунтованого рішення, спрямовані на захист прав і законних інтересів сторін і допомагають ходу процесу і його руху. Це ухвали про відкладення розгляду справи (ст. 77 ГПК) і про зупинення провадження у справі (ст. 79 ГПК).

Є ухвали, які виносяться вже після розгляду справи по суті. Зокрема, ухвала про виправлення судового рішення (ст. 89 ГПК). Є ухвали, які спрямовані на забезпечення виконання рішення суду, -- це ухвали з питань забезпечення позову (ст. 67 ГПК).

У стадії виконання рішення господарський суд приймає ухвали про видачу дубліката наказу (ст. 120 ГПК), про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу та порядку виконання рішення (ст. 121 ГПК) та інші.

В ухвалі вказуються питання, по якому вона виноситься, мотиви, за якими суд дійшов своїх висновків, та висновок з питання, яке розглядалось.

Зміст ухвали аналогічний змісту рішення, вона також складається зі вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. Згідно зі ст. 86 ГПК ухвала має містити:

— найменування господарського суду, номер справи і дату винесення ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу позивача, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора, інших осіб, які брали участь у засіданні (із зазначенням їхніх посад);

— стислий виклад суті спору або зміст питання, з якого виноситься ухвала;

— мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство;

— висновок з розглянутого питання;

— вказівку на дії, що їх повинні вчинити сторони, інші підприємства, організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки, визначені господарським судом.

Ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який брав участь у господарському процесі, третім особам у п'ятиденний строк після їх прийняття. Прийняття додаткової ухвали, роз'яснення і виправлення ухвали передбачено ст. 88, 89 ГПК.

Діюче законодавство передбачає ще один вид ухвали -- окрема (ст. 90 ГПК). Якщо при вирішенні господарського спору виявляється порушення законності або мають місце недоліки в діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу, господарський суд виносить окрему ухвалу. Окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам. Окрема ухвала може бути оскаржена у встановленому порядку, обумовленому в Господарському процесуальному кодексі України [7, c. 145-149].

1.3 Виконання рішення ухвали, постанови, зміна способу виконання, відстрочка або розстрочка їх виконання

Господарський суд на підставі статті 121 ГПК має право за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за власною ініціативою у виняткових випадках залежно від обставин справи відстрочити, розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови (далі - рішення), змінити спосіб та порядок їх виконання.

Оскільки згадана стаття не обмежує відповідне право господарського суду певним строком, воно може бути реалізоване у будь-який час від набрання рішенням законної сили (стаття 115 ГПК) до його фактичного повного виконання.

Застосовуючи заходи, передбачені статтею 121 ГПК, господарські суди повинні мати на увазі таке.

Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом. Наприклад, відстрочка може надаватись за рішенням, у якому господарським судом визначено певний термін звільнення приміщення, повернення майна тощо.

Розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки також повинні визначатись господарським судом. При цьому слід мати на увазі, що розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими. Наприклад, зміна способу виконання рішення можлива шляхом відозмінення зазначеної у рішенні форми (грошової чи майнової) виконання, тобто за відсутності у боржника присудженого позивачеві майна в натурі або грошових коштів, достатніх для покриття заборгованості.

Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

Заяву про надання відстрочки, розстрочки, зміну способу і порядку виконання рішення слід розглядати за правилами ГПК. Зокрема заявник повинен подати докази надіслання другій стороні копії цієї заяви і доказів на її обґрунтування, сторони мають бути повідомлені про час і місце розгляду заяви.

За відсутності у відповідача присудженого позивачеві майна в натурі, засвідченої державним виконавцем (стаття 40 Закону України “Про виконавче провадження”), господарський суд може змінити спосіб виконання рішення і видати наказ про стягнення вартості цього майна. При цьому господарський суд повинен виходити з вартості майна, визначеної ним у рішенні про його передачу (повернення).

Якщо у відповідача відсутні кошти на рахунку в банку або коли їх не вистачає для покриття заборгованості, господарський суд може змінити спосіб виконання рішення і видати наказ про звернення стягнення на його майно. Оскільки перелік майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, визначає державний виконавець у порядку, визначеному Законом України “Про виконавче провадження, наказ господарського суду не повинен містити такого переліку, а лише вказівку про звернення стягнення на майно у сумі, що підлягає стягненню за рішенням господарського суду.

У вирішенні питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови або ухвали апеляційної чи касаційної інстанцій за наявності обставин, передбачених частиною першою статті 121 ГПК, слід враховувати викладене у пункті 5 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 №04-5/365 “Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України. (Пункт 6 у редакції роз'яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609)

Частина третя статті 121 ГПК вимагає від господарського суду винесення ухвали про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку його виконання. Оскільки форма процесуального документа, який приймається за наслідками розгляду даного питання, не ставиться у залежність від вирішення по суті, то як прийняття, так і відхилення вимог заявника щодо відстрочки, розстрочки або зміни способу і порядку виконання рішення повинно оформлюватись ухвалою господарського суду, яку може бути переглянуто на загальних підставах згідно з розділами ХІІ і ХІІ1 ГПК. (Абзац перший пункту 7 в редакції роз'яснення Вищого арбітражного суду № 02-5/445 від 18.11.97).

Можливості оскарження ухвали господарського суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання судового рішення (частина четверта статті 121 ГПК), законом не передбачено. (Пункт 7 із змінами, внесеними згідно роз'яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609)

Якщо заходів забезпечення позову не було вжито до прийняття рішення зі спору, то господарський суд згідно з частиною другою статті 121 ГПК має право одночасно з вирішенням питання про відстрочку, розстрочку або зміну способу і порядку виконання рішення вжити заходів до забезпечення його виконання, про що зазначається в цій же ухвалі. В разі незгоди сторони чи прокурора, який брав участь у процесі, з такими діями господарського суду, вони вправі звернутись відповідно зі скаргою або з поданням на таку ухвалу. (Пункт 8 із змінами, внесеними згідно роз'яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609)

процесуальний документ ухвала судовий

РОЗДІЛ ІІ. Про обмеження конституційного права на оскарження судових ухвал у господарському процесі

Завдяки діяльності Конституційного Суду України здійснюється поступовий перегляд традиційних для вітчизняного процесуального законодавства понять та правових норм, зокрема із застосуванням концептуально нових підходів до розв'язання відповідних теоретичних та практичних проблем, прикладом чого може бути нещодавнє рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. по справі № 1-10/2004 про тлумачення поняття “охоронюваний законом інтерес”.

Поряд з тим, невирішеними залишилися багато проблем, які мають не стільки науково-теоретичне, скільки практичне, прикладне значення. Розгляду однієї з таких проблем і присвячена дана стаття.

Ухвали, які постановляються судами при здійсненні судочинства у господарських справах, є важливими процесуальними актами і можуть суттєвим чином впливати на права та законні інтереси учасників процесу, а також інших осіб. За таких обставин можливість апеляційного та касаційного оскарження судових ухвал є дієвою гарантією законності при відправленні правосуддя.

Проте, оскільки ухвалами вирішуються не тільки суттєві питання, але й такі, які не мають вирішального значення для руху та вирішення справи, нормами Господарського процесуального кодексу України передбачено (статті 291, 320 та статті 106, 111-13 відповідно), що ухвали судів підлягають оскарженню у визначених випадках.

Практична проблема виникає тоді, коли розробники законопроектів про внесення змін до Цивільного чи Господарського процесуальних кодексів України, а також Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” “забувають” передбачити, що ухвала, можливість оскарження якої справді доцільно гарантувати, підлягає апеляційному та касаційному оскарженню (така ситуація виникає, як правило, тоді, коли модифікується існуючий чи вводиться новий процесуальний інститут, який передбачає вчинення судом процесуальних дій, які оформлюються ухвалами). Внаслідок цього суди вищих інстанцій усуваються від оперативного контролю за діяльністю судів нижчих інстанцій, а учасники процесу позбавлені можливості скористатися апеляційним та касаційним оскарженням як гарантією свого права на законний судовий розгляд та вирішення своєї справи [9, c. 28-37].

У таких випадках судова практика змушена виправляти помилки, допущені під час розробки нормативно-правових актів внаслідок неналежного рівня правотворчої техніки, застосовуючи при цьому неоднозначні з точки зору дотримання процесуального законодавства методи.

Наочним прикладом є ситуація, яка склалася у зв'язку з прийняттям цілого ряду змін до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, який найбільше і страждає зазначеними вадами.

Президія Вищого господарського суду України, намагаючись виправити існуюче становище, у Рекомендаціях від 4 червня 2004 р. за № 04-5/1193 “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” вказала, що сама лише відсутність у вказаному Законі та Господарському процесуальному кодексі України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників провадження, не може бути підставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг (п. 2.6 Рекомендацій). В останньому абзаці вказаного пункту відмежовано ухвали, які лише забезпечують рух судового процесу і вказано, що судам апеляційної та касаційної інстанцій слід відмовляти у прийнятті апеляційних та касаційних скарг на такі ухвали.

Свою позицію Вищий господарський суд України мотивував посиланням на норму ст. 129 Конституції України, згідно з якою однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Сама проблема, на нашу думку, породжена тим, що у Цивільному та Господарському процесуальних кодексах України визначено перелік судових ухвал, які підлягають апеляційному та касаційному оскарженню, а не перелік ухвал, які такому оскарженню не підлягають, як цього вимагає п. 8 ст. 129 Конституції України.

Вищий господарський суд України у проаналізованих Рекомендаціях обрав шлях розширеного тлумачення відповідних норм Господарського процесуального кодексу України, а саме: вказав, що перелік випадків оскарження ухвал не є вичерпним, тобто можна оскаржувати ухвали і в тому випадку, коли можливість їх оскарження прямо не передбачена.

Схвалюючи практичні наслідки застосування зазначених Рекомендацій, слід констатувати їх недостатнє методологічне обґрунтування, оскільки їх автори фактично створили нову норму процесуального права, що не належить до повноважень судової влади. Оскільки Верховний Суд України також є судом касаційної інстанції по господарських справах, важко спрогнозувати, чи буде він підтримувати позицію, відображену у Рекомендаціях.

Розглядувана проблема стосується у повному обсязі всього цивільного та господарського судочинства. Можливість її вирішення вбачається лише в розрізі конституційно-правової оцінки процесуального законодавства, зокрема з огляду на норми статей 55, 56, абзацу 1 ст. 64, п. 8 ст. 129 Конституції України, для доведення чого пропонуються декілька теоретичних положень.

Право на оскарження судових ухвал є конституційним правом особи. Важко заперечити, що під “рішенням суду” в п. 8 ст. 129 Конституції України мається на увазі не тільки однойменний процесуальний акт, який приймається судом у цивільному чи господарському процесі, але й інші процесуальні акти судів, зокрема вироки (у кримінальному процесі), а також ухвали та постанови. Якщо розглядати норму ст. 129 Конституції України у системі з нормою ст. 55, то можна дійти висновку, що право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень є невід'ємним елементом права на звернення до суду, оскільки саме можливість апеляційного та касаційного оскарження судових рішень як конституційна засада судочинства є однією з ознак, які його характеризують та відмежовують від інших видів юрисдикційної діяльності.

Заборона оскарження судових ухвал повинна бути прямо передбачена у процесуальному законодавстві стосовно кожного випадку, коли процесуальна дія суду оформлюється ухвалою. Відповідно до абзацу 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок і передбачає п. 8 ст. 129 Конституції України стосовно права на оскарження судових рішень, тобто можна і потрібно визначати перелік ухвал, які оскарженню не підлягають. Однак робити це необхідно у суворій формальній відповідності Конституції України і передбачати у процесуальних законах не правило, а саме винятки, “випадки” (останній термін якраз і вжитий у п. 8 ст. 129) [1]. І якщо розробники законопроектів чергового разу “забудуть” передбачити НЕможливість оскарження, право на таке оскарження збережеться, що явно є меншою вадою, ніж якби таке право необдумано обмежили.

Станом на сьогоднішній день, послідовно застосовуючи норму п. 8 ст. 129 Конституції України, доведеться визнати, що оскарженню підлягають практично всі ухвали у цивільному та господарському процесі, оскільки процесуальне законодавство, за деякими винятками, прямо не передбачає випадків, коли такі ухвали оскарженню не підлягають. З цієї точки зору відповідають Конституції України норми ст. 347 ЦПК України (“ Ухвалені судом касаційної інстанції рішення або ухвали набирають чинності після їх ухвалення і оскарженню не підлягають”), ст. 347-7 ЦПК України (“Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами оскарженню не підлягає”) та інші норми, в яких прямо вказано на неможливість оскарження ухвал, якими оформлюються певні процесуальні дії суду.

Норма Конституції України, яка гарантує право на оскарження судових ухвал, конкретизує норму абзацу 2 ст. 55 стосовно випадків, коли особа оскаржує рішення, дії чи бездіяльність суду як органу державної влади, такими ухвалами оформлені, до суду вищої інстанції. Нормою абзацу 2 ст. 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційним Судом України у рішенні від 25 листопада 1997 р. (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) вказану норму витлумачено достатньо широко (хоча в Окремій думці до вказаного рішення судді Скоморохи В.Є. вказано на необхідність ще ширшого тлумачення розглядуваної норми). Але постає питання про те, чи можна оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність самого суду як органу державної судової влади у суді й чи не виникне ситуація, за якої судова влада опиниться над всім правопорядком у державі, найвищим і остаточним “суддею у власній справі”? У цьому зв'язку необхідно максимально виважено підійти до вирішення проблеми оскарження судових ухвал, якими оформляється (не випадково!) більшість дій суду.

Право на оскарження судових ухвал є превентивною конституційною гарантією проти заподіяння шкоди судами при розгляді цивільних та господарських справ. Нормою ст. 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішення, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ч. 5 ст. 1176 чинного Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі (про господарські справи, очевидно, черговий раз просто “забули” - Ю.Л.), відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Отже, вказана норма звужує загальні підстави відповідальності суду як органу державної влади за завдану шкоду. Однією з суттєвих превентивних гарантій від заподіяння шкоди судом при розгляді цивільних та господарських справ, яка повинна врівноважити таке звуження підстав відповідальності суду за завдану шкоду, і повинна стати чітка та послідовна реалізація конституційного права на оскарження судових ухвал, які постановляються судами у цивільному та господарському процесі та істотним чином впливають на права та обов'язки сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, а також інших осіб.

Існує два формально-юридичних способи вирішити проблему реалізації конституційного права на оскарження судових ухвал:

· вирішення Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України норм процесуального законодавства, які містять вказівку про можливість оскарження судових ухвал лише у випадках, прямо передбачених законом (статті 291, 320 чинного Цивільного процесуального кодексу України та статті 106, 111-13 Господарського процесуального кодексу України);

· формулювання вичерпного переліку випадків, в яких ухвали оскарженню не підлягають, завдяки чому буде усунута формальна суперечність з нормою п. 8 ст. 129 Конституції України і судовій практиці не доведеться спірними засобами виправляти помилки розробників законопроектів. У цьому випадку забезпечення конституційного права на оскарження судових ухвал не буде залежати від того, чи розробники законопроектів про зміни до процесуального законодавства “згадають” про необхідність вказівки на можливість оскарження ухвал.

Розширення переліку ухвал, які підлягатимуть оскарженню в разі прийняття тези про невідповідність Конституції України ряду передбачених процесуальним законодавством обмежень, негативно позначиться на якості відправлення правосуддя. Адже постановлення у процесі розгляду справи незаконних ухвал може вважатися обставиною, яка спричинила незаконне рішення, і, своєю чергою, зумовити його скасування судами апеляційної чи касаційної інстанцій вже при оскарженні самого рішення з направленням справи на новий розгляд (і так без кінця). Ті ж учасники процесу, які свідомо і недобросовісно прагнуть його затягувати в часі, мають і без того більш ніж достатньо можливостей це робити, в тому числі з використанням тих самих механізмів оскарження навіть за наявності чинних сьогодні обмежень (думаємо, що останню тезу підтвердить будь-хто, кому хоча б раз довелося бути позивачем чи представником позивача у процесі проти такого недобросовісного відповідача).

ВИСНОВКИ

Отже, при розгляді і вирішенні справи господарським судом постановляється значна кількість ухвал. Якщо цивільна справа може не закінчуватися рішенням, то без ухвал суду відкриття провадження у справі та його розвиток неможливий.

Така чисельність підстав винесення ухвал та їх зміст робить можливим і потрібним проведення їх класифікації за різноманітними критеріями.

Так, за стадіями, в яких постановляються ухвали у суді першої інстанції їх слід поділити на ухвали, які виносяться при відкритті провадженні у справі (у тому числі, які можуть постановлятися до подання заяви, наприклад, про забезпечення доказів чи позову); на стадії підготовки справи до судового розгляду, у ході судового засідання; ухвали, які постановляються після ухвалення рішення суду.

За процесуальною формою ухвали бувають самостійні та протокольні. Самостійні ухвали - це документи, встановленої форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо розвитку процесу у справі, вони постановляються в нарадчій кімнаті, підписуються всім складом суду, а при одноособовому розгляді справи - суддею і приєднуються до справи. Протокольні ухвали мають місце у судових засіданнях, у нескладних питаннях без виходу до нарадчої кімнати із занесенням її змісту до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК).