Оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб стороною захисту під час досудового розслідування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дисертація

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб стороною захисту під час досудового розслідування

Вступ

кримінальний правовий скарга судовий

Актуальність теми. 19 листопада 2012 року в Україні набув чинності Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України), в якому законодавець на забезпечення однієї із загальних засад кримінального провадження виділив в окрему главу питання оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування. Сторона захисту набула права на оскарження не лише дій чи рішень слідчого, прокурора, але й бездіяльності. Це можна назвати значним кроком в забезпеченні підозрюваному як учаснику кримінального судочинства права на захист під час досудового розслідування кримінального провадження. Зазначена законодавча новела була вкрай необхідною у вітчизняному кримінальному процесі. Доцільність її запровадження підтверджується судовою практикою. Відповідно до аналізу даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва протягом І півріччя 2016 року, до місцевих судів надійшло 41 тис. або 13,4% скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування, що на 47,8% більше порівняно з І півріччям 2015 року, із них скарги на бездіяльність слідчого, прокурора становить 31,4 тис. зазначених скарг, або 76,5% від загальної кількості скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора [4, с. 5].

Законодавче закріплення процесуальних строків, визначення кола суб'єктів та об'єктів оскарження стало підставою для запровадження дієвого механізму судового контролю під час досудового розслідування, функцію якого покладено на абсолютно нову процесуальну особу - слідчого суддю. В такий спосіб, на нашу думку, в КПК України знайшло своє відображення рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 30 січня 2003 р. №3 - рп щодо неконституційності положень, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора [125]. Важливо підкреслити, що КПК України значно розширив процесуальні права сторони захисту під час досудового розслідування порівняно з Кримінально - процесуального кодексу України (далі - КПК України 1960 р.), в тому числі і щодо права оскарження. В зв'язку з цим підозрюваний отримав ефективний процесуальний інструмент у боротьбі із порушенням своїх прав і свобод під час досудового розслідування, чим суттєво знизився рівень корупційних ризиків. Сторона захисту вперше за всю історію розвитку вітчизняного кримінального процесу набула можливість процесуального впливу на слідчого, прокурора щодо проведення певних слідчих дій і збирання необхідних доказів. КПК України закріплює, що предметом оскарження підозрюваного, його захисником чи законним представником під час досудового розслідування може бути бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений КПК України строк. Завдяки зазначеним законодавчим новелам сторона захисту отримала процесуальну можливість стати рівноправним учасником досудового розслідування, що також має важливе значення для подальшого розгляду кримінального провадження в суді.

Як і КПК України 1960 р., так і КПК України залишив процесуальне право сторони захисту і на позасудове оскарження рішень чи дій слідчого, прокурора. При цьому це право невипадково набуло формального значення. КПК України 1960 р. довів неефективність відомчого контролю під час досудового розслідування. Це стало основною підставою для того, що в КПК України законодавець приділив особливу увагу праву підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб саме в судовому порядку. Враховуючи, що звернення сторони захисту із скаргою до слідчого судді під час досудового розслідування обумовлюється запобіганням порушенню прав та інтересів підозрюваного чи відновленням вже порушених прав і свобод, в тому числі і передбачених Конституцією України, в КПК України закріплені процесуальні норми, які встановлюють певний порядок та скорочені строки розгляду відповідних скарг. Слідчий суддя вправі провести судовий розгляд відповідної скарги підозрюваного без участі слідчого, прокурора, що є вагомою протидією процесуальним зловживанням сторони обвинувачення.

Сторона захисту набула права і на апеляційне оскарження ухвал слідчого судді, перелік яких чітко визначений КПК України. Таким чином, законодавець підвищив рівень судового контролю під час досудового розслідування з метою недопущення порушення основних прав і свобод підозрюваного та безпідставного їх обмеження.

Проблеми законодавчого забезпечення права підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, ухвал слідчого судді викликають жваве обговорення в юридичній спільноті України і продовжують залишатись актуальним предметом наукових досліджень в зв'язку із процесуальною важливістю інституту оскарження вцілому. Темі оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час здійснення ними досудового розслідування кримінального провадження, а також рішень слідчого судді, приділяли увагу в своїх наукових працях І.В. Басиста, В.Д. Басай, В.І. Бояров, В.Л. Будніков, Д.М. Валігура, Т.В. Варфоломеєва, С.Г. Герасименко, В.Г. Гончаренко, В.Я. Горбачевський, І. В. Гловюк, К.Г. Горелкіна, І.Р. Дочій, І.І. Заболотний, Т.Г. Ільєва, О.В. Калиновський, Т.В. Катков, Н.В. Кіцен, Л.М. Кирій, О.В. Кондратьєв, М.О. Колоколов, В.В. Косов, О.Ю. Костюченко, Д.Є. Крикливець, Н.С. Куришева, О.П. Кучинська, К.В. Легких, Л.М. Лобойко, М.А. Макаров, В.Т. Маляренко, І.Л. Махоркін, В.М. Мартиненко, В.І. Маринів, С.М. Міщенко, П.С. Морозова, І. О. Мостова, В.В. Назаров, В.Т. Нор, О.В. Носков, І. М. Одинцова, А.В. Пономаренко, В.О. Попелюшко, Б.М. Пошва, С.О. Пшенічко, В.В. Рожнова О.М. Рижих, О.Г. Русанова, М. Є. Савенко, Н.П. Сиза, Г.І. Сисоєнко, Ю.В. Скрипін, О.Ю. Татаров, В.М. Тертишник, О.С. Ткачук, В.М. Трофименко, А.Р. Туманянц, Л.Д. Удалова, В.І. Фаринник, В.І. Чорнобук, С.Л. Шаренко, О.Г. Шило, М.Є. Шумило, О.Г. Яновська. При цьому потребує більш детального наукового дослідження проблема практичної реалізації стороною захисту процесуального права на оскарження під час досудового розслідування відповідно до вимог КПК України, а саме: щодо порядку та процесуальних строків подачі скарги, законодавчого визначення предмету оскарження, судового розгляду та повноважень слідчого судді і апеляційного суду відносно питання вирішення скарги сторони захисту під час досудового розслідування. Актуальність проведення даного дисертаційного дослідження обумовлюється відсутністю в КПК України визначення процесуальних понять «скарга», «оскарження», «процесуальна особа», наявністю неоднакової судової практики слідчих суддів та апеляційних судів. Обвинувальний ухил досудового розслідування в Україні потребує детального наукового аналізу норм КПК України, які забезпечують право підозрюваного на оскарження під час досудового розслідування з метою захисту основоположних прав і свобод. Постійне зростання кількості заяв до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) проти України вимагає проведення змістовного наукового дослідження доцільності і порядку застосування положень Європейської конвенції з прав людини (далі - Конвенція з прав людини) та практики ЄСПЛ під час реалізації стороною захисту права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування, прокурора, апеляційного оскарження ухвал слідчого судді.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до основних положень Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 року №31/2008, Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2016-2020 роки, затверджених 03 березня 2016 року на загальних зборах Національної академії правових наук України. Дослідження виконано на кафедрі кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України в рамках Плану науково - дослідницьких робіт на 2013-2018 р.р. «Захист конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні». Тему роботи «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб стороною захисту під час досудового розслідування» було затверджено рішенням Вченої ради Академії адвокатури України (протокол №7 від 20 березня 2014 року).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи - встановити рівень законодавчого забезпечення стороні захисту права на оскарження під час досудового розслідування кримінального провадження, виявити відповідні прогалини КПК України та знайти процесуальні можливості їх усунення.

Досягнення мети роботи забезпечується виконанням наступних завдань:

- проаналізувати історичний шлях розвитку інституту оскарження у вітчизняному кримінальному процесі, встановивши період виникнення права сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування та його подальший розвиток;

- оцінити вимоги чинного кримінального процесуального законодавства України щодо форми та змісту скарги, на підставі чого сформулювати наукове визначення поняття «скарга»;

- розкрити правову сутність інституту оскарження на стадії досудового розслідування кримінального провадження;

- встановити рівень законодавчої визначеності порядку застосування процесуальних строків щодо реалізації стороною захисту права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування;

- проаналізувати норми КПК України, якими встановлюється перелік рішень, дій чи бездіяльності, що можуть бути предметом оскарження стороною захисту, на наявність процесуальної необхідності їх вдосконалення;

- проаналізувати доцільність застосування в кримінальному процесуальному законодавстві терміну «процесуальна особа» та сформулювати його наукове визначення;

- з'сувати закріплений законодавством процесуальний порядок судового розгляду слідчим суддею та апеляційним судом скарг, поданих стороною захисту під час досудового розслідування;

- визначити рівень законодавчого забезпечення права підозрюваного на оскарження незаконного затримання;

- проаналізувати норми КПК України, які закріплюють право сторони захисту на оскарження ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

- дослідити доцільність та проблеми застосування практики ЄСПЛ під час реалізації підозрюваним права на оскарження.

Об'єкт дослідження. Забезпечення права підозрюваного на оскарження як загальна засада кримінального провадження та інститут оскарження під час досудового розслідування.

Предмет дослідження. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб стороною захисту під час досудового розслідування.

Методи дослідження. На підставі поставлених у роботі мети і завдань, при проведенні дисертаційного дослідження реалізовано комплекс загальнонаукових і спеціальних наукових методів. Методи аналізу, синтезу, індукції та дедукції застосовано для виокремлення історичних етапів розвитку інституту оскарження під час досудового розслідування, для визначення процесуальних понять «скарга», «оскарження», «процесуальна особа», «затриманий». Історико - правовий метод було використано при дослідженні питання розвитку та становлення права підозрюваного на скаргу у вітчизняному кримінальному процесі. Особлива увага приділена виникненню права сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування з метою дослідження в історичному контексті сутності та змісту цього права. Застосування порівняльно - правового методу дало можливість проаналізувати наявні спільні та відмінні риси КПК України з КПК України 1960 р., а також з кримінальним процесуальним законодавством інших країн щодо закріплення права підозрюваного на скаргу. Формально - логічний метод використано при дослідженні норм КПК України, які регулюють право сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування. Системно - структурний метод допоміг при визначенні доцільності практичної реалізації підозрюваним процесуального права на оскарження. Логіко - юридичний метод використано для критичного осмислення норм КПК України, якими встановлено процесуальний порядок звернення сторони захисту із скаргою під час досудового розслідування, судовий порядок розгляду скарги та винесення відповідного рішення, виконання цього рішення уповноваженими особами. Метод контент - аналізу документів був застосований при дослідженні матеріалів кримінальних проваджень для встановлення і обґрунтування процесуальної необхідності закріплення в КПК України права підозрюваного на скаргу як інструменту у боротьбі із виникненням корупційних ризиків під час досудового розслідування. Статистичний метод - для узагальнення результатів та аналізу конкретних даних статистичної звітності Уповноваженого з прав людини, слідчих суддів, апеляційних судів, а також ЄСПЛ.

Емпіричну базу дослідження становлять наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених, історичні правові пам'ятки, постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ), рішення КСУ, інформаційні листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), чинне кримінальне процесуальне законодавство України та іноземних держав, рішення ЄСПЛ, ухвали слідчих суддів районних судів України, ухвали обласних апеляційних судів України, статистичні дані Уповноваженого з прав людини в Україні за період 2012-2016 р. р.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним із перших в Україні спеціальним комплексним дослідженням закріпленого КПК України процесуального права сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування. На підставі всебічного аналізу положень, що містяться в кримінальному процесуальному законодавстві України, Конвенції з прав людини, рішеннях ЄСПЛ, сформульовано ряд положень і висновків, що мають теоретичне і безпосередньо практичне значення, а саме:

вперше:

- шляхом дослідження історії виникнення і розвитку кримінального процесу України доведено, що право особи на скаргу з'явилося за часів Української національної держави, створеної під керівництвом Богдана Хмельницького в середині XVII століття. Обґрунтовано, що право на оскарження у вітчизняному кримінальному процесі на законодавчому рівні було закріплено значно пізніше - в кінці XIX століття. Визначено, що на початку виникнення інституту оскарження право подавати скаргу під час досудового провадження мала право лише сама особа, яка підозрювалась, обвинувачувалась у вчиненні злочину;

- досліджено право підозрюваного на скаргу відповідно до вітчизняного кримінального процесуального законодавства 20- их років ХХ століття і з'ясовано, що в ревтрибуналах, які були судами для розгляду найбільш небезпечних злочинів, виключалось право підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів попереднього слідства.

- доведено, що в Кримінально - процесуальному кодексі Української соціалістичної радянської республіки 1922 року (далі - КПК УСРР 1922 р.) вперше містилась окрема глава, присвячена порядку оскарження дій слідчого. КПК УСРР 1922 р. вперше надав обвинуваченому право оскаржити до суду постанову прокурора, прийняту за результатами розгляду його скарги на дії слідчого (ст. 224). Встановлено, що Кримінально - процесуальний кодекс Української радянської соціалістичної республіки 1927 року (далі - КПК УРСР 1927 р.) позбавив сторону захисту такого права;

- доведено, що нормами КПК УРСР 1927 р. було недостатньо врегулювано право обвинуваченого на захист своїх прав та інтересів шляхом оскарження дій чи рішень процесуальних осіб під час попереднього слідства. З'ясовано, що як КПК УРСР 1927 р., так і КПК УСРР 1922 р. не закріплювали право обвинуваченого оскаржувати бездіяльність слідчого та прокурора;

- встановлено, що рівень законодавчого забезпечення права підозрюваного на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування кримінального провадження знаходиться в прямій залежності від рівня розвитку демократії в суспільстві;

- доведено наявність позитивної динаміки розвитку інституту оскарження в кримінальному процесі України в бік збільшення прав сторони захисту;

- обґрунтовано, що до вчинення прокурором однієї з дій, передбачених ч. 2 ст. 283 КПК України, сторона захисту навіть під час або після ознайомлення з матеріалами досудового розслідування на підставі ст. 290 КПК України не позбавлена процесуального права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб, якими порушені права та інтереси підозрюваного і які стали відомі стороні захисту під час відкриття матеріалів кримінального провадження;

- висунуто тезу про доцільність закріплення в КПК України чітких процесуальних строків, в межах яких слідчий, прокурор зобов'язаний виконати ухвалу слідчого судді, ухвалу апеляційного суду, яка набрала законної сили, прийняту за результатами розгляду скарги сторони захисту на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора;

- аргументовано, що нормативна неврегульованість питання застосування процесуальних строків щодо реалізації стороною захисту права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження призводить до процесуальних зловживань з боку сторони обвинувачення, виникнення корупційних ризиків, знижує для підозрюваного ефективність використання права на оскарження як процесуального інструменту захисту, є підґрунтям для порушення загальних засад кримінального провадження;

- сформульовано визначення і обгрунтовано доцільність законодавчого закріплення в ст. 3 КПК України терміну «процесуальна особа», а саме: процесуальна особа - це особа, яка уповноважена приймати процесуальні рішення в кримінальному провадженні;

- виявлена відсутність чіткого законодавчо визначеного переліку процесуальних осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких може бути предметом оскарження стороною захисту під час досудового розслідування, що є перешкодою для підозрюваного в доступі до правосуддя, в ініціації здійснення судового контролю, призводить до неоднакової судової практики;

- доведено, що процесуальне обмеження підозрюваного як скаржника в праві заявлення відводу слідчому судді порушує одну із найголовніших засад кримінального провадження - принцип верховенства права;

- запропоновано внесення законодавчих змін до ст. 206 КПК України щодо скорочених процесуальних строків розгляду слідчим суддею скарги на незаконне затримання, а саме: відповідна скарга має бути розглянута на протязі 24 годин з моменту її надходження до суду;

- запропоновано закріплення в КПК України чіткого переліку процесуальних вимог до ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, порушення яких буде беззаперечною підставою для скасування відповідної ухвали і винесення нової судом апеляційної інстанції;

- висунуто тезу, що сторона захисту, оскаржуючи ухвалу слідчого судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, повинна ініціювати проведення апеляційним судом перевірки рішення суду першої інстанції щодо додержання положень Конвенції з прав людини та щодо відповідності висновків, викладених в ухвалі слідчого судді, висновкам ЄСПЛ;

удосконалено:

- визначення поняття «скарга» в контексті процесуального документу, який подається стороною захисту на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження: «Скарга - це врегульоване законодавством процесуальне звернення учасника кримінального провадження, викладене у письмовій формі, до уповноваженої особи у встановлений законом спосіб з метою захисту своїх прав та законних інтересів або прав та законних інтересів особи, яку він захищає, від їх порушень слідчим, прокурором, слідчим суддею щодо прийнятих ними рішень, вчиненої дії або бездіяльності»;

- визначення поняття «оскарження» як процесуальної діяльності сторони захисту на стадії досудового розслідування кримінального провадження: це процесуальна діяльність, направлена на захист прав та інтересів учасника кримінального провадження від їх порушень, запобігання таким порушенням, яка складається з певних взаємопов'язаних і невід'ємних елементів: складання та подача скарги суб'єктом оскарження, прийняття скарги та її розгляд уповноваженою особою, винесення відповідного рішення за результатами розгляду скарги, виконання рішення, прийнятого за результатами розгляду скарги;

- визначення поняття «оскарження» як правового інституту на стадії досудового розслідування кримінального провадження: це сукупність правових норм, які регулюють відносини між учасниками кримінального провадження та державою щодо порядку звернення учасника кримінального провадження зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді до уповноваженої особи чи суду з метою захисту прав та інтересів скаржника чи особи, права та інтереси якої він захищає; щодо порядку розгляду та прийняття відповідного процесуального рішення за поданою скаргою;

- визначення терміну «затриманий», що пропонується закріпити в ст. 3 КПК України, а саме: затриманий - особа, яка поза своєю волею обмежена в праві вільного пересування уповноваженою службовою особою або особою, яка здійснила затримання відповідно до ст. 207 КПК України;

дістали подальшого розвитку:

- наукові висновки про те, що більш чіткого нормативного закріплення інститут оскарження набув після прийняття Кримінально - процесуального кодексу Української радянської соціалістичної республіки 1960 року (далі - КПК УРСР 1960 р.), який значно розширив права підозрюваного, обвинуваченого на оскарження дій процесуальних осіб під час досудового слідства;

- питання існування проблеми неврегульованості системи судового контролю відносно стадії порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину під час дії КПК України 1960 р;

- положення, що на конституційному рівні право на оскарження вперше було закріплено в Конституції Союзу радянських соціалістичних республік 1977 року (далі - Конституція СРСР 1977 р.);

- проблема наявності істотних прогалин в чинному кримінальному процесуальному законодавстві України щодо врегулювання порядку подачі, форми та змісту скарги, яка подається на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження, що є підставами для виникнення ризиків порушення однієї із загальних засад кримінального провадження - доступу до правосуддя;

- позиція, що за відсутністю в КПК України прямого обов'язку слідчого, прокурора вчинити певну процесуальну дію у чітко визначений строк, підозрюваний позбавлений права оскаржити таку бездіяльність слідчому судді, а як наслідок - позбавлений можливості захистити свої права та інтереси;

- висновки щодо відсутності в КПК України чіткого визначення таких процесуальних понять, як «процесуальна дія», «невиправдана затримка», «невідкладно», «розумні строки», що призводить до порушення загальних засад кримінального провадження;

- доцільність врахування законодавцем при визначенні процесуальних строків не тільки інтересів учасників кримінального провадження, але й процесуальної можливості практичної реалізації додержання цих строків;

- позиція, що начальник слідчого відділу є суб'єктом, рішення, дії чи бездіяльність якого може бути оскаржена в порядку ч. 1 ст. 303 КПК України, навіть якщо він не є слідчим у конкретному кримінальному провадженні;

- висновки, що не зазначення скаржником конкретного слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується, не може бути перешкодою в доступі до правосуддя;

- позиція про відсутність процесуальної необхідності докорінних змін положень КПК України, якими закріплений порядок судового розгляду скарг під час досудового розслідування, в зв'язку із їх дієвістю, при цьому доцільно здійснити їх розширення, більш чітке викладення і деталізацію з метою виключення неоднозначності в тлумаченні;

- теза, що ефективність захисту прав та інтересів підозрюваного шляхом реалізації процесуального права на судовий спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності залежить від рівня законодавчого забезпечення права на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом;

- положення, що для оскарження незаконного затримання важливо встановити момент, з якого почалось затримання, і коли особа набуває процесуальний статус затриманого;

- висновки, що КПК України прямо не закріплює право особи на оскарження слідчому судді незаконного затримання, в зв'язку з чим має місце неоднакова судова практика;

- аналіз визначення в КПК України поняття «законне затримання», що є неповним, в зв'язку з чим стає підставою для процесуальних зловживань сторони обвинувачення, порушення прав затриманих осіб і ускладнює реалізацію процесуальної можливості звернення із скаргою на незаконне затримання;

- позиція, що питання про з'ясування законності затримання повинне вирішуватися слідчим суддею, при цьому порядок судового розгляду відповідного процесуального питання повинен бути чітко визначений КПК України з метою додержання положень Конституції України, а також інших джерел кримінального процесуального законодавства України, визначених ст. 1 КПК України;

- висновки щодо нечіткості і недостатньої процесуальної визначеності вимог КПК України, які регулюють порядок апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а також наявності суперечливої судової практики стосовно вирішення зазначеного процесуального питання;

- теза, що кримінальне судочинство в Україні повинно відбуватись з обов'язковим врахуванням положень Конвенції з прав людини та практики ЄСПЛ, при цьому значною перешкодою в цьому є відсутність в Україні належного наукового впорядкування рішень ЄСПЛ за критерієм викладених в них правових висновків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки й пропозиції дисертаційної роботи можуть бути використані:

- у науково - дослідницькій сфері для подальшої наукової розробки теоретичних проблем дослідження законодавчого забезпечення та практичної реалізації процесуального права сторони захисту на скаргу під час досудового розслідування;

- у практичній діяльності адвокатів, слідчих суддів, суддів апеляційних судів, слідчих, прокурорів;

- у навчальному процесі під час підготовки навчально - методичних матеріалів, викладання курсу кримінального процесуального права України;

- у правозастосовній діяльності під час вирішення питання щодо відкриття проваджень за скаргою підозрюваного на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб, їх судового розгляду та винесення судових рішень;

- у законотворчій сфері для внесення запропонованих змін і доповнень до КПК України з метою вдосконалення рівня законодавчого забезпечення права підозрюваного на скаргу, додержання загальних засад кримінального провадження та недопущення неоднакової судової практики.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї, положення і висновки дисертаційного дослідження розглядались і обговорювались на: Міжнародній науково - практичній конференції «Правові заходи забезпечення прав та інтересів учасників кримінального провадження» (м. Київ, 31 жовтня 2014 року); IV Міжнародній науковій конференції адвокатів, молодих вчених, аспірантів і студентів «Адвокатура: минуле і сучасність» (м. Одеса, 22 листопада 2014 року); науково - практичному семінарі з підвищення кваліфікації адвокатів та стажистів Полтавської області (м. Полтава, 24 січня 2015 року); науковій конференції аспірантів, молодих вчених і практиків «Актуальні питання законодавчого й організаційного забезпечення здійснення правової допомоги в Україні» (м. Київ, 27 березня 2015 року); науково - практичній конференції «Теоретичні проблеми і практика правового регулювання суспільних відносин в Україні» (м. Київ, 24 квітня 2015 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні» (м. Київ, 22 травня 2015 року); Міжнародній науковій конференції «Адвокатура: минуле та сучасність» (м. Одеса, 14 листопада 2015 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Кримінально - правові, процесуальні та криміналістичні питання боротьби з корупцією в Україні» (м. Київ, 20 листопада 2015 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні» (м. Київ, 20 травня 2016 року); Науково - практичній конференції «Проблеми досудового розслідування» (м. Київ, 25 травня 2016 року); науково - практичних семінарах з підвищення кваліфікації адвокатів та стажистів Полтавської області (м. Полтава, 02 липня 2016 р. та 16 липня 2016 року); ІХ Всеукраїнській науково - практичній конференції «Теорія та практика сучасної юриспруденції» (м. Харків, 15 жовтня 2016 року); VІ Міжнародній науково - практичній інтернет - конференції «Адвокатура: минуле та сучасність» (м. Одеса, 12 листопада 2016 року); Міжнародній науково - практичній конференції «Наукові дослідження в ХХІ столітті: теорія і практика» (м. Тернопіль, 21 листопада 2016 року); науково - практичній конференції «Криміналістика в адвокатській діяльності» (м. Київ, 25 листопада 2016 року); науковій конференції аспірантів «Правові засоби захисту прав людини в Україні» (м. Київ, 09 грудня 2016 року); науковій конференції «Теоретичні і практичні проблеми досудового розслідування в кримінальному процесі України» (м. Київ, 16 грудня 2016 року); науково - практичній конференції «Проблеми сучасної правової науки в Україні» (м. Київ, 22 червня 2017 року).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено автором в 14 наукових публікаціях, 5 з яких опубліковано у виданнях, включених до переліку наукових фахових видань, у тому числі 1- у науковому періодичному виданні іноземної держави (Республіка Молдова), а також 9 - у збірниках тез доповідей на науково - практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація має такі основні структурні елементи: титульний аркуш; анотація; зміст; перелік умовних позначень; основна частина, що складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев'ять підрозділів, висновків; список використаних джерел; додатки. Загальний обсяг дисертації становить 233 сторінки друкованого тексту, основний текст викладено на 186 сторінках. Список використаних джерел становить 193 найменування (24 сторінки), додатки - на 11 сторінках.

1. Право на оскарження в кримінальному провадженні як спосіб захисту прав та свобод підозрюваного

1.1 Становлення та розвиток інституту оскарження в кримінальному процесі України

Історію розвитку вітчизняного кримінального процесу вивчали в своїх наукових працях К.В. Беляєва, Т.В. Варфоломеєва, В.Г. Гончаренко, Г.В. Федотова, С.М. Зеленський, О.В. Капліна, В.В. Коваленко, О.Ю. Костюченко, В.Г. Лукашевич, В.Т. Маляренко, Л.В. Мединська, Д.П. Письменний, Г.С. Римарчук, С.О. Сорока, Ю.П. Тимошенко, В.В. Удалова, М.А. Чельцов - Бебутов та інші, проте, на нашу думку, потребує додаткового наукового дослідження і системного аналізу питання становлення і розвитку інституту оскарження у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз формування та розвитку права особи на скаргу в кримінальному процесі на різних історичних етапах дозволить виявити можливі вади в його правовому регулюванні на нинішньому етапі суспільного розвитку та запропонувати шляхи їх вирішення [45, с. 106-110]. З огляду на обрану тему дисертаційного дослідження приділимо увагу безпосередньо стадії досудового розслідування.

Історія кримінального процесуального права України як сукупності норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають під час розслідування злочинів та судового провадження, починається за часів Русі, утвореної наприкінці IX ст. на території Східної Європи [61, с. 7-14].

Деякі науковці, на нашу думку, цілком вірно зазначають, що староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоч зрозуміло, що процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватись тільки за кримінальними справами [63].

Панування у Давньоруській державі змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого - недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак, немає сумніву в тому, що в справах про злочини, які зачіпали інтереси пануючого класу та князівську владу, використовувались форми інквізиційного (слідчого) процесу. Князі та їх прибічники самостійно здійснювали розслідування [42].

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, крім змагального, інквізиційний процес з усіма його атрибутами, в тому числі з тортурами, що застосовувались в основному у справах про святотатство, чаклунство і знахарство [86].

У «Руській Правді» є свідчення про особливі форми так званого досудового процесу, чи, як вважає М.А. Чельцов - Бебутов, «досудового встановлення відносин» між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим). Це, так звані, «звід» і «гоніння сліду» [41]. Деякі науковці виділяють ще й «заклич». Сутність «закличу» визначена у ст. ст. 32, 34 «Руської Правди». Це один із можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки. Дуже тісно із «закличем» був пов'язаний «звід». «Звід» - це процедура розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ, і повернення її власнику [42].

«Гоніння сліду» регулювалось ст. 77 «Руської Правди» і виражалось у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Гоніння сліду застосовували при вбивстві та крадіжці, коли не була відома особа злодія чи вбивці. Власник украденого чи родичі вбитого в присутності громади «гонили слід» злочинця. До кого слід заводив, той і вважався злочинцем, хіба що зумів «відвести слід». Коли слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф - дику виру [86].

Однак, детально проаналізувавши зазначений етап розвитку вітчизняного кримінального процесу, можна дійти висновку, що в цей період лише зароджувалась така його стадія як досудове розслідування. При цьому кримінальному процесу не був відомий інститут оскарження [96, с. 13]. «Руська Правда» - одна з найвідоміших пам'яток права часів Київської Русі, не містила положень, які б передбачали право особи подавати скарги [45, с. 106-110].

Другим етапом розвитку кримінального процесуального права України став кримінальний процес періоду феодальної роздробленості Русі та Галицько - Волинського князівства. Окремі відомості про кримінальний процес цього періоду збереглись в літописах. Як і в період існування Київської Русі, основним джерелом кримінального процесуального права була «Руська Правда». Отже, цілком зрозуміло, що кримінальний процес мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.

Кримінальне процесуальне право кінця ХІV - першої половини ХVІІ століття, а саме періоду перебування українських земель під владою Литви та Польщі, стало втіленням третього етапу розвитку кримінального процесу України. У громадах діяли найдавніші за часом громадські, або копні, суди. Копне судочинство поєднувало в одному органі судову, слідчу та виконавчу функції. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягало і приводилось у виконання негайно. Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами [42].

Поняття «жалобщик» (особа, яка має право подавати скаргу) з'являється після укладення Бєлозерської уставної грамоти 1488 р. В ній ідеться про особу - позивача, яка за допомогою скарги намагається відновити порушені права (ст. 23) [129, с. 54-55].

Статутом Великого Князівства Литовського 1588 р. передбачалось, що до повноважень Головного трибуналу належав розгляд скарги про зловживання повноваженнями суддів та інших посадових осіб [144].

У запорізьких козаків функції слідчого виконував військовий осавул. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, занесеними з України в Запоріжжя, які передавались з уст в уста й були освячені плином віків. Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо [189].

У кримінальному процесі даної доби практикувалось досудове слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх покази та передавали до суду. На досудовому слідстві були присутні поняті («два шляхтичі віри годні»).

Під час національно визвольної революції середини XVII століття під керівництвом Богдана Хмельницького вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава. Саме в цей час в Україні починає формуватися власна судова система, а кримінальний процес проходить четвертий етап свого розвитку. Було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних, створені Генеральний, полковий та сотенний суди. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Однак повністю таке відокремлення не вдалося. Органи адміністративно - територіального управління продовжували виконувати судові функції. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Вони активно втручались навіть в діяльність магістратських судів в містах з магдебурзьким правом, які вдалось зберегти лише у кількох містах [86].

Таким чином, на даному етапі розвитку кримінального процесу України зароджувався інститут оскарження, хоча право на скаргу і не мало ще законодавчого оформлення. Але захистити свої права та інтереси шляхом оскарження відповідного рішення особа мала лише на стадії судового розгляду справи.

На початку XVIII століття Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишалось у складі Речі Посполитої. Перші законодавчі акти, що регулювали процес подання й розгляду скарги у кримінальному процесі, з'являються на початку XVIII ст. [45, с. 106-110]. «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. також передбачали право особи подавати скарги, але лише на судові рішення.

У 1795 році, після третього поділу Польщі, Правобережжя теж було приєднано до Росії. Саме в цей час починається активний наступ царату на права і вольності України. У таких складних історичних умовах українське кримінальне процесуальне право проходить свій черговий етап розвитку, під час якого в Україні існували дві форми процесу: обвинувально - змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний і цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати кримінальні справи, в основному, в межах слідчого процесу.

Особи, що виступали в судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, звались процесуальними сторонами. Сторона, яка ставила вимогу, іменувалась «укрівдженим», «жалобливою стороною», «доносителем». Сторона, яка захищалась, називалась «возваною», «злодійською», «відвітною». Особи могли мати свого представника в суді, який звався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Згідно із «Правилами, за якими судиться малоросійський народ», адвокат, прокуратор, повірений називається той, хто в «гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами вводиться в обіг назва «присяжні повірителі», яка була затверджена судовою реформою 1763 року. Після скасування Гетьманщини при Генеральному суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20.06.1767 року адвокатів було введено до складу нижчих судів. Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий.

Про кримінально-процесуальне законодавство в Україні в перші десятиліття XIX ст. варто зазначити те, що в різних частинах України, що входили до складу Російської імперії, діяли різні нормативні акти, у тому числі і кримінально - процесуального характеру. Так, згідно з указом від 3 листопада 1796 р. «О встановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним порядкам» в Лівобережній Україні частково поновлювалося колишнє українське судочинство, скасоване внаслідок поширення на цю територію Катериною ІІ загальноросійського законодавства про судоустрій і судочинство. В Правобережній Україні поновлювалося польське судочинство, що ґрунтувалося на засадах польсько - литовського законодавства. І тільки указом царя Миколи I від 25 червня 1840 р. «О распространении силы и действия Российских гражданских законов на все западные возвращенные от Польши области» на Правобережну Україну була поширена дія Зводу законів Російської імперії 1832 р. Тим самим на території Правобережної України поширювалася дія і російського кримінально-процесуального законодавства [151].

У 1835 році був прийнятий Звід законів, у Книгу першу 1-го тому якого увійшло Кримінальне уложення. Це був систематизований нормативно - правовий акт, який мав забезпечувати охорону прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, що дозволило деяким науковцям визначити його як перший кримінальний процесуальний кодекс в історії України [61, с. 7-14]. Друга книга ХV тому Зводу законів Російської імперії видання 1857 р., що мала назву «Законы о судопроизводстве по делам о преступлениях и проступках» (далі - «Законы…»), включала розділи: про кримінальне судочинство взагалі; про попереднє розслідування; про слідчі дії; про провадження в суді першої інстанції; про ревізію кримінальних справ у суді другої інстанції; про виконання вироків; про особливі форми провадження. Провадження за нормами «Законов…» поділялось на три частини: попереднє слідство, суд і виконання судових рішень. Слідство належало поліції. В її компетенції також було провадження у справах про малозначні злочини. Кримінальний процес був інквізиційним. Після закінчення попереднього слідства справа передавалася до суду, на який покладався обов'язок схилити обвинуваченого до зізнання у вчиненому злочині. Вирок переглядався лише в порядку ревізії, оскільки в той час допускалося дуже обмежене оскарження. Перший крок у реформуванні кримінально-процесуального законодавства Російської імперії був зроблений 8 червня I860 p., коли вводився інститут судових слідчих і тим самим попереднє слідство відокремлювалося від поліції [151].

Певні особливості мало кримінально - процесуальне законодавство, що застосовувалося в західноукраїнських землях. Правобережна Україна і Галичина продовжували залишатися у складі Речі Посполитої. Буковина, яка перебувала у складі Молдавського князівства з другої половини ХVІ ст., залишалася під владою Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, яке також перебувало під протекторатом Туреччини. Таке положення зберігалося до розділу Польщі у ХVIII ст. У 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичина була загарбана Австрією, яка у 1774 р. захопила і Буковину. Якщо врахувати, що Австрія ще у 1526 р. поширила свою владу на Угорщину, у складі якої перебувало Закарпаття, то можна констатувати, що у другій половині ХVIII ст. всі західноукраїнські землі перейшли під владу Австрійської монархії. Внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії - Австрією та Угорщиною у 1867 р. утворилася Австро-Угорська імперія. На території західноукраїнських земель, що перебували під австрійським пануванням (1772-1918 p. p.), функціонувала розгалужена судова система. У зв'язку з поступовим поширенням на їх територію чинності австрійського права, цей процес охопив і законодавче забезпечення кримінального судочинства. Так, у Галичині в 1774 р. була запроваджена дія частини першої затвердженого імператрицею Марією Терезою у 1768 р. кримінального кодексу (відомий під назвою «Терезіана»), що регулювала питання процесуального права. У 1786 р. імператором Йосипом ІІ була затверджена загальна судова інструкція для судів усіх інстанцій, якою ретельно врегульовувався порядок розгляду справ судами. Наступним правовим актом, що вміщував норми процесуального права, був запроваджений у Східній Галичині кримінальний кодекс, автором якого вважається австрійський криміналіст Зонненфельс, і який у 1803 р. став чинним кодексом всієї Австрії. Друга частина цього кодексу містила норми кримінально - процесуального права, які діяли до 1853 p., коли був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство. І нарешті, у 1873 p. був затверджений новий Кримінально - процесуальний кодекс (Статут кримінального судочинства), далі - КПК 1873 р., дія якого поширювалася і на Галичину. В ньому знайшли втілення демократичні засади судоустрою і судочинства, найбільш істотні з яких були закріплені ще в Конституції Австрії 1867 р. Стаття 45 КПК 1873 р. містила дуже важливе положення, згідно з яким обвинувачений як при дізнанні, так і при попередньому слідстві міг користуватися послугами захисника, який мав досить широкі права при здійсненні своєї захисної функції. Кодекс також проголосив незалежність членів прокуратури від судових установлень, при яких вони перебували, і надавав їм широкі повноваження при провадженні в кримінальних справах. Прокуратура порушувала кримінальне переслідування, припиняла або змінювала його, підтримувала його перед судом і приносила скарги на судові рішення в інтересах справи. В той же час і суд був незалежний від прокуратури і не підлягав її нагляду. Цей Кодекс був чинним в Україні з деякими змінами і доповненнями до розпаду Австро-Угорщини [151].

Таким чином, проаналізувавши вищевказані історичні етапи розвитку кримінального процесу України, ми погоджуємося з думкою більшості науковців [150], які стверджують, що вітчизняне досудове розслідування в своєму історичному розвитку пройшло такі етапи:

- перший етап - друга половина XIX - початок XXст.;

- другий етап - період радянської України;

- третій етап - після набуття Україною незалежності.

На підстав зазначених наукових висновків, ми вважаємо, що для дослідження та аналізу питання щодо виникнення і становлення інституту оскарження в кримінальному процесі України, зокрема, під час досудового розслідування, доцільно розглянути саме ці історичні періоди, коли досудове розслідування було виділено в окрему стадію кримінального процесу. При цьому зазначене дослідження ми проведемо через призму позиції захисту прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого.

Історично право на звернення вперше було передбачено законодавством французької революції, його називали правом скарги. З юридичної точки зору право скарги означало, що:

1) саме право скарги є логічним і необхідним доповненням інших матеріальних суб'єктивних прав громадян;

2) кожний громадянин має право не бути жертвою свавільного рішення зі сторони посадових осіб і має право оскаржити їх незаконні дії;

3) означало гарантію, що скаржник не буде переслідуватися.

Зробившись суб'єктивним правом, право скарги дало поштовх до виникнення у ХІХ столітті у країнах Західної Європи адміністративної юстиції - особливого виду судової діяльності, пов'язаного з захистом прав громадян за його скаргою від необґрунтованих дій адміністрації. В Україні право скарги, як суб'єктивне право, було закріплено у законодавстві в другій половині ХІХ століття [21]. Під час проведення судової реформи 1860-1864 р. р. було прийнято Статут кримінального судочинства 1864 р. [145], яким закріплювалось право особи подавати скарги під час досудового провадження, серед яких і скарга щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Таким чином, вже наприкінці XIX ст. оскарження набуло ознак окремого інституту кримінального процесу; право на скаргу стало важливим елементом захисту прав та свобод людини, в тому числі і під час досудового розслідування. Варто підкреслити, що відповідно до Статуту кримінального судочинства 1864 р., захисник допускався до участі в справі лише в судових стадіях [1]. Отже, подавати скаргу під час досудового провадження мала право лише сама особа, яка підозрювалась, обвинувачувалась у вчиненні злочину.

Лютнева революція 1917 р. в Російській імперії та процеси державотворення, які спостерігалися в Україні з 1917 р. по 1919 р., не вплинули значним чином на розвиток як кримінального процесу в цілому, так й інституту оскарження зокрема. І лише після утворення СРСР помічаються позитивні зміни в цьому питанні [45, с. 106-110].

Необхідно підкреслити, що в Україні в перші роки радянської влади була створена досить розвинута система кримінально - процесуальних норм. Головні моменти судочинства були встановлені «Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР» від 20 лютого 1919 року, «Положенням Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкцією НКЮ УСРР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та чисельними циркулярами НКЮ УСРР, виданими в 1920 році. В цих актах були закріплені головні принципи кримінального процесу, які були єдиними як для народних судів, так і для революційних трибуналів (далі - ревтрибунали). Ревтрибунали були судами для розгляду найбільш небезпечних злочинів. У деяких справах ревтрибунал міг визнати непотрібним проведення попереднього слідства, що вело до порушення проголошеного принципу законності. Згідно циркуляру НКЮ УСРР «Про прискорення провадження попереднього слідства» від 29 лютого 1920 року попереднє розслідування в політичних справах повинно було проводитися протягом 48 годин. Право звинувачуваного на захист в ревтрибуналах також обмежувалося. При оцінці доказів, як і при визначенні покарання, члени ревтрибуналів керувалися декретами і своєю революційною правосвідомістю. Таким чином, виключалось право підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів попереднього слідства, тому що ця стадія кримінального процесу практично була відсутня.